Байки - 5

От я – не ти... я – Дуб, се інше діло:
Не тільки вітру не боюсь
Я з бурею змагаться буду сміло:
Нехай як хоче дме – не поклонюсь. –
І гордий Дуб від сміху захитався.
На се Лозина так осмілилась сказать:
– Поважний Дубе наш! Великий ти удався,
Нащо ж маленьких зневажать?
Не всім однакова судилась в світі доля:
Тому шуміть, тому поклони бить, –
На все, на все є божа воля,
Усім під богом треба жить... –
І добалакались... Надвечір лихо склалось:
Страшенна буря зразу заревла...
Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось,
Лозина бідненька на землю прилягла;
Грім гуркотів, огнями розсипався,
Неначе страшний суд настав..»
Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався,
А далі затріщав, зломився і – упав...
Пробігло лишенько, у степ загуркотіло,
І ясне сонечко долину освітило;
Лозиночка заплакана стоїть,
А Дуб поламаний лежить.
Хто величається і других зневажає,
Нехай про Дуба казочку читає,
На ум собі кладе:
Наука в ліс не заведе.
[1891]
МАЛЬОВАНИЙ СТОВП
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?..
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болотцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно...
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив...
І причувається – десь пісня за горою
Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
І сльози капають холодною росою...
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люде!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
14 вересня 1891
ВОВК І КУНДЕЛЬ
Бурмило Кундель вирвався на луг –
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник... Коли глядить –
Назустріч Вовк біжить.
Бурмило витріщивсь і став брехати...
– Стій! – крикнув Вовк. – Чого свариться нам!
Ось не дурій, дай покій ти зубам!
Я хочу щось тобі сказати. –
Замовк Бурмило, бо злякавсь,
А той до нього знов озвавсь:
– Чим винен Вовк, що сіна не вживає,
Трави не їсть, м'ясця бажає?
А де ж того м'ясця узять?
Не довелось Вовкам хазяйнувать,
Так поневолі треба красти,
Щоб не пропасти;
Буває – ніч і дві і там, і там нюхнем, –
І вернемось, як кажуть, порожнем.
Погане, я чував, життя собаче,
Недобре ж і Вовкам...
Ти знаєш, що надумав я, земляче?
Побратаймось на заздрість ворогам!
Не хочу знаться з вовчою бідою,
Піду і я з тобою,
І будем жити ми
Братами між людьми.
– А що ж, – на се сказав Бурмило, –
Хоч і диковина, а добре діло;
Ми будем жити в курені;
Спокійно і тобі, і веселіш мені;
Тебе там будуть годувати,
Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій...
Ходім мерщій,
Щоб часу не теряти. –
Побачив Вовк на шиї ретязок,
– Се що, – пита, – у тебе за значок? –
Бурмило став хвостом виляти.
– Се, – каже, – щоб... ланцюг чіпляти...
– Ланцюг?! – Вовк здивувавсь. – На прив'язі живеш,
Туди й мене упхнеш!
Се, братику, погане діло;
Ще не було Вовків дурних! –
Похнюпився Бурмило,
Стоїть ні в сих ні в тих.
– Така вже, – каже, – доля наша!
Аби, мовляли, борщ та каша –
Поїв
І гавкай на Вовків. –
Вовк на Бурмила подивився
І мовив: – Бодай би не діждать
Тим ланцюгом бряжчать!..
Прощай! – І в чагарник поплівся.
Дарма що Вовк, а добре розсудив,
Неначе хто навчив,
Що іноді з'їси і не доволі,
Зате живеш на волі.
[1891]
ЖУК І БДЖОЛА
Був ясний день, веселая година;
Раділи і садок, і поле, і долина;
Під лопухом у ямці Жук сидів
І сам собі тихесенько гудів,
Що день йому обрид, кругом усі товчуться,
Що дуже сонечко і світить, і пече:
І гаряче, і боляче,
І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,
Бо день не на добро, а на лихо зведе...
Аж дивиться – Бджола між квітами гуде,
То на одну присяде, то на другу.
Щоб трошечки свою розважить тугу,
Жук, сміючись, озвавсь: – Здоровенька була!
І добренько, що в гості прибула;
А що, комашечко, ще долю веселеньку
Потішимо, не помремо?
– Хвалити бога, живемо
І діло робим помаленьку, –
Бджола промовила йому, –
Ти ж не летиш чому?
Побачив би, як все цвіте, радіє.
– Не хочу, – каже Жук, – і голова здуріє,
Аж зелено в очах від сонечка того;
Нам краще, як нема його,
І хоч би не було – байдуже...
Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже
І, коли хочеш, раду дам:
Умієш мед робить – і знай свою науку,
А то ще нате, мов, і вам, –
Чому не брать таку солодку штуку!
Цікава дуже ти, нічого не минеш,
Усяку квіточку перебереш,
І треба, і не треба,
Коли б змогла, поперлась би до неба. –
Змолов ти, Жучку, недоладну річ, –
Бджола йому сказала. –
Твою головоньку покрила темна ніч,
І світу божого вона не розпізнала.
Турбуються усі, турбуюся і я,
Нехай там буде капля і моя,
Нехай і Бджілку люди знають
І божу мудрість величають...
Що ж, Жучку, досі ти
Добув у темноти?
Собі нічого і нікому;
Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,
А блисне світ – ти лобом у вікно,
Не розуміючи, нащо і що воно...
Шкода з тобою розмовляти,
Даремно час теряти,
Ти – Жук, а я – Бджола,
Прощай! – і загула.
– Куди тобі! Яке казання вдрала, –
Промовив Жук. – Розумна дуже стала!
Так недотепний, темний чоловік
Недолюбляє ясної освіти,
Бо, як той Жук, до темноти привик;
А дай йому хоч зернятко просвіти,
То буде він, як Жук, гудіти,
У його загуде, як Бджілочка гула,
Розумна правда і хвала.
[1891]
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Котилося через поле
Перекотиполе –
Довідаться щастя й горя
Край Чорного моря.
Розходилися поляне,
Аж серденько в'яне:
Одні на сміх піднімають,
Другі дорікають.
– Тю-тю, дурний, розігнався!
Будяк обізвався. –
Чого тебе вража сила
Отут розносила! –
А Півники-самохвали
І собі пристали,
Як горохом обсипають,
Сміються, гукають:
– А куди, джиҐуне милий,
Наш орле безкрилий,
Несе тебе дурна воля
Із нашого поля? –
Полин гіркий дорікає,
Сміху добавляє:
– Буде пити меди й вина
У вражого сина. –
І Сон-трава не проспала,
Словечко сказала:
– Він з дурною головою
Не має покою. –
Одна тільки не судила
Фіалочка мила,
Козаченька привітала,
В поход виряджала:
– Добудь слави, нагуляйся,
До мене вертайся,
Я сплету тобі віночок,
Поведу в таночок. –
Мовчаливий Ковиль свідок
Сказав напослідок:
– Ось покинь ти, пане-брате,
Стрибання прокляте!
Славні бубни за горами...
Живи ти між нами,
Бо незчуєшся, не вглянеш –
В болоті застрянеш,
А в болоті – з ким там жити?
Не зілля, не квіти.
Не червоная калина,
А погана тина. –
Перекотиполе чує
І далі мандрує,
Ні на кого не вважає,
Усім одмовляє:
– Не хочу я тут сидіти,
Між вами марніти,
Не такую треба долю
Перекотиполю.
Поборюся з дужим морем,
Позмагаюсь з горем
І покочу скрізь по полю
Веселую долю.
Прикотилась сміла воля
До чужого поля:
Кругом море розляглося
І з небом злилося...
Де на світі тая сила,
Щоб змагаться сміла?
– Що ж то буде? – Страх озвався
І в лози сховався.
Не так снилось, не так ждалось,
Як на лихо склалось:
Розсердилось горде море,
Накинулось горе.
Одно хвилі-гори котить,
Об берег колотить,
Друге шкодить, зневажає
І жалю не знає.
Море кинуло в долину,
Мов тую пір'їну,
Горе вітром ізсушило,
Піском придавило.
Підманила, обманила
Надієчка мила,
Посміялась чужа доля
З Перекотиполя.
Лежить воно, гірко плаче,
Чорний Ворон кряче: –
Рятуй своє, рідна доле,
Перекотиполе!
Козаченьки молодії,
Орли золотії!
До вас байку докотила
Порадонька мила,
Щоб і ви не забували,
Як діди казали:
Не жалкуй на тую долю,
А на дурну волю!
[1891]
ЖВАВИЙ ХЛОПЧИК
Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде –
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь – все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув – аж зрадів.
«От, – думає, – якби я полетів
Далеко, аж у степ... І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня...»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: – Чу-чу, чу-чу! – кричить.,
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і – драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий...
Хотів уже скакать –
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
– І як ти тут, – питає, – опинився? –
За Бабу Хлопчик ухопився.
– Я, – каже, – зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить – і повалилась,
Зоставсь я угорі... перелякавсь...
– Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було...
Чого ж тебе туди знесло?
– Бабусю! – каже він. – Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
– Гай, гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б'ється,
І рученьки, і ніженьки тремтять.
Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам'ятай, що є на світі Свині.
[1891]
ЦЯЦЬКОВАНИЙ ОСЕЛ
Додумався Осел, що він якаясь мина,
Зневагу від усіх доводиться терпіть,
Що надокучила така лиха година,
Що треба і йому хоч трохи краще жить.
Він чув, що там, над морем широченним,
Стоїть гора одна;
На тій горі, під дубом височенним,
Сидить всесвітній старшина –
По-вченому Юпітером він зветься,
По-простому ж – Ничипір Громовик:
Як гримне – аж земля трясеться,
Жахається і звір, і чоловік.
– Піду, – сказав Осел, – хоч що вже буде!
Побачимо, чи правду кажуть люде,
Що нібито відвага сльози ллє,
А в добрий час меди і вина п'є –
Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,
А Громовик до його обізвавсь:
– Чого се ти тут опинився?
І як се ти сюди пропхавсь?
– Приволокла лиха година!
Сміється з мене всякий біс, –
Жаліється Осел, – усякая скотина
Дере передо мною ніс.
От хоч і коні... збруя, бляшки,
Коваль підкови їм кує,
Прикраси їм усякі є –
Побрязкачі, блискучі цвяшки...
А я... отак, як бач,
Хвіст теліпається, та й годі,
Нема порадоньки, хоч плач...
Владико! Змилуйся в пригоді! –
Владика засміявсь, аж ліс застугонів;
Покликав він Фортуниху Домаху.
– Ану, лиш, – каже їй, – порадуй бідолаху,
Щоб між людьми і він бринів;
Ти начепи йому на шию срібний дзвоник;
Нехай, радіючи, хвостом вертить,
Як у болоті ополоник,
І дзвоником бряжчить.
Зрадів Осел, у ноги повалився,
Фортуниху у рученьку лизнув
І так з гори чимчикувать пустився,
Що трохи шиї не звернув.
Побіг він навпростець, нічого не минає,
Чи нива, чи баштан – не розбирає.
Толочить і ламає.
На вигоні телят перелякав;
Ускочив у село – всяк очі витріщає,
А він брикає, хвіст задрав,
Аж куряву підняв,
Собаки гавкають, і дітвора тікає...
Цяцькований Осел придбав нову біду,
Де не повернеться – усе не до ладу,
Чи шкоду втне – не подарують,
Почують, що дзвенить, – палюгою частують.
Осел прислів'я нагадав,
А я до байки приладнав:
Нехай не забувають люде,
Що дурень всюди дурнем буде.
[1891]
ЦУЦИК
Раз на вікні, у панському будинку,
Патлатий Цуцик спочивав;
То ляже на бочок, то догори на спинку
Або на лапки морду клав.
Якраз проти вікна, звичайно під барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
І думав: «Бач, яким він паном,
Ледачий Цуцик, став».
– Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? –
Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.
– Се ти, Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? –
Промовив той. – Аж я злякавсь...
Ну, як же ти там поживаєш?
– Нащо питать! Либонь, не знаєш
Собачого життя мого? –
Сказав Бровко. – Далеко до твого...
Живу собі, бо треба жити;
Двір стережу і день і ніч;
Всього доводиться терпіти,
Не так, як ти, панич;
Та ще к тому і їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як невлад загавкаєш на пана,
То ще й під боки натовчуть.
– Жаль! – каже Цуцик. – Що ж робити!
Буває всяк, –
Обуха батогом не перебити;
А от мені – хоч і довіку б так...
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на сміх;
Частенько з панночками граюсь
І лащуся до них;
І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,
І бігаю не в бур'янах,
Сухенькі лапки, хвостик чистий,
Не так, як твій, у реп'яхах...
– Ет, реп'яхами дорікаєш! –
Сказав Бровко. – А пам'ятаєш,
Як у пекарні був щеням?
Чи так жилося там?
Замурзаний під лавкою тинявся... –
Веселий Цуцик засміявся
І каже: – То колись було,
Та загуло...
Дивись тепер, а не рівняй малого! –
І він спесиво глянув на Бровка.
– Як бачу, ти не робиш там нічого, –
Сказав Бровко, – за що ж се честь така?
– Дурний Бровко! Не розумієш, –
Звиняй, що так кажу, –
Я те роблю, чого ти не зумієш:
На задніх лапках я по-вченому служу, –
«Щоб ти сказивсь!» – Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.
Бровко мовчить, і я мовчу,
Води не сколочу...
Вам сміх, мені гостинців в'язка.
Чи гарна моя казка?
[1891]
СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД
Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом'яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку, –
Вони, пройдисвіти, дознались,
Що то химера, не злякались
І шкоду роблять у садку.
– Чи вам обридло в світі жити? –
Озвавсь Пацюк. – Он Дід стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тікайте швидше, дуросвіти! –
А Горобці кричать: – Найшов дурних
Ми бачили ще не таких:
У панському саду стояли генерали –
Та й тим на голову сідали,
А се солом'яник... Не боїмось,
Під носом пурхаєм і сміємось.
Такі Діди і між людьми бувають,
І нічогісінько не помагають;
А час би людям перестать
Солом'яного Діда пхать
І тільки горобців смішити;
Тепер не пугалом добру навчать,
Нам треба іншого бажать –
Живого слова правди і просвіти.
[1891]
ЗОЗУЛЯ Й ГОРЛИЦЯ
Зозуля Горлиці жалілась,
Що доля їй недобрая судилась;
Мов сирота вона, тиняється сама,
Минає літечко, порадоньки нема.
– А діти? – Горлиця питає. –
Чи, може, хто гніздечко зруйнував?
Чого на світі не бував!
Хто, серце, горенька не знав? –
– А цур їм, дітям тим! – Зозуля закувала. –
Нащо здалось гніздо мені?
Яєчка крадькома я другим підкладала,
Нехай висиджують дурні!
То все, голубонько, дурниці;
Нам літечко святе
Судилось не на те,
Щоб у гнізді сидіть, як печериці.
Згадала я зозульників дурних, –
Бодай вони мандрикою вдавились, –
Як кукувала я – за мною волочились,
Тепер хоч би один на сміх...
– Ну, коли так, – їй Горлиця сказала, –
Ти, вітрогононько, на долю не звертай!
Все літечко кукукала, гуляла –
Тепер сиди, очицями моргай. –
Не раз Зозуля Горлицю згадала,
Як кулаками сльози утирала.
Дарую байку я зозулям молодим.
Не тим,
Що у гаях гульню справляють,
Дарую я своїм,
Що у цяцькованих корсетках походжають
І крутять розумом дурним.
Нехай вона на спомин буде,
Що не щодня бува бридня;
Пшениченьку позабирають люде,
Останеться суха стерня.
А восени підкрадуться морози,
На серце томлене накинеться зима,
І не роса паде – поллються тихі сльози,
Що є, мов, каяття, та вороття нема.
[1891]
ГОРШКИ
Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла, –
На те Біда!
Скрізь її знають – села й города.
Чого вона не виробляє?
Не тільки що Горшків, людей не розбирає.
І опинився Горщик золотий
Між череп'яними Горшками,
Щербатий і кривий,
З розбитими боками.
Всі насміхаються над ним:
– Ану лиш принеси водиці! –
А Кухлик і собі: – Шкода вже їм, кривим,
Ходити до криниці!
Був колись Горщик, та розмок,
Тепер нікчемний черепок... –
Не змовчав Горщик, обізвався:
– Я – черепок, та золотий,
А ти вже хто такий?
Хороший тим, що в боки взявся.
Поважний Розум се почув,
Прийшов, дознався, що й до чого –
І бідолаху золотого
В шовкову хустку обгорнув,
А щоб не чванилась кумпанія погана,
Усіх покидав за вікно.
Розбите золото – скрізь золото воно,
А череп'яна чвань – довіку череп'яна.
[1891]
ОРАЧІ І МУХА
У полі Орачі на ярину орали,
І Муха там була,
І хоч її, непрохану, ганяли,
Одначе крадькома і їла, і пила,
Бо звикла змалечку кохаться у чужому.
Надвечір Орачі верталися додому,
І Муха там на розі у вола.
Зустрівсь Комар на лузі край села
Та й каже сміючись: – Добривечір, сестричко!
А ти вже тут чого, моя перепеличко?
Кума чи родичка кому? –
А та йому:
– Бов, бов! Раденький, що дурненький!
Хоч довгий ніс, та розум коротенький,
Бо комарі не сіють і не жнуть...
Ти роздивись: у полі ми орали,
Раненько почали, ввесь день не оддихали,
Тепер додому час, з вечерею нас ждуть.
Ми й між людьми чимало знаєм
Брехливих прихвоснів таких;
Вертяться скрізь, щоб бачили і їх:
І ми, мов, тут – турбуємось і дбаєм!
[1891]
ЛИСИЦЯ Й ВИНОГРАД
Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток –
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить –
На тичках виноград висить,
Густесенько, аж тички нахиляє.
«От, – дума, – снідання смачне;
Усяка ягідка неначе привітає,
Неначе каже: їж мене».
Та от біда яка: відкіль вона не гляне,
Де не зопнеться, – не достане;
Облизує роток –
Хоч би десяток ягідок.
– Бач, – каже, – люди як хитрують,
Неначе носом чують... –
А на вершечку поравсь Горобець:
Усюди він, проворний молодець,
Примазаться уміє на дурничку, –
На те вже вдавсь.
Побачив він Лисичку
І зараз обізвавсь:
– Здоровенька була, Лисичко!
Поласуй з нами, молодичко!
А виноград же то який!
У вашому гаю не виросте такий!.. –
Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,
Без тебе знаю я... – Ні, – каже, – нам не йде,
Кислючий-прекислючий –
Оскома нападе! –
Розсердилась вона і подалась додому,
Жалкуючи, що бігла по-дурному.
Так завидющий чоловік
На брехні верне свій язик;
Чого не втне чи не достане –
Усе погане.
[1892]
ТІНЬ І ХЛОПЧИК
Раз на лужку проворний Хлопчик грався,
Побачив Тінь свою і засміявся.
– От зараз, – каже, – я її вловлю,
На шапку наступлю,
Незчується і не вгадає... –
І, як метелик, Хлопчик полетів,
А тінь попереду, неначе утікає,
Щоб не вловив.
Женеться Хлопчик дужче, прудче,
А Тінь ще лучче,
Ніяк не дожене,
Бо, сказано, мале – дурне.
Біг Хлопчик, біг, удовольнився,
Далеко бігти не схотів
І верть назад – як м'ячик покотився,
Задихався, почервонів.
Неначе пташка в клітці, б'ється
Маленьке серденько його...
Коли глядить – а Тінь за ним женеться,
Мов ловить дратуна свого.
Знов Хлопчикові закортіло.
– Ні, – каже він, – мене не доженеш!
От я вернусь, на тебе кинусь сміло,
Тоді вже не втечеш! –
Плиг... плиг... і знов повітрилась робота,
Дуріє молода охота,
Ганяв, ганяв –
І не піймав;
Розсердивсь він на ту дурницю
І покотився на травицю,
Оддихать трошки, переждать.
Тим часом сонечко за хмарку закотилось,
І хлопчикові знов побігать захотілось,
І знов він став шукать,
Усюди розглядать,
Туди-сюди головку повертає,
Де ділась Тінь – і не вгадає.
Як тая Тінь, так щастя між людьми,
І бачили, і знаєм ми,
Біжить воно за тим, хто не шукає,
А той, хто хоче, не піймає.
[1892]
ГУСИ
День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому.
Гукав їм: – Гайда! – і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
– Отак ми дожились з дурною головою!
Отак нас стали шанувать! –
?елҐочуть Гуси між собою. –
Нам тільки й світа – мандрувать
Від хліва до болота,
Та ще к тому така голота
Лозиною тебе жене –
Я, мов, отаман – бійсь мене!
Де ж вона в світі, правда тая,
Коли такеє діється з Гусьми?
Забула, мабуть, доля злая,
Відкіль наш рід і що за птиці ми.
Учені та розумні люде
Усюди славу рознесли,
Що наші прадіди – нехай їм легко буде –
Великий город Рим од ворога спасли... –
А хлопець слуха і сміється:
– Тривайте, прийдуть празники –
І ваша славонька минеться:
Хазяйка побере за вас коповики;
Поопадають ваші роги
Наперекір старовині,
Лежатимете ви на черені
Між стравою, задравши ноги.
Сказав би байку ще не так,
Та мій язик примовкнуть мусить:
Буває, вискочить гусак,
Почне сичать, та ще й укусить.
[1892]
ХМЕЛИНА I ЛОПУХ
У одному хорошому садочку,
Геть-геть аж у куточку,
Стирчав Кілок між Лопухом,
А по йому Хмелина повилася
І гарно так з ним обнялася,
Неначе дівчина з хорошим козаком.
– З тобою ми, коханий мій Кілочку,
Зустрілися у добрий час,
Довіку житимеш у тихому садочку,
Нехай всі дивляться на нас, –
Зеленая Хмелина розмовляє
І на Лопух спесиво поглядає,
А той сміється у кутку,
Бо чув не раз брехню таку;
Хоч і Лопух, а, мабуть, знає,
Що здача козирів міняє.
Прийшов Хазяїн, висмикнув Кілок
І посадив дубок,
Нехай, мов, буде у садочку.
Хмелина пісеньку таку
Приспівує дубку:
– Здоров, козаченьку Дубочку,
Порадонько моя!
А як же ждала я!
Тепер зрадіє наш садочок... –
І повилася на Дубочок.
Лопух не втерпів, обізвавсь:
– А що, Хмелинонько, уже не жаль Кілочка?
Недавнечко у тебе красувавсь,
Тепер прилипла до Дубочка... –
– Хто б, хто гарчав,
А ти б мовчав, –
Одрізала йому Хмелина:
– Сухий Кілок як пень стирчить,
А се ж таки жива дубина –
Росте і шелестить.
Так в світі хитрая людина
Усюди в'ється, як Хмелина,
Чи то кілок,
Чи то дубок,
Усе, мов, пригодиться,
Аби було на кого, виться.
[1892]
СИЛА
Щоб хуторну хандру прогнати,
Один вигадливий Панок
Задумав до себе розумних наскликати
І світом мудрості розбуркать свій куток.
На раду він покликав Кума,
Бо між розумними то був найкращий цвіт:
Він і мовчить розумно, і розумно дума,
Бо знав людей і бачив світ.
Приїхав Кум – і почали судити. –
Отак і так, – Пан каже, – хочу я;
Чи буде бобу решето, скажи ти?
Чи гарна вигадка моя?
– Цікаве діло! Що й казати! –
Промовив Кум. – Гаразд придумав ти;
Хоч не багатечко, а можна назбирати,
Бо дурнями, мовляв, хоч греблю нагати...
Ось нум лічить, чи прийдеться до діла?
Панько Небреха – перша голова,
Вовчок та Мирний – се ще два;
Нечуй та Свистуненко Сила...
– Тю-тю на тебе! – крикнув Пан. –
На біса ти до гурту пхаєш Силу?
Хіба за те, що дорогий жупан?..
А от і проминув ти Сліпченка Данилу!
– Цить, – каже Кум, – я не збрешу;
Не торохти, сховай слова завзяті,
Скажу я нищечком, бо піч у хаті... –
Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу...
– Хіба! – промовив Пан і засміявся. –
Покличемо і Силу, коли так...
Розумний, Куме, ти удався!
Куди не поверни – мастак. –
Як радилися, так і сталось;
Як квіточка, надія розцвіла;
Хоч небагатечко гостей зібралось,
А все ж бесіда гарная була.
Як тихая вода, лились розумні речі
І вимовлялось те, чого ніхто не чув;
І Сила там між ними був –
Скакав, як дурень з печі...
– От тобі й на! – Хто-небудь пристидить.
Розумних кликали і дурня приліпили,
Правенько почали та й покривили... –
Та годі вам, мовчіть!
Тут сила не в тому, що дурень Сила,
А в тім, що гроші – сила.
[1892]
ТРОЯНДА
Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур'яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
– Нащо се ти колючок начіпляла?