Етюд - 2

А Семен, видать, занепокоївсь.
Одного вечора — хмарний був такий вечір і вітряний, з багряною смугою над обрієм,— зібрались Данило з Се­меном по рибу. Забрали волокушу, ятері теж дома були (давно ловив Данило, а в лузі кидать боявся), забрали й їх. І не хотілося Данилові йти, та Семенові так уже за-байдужилось, так напосідає,  закортіло  свіжини,  бач.
—  Ходімте...   Ну,   ходімте,   дядьку...   А   Марфа   збіга і. поки ми прийдемо, дістане десь пляшку...
Не  хотілося  Данилові — холоднувато,  та  й дощ,  ма­буть, піде...
—  От хіба  що  пляшку потім, ото так...— любив ви­пить Данило.
Таки настирив Семен, пішли.
Дощ розходився, як на гріх, і не великий, та густий такий, наче восени. Вода посіріла, похмурилась. Нікого ніде, самі крячки шугають під дощем та падають на во­ду, а воно звісно — крячки люблять, як дощ: крутяться і падають просто перед тебе, аж рукою дістав би.
Одіпхнули хлопці човна, об'їхали саги, розставили ятері, перелічили, перемітили.
Ось виїздять на широке.
Данило мугиче собі під ніс пісню, шукає та залатує проріхи в волокуші,— така думка, щоб не втекла, як що попадеться. Бо яка тепер риба,— поганенька щучка, і та втече,— так щоб не втекла, коли почнуть зараз лови­ти. Семен править і не по собі щось Семенові. Крутиться, озирається круги. Затурбувався, то почервонів, то стане як полотняний.
Зненацька човен сів на мілке (пропливли якраз оцей кочкуватий мілкий плес), хитнувся і мало не переки­нувсь. Хтозна, чи проґавив Семен, чи навмисне справив, тільки   довелось  спихати.   Данило   хотів   допомогти:
—   Ні,  ні,— Семен  до  нього,— не  турбуйтесь,  я  сам, я й проведу його вбрід,— і вліз у воду.
Данило тільки знизав плечима.
«Вбрід?.. човна?.. Здурів... чудак цей Семен»,— та й знов латає, знай собі, латає.
Коли це: тррах!
...Данила веслом по голові ззаду. Розмахнувшись, Се­мен та в друге, втретє... і, хитаючись та спотикаючись, як п'яний, поцупив човна до берега.
Марфа сиділа латала чоловікові штани і ждала своїх. І вечеря приготовлена, і пляшка стоїть. Дістала-таки пляшку, у кривої Горпини взяла вперед за ту рибу, що чоловік упіймає. Шиє та поправляє каганця (бач, яке, і лампи своєї не було). Коли це чує, щось у дворі вештаєть­ся, рипнуло на перелазі. Здивувалась, чого це так рано вернулись хлопці,— а вони ж бо-то, хто більше в такий час.
Прибрала шитво, взяла на руки дитину, що була про­кинулась, і вийшла.
А на дворі вже давно поночі і дощ...
—  Хто?
—  Та це я, Семен...
—  А Данило ж де?.
—  Та ось... там... защіпає хвіртку...
—   Ну що, піймали?
Семен підійшов і тягне в хату:
—  Ходім.   Він  зараз  увійде...  Х-ху ти,   яка  шлягоза (хоч шлягози ніякої).
—  І таке... воліли вже поналиватись, мелеш катзна-що. Даниле!..
Та Семен потяг у хату.
—  Не стій на дощі з дитиною, увійде...
Положила Марфа дитину на піл і, по правді, може, й рада, що чоловік забарився на дворі,— мабуть, сіть роз­вішує під повіткою. Притис її Семен...
Притис... а ззаду схопив зі стола ніж та в спину, і крикнути не встигла.
Коли вже хрипіла на долівці, допитував, де гроші, а потім сокирою в груди раз і вдруге,— розрубав, щоб не ожила та не виказала, і поліз шарить на полу під подуш­ками.
Дитину, щоб не кричала, вдарив обухом по голівці... розколов...
Дідусь схвильовано запалив люльку, сірник на мить освітив вицвілі невеселі очі і грубі мозолі рук, обпалив пальці, і погас. Дідусь затягся і глибоко та важко зі­тхнув:
— Дурень...
Знайшов двадцять карбованців. І тільки, а більше, скільки не шарив, ні шага... Взяв Данилового кожуха. На дворі вже з-під повітки витяг плуга, перетаскав через тин і зник.
Цілу ніч вив на сусідньому подвір'ї собака...
І цілу ніч стюжив[2] дощ.
Жили Данило з Семеном удвох поряд, на вигоні. Отак двір одного, отак другого,— насупроти пустеля — розвалена і занедбана Степанова садиба,— того Степана, що, може, чули, зник десь безвісти. Кажуть, на шахтах ніби, чи що, а хто каже, спився та й помер у Ростові. Садибу продав був Дяченкові за безцінок. Удівцем він був і без­дітним.
Там ранком знайшли плуг і добру Данилову сокиру, вкриту ніби червоною іржею. Ото на тім місці цілу ніч вив собака.
Людей зібралось на ранок мало не весь закуток.
Сполошились люде. Баби зчинили вереск. Мужики тільки брови хмурять, закипіло на серці.
Прийшов і Семен.
Шукали Данила, всюди вилазили і в колодязь диви­лись, кішкою мацали — нема. Семен теж з усіма ходе, та хита головою, та приказує:
— Отак суки-н син наробив... Та хоч би ж за що... Хм... ну й люде...
В хаті Семен розплакався:
—  Дядечку  мій,   дядечку...   Марфууша-а...   Попав   би я його в руки, отого, хто це наробив,— і трах кулаком об стіл.
Голова наш, Микола Федорович, давно вже замітив кров у Семена на штанях, закипіла і не видно на чор­ному, а замітив. Шепотів оддалік з дядьками. А коли Се­мен хватив через край, якось так воно вийшло з нього:
—  Три душі,— мовляв,— три душі,  і все за  20 кар­бованців... Ех-х...
Переморгнулись люде, взяли і зв'язали Семена. По­слали за міліцією.
Били, правда... було, добре били. Та й як таки, ти ду­маєш — сусід, годиш йому, а воно... золото.
Гарний був хлопець Семен і гарного батька, чесно­го. Чи воно так і всюди ведеться, що батько в шані, а ді­ти до Сибіру доходять.
Тягався за Бойчихою, там така баба, пройда... і все туди... Всі жили вимотала.
Закрутивсь.
—   Данила третього дня знайшли пастухи під тією копицею.  Воно й не  пастухи,  а собаки,  знайшли,  обгризли...— Дідусь помовчав.— Дитину жалко, патєшне ж та­ке було, розумне... Ех-хо-хо-о... З в'язниці, кажуть, утік, а тепер з бандою водиться... Обіцяв спалить всіх за те, що били. Народ... Не дадуть віку дожити... На подвір'ї тепер сичі кавчать[3] , наче малі діти. Тьху.
Люлька погасла. Склав весла і почав біля неї во­рожити; розпалював, смоктав щосили, спльовував і мовчав. За темінню мені не видко його лиця, не видко вицвілих очей, лише над люлькою кінчик носа та штамок ветхого обвислого вуса, як рудої, зализаної днями осоки. Вода шелестить скляним шелестом, плюскає об борти і теж тягне про своє.
[1] cаг`а  - 1) Річкова затока. 2) Протока; рукав ріки; стариця. 3) Улоговина серед піщаних відкладів річки. || Озеро в такій улоговині чи в заплаві річки. || Болото в заплаві річки. || Рослинність у заплаві річки.
[2] стюжити (тюжити) - тут: литися з силою, шумом (про великий дощ).
[3] кавчати (кавкати) - видавати звуки, схожі на "кав-кав". || Вищати, пищати. || Каркати.
В СУТІНКАХ
Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольсько­го осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать  лекції.  Одна  мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діа­позитивами[1].
Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку па­ра вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запи­лені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обі­йшли читальню кругом, постояли нерішуче.
— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сіль­ради, та хутенько.
Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.
—  Січас...
Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діа­позитивами і розставляв все на ґанку.
—  Що,  Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням...
—  Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате...
Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні біл­ки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флег­матичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґан­ком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і за­спокоївсь.
—  Я чекаю.
Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.
—  А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути ба­гато.
—  Подивимось... А от як їх зібрать?
—  Пхе,  їрунда, зберемо, ось прийде завхач.
— М-м-м...— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт... гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі...— ловив, а за­душить було ліньки, і він пускав назад.
Андрій взявся далі за тези. Над дерев'яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.
Минуло кілька хвилин.
З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп'ят.
—   Нема, нема...
—  Тю, кого нема?
—   Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора... А сільрада заперта...
— Гм... Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо ро­бить?
— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?
Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.
— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..
— А хтозна...
— От їй-бо, та бувають же у вас збори...
Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не зна­ли, як у їх збирають людей.
—   От їй-бо, та ніде нікого з дорослих... Де хоч ваші люди?
Тут хлопці знали і кинулись наперебій.
—   Всі  на  полі...  жнива...  ну,  так сьогодні  ж  неділя, треба...
—  Треба... А культуру не треба? Андрію, хіба ми дур­но приїхали? Скликать!
—   Звісно,  скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільра­да замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів без­порадний.
На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бу­вають же такі розбитні діти.
—  Дядю, у нас як на збори, так дзвонять... Дзвоном скликають...
—  А-а-а... Андрію, чуєш? Розкопать.
—   Пр-равильно, веди до дзвонаря.
—   До дзвонаря... до дзвонаря...
І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.
Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.
Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, за­побігливі хлоп'ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах гороб­ців.
Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, проди­раючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.
— Як? Та то ж ґвалт... Що ви?..
Андрій вибачливо розводив руками.
Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.
—  Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб'ю.
І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.
Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.
Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, зна­чить. Двоє з'явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.
Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і... Раптом, як на Ве­ликдень, в розгон в найбільший дзвін:
—  Бов.
Надвечірню тишу тіпонуло за петельки...
— Бов-в-в! — як з гармати.
Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках[2], охляп[3] на конях, а, крім вершника з люшнею[4], ще був або хомут[5] перекручений догори розмотаною супонею[6], або сідьолка збоку,— як мчали на во­зах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою[7] замиленим конем, на коні були наритники[8] і не було обротьки[9], вчепившись в холку.
Коли побачив...
Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув ко­ней і за мить мов у воду ринув.
На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар[10] і коробки з діапозитивами.
—  Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..
—  Бий його — морду бий...
Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спо­стерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.
Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, за­махнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.
—   Стій! — Це Андрій.
—   Ага, кричиш...
—  Сюди його... самосуд йому!
Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що не­переливки, розтерявсь:
—  Товариші... Громадяне!
—   Що він там шабаршить, в харю!
—      Би-и-и-й  ї-і-іх!..
Сміян налітав, мов кібець[11].
—   Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, поря­док треба, а потім і в пику...
Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про «бандитський наскок». Обуренню не було меж.
—   Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а... Так бий же його, бий!
—   Стій, не напирай, слова просить.
—  Товариші,  та дайте  ж  слова,— зринув  зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.
—  Нікоторого слова.
—  Дать слово?
—   Не треба...
—   Говори!..
Сміян придививсь до Андрія і... впізнав.
—  А-а-а,— давня  злість  перевернула  печінки.  Давно то було.— Я ж тобі... пригадаю!
Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запрудже­ний людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекав­шись.
А надворі сутеніє.
Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впі­знав Андрія і більше перелякався.
Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притих­ла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок...
Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Анд­рія,— бідняга влетів навзнак.
—  Не напирай... товариші, стой!
—  Пусти-и!
І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.
При каганці в сільраді засідає дивний «трибунал» — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З «начальства», як на гріх, нікого...
Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко ди­хаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..
Напружена тиша.
Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.
На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вік­на витріщились десятки пар очей.
Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дри­ґає ногами, а в самого душа не на місці.
—  Тут телефон є?
—   Що? Я тобі нателефоную, я тобі...— Сміян схопив­ся, потім сів...
Суд почався. Верховодить Сміян.
Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина ви­городжувати Андрія. В'яже незграбно мову в узли. Се й те... це гарний юнак, комсомолець...
—   Га,  комсомолець...  тим гірше    для нього:  бандит він, довольно.
Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа...
—  Що,  що  ж  ти  брешеш,  сучий  син,  ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.
Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шу­мить, хтось пробує виставить двері.
Проти монаших доводів кривого Павліна та проти ар­гументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправ­дувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.
Десь він цього «креза»[12] запам'ятав... Ага, 20-й рік... розверстка... Он як... Угу-у...
Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хі­ба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...
Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.
...О, ніколи вони не забудуть цього...
Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.
—   Ну?
—   Не руш!
—   Н-на...
Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє без­силля і кипів. Одступив крок до дверей.
—   Пустіть... пустіть мене до людей...
Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.
—   Геть...
—  А... ти револьвер... викинь!
Андрій не виймав рук з порожніх кишень.
—   Пусти...— Він був готовий на все.
Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами...
—   Викинь... викинь!
—   Геть! Розмахнувся Сміян...
Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.
Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.
Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолю­ція була коротка:
—   Піймать гада.
На дворі Сміян лютував:
—  Хто в нас пале... хто в нас краде... хто коней воде... Сліпе,  глухе  обурення  ствердило  правоту його   слів.
— Він не втече, він не втече, ми йому...— нахвалялись п'яні  Євлампієнки, діти  «порядного» батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях... Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.
Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось роз­ходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сва­том. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.
—  Розходьсь,   розходьсь...   представленія  не   буде,   не буде, — жартував веселий чередник Микита.
—   Е, дядьку Микито, вже було...
—  От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..
Жарти,  сміх.  Розходились.  Лишалась молодь.
Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сіль­ради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Ра­ніш він був слюсарем на цукроварні.
Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.
—   Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в піть­мі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливсь­ку рушницю.— Вибирай, заряджай.
В самого руки трусились.
Розкуражена перелякана дружина Никанорова схо­пилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве бли­мав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій по­лотняній сорочці.
Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.
Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.
— Чого ти?                                                                    
— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.
Щось рипнуло, принишкли.
Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.
Тиша. Знову стук.
—  Хто?                                                                         
—  Я.
—  Та я, Ларин...
—  А, Іван, ти... Зараз.
Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ла­рин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.
—  Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе  засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.
Під   вікнами   зашелестіло.   Никанор   збентеживсь:
—  Гаси.
Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витри­мав, незручно за Никанорову сім'ю.
—   Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворос­ті, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.
Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.
Пішли. Ларин проводив.
За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.
Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини пороз­ставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.
Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спо­стерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній пе­релаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про се­бе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.
Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього на­сіли.
Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам'яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.
...Липкий і тягучий  морок.
Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.
—  Хе-хе... Ну й лекцію встругнув, ледве коні донес­ли. От номер... жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.
Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного)  «казуса».
—  А ліхтаря забув... отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.
—  Туди,  к бісу,  треба  когось посилати.  Знову коня давай... Хоча, от дурень я, Андрій же там...
Задзвонив телефон...
—  Так... Я... Що?.. Що?..
Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зро­била непевний рух.
Втратив всяку рівновагу...
Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.
Коли  Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо... Ні лиця на ньому, ні вигляду...
Без всяких ознак життя.
Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.
Ніяк не міг збагнути всього, що сталося... Потім до те­лефону і подзвонив:
— Дайте міліцію...
А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.
[1] діапозитив - фотографічний знімок на спеціальній прозорій плівці або склі, призначений для показу зображень на екрані за допомогою проекційного ліхтаря.
[2] полудрабок - бік возового ящика, утворений за допомогою поздовжніх і поперечних жердин на кшталт драбини.
[3] охляп - без сідла.
[4] люшня - дерев'яна деталь, яка зв'язує вісь воза з полудрабком.
[5] хомут - шийна частина кінської упряжі, що являє собою дерев'яний остов (кліщі), вкритий м'яким валиком.
[6] супоня - ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня.
[7] мантачка - вузький дерев'яний плоский брусок для гостріння коси, укритий шаром смоли з піском.
[8] наритники - частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.).
[9] обротька (оброть) - вуздечка без вудил для прив'язування коня.
[10]карбідова лампа (ліхтар) — лампа, в якій як пальне використовують ацетилен, що утворюється внаслідок дії води на карбід кальцію. (карбід - речовина, що утворюється внаслідок сполучення металу або неметалу з Карбоном.)
[11] кібець - хижий корисний птах родини соколових, переважно з сірим або рудим пір'ям.
[12] крез - людина, що володіє величезними багатствами
ПАЦАН
Моєму маленькому другові.
Над містом високо в блакиті з'явився аероплан. Перший тут, відколи світ стоїть. Якось раптом, не більше за лас­тівку, невдоволено нечувано урчав і крутився в скелястих хмарах — точнісінько — звив собі гніздо там, на білих ост­ровах.
Ще з ранку місто напружено чекало. Чекало кого хоче­те, самого чорта, тільки не такого гостя, тому по всьому місту стільки роззявлених ротів, скільки мешканців.
І тільки аероплан... і більш нічого. Знову напруженість, знову чекання болюче, нервове.
Весняний пустотливий вітер каламутив тривогу, споти­кався на м'ягкому снігу, носив і шарпав уривки розмов, здогадок і настроїв:
— ...ідуть...
— ...Гайдамаки...
— ...Мериканці...
— ...анці...
— ...івці...
— Чорт, погибелі на їх немає.
— Прийдуть мериканці і цар і—і... дадуть вони большакам парла, тут їм жаба й цицьки дасть.
Високий чорний піп (що не об'їздив парафії уже ось пів­року з ляку) уперше насмілився вийти на вулицю і то в штанях, рясу залишив дома, а з рясою і чин. Біля дубових воріт навколо нього скупчились обіжені інтелігенти, попадя, ще хтось і дві носаті сухопарі попівни, поздоровляли, тисли руки... Піп навіть сльози пустив:
— Ггаспада..  гаспада...  вот!.. Не говоріл?... Ну теперь уже, охх, слава тебе...— Задравши голови, стежили за крицевим гостем.
В глупу минулу північ ревком і «самоохорона» залиша­ли місто.
На станції в темряві совався паротяг без гудків, без свист­ків; метушились люди, сперечались, зле лаялись впівголоса, причеплювали... відчеплювали... і знов причеплювали платформи (вагонів лише два й ті товарні). Всі наказували і ніхто не слухав. Багато з «самооборони» ще в місті покида­ли рушниці і розбіглись хто куди потрапив.
Колька плутався між вагонів, тягав за собою важку карабінку, совав всюди свого носа і задьористо покрикував. Ляч­но і весело. Руда підрізана шинеля, дірчаві чоботи, подертий чужий кашкет налазить на очі... Ці очі на смаглому, немитому, кирпатенькому лиці неспокійні й цікаві.
Кольці дев'ять літ. Забрьоханий Колька по самі вуха. Ось він спинився, облизав зшерхлі губи, подумав, підсмикнув карабінку і рішуче подався до останньої платформи.
Там ставили єдиний кулемет.
— Жівей! жівей, братішки! Ну!
— От!? Ах ти пацан...— «братішки» покотились зо смі­ху.— Ти диви, я думав він забіг, як цуцик, а він... такий малий і...
Тому, в кого за хвилю бігали комашки поза шкірою, стало страшенно соромно від дитячого дзвінкого голосу, веселого і безпечного.
— Иш, козявка... з-під шапки не видно, а командує, хо! А про те всі пацана любили, особливо Голубів, він його й охрестив так — «пацан». Тоді ще це слово було нове, не затерте і бриніло для Кольки як особливий чин або титул і він цим неабияк пишався, бо ж у цілому місті тільки один пацан і це він — Колька.
Товариш Голубів, кремезний дядя, главковерх, схопив за рваний козирьок і нацупив пацанові кашкета аж на самий ніс.
— Ну?
— Товариш Голуб, ще довго?
— А що?
— Та мені... в одно місце треба...
— А-а... п-понятно: Валяй, встигнеш ще. Колька подався.
* * *
...Біг порожніми вулицями. Ніде й собаки. Ворота й ві­конниці всюди, мов заклепані, хоч би де світилось,— як смерть пройшла по них. Пірнеш туди, ніби в ополонку. Чорні й зловісні вони глитали малого хлопця й потім раптом викидали з другого боку, ніби мишеня з вовчої нори.
Колька біг і не насмілювався озирнутися назад. Під но­гами хрускав тоненький льодок і часом попадав у пришерх­лу глибоку колію, набирав у дірчавий чобіт і тоді у ньому пищало. Крутивсь як у темній печері.
Тільки непереможні бажання і передчуття, що не вгля­диш більше, як тепер — в останнє когось незрівнянно доро­гого, може загнати, до болю стиснувши серце, в оці глупі, однині ворожі, сповнені затаєною смертю вулиці-нори.
Звернув за ріг на площу. Тут близенько, ось — раз... два...
За два дні він стрів її ось тут, під церквою, ночувала на плитах.
Немає...
Забіг на «постоялий», але там узагалі нікого, хоч запа­ли... А тепер?!
Колька всього лише хотів побачити матір, свою бідну жебрачку матір.
Він її не бачив учора й позавчора і може не побачить зовсім... зовсім... Самотню, хвору, голодну. Але він знайде ж її нині, як же це?
...І пацан метнувся знову завулками. Важка карабінка стукала об литки,— придержував її зашпарілою рукою і біг, поспішав. Широко хлипав, ніби рибина зябрами. Чисте вес­няне повітря будило спогади і хотілося плакати.
* * *
Уже причепили й паротяг, а Колька не повертався.
— Туди к бісу, похвалявся, хоробрився і втік. — Дитина, що  ж... злякався...
Одчалюй, ребята-а!!. — Голубіву було шкода,— про­паде пацан. Не помилують, де там... і за те, що карабінка, і за те, що «пацан»... Але що ж...
Потяг загримів, мов скелет, і поліз у темряву, ніби в во­ду. Хутчій... хутчій... Вже аж за першою будкою дав гудок протяжний і глухий такий — чи прощальний, чи застереж­ливий...
...а по перону бігало безпорадне мале хлоп'я, далі кину­лось доганяти потяг, добігло до семафора... Куди?
Потяг канув у чорну невідомість.
Стояв довго. Потім повернувся і сів біля дверей порож­ньої станції. Сидів нерухомо. Стомлено притискав німу карабінку. Плутані думи, тривога, жаль за незнайдену матір і біль самотности навалились каменем. Як же це?
Ще вчора сидів він з Голубом вдома, при штабі біля конов'яза і грав з ним же, Голубом Грицем, в ладошки. Дзвін­кий розкотистий сміх його, золотий сміх, покривав розчав­лену грязюку з золотими іскрами сонця. Було весняне сон­це, весняний сміх.
Колька клав свої маленькі руки на Грицеві ручища, чор­ні й широкі, мов латаття, і коли той «мазав», меткий Коль­ка реготав, як навіжений, з тої незграбности. Гриць добро­душно і сердечно вторив.
— Ах, ти ж, дзиґа!.. Ну на, на,— і клав свої лапи на манісінькі пацанові долоні. Власник їх (маленьких) пильно дивився, смакуючи наперед втіху розплати за несхоплені шльопки, тепер його черга. Колька вмить висмикав то од­ну, то другу руку і щиро та весело з блискавичною швидкіс­тю періщив Голубові руки, аж поки вони не червоніли, як буряк:
— А що, братішка, во, во..
І Голуб не сердився (для всіх він Голубів, а для нього «Голуб»), страшний і добрий, грізний і веселий Голуб... Бу­ло весняне сонце, весняний сміх.
…………………………………………………………………………………………………………………
Тоскно виють дроти в темряві, тоскно і розпачливо зудять все про одне, все про одне. Тривога... тривога... Чорна станція і чорна самотність.
Як же це?
* * * 
Опівдні в місто вступили німці з барабанним боєм.