На Західному Фронті без змін - 08

Який він має блазенський вигляд у тому вбранні й злиденному ковпачку! I перед цим чуперадлом ми колись дрижаки ловили, як він, урочисто сидячи за кафедрою, спиняв кінчик свого олівця на прізвищі якогось учня та ганяв його по французьких неправильних дієсловах, хоча згодом, у Франції, вони так і не стали нам у пригоді. Відтоді, як ми залишили школу, збігло менше двох років, і ось тепер стоїть. перед нами рядовий Канторек, раптом позбавлений лихих чарів, стоїть клишоногий, з руками, схожими на ручки в горнятка; стоїть з недбало начищеними гудзиками і кумедно пнеться, одне слово, не солдат, а сміх, та й годі. Я зроду не міг би збагнути, що це той самий грізний чоловік із шкільної кафедри, і мені страшенно кортить знати, що я зроблю, як цей нікчема згодом знову зможе спитати мене, бувалого солдата: «Боймер, як буде простий минулий час дієслова aller5?»
Тим часом Міттельштедт починає муштрувати солдатів, як розсипатися в цеп, і ласкаво призначає Канторека командиром відділення.
Міттельштедт робить це навмисне, з певних міркувань. Річ у тім, що командир відділення має завжди бути на двадцять кроків попереду солдатів; коли лунає команда: «Кругом — руш!», то солдати тільки обертаються, а командир, що раптом опинився на двадцять кроків позаду них, мусить мерщій бігти вперед, аби знову випередити своїх солдатів на двадцять кроків. Разом це становить сорок кроків «бігом — руш!». Однак тільки-но він прибігає на місце, як знову лунає команда: «Кругом — руш!», і він мусить знову чимдуж бігти сорок кроків у зворотний бік. Таким чином, відділення тільки спокійно повертається то в цей бік, то в той і ступає лише якихось кілька кроків, а командир гасає то туди, то сюди, наче заведена цяцька. Це один в багатьох випробуваних методів, до яких вдавався Гіммельштос.
Канторек не може чекати від Міттельштедта іншого ставлення, бо саме він колись залишив хлопця на другий рік у школі, і Міттельштедт був би дурний як пень, коли б не скористався цією чудовою нагодою віддячити, перш ніж знову поїде на передову. Мабуть, і помирати буде трохи легше, як згадаєш, що військова служба подарувала тобі цю можливість.
А поки що Канторек гасає туди й сюди, немов сполоханий дикий кабан. Трохи згодом Міттельштедт наказує припинити цю вправу, і починається інша, дуже важлива,— повзання. Спираючись на коліна й лікті, притискаючи до себе — як належить за статутом — гвинтівку, Канторек повзає у всьому своєму параді по піску, просто повз нас. Він голосно сопе, і це сопіння здається нам музикою.
Міттельштедт підбадьорює рядового Канторека, втішаючи його цитатами з висловлювань класного наставника Канторека:
— Рядовий Канторек, нам випало щастя жити у велику добу, тож треба віддавати всі сили кавчанню, хоч буває й сутужно.
Канторек випльовує якусь брудну шпичку, що попала йому між зуби, і вмивається потом. Міттельштедт нахиляється нижче і зворушливо повчає його:
— За дрібницями ніколи не забувайте великої справи, рядовий Канторек!
Аж дивно, що Канторек досі не луснув від напруги, а надто тепер, коли почалися гімнастичні вправи; Міттельштедт чудово копіює свого вчителя, підтримуючи його під зад, щоб він як належить рівно тримав підборіддя, підтягуючись на перекладині, та ще й сипле мудрими сентенціями. Саме так колись поводився з ним Канторек.
Потім Міттельштедт дає дальші розпорядження по службі:
— Канторек і Бетгер, по хліб! Візьміть із собою тачку.
За кілька хвилин обидва вирушають із тачкою до воріт.
Канторек похнюплений, лютий, а швейцар радий, що загадали легку роботу.
До пекарні їм обом доведеться йти через усе місто туди й назад.
— Вони вже кілька днів туди ходять,— посміхається Міттельштедт.— А в місті вже дехто тільки й чекає на них помилуватися.
— Чудово! — кажу я.— А він іще не скаржився?
— Пробував. Наш командир боки рвав, як почув цю історію. Він ненавидить учителів. До того ж я впадаю за його дочкою.
— Канторек може завалити тебе на екзаменах.
— Чхав я на це,— відмахується Міттельштедт.— Його скаргу поклали під сукно, бо я зумів довести, що здебільшого призначаю його на легку роботу.
— А чи не міг би ти його так прикрутити, щоб йому білий світ в очах потемнів?
— Такого дурня? Не варто,— відказує Міттельштедт шляхетно й великодушно.

Що таке відпустка? Непевний час, після якого все стає ще важчим. Уже й тепер розлука раз у раз нагадує про себе. Мати мовчки дивиться на мене. Вона рахує дні, це я знаю, вранці вона особливо сумна. Знову минув один день. Вона сховала мій ранець — він їй неприємний, бо нагадує про розлуку.
Час спливає швидко, коли обсідають думки. Я примушую себе встати й піти провести сестру. Вона поспішає до бойні, щоб купити кілька фунтів кісток. Це чимала підтримка, і з самого ранку люди стають там у чергу. Дехто падає непритомний.
Нам не щастить. Змінюючи одне одного, ми чекаємо три години, та черга вже розходиться. Кістки кінчилися.
Добре, що мені видають пайок. Я несу його матері, тож тепер ми харчуємося трохи краще.
Дні стають дедалі важчі, очі в мами — дедалі сумніші. Ще чотири дні. Мені треба сходити до Кеммеріхової матері.

Цього не можна описати. Розповісти про жінку, що тремтить, плаче, термосить мене й кричить:
— Чого ж ти живий, а він помер?
Вона обливає мене сльозами й голосить:
— Нащо вас взагалі туди послали, ви ж іще діти...
Вона падає на стілець і плаче:
— Ти його бачив? Ти ще встиг його побачити? Як він помирав?
Я кажу їй, що йому влучило просто в серце і він одразу помер. Вона дивиться на мене і не вірить.
— Ти брешеш! Я краще за тебе знаю. Я відчувала, як важко він помирав. Я чула його голос, уночі його страх передавався мені... Скажи правду, я хочу її знати, мушу знати.
— Ні, я був біля нього. Він одразу помер.
Вона тихо благає:
— Скажи мені. Ти повинен сказати. Я знаю, ти хочеш мене розрадити, та хіба не бачиш, що тільки дужче мене мучиш, ніж якби сказав правду? Я не можу витримати невідомості, скажи мені, як воно було, нехай і жахливо. Все-таки це краще, ніж те, що я собі уявляю.
Ніколи я не скажу їй правди, хай вона хоч ріже мене. Я щиро їй співчуваю, але вона здається мені не дуже розумною. Вона мусить примиритися з думкою про смерть Кеммеріха, а від того, чи знає вона правду, чи ні, він не оживе. Коли ти на своєму віку вже побачив стільки смертей, то не здатний збагнути, як може смерть лише однієї людини спричинити стільки горя. Тому я кажу вже трохи нетерпляче:
— Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.
Вона мовчить. Тоді повагом питає:
— Ти можеш мені поклястися?
— Можу.
— Усім найсвятішим для тебе?
Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється.
— Так, він одразу помер.
— Хай ти не повернешся сюди, коли це неправда?
— Хай я не повернуся сюди, коли це неправда.
Я міг би наговорити їй іще бозна-яких клятв. Але вона, здається, вже повірила мені. Вона довго стогне і плаче. Просить, щоб я розповів, як воно було, і я вигадую цілу історію, в яку тепер і сам майже вірю.
Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.

Сьогодні останній вечір удома. Всі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!
Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом — надто важко.
Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.
— Іди спати, мамо, ти тут застудишся.
Вона каже:
— Виспатись я встигну і потім.
Я підводжусь.
— Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.
Вона мовчить. Тоді тихенько питає:
— Ти дуже боїшся?
— Ні, мамо.
— Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.
Ой мамо, мамо! Я для тебе — дитина... Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці... Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?
Найспокійніше, як тільки можу, я кажу:
— Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок.
— Паулю, будь обережний там, на передовій,
Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти і разом із тобою померти! Які ми всі нещасні!
— Авжеж, мамо, я буду обережний.
— Я щодня молитимуся за тебе, Паулю.
Ой мамо, мамо! Якби ми могли встати й піти, піти назад крізь роки, щоб усе горе поспадало нам із рамен, піти назад у минуле, тільки вдвох із тобою, мамо!
— А ти не можеш дістати призначення туди, де не так небезпечно?
— Справді, мамо, мене можуть улаштувати при кухні, а чого ж.
— I ти відразу погоджуйся, не слухай усяких балачок.
— Ет, що мені балачки, мамо.
Вона зітхає. Обличчя її світиться в пітьмі білою плямою.
— А тепер, мамо, йди спати.
Вона не відповідає. Я підводжусь і вкриваю їй плечі своєю ковдрою. Вона спирається мені на руку, їй боляче. Я веду матір до її ліжка. I ще трохи зостаюся біля неї,
— Гляди, щоб видужала, мамо, видужала, поки я вернуся.
— Гаразд, гаразд, дитино!
— Не здумайте мені чогось посилати, мамо. На фронті у нас досить харчів. Тут вони вам самим потрібні.
Яка бідолашна лежить вона в ліжку, вона, що любить мене понад усе в світі. Коли я вже хочу йти, вона квапливо каже:
— Я придбала тобі ще дві пари спідніх. Із доброї вовни. Тобі в них буде тепло. Не забудь їх запакувати.
Ой мамо, я знаю, скільки ти набігалася, скільки настоялася в чергах, скільки напросилася, щоб купити ті спідні. Ой мамо, мамо, хіба можна збагнути, чого я мушу йти від тебе! Хто має більше права на мене, ніж ти? Ще я сиджу тут, біля твого ліжка, нам треба так багато сказати одне одному, та ми ніколи на це не спроможемося.
— На добраніч, мамо.
— На добраніч, дитино.
В кімнаті темно. Чути, як важко дихає мати. I як цокає годинник. За вікном гуде вітер, шелестять каштани.
У передпокої я зашпортуюся за свій ранець, він лежить там уже спакований, бо завтра я маю вийти вдосвіта.
Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. I нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом утрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені — тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і що не має кінця-краю.
Не треба було мені їхати у відпустку!
VIII
Бараки в польовому таборі мені знайомі. Тут Гіммельштос виховував Тьядена. Але з людей я майже нікого не знаю; все тут змінилося, як це завжди буває. Лише кількох чоловік, здається, я бачив раніше.
Службу я відбуваю машинально. Вечорами майже завжди сиджу в солдатському клубі, там багато часописів, але їх я не читаю; зате там стоїть піаніно, і я залюбки граю на ньому. Обслуговують нас дві дівчини, одна з них зовсім молоденька.
Табір оточує висока загорожа з колючого дроту. Повертаючись пізно ввечері з клубу, ми повинні показувати перепустки. Той, хто вміє порозумітися з вартовим, може, звісно, пройти і без перепустки.
Нашу роту щодня виводять на військові вправи у степ із березовими гайками та заростями ялівцю. Це можна витримати, коли від тебе більш нічого не вимагають. Біжиш уперед, падаєш на землю, і від твого віддиху коливаються стеблини трав і степові квіти. Виявляється, що ясний пісок, коли дивишся на нього зблизька,— то малесенькі дрібочки кремнію; пісок такий чистий, як у лабораторії, аж хочеться занурити в нього руку.
Але найкраще — то гаї з березовими узлісками. Їхні барви міняться щомиті. От сяють ясно-білі стовбури, а над ними зеленим шовком легко коливається листя, немов намальоване пастеллю; та за мить усе набуває опалово-блакитних барв, вони густішають по краях, виблискуючи сріблом, поглинають усе зелене і зненацька темнішають, стають аж чорними,— то на сонце набігла хмарина. Її тінь, наче привид, лине поміж стовбурами. що враз поблякли й потемніли, лине далі через увесь степ, до самого обрію,— а берези вже знову стоять, мов святкові прапори з білими держаками, і листя на них палає багряним золотом.
Часом я так захоплююсь тією грою найтонших відтінків світла і прозорих тіней, що навіть не чую слів команди; коли зостаєшся сам-один, починаєш придивлятися до природи й любити її. А в мене тут приятелів небагато, та я їх і не шукаю, з мене досить звичайних стосунків з іншими людьми. Ми замало знайомі, аби робити щось більше, ніж розводити балачки чи ввечері грати в «очко» або в ще яку азартну гру.
Поряд із нашими бараками розташований великий табір російських полонених. Його відгороджено від нас колючим дротом, та полонені все ж примудряються пролазити до нас. Поводяться вони боязко, полохливо; усі вони високі на зріст, здебільшого бородані і чимось скидаються на побитих смирних сенбернарів.
Крадькома обминають вони наші бараки й порпаються у баках із покидьками. Важко навіть уявити, що вони там знаходять. Нас і самих погано годують, мало й погано, приміром — бруквою, ріжуть її на шість частин і відварюють у воді; варять також ледь обшкрябану, брудну моркву; підгнила картопля — то вже ласощі, а найсмачніше — ріденька рисова юшка, в якій начебто плавають дрібно посічені волові жили. Тільки січуть ті жили так дрібно, що їх годі й знайти.
Проте ми все це, звісно, знищуємо. Коли серед нас знайдеться якийсь багатій, що всього не виїдає, то біля нього зразу опиняється десятеро інших, ласих до недоїдків. Ми виливаємо в баки тільки те, чого не можна вже вигребти ложкою. Часом до баків потрапляють також бруквяні лушпайки, поцвілі хлібні шкуринки та всілякі покидьки.
От за тією рідкою, каламутною, брудною бовтанкою і вганяють полонені. Вони жадібно вичерпують її із смердючих баків і несуть до себе, ховаючи посуд під сорочками.
Як дивно бачити наших ворогів зблизька. Їхні обличчя примушують нас замислюватись, добрі селянські обличчя — з великим чолом, великим носом, великими губами; в них великі руки та чуби наче з вовни. Нехай би ці люди орали землю, мололи зерно, збирали яблука. На вигляд вони ще лагідніші, ніж наші фрісландські селяни.
Сумно спостерігати їхні рухи, сумно чути, як вони випрохують щось попоїсти. Усі вони дуже кволі, їх годують так, аби тільки вони не померли з голоду. Ми й самі давно вже не їмо досхочу. Їх мучить кривавий пронос; полохливо озираючись, дехто з них крадькома показує на скривавлений край сорочки. Згорблені, похнюплені, вони скоса зиркають угору, на нас, простягають руки й просять, вимовляючи ті кілька слів, що вони знають,— тихо просять м’якими, низькими голосами, які викликають в уяві теплу піч і рідну хату.
Хтось із наших може так копнути полоненого носаком, що той аж перекинеться, але серед нас таких небагато. Здебільшого полонених не займають, просто не звертають на них жодної уваги. Та іноді, коли вони мають надто жалюгідний вигляд, мимохіть розлютишся і штурхонеш котрогось. Якби тільки вони так не дивилися! Скільки горя вміщається в тих двох цятках, що їх можна прикрити одним пальцем,— в очах!
Вечорами полонені приходять до бараків щось вимінювати. Все, що вони мають, вони міняють на хліб. Часом це їм удається, бо в росіян справні чоботи, а в нас погані. Шкіра на їхніх чоботях напрочуд м'яка, справжня юхта. Наші солдати з селянських родин, що дістають із дому харчі, можуть собі дозволити такий обмін. За пару чобіт дають дві-три пайкові хлібини або одну хлібину й невеличке кільце ковбаси.
Але майже всі росіяни вже давно попромінювали всі свої речі. Вони ходять у злиденному лахмітті й на обмін пропонують тільки всякі дрібнички, що їх самі вирізують із дерева, із снарядних уламків чи роблять із мідних снарядних обідків. За ті дрібнички, звичайно, дають небагато, дарма що на них витрачено чимало сил і праці,— за них тепер дають лише кілька скибок хліба. Наші селяни вперті й хитрі, коли торгуються. Вони тримають шматок хліба чи ковбаси просто під носом у росіянина, аж поки той зблідне й очі закотить з голоду, тоді йому вже все однаково. А солдат ховає свою здобич якнайдалі з розважністю, властивою селянам, тоді дістає великий складаний ніж, неквапно і статечно відбатовує окраєць хліба із своїх припасів і, наче винагороджує себе, починає наминати його та відкусує щоразу шматок добрячої твердої ковбаси. Коли бачиш, як наші селюки жеруть, то аж кортить розчерепити їм дурні голови. Вони дуже рідко діляться з ким-небудь своїм добром. Правда, ми замало знайомі.

На варті біля табору росіян найчастіше стою я. У пітьмі їхні постаті рухаються, нагадуючи хворих чорногузів, отих великих птахів. Вони підходять до самої огорожі, туляться до неї обличчям, учепившись пальцями за дріт. Часом вони стоять цілим гуртом. I дихають повітрям, що його несе сюди вітер із степу, з лісу.
Зрідка вони розмовляють, тільки дуже коротко, перекидаються лише кількома словами. Вони ставляться один до одного людяніше і, як мені здається, більш по-братерському, ніж ми тут, у таборі. Та це, певне, від того, що вони почуваються куди нещаснішими, ніж ми. Правда, війна для них уже скінчилася. Але отак чекати, поки заслабнеш на кривавий пронос,— це теж не життя.
Ополченці, що стережуть цих полонених, розповідають, ніби спершу вони були набагато бадьоріші. Як це часто-густо трапляється, полонені заходили один з одним у статеві взаємини, здебільшого це кінчалося бійкою, йшли в хід кулаки й ножі. Тепер вони геть отупіли й збайдужіли, стали такі кволі, що навіть облишили займатися онанізмом, хоча спершу вони часом робили це навіть усім бараком.
Вони стоять біля огорожі; коли хтось, заточуючись, відходить, його місце відразу заступає інший. Більшість мовчить, тільки дехто випрошує в мене недокурок.
Я бачу їхні темні постаті. Вітер куйовдить їм бороди. Про них я нічого не знаю, крім того, що вони полонені, і саме це мене бентежить. Ці безіменні люди ні в чому не винні; коли б знав про них більше — як їх звати, де вони живуть, чого сподіваються, що їх пригнічує,— тоді моє збентеження якось визначилося б і могло б перейти у співчуття. А тепер я бачу в них тільки страждання живого тіла, жахливу тугу та безжальність людей.
Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає. I хто може побачити ворогів у цих тихих мовчазних людях з дитячими обличчями й апостольськими бородами! Кожний унтер-офіцер для новобранців, кожний класний наставник для школярів набагато гірший ворог, ніж вони для нас. Проте, якби вони не були полонені, ми знову почали б стріляти в них, а вони — в нас.
Мені стає страшно; далі не можна про це думати, бо той шлях заведе в безодню. Для таких думок час іще не настав; але я не хочу втрачати цих думок, я збережу їх, замкну в собі й триматиму так, аж поки кінчиться війна. Серце в мене калатає: хіба це не та мета, велика, єдина мета, що про неї я думав в окопах і що її я шукав,— я бачив у ній єдину можливість існування людства після тієї катастрофи, яку воно зазнало; хіба це не завдання на все дальше життя, завдання, заради якого варто було витримати стільки років суцільного жаху?
Я виймаю з кишені цигарки, переламую кожну навпіл і віддаю їх росіянам. Вони вклоняються мені й закурюють. Тепер на деяких обличчях жевріють червоні цятки. Вони тішать мене; здається, то в темних селянських хатах заясніли невеличкі віконця, виказуючи, що за шибками, в кімнатах, тепло і затишно.

Дні минають. Якось туманним ранком росіяни знову ховають одного із своїх; тепер у них майже щодня хтось помирає. Я саме стою на варті, коли його ховають. Полонені співають молитву, співають на багато голосів, і спів той якийсь дивний, немов то не чоловічі голоси, а звуки органа, що стоїть десь у степу.
Похорон відбувається швидко.
Увечері полонені знову стоять біля огорожі, й до них долинає вітер із березового гаю. Згори холодно світять зірки.
Тепер я вже знаю кількох полонених, які досить добре говорять німецькою мовою. Серед них є музикант, він розповідає, що колись був скрипалем у Берліні. Дізнавшись, що я трохи граю на піаніно, він дістає свою скрипку й починає грати. Полонені сідають, спираючись спинами на огорожу. А він стоїть і грає, часом обличчя в нього набуває відчуженого виразу, який буває у скрипалів, коли вони заплющують очі, та потім він знову підкреслює рухами ритм і всміхається до мене.
Напевне, він грає народні пісні, бо всі полонені тихо підхоплюють мотив. Вони скидаються на темні горбки, з яких гудуть глибокі підземні звуки. Голос скрипки здіймається над нами, мов струнка дівчина, ясночола і самотня. Чоловічі голоси замовкають, а скрипка звучить і далі, тільки звук у неї стає тоненький, наче їй холодно; треба стояти ближче до неї, десь у приміщенні було б краще чути, а тут, просто неба, її самотній голос викликає сум.

По неділях мені не дають звільнення, бо я щойно повернувся з тривалої відпустки. Тож в останню неділю перед моїм від'їздом батько і старша сестра самі приїздять до мене. Ми сидимо цілий день у солдатському клубі. А куди ж нам іти, до барака якось не хочеться. По обіді ми рушаємо прогулятися в степ.
Час спливає надто повільно; ми не знаємо, про що нам розмовляти. Отож ми говоримо про хворобу матері. В неї визначили рак, вона вже лежить у лікарні, й невдовзі їй робитимуть операцію. Лікарі сподіваються, що вона видужає, але ми ще не чули, щоб рак виліковували.
— А де вона лежить? — питаю я.
— У лікарні святої Луїзи,— каже батько.
— В якому класі?
— У третьому. Доведеться зачекати, поки дізнаємося, скільки коштуватиме операція. Вона сама схотіла, щоб її поклали в третьому. Мовляв, там хоч буде з ким поговорити. Та воно й дешевше.
— Але ж там багато людей в одній палаті. Навряд, щоб вона змогла вночі спати.
Батько киває головою. Обличчя в нього стомлене, геть у зморшках. Мати часто хворіла, правда, вона лягала до лікарні тільки тоді, як ми її змушували, та все одно це коштувало нам чимало грошей, і батькове життя через те, власне, й пішло нанівець.
— Аби ж то знаття, скільки коштуватиме операція,— каже він.
— А хіба ви не питали?
— Так просто спитати не можна; а раптом лікар розгнівається, вийде погано, бо то ж він матір оперуватиме.
Отакі справи в нас, сумно думаю я, отакі справи в бідняків. Вони не насмілюються спитати про ціну, хоч це їх страшенно непокоїть; а ті, інші, що їм і потреби немає питати, домовляються про ціну наперед і вважають це нормальним. На них лікар ніколи не гнівається.
— Потім доведеться робити перев'язки, а вони теж дорогі,— каже батько.
— Хіба лікарняна каса нічого не доплачує?— питаю я.
— Мати занадто довго хворіє.
— А у вас є хоч трохи грошей?
Він хитає головою:
— Ні. Але тепер я знову зможу взяти вечірню роботу.
Я знаю: він стоятиме за своїм столом до дванадцятої години ночі й буде різати, фальцювати й клеїти. О восьмій вечора він щось попоїсть із тих непоживних харчів, що їх дають на картки. Потім він вип'є ліки від головного болю й працюватиме далі.
Аби його трохи розрадити, я беруся розповідати кілька кумедних історій, що спали мені на думку,— солдатські анекдоти і всякі вигадки про генералів та фельдфебелів, яких хтось пошив у дурні.
Нарешті я проводжу обох до залізничної станції. Вони дають мені слоїчок джему і пакунок із картопляниками, мати ще встигла насмажити їх для мене.
Потім вони їдуть, а я повертаюся назад.
Увечері я дістаю слоїк, намазую джем на картопляник і їм. Та воно мені не смакує. Тоді виходжу надвір, щоб віддати картопляники росіянам. Нараз пригадую, що їх смажила мати. Мабуть, їй дуже боліло, коли вона стояла біля плити. Я кладу пакуночок назад у ранець і беру із собою тільки два картопляники для росіян.
IX
Ми їдемо вже кілька днів. У небі з'являються перші літаки. Ми випереджаємо вантажні ешелони. Гармати, гармати... Далі ми їдемо фронтовою залізницею. Я розшукую свій полк. Ніхто не знає, де саме він тепер стоїть. Я десь ночую, десь дістаю вранці свою пайку харчів і якісь непевні вказівки. Завдавши на плечі ранець, я беру гвинтівку і знову рушаю в дорогу.
Коли я прибуваю до пункту призначення — до зруйнованого містечка — то не знаходжу жодного з наших. Дізнаюся, що тепер наш полк увійшов до складу летючої дивізії, яку завжди кидають туди, де особливо небезпечно. Це не поліпшує мого настрою. Мені розповідають, що наші мали великі втрати. Я розпитую про Кача й Альберта. Про них ніхто нічого не знає.
Шукаючи далі, я блукаю навкруг, і мене проймає якесь дивне почуття. Одну ніч, а тоді ще й другу я сплю просто неба, немов індіанець. Нарешті я дістаю точні відомості і по обіді вже доповідаю в нашій ротній канцелярії про своє прибуття.
Фельдфебель затримує мене тут. За два дні рота повернеться з передової, тож немає сенсу посилати мене туди.
— Як воно у відпустці?— питає він.— Мабуть, добре?
— Та не дуже.
— Атож, атож,— зітхає він,— якби не треба було знову повертатися. Через те друга половина відпустки завжди зіпсована.
Я тиняюся без діла до того дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі. Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя,— он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом'яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.
Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.
Кач жує картопляника й питає:
— Це, либонь, мати пекла?
Я киваю головою.
— Смачні,— каже він,— дуже смачні.
Я ледве стримую сльози. Вже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут — із Качем, із Альбертом, із усіма. Тут я на своєму місці.
— Тобі пощастило,— шепоче Кроп перед тим, як заснути,— кажуть, що нас відправляють до Росії.
До Росії! Але ж там війна вже скінчилася.
Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.

У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.
Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі і знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.
Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, і от з'являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його куди вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.
Кайзер роздає залізні хрести і часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.
Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:
— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється.— Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?
— Авжеж!— підтверджує Кач.
Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:
— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером? Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.
Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.
— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш?— каже Кач.— Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.
Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.
— Слухай-но,— каже Тьяден,— я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?
— Будь певен, що ходить,— регоче Кроп.
— Ти, мабуть, глузду збувся,— додає Кач.— В голові у тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьяден, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.
Тьяден зникає.
— Одне хотів би я знати,— каже Альберт,— чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?
— Я певен, що війни не було б,— утручаюсь я,— та для цього треба, щоб він її не хотів.
— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?
— Напевне,— погоджуюсь я,— тільки саме оті люди й захотіли війни.
— Комедія, коли добре помізкувати,— веде далі Кроп.— Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?
— Мабуть, на обох,— відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.