Байки - 1

ВОВК I KIT
В село із лісу Вовк забіг...
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться:
Проклятий люд з собаками настиг...
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому: куди не поглядить –
Усюди Вовченька недоленька морочить,
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей – од видимої смерті...
Коли глядить –
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
– Котусю-братику!
Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріший?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час.
Я б у пригоді став!..
Чи чуєш гомін той?
За мною то женуться!..
Котусю-батечку!
Куди ж мені поткнуться?..
– Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік, – Кіт Вовкові сказав.
– Так у його я вкрав барана.
– Ну, так навідайсь до Дем'яна.
– Е, і Дем'яна я боюсь:
Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
– Біжи ж, аж ген живе Трохим!
– Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
– Погано ж!.. Ну... а чи не прийме Клим?
– Ох, братику! Теля я в його звів!
– Так ти, бачу, усім тут добре надоїв, –
Кіт Вовкові сказав, –
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!
1853
ВОВК І ВІВЧАРІ
Раз Вовк тихесенько підкрався...
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, –
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він туди ж попхався.
Тихесенько кошару обійшов;
Прислухався – не чуть, мерщій на тин зоп'явся,
Зиркнув – та й охолов:
Вівчарики прехорошенько
Найкращого баранчика взяли
Та й патрають гуртом, а кунделі
Мовчать; лежать собі смирненько,
Неначебто усім їм там,
Кудлатим гаспидським синам,
Позакладало... мов не знають,
Що перед ними виробляють!
Дивився Вовк, дививсь,
Здихнув – та й знов у степ поплівсь,
Та й каже: –
Де та правда ділась?..
Яка б тут шарварка зробилась,
Який би гомін підняли
І Вівчарі, і кунделі,
Якби мені таке зробить схотілось!..
На сей раз приказка здалась:
Що декому, мовляли, можна, – другим зась.
1853
ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК
У товаристві лад – усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло – тільки сміх.
Колись-то Лебідь,
Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули – катма ходу...
Що за морока? Що робить?
А и не велика, бачся, штука, –
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні – судить не нам,
Та тільки хура й досі там.
Лютого 2 дня, 1853
м. Ніжин
ЛИСИЦЯ І ХОВРАХ
– Куди се ти, кумасенько, біжиш?
Даєш, неначе з ляку, драла, –
Гука Ховрах, – ні на що не глядиш,
Мене б то й не пізнала!
– Ох, голубе! – Лисиця застогнала. –
Бодай би вже й не жить,
Як отаке терпіть!
– Що ж там таке? Яка причина? –
Ховрах допитує куму. А та йому:
– Напасть мені! Лиха година!
Як кумові свому,
Скажу тобі усе по дружбі:
Оце я, бач, була на службі...
Наставили мене суддею до курей,
Я їх кохала, як дітей;
Всьому порядок подавала;
І не доїм, і не досплю;
Усе, було, труджусь, роблю –
Аж з тіла спала
Всі добрість бачили мою,
Бо всі жили, мов у раю.
Ні з кого по сей день не брала я й пір'їнки.
А що ж за те кумі твоїй?
З очей прогнали!!. Боже мій!
За що, про що і за якії вчинки?
От, справді, світ тепер який бридкий!..
А все се лихо брехні діють.
Як здумаю – печінки тліють!
На мене хтось та набрехав
(Бодай би той добра не знав!),
Що я хабарики лупила...
А щоб я, куме, хліб так їла,
Коли хоч шаг з кого взяла,
Коли хоч раз душею покривила!
Скажи, чи я ж коли така була,
Щоб сії капості робила?
– А що ж, кумасенько моя, –
Ховрах мовляє так Лисиці, –
Був гріх, – частенько бачив я
У тебе пір'ячко на пиці...
Бува, у службі чоловік
Все стогне, каже: жити важко!
Неначе доживає вік
Або останній руб насправжки.
І віру ймеш йому під час.
Бо знаєш або й чув не раз,
Що жінку він узяв без віна
І сам, сердека, сиротина.
А потім бачиш – той бідняк –
Хто його зна, коли і як –
Землі накупить, хазяйнує;
А далі так собі панує,
Що на!.. У суд не йти брехать,
А як утерпіть, не сказать,
Як той Ховрах мовляв Лисиці,
Що видко пір'ячко на пиці?..
1853
ВОВК І ЛИСИЦЯ
Лисиця десь м'ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок,
Ум'яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала –
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла...
Воно годиться, попоївши;
Не молода-таки й була,
Натомиться, всю ніч ходивши...
Аж ось – у гості Вовк біжить.
«От, – дума, – і лягла спочить!»
– Добридень, кумо! – Вовк гукає.
Той спить, хто щастя має!
От, кумо, лишенько мені
У сій поганій стороні:
Никав всю ніч, аж утомився –
Та й що ж! Ніде не поживився!
Чи до кошари підберусь –
Боюсь!..
Вівчар не спить, в сопілку грає...
Таке-то кум твій щастя має.
А їсти, кумо, аж-аж-аж!
Цілісіньку б із'їв корову! –
Кума ж
На сюю жалібную мову
Так каже кумові свому:
– Сердешний куме! Ну й чому
Ти не прибіг до мене вранці?..
Отут не козаки живуть – поганці!
Мабуть, їм ніколи й заснуть;
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб обдурить та поживиться!..
Поїж сінця... –
А Вовчик не про сіно дума;
Коли б йому шматок м'ясця!
– Ні, – каже він, – спасибі, кумо!
Та й з тим голодний лицар мій
Пішов додому сам не свій.
Оце ж то теє: на, небоже,
Те, що мені не гоже.
1853
МІРОШНИК
Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві неабищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той
Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався;
А інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить... ще більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде – мерщій у млин загляне:
– Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! –
А він їх слуха щось не дуже:
– Нехай лиш! Річка – не калюжа;
Води ще стане на ввесь вік! –
З Хоми сміються добрі люде:
– Тоді побачимо, як буде, –
Дурний ти, Хомо, чоловік! –
І справді сталось, як казали:
Вода зійшла – колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
Уздрів Мірошник сих паньматок.
– Бач, капосні! – кричить. – Куди?
У мене й так води немає,
Ще й ви сюди?! –
І зозла палицю хапає...
Шпурнув – та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити – не втямає...
Ні з чим зостався мій Хома:
Води нема, й курей чортма.
На світі є такі пани:
Без діла сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!)...
Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!
1853
ЛИСИЦЯ Й ОСЕЛ
– Відкіль бредеш ти, голово лиха? –
Лисиця так мовля Ослові,
– Дивився, як там Лев здиха
Аж ген у тій діброві!
Піди, паньматко, подивись;
Ти ж зналася із. ним колись...
І! Що тепер is ним зробилось!
Де в біса й сила тая ділась!
А то, було, як гуконе –
Не втямиш з ляжу – , де б сховався, –
Таке було те пугало страшне!
Мабуть, його весь світ боявся...
Тепер лежить, неначе пень,
І ніч і день.
Ніхто його вже не боїться,
Усяк безпечно йде дивиться,
Хто схоче – добре ускубне
За вражий чуб його зубами,
А хто під боки стусоне
Чи дрюком, чи рогами.
– А ти, запевне, не посмів?! –
Йому підсміює Лисиця.
– Оце-таки! Чого ж дивиться?
І я його раз захмилив, –
Нехай і наших знає!
А й в людях такечки буває, –
Чи то вже світ тепер такий:
Поки ти чим кому страшний,
Усяк тебе і поважає;
А тільки як-небудь спіткнись, –
Дивись –
Хто й поважав, той лає.
1853
ЧИЖ ТА ГОЛУБ
Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось в западню й попав;
Сердега в клітці рветься, б'ється...
А Голуб бачить та й сміється:
– А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна...
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні... оце! –
Аж гульк – і сам піймавсь в сільце.
Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!
1853
ДВІ БОЧКИ
Дві Бочки їхало колись селом:
Одна з горілкою, повненька,
Друга – порожня, тож слідком.
Та, що з горілкою, – тихенько,
Повагом йде собі та йде;
Порожня ж так тобі пустує,
Та так брика, та так басує,
Що аж на все село гуде.
Хто йде – із ляку швидш звертає,
Та ще й налає:
– Який се враг її приніс?
Нехай їй біс! –
Хто про свої діла стрекоче,
Кому й не слід, коли захоче,
Тому усяк мерщій зверта,
Бо він такий, як Бочка та:
Усіх од себе проганяє.
Зате розумний чоловік
Живе тихесенько ввесь вік,
Не торохтить і не гукає –
Та й місце має.
1853
ЖАБА Й ВІЛ
Раз Жаба вилізла на берег подивиться
Та й трошечки на сонечку погріться.
Побачила Вола
Та й каже подрузі тихенько
(Вигадлива була!):
– Який здоровий, моя ненько!
Ну що, сестрице, як надмусь,
То й я така зроблюсь?
От будуть жаби дивуваться!
– І де вже, сестро нам рівняться...
Казать їй друга почала;
А та не слуха... дметься... дметься...
– Що, сестро, як тобі здається,
Побільшала хоч трохи я?
– Та ні, голубонько моя!
– Ну, а теперечки? Дивися!
– Та годі, сестро, схаменися! –
Не слуха Жаба, дметься гірш,
Все думає, що стане більш.
Та Й що, дурна, собі Зробила?
З натуги луснула-та й одубіла!
Такі і в світі жаби є,
Прощайте, ніде правди діти;
А по мені – найлучче жити,
Як милосердний бог дає.
1853
МУЖИК ТА ЛИСИЦЯ
Колись-то Мужика Лисиця попитала:
– Скажи, будь ласкав, куме мій,
За що се честь така ось шкапі сій?
Про се вже я давно спитать тебе бажала;
Коли не подивись –
Вона з тобою скрізь:
Чи у дорозі, чи на полі;
І їсти, й пити їй доволі...
А як признаться, то вона
Скотина предурна!
– Але, – їй каже кум, – не в розумі
тут сила!
То все бридня... Тут думка не така:
Нам треба тільки, щоб возила
Та слухалася батіжка,
1853
ПРОХОЖІ ТА СОБАКИ
Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось...
Аж ось
Де не взялась Собака в біса –
Чи з-під воріт, чи із-за ліси, –
Присікалася, аж вищить...
Коли поглянуть – ще біжить,
Мабуть, з десяток чи й не більше...
Та як напали – батю мій!
Одна гаразд, друга ще гірше.
Кіндрат маха ціпком мерщій.
– Ось не займай лишень, Кіндрате, –
Тут обізвавсь до його Клим,
– Я їх натуру знаю, брате, –
Відчепляться... ось ну, ходім!
Та не махай і не дивися... –
От вони йдуть собі та йдуть.
Собаки й справді унялися,
А далі стало вже й нечуть.
Отак зависливії люди
(Вони є всюди!):
Якщо завидно їм – куди!
Брехати, мов собаки, стануть...
А ти собі іди та йди:
Набрешуться та й перестануть.
Березня 12 дня, 1853

Ніжин
МИША И ПАЦЮК
– Добривечір, сусіде мій!
Чи всі ви живі та здорові?.. –
Гукнула Миша Пацюкові.
– Та ще, – Пацюк мовляє їй.
– А я се, – каже, – прилинула,
Щоб розказать тобі, що чула,
Щоб ти радів, як я, та знав:
Лев, кажуть би, Кота піймав...
– Якого?
– Катюгу нашого рудого,
Що нам просвітку не давав.
– Гай-гай! – Пацюк мовля. – Раденька,
Як кажуть, що дурненька!..
Що з того, що піймав?..
Як дійдеться у них до чого –
Не бачить Лева нам живого!
Бо знаєш, що за звір той Кіт!
Отак, як хто кого боїться,
То й думає, що на того ввесь світ
Так буде, як і він, дивиться.
1853
ХЛОПЧИК I ГАДЮКА
Хлоп'я в садку собі гуляло
Та й забажало
На іграшки ужа піймать
(Воно гніздо його назнало –
Так як утерпіть, щоб не взять?).
Побігло, засадило руку
Та й витягло – Гадюку...
Злякався Хлопчик, аж поблід;
Стоїть, як стовп, і не тікає.
Гадюка дивиться і так йому мовляє:
– Бач, дурнику! Робити так не слід.
Ти знаєш, що за се буває?
Узять би добре укусить...
Та хай вже сей раз бог простить;
А вдруге лишко буде, чуєш?
Гляди ж – шануйся, стережись,
Робити так не вчись
Та роздивляйся, з ким шуткуєш!
1853
ВОВК ТА МИШЕНЯ
На полі Вовк Овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву
Не на розмову, –
А щоб із'їсти: він бажав
М'ясця свіженького давненько.
От взяв Овечку, обідрав,
Як знав,
Та й заходився хорошенько
М'ясце під дубом уминать, –
Аж на зубах кістки хрущать,
Їв Вовчик, їв – аж утомився;
Гаразденько удовольнився,
А все-таки всього не з'їв.
«Нехай вже, – каже, – другим разом».
М'ясце травицею прикрив,
А сам спочинуть ліг тим часом.
Неначе пан який – лежить...
А Мишенятко під вербою
Почуло, що м'ясце пахтить,
Та й крадеться поміж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)...
От помалесеньку підкралось,
Взяло м'ясця та у дупло й сховалось.
Угледів Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
– Ой ненечко! Рятуйте!Поможіте!
Ловіте злодія, держіте!
Добро моє покрав!
Я в одному селі по ярмарку гуляв
Та й бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спесиво
Біля чумацьких хур.
Чого він там никав – усі на вус мотали...
От якось у його тарані в'язку вкрали,
А він гукає: – Пробі! Калавур!
1853
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ
– Як ти співаєш, Півне, веселенько...
– А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я...
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,
– Біжиш в садок мерщій...
– Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати...
– А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне...
А тільки замовчиш
Або куди летиш, –
Заниє серденько, неначе на чужині...
І їстоньки – не їм, і питоньки – не п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе – така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий...
Куди той соловей годиться?
– Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так, – пошлюся я на всіх. –
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: – Годі вам брехати
Та одно другого знічев'я вихваляти! –
Пурхнув – та й був такий.
За що ж, – хто-небудь попитає, –
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.
1853
ЛЕВ ТА МИША
Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала...
Діток нема: були колись –
Теперечки по світу розбрелись, –
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
– Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти, – каже, – між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я...
– Хто? Ти? – Лев заревів. – Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?..
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! –
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала –
Туди-сюди – й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета і піймався.
Рвонув він раз – тенета не тріщать;
Удруге, втретє – ні... Вже як не силкувався,
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь – зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв'язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко, бідному, йому...
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: «Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала...
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю...»
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!
Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.
1853
ЛЕВ ТА ВОВК
Лев уминав за сніданням ягня.
Побіля його в'їдливе Щеня
Вертиться та й вертиться, –
Все моститься, щоб поживиться.
От якось-то й одважилось вхопить
Шматок м'ясця, щоб не кортіло.
Лев бачить, що воно зробило,
Та змилосердився – мовчить,
Бо у Щеняти Якого розуму питати?..
Побачив Вовк (він недалечко був)
Та й дума: «Лев, мабуть, дурненький
Або ж на старість силу збув,
Що став такий плохенький;
Коли Щеня не задавив –
Мене не займе й поготів!»
От квапить лапу до м'ясива...
Як скочить Лев – аж диба стала грива.
На Вовка бідного насів –
Давив його, крутив...
Та й каже: – Се тобі за теє,
Щоб не дививсь ти на Щеня,
Бо не щодня бува бридня;
Воно дурне ще, молодеє,
А ти вже, Вовче, не Щеня!
1853
ТРОЄЖЕНЕЦЬ
За тридев'ять земель, у тридесятім царстві
Та в іншім государстві,
Якийсь-то хвабрий молодець
(Чи дворянин він, чи купець
Про те вже не скажу вам, братця,
Щоб іноді не пробрехаться...) –
Та що утяв!..
Послухайте! Узяв
Покинув жінку та й поплівся,
Хто його зна куди й чого...
От потім чують про його,
Що десь він аж на двох жінках ще оженився, –
Такий пройдисвіт був.
От якось цар про се почув
Та зараз же бомагу й посилає,
Щоб беззаконника такого-то схопить,
Приставити у суд – і там його судить;
А всім судейським натякає,
Що ділом не вертіть
(Видно, цей гріх у них буває!),
А так йому, поганцю, присудить,
Щоб більше вже ніхто не мусив так робити,
Коли на світі хоче жити;
«А якщо зробите не так, –
Повішаю усіх, неначе тих собак».
Не знає бідний суд, де діться,
Усіх циганський піт пройма,
А ділові ладу нема:
Як не присудять – не годиться;
Бо вже доводилось судить –
Так капосний народ не дуже щось боїться...
Ну що його робить?..
Возилися, возилися
Та якось і вмудрилися
Прояву осудить.
Зібралися пани, поприбігали люде
Дивитися – що буде,
А суд гуртом рішив:
«Щоб беззаконника провчити, –
Опреділити,
Щоб він з трьома жінками жив».
Дивується народ та й дума: «От удрали!
Теперечки ж усі пропали:
Повішають дурних».
Аж ні! Поперед всіх
Повісився пройдисвіт на осиці
(Видно, жінки були завзяті птиці!).
Та й що ж ви думаєте? Казус сей
Так налякав усіх людей,
Що більше вже ніхто із глузду не скрутився
І досі не чутно, щоб хто на трьох жінках
В тім царстві оженився.
1853
ОХРІМОВА СВИТА
Була в Охріма сіра свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! –
Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать.
Раз став він свиту надягать, –
Аж дивиться – рукава вже продрались.
От мій Охрім, щоб люди не сміялись,
Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять?
Охрімові невдивовижу!
«Ми знайдемо! – він каже сам собі, –
Рукава трохи обчикрижу
Та й поможу журбі».
Зробив
І свиту знов надів.
І хороше йому здається,
Хоч руки й голі до локіт;
Так он біда: куди він не поткнеться, –
Усяк од реготу береться за живіт.
Розсердився Охрім, що з його так глузують.
«Тривайте ж, – каже, – коли так,
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурні собі пустують;
У них, видно, жуки у голові.
А ми втнемо рукавця і нові,
Хіба мудрація велика!»
Охрім догадливий був парубіка!
Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало, –
Якраз, щоб на рукава стало, –
Покраяв та й попришивав –
І знов рукава як рукава;
І ходить мій Охрім, неначе та проява,
Та й думає: «Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!»
Дурний, дурний: а на йому свитина,
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває,
Хто чортзна-де добро своє діває, –
А там як кинеться – вертить і так і сяк,
Неначе горобець у клітці...
Дивись, згодя – гуляє неборак
В Охрімовій куценькій свитці.
1853
ДВА КУМА
– Здоров, Василю, пане-брате!
– Здоров, кумасю мій Кіндрате!
– Чи ти ще там здоров та жив?
– Ох, братику! – Василь завив.
– Мого ти лишенька не знаєш,
Що так питаєш!
Бог покарав мене: я погорів;
Уся худібонька пропала,
Неначе язиком корова ізлизала...
– Оце бак лихо!
Глянь... Коли ж воно і як?
– А так!
Неділь вже, мабуть, з вісім буде –
Святками до мене зібрались добрі люде.
На бесіді вже, звісно, попились...
От як усі вже розійшлись,
Пішов я з каганцем до коней у повітку...
Бодай би й не ходить!..
Я, бачся, каганець усе ховав під свитку,
Та якось теє... Зирк – горить!
І, батечку! Як обхопило –
Усе до цурочки згоріло;
Сам трохи-трохи не пропав...
Та се й тужу вже восьмую неділю...
Бодай би я був не діждав!..
Ти ж, куме, як? – Ох, не питай, Василю!
І я чимсь бога прогнівив...
Колись я, братику, правесенько ходив, –
Теперечки, дивись, до чого вже дожився!
Зовсім калікою зробився!..
До мене на святках наїхало гостей:
Дядьки, брати та дехто із людей...
Як милим гостям не радіти?..
Уся кумпанія гарненько підпила...
Поліз у погріб я дулівки ще вточити
(Дулівочка-первак – така смачна була!)...
Щоб іноді з вогнем біди не наробити,
Поліз я поночі, хоча й п'яненький був...
Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув –
Я й покотивсь... Ще як не вбивсь – не знаю.
Теперечки хоч плач не плач,
Отак, як бач,
На дерев'янці шкандибаю.
– Дурні! – озвавсь до них Трохим. –
Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,
Що в Василя се погоріло,
А в тебе ногу ізломило!
Погано п'яному і поночі, й з вогнем.
– Так що ж його робити?
Не все ж ходить із ліхтарем!..
– О, бити б вас обох та бити!
Горілочки не треба вельми пити.
1853
КАМІНЬ ТА ЧЕРВЯК
– Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! –
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав. –
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні, –
Аж чудно, далебі, мені!
Ну що їм від того прибуде,
Як дощ поналива води?
Хоч опісля вже й не ходи:
І росяно, і кально; скрізь калюжі, –
Погано, та ще й дуже.
Та що вже будемо робить:
Самому всіх не перевчить.
Я тутечки лежу відколи?
Звичайно, мов мене й нема;
Де не покинуть – все дарма,
А й слова доброго не чув собі ніколи, –
Бодай їм дихать так!
– Мовчи лиш, дурню, не базікай, –
Тут став казать йому Черв'як.
– Сей дощик – радість всім велика.
Земля посхла була – от він її змочив;
Травицю трохи підживив;
Пашня зовсім була пов'яла,
Мов тая в'яла риба стала, –
Він їй головоньку підняв,
А добрим людям щастя дав...
А з тебе що? Лежиш, ледащо!
Такії лежні людям нащо?..
Лежи ж, коли лежати звик,
Та не базікай, дурню, дуже.
Буває, інший чоловік
Все приндиться, що довго служе;
А що в йому?
Те, що й у Камені тому.
1853
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить, –
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко – аж за синє море...
Усім, хто був на морі, горе!
Ану – до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці.
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей,
Людей –
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали...
– От-от уже почне кипіть,
Хто-небудь нищечком мовляє,
Ось цитьте, зараз запалає... –
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись»
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.
1853
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є –