Вірші (збірка) - 2

            В густі ліси.
 
І серце в тебе від розпуки
            Впаде, слабе.
Тоді ти скажеш, щоб на руки
            Я взяв тебе.
 
І понесу тебе, тремтливу,
            Я в глиб стежин
І прислухатимусь до співу
            Лісних пташин...
 
Тебе стискаючи в обіймах
            Немов дитя,
Я кілька речень емоційних
            Тобі в уста
 
Скажу, п'яніючи від крові
            Та красоти,
Шепочучи слова медові,
            Що ... знаєш ти.
 
В гущавині запахне соком,
            І сонця схід
Омиє сон злотим потоком
            Заздалегідь.
 
А ввечері? Йдемо з тобою
            Шляхом назад,
Який женеться чередою
            Повз гарний сад.
 
Там яблуні погнуті в гущі
            Ясній стоять.
За милю чути запахущий
            Їх аромат!
 
Ми знов під темною блакиттю
            Йдемо селом,
В якому скрізь запахло миттю
            І молоком,
 
І стійлом, звідки теплуватий
            Тхне гній тварин,
Де віддихів не зрахувати
            Й великих спин,
 
Які виблискують при сяйві.
            І тут-таки
Корова гордо губить зайві
            Коров'яки...
 
І окулярів блиск старечих,
            І ніс гачком,
Що звис над чтивом; пива глечик
            Із обідком,
 
Де випускають диму клуби
            Сміливо так
Люльки, з яких жахливі губи
            Чадять усмак,
 
Хапаючи з виделок шинки
            Нові шматки;
Вогонь осяяв збіжжя скриньки
            Й пуховики.
 
І хлопчика частину задню,
            Що сів гольцем
Навколішки і в миску жадно
            Уткнувсь лицем.
 
І лащиться до нього зблизька
            Пес на цепку,
І лиже, гавкнувши, хлопчиська
            В пухку щоку.
 
Страшна, немов яга, й пихата,
            Якась стара
Своє в'язання до багаття
            Перебира.
 
Ми стільки вздріємо, кохана,
            В халупах цих,
Коли зійде зоря багряна
            В шибках блідих.
 
І поза свіжими кущами
            Бузку в ту ж мить
Віконце світлими вогнями
            Заблискотить...
 
Ти прийдеш, я тебе кохаю.
            Це на добро -
Піти, милуючись, до гаю.-
 
Вона: - А до бюро?
15 серпня 1870
 
 
XI. НА МУЗИЦІ
Вокзальний майдан у Шарлевілі
 
На плац, поділений на миршаві газони,
У сквер, де до ладу дерева та квітки,
Астматики, котрих замучив день паркий,
Несуть щочетверга міщанські забобони.
 
А полковий оркестр надвечір у саду,
Виконуючи вальс, гойдає ківерами.
Красується джиґун у першому ряду,
Схилив нотаріус лице над брелоками.
 
Рантьє чекають, щоб сфальшивила сурма.
Пливуть урядники й огрядні їхні пані.
І зовсім поруч них прислуга йде сама,
Що претензійно так нап'ялила волани.
 
На лавках зборище колишніх крамарів,
Толочачи пісок фігурними ціпками,
Веде дискусію навкруг договорів,
Полічить бариші і знову про те ж саме.
 
Ось по-фламандському гладкий якийсь
товстун,
На лавку плюснувши задок свій
габаритний,
Посмоктує цибух, звідкіль пливе тютюн
Тонкими цівками - і, знаєте, безмитний.
 
А за газонами регочуть парубки.
Розчулюючись у тромбоннім завиванні,
Троянди нюхають наївні вояки
І бавлять немовлят, аби влюбились няні.
 
Недбало вдягнений, немов студент, я йду,
Де під каштанами стривожилися кралі.
Вони, все бачачи, сміються й на ходу
До мене погляди спрямовують зухвалі.
 
А я ні пари з вуст, дивлюся лиш собі
На шкіру білих ший, де в'ються буйні
прядки.
Під шнуровицями й убором, далебі,
Я за плечима взрів божественні лопатки.
 
Невдовзі чобітки й панчохи знявши так,
Я, червоніючи, любуюсь тілом юнок.
Вони шепочуться: мовляв, якийсь дивак.
А в мене біля вуст закрався поцілунок.
 
 
XII. ЗАЧАРОВАНІ
В імлі й хуртечі, почорнілі,
Під сяючим вікном присіли
            П'ять душ осіб
 
Малих, побачивши,- о леле! -
Як руки пекаря дебелі
            Вчиняють хліб.
 
Очей не зводять із правиці,
Котра садовить паляниці
            В пічну діру.
 
Їм чути, як печеться тісто,
Як пекар пісню бадьористо
            Затяг стару.
 
Червоним душником зігріті,
Немов грудьми, не зрушать діти
            Ані на крок,
 
Коли для когось на святвечір
Багато навиймають з печі
            Пухких пасок,
 
Коли з-під чорної бантини
Співають запашні скорини
            Та цвіркуни.
 
Повіяло життям із поду.
Так не раділи в лахах зроду
            Ніде вони.
 
Ісусам, памороззю вкритим,
Віднині гарно стало жити.
            Вони гуртом,
 
До ґрат припавши писочками,
Глухими зовсім голосами
            Гугнять псалом
 
І, нерозумні, б'ють поклони.
Їм, як на небі, із заслони
            Вогні горять.
 
Так гнуться, аж тріщать штанини,
І на вітриську сорочини
            Аж тріпотять.
 
 
XIII. РОМАН
 
І
Не до серйозності в сімнадцять років
вам. .
Чудовий вечір. Геть і пиво, й лимонади,
І світлом сяюче кафе, де шум і гам.
Ви поспішаєте під липи еспланади.
 
А липи запашні червневої пори!
Від їхніх пахощів вам хочеться дрімати.
І з гулом передмість близьких несуть
вітри
І запахи лози, і пива аромати.
 
II
Ви помічаєте в галуззі між гілляк
Шматинку темної мізерної блакиті,
Яку приколото зірницею сяк-так.
Вона і мерехтить, і розтає щомиті.
 
Сімнадцять років! Ніч! Дерев квітучих
пах
П'янить вам голову, немов солодкий
трунок.
Ви вештаєтесь скрізь, і раптом на
вустах,
Неначе звіреня, здригнувся поцілунок.
 
ІІІ
Робінзонади вам, безумцю, не страшні,
Коли висвітлює ліхтарня бліднувата
Тендітну панночку в ошатному вбранні
Під тінню коміра напудженого тата.
 
Вона, вас визнавши наївним простаком,
Ще раз оглянеться з-за татової спини
І закаблуками пристукне заразом.
А на вустах у вас завмерли каватини.
 
IV
Ви закохалися й до серпня зайняті.
Вона ж над вашими сонетами регоче.
Всі друзі йдуть од вас, ви збилися з
путі.
А потім і вона вам відписать захоче!..
 
Під вечір... ви йдете в кафе, де шум і гам.
І замовляєте пивця чи лимонаду.
Не до серйозності в сімнадцять років
вам,
Як пахне липами, що вкрили еспланаду.
20 вересня 70
 
 
XIV
«...Французи сімдесятого року,
бонапартисти, республіканці, 
згадайте про ваших батьків у 92 році і т.
д. ...»
            Поль де Кассаньяк
            («Країна»)
 
Хто на війні поліг у дев'яності роки,
Хто під цілунками свободи дуже зблід,
В сабо йдучи, ярмо трощили ви жорстоке,
В яке запряжено людський увесь наш рід.
 
Кремезні та палкі мужчини серед шквалу,
У кого билися закохано серця.
О воїни, яких у полі на поталу
Повіддавала смерть, шляхетна краля ця.
 
Ви кров'ю власною брудну змивали велич
При здобутті Валмі та італійських
селищ.
Мільйоне страдників, чий ніжний зір
погас.
 
Під королівськими зігнувшись
канчуками,
Ми ще й Республіці дамо заснути з вами.
А кассаньяки знов нагадують про вас.
Написано в Мазасі 3 вересня 1870
 
 
XV. ЗЛО
Тоді, як на небес блакитнім гобелені
Палають, наче кров, плювки шрапнель
жахних.
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
Ідуть повз короля, який глузує з них,
 
Як звалює людей скажений шал на купи,
Мов перемелений, димуючий погній,-
В траві, у радості, нещасні влітку
трупи,
Природо-матінко, це рід священний твій!
-
 
Тоді сміється Бог із ладану, з узору
Церковних скатертин, із чаш, із
вівтарів -
І засинає він під славоспіви хору,
 
І прокидається від схлипу матерів,
Що в чорних очіпках заходять до собору,
І в кожної мідяк - за сина, що згорів...
 
 
XVI. КЕСАРЕВІ ЛЮТОЩІ
Йде чоловік блідий проз травники
квітучі
У чорнім сюртуці, з сигарою в зубах.
Він квіти Тюїльрі пригадує жагуче,
І вогники лихі поблискують в очах.
 
Бо оргії його наситили вдостачу
За двадцять літ, коли хвалився він: «Я
вмить
Свободу погашу, немов свічу гарячу...»
Свобода знов живе! І це йому болить.
 
Що з імператором, чиє наймення в карах
Шепоче він, про що жалкує повсякчас,
Не знатиме ніхто. У нього зір погас.
 
А може, він згадав про кума в окулярах
І бачить, як пливе серпанком голубим,
Неначебто в Сен-Клу, з його сигари дим.
 
 
XVII. ЗИМОВА МРІЯ
Їй
Ми взимку мчатимо в рожевому вагоні
На синіх подушках.
Нам буде хороше. Цілунки невгомонні
Заб'ються по кутках.
 
Коли смеркатиме за вікнами надворі,
Заплющиш очі ти,
Аби не бачити, як корчаться потвори,
Ця чорна вовківня й чорти.
 
І несподівано обличчя запашіє,
Коли цілунок мій шугне тобі по шиї,
Неначе павучок.
 
«Шукай!» - накажеш ти, хитнувши головою.
Проте до ранку нам обом не дасть покою
Той мандрівний звірок...
У вагоні, 7 жовтня 70
 
 
XVIII. СПЛЯЧИЙ В УЛОГОВИНІ
Цей отвір зелені, де джерело співає,
Черкаючи траву окриллями срібла,
Де сонце блискотить яскраве і безкрає -
Це улоговина, просяяна дотла.
 
Спить молодий солдат - потилиця в
катрані
Купається, уста відкриті; він приліг
Під хмаркою, в траві, де світять роси
ранні,
І в зливі променів лежить блідий, мов
сніг.
 
В ногах - ромашки. Він, як та дитина
хвора,
Всміхається у сні до нездійсненних
мрій;
Заснув і прохолов - здолала стужа й
змора.
 
Природо, ти його заколиши й зігрій!
Він спить між квітами на луговім
осонні,
І в грудях має він дві дірочки червоні.
 
 
XIX. В «ЗЕЛЕНОМУ ШИНКУ»
П'ята година вечора
За вісім днів ходьби я геть порвав
ботинки
Об гравій на шляхах, І вже в Шарлеруа,
В «Зеленому шинку» замовив я тартинки
І шинку, що якраз ще теплою була.
 
Вдоволений, простяг я ноги під зеленим
Столом, потупившись очима в килими
З простим сюжетом. Я себе відчув
блаженним,
Коли шинкарочка з високими грудьми
 
- Таку не сполохнеш жагучим поцілунком!
-
До мене сміючись, на таці з візерунком
Тартинки принесла та декілька шматків
 
Рожево-білого окосту й часничину.
І подала мені великий дзбан, де піну
Пригаслий сонячний промінчик золотив.
Жовтень 70
 
 
XX. ШЕЛЬМА
В коричневій корчмі, де фруктів аромат
І лаку запахи в повітрі густо висли,
Підсунувши таріль, я на якийсь салат
Бельгійський налягав, розсівшись
зручно в кріслі.
 
Чув бій годинника, щасливий і німий,
Як відчинилися у звивах пари двері,
І з кухні вибігла служниця до корчми -
Хустина на бровах і пустощі в манері.
 
Тремтячим пальчиком торкаючись щоки,
До шкурки персика подібної таки,
Вона копилила свою губу нестримно.
 
І, поправляючи начиння, над столом
Схилилась, прагнучи цілунка заразом,
Ще й мовила ось так: «Торкнись, бо в щоку
зимно».
Шарлеруа, жовтень 70
 
 
XXI. БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА ПІД СААРБРЮКЕНОМ,
здобута під вигуки:
«Хай живе монарх!»
(Яскраво розмальована бельгійська
гравюра
продається в Шарлеруа за 35 сантимів)
Мчить посередині монарх в апофеозі
Блакитно-жовтому, під ним баский скакун
Пашить; радіє він рожевій перемозі,
Жорстокий, ніби Зевс, і ніжний, як
татунь.
 
Внизу солдатики відважні по спочину
Стають неподалік тамбурів золотих
І жерл гармат. Піту обсмикав сюртучину.
Він, Імператора побачивши, застиг.
 
Праворуч Дюмане натис на кріса цівку
І, наїжачену підводячи голівку,
Промовив: «Хай живе!..» Мовчав сусід
його.
 
Ось ківер вигулькнув, як чорне сонце... В
гущі
В червоно-синьому спорядженні значуще
Наївний Бокійон додав: «Монарх чого?»
Жовтень 70
 
 
P
ž
ø
j
À
B
ˆ
ˆ
Œ
Ò
B
ˆ
Î
Ò
XXII. ШАФА
Це - шафа різьблена, чий темний дуб
старинний
Достоту схожим став на добрих дідусів.
Вона відчинена, й крізь пітьму з неї
лине
Духмяний аромат, немов вина розлив.
 
Ніхто в ній мотлоху старого не обмежив:
Усяких клаптиків дітей або жінок,
Пожовклих простирадл і вицвілих
мережив,
І розмальованих грифонами хусток.
 
Тут медальйон, портрет ви можете
зустріти.
І пасмо світлих чи білявих кіс, і квіти
Засушені, чий пах фруктовий дух просяк.
 
О шафо давнини! Ти прагнеш розказати
Бувальщини й казки і заскрипиш відтак,
Коли відчиняться твої старі дверцята.
Жовтень 70
 
 
XXIII. МОЯ ЦИГАНЕРІЯ
Руками по кишенях обмацуючи діри
І ліктями світивши, я фертиком ішов,
Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,
Ото собі розкішну вигадував любов!
 
Штани нінащо стерті? Та по коліно море!
Адже котигорошку лиш рими в голові.
Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
А під Чумацьким Возом - банкети дарові.
 
Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,
Роса на мене впала, а я собі хмелію,
Бо вересневий вечір - немов вино густе.
 
І все капарю вірші, згорнувшись у
калачик.
Мов струни ліри - тіні (їх копаю, як
м'ячик).
Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!
 
 
XXIV. ГОЛОВА ФАВНА
У буйному квітучому зелі,
Немов у скриньці, золотом покритій,
Де поцілунок ніжиться в гіллі,
Гаптує фавн узори розмаїті.
 
Злякавшись, очі він протер давно
І квіт кусає білими зубами.
Губа, кривава, як хмільне вино,
Заходжується сміхом під гілками.
 
Коли ж він, наче білка, хутко зник,
Ще довго сміх його губився в листі.
То снігура, що кинувся навтік,
Злякався поцілунок золотистий.
 
 
XXV. ТІ, ЩО СИДЯТЬ
Аж чорні від здуття, з кругами під очима
Стискають пальцями своє стегно вони.
І невиразна злість у них на тім'ї блима,
Неначе пліснява старезної стіни.
 
Химерний свій кістяк в любові до
знемоги
Вони привили до скелетища стільців.
Із рахітичними прутками їхні ноги
Сплелися протягом світань і вечорів.
 
І завжди ці старі сплітаються з
стільцями:
Чи пряжать шкіру їм сонця, чи за вікном
Слідкує їхній зір за талими снігами.
Але тремтінням жаб тремтять вони
гуртом.
 
Сидіння лагідні до них: солома з жита
Дбайливо стелиться під крижі та стегно,
Душа старинних сонць спалахує, сповита
Вусатим колосом, де повниться зерно.
 
Коліна до зубів підводячи поволі,
Ті, що сидять, щосил по днищу б'ють
стільців.
їм чути, як пливуть печальні баркароли,
Як голови прибій амурний охопив.
 
О! їх не змушуйте вставати! Це заглада...
Вони, немов коти побиті, зашиплять,
Повільно зводячи лопатки,- о досада! -
І настовбурчаться холоші штаненят.
 
Вам чути, як вони притоптують ногами,
Як лисиною об похмурі стіни б'ють.
І їхні ґудзики - зіниці, що за нами
З вітальні стеження прискіпливе
ведуть.
 
У них невидимі, зате разючі руки.
І, виділяючи, присівши, трутину,
Та впившись поглядом відлупленої суки,
Вони у вирву вас кидатимуть страшну.
 
Сховавши кулаки під вилоги убрання,
Вони згадають тих, хто з місця зрушив
їх.
Мигдалин кетяги від рання до смеркання
Переміщаються під бородами в них.
 
Коли їм строгий сон опустить забороло,
Вони сидіннями заплідненими снять
І хіттю до стільців, розставлених
навколо,
Що в кожному бюро помпезному стоять.
 
Їх заколисує чорнильне квітування,
Де комами стає опущений пилок,
Неначе бабок над ромашками кружляння.
І дрочить члена їм засохлий колосок.
 
 
XXVI. МИТНИКИ
Хто люто лається, хто каже: «Гади ниці! -
Солдати, моряки, вигнанці, відставні
Перед Чиновниками - люди незначні:
Вони ж сокирою рубають синь границі.
 
Із люлькою в зубах, нахабні, потайні,
Вони з собаками, як спалахнуть зірниці
І тінь оближе ліс, мов язиком телиці,
Пускають на простір веселощі страшні.
 
Від цих законників немає супокою,
Чортів та Фаустів ловити - мастаки.
«Що везете, старі? Розв'язуйте мішки!»
 
Заледве ж підійдуть до кралі молодої,
То їх добродійство напустить туману.
Чекай, злочинцю, на геєну вогняну!
 
 
XXVII. ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА
Прекрасний херувим з руками голяра,
Я за столом сиджу, тримаючи барило.
Від пива черево та м'язи міхура
Напнулися, немов невидиме вітрило.
 
Як голубів послід димить межи двора,
Мене на тисячу приємних снів зморило.
І серце інколи похмуре, мов кора,
Де тьмяне золото кривавий слід лишило.
 
Коли ж я до пуття всі сни відтак лигну
І пива вихилю з десяток добрих штофів,
Тоді з-за столу йду до вітру за пивну.
 
Спокійний, мов творець кедрини та
гіссопів,
Я до брунатних хмар пускаю струмину
На задоволення куща геліотропів.
 
 
XXVIII. ПАРИЗЬКА ВІЙСЬКОВА ПІСНЯ
Весна прийшла вже загалом,
Бо серед володінь природи
Тьєр і Пікар страшний погром
Показують в усій оздобі!
 
Які сідниці тут нагі!
Медон, Аньєр і Севр, погляньте,
Як сиплять гості дорогі
Свої травневі діаманти!
 
У них немає ліхтарів,
Є ківери та барабани,
Шаблі й флотилія човнів,
Що вкрила озеро багряне!
 
Коли займається на світ,
Не спиниш їхнього юрмиська.
І в небі жовтий самоцвіт
Стрясає наші муравлиська!
 
Мерзотники Пікар і Тьєр,
Понищивши геліотропи,
Виводять нафтою шедевр:
І загуділи їхні тропи...
 
Їм панібрат Великий Трюк!
А Фавр, забрівши прямо в квіти,
Звів брови, ніби віадук,
Не перестаючи сопіти!
 
Велике місто аж пашить
Од ваших нафтових потоків.
Ми мусимо вам відомстить
За ваші злочини жорстокі!
 
І після довгого сидіння
Почує сита глитайня
Конар відчахнених падіння,
Як розпочнеться тріскотня!
 
 
XXIX. МОЇ ЛЮБІ КРИХІТКИ
Небес капустяні грядки
Скропила мжичка.
В кущах - вологі чобітки,
В траві спідничка.
 
Був час, що й місяць-більмоок
Світив до ранку.
Гей, обтрусіться і - в танок,
Мої поганки!
 
Був час, кохались ми в траві,
Як сині птиці.
Любив я вітер в голові
І їв мокриці.
 
 
В поезію, як в білий сад,
Ввела білява.
Явись, поганко, копну в зад -
За мрево слави.
 
Твій брильянтин нудить мені,
Поганко чорна!
Гарцюй під музику і в сні
В обіймах чорта.
 
Тьху, висохла моя слюна
Поміж цицьками!..
Руда поганко, п'єм до дна
Життя без тями.
 
Ой, любі крихітки, пора
Вас відмордасить.
Коли нема в душі добра,
Кохатись досить!
 
Топчіть зів'ялі почуття
Й старі перини,
Шоб знов радів я, мов дитя,
Вам, балерини.
 
Танцюють плечі без ключиць,
Палають ніжки.
На гузнах відблиски зірниць
У вас, потішки.
 
Заради вас, моїх розрад,
Жадань найгірших,
Я замагав любові чад
І безум віршів.
 
Ви міріадами зірок
Майнете в небо.
За всі гріхи важкий урок
Прийняти треба.
 
Присвітить місяць-більмоок,
Затужить трішки.
Гей, обтрусіться і - в танок,
Мої потішки!
 
 
XXX. ПРИСІДАННЯ
У шлунку надвечір бридку відчувши хить,
Брат ченчик Мілотюс сідає під віконце,
Звідкіль йому мігрень, затьмарюючи
світ,
Приносить сяюче, мов чан блискучий,
сонце.
Він серед простирадл волочить свій
живіт,
 
Під сірим ліжником здійнявши
шарпанину,
І злазить, коліньми підперши тельбушок,
Наляканий, немов наївся нікотину:
Бо мусить ще, щосил вчепившись за
горщок,
Рукою вільною задерти сорочину.
 
Мерзлякуватий, він хапає дрижаки,
Зібгавши пальці ніг на сонці, що зі
смаком
Наліплює на скло кондитерські жовтки;
І ніс добродія, відсвічуючи лаком,
Дрижить у променях, немов поліп
слизький.
 
При вогнищі йому скуцьорбилась
правиця,
Губа відвисла, жар пашить у стегна й
пах.
Погасла люлька, вже парує ногавиця.
Поволі щось таке ворушиться в кишках,
Неначе в тельбухах тріпоче й б'ється
птиця.
 
І купа мотлоху навколо нього спить
На череві бруднім, в засаленому шматті.
Мов жаба, в темному кутку ослін стоїть.
Розняли мисники пащеки хрипкуваті.
їх навіть уві сні тривожить апетит.
 
У нього в голові набито мішковини.
У передпокої тісному духота.
Він чує, як ростуть на шкірі волосини.
І часом Мілотюс ослін переверта,
Як тільки гикавки надходять із
груднини.
 
А місяць молодий, підбившись угорі,
Габою світлою обводить контур заду.
І фантастична тінь сідає в чагарі
На сніг рожевий, що неначе мальви саду.
І ніс не зводиться з вечірньої зорі.
 
 
XXXI. СЕМИЛІТНІ ПОЕТИ
Панові П. Демені
Закривши зрештою записника свого,
Йшла Мати гордо геть, не бачачи того,
Що в голубих очах, під гулюватим лобом
Огиду син її таїв звичайним робом.
Весь день світився він слухняністю,
такий
Покірливий, але сумління й дрижаки,
Здавалось, видають дворушництво в
хлопчині.
У передпокої, де цвіллю вкрились стіни,
Перекривляючись, він клеїв дурня, жах!
І розпливалися круги в його очах.
Над вечір, грюкнувши дверцятами,
хлопчище
По приступцях крутих залазив на горище
Аж під затоку дня, звисаючу згори.
Знеможений, дурний, від літньої пори
Було, замкнувшись у клозетній
прохолоді,
Все думав, ніздрями ворушачи відтоді.
Омитий запахом буденним, сад німий
За кам'яницею блищав під час зими.
Малюк чув шерехи коростявих кущів.
О жалосте! З дітьми оцими він дружив,
Які, потупивши свій погляд, очманілі,
Ховали пальчики від бруду почорнілі
Під лахами. Вони скидались на старих,
Ще й ідіотською була вимова в них!
За ницим співчуттям свого заставши
сина,
Жахалась мати, хоч палка любов дитинна
До цього подиву горнулася надмір -
Так любо це було! її ж лукавив зір.
В сім років він писав романи про
пригоди
В пустелі, де зоря виблискує Свободи,
Ліси, сонця, яри, савани! - Він гортав
Журнал з малюнками, в якому розглядав,
Як посміхаються іспанки й італійки.
Коли ж приходила до нього ради бійки
Шалена дівчинка сусіди-трударя,
То кидало його наспід це лобуря,
Вмостившись на спині й метляючи косиці.
А він кусав її до болю за сідниці,
Бо завжди дівчинка ходила без трусів.
І, нахапавшися від неї стусанів,
Він запах шкіри ніс додому до кімнати.
Жахали геть його неділі блідуваті,
Коли, намащений, за бюрком дорогим
Читав він Біблію з обрізом золотим.
І мрії поночі його гнітили в ліжку.
Він Бога не любив, одначе вперемішку
Повз нього з праці йшов у блузах люд
хмурний.
І, в барабан б'ючи три рази, крикуни
Під регіт натовпу читали постанови.
Він марив луками, де запахи медові,
Злоте опушення та брижі осяйні
Ледь-ледь гойдаються, злетівши вдалині!
 
Оскільки тішився він темними речами,
То за надійними віконницями днями
В просяклій вогкістю кімнаті голубій
Він свій улюблений роман читав собі.
Були там і ліси, й жовтаві небокраї,
І з плоті буйний квіт у зоряному гаї,
Запаморочення, поразки, крах і жаль!
Тоді як вирував під вікнами квартал,
Йому, простертому самотньо на ряднині,
Здавалось, що вона вітрилом стала нині!
26 травня 1871
 
 
XXXII. ЗЛИДАРІ В СОБОРІ
Забившись поміж лав по закутках собору,
Що охолоджує їм подих, злидарі
Не зводять погляду з довершеного хору,
Що в двадцятеро горл співає тропарі.
 
Вдихнувши запах свіч як пахощі хлібини,
Мов биті пси, що не підводять голови,
Вони Всевишньому й патрону щохвилини
Проказують смішні та вперті молитви.
 
Як хочеться жінкам на лави посідати
По тижню, сповненім страждання за
гріхи.
А на руках у них у дивному манатті
Аж надриваються охриплі дітлахи.
 
І груди в цих жінок забруднені від супу,
Благання лиш одне застигло на очах
І дивляться вони з обуренням на групу
Дівчиськ, що швендяють у зім'ятих
брилях.
 
Надворі холод, ніч, і чоловік п'яниця.
Година промайне, і буде стільки лих!
Тим часом навкруги гугнявить, шепче й
злиться
З брудними волами збіговисько старих:
 
Тут паралітики, каліки та причинні,
Яких ще вчора всі минали манівцем.
І молитовники обнюхують старинні
Сліпі з собакою, своїм поводирем.
 
Вони своє дурне й старчаче поклоніння,
Заслинившись, весь час звертають до
Христа,
Який на стелі спить, пожовклий від
проміння,
Не помічаючи гріховного гурта;
 
Не помічаючи жебрацького лахміття -
Як схоже це на фарс, похмурий і бридкий!
-
Буяє молитов словесне рясноцвіття,
І тон у містики безрадісно важкий,
 
Коли за нефами, де сонце йде на спадок,
Засяють посмішки і збрижаться шовки,
І пані немічні з родин, де є достаток,
В святі кропильниці занурюють пучки.
1871
 
 
XXXIII. ВКРАДЕНЕ СЕРЦЕ
Ятриться смутком бідне серце,
Крізь дим плюється на корму,
На нього тиснуть люки й дверці,
Ятриться смутком бідне серце
Від слів солдатських, повних перцю,
Що тонуть в реготі й диму.
Ятриться смутком бідне серце,
Крізь дим плюється на корму.
 
Солдатські вибрики, чим далі,
Купають серце у багні;
Гидкий малюнок на штурвалі,
Як той, що виліз із матні;
І стогне серце у багні,
Щоб вирватись у сині далі,
Де чистота на глибині
Поглине вибрики невдалі.
 
О серце бідне, дай пораду,
Коли зжують вони тютюд
Й почнуть ікати до упаду,
Що далі? Серце, дай пораду!
Коли зжують вони тютюн
Й тебе примітять, як досаду,
Що далі? Серце, дай пораду,
Ось-ось зжують вони тютюн.
Травень 1871
 
 
XXXIV. ПАРИЗЬКА ОРГІЯ, АБО ПАРИЖ
ЗАСЕЛЮЄТЬСЯ ЗНОВУ
Падлюки, ось Париж! Заповнюйте вокзали!
А сонце висушить вогнем легень жарких
Бульвари, що колись скривавили Вандали.
Твердиня Заходу, одне із міст святих!
 
Вперед! Освітять шлях вам вилиски
пожежні.
Ось вам і пристані, ось і бульвари, ось
Будинки, угорі ж - і небо те безмежне,
Що від червоних бомб зірками зайнялось!
 
Палаци вимерлі ховайте у конури!
Вам освіжають зір зніяковілі дні.
Ось і руді стада, розпусниць гурт
похмурий:
Так божеволійте ж - ви будете смішні!
 
Жадлива зграє сук, прагнуших парування,
Крик золотих споруд вас зве. Крадіть!
Жеріть!
Ось у судомах ніч, здригаючись, зарання
Спадає на Париж. У кого дужа хіть,
 
Пиячте! Та коли ударять світла зливи,
Із вас здираючи ваш золотий убір,
Блюватимете ви, німі та нерухливі,
У білу далечінь утупивши свій зір?
 
За королеву тост! Яка сідниця в неї!
Вслухайтеся лише, як гикавки звучать!
Вслухайтесь, як сліпма вистрибують
лакеї,
Старці й недоумки у ніч жахних багать!
 
Спаскуджені серця, о моторошні пащі,
Зубами клацайте, ви, сморідні роти!
За підлу німоту дають вам вина кращі...
Звитяжці, вам ганьба роздула животи!
 
Гидотні запахи вдихайте, о падлюки!
Вмочайте в трупний яд мотузку і стилет!
На тім'я владно вам свої поклавши руки:
«Загиньте в безумі!» - наказує Поет.
 
«Тому, що риєтесь ви у жіночім лоні,
Жахаєтеся ви конвульсій, у яких
Ця жінка скільки сил душитиме в
прокльоні
Ваш підлий виводок на грудях молодих.
 
О блазні, королі, недоумки, чинуші,
Чи для повійниці, чиє ім'я Париж,
Щось важить ваша їдь, тіла та ваші душі?
Вона вас струсить геть, розпусники! І ви
ж
 
Завиєте, як ниць впадете наостанку,
І, гроші правлячи, зневіритеся вкрай,
Побачивши грізну червону куртизанку,
Що стисла кулаки, забувши про одчай!
 
Як гнівно тупала ногами ти, столице!
Як ніж тобі в нутро впивався навісний!
Коли лежала ти, ясні твої зіниці
Світились добрістю жовтавої весни!
 
О місто болісне, столице омертвіла,
Що груди і лице до майбуття звела,
На блідість власну ти мільярди брам
одкрила,
Минувшина тебе благословить могла;
 
І, перевівши дух для більшого
страждання,
Страшне життя ти п'єш! І чуєш ти тоді,
Як палець крижаний торка твоє кохання,
І в жилах струменять поезії бліді!
 
Це не погано, ні. Поезії безсилі
Вже не спинятимуть твій погляд у
Майбуть,-
Очей Каріатид Вампіри не потьмили,
Де злотні сльози зір із вишини течуть!»
 
Хоч бридко: ґвалтівник твого торкався
тіла,
Хоча з усіх столиць на світі ти одна
Своїми ранами Природу засмерділа,
Поет рече тобі: «Твоя Краса ясна!»
 
Тобі найкращий гімн присвятять
громовиці,
Гігантський вал снаги допомага тобі;
Лютує смерть, кінець близький, моя
Столице!
Всі голоси з'єднай в одній хрипкій
трубі;
 
Ну, а поет збере Низотних Душ ридання,
Волання проклятих, Убивць жорстоких
глум,
І бичуватиме Жінок вогнем кохання,
І строфи виринуть: «Оце злочинний
тлум!»
 
- Все стало на місця: у давніх лупанарах
Ридають оргії до хрипу, як колись;
Шалений газ зі стін багряних на
бульварах