Вірші (збірка) - 1

Артюр Рембо
Вірші
Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
© A. Rimbaud.
© В.Ткаченко, Г.Кочур, Д.Павличко, В.Стус,
П. та Р. Осадчук, С.Нікіташенко,
М.Литвинець, М.Москаленко (переклад з
французької), 1995.
Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.:
Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 5-99.
Зміст
І. Новорічні подарунки сиріт. Переклав
Всеволод Ткаченко
II. Перший вечір. Переклав Всеволод
Ткаченко
III. Відчуття. Переклав Григорій Кочур
IV. Коваль. Переклав Всеволод Ткаченко
V. Сонце і плоть. Переклав Всеволод
Ткаченко
VI. Офелія. Переклав Всеволод Ткаченко
VII. Бал повішених. Переклав Всеволод
Ткаченко
VIII. Покара Тартюфа. Переклав Всеволод
Ткаченко
IX. Венера Анадіомена. Переклав Всеволод
Ткаченко
X, Нінин одвіт. Переклав Всеволод
Ткаченко
XI. На музиці. Переклав Всеволод
Ткаченко
XII. Зачаровані. Переклав Всеволод
Ткаченко
XIII. Роман. Переклав Всеволод Ткаченко
XIV. «Хто на війні поліг...» Переклав
Всеволод Ткаченко
XV. Зло. Переклав Дмитро Павличко
XVI. Кесареві лютощі. Переклав Всеволод
Ткаченко
XVII. Зимова мрія. Переклав Всеволод
Ткаченко
XVIII. Сплячий в улоговині. Переклав
Дмитро Павличко
XIX. В «Зеленому шинку». Переклав
Всеволод Ткаченко
XX. Шельма. Переклав Всеволод Ткаченко
XXI. Блискуча перемога під Саарбрюкеном.
Переклав Всеволод Ткаченко
XXII. Шафа. Переклав Всеволод Ткаченко
XXIII. Моя циганерія. Переклав Василь Стус
XXIV. Голова фавна. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXV. Ті, що сидять. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXVI. Митники. Переклав Всеволод Ткаченко
XXVII. Вечірня молитва. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXVIII. Паризька військова пісня. Переклав
Всеволод Ткаченко
XXIX. Мої любі крихітки. Переклали Петро
Осадчук та Роман Осадчук
XXX. Присідання. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXXI. Семилітні поети. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXXII. Злидарі в соборі. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXXIII. Вкрадене серце. Переклали Петро
Осадчук та Роман Осадчук
XXXIV. Паризька оргія, або Париж
заселюється знову. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXXV. Руки Жанни-Марі. Переклав Севір
Нікіташенко
XXXVI. Сестри-жалібниці. Переклав
Всеволод Ткаченко
XXXVII. Шукачки вошей. Переклав Всеволод
Ткаченко
XXXVIII. Перше причастя. Переклав Петро
Осадчук
XXXIX. Праведник (Фрагмент). Переклав
Михайло Литвинець
XL. Що поетові кажуть про квіти. Переклав
Михайло Москаленко
XLI. П'яний корабель. Переклав Всеволод
Ткаченко
XLII. Голосівки. Переклав Григорій Кочур
XLIII. «Рожево плакала зірниця...»
Переклав Всеволод Ткаченко
XLIV. Вороння. Переклав Всеволод
Ткаченко 
 
 
І. НОВОРІЧНІ ПОДАРУНКИ СИРІТ
 
І
Зі спальні, мороком залитої, чутно,
Як двоє малюків шепочуться водно.
І кожну голову від мрії обважнілу
Поволі хилить під фіранку, довгу й білу.
Надворі пташенят од холоду звело,
І серед сірих хмар німіє в них крило.
Новий надходить рік за почтом за
туманним,
Волочачи своїм одінням сніжнотканим.
Співає, й квилить він, і ловить дрижаки.
 
ІІ
А за фіранкою схилились малюки,
Що тихо гомонять немовби серед ночі
Та слухають, як хтось далеко десь
шепоче...
Вони здригаються, почувши золотий
Світанковий мотив, що в корпус свій
скляний
Раз по раз вибива чіткий рефрен з
металу.
У спальні холодно, а долі позостале
Повсюди траурне розкидане вбрання.
Зимовий вітрюган оселю наповня
Понурим диханням, гуляючи в кімнаті.
Когось бракує тут - вам хочеться
сказати.
Невже-таки нема в оцих малих дітей
Матусі ніжної з жаринками очей,
Невже-таки вона могла забути нині
Роздмухати вогонь, потухлий у каміні?
Невже забулася, ступивши за поріг,
Цупкою ковдрою в постелі вкрити їх?
Та не подумала, що стане зимно скоро
І треба все як слід позачинять
знадвору?
О мрія матері! Вона - це теплий пух
Або м'яке гніздо для цих маленьких
сплюх,
Які, немов пташки, гойдаючись на гіллях,
Міцним поснули сном, що повен видив
білих.
На жаль, нема в гнізді тепла ані пера.
Не спиться й страшно їм, замерзла
дітвора.
І може це гніздо від вітру задубіти...
 
ІІІ
Тож ясно вам тепер, що сироти ці діти.
Немає мами в них, а тато десь ген-ген.
І няня дивиться за ними цілий день.
І дітлахи самі в холодному будинку.
Чотирьохлітнім цим сиріткам на
хвилинку
Приємні спогади на душу налягли...
Вони перебирать як чотки б їх могли.
Прекрасний ранок їм пообіцяв дарунки.
Бо дітям уночі приснилися пакунки.
В них кожен наяву побачив конфетті,
Прикраси, іграшки, цукерки золоті,
Що нібито в танку крутилися гучному.
Вони щезали і з'являлися потому.
Ой як же радісно схопитись ласуну
Й покласти під язик цукерку льодяну,
Коли ти заспаний і голова кошлата,
А очі сяючі, як на великі свята.
Босоніж можеш ти зробити свій пробіг
До батьківських дверей і прочинити їх.
А там на тебе ждуть вітання й подарунки.
Там навіть пестощі дозволені й цілунки.
 
IV
О скільки ніжності в оцих словах було!
І невпізнанно як змінилося житло.
Потріскував вогонь, ясніючи в каміні,
В старім помешканні освітлюючи стіни.
Червоні відблиски, зринаючи з вогню,
По меблях сяючих здіймали метушню.
А шафа без ключів, коричнева і темна,
І милувалися якою недаремно.
Аж дивно! без ключів... І снилася вві сні
Глибока таїна, що спала прямо в ній.
І часом чулось, як у замковій щілині
Чийсь гомін радісний і невиразний лине.
Сьогодні порожньо в помешканні
батьків.
І жоден відблиск під дверима не горів.
Нема батьків, ключів, ні вогнища ясного,
Ні поцілунків, ні сюрпризів за порогом.
Який же рік Новий похмурий для малят!
Вони задумались і тихо шепотять,
Удвох благаючи нестримними сльозами:
«Коли ж повернеться додому наша мама?»
 
V
Віднині малюки печальні бачать сни.
Вам може здатися, що сльози ллють вони.
їм важко дихати, і очі в них слізливі,
Але в обох малят серця такі чутливі!
Ось ангел колисок їм очі витира,
Аби приємні сни дивилась дітвора.
Такі приємні, що, всміхаючися любо,
Шепочуть наче щось розтулені їх губи.
їм сниться, що вони, схилившись на
плече,
Прокинулись і лоб здіймають гаряче.
І кожен, зиркнувши, довкілля розглядає,
Мов у рожевому він опинився раї.
В каміні весело ясний вогонь горить,
А вдалині з вікна видніється блакить.
Природа ожива й п'яніє від проміння.
В обіймах сонячних, у радіснім
тремтінні
Напівроздягнена прокинулась земля.
Тепер усе в старій оселі звеселя.
Жалобного вбрання не стало на підлозі,
І навіть вітрюган не виє на порозі.
Так ніби фея тут пройшла, здається вам.
І діти радісно гукнули разом... Там,
Під світлим променем, край маминого
ліжка,
Там чимось виграє розстелена доріжка.
Це медальйончики з гагату й срібляні,
І перламутрові, і білі, й смоляні.
В склянім обрамленні, в маленькій
чорній рамі.
І золотом на них два слова: «Нашій
мамі!»
 
 
II. ПЕРШИЙ ВЕЧІР
Вона зняла все до сорочки.
Великий і зухвалий в'яз
У вікна зле роняв листочки
Все ближче й ближче біля нас.
 
Вмостившись зручно у фотелі,
Вона була напівнага.
Тремтіла в мадемуазелі
Така тонка, тонка нога.
 
Манюній промінь на відсонні
Я потім розглядав щосил.
У неї він злинав на лоні
Й губах, як серед руж мотиль.
 
І ніжні щиколотки спіхом
Поцілував їй спрагло я.
Вона аж захлинулась сміхом
Гучним, як трелі солов'я.
 
Сховались хутко під убранням
Тендітні ніжки дві: «Облиш!»
Дай волю першим залицянням,
То сміхом ніби пригрозиш.
 
І ось тремтячими вустами
Припав я ніжно їй до віч.
Вона відкинула знестями
Голівку: «О, це - інша річ!
Скажу тобі два слова, друже...»
Я цмокнув палко в груди їй,
З чого вона сміялась дуже.
Для мене ж значив сміх такий..
 
Вона зняла все до сорочки.
Великий і зухвалий в'яз
У вікна зле роняв листочки
Все ближче й ближче біля нас.
 
 
III. ВІДЧУТТЯ
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.
 
Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.
В душі безмежної любові лиш припливи;
Все далі й далі, мов бродяга той, піду,
З Природою, немов із жінкою, щасливий.
 
 
IV. КОВАЛЬ
Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.
Високочолий, він гігантський молот
стис.
Страшний у величі й сп'янінні, сміючись,
Неначе бронзова сурма неповторима,
Й обвівши короля жорстокими очима,
Коваль Людовіка Шістнадцятого тут
Повчав, а навкруги штовхався чорний
люд,
Брудними лахами торкаючись панелей.
І випнув черево блідий король дебелий.
Блідий як бранець, що бреде на ешафот,
Сумирний, наче пес, не відав він гризот,
Бо цей гидкий коваль, що мав широкі
плечі,
Йому сказав такі слова й кумедні речі,
Якими раптом і застукав короля.
«Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля
Та гнали батогом волів на панські ниви,
Під сонцем молитви читав абат лінивий
І гримав чотками монеток золотих.
Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в
ріг.
Один мотузкою, а інші батогами
Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками
І вже не плакали, а далі й далі йшли.
Тоді, коли ж ми лан зорали чималий,
Зоставивши в масній землі частину
плоті
Своєї, то ... на чай дістали по роботі.
А підпаливши нам помешкання вночі,
Ви наших дітлахів спекли як калачі.
О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці,
Між нами кажучи. Але слова збагни ці.
Хіба ж не радісно, як сіно лугове
У червні на возах до клунь сільських
пливе
І чути, як пахтять трава пожухла, квіти
Й садки, відколи дощ дрібний почав
кропити?
І бачити хліба й налиті колоски,
І думати, що з них пектимуть буханки,
А велет поблизу палаючого горна
Співатиме, б'ючи кувалдою проворно.
Була б упевненість, що дещиця щедрот
Перепаде й тобі - з того, що дав Господь.
Але, на жаль, це те, що і було допіру.
Я нині знаю все! І через те не вірю.
Я маю голову і руки, й молоток.
Аж ось іде чужак, тримаючи клинок,
І каже: «Оброби мої наділи, хлопче!»
І почалась війна, і зайда землю топче.
Він сина відбере у мене без вини.
Бо я - простолюдин, а ти - король ясний.
Ти так захтів, хоча й своїх дурниць
свідомий.
Ти певен, що мені під смак твої хороми,
Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі
Та байстрюки, котрі бредуть як павичі.
Вони в твою нору таскали наших доньок,
Нас до Бастилії тягли за посторонок,
Повторюючи нам: «Змиріться, бідняки!»
Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки.
Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий,
І будуть паничі на шиї в нас сидіти.
А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен.
Одначе наш народ - не шльондра. Крок
їден -
І ми Бастилію розвіємо в пилюку,
Цю зліплену з камінь заюшених тварюку.
І бридко нам було дивитись, як у вись
її укріплення облізлі здійнялись.
Зачиненими нас тримали в тінях мури.
Так, громадянине, минулий час похмурий
Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли.
Щось схоже на любов ми в серці зберегли,
Коли обійняли синів без церемоній.
І роздувалися в нас ніздрі, наче в
коней.
Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам
було.
У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло,
Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті
Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті
Ми, сір, були хмільні від сильних
устремлінь.
Коли ж ми підійшли гуртом до чорних
стін,
Підносячи списи, листки дубові, сурми,
Великий натовп наш не лютував,
безжурний.
Відчувши міць свою, ми прагли доброти.
З тих пір ми начебто об'їлись блекоти!
Гурти робітників на брук міський
ступали,
Від темних привидів зростаючи дедалі,-
То йшли знедолені до брам багатіїв.
Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків,
І обійшов Париж, піднявши молот вгору.
Повсюди щось трощив сердито під цю
пору.
Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю!
Ти потім витратиш усю казну свою
На клерків, що, від нас отримавши
супліки,
Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду
навіки,
Про себе кажучи: «Які ж бо ви дурні!»
Закони вміючи зварити на вогні,
Рожеві рішення приправити в горнятках
І викроїти щось для втіхи на податках,
Собі затиснуть ніс, зустрівши нас,
вони.-
Бо вигляд наш для виборних брудний!-
Тепер їм нічого боятись, крім багнетів.
Доволі з їхніми дурницями кисетів,
І ненажер божків, і остогидлих страв,
Яких, королю, ти для нас приготував.
Тоді жорстокими ми стали мимоволі,
Почавши і хрести трощити, і престоли».
 
Зірвавши оксамит фіранок, він йому
Показує внизу вируючу юрму.
На королівському широкому дворищі
Вона, страшна, росла й гула все ближче й
ближче,
І вила, ніби пес, немов прибій морський,
Здіймаючи списи залізні і кийки,
І барабанний дріб, і вигуки, й
прокльони.
Ген рам'я ковпаки закровили червоні.
Все показав коваль у зяюче вікно
Пітному королю, що зблід як полотно,
Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома.
Від неї здійнялась під стінами содома.
Тому що нічого й поїсти злидарям.
Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там.
Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє!
А на пекарні в нас ніякої надії.
Я маю трьох дітей. 1 знов бабусь-сновид
В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил
Тому що сина чи дочку в них одібрали.
Двох чесних громадян я знав: у
криміналі
Томили першого, а другий посивів
На каторзі. Тепер на волі, наче псів,
Ми зацькували їх і через те на серці
В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці
Мужчини мучаться і не позбулись пут.
Вони сюди прийшли і під вікном ревуть.
Сірома! Зганьблені, продовжують стояти
Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої
статі.
Все сходить нині з рук придворним
паничам,
Що наплювали так у душу цим жінкам.
Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома!
О! всі знедолені, кого здолала втома
Й нестерпна духота, ті, хто бреде й
бреде
І від важких потуг сконає бозна-де...
Вклоняйтесь до землі, бо перед вами -
Люди!
Ми, сір, робітники! І скоро доля буде
Таки всміхатись нам в ясній будучині,
Коли куватиме Людина день при дні.
Стрімка дослідниця великої предтечі
Й великих наслідків, приборкуючи речі,
Людина все, немов лошицю, осідла.
О горнів сяєво! Не стане більше зла.
Чого допіру ще не відаємо ми, то
Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито,
Здійнявши молоти: тоді, братва, вдогонь!
І нам зворушливий присниться часом сон,
Що просто живемо й нікого не морочим
Картанням, трудячись під поглядом
урочим
Своїх дружин, яких ми любимо здавен,
І що з достойністю працюємо весь день.
Тоді обов'язок нам, як сурма,
роздасться.
І ми відчуємо таке велике щастя.
А щоб на нас ніхто напасти не посмів,
Рушницю вчепимо в житлі напоготів!
Але повітря вже наповнив запах бою.
Що я казав тобі? Зріднився я з юрбою!
Хоч залишилися ще гендлярі й шпики,
Одначе вільні ми! І в нас є жах такий,
Що часом робить нас великими. Недавно
Гуторив про життя й обов'язок я славно.
Поглянь на небосхил! Для нас він геть
малий.
Ми там загинули б і жити б не змогли.
Поглянь на небосхил! Я знову зі
страшною
Юрбою злиюся, що котить за собою
Твої гармати, сір, по вулицях брудних.
Своєю крівцею ми вимиємо їх!
Відчувши нашу мсту й почувши наші
крики,
Не гаючи хвилин, руді й старі владики
На Францію пошлють свої полки гуртом.
То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо
лайном!»
Він на плече поклав свій молот. Зовсім
близько
П'яніло перед ним вируюче юрмисько.
Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там,
Де задихавсь Париж із болісним виттям,
Пройшлася раптом дрож в юрби над
головою.
Коваль ручищею, широкою й масною,
Хоча й спітнів король пузатий
хтозна-як,
Метнув йому в чоло фрігійський свій
ковпак!
 
 
V. СОНЦЕ І ПЛОТЬ
 
І
Ген Сонце, прихисток ласкавості й
зростання,
На землю збуджену жагуче ллє кохання.
І ти, належачки в долині, чуєш знов,
Як дужчає земля, як бурхає в ній кров.
її висока грудь здіймається в жаготі.
Любов'ю сповнена, вона, мов жінка з
плоті,
Таїть, багата на ясне проміння й сік,
Усяких зародків великий мурашник!
 
Все зріє, все росте!
                               
Венеро! О Богине!
Мені античної доби бракує нині
Й шкода, що вимерли сатири, фавн-звірок,
Боги, які, кору ковтаючи гілок,
В обіймах тисли Німф білявих серед
лілій.
Мені шкода доби, коли могутні сили -
Вода бурхливих рік та сік зелених віт -
У жилах Панових творили цілий світ!
Земля тремтіла під цапиними ступнями.
І жайворонко, Пан, торкаючись устами,
Під небом створював величний гімн жаги.
В долині стоячи, він чув, як навкруги
Йому відповідав Природи світ
тваринний.
На деревах німих гойдалися пташини,
Земля гойдала люд, і синій Океан,
І кожна звірина виводили пеан!
Мені шкода часів Кібели-чарівниці,
Яка, говорять, на великій колісниці
Найдивовижніші об'їхала міста.
І чисте джерело безмежного життя
Текло з її грудей у непроглядні далі;
Блаженну грудь її щасливі люди ссали,
Неначе на руках у неї немовля.
І, маючи снагу, цнотливою була
 
Людина, що тепер «Я знаю достеменно»
Говорить і бреде, глуха й сліпа
страшенно.
Проте немає більш богів. Людина - Князь!
Людина - Бог! Тепер Любов - Дороговказ!
Якби люд ссав ще грудь твою дебелу,
Праматір люду та богів усіх, Кібело!
Якби не позабув Астарти назавжди,
Яка, зринаючи між синьої води,
Немов напахчена потоками лілея,
Сіяла, спінена, вродливістю своєю.
Звитяжно темний зір її очей будив
На серці любощі, а в лісі - солов'їв.
 
II
Я в тебе вірую, божественная нене,
О Афродіто! Шлях поріс тернами в мене,
Відколи інший Бог припнув нас до
хреста;
Я в тебе вірую, Венеро пресвята.
Під оболоками сумна й бридка Людина.
Зодягнена, вона не є тепер невинна,
Бо гордий божий бюст їй забруднила
твань,
І висохла вона, як на вогні бовван.
У рабство віддано це олімпійське тіло,
Яке й по смерті ще пожити захотіло,
Сконавши й першої позбувшись красоти!
Вкладаючи в Бовван той стільки чистоти,
Ти чарів додала, о Жінко, нашій глині,
Щоб душу немічну просяяти Людині,
Яка, закохана, ще змінить навмання
Земну в'язницю на красу ясного дня.
Забула Жінка вже й про ремесло гетери.
«Який чудовий фарс!» - від імені Венери,
Святого й ніжного, регоче з неї світ.
 
III
Але щасливих тих не повернути літ!
Людина видихлась, усі зігравши ролі!
Одначе, ідолів розтрощуючи долі,
Вона, позбавившись усіх Богів своїх,
Воскресне й до небес полине, вийшла з
них!
Звитяжна й вічна мисль як ідеал; а потім
І Бог, який живе у ній під шаром плоті,
Здійметься, їй чоло спаливши вочевидь!
Коли побачиш ти, як бурить він овид,
То, розглядаючи колишній гніт, розкута,
Йому промовиш: ось моя свята Спокута!
І виринаючи з глибин морського дна,
Обгорнеш ти ввесь Світ, прекрасна й
осяйна,
Любов'ю щирою і посміхнешся щиро.
І зарокоче Світ, немов могутня ліра.
Цілунки голосні лунатимуть навкіл.
 
Любові Світ запраг, йому ти й знімеш
біль.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як гордо голову здійняла знов Людина!
І бога променем своїм краса первинна
На плотськім олтарі в тремкий повергла
стан.
Щаслива від добра, поблідла від
страждань,
Людина хоче все пройти й пізнати! Думка,
Немов запряжена здавен лошиця, шумко
Злетить з її чола, ще й знатиме чому
(Хай, звільнена, вона шугатиме в пітьму),
Чому блакить німа й незвідані простори,
Чому, немов пісок, ряснять злотисті
зорі?
Чи гнатиме Пастух великий цей табун
Світів, заблуканих між жахів
галактичних?
Чи всі оці світи відлунням звуків
вічних
Лунатимуть, якщо їх обійняв етер?
Що скаже, бачачи, Людина відтепер?
Чи голос розуму - то тільки сновидіння?
Якщо життя таке коротке, то людина
Прийшла звідкіль? її поглине Океан
Численних Зародків, Зачатків і Буянь
В Горні гігантському, в якім
Природа-Мати
Почне Людину, це створіння, воскрешати,
Аби вона росла в хлібах та серед руж?
 
Ми знати можемо! І нас гнітить чимдуж
Лахміття неуцтва й химери вузькуваті.
Людські губитиме прикмети кожна мати.
Ховає глузд блідий безмежність
повсякчас.
Ми вздріти хочемо! Карає Сумнів нас,
Що, мов понурий птах, нас б'є крильми
щосили.
І без кінця біжать далекі небосхили!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відкриті небеса! і мертва таїна
Перед Людиною, що, стоячи, одна
Співає між пишнот розкішної природи.
І ліс співає теж, шепочуть тихо води.
І пісня радісна вітає днину знов.
Спокути час настав, прийшла любов,
любов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
IV
О плоті пишносте, знемого ідеальна,
Любові провесно, зірнице тріумфальна!
Схиливши до колін героїв і богів,
Білющий несучи трояндовий розлив,
Чіпатимуть Ерот і Калліпіга біла
Жінок і квіти, що розквітли серед тіла.
О Аріадно, ти ридаєш, ледь жива,
Побачивши, як на потоках проплива,
Під сонцем сяючи, Тесеєве вітрило.
О дівчинко, яку нещастя-надломило,
Облиш ридати! Вакх межи фрігійських нив
Уздовж блакитних рік червону піну збив,
Прогулюючись на злотистій колісниці,
В яку запряжено пантери і тигриці.
Нагу Європу Зевс гойдає, мов дитя,
Яка, здригаючись між хвиль від забуття,
Рукою білою торкає шию бога.
Він зводить погляд свій на неї якомога.
І тулить дівчина свою щоку бліду
На Зевсове чоло, зомлівши на ходу
В цілунку дивному. І плюскітливі хвилі
Злотою піною волосся їй покрили.
Ось Лебідь-велетень між лотосів, кущів
Лаврових мрійливо й закохано проплив,
До Леди білістю свого крила припавши.
Коли Кіпріда йде, така прегарна завше,
То тіло звабливо напнеться молоде,
Злітає золото з її тугих грудей
І з лона сніжного, що вкрила піна
тьмава.
Приборкувач Геракл, могутній, наче
слава,
Левину шкуру на плече натягши вмить
І хмурячи чоло, за небокрай спішить.
А літнім місяцем осяяна Дріада
Стоїть замріяно, як золота принада.
На плечі хвилею спадає їй коса.
З поляни темної, де блискотить роса,
Вона вдивляється у мовчазне довкілля...
Легкий серпанок свій Селена губить
біла
Ендіміонові прекрасному до ніг,
Його цілуючи між променів блідих...
Ридає Джерело в предовгому екстазі.
То Німфа снить, сумна й похилена при
вазі,
Вродливим юнаком, кого потік заніс.
Повіяв уночі любові свіжий бриз.
В священнім пралісі, у нетрях
предковічних
Боги згромадились у Мармурах величних,
Де гнізда Снігурі собі ладнають з віт.
Боги вслухаються в Людину й вічний
Світ!
29 квітня 1870
 
 
VI. ОФЕЛІЯ
 
І
По чорних хвилях вод, де сплять вечірні
зорі,
Бліда Офелія, мов лілія, пливе,
Поволі так пливе в своїй фаті
прозорій...
- Мисливський крик збудив безмежжя
лісове.
 
Вже тисячу років, безумна, серед ночі
Вона, мов білий квіт, рікою проплива.
Вже тисячу років Офелія шепоче
Нічному леготу свої сумні слова.
 
Цілує перса їй набіглий бриз, неначе
Сплітаючи вінок з великої фати;
Над нею жалібно верба плакуча плаче,
Схилились над чолом шумкі очерети.
 
Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;
З вільшини сонної, пристанища птахів,
Долине інколи крилате тріпотання.
- Аз золотих зірок озветься дивний спів.
 
II
Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,
Поринуть довелось у плин - без вороття!
- Тому, що вітровій норвезький, знявшись
з кручі,
Терпкою вільністю тебе манив, дитя;
 
Тому, що в подуві, що хвилив кожний
волос,
Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;
Тому, що вчула ти Природи владний голос
У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;
 
Тому, що рев морів, хрипкий і люті
повний,-
Як на твої чуття, був надто грізний він;
Тому, що лицар твій, безумний та
безмовний,
Одного ранку сів коло твоїх колін!
 
Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!
Ти танула від мрій, мов білий сніг в
огні;
І слово марища душили безупинно.
- І зір потьмарили Безмірності страшні!
 
ІІІ
- І твердить так Поет: коли засяють зорі,
Збираєш ти вночі латаття річкове.
І бачив навіч він, як у фаті прозорій
Бліда Офелія, мов лілія, пливе.
15 травня 1870
 
 
VII. БАЛ ПОВІШЕНИХ
            На чорній шибениці нині
            Танцюють, висячи, вони.
            Кістки танцюють Саладинів
            І паладини сатани.
 
Як тільки Вельзевул, підметку взявши в
руки,
По лобі трахне їх, смикнувши за мотуз,
То він примусить під Різдва старого
звуки
Вести, вести танок маленьких цих лакуз.
 
І блазні вражені сплітаються руками.
Немовби чорний хор, трясуться груди в
них,
Які колись дівчат стискали до нестями,
А нині в любощах стискаються бридких.
 
Ура! Без животів танцюють сміхованці!
Такий широкий кін, що хоч роби стрибки!
Але недобереш, чи бійка то, чи танці.
Скажений Вельзевул насилує скрипки.
 
Взуття й не бачили шершаві їхні п'яти.
Облізла шкіра геть і видно маслаки.
На решту можете уваги не звертати.
їм сніг на голови насипав ковпаки.
 
Плюмажем бачимо на голові ворону,
З худої щелепи звисає плоті шмат,
Так ніби лицарі в спорядженні з
картону,
Зловісно кружачи, свої мечі щерблять.
На бал скелетів свист борвію долинає.
І щибениця, мов орган, реве щосил.
Вовчиці виють із фіалкового гаю.
Як пекло вогняне, червоний небосхил.
 
Гей, фанфаронів цих трясіть мені
загробних,
Які удавано, мов чотки, кісточки
Перебирають на своїх хребцях
суглобних.
Але не монастир це тут, а мертвяки.
 
Ось посередині самого танцю смерті
В червону вись один скелет зробив
стрибок,
Неначе здиблений лошак, і,
розпростертий,
Все ж відчуваючи на шиї мотузок
 
І пальцями стегно стискаючи помалу,
Так, ніби сміючись, загорлопанив він,
Немовби блазень той, вертаючись до
балу,
Під стук своїх кісток стрибаючи на кін.
 
            На чорній шибениці нині
            Танцюють, висячи, вони.
        Кістки танцюють Саладинів
            І паладини сатани.
 
 
VIII. ПОКАРА ТАРТЮФА
Любовні пристрасті розпалюючи під
Святою рясою, облесливий надміру
І жовтий, він радів, кінчаючи обхід,
І слинити почав беззубим ротом віру,
 
«Моліться!» кажучи. Але якийсь Лихий
Брутально потягнув за вухо ловеласа
І, люто лаючись, роздер не без пихи
На тілі впрілому святу і чорну рясу.
 
Покара! Він його розхристаним лишив.
І чотки знизані відпущених гріхів
Лунають у душі святенника Тартюфа,
 
Що, сповідаючись, поклони бив щодуху.
Однак Лихий зірвав на ньому все, що міг.
І голий став Тартюф із голови до ніг.
 
 
IX. ВЕНЕРА АНАДІОМЕНА
Немов з іржавої бляшаної гробниці,
Повільно з купелі старої виплива,
Показуючи гандж і змащені косиці,
Якась така дурна жіноча голова.
 
Гладка потилиця, а потім і лопатки,
Що випинаються, й коротка геть спина. 
Сідниці й талії оманна крутизна.
І жир під шкірою, напевне, має складки.
 
Червоний ледь хребет. На всьому смакоти
Нечуваної слід, і зримо бачиш ти
Химери, на які дивитись тільки в лупу.
 
На крижах вибито «Clara Venus» підряд.
І рухається все це тіло аж до крупа,
Явивши виразку й гидотно гарний зад.
27 липня 1870
 
 
X. НІНИН ОДВІТ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він, її за плечі обійнявши:
            - То що? йдемо
Туди, де легко дихать завше,
            Коли само
 
Собою підбадьорить днина
        Під ранок нас.
І в гаї кожна деревина
        Затихне враз,
 
Залюблена в зело й росу, що
            Спаде от-от.
І ми збагнемо, як значущо
            Здригнеться плоть.
 
Ти пеньюар свій у люцерні
            Зоставиш лиш,
Підставивши під легіт терни
            Своїх очищ,
 
І в поле побіжиш селянське.
            Звіддалеки
Поллється, начебто шампанське,
            Твій сміх дзвінкий.
 
Ти, сміючись до мене масно,
            Даси відтак
Мені спивати,- гарне пасмо,-
            Твій дивний смак
 
Малиновий і полуничний,
            О стан гнучкий,
Що вітер пестить спорадичний,
            Немов крадій.
 
Тебе смішитимуть колючі
            Шипшина й глід
І, буйна голово, найдужче
            Твій серцеїд!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сімнадцять літ! Ти будеш щасна!
            Луги й город -
Сільська ідилія прекрасна!
            Сюди ж підходь!
 
Змішавши віддихи жагучі
            Та голоси,
Ми разом підемо за кручі