Доля Людини - 3

Командир моєї роти каже: «До тебе,
Соколов», а сам до вікна одвернувся.
Пронизало мене, ніби електричним
струмом, бо відчув я щось лихе.
Підполковник підійшов до мене і тихо
каже: «Кріпися, батьку! Твого сина,
капітана Соколова, сьогодні вбито біля
батареї. їдьмо зі мною!»
Похитнувся я, але на ногах устояв. Зараз
і то наче крізь сон пригадую, як їхав
разом з підполковником на великій
машині, як пробирались через вулиці,
захаращені руїнами, туманно пам’ятаю
солдатський стрій і оббиту червоним
оксамитом труну. А Анатолія бачу ось як
тебе, братухо. Підійшов я до труни. Мій
син лежить в ній і не мій. Мій — це
завжди з усмішкою, вузькоплечий
хлопчисько, з гострим кадиком на
худорлявій шиї, а тут лежить молодий,
плечистий, гарний мужчина, очі
напіврозплющені, ніби дивиться він
кудись повз мене, в невідому мені
далечінь. Лише в куточках губ так
навіки й залишилась смішинка давнього
синочка, Тольки, якого я колись знав...
Поцілував я його й відійшов убік.
Підполковник промову виголосив.
Товариші-друзі мого Анатолія сльози
витирають, а мої невиплакані сльози,
мабуть, на серці засохли. Може, тому
воно так і болить?..
Поховав я в чужій, німецькій землі
останню свою радість і надію, вдарила
синова батарея, проводжаючи свого
командира в далеку путь, і ніби щось в
мені обірвалось... Приїхав я в свою
частину сам не свій. Та тут незабаром
мене демобілізували. Куди йти? Невже до
Воронежа? Нізащо! Пригадав, що в
Урюпинську живе мій дружок,
демобілізований ще взимку як
поранений,— він колись запрошував мене
до себе,— згадав і поїхав до
Урюпинська.
Приятель мій та його жінка були
бездітні, жили у власному будинкові на
околиці міста. Він хоч і мав
інвалідність, але працював шофером в
автороті, влаштувався і я туди.
Поселився в приятеля, вони дали мені
притулок. Різні вантажі перекидали ми в
райони, восени переключились на
вивозку хліба. В оцей час я й
познайомився з моїм новим синком, ось з
оцим, що в піску грається.
З рейсу бувало повернешся в місто,
зрозуміло, насамперед до чайної
перехопити щось, ну, звісно, й сто грам
випити з утоми. До цього шкідливого
діла, треба сказати, я вже знадився як
слід... І ось одного разу бачу біля
чайної цього хлопчика, на другий
день—знову бачу. Отакий маленький
голодранець: личко все в кавунячому
соку, припорошене пилюкою, брудний, як
земля, нерозчесаний, а оченята, наче
зіроньки вночі, після дощу! І так він
мені сподобався, що я вже, дивна річ,
почав скучати за ним, поспішаю з рейсу
мерщій його побачити. Коло чайної він і
харчувався,— хто що дасть.
На четвертий день прямо з радгоспу,
вантажений хлібом, повертаю до чайної.
Хлопчик мій там сидить на ганку,
ніжками дригає і, по всьому видно,
голодний. Висунувся я у віконце, кричу
йому: «Гей, Ванюшко! Сідай швидше в
машину, прокатаю на елеватор, а звідти
повернемось сюди, пообідаємо». Він од
мого окрику здригнувся, схопився з
ганку, на підніжку викарабкався і тихо
так каже: «А ви звідки знаєте, дядю, що
мене Ванею звуть?» І оченята широко
розплющив, жде, що я йому відповім. Ну, я
йому й кажу, що я, мовляв, людина бувала
і все знаю.
Зайшов він з правого боку, я дверцята
відчинив, посадив його поруч з собою,
поїхали. Жвавий такий хлопчинка, а
раптом чогось принишк, замислився і
коли-не коли та й погляне на мене з-під
довгих своїх, загнутих догори вій,
зітхне. Така маленька пташечка, а вже
навчилося зітхати. Чи його це справа?
Запитую: «Де ж твій татко, Ваню?» Шепоче:
«Загинув на фронті». — «А мама?» —
«Маму бомбою вбило у поїзді, коли ми
їхали». — «А звідки ви їхали?» — «Не
знаю, не пам’ятаю...» — «І нікого в тебе
тут з рідних немає?» — «Нікого». — «Де ж
ти ночуєш?» — «А де доведеться».
Закипіла тут в мені гаряча сльоза, і
одразу я вирішив: «Не буде того, щоб ми
нарізно пропадали! Візьму його до себе
за рідного». І відразу в мене на душі
стало легше і якось світліше. Нахилився
я до нього, тихенько питаю: «Ванюшка, а
ти знаєш, хто я такий?» Він і запитав, як
видихнув: «Хто?» Я йому й кажу так само
тихо: «Я — твій татко».
Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до
мене на шию, цілує в щоки, в губи, в чоло,
а сам, як щебетунчик, так голосно й
тоненько цвірінчить, що аж у кабінці
глушно: «Таточку, ріднесенький! Я знав!
Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно
знайдеш! Я так довго чекав, коли ти мене
знайдеш!» Притиснувся до мене й увесь
тремтить, ніби травинка од вітру. А в
моїх очах туман і теж усього дріж б’є, й
руки трясуться... Як я тоді кермо не
випустив, дивом дивуєшся! Але в кювет
все ж ненароком з’їхав, заглушив мотор.
Доки туман в очах не пройшов — побоявся
їхати: коли б на кого не наскочити.
Постояв так хвилин з п’ять, а синок мій
все горнеться до мене з усієї силоньки,
мовчить, здригається. Обняв я його
правою рукою, легенько притис до себе, а
лівою розвернув машину, поїхав назад,
на свою квартиру. Який вже тари мені
елеватор, тоді мені не до елеватора
було.
Залишив машину біля воріт, нового свого
синочка взяв на руки, несу до хати. А він
як обвив мою шию рученятками, так і не
одірвався до самого дому. Притиснувся
своєю щокою до моєї неголеної щоки, як
прилип. Так я його і вніс. Хазяїн і
хазяйка якраз дома були. Зайшов я,
моргаю їм обома очима, жваво так кажу:
«Ось і знайшов я свого Ванюшку!
Приймайте нас, добрі люди!» Вони обоє,
мої бездітні, одразу зміркували, в чому
справа, заметушилися, забігали. А я ніяк
сина від себе не одірву. Та якось-таки
умовив. Помив йому руки з милом, посадив
за стіл. Хазяйка щів йому в тарілку
насипала, та як подивилась, з якою він
жадністю їсть, так і залилась слізьми.
Стоїть коло печі, плаче собі в фартух.
Ванюшка мій побачив, що вона плаче,
підбіг до неї, смикає її за подолок і
каже: «Тьотю, чого ж ви плачете? Татко
знайшов мене біля чайної, тут усім
радіти треба, а ви плачете». А тій —
подавай боже, вона ще дужче слізьми
залилася, прямо-таки розкисла вся!
По обіді повів я його в перукарню,
постриг, а дома сам викупав у ночвах,
загорнув у чисте простирадло. Обняв він
мене і так на руках моїх і заснув.
Обережно поклав його на ліжко, поїхав
на елеватор, скинув хліб, машину
відігнав на стоянку і — бігом по
крамницях. Купив йому штанці сукняні,
сорочечку, сандалі і картуз луб’яний.
Звичайно, все це виявилось не по зросту
і якістю нікудишнє. За штанці мене
хазяйка навіть полаяла. «Ти,— каже,— з
глузду з’їхав, у таку спеку одягати
дитину в сукняні штани!» І вмить —
швейну машинку на стіл, порилась у
скрині, а через годину моєму Ванькові
вже сатинові трусики були готові й
біленька сорочечка з короткими
рукавами. Спати я ліг разом з ним і
вперше за довгий час заснув спокійно.
Проте вночі разів чотири вставав.
Прокинувсь, а він у мене під пахвою
притулився, як горобець під стріхою,
тихенько сопе, і так мені стає радісно
на душі, що й словами не перекажеш!
Намагаєшся не ворухнутись, щоб не
розбудити його, а все-таки не витерпиш,
нищечком підведешся, запалиш сірника і
милуєшся ним...
На світанку прокинувся, не можу
зрозуміти, від чого мені так важко
дихати стало? А це синок мій виліз з-під
простирадла й поперек мене уклався,
розкинувся й ніжкою горло мені притис.
І неспокійно з ним спати, а от звик,
скучно мені без нього. Вночі то
погладиш його сонного, то волоссячко на
вихорку понюхаєш, і серце відходить,
стає м’якше, адже ж воно в мене
скам’яніло від горя...
Спочатку він зі мною на машині в рейси
їздив, потім зрозумів я, що так не
годиться. Одному мені що треба?
Окрайчик хліба й цибулину з сіллю, от і
ситий солдат на весь день. А з ним —
справа інша: то молока йому треба
добувати, то яєчко зварити, знову ж таки
без гарячого йому ніяк не можна. Але
справа не жде. Набрався духу, залишив
його під опіку хазяйки, так він до
вечора сльози лив, а ввечері втік на
елеватор мене зустрічати. До пізньої
ночі чекав там.
Важко мені було з ним спочатку. Одного
разу лягли спати ще завидна, вдень
натомився я дуже, і він — то завжди
цвірінькає, як горобчик, а тут щось
притих. Питаю: «Ти про що думаєш, синку?»
А він мене запитує, сам на стелю
дивиться: «Татку, де ти подів своє
шкіряне пальто?» В житті в мене ніколи
не було шкіряного пальта! Довелося
викручуватись: «У Воронежі
залишилось», кажу йому. «А чому ти мене
так довго шукав?» Відповідаю йому: «Я
тебе, синку, і в Німеччині шукав, і в
Польщі, і всю Білорусь пройшов і
проїхав, а ти в Урюпинську опинився. «А
Урюпинськ — це ближче від Німеччини? А
до Польщі далеко від нашого будинку?»
Отак і базікаємо з ним перед сном.
А ти думаєш, братухо, про шкіряне пальто
він так собі спитав? Ні, все це
неспроста. Значить, колись його
справжній батько носив таке пальто, ось
йому й запам’яталося. Адже ж дитяча
пам’ять, як літня зірниця: спалахне,
миттю осяє все й погасне. Так і в нього
пам’ять, наче зірниця, проблесками
працює.
Можливо, й жили б ми з ним ще з рік в
Урюпинську, але в листопаді трапився зі
мною гріх: їхав по грязюці, в одному
хуторі машину мою занесло, а тут корова
навернулась, я й збив її з ніг. Ну,
відома річ, жінки гвалт зчинили, народ
збігся, і автоінспектор тут як тут.
Одібрав у мене шоферську книжку, як я не
просив його змилосердитись. Корова
встала, задрала хвіст і пішла
вибрикувати по провулку, а я книжки
позбувся. Зиму попрацював тесляром, а
потім списався з одним приятелем, теж
товариш по службі,— він у вашій
області, в Кошарському районі, працює
шофером,— і той запросив мене до себе.
Пише, що, мовляв, попрацюєш півроку по
теслярській часті, а там у нашій
області видадуть тобі нову книжку. От
ми з сином і командируємось в Кошари
походним порядком.
Та воно, одверто кажучи, якби і не
трапилась у мене оця аварія з коровою, я
все одно подався б з Урюпинська. Нудьга
не дає мені, на одному місці довго
засиджуватись. От коли вже Ванька мій
підросте й доведеться віддавати його
до школи, тоді, може, і я вгамуюсь, осяду
на одному місці. А зараз поки що
крокуємо з ним по руській землі.
— Важко йти йому,— сказав я.
— Так він зовсім мало своїми ногами
йде, більше на мені їде. Посаджу його на
плечі й несу, а захоче пром’ятися,—
злізе з мене й бігає обіч дороги,
вибрикує, як козеня. Все це, братухо,
нічого б, як-небудь ми з ним прожили б,
та ось серце в мене розхиталось, поршні
треба міняти... Іноді так схопить і
притисне, що білий світ з очах меркне.
Боюсь, що колись, сплячи, помру й
налякаю синка. А тут ще одне лихо: (майже
кожної ночі своїх покійників дорогих у
сні бачу. І найчастіше так, що я— за
колючим дротом, а вони на волі, по
другий бік... Розмовляю про все і з
Іриною, і з дітками, але тільки хочу
дріт руками розсунути,— вони зникають,
ніби тануть на очах... І от дивно: вдень я
завжди міцно себе тримаю, з мене ні
охання, ні зітхання не витиснеш, а вночі
прокинусь, і вся подушка мокра від
сліз...
З лісу почувся голос мого товариша,
плескіт весла на воді.
Чужий, але тепер такий близький мені,
чоловік підвівся, простягнув велику,
тверду, як дерево, руку:
— Прощай, братухо, хай щастить тобі!
— І тобі щасливо добратися до Кошар.
— Дякую. Ей, синку, підемо до човна.
Хлопчик підбіг до батька, пристроївся
біля нього праворуч і, тримаючись за
полу батьківського ватника, задріботів
поруч з чоловіком, який широким кроком
пішов далі.
Дві осиротілі людини, дві піщинки,
закинуті в чужі краї воєнним ураганом
небаченої сили... Що ж то чекає їх
попереду? І хотілось би думати, що ця
російська людина, людина незламної
волі, все витримає, і біля
батьківського плеча виросте той, який,
змужнівши, зможе все витерпіти, все
подолати на своєму шляху, якщо на це
покличе його Вітчизна.
З тяжким смутком дивився я їм услід...
Можливо, все обійшлось би благополучно
при нашім розставанні, та Ванюшка,
відійшовши кілька кроків і заплітаючи
короткими ніжками, обернувся на ходу до
мене обличчям, помахав рожевою ручкою.
І раптом наче м’яка, але кігтиста лапа
стисла мені серце, і я поспішно
відвернувся. Ні, не лише уві сні плачуть
літні, посивілі за роки війни чоловіки.
Плачуть вони і наяву. Тут головне —
вміти вчасно відвернутись. Тут
найголовніше — не поранити серце
дитини, щоб вона не побачила, як
котиться по твоїй щоці пекуча й скупа
чоловіча сльоза...