Вірші (збірка) - 3

Зловісно струменить в бліду небесну
вись.
Травень 1871
 
 
XXXV. РУКИ ЖАННИ-МАРІ
Ні, це не руки Хуаніти!
Вони бліді, мов неживі,
Вони засмаглі - серед літа
Жаркий палив їх суховій.
 
Чи брали руки ці причастя?
Чи звідали вони любов?
Чи поринали в любострастя,
Як в пітьму ночі,- знов і знов?
 
Чи спочивали на колінах?
Чи поривались в небеса?
Чи серед торгу жар перлини
У цих долонях погасав?
 
Чи падали до ніг мадонни,
І благодать їм слав Господь?
Чи то лиш соком беладонни
Спалахувала їхня плоть,
 
Коли, прогнавши легкокрилих
Нічних комах, що п'ють нектар,
Вони крізь пальці процідили
Проклятого труй-зілля дар?
 
Ох! Як знемогу їм здолати?
Як побороти млосний чар?
Над ними снів розкинув шати
Сіон? Чи, може, Хенджавар?
 
- Цитрин ці руки не збирали,
З богами зналися здаля,
І пелюшок вони не прали,
Не колисали немовля;
 
Це руки не кузин-панянок
І не фабричних робітниць,
Що їм цехів чадний серпанок
Ліг тінями на білість лиць.
 
І, невблаганні, як машини,
Пругкі, як лука тятива,
Вони не скривдять і дитини,-
Їх дужа плоть добром жива!
 
Тверда, немов багнета лезо, .
Вона не гнеться, як холуй,
Вона співає «Марсельєзу» -
Вона не знає алілуй!
 
Зате вп'ялися б вам у шиї
Ці сильні руки залюбки,
Вони б вас всіх передушили,
Нікчемні, пещені ляльки!
 
Цих рук закоханих долоні
Рубіном сонця опекло,
І глухо кров шугає в скроні,
Відчувши їх п'янке тепло.
 
Коли ж, ввібравши біль народу,
Ці Руки шерхли, як рілля,-
Їм повертали дивну вроду
Святі цілунки Бунтаря!
 
І розквітали смаглі руки,
Жагою повнячись ущерть,
Під мітральєзні перегуки,
Коли Париж стояв на смерть!
 
Круг цих долонь - о любі руки,
Судилось вам спізнати й це! -
Де ще тремтять цілунків звуки,
Кайданів брязнуло кільце.
 
І, занімівши від розпуки,
Ми бачимо, як з-під заков,
Струмуючи на добрі руки,
Смагу із них змиває кров...
 
 
XXXVI. СЕСТРИ-ЖАЛІБНИЦІ
Юнак, чий зір горить, а бронзова засмага
Двадцятилітній стан на свій скрашає
штиб,
Якого в Персії при місяці за мага,
Повитого вінком із міді прийняли б,
 
Нестримний, мріючи про ніжності жіночі,
Своєю першою жагою гордий він.
Так молоді моря, немовби сльози ночі,
До ложа квапляться з коралів і перлин.
 
Юнак, набачившись мерзот на цьому
світі,
Здригаючись, ніяк не спинить біль і
гнів,
І в серце вражений навік, погомоніти
Він з милосердною сестрою захотів.
 
О Жінко, жалосте і нутрощів навале,
Ти жалібницею ніколи не була,
Хоч темний погляд твій і груди
досконалі,
І лоно чарівне, де спить руда імла.
 
Ти непробудно спиш, і нам, сліпа й
окаста,
Не допитатися обіймами свого.
Ти горнешся до нас, щоб ми тебе,
грудаста,
Гойдали, о тяжка і зваблива Жаго.
 
Всю ненависть свою, зомління й
потерпання
І все, чого колись намучилася, знов
Ти повертаєш нам, о Ноче, без вагання,
Немов щомісяця розгублюючи кров.
 
Як тільки жінка та вселить йому
жахливість,
Хоча любов і гімн, і клич життя вона,
То Муза зелені й жагуча Справедливість
Нагрянуть, щоб його терзати, як мана.
 
І тиша сяєво змінятиме відтоді.
Спізнавши повністю обох Сестер тепло,
Він, тихо стогнучи, до буйної природи
Зведе по вивченню скривавлене чоло.
 
Але алхімію та заповітне вчення
Спротивив зранений дослідник цей
хмурний.
Він чує, як його самотність мне
страшенна.
Тоді вродливець без огиди до труни
 
Нехай повірить у загробні небилиці
Й крізь Ночі Істини в далеку путь пливе.
І, Смерте! Хай тебе, о сестро-жалібнице,
Нутром і хворими кінцівками позве.
Червень 1871
 
 
XXXVII. ШУКАЧКИ ВОШЕЙ
Як хлопчика чоло, розчесане до крові,
Благає білий рій дрімливиць нечітких,
Він поруч бачить двох сестер
напоготові
Та срібні нігтики їх пучечок тонких.
 
Малого до вікна привівши за собою,
Де квіт купається в повітрі день при
дні,
Вони в його ковтун, зволожений росою,
Стромляють пальчики, спокусливі й
страшні.
 
В їх дихання лячне вслухається дитина.
Звідтіль доноситься солодкий аромат,
Де часом з'являться сопіння або слина
Проковтнена, або бажання цілувать.
 
Він слухає, як б'ють сестрині чорні вії
В пахучім спокої, як пальці мимохідь
Посеред сонної дитячої стихії
Своїми нігтями маленьких чавлять гнид.
 
І лінощів вино заграє так у ньому,
Як у гармонії шалено дише міх.
І в ритмі пестощів на серці молодому
То гасне, то горить бажання сліз гірких.
 
 
XXXVIII. ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ
 
І
В сільських церквах царюють привиди
пітьми,
Вони пригнічують давно мою уяву:
В дитячім гурті піп бурчить свої
псалми,
За ним слухняний гурт підхоплює
відправу;
А доокруж сади біліють, як дими,
Каштанові свічки горять на славу.
 
Вагітна радістю пробуджена земля,
Хіть перейшла вночі в церковні мури.
Біжить ранкова стежка в зморені поля
І млосно крутить в тихих травах
шури-мури;
До сливи горнеться шипшина іздаля -
Листочки там і там тремтять, немов
амури.
 
Так повелося тут, що через сотню літ
Малюють наново й відсвіжують світлиці,-
Де цвіллю пахне й мухи полишили слід,
Звідкіль позиркують мадонни яснолиці,
Немов скликають до господи родовід
З липкого мороку столітньої темниці.
 
В ярмо родинне поспішають дітваки
Роботу всю зробить і хатню, і городню,
Забувши на потилиці вагу руки,
Що ласку дарувала їм господню,
Готові пароха терпіти диваки,
Лишень не звів би гріх в диявольську
безодню.
 
За що святковий день їм спом'янути варт?
Новий костюм, наїдки, квіти пречудові,
Дітей з портрета надихає Бонапарт;
В старих іконах скільки святості й
любові,
Що в колі благосних Іосифів і Март
Зростають дітки боговірні і здорові.
 
Дівчата ревно учащають в Божий храм -
Радіють, що курвами зве їх парубота.
А хлопці - до корчми, забувши стид і
страм,
В матюк і в зілля кляте умокають рота,
Де звично багачів під п'яний тарарам
Крутим слівцем згадать убогому охота.
 
Малюнки сам кюре сортує для дівчат,
Покаже завтра їм, вчинивши службу Божу.
А поки він в саду почути пісню рад
І підхопить мелодію, всім тим пригожу,
Хто ходить неспроста у надвечірній сад;
- Ніч, як пірат, веде в спокусу
зловорожу!..
 
II
Увага отча зупинилась неспроста
На дівчинці, в чиїх очах жило нещастя,
І він в ту ж мить подумав: «Саме та,
Яку обрав Господь для першого
причастя».
В її очах бриніла небесна чистота,
А серце пароха стискалось часто-часто.
 
ІІІ
Напередодні свят лежить вона в постелі,
Тремтить в гарячці. Вечір, повний
смутку вщерть
В гарячці молиться. І думи невеселі
До Бога звернені: «Невже надходить
смерть?»
 
Вона любов зове шляхами неземними,
Душею спраглою злітає до небес,
Її, святу, беруть на крила херувими
І до Христа несуть, що тільки-но
воскрес.
 
Всевладний Адонай!.. Латинського
звучання
Втішають слух слова, як райський
водограй.
На білім полотні її святі страждання
Спливуть, мов сонця кров, за синій
небокрай.
 
Вертається назад з небесного полону
В ім'я земних дівчат, що вічно молоді,
Що знані споконвік, Володарко Сіону,
Як пелюстки лілей в неторканій воді.
 
IV
Спадає пелена. Жагуча зваба плоті -
І Діва Пресвята стає така, як всі.
Тьмяніють образи і ризи в позолоті,
А тіло - золоте! - в оголеній красі.
 
В п'янких передчуттях дівоча цнота
гине,
Зникає рятівний дівочий переляк,
Аж поки не спадуть благенькі одежини,
Що наготу Христа ховали хтозна-як.
 
Подушка аж пашить, тамуючи ридання,
Але жага хотінь долає страм і страх.
Горять зірки вночі продовженням
жадання,
В зірках горить жага, як в збуджених
очах.
 
Дівча нездужає, вже й дихати не годне,
Жадання мучить, згага й поготів...
Ой, крізь вікно тече повітря прохолодне
І студить губи, і торкається сосків.
 
V
Вона прокинулась опівночі. Крізь штору
В кімнату місяць заглядав. Світліла
мла.
Химерне видиво прийшло в уяву хвору,
Червоним зблиснуло - і з носа кров
пішла.
 
В пориві праведному, тілом непорочна,
Вона пройнялася любов'ю до Христа,
Відчула чистим серцем, як нестерпно
хоче
Ніч трепетну й жагучу цілувать в уста;
 
Пить ніч палку, пить ніч незриму, як
Мадонна,
Спізнати сором і п'янку красу утіх,-
Хай в небо відлетить її любов бездонна,
Хай в землю перейдуть її гординя й
гріх!..
 
Себе готова в жертву принести,
дівчисько,
Вона ступає в двір із свічкою в руках,
Під шворками в білизні голівку хилить
низько,
Перед примарами проймає душу страх.
 
VI
Передвесільну ніч проводить наречена
В смердючім нужнику із свічкою в руках.
До неї хтиво підглядає, як нікчема,
Нахабний місяць крізь плющем пробитий
дах.
 
Тремтить огонь, мов серце, в чорнім тілі
ночі,
Згасає свічка серед випарів двора.
До неї зорі з неба котяться охоче -
І світиться в даху хирлявому діра.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
.
 
VII
Хто здатен висловить приниження й
образи,
Що йдуть від панотців, природжених
падлюк,
І нищать плоть земну скоріше від
прокази,
І душу за життя ввергають в пекло мук?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
.
 
VIII
Настане ранок, і відступить істерія,
Коли вона в коханні вигорить до дна
З мужчиною палким, кому щораз Марія
Потрібна не свята й потрібна не одна.
 
Вона отямиться: «Ніщо мені не миле!
Гидка у тебе плоть, твій рот і очі - тля!
Свій спокій віднайду в глибокім сні
могили,
Де сором мертвяків хранить сира земля.
 
Мене ошукано Христовими вустами,
Поганьблено красу і вроду молоду.
Волосся і лице лобзав ти донестями,
Я не пручалася й раділа на біду.
 
Для мене - плач душі, для тебе -
забаганка,
Мужчині не збагнуть гіркий жіночий
гріх;
Коли в тобі живуть рабиня і коханка,
Ти врешті проклянеш жагучий шквал утіх.
 
Пропала чистота від першого причастя,
Скорбота пойняла терпкі мої вуста.
Я не змогла знайти в палких обіймах
щастя,
Осквернена тоді лобзаннями Христа».
 
IX
Душі намученій судилося до скону
Тягар його проклять нести усе життя
І вірити в любов, в ненависну ікону,
Яка отруює бурхливі почуття.
 
Ісусе! Вічно ти жіночу кривдиш долю,
Караєш ти жінок і заганяєш в тлін.
Вони лиш моляться і, не відчувши болю,
Тобі поклони б'ють і не встають з колін.
 
 
XXXIX. ПРАВЕДНИК
Фрагмент
Смеркало. Праведник, неначе в землю
вритий,
Здіймався на ногах дебелих; я спітнів,
Питав: «Ти хочеш зріть, як мчать
метеорити?
Чом став і дивишся в безмежжя тих
світів,
Де зорі міняться, як молоко розлите?
 
О Праведнику, глянь, глянь на цей фарс
нічний,
Молитву прошепчи. Нам дах здобути
треба!
Під плащаницею кривися і кляни;
Але якщо блукач постукає до тебе,
Скажи: «Йди, брате, геть, каліка я
жахний!»
 
І Праведник стояв у синююватих тінях,
Де мертве сонце в тьмі змаліло
нанівець:
«Отож продай свої мозолі на колінах,
Прочанине святий! Армарики співець
І плакальник маслин! Май жалість до
невинних!
 
Пустельнику, твоя скрізь знана борода,-
Розкайся і відпий із чашечки тремкої!
Величчя і добро, любов і сліпота,-
Дурний, паскудніший від суки ти
бридкої!
Я той, який повстав, і той, який стражда!
 
До кольок в животі ридаю, о здурілий,
І весело з твого прощення я сміюсь!
Я - проклятий, хмільний, блідий та
знавіснілий,-
Цього ти захотів? Не хочу я чомусь.
Але лягай і спи! Цей сон мені не милий.
 
І ось, Пустельнику, ти знову тут! Мовчи!
Це правда, ніжний ти, і розум твій
дрімає,
Сопеш, як гурт китів, і пирхаєш вночі,
Картаєш сам себе за те, чого й немає,
І по своїй душі заводиш знов плачі!
 
Ти - Боже око! Ні, ти - боягуз! І стопи
Божественні мене хай топчуть без
вагань!
У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!
Сократи і Христи, Святі й Блаженні,
твань!
Ви перед Проклятим схиліться для
шаноби!»
 
Ось так я на землі волав у ніч німу
В гарячці тих видінь серед ясного
змроку.
Я звів своє чоло: той привид втік у тьму,
Понісши з вуст моїх іронію жорстоку...
- До Проклятого мчіть, вітри! Скажіть
йому,
 
Що біля цих колон блакитних самотою
Я слухатиму вас на дні хисткої тьми,
Поки всесвітній лад, мов сяйною рікою,
Пливе по небесах, безсонний та німий,
І зорі неводом волочить за собою!
 
О, хай він далі йде! Пов'язкою неслави
Він горло замотав, лице перекосив,
їдкий, як цукор, що попав на зуб
дуплавий;
Такий, як сука, що від зграї лютих псів
Тікає і свій бік зализує кривавий.
 
Про поступ хай рече, про милосердя й
про...
І мимрить хай бридку китайщину, як
зайди,
Як ті недоумки,- на них ганьби тавро! -
- Співа, як гурт дітей... О Праведники,
знайте,
Ми ще нагидимо в гранітне вам нутро!
Липень 1871
 
 
XL. ЩО ПОЕТОВІ КАЖУТЬ ПРО КВІТИ
 
Панові Теодору де Банвілю
 
І
Буває: в пітьмі голубій,
Над морем трепетних топазів
Збунтують раптом у тобі
Лілеї, о клістир екстазів!
 
Епоха Саго! К бісу лінь,
Трудіться, Злаки та Мімози!
Лілея ж п'є гидотну синь
Побожної твоєї Прози!
 
- Лілею виплекав Кердрель;
Сонетові мине піввіку;
Дістав Лілею Менестрель,
Квіт Амаранту та Гвоздику!
 
Лілеї милі! Де ви є?
Немов рукава Грішниць білі,
Віршарство скрасивши твоє,
Колишуться, напівзомлілі!
 
У лазні митися ти став:
Твою сорочку, свій набуток,
Ранковий вітерець нап'яв
Над кодлом ницих Незабудок!
 
Любов дала твоїй яві
Бузкові цвїтки-гріховодки,
Та ще Фіалки лісові,
Чорнявих Німф плювки солодкі!..
 
II
Співці, коли б ви здобули
Троянд розкішно-кучерявих,
Повитих лаврами хвали,
Розбухлих в тисячних октавах!
 
Банвіль би пелюстки, як сніг,
Розсипав, закрутив високо;
Байдуже до читання книг,
Чужинцю заліпив би око!
 
Серед гаїв і луговин -
Майстрове мирних фотографій!
О розмаїття всіх рослин,
Мов корків не в одній карафі!
 
Французькі квіти, як на гріх,
Смішні, лихі, сухотні, хирі,
І суне такса поміж них
У сутінковому сумирі.
 
Не мальовидел трафарет,
Де Соняшник чи Лотос синій,-
Ясний естамп, святий сюжет
Якійсь причасниці невинній!
 
Уклавсь Ашоки хвальний спів
В строфу вікна, де панну видко;
Найяскравіший з мотилів
Іспорожнивсь на Маргаритку.
 
Бордюр, басон - старі, як світ!
Рослинні сухарі! Ясніє
Салонів давніх гожий квіт!
- Хрущі, а не гримучі змії!
 
Рослинних немовлят плачі,
Гранвілем ведених на схили,
Щоб, молоко яскрінь ллючи,
Лихі світила їх живили!
 
Сопілки ваші, далебі,-
Глюкоза, чисті емпіреї!
- Солодкі груші на вербі,
Бузок, Троянди та Лілеї!
 
III
Мисливцю білий, з-під п'яти
Твоєї рветься сполох М'яти:
Повідай, чи не мав би ти
Ботаніку хоч трохи знати?
 
Ти ж плутаєш, куди не кинь,
Із коником - ефемериду,
Із злотом Ріо - Рейну синь,
З норвезьким берегом - Флориду;
 
Бо, дорогий, Мистецтва Дар
Не в тому - вір мені, їй-право! -
Щоб Евкаліпт прийняв тягар
Гекзаметричного удава;
 
Червоне дерево тоді,
По наших і чужих Гвіанах,
Служило б мавпячій орді
Та маячні ліан захланних!
 
- Чи варті квіти Повитиць,
Лілея, Розмарин тим паче -
Посліду океанських птиць?
Сльози, якою свічка плаче?
 
- Я все сказав, що захотів!
А ти в бамбуковій хатині,
Замкнувшися у темноті,-
Геть витоптав би всі цвітіння,
 
Достойні бистрих рік Уаз
Екстравагантних хвиль! Резони?
- Поете! Всяк резон у нас,-
Затям,- смішний і безпардонний!..
 
IV
Про пампу не розповідай,
Одчайних заколотів повну,-
А про нечуваний врожай!
І про тютюн! І про бавовну!
 
Скажи-но, дублене чоло,
Яку собі призначив ренту
Веласкес! Як на те пішло -
Спаскудь затоку у Сорренто,
 
Де білі Лебеді пливуть;
Яви в строфічних первовзорах,
Як люті хвилі й гідри б'ють
По мангліях чи ризофорах!
 
Катрен жени в кривавий ліс,
Оповідай людському тлуму
Про грудоперих рибок блиск,
Про білий цукор і про гуму!
 
Шпилів тропічних білині
Ти дай пояснення у вірші:
Це лід? Плодючість комашні?
Лишайники щонайдрібніші?
 
Якби ж, Мисливцю, ти знайшов
Марену: колір дасть червоний!
Життя Природі вернуть знов
Армійські наші панталони!
 
Знайди в лісах - зроби нам честь,-
Квітки, мов звірі головасті:
На темну буйволячу шерсть
Хай золоті спливають масті!
 
Знайди-но чаші, що стоять
Посеред лук, де пух срібліє:
Там яйця вогняні киплять
Серед ефірної олії!
 
Знайди-но стебел бур'янів,
Щоб десять віслюків спосібних
З них накрутили мотузів!
Знайди Квіток кріслоподібних!
 
Знайди-но в жилах чорних руд
Славетний квіт, сливе камінний:
Мигдалевидний ізумруд
Для зав'язі та серцевини!
 
Ти нам, Штукарю, не філей
Неси на блюдах із вермелю -
Рагу з сиропами Лілей,
Щоб згризли альфенід тареля!
 
V
Нам скажуть, що крадій Амур
Відпущеннями поживився;
Та ні Ренан, ні котик Мурр
Не вздріли Голубого Тирса!
 
Навчай-но гри серед гризот,
І дай вдихнути істерії,
І наверни нас до чеснот,
Чистіших, ніж сльоза Марії...
 
Гендляр! Провидець! Крамарчук!
Рожева, біла бризне Рима -
Немов пролитий каучук,
Мов натрій, спалахнувши, блима!
 
Кумеднику, з Поем твоїх,-
Діоптрик барвно-розмаїтих,-
Хай ринуть електророї
Метеликів і дивні квіти!
 
Пекельну привітай добу!
Стовпи телеграфічні нині
Під ліри дротяну гудьбу
Краси твоїй достарчать спині!
 
Отож римуй найкращу з тем:
Про гандж картоплі молодої.
- А хочеш стрункості поем,
Геть виповнених таїною,
 
Що їх читає від Трег'є
До Сурінаму вся планета,
Купуй томини мсьє Фіг'є -
З малюнками! - у мсьє Ашетта!
14 липня 1871 р.
 
 
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
За течією Рік байдужим плином гнаний,
Я не залежав більш од гурту моряків:
Зробили з них мішень крикливі Індіани,
Прибивши цвяхами до барвних стояків.
 
На вантажі свої я не звертав уваги,-
Чи хліб фламандський віз, чи з Англії
сукно,
І, ледь урвався крик матроської ватаги,
Я вирушив туди, куди хотів давно.
 
Скажено хлюпали припливи океанські,
А я, колись глухий, як мозок дітвори,
Все за водою плив! І заколот
гігантський
Зняли Півострови, простори і вітри.
 
Моє пробудження благословили шквали.
Мов корок, танцював я на морських валах,
Що їх візничими утоплених прозвали,
І десять діб вогнів не бачив по ночах.
 
В сосновий корпус мій текла вода
зелена,-
Солодка, як малим кисличний сік, вона,
Відкинувши убік і якір, і демено,
Блювоту вимила та плями від вина.
 
В настої зорянім, в Морській Поемі
милій
Я плавав і ковтав зелену синь тоді,
Як мрець замислений вигулькує з-під
хвилі,
Неначе тьмяний знак занурення в воді;
 
Там, раптом синяві підфарбувавши вири,
Повільні ритми й шал у днину осяйну,
П'янкіші од вина, потужніші за ліри,
Витворюють гірку любовну рябизну!
 
Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
 
Я сонце споглядав у пострахах
містичних,
Що зблисло згустками фіалкових
промінь;
Буруни злі, немов актори драм античних,
Віконничний свій дрож котили в
далечінь.
 
Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,
Цілунок на очах морів, і гладь ясну,
І соків круговерть, хмільних і
незбагненних,
Співочих фосфорів пробудження від сну!
 
Розлючені вали в звіриній істерії,
Що брали штурмом риф, уповні бачив я,
Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії
Утихомирює захекані моря.
 
На берегах Флорид мені траплялось
зріти
Квітки, подібні до пантерячих зіниць!
Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий
До лазурових1 стад стремів на повну
міць!
 
'Я бачив, як шумлять драговини та верші,
Де в комишах гниє морський Левіафан!
Як падають у штиль гігантські хвилі
перші,
Як даль врізається в бездонний океан!
 
Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!
Гидотні обмілі серед рудих заток,
Куди обліплені комахами удави
Падуть у смороді з покручених гілок!
 
Хотів би показать я гомінкій малечі
Співочих риб, дорад, що блискотять між
хвиль.
І піна вквітчана мої гойдала втечі,
І вітер додавав мені не раз зусиль.
 
А море - мученик у безбережнім світі -
Мене підносило на схлипах злих своїх,
Воно несло мені свої тінисті квіти,
А я, мов дівчина навколішках, затих...
 
І, взявшись на своїх бортах гойдати
їх чвари та послід, я, майже острівець,
Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,
Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!
 
Під гривою заток я - корабель пропащий,-
Закинутий у вись етерну без птахів,
Звідкіль ні монітор, ні парусник
найкращий
Не вирвуть острова, що від води сп'янів;
 
Я, що в бузковій млі повільно так
пролазив,
Довбаючи, як мур, червоний небокрай,
Де видно - о нектар солодких віршомазів!
-
Небесні сопляки та сонячний лишай;
 
Я, весь плямований вогнистою дугою,
Що мчав і гнав ескорт із коників
морських
(Ультрамаринове склепіння наді мною
Валилось, плавлячись у вирвах
вогняних),
 
Я, жахом пройнятий, бо округ
потойбічний
Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,
Ясних застиглостей вивідувач
одвічний,-
Я за Європою прадавньою тужив!
 
Архіпелаги зір та острови незнані
Я зрів, де небеса відкриті для плавців:
- В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,
О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх
днів?
 
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,
Гіркі усі сонця й пекельний молодик;
Заціпило мені від лютого кохання.
Нехай тріщить мій кіль! Поринути в
потік!
 
За європейською сумуючи водою,
Холодну та брудну калюжу бачу я,
Де вутлий корабель, як мотиля весною,
Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.
 
І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,
Не можу більше йти в кільватері купців,
Під оком злих мостів я пропливать не в
силі,
Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.
 
 
XLII. ГОЛОСІВКИ
А чорне, біле Е, червоне І, зелене
У, синє О,- про вас я нині б розповів:
А - чорний мух корсет, довкола смітників
Кружляння їх прудке, дзижчання
тороплене;
 
Е - шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння
незбагненне;
І - пурпур, крові струм, прекрасних уст
шалене,
Сп'яніле каяття або нестримний гнів;
 
У - жмури на морях божественно-глибокі,
І спокій пасовищ, і зморщок мудрий
спокій -
Печать присвячених алхімії ночей;
 
О - неземна Сурма, де скрито скрегіт
гострий,
Мовчання Янголів, Світів безмовний
простір,
Омега, блиск його фіалкових Очей.
 
 
XLIII
Рожево плакала зірниця в серці вух,
Брунатно розцвіла на персах хлань
бездонна,
І біло прокотивсь по спині виднокруг,
І чорно Чоловік припав тобі до лона.
 
 
XLIV. ВОРОННЯ
О Боже, як поля вже білі,
Коли по селах неживих
Спів довгих молитов затих,
На краєвиди омертвілі
Зганяй з великих хмар усіх
Ласкавих воронів своїх.
 
Птахи, горлаті до нестями,
Ген гнізда гинуть од вітрів!
Уздовж пожовклих берегів,
На шлях, обставлений хрестами,
На урвища, на рівчаки
Злітайтеся віддалеки!
 
І над полями, скрізь і всюди,
Де вояки вчорашні сплять,
Беріться знову кружелять,
Щоб знов замислилися люди!
Щоночі каркай і щодня,
Похмуре чорне вороння!
 
Але, святі, у вітті дуба
(То щогла вечорів п'янких)
Лишіть вільшанок весняних
Для тих, кого велика згуба
У лісі, звідки не втекти,
У землю змусила лягти.