Етюд - 3

Чисті солідні гармати, вихолені коні, чисті чіткі голубі колони серйозних людей... Парад! До того ж парад ніколи не виданий. Ніякої війни. Ніякого жаху. Брехня, що в газе­тах писали, ти диви:
Офіцери на баских конях, як гімназисти, скирять зуби до панянок, оркестр, як новий срібний п'ятак. Правда, попереду їде генерал, грізний і надутий, ніби кайзер, але ж то культура, культура...
— Вот, что значіт цівілізація! (це пальто в шляхетному екстазі).
— Еге ж (а це сіряк), я і в голову не клав, щоб вони так... з цього боку ввійшли... Яким то «боком» вийдуть?
— Дурак!..
На широких багнетах, колись страшних і проклятих, ме­рехтіло сонце, мерехтіла радісна усмішка міських обивате­лів. Зустрічали «хлібом-сіллю».      
За гостями товпилось старе й мале. Видовисько ж, чи бачив... Чули люди, що там десь Вільгельм, гази, позиції і всяке таке, а щоб хоч одним оком... і ось, диви: — живі, справжні, заливають місто синьою рікою, наче десь греблю прорвало. Дітвори, як горобців: для них найцікавіше — це музиканти,— о! як вони грають, як вони по-німецькому грають...
Колька теж ішов слідом і з захопленням стежив за оказі­єю, але йшов сторожко оддалік, як вовченя. Шинелю десь закинув чи заховав разом з карабінкою. Сонце щиро сипало проміння на непокриту голівку, золотило немите, непострижене, русяве волосся, голубило теплом. Колька морщився, в очі ніби піску насипало, болять від безсоння. Повіки по­червоніли, а сонце як не виколе.
Минулої ночі багато думок пролетіло в малій голові, аж щоки позатягало, а нічого й не видумав. Матері теж не знайшов.
З-під важких його чобіт грязюка чвиркає на чиїсь свят­кові сукні, в шлунку, ніби хтось коловорот крутить. Так ішов у натовпі довгенько, поки не приперли до паркана, як раз на розі, та так приперли, аж дух захопило; кашель, що довго проривався, стис горло обценьками і Колька зайшов­ся ним нестримно, безпорадно вилупивши оченята.
Скупчилась юрба. Бідолашне хлоп'я аж присіло,— оце та ніч, що на пероні... виходить.
Оказія пройшла мимо, прогрюкали важкі гармати, десь кричали руське безладне «ура».
Біля Кольки юрба меншала,— навіщо він кому такий... вошивий...
Аж тут набігли і... пізнали «ворога».
— Ага, комуніст, красний, держи-и... Пацан...
Колька мусів плигати через калюжі і бігти захекавшись чужими дворами та городами. Ледве не піймали. Та хіба такого доженеш?
Десь під тином впав Колька і лежав до вечора.
Грім німецької музики приніс з собою «мир», «поря­док», «спокій» — всі здобутки цивілізації. Пустили в ход купони, розставили по дворах кухні, обділили хазяїв кавою, сочевицею, улаштували гулянку в саду з своєю музикою.
І лише на балконі комендатури поставили кулемет «Ко­льта», та десь, вечорами, коли в саду в сяйві вогнів скаже­нів оркестр, а з безвісти долітав темний далекий стогін канонад, росли свіжі могили за містом в бору, туди водили хлопців на страту. Та ще росли стоси німецьких розписок і купонів у селянських запічках... Якою ціною оплатяться вони?
* * * 
Вечером Колька тинявся навколо саду, зазирав у квадра­тові дірки огради і не насмілювався зайти. Інстинктивне побоювання, якась непевність переслідує його цілий день... у своєму рідному місті. Цілий день він нічого не їв і то ще добре — хоч цілий зостався. Підійшов був до однієї товс­тої, такої доброї, наче з лялькою на руках:
— Тьотю, дайте... їсти...
— Ох! ти тут... Ах ти більшовиченя паскудне! Воришка! Григоріє Петровичу. Григорій!..
Колька далі не чекав і дав дьору. — Піаніно колись у неї забрали.
В животі нудить і ссе, а в саду шаленіє мідь, бубнить спів і регіт. Один ось серед усіх такий сіренький, непотрібний і... ворог. Наче маленький звір, відірвав лице від дірки в мурові, понуро побрів головною вулицею.
В однім дворі стояла кухня, смачно пахло супом та сма­лятиною. Дебелий німець з оголеними до ліктів руками, в білій шапчині роздає великим ополоником суп, другий роз­ливає каву — так побагато, так щедро. Солдати товпились і ґерґотіли, як гуси. Кухар набрав гущі в ополоник і сипнув свині, що порпалась тут же і хрумкала лушпиння. Це нада­ло Миколі сміливости,-—який він добрий. Підійшов Мико­ла і оддалік:
— Дадю...
Німець не почув, потім зиркнув і оскалив зуби: — Вас?!
— Дядю дайте й мені,— ступив ближче і показав на свиню. Дядя зареготав:
— Болшевік? Я? — і підходить, здоровенний такий. Гість йому, очевидно, подобався. А хлопцеві аж у п'яти кольну­ло,— безпомічно   злякано   озирнувсь   і   чкурнув   щосили. «Знають, і тут знають... будь ви неладні»...
Солдати брались за животи зо сміху.
— Гальт! Гальт!
Де там, зник, як дим.
* * *
Тої ж ночі Колька зустрів свою матір, випадково. Стяг­нувши мотузкою живіт у вузлик, брів через церковну ого­рожу, шукав місце, де б спочити, щоб зручно і щоб ніхто не прогнав.
Коло замкненої важкої церковної брами сидить у сутін­ках жінка — темна стара, одинока. Тричі підходив Колька і тричі вертався і все тягнуло назад.
Коли пригнувся низенько, серце забилось:
— Мамо... — тихо так. Жінка кліпнула, мов незрячими очима, ворухнула губами.
— Сину?.. Іди ж сюди, дитино моя, іди сюди... Микола бачив материну радість, тож і вона шукала його,аж зраділа, як угляділа.
— Деж це ти... як ти? сиротя моє... — Понуро сів рядом. Слова, що так хотів сказати любій матері, застряли клуб­ком, лише вткнувся безсило головою в її лахміття і запла­кав. Мовчки гладила мати зсохлою рукою нечісану голову, потім, мацаючи, дістала з торбини кусень хліба і дала си­нові.
Який дорогий гостинець,— Колька кинувся жадібно, відкусював з усієї мочі тугі шматки, вмить розчавлював і ков­тав, густо змочені слиною.
А мати дивилась кудись убік і хитала болісно та привіт­но головою...
...кудись убік... болісно і привітно.
І ось тепер тільки Колька помітив, що мати сліпа. Як же це?.. І не бачить вона його, і не побачить вже більше ніко­ли. Не побачить вже більше ніколи...
Недоїдений хліб випав і з глухим стуком покотився на чавунні плити.
Лише опівночі Микола заспокоївсь і марив уві сні. Мати зігнулась низько над сином і думала глуху безкраю думу. Не до сну їй, хіба б заснути на віки...
Неспокійно метався син, співав і кликав когось уві сні. В розпаленій хворій голові:—дзвони... — солдати... бойскаути...
Ось він з матір'ю дома,— ждуть батька. Там він десь у германців, на якійсь «пазіції»,— не пам'ятає батька Мико­ла. Зрідка приходили листи:
«... жив, здоров чого і вам желаю...» друковані листи і з малюнками. Потім перестали приходити. Мати була солдат­кою і ходила «получать пособіє» і вже рік верталась ні з чим.
Сиділи вони в темній, холодній халупі і плакали, як грим­нула «революція». Незрозуміле слово, а приємне.
Ходили до тюрми випускати в'язнів... демонстрації... ма­ніфестації, з трубами, з «хлаками», з співами незнаними... Мітинги з «ораторами». Цілі дні пропадав десь Микола.
...Ось він в «бойскаутах», втесався якось...
...Отречемся от старого мі-і-ра.
.…………………………………………………………………………………………………………
Коли Льонька-попович перекривив пісню і навмисне з «міра» з'їхав на «мило», він — Микола — вибив йому «буб­ну» і дуже,— за це турнули із скаутів.
Далі довжелезні хвости за хлібом, голодуха. Єдиною розвагою були набої, набереш, накидаєш у вогонь разом в картоплею — ех! Потім їх вигнали з квартири. Мати безсила і хвора пішла жебрачити, а він, злий на всіх, втік з міста і повернувся лише взимку в Голубом, при штабі.
Веселе почалося життя: товариші, зброя, «діла»... та все потонуло в хаосі німецьких касок і багнетів.
Кольку розбудив прощальний зойк паротягу. Схопився. Але то почулось. Рукавом розвіз холодний піт на чолі, гля­нув на матір і остовпів...
Мати спала згорбившись, сидячи... торкнув за руки — спала... а руки, як крига. Мертва!..
Як він боїться мерців... Положив хапливо свій кашкет для чогось їй на коліна, підняв недоїдений кавалок хліба і хутко зник.
Весняний ранок радісно позолотив гіллясті голі липи, бризнув сріблом на шиби церковні. Бадьора пташка приві­талася з ним, пурхнула з цікавістю на плити і поплигала під важку браму.
* * *
Сонце схилялось надвечір. Над шанцем за містом купи комарів танцювали ліричний танок. Колька сидів на шанце­ві і замислено спускав паличкою весінній бурхливий стру­мочок.
Сьогодні він бачив цікаву і жахливу історію — з в'язни­ці тікало двоє засуджених на страту. Обоє — хлопці з «са­моохорони». Завзяті були і... дурні.
Своєю малою головою силкувався Микола розібратись в оцій події, дурні, чого вони залишились? Реквізували, бра­ли, ділили, важили ворогів, а потім покидали гвинтівки в річку і лишились. Боягузи!.. А от же не боягузи — з-під варти вирвались біля самої комендатури. Він якраз був там за п’ять кроків, вела їх на допит ціла валка синіх солдатів.
Білявий підстрелений біг доти, доки розривною кулею не влучило в голову... а другий, Антін, відняв у німця гвин­тівку і, коли б... він би їм дав.
Та на його очах і другому стяли голову, а потім старан­но і живо склали разом на обозну повозку і повезли. В нес­тямі Колька опинився аж тут.
Сидів, гаряче говорив сам із собою і копирсав паличкою в струмочку. Здригнув:
— А що як і його так? — безглузда думка лізла в голо­ву. — А що?.. — і тут же: — ну й що ж, і нехай... А в шлун­ку, як і вчора, як і позавчора, ссе і болить. Та доки ж це?! Миттю виніс рішучу постанову.
— Красти.
Логіка проста — всі вороги, всі злі, кожен собі. Скільки ходив... добре, коли так проженуть, а другі й ловлять — «воришка», «комуніст»...
— Добре,   воришка.   Добре — комусь   пригрозив.   Хай упіймають, ну й нехай...
Постанову ухвалено, Колька гнівно записував її палич­кою на дні струмка. Потім схопився і рішуче пішов.
Сутінь наспіх накрила дірявою пеленою бунтівне місто.
Дрімали біля цейхгауза патрулі, дрімали півголі осокорі, скорботно похитуючи маківками на сірі стріхи і лише десь там, в центрі чи над центром, коливались стовпи світла від дугових ліхтарів.
Вулиці натомлені тисячами підвод (все везуть і ве­зуть— хліб, м'ясо, коноплі, худобу по цих вибитих коліях на вокзал, а там — у безвість) вулиці, натомлені галасом і спекою, збиті сотнями німецьких копит, дрімали сірі, по­рожні й німі.
Мале хлоп'я без шапки і босе никало по вулицях. Йшло повз двори, спинялось, де розчинені ворота, заглядало і йшло далі. Де розчинені ворота, там кухня, а де кухня, там і їжа такі двори особливо цікаві. В них недбало все порозкидано, так просто — пішов і взяв, адже ж свині дають...
Микола проти одних таких воріт рішуче зупинився.
Біля ґанку звалені сідла, недбало почеплена на палісад­нику зброя... Вартовий сидить спиною сюди і позіхає в за­хмарене небо. О, яка в нього груба шия, в збрижах. Чомусь пригадав батькову картку, обсижену мухами: сухий, мов тараня, з кокардою... Вмить Кольчин зір прикувала одна дрібниця — всього лише блискучий «маузер» на кухні біля котла... із шнурком і з кобуром... Думки поскакали в іншо­му напрямкові. Непереможне бажання оволодіти цією цяць­кою опанувало всього. Коли б вона йому,— о! він би...
Що «він би», про те гаразд не знав, а душа була вже там, у тому кобурі.
Довго стояв за ворітьми і стежив у щілину. Ось варто­вий встав, зітхнув на всі німецькі груди, полагодив ліхтаря, поставив його зверху і пішов сам до хати. — Ну тепер... і не наважиться — що то буде.
Зрештою, замираючи, просунувсь у ворота і ліг ниць. Серце колотиться, ноги потерпли. Посунувся трохи. За хви­лю ще трохи.
Кілька часу лежав тихо, ловив вухом найменший рух,— аж дзвенить там від напруження. Десь прокричали перші півні. До болю стиснув зуби, щоб не цокотіли. Ліз у тіні— через грязюку, через кізяки. Ще трохи... ось уже біля коліс...
Ось...
— Гальт... — і цокіт зброї. Колька влип у землю, потім рвонувсь як заєць, і побіг.
— Гальт!!! — і в слід один, другий постріл. Зразу впав, далі переметнувся через недопалений паркан і залопотів з вітром у темінь. Позаду шум. Вогке повітря спирає груди. Зразу думав капут, але оглядівся — аж наче цілий. Тільки щемить щось...
Біг довго, все далі і далі. Вже за містом. Біля застави хотіли спинить, та Микола не чув і біг, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, окрім терпкого холоду за спиною,— йому постріляли в слід, у простір і стихли.
Куля влучила в груди.
Вже непритомний дерся через якісь левади, через кана­ви, довго; потім втеряв свідомість, але й упавши, ще плазу­вав по грузькій ріллі. 
* * *
Коли кліпнув віями, сонце кружляло, мов сокіл, і сипало золотим порохом в очі. Ні підвести голову, ні звести рук. Навколо, скільки оком сягнеш, мокра рілля і нікого, тільки вітер гойдає торішній пирій та вгорі заливається жайворо­нок. Спробував встати, але... оце, мабуть, і смерть та... Глу­по як! В голові осою думка — що можна б не так, ліпше...
Опівдні підібрав дядько, їдучи з міста.
— А Боже, хто тебе, дитино моя, скалічив, знівечив? Бо­дай же йому...
На возі Микола попрохав води. Пахуче сіно лізло з-під рядна в очі, дядько такий білий і добрий, навіть не вірилося. Всю дорогу скаржився, чи до коняки, чи до нього,—
— А, нно, булана, бодай не пішла під німців... ідуть і беруть, і беруть... Телицю третячку — єдина була, як ока беріг, ходив — забрали, дали ордер...
У вухах шумить: ...Бу, бу, бу... сина забрали десь, нема... та вже, мабуть, і не буде...—Якось безнадійно, сидів ді­дусь і крутив батогом.
Згадалася мати, закрив очі. Трусить і болить у грудях, моторошно.
...Бу, бу, о-о-о...
— Н-н-о!..
Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорб­но хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією наді­єю— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидь­ка. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.
Микола зразу було помаленьку виходив запашними вечорами і чутко, до болю чутко вслухався в далекий-далекий чи то грім, чи то стогін. Небо таке чисте, чисте, черво­нясте там над борами. Ворушилась тривога і росла надія. Приходив і сідав біля нього дідусь, запалював саморобну люльку і теж дивився кудись у затягнені димком далі. Єди­на думка, єдине бажання росло і заповнювало все.
— Діду, а чи скоро вони прийдуть... наші?..
— Коли б я вже знав, дитино моя...
Але Микола знав, що хлопці прийдуть і скоро прийдуть. Виходив і вдень, подовгу сидів на призьбі та все вдивлявся в далекі хребти синіх борів, жмурився на сонце і чекав. Ні­кого ніде. Лише ген по шляху смуги хур зі збіжжям клю­чем тягнуться до міста. На кожній хурі мигтить багнет і каска, а навколо кілька вершників.
В дідуся нічого було молоти і він дуже жалкував. Мико­ла бачив злидні і було ой як неловко, в них і без нього хватає клопоту. Хотів втекти, але... як би ж то була снага тая, якби...
Вмираючи, все питав: — Дідусю, чи скоро прийдуть хлопці?.. Дідусю...
В гарячці кликав матір, хотів іти, потім затих.
Так і не дочекався своїх.
*   *  *      
А в місті йшла швидка евакуація. Говорили, відкликає Вільгельм, говорили — революція і в них.
Якось опівдні місто обстріляли з кулеметів. Переляк по­заганяв мешканців до погрібників. За годину до міста всту­пили повстанці — все кіннота, кіннота.
*  *  *
Голубів відшукав Миколину жебрачку матір. Жива вона, тільки зсохла і почорніла, мов скелет. Тиха, напівбожевіль­на вона нічого не знала і говорила різну нісенітницю.
...Сина її схопили й зарізали... о, вона знає... болить же в неї серце, болить. Вчора приходив у білій сорочці, босень­кий, розтав, як дим... і всяке таке. Не йняв божевільній віри, але десь глибоко ворушилось передчуття, робилось так гірко. Марно заспокоював стару — віщує, як сич той. По­стояв понуро і пішов.
На хрестах під сонцем тривожно впівголоса гомоніли галки.
Десь далеко тупо строчив кулемет.
Нічим не шкодував, ні за чим не жалів, а тут… шкода.
Сідаючи на коня, проговорив чи до нього, чи в повітря, грубо так:
— От… і погиб замурзаний… і загубився наш пацан.
Опубліковано у журналі «Всесвіт» № 3 за 1928 рік
Примітки:
Бойскаути (англ..) – слідопити, хлопці; назва дитячої організації, що була заснована в Америці протестантськими педагогами, набула поширення на території Російської імперії на початку XX століття. Була конкурентом соціалістичному дитячому рухові піонерів; заборонена компартією у кінці 1920-х років.
Главковерх (рос.) – верховний головнокомандувач.
Хлаки (рос.) – перекручене «флаги» –  прапори.
Цейхгауз (нім.) – військовий склад для зброї.
Шанець – тут: редут.
РУКА
Чорна    й   репапа,    ніби    вузловата    ріпа,    щойно взята з  морозу.
Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався сту­лити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить—змерзнути,—хіба в нього вона коли мерзла, вона—ось ця рука. Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито плюнув, роздер якесь ганчір'я, попробував вида­вити чиряка, поморщився, посичав, а потім зав'язав йогого, намо­чивши ганчір'я в  воду.
Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив   ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли „чорти навкулачки б'ються”. Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже  спати.
На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, щотут так пізно діється, хто це й на що так понуро, так зле і так ритмічно, упевненою рукою точить вели­кого ножа. У Якова виступив піт з насупленого чола; він обома руками тисне на ніж. З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хму­рить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.
Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.
На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, пе­реліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить. Коли б не спізнитись.
Кривий Яків пішов на заробітки...
* * *
До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.
—  Ти?
—  Я... — І   більше   ні   слова.   Один   поторсав хвіртку —зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув.    На   вулиці   нікого.   Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг. Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в   Семенів   двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя. Там щось вовтузилося.  Колипідійшов— зашепотіло:
—  Ну що?
—  Порізав, усіх... ані писнули. О, у мене рука...
—  Так, так, з другим би я не .. маладец, Яша...   Таї гляді ж, обделай усе як слід,  щоб чисто, збери й зв’яжи...
—  О, та я, їдять його мухи...
—  Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата...   гляди ж…А я там... А як засіріє, так і валяй...    Кажеш і не  писнули?
—  У мене?..   щоб у мене?...   так,   трішки... та ж  я   її  сонних...
—  Так гляди ж.
Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.
* * *
На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум'я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім'яхи перегорілої соломн.
На далекій дзвіниці вдарило підряд дев'ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати — дев'ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого! Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум'я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.
Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одяга­ючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупи­нився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.
Мороз, аж скалки скачуть.
Скоро до Семенового двору з гуркотом підле­тіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повти­каних біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані. Пожежники налягли на ворота.
Затріщали ворота,   впали і...                            
Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.
Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней.    Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже   й   розвиднилось.   Двоє свиней,   обшкрібаних,   чистих, дошкрібав би  третю, та спився, щоб подивитися на гостей. Сусіди реготалися: які ж бо чудні  ці пожежники,—хіба   вони не знають,  що через три дні  Різдво і що  свиней смалять надворі.
Брандмейстер скипів:                                                               
—  Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!
Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,—щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, — оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.
Прибіг Семен: —Я хазяїн.
—   Чиї свині?
—   Мої.
—   Четверо?
—   Мої..!
—  Ви різник?...
—  Ні.
—  Гм... Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: — гоніть штраф за тривогу —о! П'ятьдесят карбованців.
— Що? П'ятдесят? Товариші, та дозвольте, та помилуйте! То ж не мої свині, не мої...
—  А то нас не цікавить, нам ніколи, ваше діло піде в суд, а чиї свині, там розберуть.
—  Та, товариші, та ж уже день, а не ніч... Та ж...
Брандмейстер зовсім розгнівався.
А Яків робив собі своє, поперевертав свиней догори но­гами, пороспускав їх від шиї до хвоста і упадав біля них на диво моторний та спритний. Біля юго вже троє помішників, він їх муштрує, що й як робити. Це його улюблене діло. Та хіба ще хто заріже так, як він, Яків?
— О, правда, правда,—і юрба дядьків потакувала та ки­вала головами на його слова.—Вже його рука така, золота рука. Як заріже — чисто тобі, живо тобі. А яке сало смашне од нього! Інший заріже, то спаскудить. Ні, краще за Якова ніхто не заріже, ніхто...
—  А вже ж він   такий у нас   уродився   щасливий. Золота рука у Якова.
Поважні сусіди мацали свиней, вгадували, скільки буде сала, сперечались, догадувались за ціну, знову мацали і диви­лися на Яковову роботу. Ич, чисто й живо, він не поріже собі рук, Яків, брудний і заморений, з краплями поту на чолі, ріс від сусідської шани. І справді, як підходить Різдво, хто свині ріже у всіх уличан? Він, Яків, і на других сотнях він. Всі його знають, знають  його руку. І не бере він дорого—навіщо людей кривдити, на його вік вистачить. Усі передріздвяні та передвеликодні дні у нього роботи по горло. Мотається з кінця в кінець. Тоді внього сезон, завсю зиму сезон, жнива. А рука до того натрудиться,    до того намокнеться, до того рука та нараниться, що потім як колода візьметься корою і ниє довго та болить, ця “золота рука”. А проте ні мороз, ні огонь її не бере. І рани у нього, як каже Яків, заживають “як на собаці”.
………………………………………………………………………………………………………
Семена    таки    оштрафували  на п'ятдесят карбованців. Склали протокола й поїхали! Ворота   повісили на своє місце. 
* * *
Скоро поїхали пожежники, як до Семена в двір з'явився дебелий, присадкуватий,  рудий чолов'яга.    Стурбований і наляканий, він швидко блимав своїми поросячими очицями, на диво малими на опасистому обличчі,   бігав    ними по всіх і чи­гав білими поросячими віями. Зразу   до Семена: —Ну, що, як?
—  Оштрафили.
—  Та ну, тебе?
—  Ні, тебе...
—  Що?!
—  Та вже ж не мене, і не Якова, з якої речі я маю платити 50 карбованців.
—  П'ятдесят карбованців?!  Якове!..
Та Яків не чув, саме переважував свинину. Мотався як ошпарений, з комори на двір і  знов у комору,    носив,    упадав   ніби   коло   свого   добра. Удруге   рудий   не   наважився   покликати,   ще ж не різаних   четверо,   а   другого Якова не знайдеш. — П'ятдесят карбованців,— і рудому  занудило.—Гм... ну,   хай   кінчає,   хай   кінчає,   і   поросячі   очі на опасистому   обличчі   недобре насупились, — ні, це Яків, Яків усьому вина. А Яків тим часом причинив комору, випив  навхилки  пляшку самогонки, взяту набір у сусідки, потяг наспіх ніж об мусат і взявся до другої четвірки.—Ану, хлопці, випускайте тепер уже можна різати на дворі а не душити їх у хліві, тепер уже все одно.
Випустили. Троє невеличких, а четвертий — здо­ровий кнур. Кілька чоловік, що лишилися в дворі і гомоніли, попихкуючи цигарками, коли вгляділи кнура,—аж ахнули. Цікаво, як хлопці упораються з ним.—Ото кнуряка, пудів з двадцять. Яків і сам пошкодував, що випустив, та тепер уже не по­правиш.
А   кнур   тим часом, поки   там   управлялися  з трьома, другими, встиг поперевертати всі цеберки, виламати   палісадник   коло  хати, поїсти замерзлі поросята, допіру викинуті в поросної свині, і гасав по   дворі. Він був страшний — боки позападали, щетина на спині наїжилася, а трубив кнур,  як контрабас: брав у октаву,   то нижче то вище.
— Тю,   який   скажений, як бугай, хай ти сказишся! І дядьки поступалися коли „бугай” пробігав    мимо. — Там ікли самі по два вершки. Таких хіба з гармати стріляти.
І розігралася цікава баталія. Сусіди набоялись правда, але й насміялись досхочу. А Яків...Яків — як і завжди зі своєю рукою. 
* * *
Упоравшись   із трьома, всі  четверо — Яків та ного помічники перепочили. Яків  зсунув  шапку на  потилицю, витер рукавом піт з чола і, підперезався тугіше товстою мотузкою: А ну, хлоп'ята, тепер    цього    чорта, покажіть но, що то  ви вмієте. Ану  здайте  ікзамент... Миколо,  на  ніж.
Бідний Микола озирнувсь безпомічно на своїх товаришів, а товариші на кнура. Кнур хапав своєю пащею жмути соломи, тіпав нею на всі боки, як вихор, і тру­бив. У хлопців пропала відразу всяка охота здавати „ікзамент”. I на чорта його було випускати, диявола. Яків розсердився:
—  Що?   Ах   ви   ж,   молокососи, за пазуху б вам,   за    мамину триматися, у ляльки гратися...  Миколо, дай сюди ніж.
Молокососи завбільшки за чугуїв­ську верству, розгнівалися. Гриць спа­лахнув:— Миколо, не давай ножа... А ну, хлопці, ну разом. Не заважай ніхто... Ми самі. А ви, дядьку Якове, закуріть і не задавайтесь...
—  А  ну ж бо, ну.   А я подивлюсь та таки  й  покурю. — Яків сів на кучу снігу, вийняв кисета  і закурив.
Почався екзамен. Хлопці атакували кнура в кутку і першим номером було Грицькове сальто-мортале через кнурову спину. Гриць дуже широко розставив ноги, кнур скористався з цього моменту, шугнув туди, наче в ворота, і висадив ворога в повітря.  Миколою, що міцно вхопився за ногу, кнур виорав сніг по під парканом. Один Андрій устояв на ногах і то через те, що мав подавати тому несщасному, хто опиниться   зверху,   ножа. Хлопці  посварилися.
—  Та кинь ти к    чорту ножа, подадуть!   Держиш  його,   як мов свічку, боягуз.
Погризлись. Розібрало хлопців. І заходилися вони всерйоз, єдиним фрон­том. То було пальці покоцюрбились,; по-дубіли, а то хоч сорочку скидай.
—   Ну    ну, хлопці, могорич поставлю,— ре­готався Яків.
Що вже на­катались всі та наволочились, так до схочу. І все даремно.
—  Ну, годі хлопці, поганий ваш   ікзамент, ідіть   ліпше за­куримо,    а   він чорт ще побігає, хай    він   ска­зиться.
Закурили.
— Смієтесь ви, дядьку Яко­ве,  а  попробу­вали б ви cами...
—  Хо, дур­ню, ти глянь,—і Яків    підніс Грицькові  до носа   свого   репаного, брудно­го  кулака,  — ось цією самоюрукою й  заріжу, і заріжу сам, сам...Хлопці засміялися. Їх обступили дядьки.   Що він   меле, той Яків? А Яків росходився:—Дурні ви, ви ще   подушки    слинили   та про дівчат cнили,  як  дядько  вже  чотирьох обпатрав і пожежників налякав! А я заріжу сам... Сам, оцією ось рукою. Хіба то рука, хіба то рука у тебе, то в носі длубатись нею, ось рука,— і  пішов і  пішов.
— Так, у вас, дядьку Якове, рука, тяжола, —промурмотів котрийсь.
—  То-то, тяжола...
—  Ну ти Якове  не здавайся, положим,— озвався   Бондар  Семен,   багач на всю   вулицю.  Йому   закортіло    під'юджити. Цікаво, як  кнур  виволочить  ним двір, щоб не задавався. Та й за сина за Грицька досадно.— Ти не.задавайся, куди тобі...
—  Дурню   ти, Семене,   оце   й   усе. Коли Яків сказав, значить точка.
Засперечалися. Надійшов і рудий, з поросячими очима, страшенно охочий до всяких суперечок. Подумав, осміхнувсь хитро і втрутився:
—  Ну гаразд. Якове, я ставлю п'ятдесят.   Виграєш—твоя,   програєш — рік одроблятимеш.
Яків подивився на нього, завагався — п'ятьдесять карбованців... Рудий засмі­явся, а за ним і всі.—Що Злякавсь? Я ставлю 50, а ти рік робити.  Яків задеркувато тріпнув головою: — Давай руку!—і ляпнув об пухку червону своєю чорною, як шльопають цигани на ярмарку.— Гаразд, 50? Тільки ти, Гнате, про­граєш, мені тебе, Гнате, шкода.
—  Ну, що ж, ось свідки,—гроші на кон, ось,—Рудий   Гнат   витяг   жмут   грошей з бокової   кишені і потрусув ними. Люде притихли, вражені,—який з біса одчай­душний цей Гнат! Гнат хитро усміхнувсь, він мав рацію,—кривий Яків ледве тримався на ногах, п'яний і стомлений.
Хутко, дзвінко й весело потяг   Яків   ніж    об    мусан, і дав хлопчикові.—На, тримай, подаси, як я крикну.  Закурив, глибоко затягся   й плю­нув,  насунув шапку аж на очі.