Latin

Доля Людини - 2

Total number of words is 4430
Total number of unique words is 2011
30.4 of words are in the 2000 most common words
41.1 of words are in the 5000 most common words
46.4 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
потім заплакав. «Не можу,— каже,—
оскверняти святий храм! Я ж віруючий, я
християнин! Що мені робити, братці?» А
наші, знаєш, який народ? Одні сміються,
інші лаються, треті всякі глузливі
поради йому дають. Розвеселив він усіх
нас, а закінчилась ця морока дуже
погано: почав він стукати в двері і
проситися, щоб його випустили. Ну, і
допросився: дав фашист крізь двері, на
всю їх ширину, довгу чергу, і богомольця
цього вбив, та ще трьох чоловік, а
одного тяжко поранив, на ранок він
помер.
Убитих склали ми в одне місце, присіли
всі, принишкли й замислились: початок
не дуже веселий... А трохи згодом
заговорили стиха, зашепотіли: хто
звідки, з якої області, як у полон
потрапив; у темноті товариші з одного
взводу або знайомі з однієї роти
погубилися, почали пошепки один одного
гукати. Аж чую я поруч себе таку тиху
розмову. Один каже: «Якщо завтра, перед
тим як гнати нас далі, всіх вишикують і
будуть викликати комісарів, комуністів
і євреїв, то ти, взводний, не ховайся! З
цього діла у тебе нічого не вийде. Ти
думаєш, як гімнастьорку скинув, то за
рядового зійдеш? Не вийде! За тебе
відповідати я не маю наміру. Я перший
викажу тебе! Я ж знаю, що ти — комуніст і
мене агітував поступати в партію, ось і
відповідай за свої діла». Це каже
ближчий, той, що поруч мене сидить,
ліворуч, а з іншого боку од нього чийсь
молодий голос відповідає: «Я завжди
підозрівав, що ти, Крижньов, недобра
людина. Особливо, коли ти відмовився
вступати до партії, звертаючи на свою
неписьменність. Але я ніколи не думав,
що ти зможеш стати зрадником. Адже ж ти
закінчив семирічку?» Той ліниво так
відповідає своєму взводному: «Ну,
закінчив, і що з того?» Довго вони
мовчали, потім, по голосу, взводний тихо
так каже: «Не виказуй мене, товаришу
Крижньов». А той засміявся тихенько.
«Товариші,— каже,— залишилися за
лінією фронту, а я тобі не товариш, і ти
мене не проси, однаково викажу тебе.
Своя сорочка ближче до тіла».
Замовкли вони, а мене дрож проймає від
такої підлоти. «Ні,— думаю,— не дам я
тобі, сучому синові, виказати свого
командира! Ти в мене з цієї церкви не
вийдеш, а витягнуть тебе, як падлюку, за
ноги!» Ледь-ледь розвиднілось — бачу:
поруч зі мною лежить горілиць пикатий
парубчисько, руки за голову заклав, а
коло нього сидить у самій спідній
сорочці, коліна обняв, худенький такий,
кирпатенький хлопчина, і дуже собою
такий блідий. «Ну, — думаю, — не
впорається цей хлопчина з таким
гладким жеребцем. Доведеться мені його
рішити».
Торкнув я його рукою, питаю пошепки: «Ти
взводний?» Він нічого не відповів,
тільки головою хитнув. «Цей хоче тебе
виказати?» показую я на лежачого
парубка. Він знову хитнув головою.
«Ну,— кажу,— тримай йому ноги, щоб не
брикався! Та швидше!» — а сам упав на
цього парубка, і завмерли мої пальці в
нього на горлі. Він і скрикнути не
встиг. Потримав його під собою хвилин
кілька, підвівся. Готовий зрадник, і
язик збоку!
І так мені стало бридко після цього й
страшенно захотілось руки помити,
мовби я не людину, а якогось гада
повзучого душив... Уперше в житті вбив, і
то свого... Та який же він свій? Він же
гірше чужого, зрадник. Підвівся й кажу
взводному: «Підемо звідси, товаришу,
церква велика».
Як і казав оцей Крижньов, ранком усіх
нас вишикували біля церкви, оточили
автоматниками і троє есесівських
офіцерів почали відбирати шкідливих їм
людей. Запитали, хто комуністи,
командири, комісари, але таких не
виявилось. Не було й сволоти, яка могла
б виказати, тому що і комуністів серед
нас було мало не половина, і командири
були, і, звісно, комісари були. Тільки
чотирьох і взяли з двохсот з лишнім
чоловік. Одного єврея і трьох росіян
рядових. Росіяни потрапили в біду тому,
що всі троє були чорняві, з кучериками у
волоссі. От підходять до такого,
питають: «Юде?» Він каже, що росіянин, та
його й слухати не хочуть. «Виходь!» — і
все.
Розстріляли цих бідолах, а нас погнали
далі. Взводний, з яким ми зрадника
задушили, до самої Познані не одходив
від мене і в перший день коли-не-коли та
й потисне мені на ходу руку. В Познані
нас розлучили по ось якій причині.
Бачиш, яка справа, братухо, ще з першого
дня надумав я тікати до своїх. Та й
тікати хотів, що б там не було. До самої
Познані, де розмістили нас у
справжньому таборі, жодного разу не
траплялось мені слушної нагоди. А в
Познанському таборі ніби така ось
нагода й випала: наприкінці травня
послали нас у лісок коло табору копати
ями для наших же померлих
військовополонених, багато тоді нашого
брата вмирало від дизентерії; копаю я
познанську глину, а сам позираю навколо
і ось примітив, що двоє наших
охоронників сіли закусити, а третій
задрімав трохи на сонечку. Кинув я
лопату й тихо пішов за кущ... А потім —
бігом, прямую на схід сонця...
Мабуть, не скоро вони спохватились, мої
охоронники. А от де в мене, у такого
охлялого, сили взялися, щоб пройти за
добу майже сорок кілометрів,— сам не
знаю. Тільки нічого в мене не вийшло з
мого задуму: на четверту добу, коли я
був уже далеко від проклятого табору,
спіймали мене. Собаки-шукачі йшли по
моєму сліду, вони мене й знайшли в
некошеному вівсі.
На світанку побоявся я йти чистим
полем, а до лісу було не менше трьох
кілометрів, я й заліг у вівсі на
днювання. Нам’яв у долонях зерен,
пожував трохи і в кишені насипав про
запас, аж чую собачий гавкіт, і мотоцикл
торохтить... Обірвалось у мене серце, бо
собаки все ближче голоси подають. Ліг я
долілиць і руками закрився, щоб вони
мені хоч обличчя не обгризли. Ну,
прибігли й за хвилину спустили з мене
все моє лахміття. Залишився — в чому
мати народила. Качали вони мене по
вівсі, як хотіли, а під кінець один пес
став мені на груди передніми лапами й
цілиться в горлянку, але поки що не
чіпає.
На двох мотоциклах під’їхали німці.
Спочатку самі били досхочу, а потім
нацькували на мене собак, і з мене
тільки шкіра з м’ясом полетіла
шматтям. Голого, закривавленого й
привезли до табору. Місяць одсидів у
карцері за втечу, але все-таки живий...
живий я лишився!..
Тяжко мені, братухо, згадувати, а ще
тяжче розповідати про те, що довелося
пережити в полоні. Як згадаєш нелюдські
муки, які довелося витерпіти там, у
Німеччині, як згадаєш усіх
друзів-товаришів, що загинули,
закатовані там, у таборах,— серце вже
не в грудях, а в горлі б’ється, й важко
стає дихати...
␃ᄃ梄态梄愁̤摧䥧P
⑁愁̤摧勽Ð
де тільки не довелось по німецькій
землі походити. Природа всюди там,
братухо, різна, але стріляли й били
нашого брата скрізь однаково. А били
богом прокляті гади й паразити, як у нас
зроду й тварину не б’ють. І кулаками
били, і ногами топтали, і гумовими
палицями били, і всяким залізом, яке під
руку трапиться, не кажучи вже про
приклади та інше дерево.
Били за те, що ти — росіянин, за те, що на
білий світ ще дивишся, за те, що на них,
сволоту, працюєш. Били й за те, що не так
глянеш, не так ступнеш, не так
повернешся... Били просто для того, щоб
колись та вбити на смерть, щоб
захлинувся своєю останньою кров’ю і
здох від побоїв. Печей, напевно, для
всіх нас невистачало в Німеччині.
І годували скрізь теж однаково:
півтораста грамів ерзац-хліба
наполовину з тирсою і ріденька баланда
з брукви. Окріп — де давали, а де й ні. Та
що там казати, міркуй сам: до війни
важив я вісімдесят шість кілограмів, а
до осені тягнув уже не більше
п’ятдесяти. Сама шкіра лишилась на
кістках, та й кістки свої носити не було
сили. А роботу давай, і слова не скажи,
та таку роботу, що ломовому коневі — й
то не під силу.
На початку вересня з табору,
розташованого під містом Костріном,
перекинули нас, сто сорок два чоловіки
радянських військовополонених, до
табору Б-14, недалеко від Дрездена. На
той час у цьому таборі було близько
двох тисяч наших. Усі працювали на
каменоломні, вручну довбали, різали,
трощили німецьке каміння. Норма —
чотири кубометри в день на душу, уяви
собі, на таку душу, яка і без цього
ледь-ледь, на одній ниточці в тілі
трималась. Отут і почалося: через два
місяці од ста сорока чоловік нашого
ешелону залишилось нас п’ятдесят сім.
Це ж як, братухо? Здорово? Тут своїх не
встигаєш ховати, а тут ще й чутка по
табору йде, ніби німці вже Сталінград
взяли і пруть далі, на Сибір. Одне горе
до іншого, та так гнуть, що очей від
землі не підведеш, наче й ти туди, в
чужу, німецьку землю просишся. А
табірна варта щодня пиячить, пісні
горлають, радіють, веселяться.
І ось увечері повернулись ми до бараку
з роботи. Весь день дощ ішов, лахміття
на нас хоч викручуй; всі ми на холодному
вітрі промерзли, як собаки, зуб на зуб
не попадає. А обсушитися ніде,
зігрітись — теж, і до того ж голодні не
те що до смерті, а навіть ще гірше. Але
ввечері нам їсти не давали.
Скинув я з себе мокре лахміття, кинув на
нари й кажу: «їм по чотири кубометри
виробітку треба, а на яму кожному з нас
і одного кубометра з головою
вистачить». Тільки всього й сказав, та
знайшовся з своїх якийсь негідник,
доніс комендантові табору про ці мої
гіркі слова.
Комендантом Taборy, або, по-їхньому,
лагерфюрером, був у нас німець Мюллер.
Невисокого зросту, кремезний,
білобрисий і сам увесь якийсь білий: і
волосся на голові біляве, і брови, і вії,
навіть очі в нього були білясті,
банькаті. По-російськи говорив, як ми з
тобою, та ще й на «о» налягав, ніби
корінний волжанин. А лаятись був
майстер жахливий. І де він, проклятий,
тільки навчився цього ремесла? Бувало
вишикує нас перед блоком — барак вони
так називали,— йде перед строєм із
своєю зграєю есесівців, праву руку
тримає напоготові. Вона в нього в
шкіряній рукавичці, а в рукавичці
свинцева прокладка, щоб пальців не
пошкодити. Йде і б’є кожного другого в
носа, кров пускає. Це він називав
«профілактикою від грипу». І так щодня.
Всього чотири блоки було в таборі, і ось
він сьогодні першому блоку
«профілактику» влаштовує, завтра
другому і так далі. Акуратний був гад,
без вихідних працював. Лише одного він,
дурень, не міг зрозуміти: перед тим як
іти бити, він, щоб розпекти себе, хвилин
десять перед строєм страшенно лається.
А нам від цього легше робиться: наче
слова наші, природні, немов вітерцем з
рідної сторони повіває... Знав би він, що
його лайка нам лише робить
приємність,— звичайно, він
по-російськи не лаявся б, а тільки на
своїй мові. Лише один мій
приятель-москвич злився на нього
страшенно. «Коли він лається,— каже
він,— я очі заплющу іі ніби в Москві, на
Зацепі, в пивній сиджу, й так мені пива
захочеться, що аж голова обертом піде».
Так ось оцей комендант другого дня
після того, як я про кубометри сказав,
викликає мене. Увечері приходять до
бараку перекладач і з ним два
охоронники. «Хто Соколов Андрій?» Я
озвався. «Марш за нами, тебе сам гер
лагерфюрер кличе». Зрозуміло, для чого
кличе. На розпил. Попрощався я з
товаришами, всі вони знали, що на смерть
іду, зітхнув і пішов. Іду по табірному
дворі, на зірки поглядаю, прощаюсь з
ними, думаю: «От і відмучився ти, Андрію
Соколов, а по-табірному — номер триста
тридцять перший». — Чомусь шкода стало
Іринки й діток, а потім жаль цей втих, і
почав я набиратися духу, щоб глянути в
дуло пістолета безстрашно, як годиться
солдату, щоб вороги не побачили в
останню мою хвилину, що мені з життям
розлучатися все-таки важко...
У комендантській — квіти на вікнах,
чистенько, як у нас в гарному клубі. За
столом — все табірне начальство. П’ять
чоловік сидять, шнапс дудлять і салом
заїдають. На столі в них початий
величезний бутель з шнапсом, хліб, сало,
квашені яблука, відкриті банки з
різними консервами. Миттю оглянув я все
це їстиво, і — не повіриш — так мене
почало нудити, що мало не вирвало. Я ж
голодний, як вовк, одвик від людської
їжі, а тут стільки добра перед тобою...
Якось затамував нудоту, але очі насилу
відірвав од столу.
Прямо переді мною сидить п’януватий
Мюллер, пістолетом грається, перекидає
його з руки в руку, а сам дивиться на
мене й не змигне, як змія. Ну, я руки по
швах, цокнув стоптаними каблуками,
голосно так доповідаю:
«Військовополонений Андрій Соколов за
вашим наказом, гер комендант,
з’явився». Він і питає мене: «Так що ж,
рус Іване, чотири кубометри виробки —
це багато?» «Так точно,— кажу,— гер
комендант, багато». «А одного тобі на
могилу досить?» — «Так точно, гер
комендант, цілком вистачить і навіть
залишиться».
Він підвівся й каже: «Я зроблю тобі
велику честь, зараз сам розстріляю тебе
за ці слова. Тут незручно, ходімо на
подвір’я, там ти й розпишешся». «Воля
ваша», кажу йому. Він постояв, подумав, а
потім кинув пістолет на стіл і наливає
повну склянку шнапсу, скибочку хліба
взяв, поклав на нього шматочок сала та
все це подає мені й каже: «Перед смертю
випий, рус Іване, за перемогу німецької
зброї».
Я вже було з його рук і склянку взяв, і
закуску, та як тільки почув оці слова,—
мене наче вогнем обпекло! Думаю собі:
«Щоб я, російський солдат, та став пити
за перемогу німецької зброї?! А ще
дечого ти не хочеш, гер комендант? Один
чорт мені помирати, так пропади ти зі
своєю горілкою!»
Поставив я склянку на стіл, закуску
поклав і кажу: «Спасибі вам за угощення,
але я непитущий». Він посміхається: «Не
хочеш пити за нашу перемогу? Тоді випий
за свою погибель». А що мені лишилось
робити? «За свою погибель і звільнення
від мук я вип’ю», кажу йому. Та й узяв
склянку і в два ковтки вилив її в себе, а
закуску не чіпав, чемно обтер губи
долонею й кажу: «Дякую за угощення. Я
готовий, гер комендант, ходімо,
розпишете мене».
Але він дивиться пильно так і каже: «Ти
хоч закуси перед смертю». Я йому на це й
відповідаю: «Я після першої склянки не
закушую». Наливає він другу, подає мені.
Випив я й другу та знову ж закуску не
чіпаю, на відвагу б’ю, думаю: «Хоч
нап’юся перед тим як у двір іти з
життям розлучатись». Високо звів
комендант свої білясті брови, питає:
«Що ж не закушуєш, рус Іване? Не
соромся!» А я йому своє: «Вибачте, гер
комендант, я й після другої склянки не
звик закушувати». Надув він щоки,
фиркнув, а потім як зарегоче й крізь
сміх щось швидко говорить по-німецьки,
мабуть, перекладає мої слова друзям. Ті
теж розсміялись, стільцями засовали,
обертаються до мене пиками і вже,
помічаю, якось інакше на мене
позирають, ніби лагідніше.
Наливає мені комендант третю склянку, а
в самого руки тремтять від сміху. Цю
склянку я випив з протягом, відкусив
маленький шматочок хліба, лишок поклав
на стіл. Забажалося мені їм, проклятим,
показати, що хоч я й з голоду гину, та
давитися їхньою подачкою не збираюсь,
що в мене є своя, російська, гідність і
гордість та що в тварюку вони мене не
перетворили, як не старались.
Після цього комендант став серйозний
на вигляд, поправив у себе на грудях два
залізних хрести, вийшов з-за столу
беззбройний і каже: «Ось що, Соколов, ти
— справжній російський солдат. Ти
хоробрий солдат. Я — теж солдат і
поважаю гідних супротивників. Стріляти
я тебе не буду. До того ж сьогодні наші
доблесні війська вийшли до Волги й
повністю оволоділи Сталінградом. Це
для нас велика радість, а тому я
великодушно дарую тобі життя. Йди до
свого блоку, а це тобі за
сміливість»,—і подає мені зі столу
невелику хлібину й шматок сала.
Притис я хлібину з усієї сили до себе,
сало в лівій руці тримаю й розгубився
від такого несподіваного повороту, що й
спасибі не сказав, зробив наліво
кругом, іду до виходу, а сам думаю:
«Засвітить він мені межи лопатки, і не
донесу хлопцям оцих харчів». Ні,
обійшлось.
І на цей раз смерть пройшла мимо мене,
тільки холодком від неї війнуло...
Вийшов я з комендантської на твердих
ногах, а на подвір’ї мене розвезло.
Ввалився до бараку і впав на цементну
підлогу без пам’яті. Розбудили мене
наші ще поночі: «Розповідай!» Ну, я
пригадав, що було в комендантській,
розповів їм. «Як будемо харчі ділити?»
запитує мій сусіда по нарах, а в самого
голос тремтить. «Усім порівну», кажу
йому. Дочекались світанку. Хліб і сало
різали суровою ниткою. Дісталось
кожному хліба по шматочку з сірникову
коробочку, кожну крихту брали на облік,
а сала, сам розумієш,— лише губи
помазати. Проте розділили без обиди.
Незабаром перекинули нас, чоловік
триста найміцніших, на осушування
боліт, потім — до Рурської області на
шахти. Там і пробув я до сорок
четвертого року. На цей час наші вже
звернули Німеччині вилицю набік і
фашисти перестали гидувати полоненими.
Якось вишикували нас, усю денну зміну, і
якийсь приїжджий обер-лейтенант
говорить через перекладача: «Хто
служив у армії або до війни працював
шофером,— крок вперед». Вийшло нас сім
чоловік колишньої шоферні. Дали нам
поношену спецівку, направили під
конвоєм у місто Потсдам. Приїхали туди,
і розтрусили нас усіх в різні боки. Мене
послали працювати в «Тодті» — була в
німців така шарашкина контора по
будівництву шляхів і оборонних споруд.
Возив я на «Опель-адміралі»
німця-інженера в чині майора армії. Ох,
і гладкий же був фашист! Маленький,
пузатий, що в ширину, що в довжину
однаковий і ззаду плечистий, як справна
молодиця. Спереду в нього над коміром
мундира три підборідки висять і ззаду
на шиї три товстелезних зморшки. На
ньому, я так прикинув, не менше трьох
пудів чистого жиру було. Ходить,
пихтить, як паровоз, а жерти сяде —
тільки держись! Весь день бувало жує та
коньяк із фляги попиває. Інколи й мені
від нього дещо перепадало: в дорозі
зупиниться, ковбаси наріже, сиру,
закушує й випиває; коли в доброму
настрої,— і мені шматок кине, як собаці.
В руки ніколи не давав, ні, вважав це для
себе як приниження. Та як би там не було,
а з табором не порівняти, й потроху став
я вилюднювати, поволі, але почав
поправлятись.
Тижнів зо два возив я свого майора з
Потсдама до Берліна й назад, а потім
послали його в прифронтову смугу на
будівництво оборонних рубежів проти
наших. І тут я спати зовсім одвик:
цілісінькі ночі думав, як би мені до
своїх, на Батьківщину, втекти.
Приїхали ми в місто Полоцьк. На
світанку почув я вперше за два роки, як
гриміла наша артилерія, і знаєш,
братухо, як серце забилось? Холостяком
ще ходив до Ірини на побачення, і то
воно так не билося! Бої йшли східніше
від Полоцька вже кілометрів за
вісімнадцять. Німці в місті люті стали,
нервові, а товстун мій все частіше став
напиватися. Вдень за містом з ним
їздимо, і він дає розпорядження, як
укріплення будувати, а вночі на самоті
п’є. Опух увесь, під очима мішки
пообвисали...
«Ну,— думаю,— ждати більше нічого,
настав мій час! І треба не самому мені
тікати, а прихопити з собою й мого
товстуна, він нашим пригодиться!»
Знайшов у руїнах двокілограмову гирку,
обмотав її ганчір’ям на випадок, якщо
доведеться вдарити, щоб не було крові,
шматок телефонного проводу підняв на
дорозі, все, що мені було треба,
старанно приготував, сховав під
переднє сидіння. За два дні, перед тим
як розпрощався з німцями, ввечері їду
із заправки, бачу, йде п’яний, як квач,
німецький унтер, за стіну руками
тримається. Зупинив я машину, завів
його в руїни й витрусив з мундира,
пілотку з голови зняв. Усе це майно теж
під сидіння запхнув—і шукай вітра в
полі.
Ранком двадцять дев’ятого червня
наказує мій майор везти його за місто, в
напрямку до Тросниці. Там він керував
будівництвом укріплень. Виїхали. Майор
на заднім сидінні спокійно куняє, а в
мене серце з грудей мало не вискочить.
їхав я швидко, але за містом зменшив
газ, потім зупинив машину, виліз,
оглянувся: далеко позаду дві вантажних
тягнуться. Дістав я гирку, відчинив
дверцята ширше. Товстун відкинувся на
спинку сидіння, хропе, ніби коло жінки
під боком. Ну, я його й стукнув гиркою в
ліву скроню. Він і голову опустив. Для
певності я його ще раз тяпнув, але
вбивати на смерть не захотів. Мені: його
живого треба було доставити, він нашим
мусив багато дечого розповісти.
Витягнув я в нього з кобури парабелум,
поклав собі в кишеню, монтування забив
за спинку заднього сидіння, телефонний
провід накинув на шию майорові й
зав’язав глухим вузлом на монтуванні.
Це щоб не зсунувся набік, не впав при
швидкій їзді. Хутенько натягнув на себе
німецький мундир і пілотку, ну, й погнав
машину прямісінько туди, де земля гула,
де бій ішов.
Німецький передній край проскакував
між двома дзотами. З бліндажа
автоматники вискочили, і я навмисне
зменшив хід, щоб вони бачили, що майор
їде. Але вони галас зчинили, руками
махають, мовляв, туди їхати не можна, а я
ніби не розумію, піддав газку й подавсь
на всі вісімдесят. Доки вони
опам’ятались і почали бити з кулеметів
по машині, а я вже на нічиїй землі поміж
воронками петляю не гірше зайця.
Тут німці ззаду б’ють, а тут свої
осатаніли, з автоматів мені назустріч
строчать. У чотирьох місцях вітрове
скло пробили, радіатор посікли кулями...
Та ось уже лісок над озером, біжать наші
до машини, а я заскочив в цей лісок,
дверцята відчинив, упав на землю й
цілую її, і дихати мені нічим...
Молодий хлопчина, в нього на
гімнастьорці захисного кольору погони,
яких я ще в очі не бачив, першим
підбігає до мене, зуби шкірить: «Ага,
бісів фриц, заблудився?» Рвонув я з себе
німецький мундир, пілотку під ноги
кинув і кажу йому: «Любий ти мій
лепетун! Синочку дорогий! Який же я тобі
фриц, коли я природний воронежець? У
полоні я був, зрозуміло? А тепер
одв’яжіть цього кабана, що в машині
сидить, візьміть його портфель і ведіть
мене до вашого командира». Здав я
пістолет і пішов із рук в руки, а
надвечір опинився вже у полковника —
командира дивізії. Мене вже й
нагодували, і в баню водили, і допитали,
і обмундирування видали, так що
з’явився я в бліндаж до полковника, як
і належить, душею й тілом чистий і при
повній формі. Полковник підвівся з-за
столу, пішов мені назустріч. При всіх
офіцерах обійняв і каже: «Спасибі тобі,
солдат, за дорогий гостинець, який
привіз від німців. Твій майор з його
портфелем нам дорожчий двадцяти
язиків. Буду клопотати перед
командуванням про представлення тебе
до урядової нагороди». А я від цих слів
його, од ласки, дуже хвилююсь, губи
тремтять, не слухаються, тільки й зміг
із себе вимучити: «Прошу, товаришу
полковник, зачислити мене в стрілецьку
частину».
Полковник засміявся, поплескав мене по
плечі: «Який із тебе вояка, коли ти на
ногах ледве тримаєшся? Сьогодні ж
відправлю тебе до госпіталю.
Підлікують тебе там, підгодують, потім
додому до сім’ї на місяць у відпустку
поїдеш, а коли повернешся до нас,—
подивимось, куди тебе зачислити.
І полковник і всі офіцери, що в нього в
бліндажі були, сердечно попрощались зі
мною за руку, і я вийшов зовсім
розхвильований, бо за два роки одвик
від людської ласки. І повір, братухо, що
я ще довго, коли тільки доводилось з
начальством говорити, за звичкою
мимоволі голову в плечі втягував, ніби
боявся, чи що, коли б мене не вдарили. От
яку дали нам освіту в фашистських
таборах.
З госпіталю зразу ж написав Ірині
листа. Описав усе коротко, як у полоні
був, як утік разом з німецьким майором.
І, скажіть на милость, звідки ці дитячі
хвастощі в мене взялися? Не
витерпів-таки, повідомив, що полковник
обіцяв мене до нагороди представити...
Два тижні спав і їв. Годували мене
потрошку, але часто, бо коли б давали
наїстися досхочу, я міг би загнутися,
так лікар сказав. Набрався силоньки
сповна. А через два тижні крихти в рот
узяти не міг. Відповіді з дому нема, і я,
сказати правду, занудьгував. їжа й на
думку не йде, сон від мене втіка, різні
нікчемні думки в голову лізуть... На
третьому тижні одержую лист із
Воронежа. Але пише не Ірина, а мій
сусіда, столяр Іван Тимофійович. Не дай
бог нікому таких листів одержувати!..
Повідомляє він, що ще в червні сорок
другого року німці бомбили авіазавод, і
одна важка бомба потрапила прямо в мою
хатину. Ірина й дочки саме були дома...
Ну, пише, що не знайшли від них і сліду, а
на місці хатини — глибока яма... Не
дочитав я на цей раз листа до кінця. В
очах потемніло, серце стислось у
кулачок і ніяк не відходить. Приліг я на
ліжку, трохи відлежався, дочитав. Пише
сусід, що Анатолій під час бомбування
був у місті. Увечері повернувся в
посьолок, подивився на яму і вночі
знову пішов до міста. Перед тим як іти,
сказав сусідові, що буде проситися
добровольцем на фронт. От і все.
Коли серце відійшло і. у вухах зашуміла
кров, я пригадав, як тяжко розлучалась
зі мною моя Ірина на вокзалі. Значить,
ще тоді підказало їй жіноче серце, що
більше не побачимось ми з нею на цьому
світі. А я її тоді відіпхнув... Була
сім’я, своя хата, все це ліпилося
роками, і все пропало за одну мить,
залишився я сам. Думаю: «Та чи не
приснилось мені моє нескладне життя?»
Адже ж в полоні я майже кожної ночі, в
думках, звичайно, з Іриною й дітками
розмовляв, підбадьорював їх, мовляв, я
повернусь, мої рідні, не горюйте за
мною, я — міцний, я виживу, й знову ми
будемо всі разом... Виходить, я два роки
з мертвими розмовляв?!
Оповідач на хвилину замовк, а потім
сказав уже іншим, уривчастим і тихим
голосом:
— Давай, братухо, перекуримо, а то мене
щось ядуха душить.
Ми закурили. В залитому весняними
водами лісі лунко вистукував дятел. Як
і раніше, теплий вітер ліниво ворушив
сухі сережки на вільшині; так само, ніби
під напнутими білими вітрилами,
пропливали в небесній блакиті хмари,
але вже іншим показався мені в ці
хвилини скорботного мовчання
безмежний світ, який готувався до
великих звершень весни, до вічного
ствердження живого в житті.
Мовчати було важко, і я запитав:
— Що ж далі?
— Далі? — неохоче озвався оповідач. —
Далі надав мені полковник місячну
відпустку, і через тиждень я був уже у
Воронежі. Пішки добрів до місця, де
колись з сім’єю жив. Глибока вирва,
наповнена іржавою водою, навколо
бур’ян по пояс... Глушина, тиша
могильна. Ох, і тяжко ж було мені,
братухо! Постояв, потужив душею й знову
пішов на вокзал. І години бути там не
міг, того ж дня поїхав назад у дивізію.
Та місяців через три й мені усміхнулась
радість, як сонечко з-за хмари:
знайшовся Анатолій. Прислав мені на
фронт листа, мабуть, з іншого фронту.
Про мою адресу дізнався від сусіда
Івана Тимофійовича. Виявляється,
потрапив він спочатку в артилерійське
училище; там і знадобились його таланти
до математики. Через рік з відзнакою
закінчив училище, пішов на фронт і ось
уже пише, що має звання капітана,
командує батареєю «сорокап’яток», має
шість орденів і медалі. Словом,
обштопав батька зі всіх кінців. І знову
я загордився ним страшенно! Як не кажи,
а мій рідний син — капітан і командир
батареї, це не жарт! Та ще при таких
орденах! Це нічого, що його батько на
студебекері снаряди возить та інше
військове майно. Батьківське діло
віджите, а з нього, в капітана, все
попереду.
І почались у мене ночами старечі
марення: як закінчиться війна, як я сина
оженю і сам при молодих житиму,
столяруватиму і внучат няньчити буду.
Словом, усяка така стареча штука. Але й
тут вийшла в мене цілковита осічка.
Взимку наступали ми без перепочину, і
особливо часто писати один одному нам
було ніколи, а наприкінці війни, вже
коло Берліна, ранком послав Анатолію
листик, а другого дня одержав
відповідь. І тут я зрозумів, що підійшли
ми з сином до німецької столиці різними
шляхами, але перебуваємо один від
одного недалеко. Жду не діждуся,
прямо-таки хвилини лічу, коли ми з ним
побачимось. Ну, й побачились...
Дев’ятого травня, ранком, в День
перемоги, вбив мого Анатолія німецький
снайпер...
У другій половині дня викликає мене
командир роти. Бачу, сидить у нього
незнайомий мені артилерійський
підполковник. Я зайшов до кімнати, і він
підвівся, наче перед старшим по званню.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Доля Людини - 3
  • Parts
  • Доля Людини - 1
    Total number of words is 4376
    Total number of unique words is 2108
    28.8 of words are in the 2000 most common words
    39.7 of words are in the 5000 most common words
    45.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Доля Людини - 2
    Total number of words is 4430
    Total number of unique words is 2011
    30.4 of words are in the 2000 most common words
    41.1 of words are in the 5000 most common words
    46.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Доля Людини - 3
    Total number of words is 1991
    Total number of unique words is 1039
    35.5 of words are in the 2000 most common words
    45.1 of words are in the 5000 most common words
    50.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.