На Західному Фронті без змін - 09

— Ну, гаразд,— каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке,— але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?
— Цього я не знаю,— відказую я.— У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.
Вертається Тьяден. I досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як власне виникають війни.
— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу,— впевнено пояснює Альберт.
Тьяден прикидається, ніби не розуміє.
— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле.
— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп.— Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший...
— Тоді мені нема чого тут робити,— каже Тьяден,— мене ніхто не кривдив.
— Хіба тобі поясниш!— дратується Альберт.— Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.
— Тоді й поготів мені треба додому вертатися,— наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.
— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.
— Державу, державу!— Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями.— Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!
— Правильно! — вигукує Кач.— Ти, Тьяден, уперше сказав щось слушне. Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
— Але ж їх не розділити,— міркує Кроп,— батьківщини без держави немає.
— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.
— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден. Кач знизує плечима.
— Бо є люди, що мають з війни користь.
—Еге, тільки не я,— посміхається Тьяден.
— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.
— А хто ж тоді? — допитується Тьяден.— Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.
— Не кажи,— заперечує Кач.— Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.
— Генералів війна теж уславлює,— додає Детерінг.
— Ще більше, ніж кайзера,— підтверджує Кач.
— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися,— бубонить Детерінг.
— Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.
— Але в них більше брешуть, ніж у нас,— заперечую я,— згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.
Мюллер підводиться.
— Принаймні добре, що війна йде тут, а не в Німеччині. Погляньте-но, геть уся земля у вирвах.
— Справді,— погоджується Тьяден,— але найкраще, коли й зовсім немає війни.
Він іде від нас із гордим виглядом, бо хоч раз узяв гору над нами, молодшими. Його міркування дуже типові, їх раз у раз чуєш і не можеш нічим заперечити, бо як станеш на цю точку зору, то вже не годен пояснити багато інших речей. Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій. Але цим воно і вичерпується, про все інше він міркує цілком практично і тільки з власної точки зору.
Альберт лягає на траву й сердито каже:
— Про ці речі взагалі не варто говорити.
— Однаково від наших розмов нічого не зміниться,— погоджується Кач.
На додачу до всього ми мусимо здати майже все обмундирування, яке недавно одержали, і вбратися знов у наше старе дрантя. Гарний одяг призначався тільки для параду.

Замість їхати до Росії, ми знов рушаємо на передову. Дорогою минаємо жалюгідний гай з понівеченими стовбурами та поораною землею. Скрізь чорніють величезні вирви.
— Ото, хай йому біс, рвонуло! — кажу я Качеві.
— Міномети,— пояснює він і показує вгору, на дерева. На них висять трупи. Між стовбуром і гілкою застряв голий солдат, каска ще тримається на голові, а більше нічого на ньому немає. Та й солдата тільки половина, самий тулуб, а ніг бракує.
— Що тут сталося?— питаю я.
— Його вирвало з одежі,— бурмоче Тьяден.
Кач каже:
— Кумедно! Ми вже не раз таке бачили. Коли шкварне ота міна, то людину просто вириває з одягу. Так діє вибухова хвиля.
Я шукаю далі. Так воно і є. В одному місці висять шматки форми, в іншому прилипла кривава каша, що колись була живим тілом. Ось лежить зовсім голий труп, на одній нозі в нього ще зостався клапоть спідніх та навкруг шиї — комір від мундира. Весь його одяг висить тут же, на найближчих гілках. Трупові бракує обох рук, їх мов викрутило. Одну з них я помічаю кроків за двадцять у чагарнику.
Труп лежить долілиць. Під ранами на місці вирваних рук земля почорніла від крові. Листя під ногами розметене, начебто чоловік іще хвицався.
— Це не кумедно, Каче! — кажу я.
— Дістати снарядну скалку в живіт теж не весело,— відказує він, знизуючи плечима.
— Тільки не розкисайте! — радить Тьяден.
Усе це сталося, вочевидь, недавно, бо кров іще зовсім свіжа. А що всі люди, яких ми бачимо навкруги, мертві, то ми тут не затримуємось і повідомляємо про це на найближчому санітарному пункті. Врешті ми не зобов'язані виконувати роботу за тих санітарів, вони там усі здоровані.

Треба йти у розвідку, щоб визначити, як далеко до ворожих позицій. Після відпустки мені весь час якось незручно перед хлопцями, і я зголошуюся теж іти. Ми розробляємо план дії, проповзаємо під дротяними загородженнями, а далі повземо врізнобіч, по одному. Незабаром я знаходжу неглибоку вирву і мерщій сповзаю в неї. Звідси я спостерігаю.
Місцевість прочісується кулеметним вогнем середньої щільності. Кулемети тріскотять з усіх боків, вогонь не дуже сильний, але принаймні достатній для того, щоб ми не вистромлювали голів.
Наді мною розкривається парашутик освітлювальної ракети. В її бляклому світлі все навкруг немов застигло. А потім темрява здається ще чорнішою. У нас розповідали, що у ворожих окопах перед нами сидять негри. Це неприємно, бо їх важко помітити, і, крім того, вони надзвичайно спритні розвідники. Проте часом вони діють дуже нерозважно; якось Кач, а потім так само і Кроп, бувши в розвідці, застрелили кількох ворожих розвідників-негрів, бо ті, завзяті курці, повзли із запаленими цигарками. Качеві й Альбертові залишалося тільки стріляти в ті тьмяні цятки цигарок.
Поряд зі мною із свистом падає невеликий снаряд. Я не чув, як він летів, і страшенно злякався. Наступної миті мене поймає божевільний жах. Я тут сам-один, майже безпорадний у цій темряві, можливо, вже давно за мною стежить із іншої вирви пара ворожих очей і десь уже лежить напохваті ручна граната, яка мене розірве. Я намагаюсь опанувати себе. У розвідку я ходжу вже не вперше, і цього разу ніякої особливої небезпеки немає. Але після відпустки це моя перша розвідка, і до того ж місцевість мені не дуже знайома.
Я силуюсь переконати себе, що нема чого лякатися, що в темряві мене напевне ніхто не чатує, бо інакше вони не стріляли б так зрідка.
Та все марно. У голові в мене безладно жужмляться думки, я чую застережливий голос моєї матері; бачу росіян за дротяною огорожею, вітер куйовдить їм бороди; напрочуд виразно уявляю собі солдатський буфет із кріслами, кінотеатр у Валансьєні, болісна уява малює мені жахливу річ — сіре, байдуже дуло гвинтівки, яке нечутно стежить за мною, хоч би куди я повернув голову; я аж умиваюся потом...
Я й досі лежу у вирві. Дивлюсь на годинник: минуло лише кілька хвилин. Чоло в мене вогке від поту, вогко й під очима, руки тремтять, я тихо, але важко дихаю. Це не що інше, як неймовірний напад страху,— звичайнісінький підлий звірячий страх, що не дозволяє мені підвести голову й поплазувати далі.
Наче якісь драглі затягують все у мене всередині, перетворюючи напруження в єдине бажання зостатися тут і нерухомо лежати. Руки й ноги в мене прилипли до землі, я ще раз марно пробую їх підняти. Припадаю до землі, не можу рушити з місця і вирішую лежати тут.
Однак у мені вже здіймається нова хвиля — хвиля сорому, каяття і водночас свідомості безпеки. Я трохи зводжуся, щоб роздивитись. Очам аж боляче — так я вдивляюсь у темряву. В небі спалахує ракета, і я знову пригинаю голову.
Я веду безглузду, розпачливу боротьбу із собою, хочу вилізти з вирви і щоразу зсовуюся додолу. Кажу собі: «Ти мусиш, це ж для твоїх товаришів, це ж не якийсь дурний наказ! — і зразу заперечую: — Це мене не обходить, адже в мене одне-однісіньке життя».
То все наробила відпустка,— засмучено виправдовуюсь я. Але й сам у це не вірю, мені стає страшенно гидко, я помалу підводжуся, спираюся на лікті, підтягуюсь і лежу тепер на краю вирви, наполовину висунувшись із неї.
Раптом я чую якийсь шелест і мерщій ховаюсь. Попри гуркіт артилерії, підозрілі звуки виразно чути. Я дослухаюсь — шелест долинає звідкись іззаду. То наші солдати, вони йдуть траншеєю. Тепер я вже чую притлумлені голоси. Судячи з тону, один із них, здається, належить Качеві.
Відразу ж мені стає неймовірно тепло на душі. Ці голоси, ці кілька тихих слів, ці кроки в траншеї позаду миттю виривають мене з обіймів жахливої самотності, навіяної страхом перед смертю, страхом, якому я замалим не піддався. Вони, ці голоси, дорожчі мені за власне життя, дорожчі за материнську ласку і дужчі за страх; взагалі найдужчий і найнадійніший на світі захист — це голоси моїх товаришів.
Тепер я вже не відчуваю себе дрібненьким єством, що самотньо тремтить у пітьмі, тепер я поруч із ними, а вони поруч зі мною, ми однаково боїмося й однаково хочемо жити, ми з'єднані один з одним у простий, хоч і тяжкий спосіб. Я хотів би притулитися обличчям до них, до тих голосів, до тих кількох слів, які врятували мене зараз і боронитимуть завжди.
Обережно перекочуюся через край вирви і плазом повзу вперед. Далі лізу рачки на всіх чотирьох; усе гаразд, я зазначаю собі напрямок, оглядаюся навкруги і запам'ятовую по спалахах розташування батарей, щоб знайти дорогу назад. Потім намагаюся з'єднатися з іншими розвідниками.
I досі я ще боюсь, але тепер це розумний страх, якась надзвичайно напружена обережність. Уночі розгулявся вітер, і, коли над жерлами гармат спалахує полум'я, навкруг мене гойдаються тіні. Через те я або не бачу майже нічого, або бачу аж забагато. Часом я завмираю з переляку, щоразу даремного. Так я просуваюся досить далеко вперед і, зробивши півколо, повертаюся назад. Інших наших розвідників я так і не знайшов. З кожним метром, що ближче до наших окопів, то дужчає в мені впевненість, але врешті дужчає й нетерпіння. Зовсім неприємно було б уклепатися тепер в якусь халепу.
Та зненацька мене знову поймає жах. Я вже не впізнаю місцевості й не можу точно визначити потрібного напрямку. Тихенько лізу в найближчу вирву і намагаюся зорієнтуватись. Уже не раз було, коли солдат, зраділий, що знайшов своїх, стрибав в окоп і тільки тоді бачив, що потрапив до ворогів.
За якийсь час я знову починаю дослухатися. Досі я ще не певний. Лабіринт вирв здається мені тепер таким неосяжним, що від збудження я вже зовсім не знаю, в який бік мені треба добуватись. А що, як я посуваюсь уздовж наших траншей, тоді це триватиме хтозна-поки. Тож я ще раз завертаю вбік.
Ці кляті ракети! Здається, вони горять у небі чи не цілу годину, не можна й поворухнутися, щоб ту ж мить не загуло над тобою.
Та ради немає, мені конче треба звідси вибиратися. Раз у раз зупиняючись, я просуваюсь уперед, знову повзу плазом і обдираю собі у кров руки об пощерблені, гострі, мов бритва, снарядні скалки. Часом мені здається, ніби на обрії небо трохи яснішає, але, може, то справді тільки здається. Поволі я починаю розуміти: дай боже мені живим вибратись...
Неподалік гучно вибухає снаряд. Одразу за ним іще два. I починається. Вогняний шквал. Тріскотять кулемети. Тепер зостається тільки одне — лежати. Певне, незабаром почнеться атака. Звідусіль злітають ракети. Без упину, одна за одною.
Я лежу, скоцюрбившись, у чималій вирві, по пояс у воді. Якщо почнеться атака, я кинусь у воду, просто обличчям у болото, якнайглибше, аби тільки не захлинутись. Удаватиму мертвого.
Раптом я чую, що вогонь перестрибує назад. Я миттю сповзаю вниз, у воду, зсовую каску зовсім на потилицю і лежу, тримаючи обличчя над самою водою, щоб можна було дихати.
Якийсь час лежу непорушно; та ось щось дзенькає, щось тупотить ближче і ближче. Усі нерви в мене наче кригою скуті. Щось із гуркотом мчить наді мною — то перші ворожі лави. Одна-однісінька думка розриває мені голову: що робити, як хтось із них стрибне сюди, у вирву? Мерщій витягаю свій невеликий кинджал і, міцно стискаючи його колодочку, знову ховаю — стромляю руку із ним у твань на дні вирви. А в голові мені наче гупає молот: як хтось стрибне сюди, я перший ударю, треба відразу перерізати йому горлянку, щоб він, бува, не закричав, інакше не можна; він перелякається не менше за мене, і страх кине нас одного на одного, тож мені треба бути першим.
Тепер узялися стріляти наші батареї. Один снаряд падає неподалік. Це викликає в мене шалену лють, ще бракує, щоб мене вбило нашим же снарядом; я лаюсь на всі заставки і скрегочу зубами, аж у рот мені лізе багно; я скаженію, та врешті я можу тільки стогнати й благати.
Чути, як рвуться снаряди. Якщо наші підуть у контратаку, я врятований. Припадаю головою до землі і чую глухий гуркіт, немов далекі вибухи в копальні; тоді знову підводжу голову, аби знати, що робиться вгорі.
Татакають кулемети. Я знаю, що наші дротяні загородження міцні й майже не пошкоджені, на окремих ділянках по них іде струм високої напруги. Кулеметний вогонь дужчає. Їм не пройти, їм доведеться вертати назад.
Я знову падаю і дослухаюсь, украй напружений. Чути тріскотняву, гуркіт, брязкіт. I посеред усього — суцільний пронизливий крик. Їх обстрілюють, атаку відбито.

Іще трохи розвиднилося. Неподалеку від мене гупотять чиїсь ноги. Хтось біжить. Проминув. Іще біжать. Кулеметна тріскотнява зливається в одну безупинну чергу. Я саме хотів трохи повернутися, та нараз угорі щось забряжчало, гупнуло, і до вирви важко спадає чиєсь тіло, котиться вниз, валиться на мене.
Я ні про що не думаю, нічого не вирішую, а б’ю в нестямі й тільки відчуваю, як те тіло здригається, а тоді м'якшає і скочується додолу. Коли я отямлююсь, рука в мене липка й мокра.
Той чоловік харчить. Мені здається, що він голосно зойкає, кожний його віддих лунає наче крик, удар грому,— та насправді то стугонить у мене в жилах кров. Мені хочеться затулити йому рота, напхати туди землі, ще раз втопити в нього кинджал, аби він тільки замовк, бо він може мене виказати. Проте я вже настільки спам'ятався і настільки раптом знемігся, що не маю сили звести на нього руку.
Тоді я відповзаю якнайдалі й лежу там, не відводячи з нього очей і стискаючи в руці кинджал, щоб знову кинутись на нього, тільки-но він ворухнеться; але він уже нічого не зможе зробити, це чути з того, як він харчить.
Я бачу його невиразно. У мене зараз одне тільки бажання — вибратися звідси. I якнайшвидше, бо скоро зовсім розвидниться. Але й тепер це важко зробити. Коли я пробую вистромити, голову, то відразу бачу, що це вже неможливо. Кулеметний вогонь такий сильний, що мене продірявить перше, ніж я встигну вистрибнути з вирви.
Перевіряю це ще раз за допомогою каски: я виставляю її ледь наперед і трохи підіймаю, щоб визначити висоту пострілів. За якусь мить куля вибиває каску в мене з рук. Отже, вони ведуть вогонь просто понад землею. Я опинився так близько до ворожих позицій, що, коли спробую тікати, мене відразу вб'ють їхні снайпери.
Іще посвітлішало. Я гарячково чекаю атаки з нашого боку. В мене побіліли кісточки на пальцях — так міцно я стискаю руки, так я благаю, щоб вогонь припинився і щоб прийшли мої товариші.
Хвилина спливає по хвилині. Я вже не зважуюся навіть кинути погляд на темну постать, що лежить на дні вирви. Напружено дивлюся в інший бік і чекаю, чекаю. Кулі дзижчать, накривають мене немов сталевою сіткою і не замовкають, не замовкають.
Нараз я помічаю, що рука в мене вся в крові, і ледве стримую нудоту. Беру пригорщ землі і тру нею руку, тепер вона просто брудна, хоч крові не видно.
Вогонь не вщухає. З обох боків він однаково сильний. Наші, певне, гадають, що я давно вже загинув.

Уже зовсім розвидняється, настає сірий ранок. Той і досі харчить. Я затуляю собі руками вуха, та невдовзі відтуляю їх, бо так я взагалі нічого не почую.
Постать на тому боці вирви заворушилась. Я злякано здригаюсь і мимохіть зиркаю туди. I тепер уже не можу відвести погляду. Там лежить чоловік з невеличкими вусиками, голова в нього схилилася набік, одна рука напівзігнута, і голова безсило спирається на неї. Друга рука, скривавлена, лежить на грудях.
Він помер, кажу я собі, він напевне помер і вже нічого не відчуває; а хрип — то лише його тіло хрипить. Проте він силується підвести голову, на якусь мить стогін стає голосніший, та потім голова знову падає на руку. Чоловік не помер, він помирає, але ще не помер. Я починаю присуватися ближче, трохи затримуюсь, спираючись на руки, знову підповзаю ближче до нього і чекаю... Ближче, треба ще ближче, ще три метри — довгий, жахливий шлях. Нарешті я опиняюсь біля нього.
I тоді він розплющує очі. Мабуть, він почув, як я підповзав, і тепер дивиться на мене з виразом невимовного жаху. Тіло нерухоме, але в очах — таке нестримне бажання тікати, що якусь мить мені здається: в них стало б сили потягти за собою і тіло. Одним махом на сотні кілометрів звідси. Чоловік лежить тихо, зовсім тихо, без жодного звуку, тепер не чути й хрипу, але очі в нього кричать, волають, в них зосередилось все життя, що робить останнє нелюдське зусилля, аби врятуватися від смерті, від мене.
Ноги в мене підгинаються, і я падаю на лікті.
— Ні, ні,— шепочу я.
Очі стежать за мною. Я не здатний поворухнутися, поки вони дивляться на мене.
Тоді його рука поволі сповзає з грудей, сповзає зовсім трохи, на якихось кілька сантиметрів, проте через цей його порух очі втратили владу наді мною. Я схиляюся до нього, хитаю головою і шепочу:
— Ні, ні, ні.
Я піднімаю руку, я мушу йому показати, що хочу тільки допомогти, і гладжу його по чолу.
Очі аж сахнулися, побачивши мою руку, однак тепер вони вже не такі нерухомі, вії опускаються нижче, напруження слабне. Я розстібаю йому комір і повертаю голову так, щоб йому було зручніше лежати.
Уста в чоловіка напіврозтулені, він намагається щось вимовити. Губи зовсім пошерхли. В мене немає фляги, я не взяв її з собою. Але вода тут є, на самому дні вирви, в болоті. Спускаюсь униз, дістаю з кишені носовика, розгортаю його, притискаю до землі й начерпую жменею жовту воду, що просочується крізь тканину.
Він ковтає воду. Я приношу ще. Тоді розстібаю на ньому мундир, щоб якось перев'язати йому рану. Конче треба це зробити: як попаду до них у полон, хай вони побачать, що я хотів йому допомогти, тоді мене не розстріляють. Він пробує боронитись, та рука в нього надто млява. Сорочка злиплася, і її не можна висмикнути: вона застібається ззаду. Доведеться й розрізати, іншої ради немає.
Пошукавши навколо, я знаходжу свого ножа. Та коли я беруся розрізати сорочку, очі ще раз розплющуються, і в них знову стоїть крик і знову той самий божевільний вираз, тож я мушу їх прикрити, заплющити.
— Я хочу тобі допомогти,— шепочу я,— товаришу, camarade, camarade, camarade...
Я настирливо повторюю це слово, щоб він мене зрозумів.
У нього три рани. Я перев'язую його бинтами з мого пакета, але кров тече з-під них, я затягую їх дужче, тоді він стогне.
Це все, що я можу зробити. Тепер нам треба чекати, чекати...

Ох, ці години... Він знову харчить... Як, одначе, повільно помирає людина! Адже я розумію: його вже не врятувати. Спершу я ще переконував себе, що він житиме, але вдень цю мою вигадку вбили його передсмертні зойки. Коли б я не загубив свого револьвера, як повзав у темряві, я пристрелив би його. А заколоти я не можу.
Вдень я майже втрачаю притомність і куняю десь на межі небуття. Я страшенно зголоднів і мало не плачу, так мені хочеться їсти, та зарадити собі я не можу. Раз у раз приношу воду тому чоловікові, а потім п'ю сам.
Це перша людина, що її я вбив власними руками, і тепер я мушу дивитись, як вона помирає, помирає через мене, Кач, і Кроп, і Мюллер теж бачили людей, яких вони застрелили, з багатьма це буває, особливо під час атаки...
Але кожний віддих цього чоловіка крає мені серце. Він помирає, та кожна година стала його спільником, він має невидимий ніж і ним убиває мене: то час і мої думки.
Я багато дав би за те, щоб він вижив. Так тяжко лежати поруч, бачити його й чути.
Удень, о третій годині, він помер.
Мені трохи легшає. Але ненадовго. Незабаром мені вже починає здаватися, що мовчання витримувати ще важче, ніж той стогін. Я хотів би знову чути хрипіння, уривчасте, глухе, часом тихе, мов посвист, а тоді знову голосне, нестримне.
Те, що я роблю,— безглуздо. Та я мушу знайти собі якесь діло. Тож я повертаю мерця так, аби йому було зручніше лежати, хоч він уже нічого не відчуває. Заплющую йому очі. Вони в нього карі, а волосся чорне, ледь кучеряве на скронях.
Під вусами — повні м'які вуста, ніс з невеликим горбочком, обличчя смагляве; воно тепер не таке мертвотно-бліде, як тоді, коли він був іще живий. На якусь мить воно навіть здається майже живим, та швидко стає одним із тих чужих мертвих облич, що їх я часто бачив і що такі схожі одне на одне.
Його дружина, напевне, думає про нього, вона ще нічого не знає. Він виглядає на такого, що, мабуть, часто їй писав... Вона ще одержуватиме від нього листи — завтра, за тиждень... Можливо, якийсь лист іще десь заблукав і прийде до неї аж через місяць. Вона читатиме листа, він розмовлятиме з нею...
На душі в мене дедалі гіршає, я не можу стримати плин думок. Яка в нього дружина? Чи не схожа на оту тоненьку, смагляву, що живе за каналом? Хіба вона не належить мені? Може, саме тепер, після того, що відбулося, вона стала моєю! Хай би Канторек опинився тут, біля мене! А моя мати, що якби вона побачила мене!.. Той чоловік міг би, либонь, ще років тридцять прожити, коли б я краще запам'ятав дорогу назад. А якби він пробіг на два метри ліворуч, то сидів би тепер у себе в сховищі й писав би жінці нового листа.
Та навіщо про все це думати? Така вже доля всіх нас: якби Кеммеріх посунув ногу на десять сантиметрів убік, якби Гайє пригнувся на п'ять сантиметрів нижче...

Мовчання триває. Врешті я починаю говорити, бо не можу інакше. Звертаюся до нього і кажу:
— Хлопче, я не хотів тебе вбивати. Якби ти стрибнув сюди ще раз, я не вчинив би так, звісно, коли б і ти розумно повівся. А спершу ти був для мене тільки абстрактним уявленням, яке жило у мене в голові і яке підказало мені, що треба робити... Це уявлення я вбив. I тільки тепер я бачу: ти така ж людина, як і я. Тоді я думав лише про те, що в тебе є багнет, гранати та інша зброя,— а тепер я думаю про твою дружину, бачу твоє обличчя і відчуваю багато спільного між нами. Даруй мені, хлопче! Ми завжди бачимо все занадто пізно. Чому нам не кажуть про те, що ви такі самі нещасні бідолахи, як і ми, що ваші матері так само побиваються за синами, як і наші, і що ми з вами однаково боїмося смерті, однаково вмираємо і однаково страждаємо від ран... Даруй мені, хлопче, хіба ти міг бути мені ворогом? Коли б ми кинули зброю і поскидали військову форму, ти міг би бути мені братом, як Кач, як Альберт. Візьми в мене двадцять років життя, хлопче, і підведись... Візьми більше, бо я не знаю, що мені тепер із ним робити.
Навколо тихо, фронт заспокоївся, тільки ще ляскають гвинтівки. Кулі лягають густо, то не безладна стрілянина, в обох боків ведуть прицільний вогонь. Мені не можна вилазити звідси.
— Я хочу написати твоїй дружині,— кваплячись, кажу я мертвому.— Хочу написати, нехай вона дізнається про все від мене, хочу їй сказати все, що кажу тобі, хочу, щоб вона не бідувала, я допомагатиму їй, і твоїм батькам, і твоїй дитині...
Куртка в нього напіврозстебнута. Я швидко знаходжу його гаман. Але зволікаю розгортати. Там лежить солдатська книжка з його ім'ям. Поки я не знаю, як його звуть, я, можливо, ще й забуду про нього, час знищить його образ. А його ім'я — то цвях, що буде забито десь у мене всередині і його звідти ніколи не витягнеш. Ім'я має владу все відновлювати в пам'яті, і минуле може тоді час від часу повертатись і знову виникати перед очима.
Так я нічого й не надумав. А гаман вислизає у мене з руки і розкривається. З нього випадає кілька фотокарток і листів. Я збираю їх і хочу вкласти назад, але тягар, що давить мене, непевність мого становища, голод, небезпека, ці години, проведені з мерцем, довели мене до розпачу, я хочу прискорити події, посилити мої муки і покласти їм нарешті край; так людина, в якої нестерпно болить рука, б'є навідліг нею по дереву — їй уже байдуже, що з того буде.
На фотокартках зняті жінка й маленька дівчинка, це аматорські вузенькі знімки, вони зроблені на тлі повитої плющем стіни. Поруч із фотокартками лежать листи. Я виймаю їх і пробую прочитати. Майже нічого не розумію, почерк нерозбірливий, до того ж я тільки трохи знаю французьку мову. Та кожне слово, яке я можу перекласти, стріляє в мене, б'є багнетом у груди...
Голова мені йде обертом. Але одне я все-таки розумію: я ніколи не насмілюся написати тим людям, як намірявся спершу. Це неможливо. Ще раз дивлюся на фотокартки: Видно, то люди небагаті. Я міг би надсилати їм гроші, не підписуючи переказів,— згодом, коли вже щось зароблятиму. Чіпляюся за цю думку, принаймні на ній можна бодай трохи спинитися, Цей мертвий чоловік з'єднаний з моїм власним життям, тож я мушу все зробити, все пообіцяти, щоб урятувати себе; не замислюючись, я урочисто обіцяю йому, що житиму тільки для нього та його родини; мокрими від сліз устами я запевняю його в цьому, а десь глибоко в душі жевріє надія, що цим я відкуплюсь і, може, ще виберуся звідси — дрібні хитрощі й сподівання на те, що там, мовляв, побачимо. Тож я розгортаю його солдатську книжку й повільно читаю: Жерар Дюваль, друкар.
Олівцем записую адресу на якомусь конверті, що його взяв у померлого, та потім мерщій засовую все це йому до кишені.
Я вбив друкаря Жерара Дюваля. Тепер я мушу стати друкарем, думаю я, зовсім розгубившись, стати друкарем, друкувати книжки...
Надвечір я трохи заспокоююсь. Мій страх був безпідставний. Його ім'я мене вже не бентежить. Напад жаху минув.
— Хлопче,— кажу я до мерця, але вже зовсім спокійно.— Сьогодні — ти, завтра — я. Але якщо я повернуся звідси, то боротимуся проти того, що зламало нас обох: у тебе забрано життя, а в мене? В мене теж забрано життя. Обіцяю тобі, хлопче. Це ніколи не повинно повторитися.
Сонце стоїть уже низько. Я геть отупів від утоми й голоду. Вчорашні події наче оповив туман, я вже не сподіваюсь вибратися звідси. Куняю, не помічаючи, що вже вечоріє, залягає присмерк. Тепер мені здається, що час спливає швидко. Ще година. Якби це було влітку, то ще три години. Ще одна година.
Нараз мене проймає дрож — а коли щось перешкодить? Я вже не думаю про вбитого, тепер він став мені зовсім байдужий. Зненацька в мені прокидається жадоба життя, і все, що я намірявся зробити, щезає перед нею. Але, щоб не накликати лиха, я машинально бубоню:
— Я все зроблю, все зроблю, що тобі обіцяв,— та я вже певен, що нічого не робитиму.
Раптом мені спадає на думку таке: коли я підповзатиму до наших окопів, по мені почнуть стріляти мої ж товариші: вони ж не знатимуть, що то я. Треба ще здаля чимдуж гукати, щоб вони мене впізнали. Я лежатиму перед окопами, аж поки вони відгукнуться.
Засяяла перша зірка. Поки що на передовій спокійно. Я полегшено віддихуюсь і від хвилювання кажу сам до себе:
— Тільки тепер ніяких дурниць, Паулю... Спокійно, спокійно, Паулю... Тоді ти врятований, Паулю.
Це добре діє, коли я називаю себе на ім'я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
Уже зовсім споночіло. Моє хвилювання спадає, з обережності я чекаю, доки в небі засяють перші ракети. Тоді виповзаю із вирви. Про вбитого я вже забув. Ніч оповиває землю, а поле, що лежить переді мною, осяяне бляклим світлом ракет. Мої очі намацують невелику заглибину; тільки-но гасне ракета, я миттю перекочуюся туди, знову виглядаю, і знову перекочуюся, і плазом повзу далі.
Нарешті добуваюся до окопів. Аж тут при спалаху ракети я бачу, немов у дротяній огорожі щось ворушиться та враз завмирає, і я завмираю теж. Знову спалахує ракета, і знов я бачу те саме. То, напевне, хлопці з наших окопів. Але я стережусь і, тільки упізнавши наші каски, голосно гукаю.
Одразу ж чую у відповідь своє ім'я:
— Пауль... Пауль...
Я знов гукаю до них. То Кач і Альберт, узявши плащ-намет, вирушили мене шукати.
— Тебе поранено?
— Ні, ні.