Latin

Байки - 3

Total number of words is 3566
Total number of unique words is 1683
25.6 of words are in the 2000 most common words
34.2 of words are in the 5000 most common words
41.5 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Без коней їздять, – ще колись
І не такеє диво буде:
От-от – дивись
На місяць злізуть панувати
І там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть...
А покіль що – повернем річ на Квіти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк.
От справжні Квіти кажуть так:
– Ой Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій,
Бо душно стало дуже
Скрізь по землі сухій.
А тії, шовком вбрані Квіти,
Сміються з них:
– Кому-кому – ще й вам годити, –
Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба...
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води –
Хоч не ходи.
Не слід їм, Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою –
Сам бачиш ти –
І літом і зимою
Уміємо цвісти...
А вітер віє, повіває...
Вже близько хмара... дощик накрапає.
І зразу зашумів –
Долину звеселив...
А тії Квіти, шовком вбрані,
Попадали, неначе п'яні, –
Пропала чвань! Тепер – куди не глянь –
Скрізь по двору їх вітер носить.
Розумному, як кажуть, досить.
[1864-1872]
ХМАРА
Над селами, над нивами,
Лугами та долинами
Велика Хмара йшла.
Ні жита, ні пшениченьки,
Ніякої травиченьки
Дощем не полила.
Від степу від широкого
До моря до глибокого
За вітром потяглась.
Над морем гуркотаючи,
Ввесь день не оддихаючи,
Дощем вона лилась.
Діждала нічки темної –
І до Гори зеленої
Присунулась спочить.
– Бач, – каже, – Горо милая,
Дощу не пожаліла я,
Нехай тепер шумить!
– Шкода, – Гора озвалася, –
Сього не сподівалася
Од тебе, сестро, я!
Над селами, над нивами,
Над тихими долинами –
Там славонька твоя!
На кожную стеблиночку
Пошлеш одну росиночку
І віку додаси,
А морю широченному,
Глибокому, силенному,
Води не надаси! –
Гора сказала правдоньку.
А я вам дам порадоньку,
Як жити до пуття:
Кохайте щиро правдоньку –
І дасть вам бог одрадоньку
Щасливого життя.
[1864-1872]
ГРОМАДА
Одваживсь Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до Овець
Наставили його служити...
Лукавий молодець!
Попереду він кинувсь до Лисиці,
Щоб тая нищечком у Львиці
Поворожила про його;
Лисичка здатна до сього:
Крутнула хвостиком – і помоглося, –
Все до ладу й прийшлося.
Став думать Лев, що, може б, і не слід,
Бо препоганий Вовчий рід, –
Та треба ж іноді і жінці догодити...
Тут як би владить так,
Щоб який-небудь неборак
Не здумав шелесту зробити:
Скрутив, мов, як хотів...
І Лев звелів
Кликнуть громаду на пораду.
Ну, чи громаду то й громаду...
Зійшлись... Ніхто нічого не сказав...
І Вовчик старшиною став.
А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули,
На раді стоячи? Про їх же діло йшло?..
От те ж то й лишенько! Овечок не було,
Бо не покликали – забули...
А слід побуть їм там!
Панове громадяне!
Ся байка вам
В пригоді, може, стане...
[1864-1872]
СОБАКА Й КІНЬ
Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий;
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний.
Раз, лежачи знічев'я на травиці
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те, про се, про всякії дурниці,
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві – сила,
Не те що Кінь або Кобила, –
Усяк се, може, чув.
– Що ж, Коню, ти? Попихач головатий...
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Ввесь двір, кошару стережу,
До току побіжу
Цілісінькую ніч не спочиваю! –
На річ таку Собаці Кінь сказав:
– Се, може, й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває...
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І що б він їв?
І люди є такі ледачі,
Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми – стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяне,
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!..
Сказав би щось про Квачана такого –
І що воно й до чого, –
Та цур йому! Бо ще порве...
[1864-1872]
БДЖОЛА І МУХИ
Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
– Тут, – кажуть, – доля нещаслива,
Дурний, хто досі не летів!
Покиньмо, кумо, Україну,
Нехай їй хрін!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витає
І, може, плаче, нас ждучи...
Зими там, кажуть, не буває, –
Гуляй, безпечно живучи! –
Так одна Муха-цокотуха
Базікала з кумою вдвох, –
Коли поглянуть на горох –
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
– Здоровенькі були! –
Обидві Мухи загули.
– От добре, що зустрілись з вами...
А нуте й ви збирайтесь з нами! –
На це Бджола сказала їм:
– Шкода! Я рідну Україну
Не проміняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим. –
А Мухи разом задзижчали:
– Ось годі, не кажіть!
Жили ми тут – добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурні селяни –
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане, –
Колись так буде й вам.
– Ні, я сього не сподіваюсь, –
Сказала їм Бджола, –
Мені шаноба скрізь була,
Бо я без діла не тиняюсь.
А вам –
Однаково, що тут, що там,
Ви ні на кого не жалкуйте;
Обридло тут – туди мандруйте
На втіху павукам.
Я про охочих до мандрівки
Давно сказать хотів:
Хто дома зледащів,
Тому не жаль домівки.
Діди мовляли їм колись:
Ідіте, ринде,
Куди інде, –
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.
[1864-1872]
ГАДЮКА І ЯГНЯ
Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе, було, сичить-сичить,
Щоб кого-иебудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди –
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди...
Гадюка кинулась та й укусила, –
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало.
– Ох, за що ж, за що? – простогнало...
А бісова Гадюка знов сичить:
– Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,
Вас треба вчить! –
Ягнятко більше не озвалось...
На світі нажилось, награлось...
Затихло... спить...
Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки, –
Дай, боже, правді не вмирать!
[1864-1872]
ВІВЦІ ТА СОБАКИ
Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що, – каже, – той вівчар –
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали, –
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м'яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару...
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.
На се коротка річ:
Дурний порядок – дурне й діло.
[1864-1872]
СНІГУРІ ТА СИНИЧКА
Снігур, в гаю гуляючи,
Синичку кохав
І, скачучи на дубочку,
Любенько співав:
– Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чом не скачеш ти до мене,
Як до тебе я?..
Усміхнулася Синичка
І хвостиком верть:
– Нагадав хтось тобі лихо,
Як тій козі смерть.
Нам з тобою, Снігурику,
Під снігом не жить,
Буде мене в чужім краї
Ясне сонце гріть...
Минулося теє літо,
Настигла зима;
Сидить Снігур на дубочку,
Синички нема.
В гаю вітер повіває
І снігом снує;
Снігур сидить на дубочку
І плете своє:
– Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чи згадуєш ти про мене,
Як про тебе я?
Підморгують вражі Галки:
– Отак, перетак!
Розійшлося коханнячко:
Та – в ріпу, той – в мак... –
Обізвалась у ліщині
Старая Сова:
– А що ж, – каже, – на сім світі
Усяке бува.
Довелося й мені бачить:
Не в однім дворі
Отакії точнісінько
Сидять Снігурі.
Чернігів

18 березня 1884 р.
МАНДРІВКА
I
Над річкою стояв великий гай,
Зимою – затишок, а літом – божий рай;
Усяка пташечка, радіючи, співала,
Весну і літо привітала.
В тому гаю два Голуби були
І, як брати, любесенько жили, –
Дай, боже, так і людям жити.
Чого б, здається, ще хотіти?
Кохати б доленьку свою
І воркувати мило, тихо, –
Так ніт же! І в гаю
Никає завидюще лихо.
Знайшовся божевільний Шпак
І брата меншого він став дурить брехнею
І так, і перетак:
– Що ви пишаєтесь долиною своєю,
Коли ще більше світа є?
От хоч і я – життя своє
До вашого не прирівняю, –
Я більше бачив, більше знаю,
Бо дома не сиджу;
Не брешучи, тобі скажу:
У вашу сторону я в гості прилітаю,
А, летючи сюди, усюди побуваю,
До всього придивлюсь
І розуму, як кажуть, наберусь.
У вашому гаю – що можна тут побачить?
Вівчар між нивами манячить,
Нічого дивного нема,
А там – подумай ти, небоже, –
Стоїть тобі гора, на тій горі зима,
А під горою літо боже:
Скрізь зелено, усе цвіте...
Чого там не росте?
Від ласощів аж віття гнуться,
Не знаєш, до чого й сунуться:
Мигдалики і виноград, –
Їси, їси, аж рад.
Тут тільки й ласощів, що просо та пшениця.
А що таке, спитать би вас, жар-птиця?
Диковинки такі, як там,
І не присняться вам.
II
Наслухавсь Голубок Шпакової дурниці,
Аж крильця трусяться летіти до жар-птиці.
І став він братові казать:
– Я хочу, братику, летіть побачить світа;
У нас іще багато буде літа,
Далеко вспію облітать.
Почув би ти, що Шпак розумний каже, –
Завидно стане хоч кому. –
Брат здивувавсь і так сказав йому:
– Шпак нісенітницю таку тобі розмаже,
Що й груші на вербі ростуть!
Шпаки, я знаю, брешуть дуже,
А дурні їм і віру ймуть.
Не гріх, не жаль тобі, мій друже,
Мене покинуть і майнуть?
Нас птиці осміють:
Жили, жили та й розлетілись...
Хіба ж на те ми подружились,
Щоб потім плакать, жалкувать?
І день і ніч я буду сумувать;
Чи хмара набіжить, чи ворон де закряче, –
Я думатиму, де ж то він,
Голубчик мій? Серед чужих долин
Лежить в недузі, може, плаче?
Не матиме покою серденько моє... –
А братик знов своє:
– Не надовго ж я хочу полетіти –
На тиждень чи на два, а потім і вернусь,
І знов ми будемо з тобою вкупі жити;
Не бійся, братику, я ж не боюсь;
Побачить хочеться мені жар-птицю дуже.
Про все, про все тоді, мій друже,
Я розкажу тобі: де був,
Що бачив, що почув, –
Я облітаю всі куточки...
– Бог знає, – каже брат, – чи доживу... –
А сльози капають тихенько на листочки
І падають росою на траву.
Не помоглось – летіти та й летіти!
– Прискучило тобі зо мною жити,
Промовив брат, – нехай і так,
Нехай сміється Шпак;
Мене згадаєш, милий друже,
І пожалкуєш дуже, дуже...
III
Остався Голуб сам; сумуючи, сидить;
А неслухняний брат летить, летить...
Де не взялась на небі чорна хмара,
І блискавка, і дощ, неначе божа кара.
Злякався Голубок
І на суху вербу спустився;
Як не ховавсь, як не тулився,
А все-таки як хлющ обмок.
Переполох затих, і сонечко пригріло;
Він далі полетів, а лихо знов приспіло.
У полі пасіка стоїть;
Під деревом пшоно розсипане лежить;
Голодний Голубок зрадів, не оглядівся –
Під сіточкою опинився,
Бо то принадонька була.
Чи сіточка гнила,
Чи так воно вже склалось –
Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко пом'ялось,
Одначе вирвався і полетів.
Одуматься не вспів –
Назустріч знов біда велика:
На його кинувся Шуліка;
От-от би Голубок пропав, –
Де взявсь Орел – і ворога прогнав.
Не стало сили більш летіти;
У хуторі під тином він присів,
Щоб трошечки спочити;
Сидить, задихався, змарнів,
І труситься, і хниче.
Біда біду, як кажуть, кличе:
Десь хлопчик недалечко був,
На його цуркою шпурнув
І в голову якраз ударив дуже... –
– Ой, де ж ти, братику, мій друже! –
Схопившись, крикнув Голубок
І повернув у рідний свій куток.
Де й сила тая узялася;
Яка біда над ним стряслася,
А, як стріла, він легко полетів
Туди, у тихий гай, де бог благословив.
– Ой краю мій, мій раю!
Тебе я привітаю! –
Промовив він, спускаючись у гай.
Розвеселив він брата невзначай;
Всю ніч вони тоді не спали
І тихо, любо розмовляли,
Аж покіль сонечко не піднялось;
Жаль, що розказувать прийшлось
Не про диковинки, а про лиху годину. –
– То Шпак мудрований хотів мене звести, –
Жалівся менший брат, – голубчику, прости!
Тепер тебе довіку не покину
IV
На крильцях правдоньки я баєчку пустив,
Щоб всякий знав і розумів,
Що в світі божому нема кутка без горя
Не тільки тут, а і по той бік моря.
Кому мандрівка сміх, кому усе дарма,
Хто вітриться кудись шукать якогось раю, –
Тому я приказку стареньку нагадаю:
Там хороше, де нас нема.
1889
ВЕРЕДЛИВА ДІВЧИНА
Була собі Галя,
Дівчинонька краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива, –
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі.
– На те, – каже, – щука в морі,
Щоб трусивсь карась. –
Багатая доля,
Веселая воля,
Одна стежечку топтала,
Друга тирлич розсипала,
Куди вона йшла.
– Труси мене, хлопче,
Козаче-молодче,
Щоб намистечко бряжчало! –
Так їй щастячко співало,
Як була мала.
Не все ж дівувати, –
Сватів стали слати;
Чорнобривка гордувала,
Гарбузами наділяла,
Соромила всіх:
Той не до любові,
Не так вуси, брови,
Той носатий, той кирпатий,
Той невдатний, небагатий, –
Не треба таких!
Весна за весною
Летіли стрілою,
Дівчинонька ряст топтала,
Загулялась, не вгадала,
Як стала марніть.
Гульня відцуралась,
З журбою спізналась,
І частенько серед ночі
Стали плакать карі очі
І серденько нить.
Чи куди б летіла,
Чи кого б просила,
Що почати, що робити,
Як самотній в світі жити,
Не знала сама.
У віконце гляне,
За ворітьми стане,
Щоб розважить свою тугу,
Чи не йтиме козак з лугу –
Нема та й нема.
Колись був слідочок –
Засипав пісочок,
Була стежечка горою,
Та глухою лободою
Вона заросла.
Сиділа, сиділа
Та й наворожила –
І якраз після Михайла
За якогось шкандибайла
Насилу пішла.
Дівчатоньки-діти,
Рожевії квіти!
Я вигадав вам брехеньку,
Щоб головку молоденьку
Звеселить на час;
А ви собі смійтесь,
За вітром не війтесь,
Щиро правдоньку шануйте
І не дуже вередуйте, –
Будуть люди з вас.
[1890]
СТАРЕЦЬ
Ішов Старець по долині
З ламанцями у торбині;
Кругом поле зеленіло,
Хлібороба веселило.
– А у тебе, Старче сивий,
Нема поля, нема ниви, –
Вітер тихо промовляє,
Жалю серцю добавляє.
Скрізь безлюдно по дорозі;
Шумлять верби по облозі,
Вітер віє-виграває,
Старець слізоньки ковтає.
Аж назустріч із-за жита
Вийшла Доля грошовита,
Любо-мило засміялась
І до його обізвалась:
– Не плач, Старче, не журися,
Глянь на мене, звеселися;
Буде поле, буде хата,
Будуть коники-орлята,
І усякая худоба,
І розкоші, і шаноба.
Золотії бачиш гроші?
Із старого міхоноші
Вони зроблять пана, дуку»
Проженуть від тебе муку,
Тобі добре в світі буде,
Біля тебе будуть люде
На кишеню поглядати,
Медом речі поливати;
Пережив лиху годину –
Наставляй мерщій торбину. –
Кинувсь він... одна хвилина –
Настовбурчилась торбина;
Гроші сипляться, аж сяють,
Старцю серце звеселяють.
– Буде, – Доля обізвалась, –
Щоб торбина не прорвалась,
Бо тоді вже, як прорветься,
Все пропало, все минеться.
– Ні, не бійся, Доле мила, –
Каже Старець. – Торба ціла;
Помаленьку, потихеньку,
Ще, голубонько, хоч жменьку...
Доля тихо засміялась...
Торба трісь – і розірвалась...
Старець з ляку торбу в полу,
Потім кинувся додолу,
Лап та лап – скрізь моріжочок,
А хоч би тобі щажочок...
– Доле ж моя, нене Доле!
Він голосить на все поле. –
Гроші мої, грошенята,
Де ви ділись, лебедята?
Ой головка моя бідна,
І голодна, і безрідна,
Тепер ляже в домовину
На порожнюю торбину!.. –
І поплівсь він по дорозі...
Шумлять верби на облозі,
Вітер віє, виграває,
Старець слізоньки ковтає.
Моя байка, добрі люде,
У пригоді, може, буде;
Я додам вам раду щиру:
І при щасті знайте міру.
[1890]
КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма...
Коли гульк – аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав'я:
– Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш – в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
– Опізнився, небораче, –
Одказав земляк йому, –
Хто кохав життя ледаче –
Непереливки тому.
– Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,
Каже Коник, – пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову –
Все співав би та співав. –
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
– Проспівав ти літо боже, –
Вдача вже твоя така, –
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
[1890]
ТАНЦІ
За тридев'ять земель... забув, признаться, де...
Був собі Лев – король силенний,
Такого не було ніде –
Страшенний, здоровенний;
Якби наткнувсь хто невзначай,
То, певно, вмер би з переляку;
Одним він махом, під случай,
Бувало, вб'є скотину всяку.
Багатий дуже був той край,
Де він королював; чого не забажай,
Всього було доволі:
Вовків в лісах, зайців у полі
І птиці повно у гаях
Такої і такої,
І риби всякої, великої й малої,
В озерах і ставках.
Хороший, тихий край; усі розкошували
І добре крали.
У короля служив і Лис;
Він над озерами був старшиною,
Щоб не орудовав ніякий біс
Над королівською водою.
Лукавий Лис – усюди Лис,
Не раз про його, може, чули, – »
Дотепний, мудрий, як той біс,
Куди б його не повернули.
З одним рибалкою він дуже подружив,
Хоч перед другими пиндючився спесиво.
Рибалка рибку дбав і у мішках носив,
А старшина товстів і багатів на диво...
Раз ласуни, як водиться у них,
Поснідать добре захотіли;
На сковороду положили
Десятків два карасиків живих;
Сметанкою як слід пообливали
І на жарку їх шкварить прийнялись;
Вони і в голову собі не покладали,
До чого дожились.
Якраз в той час король там опинився.
– А що, – питає він, – тут діється у вас? –
І на рибалку страшно подивився... –
Се хто такий? Чого прибув до нас?
– Се, – каже Лис, – се мій... письмоводитель...
– На біса! – Лев ричить. – Де взявся, відкіля?,
– Сусіднього села покорний житель,
Не бачив зроду короля, –
Промовив Лис і зирк на таганочок,
А там карасики шкварчать,
Справляють бідненькі таночок,
Аж хвостиками ляпотять.
– Що ж то таке? – про рибу Лев питає.
Лукавий Лис поважно докладає:
– Великий господар!
Се безголоса твар
Пред королем своїм ликує,
Радіє і танцює...
– Чого ж се на сковороді, –
Допитується Лев, – а не в воді? –
Лис засмутивсь і ледве дише...
– Дозволив я, щоб їм було видніше
Побачить відсіля
Ясновельможнішого короля!
– Нащо ж вогнем печеш?.. Брехнею припахає! –
Лис тільки хвостиком виляє...
Лев витріщивсь на старшину
І заричав ще дужче: – Ну?! –
А той круть-верть, неначе у капкані:
Мовчить, язик прилип к гортані;
Рибалка труситься, стоїть як пень,
Не розшолопає – чи ніч, чи день...
– Так от як ви! Мошенники! Поганці! –
Лютує Лев. – Видумуєте танці?
Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! –
І він обох на землю повалив...
Чи так-то воно ждалось,
А он як склалось!
Карасикам сердешним довелось
На сковородці танцювати,
Зате ж і сим тепер прийшлось
У короля під лапами співати.
Так їм і треба, бісовим синам!
Не все ж терпіть і карасям!
Щоб, розбалакавшись, не влізти «в проволочку»
Я швидше ставлю точку.
[1890]
МУЗИКИ
Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий.
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Малпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою:
Хто бачив що і де хто був,
Чи поблизу, чи, може, за горою,
Які новинки чув.
– Погано, братчики, без діла в світі жити!
Так Малпенко Мартин розмову завершив:
Признаться, ніде правди діти,
І я гуляючи прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало
Всього побачить довелось...
Ох, трудно в світі жити стало!
Пора і нам придумать щось...
Ви не турбуйтеся, – щоб довго не кортіло,
Я зараз хочу раду дать:
Музичить треба-от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечорниці. –
Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люде
В своїй веселій стороні;
Їм хороше, і нам корисно буде...
Чи добре я кажу, чи, може, ні?
– Так! Добре! Будемо музичить! –
Ревнув Ведмідь. – Розумна голова,
Не гріх і розуму позичить...
Робота гуртова. –
І стали на тому: щоб слова не зміняти, –
Не гаючись, се діло розпочати.
Днів через три вони в тому ж гаю
Справдили вигадку свою.
Роздобули баса, цимбали,
І скрипочка, і бубон є;
Прехорошенько посідали
Та як ушкварили – ой лишенько моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,
Аж на ввесь гай луна гуде.
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди додому йде;
Цап на цимбалах паличками
І брязкотить, і дзенькотить,
Трусне борідкою або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває
На скрипку Малпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кленом,
Щоб всіх перемудрить,
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись гави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за боки:
– Ну так! Удрали молодці!
Нехай їй біс – такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай...
– Ось цитьте-бо! – Мартин гукає. –
Почин невдатний іноді буває!
Тривайте, братчики, не так ми сидимо, –
От зараз я попорядкую...
– Щось та не так – і я вже чую, –
Озвавсь Осел. – Ні, мабуть, не втнемо. –
А Малпенко йому: – Та ну-бо, – каже, – годі!
Не знаєш ти: музиці грать –
Не горобців полохать в огороді...
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику – під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові – на горбу,
Я примощусь під бузиною. –
Заграли знов – ще гірш нема ладу.
Якраз на ту біду
I Соловей тут опинився,
Вони до його: – Ну, мастак,
Ти здорово співать навчився,
Кажи по правді, що і як?
– А що ж, – він каже, – вибачайте,
Ні те ні се,
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту – от і все.
Почув я раз – старі сміялись люде,
Що квач притикою не буде;
Питаю: як? – А так, як бач,
Причина невелика:
Якая ж із квача притика,
Коли він квач?
[1890]
ПІВЕНЬ І ПЕРЛИНКА
Під тином Півень, біля хати,
Знічев'я смітник розгрібав
І, квокчучи, там дещицю клював, –
Наїдку не було, а так – аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блискучу кругленьку Перлинку
І дорогу таку новинку
Узяв та й викинув під тин.
– Не хочу я таких дурних новинок, –
Промовив він, – нащо здалась вона?
За жменю цих цяцькованих Перлинок
Не дав би я і зернятка пшона, –
Нехай дурний індик ковтає.
Так недотепа-неборак
Ганьбує те, чого не знає,
І думає, що добре так.
[1890]
ЛЕВ-ДІДУГАН
Лев-дідуган на світі довго жив;
Багато лиха наробив;
На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,
Що при здоров'ї мав!
І ноги трусяться, і очі помутніли
Зовсім нікчемний став;
Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,
А ще ричить і зозла позирає,
Неначе хоче настрашить.
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки, –
Тепер усяк йому віддячить норовить.
Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,
Як той горох, мовляли, при дорозі,
Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.
Кабан кликом під боки стусоне;
Жаднюга Вовк рвоне його зубами;
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Байки - 4
  • Parts
  • Байки - 1
    Total number of words is 3837
    Total number of unique words is 1628
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    36.1 of words are in the 5000 most common words
    41.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Байки - 2
    Total number of words is 3755
    Total number of unique words is 1687
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    36.1 of words are in the 5000 most common words
    42.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Байки - 3
    Total number of words is 3566
    Total number of unique words is 1683
    25.6 of words are in the 2000 most common words
    34.2 of words are in the 5000 most common words
    41.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Байки - 4
    Total number of words is 3698
    Total number of unique words is 1745
    26.6 of words are in the 2000 most common words
    36.4 of words are in the 5000 most common words
    41.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Байки - 5
    Total number of words is 3610
    Total number of unique words is 1726
    24.7 of words are in the 2000 most common words
    33.7 of words are in the 5000 most common words
    40.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Байки - 6
    Total number of words is 3043
    Total number of unique words is 1560
    25.7 of words are in the 2000 most common words
    35.6 of words are in the 5000 most common words
    41.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.