На Західному Фронті без змін - 11

Потім за нами приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.

У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили,— йому здається, що з рани тече кров.
Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев'язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати і грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.
Ми чекаємо. Тоді Франц каже:
— Подзвони ще.
Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.
— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я.— Бо ми можемо знову дістати прочухана.
— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло?
Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.
— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.
— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.
Нарешті двері відчиняються, в них з'являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:
— Чого досі ніхто не дав мені знати?
— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.
Франц утратив багато крові, його знову перев'язують. Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.
Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.
Черниці надійніші. Вміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були б трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги Сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. I таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.
Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати і не повернули сюди. Йозеф Гамагер знає, в чім річ:
— Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вмиральні.
— До якої ще вмиральні? — питає Кроп.
— Ну, до покійницької.
— Та що воно таке?
— Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть — умиральня.
— Але нащо їх туди переносять?
— Бо так менше клопоту потім. I зручніше, бо та палата — поруч із ліфтом, що спускається до трупарні. Можливо, це робиться також для того, щоб ніхто не помирав у палатах, в інших на очах. I доглядати його легше, коли він лежить окремо.
— А йому ж як?
Йозеф знизує плечима:
— За звичай, та людина вже не дуже розуміє, що робиться.
— I всі тут про це знають?
— Хто тут давно, той, звісно, знає.

По обіді на ліжко Франца Вехтера кладуть іншого пораненого. Через кілька днів його теж виносять. Йозеф робить виразний рух рукою. Ми ще не раз бачимо, як хлопців приносять сюди, а потім несуть геть.
Часом біля ліжок сидять родичі й плачуть або тихо, збентежено про щось говорять. Якась стара жінка зовсім не хоче йти звідси, але їй же не можна залишатися тут на ніч. Наступного ранку стара приходить дуже рано, та їй треба було б прийти ще раніше, бо, підійшовши до ліжка, вона бачить, що на ньому лежить уже хтось інший. Її ведуть до трупарні. Вона принесла з собою яблука і тепер віддає їх нам.
Малому Петерові теж гіршає. Його температурна табличка має загрозливий вигляд, і якось удень перед його ліжком зупиняється низенький візок.
— Куди? — питає Петер.
— До перев'язочної.
Його кладуть на візок. Але сестра робить помилку — вона знімає з гачка його солдатський мундир і кладе теж на візок, щоб не заходити сюди вдруге. Петер одразу про все здогадується і намагається зсунутися з візка.
— Я зостануся тут!
Вони кладуть його назад. Він тихо кричить — адже легені в нього прострілені.
— Я не хочу до вмиральні!
— Та ми ж веземо тебе на перев'язку.
— А навіщо тоді вам мій мундир?
Він уже не може говорити. Тільки шепоче хрипло, схвильовано:
— Залиште мене тут!
Вони нічого не відповідають і вивозять його з палати. Перед дверима він намагається підвестись. Його голова з чорними кучерями трясеться, очі повні сліз.
— Я ще повернуся! Я ще повернуся! — кричить він.
Двері зачиняються. Ми всі схвильовані, але мовчимо. Нарешті Йозеф каже:
— Так усі запевняють. Але хто туди попав, той уже не повернеться.

Мені роблять операцію, і два дні після того я блюю. Писар мого лікаря каже, що кістки в мене не хочуть зростатись. А в іншого пораненого вони зрослися неправильно, їх знову ламатимуть. Оце-то справжня мука.
Серед новеньких є двоє молодих солдатів, що мають плоскостопість. Під час огляду це помічає головний лікар і зраділо зупиняється біля них.
— Це ми усунемо,— каже він.— Зробимо невеличку операцію, і ви матимете здорові ноги. Запишіть їх, сестро.
Коли лікар виходить, Йозеф, який усе чисто знає, застерігає їх:
— Не погоджуйтеся на операцію. Розумієте, старий просто схибнувся на цьому. Він тільки і мріє когось дістати собі для розваги. Правда, після операції ви позбудетеся плоскостопості, але ноги у вас стануть криві, і все життя ви шкандибатимете з кийком.
— А що ж нам робити? — питає один із них.
— Не погоджуйтесь! Вас привезли сюди лікувати рани, а не оперувати плоскостопість! Хіба на передовій у вас її не було? От бачите! Зараз ви ще можете ходити, а як попадете під ніж старому, то станете каліками. Йому потрібні піддослідні кролики, тож війна для нього — розкіш, як і для всіх лікарів. Зазирніть у нижнє відділення, там шкутильгає з десятеро таких, що він їх оперував. Деякі лежать тут ще з чотирнадцятого чи з п'ятнадцятого року. Ніхто з них не став після операції ходити краще, навпаки, здебільшого навіть гірше, у багатьох — ноги в гіпсі. Щопівроку він знов їх хапає та наново ламає їм кістки, щиро запевняючи, що вже ця операція пройде успішно. Тож запам'ятайте: він не має на це права, як ви не дозволите.
— Ет, чоловіче добрий,— стомлено каже один із них,— краще ноги покалічити, ніж головою накласти. Хіба хто знає, що його чекає знову на фронті? Нехай роблять зі мною, що хочуть, аби тільки мені додому повернутися.
Другий солдат, молодий хлопець наших літ, не хоче оперуватись, Наступного ранку старий наказує привести їх униз, починає їх умовляти, ще й гримає на них, поки вони кінець кінцем усе-таки погоджуються. Справді, що їм робити? Адже вони — бидло, а він — велике цабе. Ще під хлороформом і в гіпсі їх приносять назад до палати.

Справи в Альберта кепські. Його забирають до операційної — ампутують ногу. Її віднімають усю, до самого верху. Тепер він майже не розмовляє. Якось сказав, що хоче застрелитись і неодмінно це зробить, тільки-но добудеться до свого револьвера.
Прибуває новий транспорт із пораненими. До нашої палати кладуть двох сліпих. Один із них — ще зовсім молодий музикант. Коли сестри приносять йому їсти, то ніколи не беруть із собою ножа, якось він уже вирвав був ніж у сестри з рук. Та попри всі остороги, з ним сталося лихо. Ввечері сестру, що саме його годувала, кудись покликали, і вона пішла, поставивши тарілку з виделкою в нього на столику. Навпомацки він знайшов виделку, взяв її і щосили встромив собі в тіло навпроти серця, тоді вхопив свого черевика і чимдуж почав бити ним по колодочці виделки. Ми гукнули на допомогу, і треба було трьох чоловіків, щоб відібрати в нього виделку. Її тупі зубці вже глибоко ввійшли в тіло. Цілу ніч він лаяв нас так, що ніхто не міг заснути. Вранці в нього почався напад істерії.
Знов у нашій палаті звільняються ліжка. Минають дні за днями, сповнені болю і страху, зойків і хрипу. Тепер уже «вмиральні» непотрібні, їх надто мало. Ночами люди помирають і в нашій палаті. Смерть приходить набагато швидше, ніж сестри встигають передбачити.
Та якось удень двері розчиняються і до нас у палату в'їздить плаский візок, а на ньому сидить блідий, худющий Петер, тріумфально підвівши голову з розпатланими чорними кучерями. Сестра Лібертіна із сяючим обличчям підкочує візок до колишнього Петерового ліжка. Хлопець повернувся з «умиральні». А ми вже гадали, що він давно помер.
Петер оглядається навкруг і питає:
— То що ви на це скажете?
I навіть Йозеф змушений визнати, що вперше став свідком такої події.

Мало-помалу декому з нас дозволяють підводитися з ліжка. Я теж одержую милиці й потроху шкандибаю. Та майже не користуюся ними, бо не можу витримати Альбертового погляду, коли йду по кімнаті. Він завжди стежить за мною якимись дивними очима. Через те я часом тікаю в коридор — там я можу вільніше рухатися.
На поверх нижче лежать поранені в живіт, у хребет, у голову і з ампутацією обох рук чи ніг. У правому крилі будинку — солдати з розтрощеними щелепами, отруєні газом, поранені в ніс, вуха чи шию. У лівому — сліпі й поранені в легені, в таз, у суглоби, в нирки, в калитку. Тільки тут починаєш розуміти, наскільки вразливе тіло людини.
Двоє поранених помирають у корчах правцю. Шкіра в них стає сірою, тіло дубіє, тільки очі залишаються живі, та ще й довго. В інших поранена рука чи нога підв'язана й висить у повітрі, немов на шибениці. Під рану поставлено миску, туди стікає гній. Що дві чи три години миску спорожнюють. Деякі поранені лежать на витяжці з важким тягарем. Я бачу людей із розпанаханими животами, в таких ранах завжди повно калу. Лікарів писар показує мені рентгенівські знімки розтрощених стегон, колін і плечей.
Не можна збагнути, як ці пошматовані тіла мають ще людські обличчя і як вони ще живуть звичайним, буденним життям. А це ж тільки один госпіталь, ба навіть тільки одне його відділення — їх сотні тисяч у Німеччині, сотні тисяч у Франції, сотні тисяч у Росії. Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна.
Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. I разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед ними й зажадаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне — убивали, це стало нашою першою професією у житті. Все, що ми знаємо про життя, зводиться до одного — до смерті. Що ж буде потім? I що буде з нами?

Найстарший у нашій палаті — Левандовський. Йому сорок років, у госпіталі він лежить уже десять місяців, бо тяжко поранений у живіт. Та за останні тижні він уже настільки оклигав, що може, зігнувшись, трохи пошкандибати.
Уже кілька днів він страшенно збуджений. З невеличкого польського містечка надійшов йому лист від дружини, вона пише, що зібрала гроші на дорогу і може його провідати.
Вона вже виїхала і щодня може прибути. Левандовський утратив смак до їжі, навіть сосиски з капустою, тільки трохи покуштувавши, віддає іншим. Увесь час він ходить із листом по кімнаті, кожен із нас прочитав того листа вже разів із десять, штемпелі на конверті перевірялися хтозна скільки, лист уже весь у масних плямах і такий замацаний, що його насилу можна прочитати; нарешті відбувається те, що й мало відбутись: у Левандовського підвищується температура, і йому знову доводиться лягти в ліжко.
Він не бачився з дружиною вже два роки. За цей час вона народила дитину й привезе її із собою. Однак Левандовський заклопотаний зовсім іншим. Він сподівався, що, коли приїде його стара, йому дозволять виходити за межі госпіталю, адже це зрозуміло: подивитися на власну жінку приємно, та коли чоловік стільки часу був без неї, то йому хочеться по можливості задовольнити й інше бажання.
Цілі години Левандовський обговорював з нами цю проблему, бо в солдатів щодо цього таємниць немає. Для всіх це — звичайна справа. Ті з нас, яким уже дозволяють виходити з госпіталю, називають йому кілька затишних куточків у міських скверах і парках, де йому ніхто не заважатиме, а один навіть знає, де саме можна знайти невеличку кімнату.
А тепер усе це ні до чого, Левандовський лежить у ліжку, і його обсідають клопоти. Йому й життя буде не миле, як доведеться від цього відмовитися. Ми розраджуємо його і обіцяємо якось усе залагодити.
Наступного дня по обіді з'являється його жінка, дрібненьке миршаве створіння з полохливими пташиними очицями, що швидко бігають туди й сюди. На ній щось схоже на чорну мантилью з рюшем і стрічками, бозна звідки вона це дістала, либонь, одержала у спадок.
Вона щось тихенько мурмоче й нерішуче зупиняється в дверях. Мабуть, злякалася, що нас тут шестеро.
— Привіт, Маріє,— каже Левандовський, і в нього бігає на шиї борлак,— можеш спокійно заходити, тут тебе ніхто не скривдить.
Жінка обходить усі ліжка і кожному з нас простягає руку. Потім показує нам дитину, яка тим часом устигла наробити в пелюшки. З чималої торби, гаптованої бісером, Левандовська виймає чисту пелюшку і спритно переповиває дитину. Завдяки цьому вона позбувається ніяковості і починає розмовляти з чоловіком.
Левандовський дуже нервується, раз у раз скоса поглядає на нас круглими банькатими очима і здається неймовірно нещасним.
А час саме слушний, лікарський обхід уже скінчився, до нас у палату може зазирнути хіба що якась сестра. Тож один із нас виходить у коридор уважно роззирнутись. Повертається і киває:
— Ніякого стерва не видно. Ти скажи їй, Йоганне, в чім річ, і берися до діла.
Вони розмовляють між собою по-польському. Жінка трохи зашарілася й збентежено поглядає на нас. Ми доброзичливо всміхаємось і махаємо руками — що, мовляв, тут надзвичайного! До дідька лисого всі церемонії, вони вигадані для колишніх часів. Тут лежить тесля Йоганн Левандовський, скалічений солдат, а оце його дружина; хтозна-коли вони знову зустрінуться, він хоче її мати, то хай собі має, і квит!
Двоє наших виходять у коридор і стають перед дверима на той випадок, якщо сестра йтиме сюди, тоді вони мають її перестріти й забалакати. Вони обіцяють побути на варті чверть години.
Левандовський може лежати тільки на боці, тож один із нас підкладає йому під спину ще кілька подушок, Альбертові дають тримати немовля, тоді ми на хвилину відвертаємося, чорна мантилья щезає під ковдрою, а ми, галасливо балакаючи, ріжемося в карти.
Усе йде гаразд. Я набрав саму трефу, аж чотири карти, але, мабуть, якось викручусь. Через гру ми майже зовсім забуваємо про Левандовського. Та незабаром дитина починає плакати, дарма що Альберт розпачливо гойдає її на руках. Тоді щось шарудить, шелестить, і коли ми ненароком зиркаємо туди, то бачимо, що дитина вже на колінах у матері і ссе свою пляшечку. Діло зроблено.
Тепер ми почуваємось, як одна велика родина, жінка Левандовського зовсім повеселішала, а сам Левандовський лежить спітнілий і аж сяє.
Він розпаковує гаптовану торбу, там виявляється кілька добрячих ковбас, Левандовський бере ніж так, наче це букет квітів, і розрізає ковбаси на шматки. Широким порухом руки він показує на нас, і невеличка сухенька жінка підходить до кожного, сміється і ділить між нами ковбасу, тепер вона здається просто гарненькою. Ми називаємо її матінкою, вона радіє з цього і підбиває нам подушки.
За кілька тижнів я починаю щодня ходити до інституту Цандера. Там ногу мені міцно пристібають і згинають та розгинають. Рана на руці давно вже загоїлася.
З фронту прибувають нові транспорти з пораненими. Бинти на них не з марлі, а з білого гофрованого паперу. З перев'язним матеріалом тепер на фронті стало скрутно.
Альбертова кукса гоїться добре. Рана майже. закрилася. Через кілька тижнів його відправлять протезуватися. Він і досі мало говорить і став куди серйозніший, ніж колись. Часто він раптом уриває розмову і втуплює погляд кудись перед себе. Якби він не був завжди з нами, то давно вже вкоротив би собі віку. Але тепер уже найтяжчий час для нього минув. Іноді він навіть дивиться, як ми граємо в карти.
Нарешті мені дають відпустку для одужання.
Мати не хоче мене більше відпускати. Вона зовсім підупала. Все тепер іще гірше, ніж того разу.
Потім мене викликають у полк, і я знову їду на фронт.
Як важко прощатися з моїм другом Альфредом Кропом. Але в армії звикаєш із часом і до цього.
XI
Ми вже кинули лічити тижні. Коли я прибув сюди, була зима, і, як вибухали снаряди, навсебіч летіли грудки мерзлої землі, не менш небезпечні, ніж снарядні осколки. Тепер дерева знову зазеленіли. Життя наше минає то на передовій, то в бараках, то знову на передовій. Ми вже трохи звикли до цього, війна — це наче смертельна хвороба, як рак і сухоти, як грип і дизентерія. Тільки смерть з'являється тут набагато частіше, у різноманітних виглядах, і вона — куди жахливіша.
Наші думки мов глина, їх формують дні, минаючи один за одним; думки хороші, коли ми відпочиваємо, а коли ми опиняємося під вогнем — вони мертві. Численні вирви є не тільки навколо нас, але і всередині, в наших душах.
Кругом усі так живуть, не тільки ми; те, що минуло, не має тепер ніякої ваги, люди й справді його не пам'ятають. Колись освіта й виховання створювали різницю між людьми, тепер вона майже зникла, її ледве можна відчути. Часом освіта й виховання дають перевагу в певній ситуації, але вони мають і свої вади — вони створюють перешкоди, які потім важко буває долати. Це так, наче колись ми були монетами різних країн; потім їх перетопили, і тепер на всіх стоїть один і той самий карб. Щоб розрізнити ті монети одну від одної, треба ретельно випробувати матеріал, з якого їх зроблено. Ми насамперед солдати, і тільки вже потім якось дивно і соромливо ми ще почуваємося особистостями.
Усі ми — велике братерство, на якому лежить відблиск від оспіваного в народних піснях товариства, і солідарності в’язнів, і розпачливої згуртованості людей, рокованих до смерті; це й позначає наше життя серед постійної небезпеки, беззахисності й напруженого чекання смерті; це життя зводиться до байдужого сприймання людиною дарованих їй годин, сприймання без патетики, в найзвичайнісінький спосіб. Воно й героїчне і банальне, наше життя, коли хто схоче визначити, але хто цього схоче?
А виявляється це, приміром, так: якось нас попередили, що противник підіймається в атаку, Тьяден миттю виїдає свою горохову юшку з шкварками, бо він не знає, чи за годину ще житиме. Ми довго сперечалися, чи варто так робити. Кач заперечував: можуть поранити у живіт, а коли шлунок повний, це дуже небезпечно.
Такі речі для нас — справжні проблеми, ми серйозно замислюємося над ними, та інакше не може й бути. Тут, перед лицем смерті, життя стало страшенно прямолінійне, воно обмежується найнеобхіднішим, усе інше спить глухим сном; ця наша примітивність і рятує нас. Якби ми були не такі однакові й не такі примітивні, то вже давно б збожеволіли, дезертирували або нас повбивало б. Ми немов альпіністи високо в горах, укритих кригою: тоді всі функції організму конче мусять служити тільки збереженню власного життя, це викликано необхідністю. Все інше відкидається, бо воно вело б тільки до марної витрати сил. Це для нас єдиний спосіб порятунку; часом я сам собі здаюся чужим, коли в години тиші загадкові відблиски минулого показують мені, наче в тьмяному люстрі, відокремлені від мене обриси мого теперішнього існування, і я дивуюсь, як незбагненна діяльна сила, сила життя, змогла пристосуватися й до таких форм. Усі інші її вияви перебувають у стані зимової сплячки, життя зосередилося лише на тому, щоб стерегтися смерті; життя перетворило нас у мислячих тварин і озброїло нас інстинктом; воно зробило з нас тупаків, аби нас не зламали жахи війни, котрі навалилися б на нас, якби ми думали ясно і свідомо; життя збудило в нас почуття товариськості, щоб ми не опинилися в безодні самотності; воно озброїло нас байдужістю дикунів, аби ми всупереч усьому могли тішитися кожною світлою хвилиною і зберігати її надалі для захисту від навали небуття. Так ми й живемо — замкнено, суворо, ні в що не втручаємось, і лише зрідка якась подія осяває наше існування. Але тоді з глибини нашого єства зненацька виривається полум'я неймовірно тяжкої туги.
Це небезпечні хвилини, бо вони доводять, що наша пристосованість усе-таки штучна і це не справжній спокій, а тільки зусилля бути спокійним. Зовнішніми формами життя ми майже нічим не відрізняємося від дикунів, та коли дикуни можуть постійно так жити, бо це для них природно, а напруження духовних сил може привести їх до дальшого розвитку, то в нас — усе навпаки: ми напружуємо свої внутрішні сили не для дальшого розвитку, а для повернення назад, у дикунство. Для них цей стан природний і зрозумілий, а для нас — штучний, створений ціною неймовірного напруження.
Часом уночі нам, буває, привидяться уві сні якісь обличчя, і ми прокидаємося знеможені, ще під владою цих чарів, і з жахом відчуваємо, який непевний наш спокій і яка примарна межа відділяє нас від пітьми... Ми — невеличкі пломінці, ледве захищені хисткими стінами від буревію смерті чи божевілля, ті пломінці лише мерехтять, а часом майже гаснуть. Тоді глухий гуркіт бою оточує нас кільцем, ми зіщулюємося, замикаємось у собі і широко розплющеними очима вдивляємося в ніч. Трохи заспокоює нас тільки дихання поснулих товаришів, і ми вже чекаємо ранку.
Кожен день і кожна година, кожен снаряд і кожен убитий підточують цю хистку опору, і роки швидко її руйнують. Я бачу, як круг мене вона теж от-от завалиться.
Ось, приміром, безглузда історія з Детерінгом.
Він був один із тих, що завжди тримаються окремо. Якось, собі на лихо, він побачив у садку вишню. Ми саме поверталися з передової на нові квартири, і, коли завернули за ріг будинку, несподівано у світанковій імлі перед нами виникла вишня, ще без жодного листочка, але вся в буянні білого цвіту.
Ввечері Детерінг десь подівся. Нарешті він прийшов, тримаючи в руках кілька квітучих вишневих гілок. Ми взялися глузувати з нього, чи він, бува, не знайшов собі дівчини і чи не збирається вже на оглядини. Він нічого не відповів і вклався спати. Вночі я почув, що він порпається в своїх речах, здається, їх пакує. Передчуваючи щось лихе, я підійшов до нього. Він удав, наче нічого не сталося, тоді я сказав:
— Детерінг, не роби дурниць!
— Чого ти, я просто не можу заснути...
— А навіщо ти приніс вишневий цвіт?
— Хіба мені не можна вишневих гілок наламати? — уперто відказав він і, трохи помовчавши, додав: — Удома в мене гарний вишневий садок. Коли вишні цвітуть, то згори, з сінника, як глянеш, здається, наче хто напнув простирадло, геть усе біле. Оце саме тепер вони цвітуть.
— Може, незабаром дістанеш відпустку. Або навіть відкомандирують тебе тепер додому, як хлібороба.
Детерінг киває головою, але відчувається, що він десь далеко. Коли цих селян зворушити, у них на обличчі з'являється якийсь дивний вираз — чи то як у корови, чи то як у зажуреного бога, щось дурнувате, але водночас і чарівне. Аби відволікти Детерінга від його думок, я прошу в нього скибку хліба. Він, не вагаючись, дає. Це підозріло, бо взагалі він скупенький. Тож я не сплю. Та все гаразд, уранці він такий, як завжди.
Напевне, він помітив, що я за ним стежу. Проте ще через день він уранці щезає. Я відразу це завважую, але нікому нічого не кажу, щоб дати йому час, може, він устигне пробратися. До Голландії вже втекло чимало різного люду.
Але під час переклички виявилася його відсутність. Через тиждень ми дізнаємось, що його впіймали польові жандарми, ця ганебна військова поліція. Він подався був до Німеччини — звісно, то був безнадійний вчинок, як безнадійне й дурне було все, що він робив із самого початку втечі. З цього кожен міг би виснувати, що його втеча була викликана тугою за домівкою і діяв він у раптовому потьмаренні. Та що знають про це військові судді, сидячи за сто кілометрів від лінії фронту? Відтоді ми більше нічого не чули про Детерінга.

Ці небезпечні, гамовані почуття часом вибухають в інший спосіб, як ото вибухає перегрітий паровий казан. Тож треба ще розповісти, як загинув Бергер.
Наші окопи вже давно розриті снарядами, лінія передової стала якась еластична, і ми не ведемо, власне, справжньої позиційної війни. Коли поле прочесала атака, а за нею — контратака, зостається подерта лінія траншей, а боротьба іде вже запекло від вирви до вирви. Передній край прорвано, невеличкі купки солдатів засіли у вирвах і звідти ведуть бій.
Ми теж сидимо у вирві, а збоку чатують англійці. Їхні частини зім'яли наш фланг і тепер опинилися позаду нас. Ми оточені. У полон здатися важко, бо нас огортає туман і дим, ніхто не зрозуміє, що ми хочемо здатися, а може, ми цього в не хочемо, в такі хвилини ніхто сам не здатний цього збагнути. Ми чуємо, як ближчають вибухи ручних гранат. Наш кулемет прочісує чималий шмат землі перед нами. Проте вода в кожухах висихає, ми хутко передаємо один одному металеві коробки від стрічок, кожен мочиться туди, тепер у нас знову є вода й ми можемо стріляти. Але гуркіт іззаду все ближчає. Через кілька хвилин ми загинемо.
Зненацька десь оскаженіло затріскотів ще один кулемет, він б'є з найкоротшої відстані. Б'є з вирви поруч із нами, то Бергер приволік його туди, і тепер позаду починається контратака. Ми вириваємося з оточення і з'єднуємося з нашими.
Коли ми згодом уже сидимо в досить надійному сховищі, один із тих солдатів, що принесли нам їсти, розповідає, ніби за кількасот кроків звідси лежить поранений зв'язковий собака.
— Де?—питає Бергер.
Солдат пояснює, де саме. Бергер підводиться, щоб іти й забрати собаку або пристрелити його. Ще півроку тому він і не здумав би клопотатися цим, не став би робити дурниць. Ми намагаємося його затримати. Та коли він насправді йде, ми тільки кажемо: «Здурів» і відпускаємо його. Бо такі напади фронтового сказу стають небезпечними, якщо не вдається відразу збити людину з ніг і міцно її тримати. А Бергер на зріст метр вісімдесят заввишки, він у нашій роті найдужчий.
Бергер справді збожеволів, бо хоче пробитися крізь вогняну стіну. Певне, в нього вдарила та блискавка, що десь угорі чатує над нами; вдарила і зробила його одержимим. Це виявляється по-різному: ті починають бешкетувати, ті — кидаються стрімголов тікати, а один силкувався заритися в землю, довбав її руками, ногами й навіть гриз зубами.
Звісно, трапляються й симулянти, але вже сама спроба симулювати є, власне, характерною ознакою. Бергера, що пішов був по собаку, виносять з-під вогню з розтрощеним тазом, а одного з тих солдатів, що його несли, поранено кулею в литку.

Мюллера вбито. Освітлювальна ракета, яку пустили десь зовсім зблизька, попала йому просто в живіт. Він жив іще півгодини при повному розумі, жахливо страждаючи. Перед смертю він передав мені свій гаман і відказав мені чоботи, ті самі, що дісталися йому колись у спадок від Кеммеріха. Я ношу їх, бо вони мені добре прийшлися. Після мене їх. носитиме Тьяден, я вже йому пообіцяв.
Ми поховали Мюллера, але він недовго матиме тут спокій. Наші позиції відсуваються назад. По той бік забагато свіжих англійських та американських полків. Забагато м'ясних консервів і пшеничного борошна. Забагато нових гармат. I літаків.
А ми виснажені й зголоднілі. Харчі в нас такі кепські й стільки в них сурогатів, що ми від цього хворіємо. Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос. У вбиральнях завжди повно люду; треба було б показати там, удома, ці сірі, жовті, нужденні, покірні обличчя, ці скоцюрблені від різачки постаті, цих людей, що стікають кров'ю і хіба що всміхаються один до одного, кажучи тремкими від болю вустами:
— Не варто й штани підтягати...
Наша артилерія немов принишкла, у неї замало боєприпасів, а жерла в гармат такі вже зужиті, що ті б'ють дуже неточно, і часом снаряди летять просто сюди, на наші позиції. У нас і коней замало. Наше поповнення —це бліді, слабосилі хлопчаки, вони навіть не можуть тягати на собі ранці, але вмирати можуть. Тисячами. Вони не мають уявлення, що таке війна, вони тільки йдуть уперед і підставляють себе під кулі. Один-єдиний ворожий літак за іграшки поклав дві їхні роти, перше ніж ті хлопчаки, щойно вийшовши з поїзда, навчились ховатися.
— Незабаром Німеччина стане пусткою,— каже Кач.