Latin

На Західному Фронті без змін - 10

Total number of words is 4518
Total number of unique words is 2083
29.1 of words are in the 2000 most common words
39.3 of words are in the 5000 most common words
45.9 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Ми скочуємось у траншею. Я прошу щось попоїсти і вмить усе поглинаю. Мюллер дає мені цигарку. Я розповідаю в кількох словах, що зі мною сталося. У цьому немає нічого особливого, такі випадки трапляються часто. Різниця тільки в тому, що цього разу атака відбувалася вночі. А Кач, коли був у Росії, якось пролежав два дні по той бік російських окопів, перш ніж дістався до своїх.
Про вбитого друкаря я нічого не кажу.
Та вранці я вже не витримую. Мушу розповісти про нього Качеві й Альбертові. I обидва мене заспокоюють:
— Та не переймайся цим. Що ж ти мав робити? Саме для цього ти тут.
Я слухаю їх, мені так затишно, так добре біля них. Яку нісенітницю я плів там, у тій вирві!
— Поглянь-но туди,— показує Кач.
За бруствером стоять кілька снайперів. У руках вони тримають гвинтівки з оптичним прицілом, вони стежать за цим сектором передової. Час від часу ляскає постріл.
Чути й вигуки снайперів:
— Оце-то влучив!
— Ти бачив, як він підскочив?
Сержант Ельріх гордо обертається до нас і записує собі очко. У снайперському списку він посідає перше місце — сьогодні він має три зафіксованих прямих влучання.
— Що ти на це скажеш? — питає Кач.
Я киваю головою.
— Якщо сьогодні він і далі так стрілятиме, то ввечері матиме в петельці ще одну яскраву стрічечку,— запевняє Кроп.
— Або ж незабаром стане віце-фельдфебелем,— додає Кач.
Ми дивимось один на одного.
— Я не став би цього робити,— кажу я.
— А все-таки дуже добре, що саме тепер ти це бачиш,— зауважує Кач.
Сержант Ельріх знову підходить до бруствера. Дуло його гвинтівки шастає то туди, то сюди.
— Після цього те, що тебе мучить, не варте й мови,— посміхається Альберт.
Я вже й сам себе тепер не розумію.
— То все тому, що мені довелося так довго лежати біля нього,— кажу я.
Зрештою війна є війна.
Ельріхова гвинтівка ляскає коротко і сухо.
X
Нам дістався непоганий пост. Наше відділення з восьми чоловіків повинне охороняти село, яке військовим частинам довелося залишити, бо його надто сильно обстрілювали.
Найголовніше у нас завдання — стежити за продовольчим складом, який ще не весь вивезли. Ми маємо самі себе забезпечувати харчами з тих запасів. Це діло якраз для нас — для Кача, Альберта, Мюллера, Тьядена, Леєра, Детерінга. Усі тут, увесь наi гурт. Правда, Гайє вже помер. Але нам по-справжньому таланить, бо всі інші відділення мають набагато більше втрат, ніж ми.
За сховище ми обираємо собі бетонований льох, знадвору туди ведуть сходи. А вхід захищено спеціальним бетонованим муром,
Тепер ми розгортаємо бурхливу діяльність. Знову нам випала нагода відпочити не тільки тілом, а й душею. А таких нагод ми не пропускаємо, наше становище надто тяжке, щоб вдаватися до всяких там сентиментів. Це можливо тільки тоді, коли справи ще не зовсім кепські. А нам немає іншої ради, як бути практичними людьми. Настільки практичними, що іноді мені аж страшно стає, коли на мить сяйне якась думка з тих часів, довоєнних. Правда, такі думки затримуються у мене в голові ненадовго.
Нам доводиться сприймати своє становище якомога спокійніше. I ми не пропускаємо жодної можливості його полегшити, тож поруч із жахом війни, зовсім поруч, у нас живе бажання пустувати. Інакше ми не можемо і з запалом віддаємося пустощам. Ось і тепер ми завзято намагаємося створити собі ідилію — ідилію, звісно, в розумінні того, як нажертись і виспатися.
Насамперед застелюємо підлогу матрацами, що ми їх понатягали сюди з різних будинків. Солдатський зад теж не від того, щоб посидіти на м'якенькому. Тільки посередині сховища ми зоставили вільне місце. Потім забезпечуємо себе ковдрами й перинами, розкішними м'якими речами. У селі цього добра повно. Ми з Альбертом знаходимо велике розбірне ліжко з червоного дерева, до нього балдахін із блакитного шовку і мереживне покривало. Із нас піт лив дзюрком, поки ми дотягли те ліжко сюди, але ж не можна відмовити собі в такій розкоші, а надто коли її за кілька днів напевне розтрощить якийсь снаряд.
Ми з Качем вирушаємо у невеличку розвідку по будинках. Невдовзі вже маємо десяток яєць і два фунти досить свіжого масла. Раптом у кімнаті, де ми стоїмо, щось гупає і, пробивши стіну, повз нас, на відстані якогось метра, пролітає чавунна грубка й зникає за протилежною стіною. Зостаються лише дві дірки в Стінах. Грубка потрапила сюди з іншого будинку, в який влучив снаряд.
— Нам пощастило,— шкірить зуби Кач, і ми шукаємо далі.
Нараз ми наставляємо вуха й мерщій вибігаємо. Та ось ми спиняємось, мов зачаровані: у невеличкому хлівці кувікають двоє живих поросят. Ми протираємо собі очі й знов обережно зазираємо туди: там справді поросята. Хапаємо їх — і сумніву немає, це дві молоденькі свинки.
Оце-то буде печеня! За якихось п'ятдесят кроків од нашого сховища стоїть будиночок, де квартирували офіцери. На кухні — здоровенна плита з двома конфорками, тут-таки ми знаходимо сковороди, каструлі й казани. Все тут є, навіть купа дрібно наколених дров у повітці,— просто якийсь казковий будинок.
Двох хлопців ми ще з самого ранку послали в поле шукати картоплю, моркву й молодий горох. Ми запишалися і вже чхаємо на консерви з продовольчого складу, нам хочеться чогось свіженького. У комірчині лежать уже дві головки цвітної капусти.
Поросята заколоті. Їх упорав Кач. До печені ми хочемо насмажити картопляників, але ніде не можемо знайти тертушки. Та незабаром і з цим ми впоралися. У денцях консервних бляшанок ми попробивали цвяхом багато дірочок і от маємо тертушки. Троє хлопців натягають грубі рукавиці, щоб не подряпати собі пальців, як тертимуть картоплю, ще двоє її оббирають, і справа посувається швидко.
Кач чаклує над поросятами, над морквою, горохом і цвітною капустою. До капусти він навіть зробив білу підливу. Я смажу картопляники, відразу по чотири штуки. За десять хвилин я вже примудрився так струшувати сковороду, що підсмажені з одного боку картопляники високо підстрибують, перевертаються в повітрі й падають назад іншим боком. Поросят ми смажимо цілими. Всі стоять круг них, немов біля вівтаря.
Тим часом до нас приходять гості — двоє радистів, ми щиро запрошуємо їх попоїсти з нами. Вони сидять у покої, де стоїть піаніно. Один грає, другий співає «На Везері». Співає зворушливо, тільки відчувається сильний саксонський акцент. Проте ми розчулено слухаємо, готуючи біля плити всі ті чудові страви.
Врешті ми помічаємо, що обстріл подужчав. З ворожих аеростатів завважили дим з нашого комина, і нас засипають снарядами. Стріляють тими клятими дрібними гадючками, що б'ють неглибоко, але осколки від них розлітаються низом і сягають далеко. Вони дедалі ближче свистять круг нас, але ж ми не можемо кинути напризволяще всі наші наїдки. А ті бандити вже пристрілялися. Кілька осколків залітає крізь верхню шибку. вікна. Печеня в нас замалим уже готова, а от смажити картопляники стає важко. Снаряди вибухають так часто, що осколки від них раз у раз ляскають у стіни й сиплються крізь вікна. Зачувши посвист такої бестії, я присідаю, не пускаючи з рук сковороди з картопляниками, й тулюся до стіни біля вікна. Тоді мерщій схоплююсь і смажу картопляники далі.
Саксонці кинули грати — якийсь снарядний уламок влучив у піаніно. Ми теж більш-менш усе закінчили й ладнаємося відступати. Після чергового вибуху двоє наших хлопців беруть каструлю з городиною і миттю пробігають п'ятдесят метрів до сховища. Ми бачимо, як вони щезають у ньому.
Ще один вибух. Усі присідають, а тоді ще двоє хлопців біжать підтюпцем, кожен несе кавник із чудовою натуральною кавою; до нового пострілу вони встигають сховатися в нашому притулку.
Тепер Кач і Кроп нестимуть окрасу нашого обіду. Вони тримають велику сковороду із засмаженими до коричневого лиску поросятами. Виє снаряд, вони присідають, та ось уже мчать, долаючи п'ятдесят метрів незахищеного простору.
Поки я смажу останні чотири картопляники, мені доводиться двічі лягати на підлогу, але врешті маємо на чотири картопляники більше, а це моя улюблена страва.
Нарешті я беру миску з горою картопляників, виходжу й тулюся за дверима. В повітрі шипить, тріщить, а тоді я щодуху кидаюсь уперед, обома руками притискаючи миску до грудей. Я майже добігаю, та в повітрі наростає посвист, я мчу, як олень, завертаю за бетонний мур, осколки снарядів б'ють по ньому, я скочуюся сходами в льох, лікті в мене обдерті, але я не загубив жодного картопляника і не перекинув миски.
О другій годині у нас починається обід. Він триває до шостої. До пів на сьому п'ємо каву, офіцерську каву з продовольчого складу, ще й куримо офіцерські сигари та цигарки — знов-таки з продовольчого складу. Рівно о пів на сьому починаємо вечеряти. О десятій годині викидаємо за двері поросячі кістки. Тоді пригощаємося коньяком і ромом, з того-таки благословенного продовольчого складу, і знову куримо довгі товсті сигари з фірменими наклейками. Тьяден запевняє, що бракує тільки одного: дівчат з офіцерського борделю.
Пізно ввечері ми чуємо — щось нявчить. Біля входу сидить невеличка сіра кішка. Ми заманюємо її до хати й годуємо. Від цього і в нас самих прокидається апетит. Ми й спати лягаємо ще з повними ротами.
Але вночі нам стає зле. Ми занадто понаїдалися жирного. Свіжа молочна поросятина погано подіяла на наші шлунки. Хлопці раз у раз виходять із сховища. Двоє чи троє весь час сидять надворі зі спущеними штаньми й лаються. Я сам виходив уже дев'ять разів. Десь о четвертій годині ночі ми досягаємо рекорду: всі одинадцятеро, вартові й гості, порозсідалися надворі.
Уночі охоплені полум'ям будинки нагадують смолоскипи. Гримотять снаряди і гучно вибухають. Дорогою мчать колони машин із боєприпасами. Один бік продовольчого складу розвалило. Немов бджолиний рій, обліпили його шофери з колон і, не зважаючи на розриви снарядів, розтягують звідти хліб. Ми їх не спиняємо, бо якби хоч слово сказали, вони віддухопелили б нас, та й по всьому. Тож ми робимо інакше. Пояснюємо, що ми охорона, а оскільки нам відомо, де що лежить, приносимо консерви й вимінюємо на них те, чого нам бракує. Адже однаково найближчим часом тут усе буде знищено. Для себе ми набираємо в складі шоколаду та їмо його цілими плитками. Кач запевняє, що він зараджує, коли швидка нападе.
Так збігають майже два тижні, ми тільки їмо, п'ємо й байдикуємо. Ніхто нам не заважає. Під вибухами снарядів село поволі щезає, а ми розкошуємо. Поки стоїть іще хоч частина продовольчого складу, нам усе байдуже, ми мріємо тільки про одне — саме тут діждатися кінця війни.
Тьяден так запанів, що курить сигари тільки до половини. Він поважно пояснює, що така вже в нього звичка. Навіть Кач викаблучується. Прокинувшись уранці, він голосно гукає:
— Емілю, подайте кав'яр та каву!
Взагалі ми всі стали напрочуд вишукані, кожен має іншого за свого денщика, звертається до нього на «ви» і наказує йому, що тільки заманеться.
— Кроп, у мене свербить підошва, спіймайте-но врешті ту вошу.
I Леєр простягає Альбертові ногу, наче балерина, а Кроп тягне його за ту ногу сходами нагору.
— Тьяден!
— Що?
— Стійте спокійно, Тьяден! I, до речі, треба казати не, «що», а «слухаю», отже, повторімо: Тьяден!
У відповідь Тьяден знову цитує круті слова з драми Гете «Гец фон Берліхінген», вони в нього завжди напохваті.
Ще через тиждень ми дістаємо наказ повертатися. Наше раювання скінчилося. Нас забирають два великі ваговози. Вони вщерть навантажені дошками, та ми з Альбертом ще ставимо зверху наше чудове ліжко з блакитним шовковим балдахіном, з матрацами і двома мереживними покривалами. У головах ми кладемо кожному по мішку з найкращими харчами. Часом ми мацаємо руками ті мішки, і тверді копчені ковбаси, бляшанки з лівером та інші консерви, коробки з сигарами звеселяють нам серця. Кожен із нас має такий повний мішок.
Крім того, ми з Кропом урятували ще два фотелі, оббиті червоним плюшем. Вони стоять на ліжку, і ми сидимо в них, наче в театральній ложі. Над нами має на вітрі шовковий балдахін. У кожного в роті довга сигара. I ми сидимо, роздивляючись згори всю місцевість.
Між нами стоїть клітка, в якій колись жив папуга. Ми взяли ту клітку для кішки. Кішку ми веземо з собою, вона лежить у тій клітці перед мисочкою з м'ясом і муркоче.
Повільно котяться машини дорогою. Ми співаємо. Позаду, там де зосталося вже зовсім залишене село, снаряди здіймають фонтани землі.

Через кілька днів ми виступаємо, щоб зайняти новий населений пункт. Дорогою нам зустрічаються біженці, яких виселили звідти. Вони тягнуть із собою своє майно — на тачках, у дитячих колясках чи просто на спинах. Постаті зігнуті, на обличчях — скорбота, розпач, поспіх і покора. Діти чіпляються за руки матерів, часом малят веде трохи старша дівчинка, а ті, зашпортуючись, чалапають за нею і весь час озираються назад. Дехто з них тримає в руках якусь жалюгідну ляльку. Минаючи нас, усі мовчать.
Ми йдемо похідною колоною, адже французи не обстрілюватимуть села, з якого ще не вийшли їхні люди. Та ось за кілька хвилин уже виє повітря, земля двигтить, лунають зойки — снаряд влучив в останню машину нашої колони. Ми кидаємося врізнобіч і падаємо на землю, але ту ж мить я відчуваю, що напружена увага, яка завжди примушувала мене, хоч і не свідомо, правильно поводитись від вогнем, раптом зникла. В голові спалахує думка: «Пропав!» Це викликає в мене задушливий, гидотний страх. А за мить щось ляскає мене, наче батогом, по лівій нозі. І зразу ж я чую, як десь поруч скрикує Альберт.
— Альберте, вставай, вставай!— кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.
Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду — за живоплотом виявився ставок.
На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.
Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:
— Ходімо звідси, бо я впаду і втоплюся.
— Куди тебе поранило? — питаю я.
— Здається, в коліно.
— Ти можеш іти?
— Начебто можу.
— Тоді гайда.
Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і нагинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть гудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.
Альберт починає відставати.
— Біжи, я дожену,— каже він і падає на землю.
Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.
— Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.
Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев'язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев'язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.
Я ще можу якось повзати і підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.
У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з'їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.
— Тепер, Альберте, нас відпустять додому,— кажу я.
— Можливо,— озивається він.— Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.
Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п'ємо воду, п'ємо склянку за склянкою.
— Чи набагато вище коліна мене поранено? — питає Кроп.
— На добрих десять сантиметрів, Альберте,— відповідаю я.
Насправді там не більше трьох.
— Ось що я надумав,— каже він трохи згодом,— якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі віку. Не хочу шкутильгати по світу калікою.
Так ми лежимо, думаємо й чекаємо.

Увечері нас несуть до «різницької». Злякавшись, я гарячково
починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.
Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.
— Не придурюйтесь,— лається він і знову мене шматує.
В яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.
— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.
Я миттю затихаю.
— Пробачте, пане лікар, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.
— Отож-бо,— буркає він і знову береться до інструментів.
Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплююся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.
Нарешті він видобуває з рани металеву скалку і кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:
— Завтра вас відправлять додому.
Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.
— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.
Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:
— У тебе їх ще багато?
— Ще ціла жменя,— кажу я,— і в мого товариша,— я показую на Кропа,— теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.
Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:
— Гаразд.
Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. В нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка і доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.

Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.
Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваю себе дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.
— Ох, Альберте,— зітхаю я,— а пам'ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?
— I м'які крісла,— додає він.
Авжеж, і м'які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі; і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.
— Альберте! — Нараз згадую я,— А наші мішки з харчами!
Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив... на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.
От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки із смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.
Вранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.
— Боронь боже! — мимохіть вихоплюється в мене.
— Що сталося? — питає сестра.
Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.
— Ви не можете самі залізти?— занепокоєно питає сестра.
— Та ні, можу,— кажу я, вмиваючись потом,— тільки спершу зніміть простирадла.
— Навіщо?
Я відчуваю, що брудний, як свиня. I маю отуди лягати?
— Але ж я...— і не зважуюся казати далі.
— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене.— То нічого, ми її потім виперемо.
— Та ні...— кажу я, хвилюючись.
Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.
— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.
Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.
Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.
— У мене ж...— і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.
— Ну! Що там у вас?
— Воші! — вигукую я нарешті.
Сестра сміється:
— Нехай і вони трохи порозкошують.
Врешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.
Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.
За годину ми помічаємо, що вже їдемо.

Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:
— Альберте!
— Що?
— Ти знаєш, де тут убиральня?
— Здається, за дверима праворуч.
У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.
— Сто чортів! — вигукую я.
— Забився? — питає Кроп.
— Хіба ти не чув? — гарчу я.— Головою...
У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.
— Він упав з полиці...
Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.
— Температури у вас нема...
— Нема,— погоджуюсь я.
— Може, вам щось наснилося? — питає вона.
— Напевне,— відмагаюсь я.
Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.
Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода. Їй щонайбільше двадцять п'ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.
Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:
— Сестро, йому треба...
Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами... Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:
— Йому треба надвір.
— А, он що,— каже сестра.— Але ж нащо йому для цього злазити з полиці,— з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? — звертається вона до мене.
Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.
— За великим чи за малим?
От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:
— Ну, тільки за малим...
Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те ж саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.
Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.

В Альберта температура. Я почуваюся непогано, біль можна терпіти, але куди гірше те, що під гіпсом, мабуть, завелися воші. Нога страшенно свербить, а почухати її нема як.
Цілісінькі дні ми куняємо. За вікнами тихо пропливають різні краєвиди. На третю ніч ми прибуваємо в Гербесталь. Я дізнався від сестри, що на наступній станції Альберта висадять, бо він температурить.
— А куди йде поїзд? — питаю я.
— До Кельна.
— Альберте, нас висадять обох,— кажу йому,— от побачиш.
Коли сестра робить наступний обхід по вагону, я затримую віддих так, що кров шугає в голову. Обличчя в мене червоніє, його зрошує піт. Сестра зупиняється,
— Вам боляче?
— Еге!— стогну я.— Раптом заболіло.
Вона дає мені термометр і йде далі. А я недарма вчився в Кача, тепер я знаю, що робити. Ці солдатські термометри не розраховані на досвідчених вояк. Слід тільки загнати живе срібло вгору, воно застрягне в тоненькій рурочці й уже не падатиме.
Я засовую термометр під руку навкоси вниз, легенько вказівним пальцем постукую по ньому, а тоді перевертаю. Виходить 37,9. Та мене це не задовольняє. Запалюю сірника і, дотримавши поблизу термометр, доводжу стовпчик до 38,7.
Коли сестра повертається, я щосили надимаюсь, уривчасто дихаю, втуплююся в неї виряченими очима, неспокійно кручусь і шепочу;
— Я більше не можу терпіти...
Вона записує моє прізвище на папірець. Я певен, що гіпсу мені без нагальної потреби знімати не будуть. З поїзда нас висаджують разом — Альберта і мене.

Ми лежимо в католицькому лазареті, в одній палаті. Нам дуже пощастило, бо католицькі лікарні славляться дбайливим доглядом і добрими харчами. Лазарет геть заповнений пораненими з нашого поїзда, серед них є й дуже важкі. Сьогодні нас іще не оглядають, бо тут замало лікарів. Коридором раз у раз провозять низенькі візки на гумових коліщатках, і завжди на такому візку лежить хтось випростаний. Мабуть, до біса незручно так лежати, хіба що як чоловік спить мертвим сном.
Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридора чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ:
— Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.
Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але у нас болять усі кістки, болять голови.
— Яке безглуздя, — кажу я.— Саме коли ми ледве поснули...
— Тут, нагорі, лежать легкопоранені, ось вони і вважають, що так треба.
Альберт стогне. Я спалахую з гніву і кричу:
— Та замовкніть там нарешті!
За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.
— Зачиніть двері, сестро,— каже хтось із поранених.
— Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву,— відказує вона.
— Але ми хотіли б іще поспати...
— Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.
Альберт знову стогне.
— Зачиніть двері! — гаркаю я.
Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.
— Але ж ми молимось і за вас.
— Дарма! Зачиніть двері!
Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.
— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.
— I я теж, — озивається ще один поранений.
Я рахую до п'яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.
— Зачиніть двері! — галасуємо ми.
Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.
— Безбожники! — цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.
Ми перемогли.

Опівдні приходить інспектор лазарету і дає нам чосу. Він лякає нас в'язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий,— звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?
— Хто кинув пляшку? — питає він.
Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:
— Я!
Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Всі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.
— Ви?
— Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.
Він говорить як по писаному.
— Як вас звати?
— Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.
Інспектор іде з палати.
Усі аж палають з цікавості.
— Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.
Він шкірить зуби:
— Нічого! Я маю довідку про неосудність.
Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.
— На фронті,— розповідає він,— я був поранений у голову, і мені видали свідоцтво, що часом я не можу керувати своїми вчинками. Відтоді мені море по коліна. Мене не можна дратувати. Отже, мені нічого не зроблять. Нехай той начальник унизу трохи показиться. А зголосився я через те, що мені сподобалось, як кинули пляшку. Коли вони завтра знову відчинять двері, ми швиргонемо їм ще одну.
Усі щиро тішаться. Вкупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - На Західному Фронті без змін - 11
  • Parts
  • На Західному Фронті без змін - 01
    Total number of words is 4581
    Total number of unique words is 2099
    28.7 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    45.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 02
    Total number of words is 4561
    Total number of unique words is 2126
    28.0 of words are in the 2000 most common words
    39.8 of words are in the 5000 most common words
    45.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 03
    Total number of words is 4535
    Total number of unique words is 2021
    27.1 of words are in the 2000 most common words
    39.2 of words are in the 5000 most common words
    45.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 04
    Total number of words is 4546
    Total number of unique words is 2016
    29.1 of words are in the 2000 most common words
    40.0 of words are in the 5000 most common words
    47.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 05
    Total number of words is 4596
    Total number of unique words is 2149
    27.0 of words are in the 2000 most common words
    39.0 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 06
    Total number of words is 4597
    Total number of unique words is 2102
    28.9 of words are in the 2000 most common words
    40.7 of words are in the 5000 most common words
    46.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 07
    Total number of words is 4644
    Total number of unique words is 2053
    29.9 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    47.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 08
    Total number of words is 4659
    Total number of unique words is 2031
    31.2 of words are in the 2000 most common words
    43.1 of words are in the 5000 most common words
    50.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 09
    Total number of words is 4742
    Total number of unique words is 1943
    31.9 of words are in the 2000 most common words
    43.6 of words are in the 5000 most common words
    49.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 10
    Total number of words is 4518
    Total number of unique words is 2083
    29.1 of words are in the 2000 most common words
    39.3 of words are in the 5000 most common words
    45.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 11
    Total number of words is 4641
    Total number of unique words is 2101
    30.5 of words are in the 2000 most common words
    41.9 of words are in the 5000 most common words
    48.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • На Західному Фронті без змін - 12
    Total number of words is 2560
    Total number of unique words is 1271
    34.9 of words are in the 2000 most common words
    46.5 of words are in the 5000 most common words
    52.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.