Доля Людини - 1

ДЕРЖАВНЕ
ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ
ЛІТЕРАТУРИ
МИХАЙЛО ШОЛОХОВ
ДОЛЯ ЛЮДИНИ
Переклав І. П. Майстренко
Переклад здійснено за виданням :
МИХАИЛ ШОЛОХОВ, СУДЬБА ЧЕЛОВЕКА,
Издательство «Правда», Москва, 1957.
Євгенії Григорівні Левицькій,
члену КПРС з 1903 року.
Перша післявоєнна весна була на
Верхнім Дону на рідкість дружна й
напориста. В кінці березня з Приазов’я
подули теплі вітри, і вже через дві доби
геть-чисто оголились піски лівобережжя
Дону, в степу спухли набиті снігом
улоговини і балки, зламавши кригу,
шалено розбурхались степові річки, і
шляхи стали майже зовсім непроїжджими.
В оцю лиху пору бездоріжжя мені
довелося їхати з станицю Букановську. І
віддаль невелика — всього лише якихось
шістдесят кілометрів,—а подолати їх
було не так легко. Ми з товаришем
виїхали на світанку. Пара ситих коней,
натягуючи в струну посторонки, ледве
тягли важку бричку. Колеса до самої
ступки провалювались у мокрий,
перемішаний з снігом і кригою пісок, і
через годину на кінських боках та
стегнах під тонкими ремінцями шлейок
уже виступало біле пишне мило, а в
ранковому свіжому повітрі гостро й
п’янко запахло кінським потом та
розігрітим дьогтиком щедро змащеної
кінської збруї.
Там, де було дуже важко коням, ми
злазили з брички, йшли пішки. Під
чобітьми хлюпав розмоклий сніг, іти
було важко, але по обочинах дороги, де
все ще тримався льодок, кришталем
поблискуючи на сонці, пробиратися було
ще важче. Лише годин через шість
покрили тридцятикілометрову відстань,
під’їхали до переправи через річку
Єланку.
Невелика річка, що місцями пересихала
влітку, проти хутора Мохівського в
заболоченій, зарослій вільшиною
заплаві розлилась на цілий кілометр.
Переправлятися треба було на вутлій
плоскодонці, яка могла взяти не більше
трьох чоловік. Ми відпустили коней. На
протилежному березі в колгоспному
сараї нас чекав старенький, що бував у
бувальцях, вілліс, залишений там ще
взимку. Удвох із шофером ми не без
побоювань сіли в старезний човник.
Товариш з речами залишився на березі.
Тільки відчалили, як з прогнилого днища
в різних місцях цівками забила вода.
Підручними засобами конопатили
ненадійну посудину й черпали з неї
воду, поки не доїхали. Через годину ми
були по той бік Єланки. Шофер пригнав з
хутора машину, підійшов до човна і
сказав, узявши весло:
— Якщо це прокляте корито не
розпадеться на воді, годин через дві
приїдемо, раніше не ждіть.
Хутір розкинувся далеко осторонь, і
біля причалу стояла така тиша, яка
буває в безлюдних місцях тільки в глуху
осінь чи напочатку весни. Від води
тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою
гнилої вільхи, а з далеких
прихоперських степів, які губляться в
бузковому серпанку туману, легенький
вітерець ніс одвічно юний, ледь
відчутний аромат землі, що недавно
звільнилась з-під снігів.
Недалеко, на прибережному піску, лежав
повалений тин. Я присів на нього, хотів
закурити, але, сунувши руку в праву
кишеню ватної стьобанки, на превеликий
жаль, виявив, що пачка «Беломора»
зовсім розмокла. Під час переправи
хвиля плеснула через борт човна, що
глибоко сидів у воді, по пояс облила
мене каламутною водою. Тоді мені було
не до цигарок, треба було, кинувши
весло, якнайшвидше вичерпувати воду,
щоб не потонув човен, а тепер, гірко
досадуючи на свій недогляд, я обережно
витяг із кишені розмоклу пачку, присів
навпочіпки і почав по одній розкладати
на тину вологі, побурілі цигарки.
Був уже полудень. Сонце пригрівало, як у
травні. Я сподівався, що цигарки швидко
висохнуть. Сонце так припікало, що я вже
пожалкував, що одягнув у дорогу
солдатські ватні штани і стьобанку. Це
був перший після зими по-справжньому
теплий день. Приємно було сидіти на
тину ось так, одному, цілком
підкорившись тиші й самотності, і,
знявши з голови стару солдатську
вушанку, сушити на вітерці мокру після
важкого веслування чуприну, бездумно
стежити за білими грудастими хмарами,
що пропливали в бляклій синяві.
Незабаром я побачив, як з-за крайніх
дворів хутора вийшов на шлях чоловік.
Він вів за руку маленького хлопчика,
судячи по зросту — років п'яти - шести,
не більше. Вони стомлено чвалали до
переправи, але, порівнявшись з машиною,
звернули до мене. Високий, сутулуватий
чоловік, підійшовши досить близько,
сказав приглушеним баском:
— Здоров, братухо!
— Здрастуй. — Я потис простягнуту мені
велику тверду руку.
Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:
— Привітайся з дядею, синку. Він,
мабуть, теж шофер, як а твій татусь.
Тільки ми з тобою на вантажній їздили, а
він ось цю маленьку машину ганяє.
Дивлячись мені прямо у вічі ясними, як
небо, очима, ледь-ледь посміхаючись,
хлопчик сміливо простягнув мені рожеве
холодне рученя. Я легенько потряс його
ручку і запитав:
— Що ж це в тебе, старий, рука така
холодна? Надворі теплінь, а ти мерзнеш?
Із зворушливою дитячою довірливістю
хлоп’я притулилось до моїх колін,
здивовано підвело біляві брівки.
— Який же я старий, дядю? Я зовсім
хлопчик, і я зовсім не мерзну, а руки
холодні тому, що сніжки робив.
Знявши зі спини порожній речовий мішок,
втомлено сідаючи поруч зі мною, батько
сказав:
— Біда мені з оцим пасажиром! Через
нього і я підбився. Широко ступнеш —
він уже на рись переходить, от і
доводиться по такому піхотинцеві
рівнятися. Там, де мені треба раз
ступити,—я тричі ступаю, отак і йдемо з
ним невлад, як кінь з черепахою. Та ще ж
за ним пильнувати треба. Тільки
одвернешся, а він уже калюжею бреде або
льодинку відломить і смокче замість
цукерки.
Ні, не чоловіче це діло з такими
пасажирами мандрувати, та ще й пішки. —
Він помовчав трохи, потім запитав:— А
ти що ж, братухо, свого начальства ждеш?
Мені було незручно розчарувати його в
тому, що я не шофер, і я відповів:
— Доводиться ждати.
— З того боку під’їдуть?
— Так.
— Не знаєш, чи скоро підійде човен?
— Годин за дві.
— Довгенько. Ну що ж, тимчасом
відпочинемо, поспішати мені нікуди. А я
йду мимо, дивлюся: свій брат — шофер
загорає. Дай, думаю, зайду, перекуримо
разом. Одному ж і курити і помирати
нудно. А ти багато живеш, цигарки куриш.
Підмочив їх, виходить? Ну, брат, тютюн
вологий, як кінь безногий, нікуди не
годиться. Давай-но краще мого міцнячку
закуримо.
Він дістав з кишені літніх штанів
захисного кольору скручений у трубку
малиновий шовковий потертий кисет,
розгорнув його, і я встиг прочитати
вигаптуваний на ріжку напис: «Дорогому
бійцю від учениці 6-го класу
Лебедянської середньої школи».
Ми закурили дуже міцного самосаду і
довго мовчали. Я хотів було запитати,
куди він іде з дитиною, яке лихо жене
його в таке бездоріжжя, але він
випередив мене запитанням:
Ти що ж, усю війну за баранкою?
— Майже всю.
— На фронті?
Так.
Ну, й мені там довелося, братухо,
зазнати горенька по саме горло й вище...
Він поклав на коліна великі темні руки,
згорбився. Я збоку глянув на нього, і
мені так стало важко... Чи бачили ви
коли-небудь очі, ніби присипані
попелом, наповнені такою непозбутною
смертельною тугою, що в них важко
глянути? Ось такі очі були в мого
співрозмовника.
Виламавши з тину суху скривлену
хворостинку, він з хвилину водив нею по
піску, викреслюючи якісь химерні
фігури, а потім заговорив:
— Іноді не спиться вночі, дивишся в
темряву порожніми очима і думаєш: «За
що ж ти, життя, мене так по
калічило? За ідо ж так покарало?» Нема
мені відповіді ні в темряві, ні при
ясному сонечку... Нема і не дочекаюсь!—
І раптом спохватився: ласкаво
підштовхуючи синочка, сказав:
— Піди, любенький, пограйся біля води,
коло великої води для діток завжди
якась здобич знайдеться. Тільки, гляди,
ноги не промочи!
Ще коли ми мовчки курили, я, крадькома
розглядаючи батька й синка, з подивом
відзначив собі одну, дивну на мій
погляд, річ. Хлопчик був одягнений
просто, але добротно; і в тому, як сидів
на ньому підбитий легкою виношеною
цигейкою довгополий піджачок, і в тому,
що малюсінькі чобітки були пошиті з
розрахунком, щоб взувати їх на вовняний
носок, і дуже вправний шов на порваному
колись рукаві піджачка — все говорило
про жіночу турботу, вмілі материнські
руки. А батько мав інший вигляд:
пропалений у кількох місцях ватник був
недбало і грубо заштопаний, латка на
виношених захисного кольору штанах не
пришита як слід, а, скоріше, наметана
широкими чоловічими стьобками; на
ньому були майже нош солдатські
черевики, але з’їдені міллю цупкі
вовняні шкарпетки, до яких не торкалась
жіноча рука... Ще тоді я подумав: «Або
вдівець, або живе не в злагоді з
жінкою».
Та ось він, простеживши очима за синком,
глухо покашляв, знову заговорив, і я
почав зосереджено слухати.
— Спочатку життя моє було звичайним.
Сам я родом з Воронезької губернії,
тисяча дев’ятсотого року народження. В
громадянську війну був у Червоній
Армії, в дивізії Кіквідзе. В голодний
двадцять другий рік подався на Кубань
ішачити на куркулів, тому й вижив. А
батько з матір’ю і сестричкою дома від
голоду вмерли. Залишився сам. Рідні —
як мітлою виметено,— ніде, нікого ні
душі. Ну, через рік повернувся з Кубані,
хатину продав, поїхав до Воронежа.
Спочатку працював у теслярській
артілі, потім пішов на завод, вивчився
на слюсаря. Незабаром оженився. Жінка
виховувалась у дитячому будинку.
Сирітка. Добра трапилась мені дівка!
Лагідна, весела, догідлива і розумниця,
не мені пара. Вона з дитячих літ зазнала
горя, можливо, це і позначилось на її
вдачі. Збоку дивитись — не така вже
вона була з себе й показна, та я ж не
збоку на неї дивився, а у вічі. І не було
для мене вродливішої і милішої від неї,
не було на світі й не буде!
Прийдеш бувало з роботи стомлений, а
інколи й злий, як чорт. Ні, на грубість
вона тобі не відповість грубощами.
Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити,
б’ється, щоб і при малім достатку краще
тобі догодити. Дивишся на неї і
відходиш серцем, а трохи згодом обіймеш
її, скажеш: «Пробач, люба Іринко,
розумієш, з роботою в мене нині не
ладилось». І знову в нас мир, і в мене
спокій на душі. А ти знаєш, братухо, що
це значить для праці? Ранком я встаю,
немов помолоділий, іду на завод, і всяка
робота в моїх руках просто горить, йде
гаразд! Ось що це значить — мати
розумну жінку-подругу.
Доводилось коли-не-коли після получки й
випивати з товаришами. Інколи бувало й
так, що йдеш додому і такі кренделі
ногами виписуєш, що збоку, мабуть,
дивитися страшно. Тісна тобі вулиця та
й край, не кажучи вже про заулки.
Хлопець я був тоді здоровий і дужий, як
диявол, випити міг багато, а до хати
завжди добирався на своїх ногах. Та
бувало іноді й таке, що останній
перегін ішов на першій швидкості, тобто
рачки, проте добирався. І знову ж ні
тобі докору, ні крику, ні бешкету.
Тільки посміхається моя Іринка, та й то
обережно, щоб я сп’яну не образився.
Роззує мене і шепоче: «Лягай до стіни,
Андрійку, а то сонний упадеш з ліжка».
Ну я, наче лантух з вівсом, упаду, і все
попливе перед очима. Тільки чую крізь
сон, що вона по голові мене тихенько
гладить рукою і шепоче щось ласкаве,
жаліє, значить...
Ранком вона мене години за дві до
роботи на ноги підніме, щоб я
розім’явся. Знає, що я на похмілля
нічого їсти не буду, ну, дістане огірок
солоний або ще що-небудь легеньке,
наллє гранчасту скляночку горілки:
«Похмелись, Андрійку, тільки більше не
треба, мій любий». Та хіба можна не
виправдати таке довір’я? Вип’ю,
подякую їй без слів, самими очима,
поцілую й пішов на роботу, як шовковий.
А скажи вона мені захмілілому хоч слово
наперекір, чи нехай би нагримала або
вилаяла, то я, їй-богу, й на другий день
напився б. Так і буває в інших сім’ях,
де жінка без глузду; надивився я на
таких навіжених, знаю.
Незабаром діти в нас з’явились.
Спочатку синочок народився, з роками ще
двоє дівчаток... Тут я од товаришів
відколовся. Всю получку додому несу,
сім’я стала чимала, не до випивки. У
вихідний кухоль пива вип’ю, і на цьому
баста.
У двадцять дев’ятому році зацікавили
мене машини. Вивчив автосправу, сів за
баранку на вантажну. Потім втягнувся і
вже не захотів повертатись на завод. За
кермом здалося мені веселіше. Отак і
прожив десять років і не помітив, як
вони промайнули. Минули, наче уві сні.
Та що десять років! Спитай кого-небудь
із старших, чи помітив він, як життя
прожив? Ні чорта він не помітив! Минуле
— як отой далекий степ у тумані. Ранком
я йшов по ньому, все було таким ясним
навколо, а пройшов двадцять кілометрів,
і ось уже степ заволокло серпанком, і
звідси вже не розрізниш лісу од
бур’яну, ниву від травокосу...
Працював я ці десять років і день і ніч.
Заробляв добре, і жили ми не гірше від
людей. І діти радували: всі троє вчились
на «відмінно», а старшенький, Анатолій,
виявився таким здібним до математики,
що про нього навіть у центральній
газеті писали. Звідки в нього взявся
такий великий хист до цієї науки, я й
сам, братухо, не знаю. Тільки мені це
було дуже приємно, і гордився я ним,
страх як гордився!
За десять років склали ми трохи
грошенят і перед війною збудували собі
хатинку з двох кімнат, з коморою ¡і
коридорчиком. Ірина купила пару кіз.
Чого ще треба? Діти кашу їдять з
молоком, стріха над головою є, одягнені,
взуті, ніби й все гаразд. Тільки
побудувався я незручно. Відвели мені
ділянку на шість соток недалеко від
авіазаводу. Якби була моя хатина в
іншому місці, можливо, й життя склалось
би інакше...
А тут ось вона, війна. На другий день
повістка з військкомату, а на третій —
просимо до ешелону. Проводжали мене мої
всі четверо: Ірина, Анатолій і дочки—
Настуня і Оленька. Всі діти трималися
по-молодецьки. Правда, в дочок — не без
того, поблискували сльозинки. Анатолій
тільки плечима пересмикував, наче від
холоду, йому на той час уже сімнадцятий
рік пішов, а Ірина моя... Такою я її за
всі сімнадцять років нашого спільного
життя ні разу не бачив. Цілу ніч у мене
на плечі і на грудях сорочка від її сліз
не просихала, і ранком та сама історія...
Прийшли на вокзал, а я на неї від жалю
дивитись не можу: губи од сліз розпухли,
волосся з-під хустки вибилося, і очі
мутні, безтямні, наче розум стратила.
Командири оголошують посадку, а вона
впала мені на груди, руки на моїй шиї
зчепила і вся тремтить, ніби підтяте
дерево... І діточки її умовляють, і
я—нічого не допомагає! Інші жінки з
чоловіками, з синами розмовляють, а моя
припала до мене, наче листок до гілки, і
тільки вся тремтить, а слова вимовити
не може. Я й кажу їй: «Візьми себе в руки,
люба моя Іринко! Скажи мені хоч слово на
прощання». Вона й говорить і за кожним
словом схлипує: «Рідненький мій...
Андрійку... не побачимося... ми з тобою...
більше... на цьому... світі...»
Тут у самого від жалю до неї серце на
шматки розривається, а тут ще й вона з
такими словами. Мусила б зрозуміти, що
мені теж нелегко з ними розлучатись, не
до тещі ж на млинці зібрався. Злість
мене тут взяла! Силою я розняв її руки і
легенько штовхнув у плечі. Штовхнув
наче легенько, а сила ж у мене була
дурна, вона похитнулась, кроків три
ступила назад і знов до мене йде
дрібною ходою, руки простягає, а я кричу
їй: «Та хіба ж так прощаються? Чого ти
мене передчасно живцем ховаєш?!» Ну,
знову обійняв її, бачу, що вона не при
собі...
Він на півслові різко обірвав
розповідь, і в болючій тиші я почув, як у
нього щось клекоче і булькотить у
горлі. Чуже хвилювання передалось і
мені. Скоса глянув я на оповідача, але
ні сльозинки не побачив у його, ніби
мертвих, згаслих очах. Він сидів, понуро
схиливши голову, лише великі, безсило
опущені руки дрібно трусились, дрижало
підборіддя, тремтіли тверді губи...
— Не треба, друже, не згадуй! — тихо
промовив я, та він, певно, не чув моїх
слів і, якимсь величезним зусиллям волі
подолавши хвилювання, раптом сказав
охриплим, дивно зміненим голосом:
— До самої смерті, до останнього
подиху, вмирати буду, а не прощу собі, що
тоді її відіпхнув!..
Він знову і надовго замовк. Намагався
скрутити цигарку, але газетний папір
рвався, тютюн сипався на коліна.
Нарешті, він все ж так-сяк зробив
скрутку, кілька разів жадібно
затягнувся і, покашлюючи, продовжував:
— Відірвався я од Ірини, взяв її
обличчя в долоні, цілую, а в неї губи, як
крига. З дітками попрощався, біжу до
вагона, вже на ходу скочив на підніжку.
Поїзд рушив з місця тихо-тихо;
проїжджати мені — повз своїх.
Дивлюсь, дітки мої осиротілі в купку
збилися, руками мені махають, хочуть
усміхатися, а воно не виходить. А Ірина
притиснула руки до грудей; губи бліді,
як крейда, щось вона ними шепоче,
дивиться на мене, не змигне, а сама вся
вперед хилиться, наче хоче ступити
проти сильного вітру... Такою вона і в
пам’яті мені на все життя залишилась:
руки, притиснуті до грудей, бліді губи і
широко розплющені очі, повні сліз...
Здебільшого такою я її й уві сні завжди
бачу... Нащо я її тоді одіпхнув? Серце
досі, як згадаю, ніби тупим ножем
ріжуть...
Формували нас під Білою Церквою, на
Україні. Дали мені «ЗІС-5». На ньому й
поїхав на фронт. Ну, про війну тобі
нічого розповідати, сам бачив і знаєш,
як воно було напочатку. Від своїх листи
одержував часто, а сам трикутнички
посилав рідко. Бувало напишеш, що,
мовляв, усе добре, помаленьку воюємо і
хоча зараз відступаємо, та скоро
зберемося з силами і тоді дамо фрицам
прикурити. А про що ж ще писати? Сумний
час був, не до писанини було. Та, правду
кажучи, і сам я не мав охоти на жалібних
струнах грати й терпіти не міг отаких
слинтяїв, які щодня, до діла чи так собі,
жінкам ¡і любкам писали, соплі на
папері розмазували. Сутужно, мовляв,
йому, тяжко, так і дивись, уб’ють. Отож
він, сучка в штанях, скаржиться,
співчуття шукає, слинявиться, а того не
хоче зрозуміти, що цим бідолашним
жіночкам та діткам не солодше, ніж нам,
було в тилу. Уся держава на них
оперлася! Які ж то плечі нашим жінкам і
діткам треба було мати, щоб під таким
тягарем не зігнутися? І от не зігнулись,
вистояли! А така нікчема, заяча душа,
напише жалібного листа — і трудящу
жінку, як кийком під ноги. Вона після
цього листа, бідолаха, й руки опустить,
і робота з рук валиться. Ні! На те ти й
мужчина, на те ти й солдат, щоб усе
витерпіти, все перенести, якщо цього
горе вимагає. Коли ж у тебе більше
бабської закваски, ніж чоловічої, то
тоді одягай спідницю із зборками, щоб
свій худий зад прикрити розкішніше, щоб
хоч ззаду на бабу був схожий, і йди
буряки полоти або корів доїти, а нз
фронті ти такий не потрібний, там без
тебе смороду багато!
Тільки не довелося мені й року
повоювати... Двічі за цей час був
поранений, але обидва рази легенько:
один раз — у м’якуш руки, другий — у
ногу; перший раз — кулею з літака,
другий—осколком снаряда. Дірявив
німець мені машину і зверху і з боків,
але мені, братухо, везло спочатку.
Везло-везло та й довезло до самої
ручки... Потрапив я в полон під
Лозовеньками в травні сорок другого
року при такому невдалому випадку:
німець тоді здорово наступав, і
залишилась одна наша
стодвадцятидвохміліметрова гаубична
батарея майже без снарядів;
навантажили мою машину снарядами по
саму зав’язку, і сам я вантажив так, що
гімнастьорка до лопаток прикипала.
Треба було дуже поспішати, бо бій
наближався до нас: ліворуч чиїсь танки
гуркочуть, праворуч стрілянина йде,
спереду стрілянина, і вже почало трохи
тхнути смаженим...
Командир нашої автороти питає:
«Проскочиш, Соколов?» А тут і питати не
було чого. Там товариші мої, може,
гинуть, а я тут чухатися буду? «Що за
розмови! — відповідаю йому. — Я мушу
проскочити, і баста!» «Ну,— каже,— дуй!
Жми на всю залізку!»
Я й подув. Ще в житті ніколи так не
їздив, як цього разу! Знав, що не
картоплю везу, що з цим вантажем
обережність потрібна, але яка тут може
бути обережність, коли хлопці з
порожніми руками воюють, коли шлях весь
наскрізь артвогнем прострілюється.
Промчав кілометрів шість, скоро мені
вже на польову дорогу звертати, щоб
пробратися до балки, де батарея стояла,
аж тут дивлюсь — матінко моя — піхота
наша і праворуч і ліворуч од грейдера
по чистому полю чеше, і вже міни рвуться
по їх порядках. Що (мені робити? Не
повертати ж назад? Лечу щодуху! І до
батареї залишився якийсь кілометр, уже
звернув я на польову дорогу, а
добратись до своїх мені, братухо, не
довелося... Мабуть, із далекобійної
важкий поклав він мені біля машини. Не
чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові
ніби щось луснуло, і більше нічого не
пам’ятаю. Як я лишився живий тоді — не
розумію, і скільки часу пролежав метрів
за вісім од кювету — не збагну. Прийшов
до пам’яті, а підвестись на ноги не
можу: голова в мене сіпається, всього
трясе, наче в лихоманці, в очах темінь, у
лівому плечі скрипить і трошки хрускає,
і біль у всьому тілі такий, наче мене
дві доби підряд били чим попало. Довго я
по землі на животі плазував, але якось
підвівся. І все ж таки знову нічого не
розумію, де я і що зі мною скоїлося.
Памороки мені зовсім забило. А знову
лягти боюся. Боюсь, що ляжу і більше не
встану, помру. Стою і хитаюсь з боку на
бік, як тополя в бурю.
Коли опритомнів, отямився і роздивився
як слід,— серце ніби хтось
плоскогубцями стиснув: навколо снаряди
валяються, які я віз, недалечко моя
машина вся дощенту розтрощена, лежить
догори колісьми, а бій, бій уже позаду
мене йде... Як же це?
Ніде правди діти, ось тут-то в мене ноги
самі підломились, і я впав, як скошений,
бо ж зрозумів, що я — вже в оточенні, так
би мовити,— в полоні в фашистів. От як
воно на війні буває...
Ех, братухо, нелегка це справа
зрозуміти, що ти не з своєї волі в
полоні. Хто цього на власній шкурі не
зазнав, тому не одразу в душу влізеш,
щоб до нього полюдськи дійшло, що
значить ця штука.
Ну, отож, лежу я й чую: танки гуркочуть.
Чотири німецькі середні танки на
повнім газу пройшли повз мене туди,
звідки я з снарядами виїхав... Як це
тяжко було пережити?! Потім тягачі з
гарматами потягнулись, польова кухня
проїхала, потім піхота пішла, не густо,
так не більше однієї битої роти.
Подивлюсь, подивлюсь на них краєчком
ока і знову притиснусь щокою до землі,
очі заплющу: гидко мені на них дивитися,
і на серці нудно...
Думав, усі пройшли, трохи підвів голову,
а їх шестеро автоматників — ось вони,
крокують метрів сто від мене. Дивлюсь,
звертають з дороги і прямо до мене,
йдуть мовчки. «От,— думаю,— і смерть
моя на підході». Сів я, неохота лежачи
помирати, потім підвівся. Один з них, не
доходячи кілька кроків, плечем смикнув,
автомат скинув. І от як кумедно людина
створена: ніякої тобі паніки, ні
сердечної полохливості в цю хвилину в
мене не було. Тільки дивлюсь на нього і
думаю: «Зараз він випустить по мені
коротку чергу, а куди буде стріляти? В
голову чи поперек грудей?» Ніби мені не
один біс, яке місце в моєму тілі він
прострочить.
Молодий хлопець, собою ладний такий,
чорнявий, а губи тоненькі, в нитку, і очі
з прижмуром. «Цей уб’є і не
замислиться», міркую собі. Так воно і є:
швидко підніс він автомат — я йому
прямо в очі дивлюся, мовчу,— а інший,
єфрейтор, чи що, трохи старший від нього
роками, можна сказати, літній, щось
гримнув, відсторонив його, підійшов до
мене, лопоче по-своєму і праву руку мою
в лікті згинає, мускули, значить, мацає.
Попробував і каже: «О-о-о!» — й показує
на дорогу, на захід сонця. Тупай, мовляв,
робоча худобино, працювати на наш райх.
Хазяїном виявився, сучий син!
Та чорнявий набачив мої чоботи, а вони в
мене на вигляд добрячі були, показує
рукою: «Роззувай». Сів я, скинув чоботи,
подаю йому. Він їх з моїх рук
просто-таки вирвав. Розмотав я онучі,
простягаю йому, а сам дивлюсь на нього
знизу вгору. Але він закричав, вилаявся
по-своєму і знову за автомат хапається.
Інші регочуть. З тим по-мирному і
відійшли. Тільки оцей чорнявий, поки
дійшов до шляху, тричі озирнувся на
мене, очима блискає, як вовченя, лютує, а
чого? Ніби я з нього чоботи зняв, а не
він з мене.
Що ж, братухо, діватися мені було
нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся
страшною воронезькою лайкою і
попрямував на захід, у полон!.. А ходак
тоді з мене був нікчемний, за годину по
кілометру, не більше. Ти хочеш уперед
ступнути, а тебе з боку на бік хитає,
водить по дорозі, як п’яного. Пройшов
трохи, аж тут доганяє мене колона наших
полонених, з тієї ж дивізії, в якій був
я. Женуть їх чоловік десять німецьких
автоматників. Той, що попереду колони
йшов, порівнявся зі мною і, не кажучи
лихого слова, з розмаху вдарив мене
ручкою автомата по голові. Упав би я — і
пришив би він мене до землі чергою, але
наші підхопили мене на льоту,
заштовхали всередину і з півгодини
вели попід руки. А коли я прочумався,
один з них шепоче: «Боронь тебе боже
падати! Іди з останніх сил, а ні, то
вб’ють». І я з останніх сил, але пішов.
Як тільки сонце сіло, німці посилили
конвой, на вантажній підкинули ще
чоловік двадцять автоматників, погнали
нас прискореним маршем. Важкопоранені
наші не могли поспіти за іншими, і їх
пристрілювали просто на дорозі. Двоє
спробували втікати, а того не подумали,
що в місячну ніч тебе в чистому полі
чортзна-наскільки видно, ну, звичайно, і
цих постріляли. Опівночі прийшли ми в
якесь напівспалене село. Ночувати
загнали нас до церкви з розбитим
куполом. На кам’яній підлозі — ні
віхтя соломи, а всі ми без шинелей, в
самих гімнастьорках і штанах, так що
постелити і раз нічого. На декому
навіть і гімнастьорок не було, самі
бязьові спідні сорочки. Здебільшого це
були молодші командири. Гімнастьорки
вони поскидали, щоб їх од рядових не
можна було відрізнити. Та ще
артилерійська обслуга була без
гімнастьорок. Як працювали біля гармат
роздягнуті, так і в полон потрапили.
Вночі пішов такий великий дощ, що всі ми
до нитки промокли. Тут купол знесло
важким снарядом чи бомбою з літака, а
тут дах увесь геть-чисто побито
осколками, сухого місця навіть у
вівтарі не знайдеш. Так усю ніч і
протинялися ми в оцій церкві, як вівці в
темній кошарі. Серед ночі чую, хтось
торкає мене за руку, питає: «Товаришу,
ти не поранений?» Відповідаю йому: «А
тобі що треба, братухо?» Він і каже:
«Я—військлікар, може, тобі чимсь
допомогти?» Я поскаржився йому, що в
мене ліве плече скрипить і пухне й
страшенно болить. Він рішуче так каже:
«Скинь гімнастьорку і спідню сорочку».
Я зняв усе це з себе, він і почав руку в
плечі промацувати своїми тонкими
пальцями та так, що аж світ мені
потьмарився. Скрегочу зубами і кажу
йому: «Ти, мабуть, ветеринар, а не
людський лікар. Що ж ти по болючому
місцю тиснеш так, безсердечна ти
людина?» А він все мацає і гнівно так
відповідає: «Твоє діло помовчати! Теж
мені розмову затіяв. Тримайся, зараз ще
болячіше буде». Та, кажучи це, як смикне
мою руку, аж червоні іскри в мене з очей
посипались.
Отямився я і питаю: «Ти що ж робиш,
фашист нещасний? В мене рука вщент
розтрощена, а ти її так смикнув». Чую,
він засміявся тихенько й каже: «Думав,
що ти мене вдариш з правої, але ти, як
видно, спокійний хлопець. А рука твоя не
розтрощена, а вивихнута була, от я її на
місце й управив. Ну, як тепер, трохи
легше тобі?» І справді, відчуваю по
собі, що біль кудись зникає. Подякував я
йому сердечно, а він далі пішов у
темряві, потихеньку питає: «Поранені
є?» От що значить справжній лікар! Він і
в полоні, і в потемках свою велику
справу робив.
Неспокійна була та ніч. До вітру не
пускали, про це старший конвою
попередив ще тоді, коли попарно
заганяли нас до церкви. І, як на гріх,
приспічило одному богомольному з наших
вийти по нужді. Кріпився-кріпився він, а