Етюд - 4

Кнур стояв коло паркану наїжився, важко дихав і водив налитими кров’ю очима. З рота текла сли­на стьожкою Нашарошився і вже не гудів, а пильно стежив. — Та він тебе з'їсть, Яко­ве!
—  Що? Ме­не? — він   узяв ножа, міцно затиснув його в своїй   чорні й вузловатій руці і підняв  перед себе:
Сусіди  зареготали.
—  А це ось бачив? І не писне.
Яків плюнув на руку, потер, узяв міцну мотузку, зробив петлю і став помалу наближатися до кнура. Кнур поводив очима і коли Яків був уже близько, хуркнув як скажений і дременув по­під парканом, яж загуло.
Почалося дике і хитре по­лювання.
— Ну ж, дурню, ну підо­жди ж... Все одно, заріжу, ліпше не бігай. Ну стій так... ну ж, дурнень­кий... І Яків на­зивав кнура найласкавішими іменами. Глядачі реготали з Яковового умовлення, а найбільше ре­готав рудий Гнат: — Та ти йому, Якове, цицьки пообі­цяй, ха-ха-ха...
— Мовчи, Гнате, мовчи! — Йому самому бу­ло смішно.
Та кінець-кінцем обридло ходити за кну­ром, і Яків змі­нив тактику. У хазяйки попрохав він висівок і коли та принесла, висипав їх у відро, налив туди повно води, росколотив і показуючи кнурові, почав кликати. Той не йшов. Тоді Яків поставив, одним кінцем мотузки обвязав себе, а на другім налагодив петлю, одступив геть і став чекати.
Кнур підбіг до цебра і жадібно, булькаючи та захлинаючись, почав глитати мішанку. А Яків, обережно  шкандибаючи швиденько підбіг ззаду, хутко схопив за ногу і заходився  надівати петлю.                                                  
Та кнур раніше виволочив ним увесь двір,   вивихнув йому палець    на    руці. І   врешті    поніс    просто в   колодязь    що до верху обмерз кригою.    Щемить...   Яків   пустив   ногу, з   розгону вхопився за цямрини і  втримався. Кнур опинився на прив’язі — петлю було одіто. Він  метався, сковзався,   падав, але   даремне. Тоді одбіг,    розігнався  й кинувся    прожогом   вперед, — цямрини випорснули з Яковових рук. І Яків схоплюючись та знову   пада­ючи, поволікся далі. Зовсім вибився з сили. Вся одежа на ньому була подерта, подряпанеане  обличчя закривавилося.
— Ну, зда­вайся, Якове, го­ді, ти програв! — гукав Гнат, ща­сливий од своєї вигадки. Він знав заздалегоди, що так кінчиться,ба ні, більше, він навіть думав, що кнур Якова зов­сім уб'є. Але то невигідно,— годі, Якове, годі! Гна­та підтримали сусіди.Вони зна­ли вдачу Якова, умовляючи і  шкодуючи за ним. Їм таки бу­ло шкода його:
— Та ну його к чорту, Якове, годі, то Гнат по­жартував! Аджеж, Гнате?
— Що? Пожартував?Чи не пішли б ви... —  і Гнат наїжився. Що до нього в зуби потрапило, того не видереш. А тим часом Яків ухопився за стовп, що до нього прив'язували собаку, охобив обома руками і лежав, вимучений. Кнур бігав кругом, і було таке вражіння, ніби його запряжено крутити рушило до молотарки. Та помалу Яків підвівся, притиснувся до стовпа і почав його обходити, намотувати мотузку.
Кнур сам допомагав цьому, біжучи в протилежний бік. Яків спіймав момента, проліз попід мотузкою і вхопився за неї, — єсть! Тепер однією рукою одвязав од себе другий кінець, обкрутив її ще раз коло стовпа і міцно завязав.
— Ху! — Яків зняв шапку, витер піт з чола, почухав голову, і заходився закурювати. Вивихнутий палець напух і не слухався. Яків смикнув його, скривився, вилаявся, потримав у роті і сердито плюнув.
— Миколо, іди но скрути мені цигарку.
Дядьки загомоніли:
— А що, Гнате, програв ти, тепер ти вже програв сто. — Гнат скипів: — То не ваше діло! — а далі зневажливо зареготав.
— Хай він іще спробує зарізати, то пусте — прив’язати...Тільки ж ніхто не лізь, хай сам... от і подивимось.
          А Яків усміхаючись докурив і гукнув хлопця: – А неси ножа. Стій тут близенько, та не бійся, дурню.
Всі чекали напружено. Чим то кінчиться ця історія?
Та історія далі була на диво коротка і скінчилася несподівано. терпець Якову урвався. Він поваландався ще трохи, поки кнур зовсім не заплутався, і опинився біля стовпа. Далі розлютований кнур схопив Якова за піджак, шарпонув, оддер полу...
Та Яків вмить нахився, спіймав за передню ногу і нелюдською силою перекинув кнура набік.
Кнур кілька раз схоплювався, але знову падав, – слизько, а руки мов залізні, тримають просто в лабетах. Яків опинився на ньому!
Встати кнур не встиг. Всі ахнули. Це був дійсно номер. Але то все, як сказав потім Яків, спритність рук і тільки. Спритність його рук.  От дігнати йому з однією ногою важко , а перекинути — то пусте. Хлопчик прожогом подав ніж і історія скінчилась. Удар був за всі удари.
— Ото удар, ото дійсно рука, я думав його й з гармати не вб’єш, а він…Голосні вигуки здивування, дотепи — сповнили двір. Гнат закусив губу.
 Покепкувавши з Гната, люде розійшлись.
Яків перекинув кнура черевом униз, повиправляв йому ноги, і заходився скубти. Палець не дав спокою.
— Та ви хоч відпочиньте, дядьку Якове; що це —  для рідного батька чи що?  — Це Гнатова наймичка: — все одно дорожче не дасть.
— А й правда, їй-бо, правда … Ех, Марусю, Марусю!.. — Яків мотнув головою, пошпурив скубельку в сніг, витер об щотину  руку і сів зверху, знітившись. Потім голосно висякався і закурив.
* * *
У рудого Гната хата на помості, хата обкладена цеглою; стоть над  вулицею, пишається геранями з вікон.  А ворота у Гната, як у магната, і горобець не перелетить, не то що, ні в сучок не підглянеш, ні в щілину не подивишся. Добре збито, по-хазяйському збито, аби людське заздрісне око не гуляло, не нишпорило. Хто зна, що там усередині, тиільки й чути, як собаки брешуть. Сюди, до Гната, йшли хлопці на могорич.
Останнім прийшов Яків.
Його посадили край столу. Яків скинув свою засмальцьовану шапку, кинув її під стіл і попрохав крейди. Проклята печія, як вона його мучить! А коли з’їсть шмат крейди, то наче нічого. Могорич чекав на столі.
Потім багато пили й багато патякали. Гнат був веселий і все припрошував, на великій чорній його пиці плавала масна посмішка. Та й усі були веселі. Лише Яків сидів мовчки, стомлений, і все пив та пив горілку, не заїдаючи, лише закурював.
І вже як всі добре понапивалися, і в кімнаті, надимленій до нікуди, стояв безглуздий п’яний галас, тоді Гнат:
— Ну що, Якове, пощитаємося?
Яків подивився на нього здивовано, адже вони “щитались” завжди на самоті, а відтак махнув важко рукою, — та все одно, валяй…
Гнат узяв виделку і почав нею копирсати незграбні цифри на залитому горілкою столі., ніби міністр який, вирішуючи бозна яку важливу справу.
— Так от, сьогодні восьмеро і вчора десятеро — вісімнадцятеро, так?
— Так.
— По 30 копійок, це буде…це буде…Гм, п’ять десять.
— П’ять сорок, — поправив хтось із хлопців.
— А ти пий собі, — в свою чергу поправив його Гнат, роблючи натиск на свому слові. Руде, наче вж припухле від жиру  червоне його обличчя вкрилося іржою злості. — Та за попередню роботу я тобі винен тридцять карбованців, так?
Яків поморщився і потер рукою чоло. — Стривай, стривай, Гнате, а позавчора ж ще п’ятеро.
— Що? Ага, так так, тьху ти, голова дубова.
—Та й потім, — провадив Яків далі, — ти ж казав по полтиннику, а тепер по тридцять.
Гнат насупився раптом, устав, одсунув з гуркотом стільця і стукнув об підлогу. — Он як! Ага! Ну, тоді давай уже говорить так говорить по-справжньому, к чортовій мамі, чого маніжиться!
Гнат вийшов з-за столу і забігав по кімнаті,  не знаючи, з чого почати. Яків зивовано водив за ним очима. Всі нашорошилися. Гнат: —
— Хто винен у тім, що мене оштрафили? Ти, ти, дурню? Хто винен, що…
— Гнате, а хто то ж мене  з вечора прибігав додому і стяг мене з печі, щоб ішов…
— Іди ти ік чорту, я тебе й знати не хочу більше! Дурень! Ти мене розорив, ти, ти.
— Гнате, — вів далі лагідно Яків, — ти ж мені велів, ти велів сьогодні, ще й горілки приніс. Як засіріє, так казав, і смалив. А я й попереджав тебе…— голова Якова не вміщала всього і боліла. — Ах он що, ти може, Гнате, за свої прогнані п’ятдесят карбованців злий? Так бог з тобою, ось тобі хрест святий, що я їх зрікаюсь, хай…Тобі більше треба, ось тобі хрест!— Яків повернувся до ікони і тричі швиденько перехрестився. Хлопці здивовано загомоніли, стали сперечатись. Хтось підтримував Гната, хтось Якова. Гнат зареготав:
— Дурню ти, так я тобі й дав би. Ось, на, на, — він тикнув пальцем в одне оригінальне місце і посвистів. — Ха-ха-ха, виграв!... — а відтак Гнат визвірився: — а хто б його різав, я? Хто гроші платить, ти? Чи я? І за віщо я тобі, дурневі, гроші плачу? Я хазяїн, чи я наймит, га?..Досить. Штаф плачу не я, а ти, розумієш, ти. Я тобі винен 30, а тепер ти мені будеш винен 20! Чуєш?
Збентежений Яків витіщив очі і, як побитий пес водив ними по всіх. Краплі холодного поту виступили йому на чолі. Настала мовчанка. Чоти було лише як із свистом і хрипом вилітало повітря із застуджених грудей Якова. Він похитав головою.
— Ех Гнате, Гнате…так мені дурневі й треба, од’їздив ти на мені, одкатався…Ти глянь на цю руку і глянь на свою пику. Ти думаєш, з чого вона, рука моя, на людську руку не схожа, якесь копито репане…Всі нею гидуєте, тільки до роботи другої не шукаєте. Одкатавсь, так мені дурневі й треба. З’їв, ти з’їв моє здоровля, чого ж ти ще хочеш? Чого ти, Гнате, хочеш?.. — Та Яків не знаходив слів, все не те, все не те, всередині йому кипіло й пекло. — Я тобі як батькові, я ж…
— Що ти, що ти варнякаєш іще?..Ти вже варнякай, так про діло. Що ти? Я хазяїн…
Яків подивився на нього, похитуючись, змінився в лиці, але стримався.
— Правильно…Хазяїн…і я тебе поважаю. Я тобі хату обклав? Обклав. Я тобі комини поставив? Поставив. А чи хоч раз ти жалівся, що комини твої або не гріли, або куріли…А все як не даром…ось цими руками.
Всередині щось боляче увірвалось, — Скотина ти, Гнате, хам!!. — раптом закінчив Яків гострим зойком і розпачливо покрутив похиленою головою, запустивши скорчені пальці в волосся, при чому міцно-міцно стиснув вії, а з-під них виступило кілька блудних капель і впало на стіл.
— Ех…— враз грюкнув Яків з якимсь диким звірячим болем об стіл, аж шклянки підскочили і задзвеніли болісно. Тільки рука дрижала, та на міцно стиснутих щелепах напружились м’язи.
— Ха-ха-ха, — зареготав Гнат, — поплач, поплач, аякже!
Яків мовчав. П’яний Гнат скипів:
— Та що ти розглядаєш свою цацю?
Хлопці слідкували спокійно. Один Парфило, підводчик, сидів у кутку, блідий, як крейда, насуплений, і тремтячою рукою спускав калюжі горілки зі столу. Яків здригнув і підвів голову, губи йому боляче зламались, помовчав і видавив одривчасто, з притиском:
— Так…робив…і даром робив…даром…і зламав даром палець і все…Жери!!. — а рука заходила ходором.
— А чого ж сини твої не порятують тебе? — Гнат влучив. Всі знають як пишається Яків своїми синами. А тим часом —їх, кажуть, десь порозстрілювали. По тих словах з Яковом сталось щось дивне. Очі налились кров’ю, обличчя перекосилось і посиніло, як буряк, рука вхопилася за стіл:
— Гнате!!. —прохрипів, — Гнате, не чіпай синів!!! Не чіпай мене!..
— Ха-ха-ха, аякже, — пани, як і ти!
Вмить Яків осатанів. Враз із диким звірячим зойком зірвався, стиснув, зачепив за петельки. Та Гнат ударив Якова ногою в груди, аж той одлетів і вдарився об стіл. Люде посхоплювались. Яків повів очима, одчайдушно зареві, вихопив з-за халяви ніж, кинувся, замахнув і…
… в цей момент Парфило ударом кулака в вухо одкинув Гната до стіни. Шалений удар ножем потрапив об стіл. Рука зслизнула з колодочки. Сила розмаху була занадто велика, і гострий ніж вмить одчепив чотири менших пальці від великого. Гострий широкий ніж відчепив чотири пальці.
— Ото вдарив!.. Востаннє вдарив!.. — прошепотів хтось із переляканих хлопців.
Пальці одпали на стіл та так і лежали скорчені. Всі, навіть Гнат, кинулися до Якова, він як стояв, так і залишився паралізований.
Підніс руку близько-близько до очей. Очі налились сльозами.
Якусь хвилину дивився на неї, похитуючись далі обвів усіх здивованих чудними очима…А потім одвів руку і…навернув Гната так, що той собою одчинив двері.
А сам упав навзнак і заскреготів зубами. Крізь скрегіт прорвався тихий, розпачливий шепіт,  аж од самого серця шепіт:
— Рука…проклята рука…
І стогнав і корчився на брудній підлозі.
Oпублікованoв журналі "Всесвіт" №15 за 1929 р.
Примітки:
КІМ'ЯХ — розм. 1. Те саме, що гроно. 2. у знач. присл. кім'яхом. Клубком, купою.
МУСАТ — Сталевий стрижень з насічкою для гостріння ножів, що затупилися.
ЦЯМРИНА — Одна деревина з колодязного зрубу. // Один ряд колод у зрубі. 2. також мн. Верхня частина колодязного зрубу, складена перев. з дерев'яних колод. // Колодязний зруб. // заст. Дерев'яне кріплення в шахті, штольні тощо.