Козир-дівка - 4

сам пішов по тому збитневі гоцака
вибивати. Порозхлюповав, позабризковав
усіх, дав збитенщикові п'ять цілкових,
поїхав дальш кумедії строїти.
Ївга, йдучи промеж народом, стала у
людей розпитова-ти: що се таке воно є?
– Та се найомщик, – їй сказали, –
найнявсь у некрути, так сьогодні гуляє,
і що задумав, усе робить і за усе
платить, бо взяв грошей багацько;
завтра ж йому лоб забриють, так поспіша
сьогодні нагулятись, щоб було чим волю
спом'янути.
От найомщик став і звелів своєму
сватові поїти дітей горілкою. Малі діти
п'ють, – їм і пожалуй! Далі звів їх
накулачки, а сам їх прицьковує. От Ївга
усе до нього ближче, усе ближче, усе
приглядається, усе придивляється, далі
як крикне:
– Тимохо!… се мій брат!., що се ти робиш?
– Га?… хто… там… такий?… Та се Ївга,
сестра моя. Де ти у гаспида узялася?…
Якого чорта тут робиш?
– Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?
– Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні
мені воля на усе, а завтра, – «лєвой,
правой, лєвой, правой!» – і став по
вулиці маршировати, а сам хитається.
– Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у
некрути? – питала його Ївга, усе
пристаючи і не відходячи від нього.
– Правда! Іду служить богу і государю у
православне воїнство… вислужуся
ахвицером… і прийду до вас…
– На кого ж ти батька покинув? Чи у
своєму ти умі?
– Батька?., тепер можна покинути:
гроші… його – поминай як звали: пішли
по шиночкам та по молодичкам. З'їв
Левка… своя воля! Вичистив батькову
скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у
салдати. З'їв би і тебе… Ось вийди лучче
за нашого писаря…
– Як то ти з'їв Левка? Що се ти кажеш?
– Розказати? не можна-бо. Підцюкнув…
підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий
козак Тимоха!
– Як же ти його підвів? Розкажи мені. –
Сердешна думала у п'яного випитати, що і
як там він підвів Левка, так-бо сват
його, боячися, щоб сестра не відмовила
його від найомства і щоб гроші його не
пропали, скочив, повів його до дрожок,
сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От
музика заграла Дербентського маршу,
вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх
покрив.
Народ посунувся у друге місце, а Ївга
зосталася як опечена. Тяжко їй та важко
стало, що одним один і який би то не був,
та усе брат, покинув старого батька і
йде у салдати! «Щось-то казав, що і
батькову скриню вичистив… мабуть,
зовсім обікрав та і втік від нього? Та
що се він каже, що підвів Левка і що з'їв
його? Тут би треба його випитати, так
люди не дали з ним і слова сказати! Як би
його зопинити та до батька відіслати?
Так що ж бо? як і батька обібрав (а без
мене йому своя воля) і у хазяїна багато
грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє?
то чим ми будемо віддавати? Що на світі
робити, не знаю! А що? піду до
губернатора: він мені пораду дасть; він
же подозволив, яка буде їй нужда, прямо
прийти і йому сказати».
Шатнулася, мотнулася, справила своє
діло і пішла до губернатора і, вже не
боячись нічого, сміливо усе розказала,
як бачила Тимоху і що він їй казав.
Зараз губернатор послав жандармів
ськати Тимоху, а Ївзі звелів тутечка
дожидати.
Часів черезо два везуть раба божого
нарізаного так, що ледве тямить себе.
Губернатор постановив Івгу за
полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што
він будет говорить»; а його звелів
увести до себе.
Тимоха як не п'яний був, а розчухав, що
він перед великим лицем, став
бодритися, випрямлятися, мов і
справжній салдат, та як витягнеться,
голову захилить, вона йому закрутиться,
то він так і точиться.
Губернатор грізно на нього закричав:
– Зачим ти такой п'яний?
– З волею прощався, ваше прево…
сходительство! Завтра вже не можна буде
– завтра скажуть: «Лоб!» [2] – сміливо
такий одвіт дав Макущенко.
– За сколько ти найнялся?
Тимоха думав-думав, хитався-хитався,
засопів, далі каже:
– За триста п'ятдесят рублів.
– А скольки пропил?
– Ще тільки півтораста, ваше… ваше…
– Усе пропил? Али осталось?
– Усі рішил дочиста, справний козак,
ваше проісходительство. Хазяїн більш
не дає, каже-говорить: «Нехай на
дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать
усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У
службі мені не нужні: буде і жаловання,
буде і провйонт.
– Зачим ти от отца ушол?
– Я не ушол, а так пашол. Грошей,
батюшка, не стало, усі вичистив.
– Хто, ти ілі Левко?
– Ні, ні… ні… Левко – душа свята! Я,
батюшка, ваше… ваше… ну, нужди нема! я
витяг у батька усе.
– А Левко крал когда?
– Ні… ні… ніколи, ніколи…
– Как же єво застали над одбитим
сундуком?
– Ні… ні… Я увійшов, світлиця була
одімкнута, сундук… а там у сундуку… у,
грошей багато… Я… нікого не було… я і
відбив і… набрав багато-багато! Да як
набрав та пішов… і став батька
наводити на скриню, що будто не я
одбив… хотів на Левка звести… і привів
батька, аж Левко вже бере і собі гроші…
То воно б і нічого: в нас грошей багато,
я б мовчав, так писар наш каже: «З'їмо
Левка, а Ївга за мене…» От вже Левка
швидко і у Сибір.
Губернатор звелів тут усе списати, що
Тимоха п'яний розказовав, його під
калавур віддати, поки Левка приведуть,
з хазяїна зиськати останні гроші,
двісті рублів, що винен Тимосі, а Ївгу
відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо
так і на ділі буде так, то молися богу,
не тужи: может, твой Левко не з так
виноват».
Дякуючи його дуже-дуже, пішла Ївга до
хазяйки.
Після цього незабаром, ще Ївга тільки
раз і була в угомонній палаті на
провідках, чи не привели Левка, а про
брата ще й не допиталася, де він і
содержиться, якраз прибіг до неї верхи
жандар і звелів як можна швидше йти до
губернатора.
Тьохнуло у Ївги в животі… зібралася,
пішла.
Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну,
привели ж твово Левка; я єво буду
допрошувать, а ти стань тут (і
вп'ять-таки постановив її за полотняну
стіну) і слушай, што он будет
розказовать, как то виплутається».
Ївга заступила за тую стіну і виглядає
в дірочку, як вестимуть Левка… Крий
матір божа!… Трохи не крикнула вона, як
побачила його! Чи він, чи не він, не
можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою
заріс, голова уподовж половина
виголена, вже не можна того і назвати
сорочкою, що на нім було, та ще і руки у
залізах. Плаче, сердешна, тихенько;
тяжко їй на такого дивитися! Якби їй
воля, кинулась би вона до його, поперед
усього виціловала б його усюди, дарма,
що він увесь у пилу і, може, більш місяця
як умивався; руки б йому переціловала, а
більш, де пошморгані залізом. Так от-бо
губернатор став його допрошувати і
повелівав усю правду, як перед богом,
казати. «Коли, – каже, – мені усю правду
скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я
за правду збавлю тобі пені».
От Левко перехрестився і став
признаватися, а Ївга ж то так і не дихне,
щоб їй якого слова не втеряти.
От Левко і розказав, як вони любилися з
Ївгою, який у неї батько недобрий був до
нього, а Тимоха як гуляв собі, який
злодіяка був, як гонив його і як через
нього старий ще й більш сердився на
Левка; далі і каже: «Як же нам стало
невмоготу терпіти від їх нападків, ми з
Ївгою хотіли порадитися, як би нам уже
швидше звінчатися. А в мене, які були
гроші, рублів там з п'ятдесят, та й ті
попропадали на людях; от я і журився, і
не признавався Ївзі; та як вона стала
приставати, щоб швидше звінчатися, і
змовилися зійтися у батькову світлицю
поговорити, і ключ від неї мені дала, а
сама кудися пішла. Я увійшов у світлицю
і сидю собі та думаю… аж ось чую, що
Тимоха гомонить у сінях і йде до
світлиці… Що мені тут робити? Застане
мене одного – причепиться,
прив'яжеться, щоб не завівся битись.
Втекти вже нікуди: той вже в сінях;
побачить, як виходитиму, теж
прив'яжеться, зачим я тут був, де ключ
узяв? Нічого мені робити, я й підліз під
стіл… дивлюсь з-під стола, увійшов
Тимоха, озирнувся, що нема нікого, у
вікно заглянув – нема нікого… зараз,
узявши у вуглі сокиру, хряп по замкові!.,
замок розсипався. Відчинив скриню,
недовго шарив, тягне мішок з грішми!
Хотів увесь понести, роздумався, мерщій
розв'язав… і став жменями тягти гроші
та у кишеню, та як то поспішав, та й
порозсипав їх чи трохи. Тут загомонів
старий Макуха та щось і близенько:
Тимоха, мабуть, злякався, шасть мерщій з
хати, а мішок розв'язаний, гроші
розсипані і скриню відчинену так і
покинув. Тільки він утік, я як опечений
вискочив з-під стола… лихорадка так
мене і б'є!… Господи милостивий!… Що
тут мені на світі робити? Сам себе не
тямлю! Вийти так, усе покинувши, – хто
побачить, скажуть на мене, і Ївга
подума, бо мені вона ключ віддала…
Подумав собі, піти зараз старому
сказати і привести сюди, – Тимоха
відбрешеться, старий мені не повірить,
і на мене паде велика пеня. Зовсім буду
злодій. Лучче поприбираю, поскладаю
усе, світлицю замкну, Ївзі скажу, і
порадимося, як нам батькові сказати. От
так подумавши, тільки-таки що підійшов,
боячися бог зна як, та розсипані по
скрині цілкові позбирав у жменю і хотів
у мішок зсипати і опісля з долівки
зібрати, як тут і набігли!… і кричать, і
ґвалтують: «Злодій Левко, злодій!» Я так
і змертвів! І що вже дальш зо мною було,
що вони робили зо мною, я нічогісінько
не знаю і не тямлю».
– Чи не боїшся ж ти, Левко, бога? – аж
крикнула Ївга, вибігши з свого кутка. –
Чом ти тогді ще сього мені не сказав? Я б
не страждала так, думаючи, що ти справді
злодій! – а з сим словом прямо йому на
шию так і повисла! і плаче, і виціловує
його, і регочеться… мов не у своєму умі.
– Де се ти взялася… моя кришечко?… Моя
рибочко! – нестямившись і забувши, де
він і перед ким він, та тільки і зна, що
приголублює свою Ївгу, радесенький, що
узрів її там і тогді, як ні думав, ні
гадав.
Губернатор – спасибі йому – нічого ж
то і не розсердився, а дивлячися на них,
що як голуби голубляться, аж сплакнув
та відвернувся від них, став платочком
сльози втирати.
Перша схаменулася Ївга – та до
губернатора:
– І не положіть, – каже, – ваше
превосходительство (бо вже розпитала,
живучи у городі, як його величати), не
положіть гніву, що ми при вашому лиці
так осмілилися… Єй же то богу! Я така
рада, така рада! – одно те, що побачила
його, а друге, що він зовсім не злодій! –
що забула і вас, і себе не
почувствовала.
– Нічево, нічево, галубушка! – казав
губернатор втираючися. – Я й сам рад,
што он не винават… Толькі правду лі ти
гавориш?
– Єй-богу, правда, єй-богу, правда!… –
перебила його Ївга, уступаючися за
Левка. – Се таки так усе й було! Вже
Левко не буде брехати…
– Правда, сударю, добродію! – сказав
Левко, низенько поклонившися. – Чи
можна, щоб я перед вашим лицем, що ви є у
нас від самого царя постановлені, щоб
нас ув абеду нікому не давати, та щоб я
осмілився і подумати яку брехню або
неправду сказати! Правда, іменно
правда!
– Харашо, – сказав губернатор. – Зачим
же ти перед справником признався, што
ти крал деньги, і перед судом так
сказал?
– Набрехано, ваше високо…
губернаторство, усе набрехано! Я ні
справника і нікого з судящих, що то є, і
у вічі не бачив, і які вони є на твар, і
не знаю, овсі не знаю. І у суді нога моя
не була. Я ж кажу: не тямлю собі і не
знаю, як я опинився у холодній, у
нашій-таки волості, і там троха не
пропав, не ївши, не пивши. Мене ніхто не
питав, і я нікого не бачив; так мене
схватили і зв'язаного повели у город та
прямісінько ув острог. Там я безвиходно
й сидів, і в суді ні разу не був. Адже
писар мене і препровождав до города;
він усе знає; нехай і він скажеть…
– Ну, вже той скажеть! – перехопила
Ївга. – Він наговорить на вербі груші!
Та він, ваше превосходительство, рад
Левка живого з'їсти, бо хоче, щоб я
замість Левка та пішла за нього! Нехай
собі і в голові сього не поклада! Дуля
йому під ніс, от що!
– Харашо, мужичок! – сказав губернатор.
– Скажеш ти так і у суді, і у глаза
справнику і суддям, што они тебя не
допрошували і што ти їх не видал?
– Скажу, у вічі скажу, ваше… як бо ти,
Ївго, величаєш?
– Та превосходительство, кажи!
– Так-так, ваше… от як Ївга каже; скажу
і не боюся нічого, бо іменно правда моя!
– Ну, – сказав опісля губернатор, –
ступайте ж. Ти, дєвушка, домой, а єво
розкуйте і одведіте покуда до
завтрього у поліцію. Завтра з тебе у
палаті допрос знімуть, і, когда ти
правду гавориш, так ти, дєвушка, там
сваво жениха получиш на свої руки.
Так і бризнулася вона губернаторові до
ніг, а за нею і Левко. Хоч топ їх і
піднімав, хоч і грізно приказував
устати, так таки ні: лежать, та ноги
цілують, та слізьми обливають, та вже
дякують, дякують, та бога молять, що
неначе їх на світ знов породив.
Вже Ївга не дала нікому розкововати
Левка, сама зняла залізо і одпровадила
Левка і до поліції, та таки і
напросилася і сама тут сидіти з Левком.
І вже не кажи, щоб вони спали: усе один
одному розказовали, як страждали –
Левко без людей, а Ївга від людей; він,
що нікому було за нього заступитися і
пораду дати, а вона, що як на неї
нападали, і про усяку свою біду
розказала.
Уранці привели Левка у палату; прийшла
і Ївга за ним, аж там уже і Тимоха, та вже
під калавуром, і за ним сал-дати з
оружжами. Левко на допросі усе, як учора
говорив (бо так воно і було), так і тут
сказав; а Тимоха вже протверезився,
хотів був повернути у брехунівку, так
увізвали Ївгу, так та йому зараз баки і
забила і змішала його, що повинився у
усім, як губернаторові казав. От його
почали ще пуще випитовати, так він їм
усе і розказав: що він кріпко подружив з
їх-таки писарем, що той хоче узяти за
себе Ївгу, так тим і топив усюди Левка:
підвів справника, щоб не допрошував
Левка; чи звеліли ще, чи ні, а писар і
відпровадив Левка ув острог; а у судах
підсипав добре, щоб пописали такі
допроси, які писареві хотілося, і хоч
судящі його у вічі не бачили, а
попідписовали, що їм підло-жили; бо вони
на те судящі, щоб підписовати, а на те
секретарі, щоб писати, як їм хочеться.
От так-то Тимоха і позабризковав усіх,
хто що робив, хто й не робив чого!
Посписовали ж усе тутечка, що тільки
Тимоха казав, і ві-дослали його ув
острог, а Левка відпустили, щоб куди
хотів ішов собі.
Тільки що Ївга з Левком радились, як би
то їм додому дійти і як піднятися на
нове господарство, аж і прибіг жандар і
покликав їх до губернатора. Пішли вони,
нічого не боячись, і увійшли
прямісінько до його. От губернатор і
каже Ївзі:
– Ну, ти настояща козир-дівка;
вихлопотала таки свого жениха,
ослобонила єго з Сибірі! Вот тобі
двєсті рублей. Єто от таво хазяїна, што
нанял твово брата у рекрути. Он тепер
буде салдат, єму деньги не нужни: а как
он обокрал тваво отца, так ти їх озьми
на твою свадьбу.
– Ні, ваше превосходительство, не так.
Як таки мені братову кров пити? Він
продав свою волю, а я щоб на ті гроші
справляла весілля? Не можна сього.
Нехай сі гроші братові, йому у них нужда
буде. – Так сказала Ївга, кланяючись та
просячи губернатора.
– Чим же ти одбудеш свадьбу і чим
житимеш? – питався губернатор.
– Весілля в нас буде сирітське: без
подарків і чарки горілки, а замість
короваю хліб святий розділимо. А жити
як? Трошки потерпимо нужду та будемо
робити, старатись та господарьовати, то
бог нам і пошлеть, ваше
превосходительство.
Так казала Ївга, а Левко за нею,
поклоняючись, казав: «Будемо робити, то
й заробимо, ваше… от як Ївга вас
велича».
– Когда ж так, так вот как! – сказав
губернатор і пішов до своїх гостей, що
їх там, у других горницях, сила-силою
була, і незабаром вернувся і зараз до
Ївги і каже:
– Вот тебе триста і двадцять рублей,
господа надавали; озьми собі на
свадьбу.
– Ні, вже сього не буде, ваше
превосходительство, не хочу і не озьму,
– казала Ївга, уклоняючись.
– Зачим не озьмеш? – питав губернатор.
– Затим, що не озьму, – казала Ївга. –
Як се таки можна? У нашому селі усі
знають, що я жила у губернії і вернулась
з такими грішми, що чоловік і у год їх не
заробить, а я собі дівка де їх узяла? Та
така слава піде про мене, що і не
відхрестишся і не відбожишся! Такого
навигадують, чого зроду і на думці не
було, і не буде, і рід їх не діжде!
– Возьми, дура, – ще таки казав
губернатор. – Ти замуж ідеш; што за
нужда, што про тебя будуть говорить?
– Та вже як хочете, – казала Ївга, – хоч
я, по-вашому, і дура, хоч яке хочете ще
імення прикладайте, я неозьму, їй же
богу, не озьму, хоч мені міх грошей
давайте, бо мені добра слава миліш
усього. Що заміж іду, так уже б то мені і
не треба доброї слави? Не знаю! і малі
діти киркатимуть на мене, почувши, що
хоч недовго жила у городі, та таку
велику суму принесла! її заробити
просто не можна, а ніхто не повірить,
щоб пани без усього надавали. Сором
буде і на людей дивитися!
– Ай, козир-дівка! – аж скрикнув
губернатор. – Правда, правда твоя, ти
умно розсудила: люди вездє одинакові, і
по городам, і по селам, і меж вами, і меж
нами. Ну, а жениху твоєму можна оддать
деньги?
– Як ви знаєте і як він зна, – сказала
Ївга, – ще я йому не жона, не можу над
ним командувати.
– Ну, так я йому їх і оддам, – сказав
губернатор. – Он озьмет за то, што
потерпєл, сидючи у острозі. Тепер ти
поєдь себе домой, а он тутечки
зостанеться та поєдєт з чиновником
доказувать у глаза тим суддям, што єво у
острозі держали, а с нєво допросу не
знімали. Прощай, козир-дівка!
– Прощайте, ваше превосходительство! –
сказала Ївга. – Благословіть же мене, у
шлюб уступаючи: ви мені і батько, і
отець, і благодітель! Без вашої милості
пропав би Левко зовсім, а без нього
пропала б і я. – Та, сеє кажучи,
поклонилась губернаторові тричі у
ноги, як закон велить перед весіллям, і
поціловала його руку, і відходячи
сказала: – Зоставайтесь же
здоровенькі! нехай вам бог віддасть за
усе те добре, що ви нам зробили! Дай
боже, щоб ні вам, ні діточкам вашим не
лучилося такої напасті терпіти і щоб
зроду не знали судящих! – Так, усе
молячи бога, і пішла з Левком.
Порадившися обо всім з Левком, що тепер
треба робити, узяла в нього часточку
грошей, заплатила хазяйці, хоч та і овсі
не хотіла нічого брати, найняла собі
підводу і поїхала додому.
Застала батька зовсім немощного: з
журби трохи не пропав, що й дочка його
покинула, і син обікрав і втік, і не чути
його овсі. Вона розказала, де була, як
поворочува-лась, як братик хороший
хотів з'їсти Левка, і як вона там
бідкалась та старалась, і як ослобонила
Левка, а що Тимоха вже зовсім пропав, і
як найнявся…
– Дурневі туди й дорога! – сказав
батько. – Я й сам думав, де обзоветься,
щоб його таки віддати у салдати. Нехай
йому бог помага!
Ївга розказала, зачим ще Левко не
приїхав і як вона з ним обо всім
порадилась.
– А си, – каже, – тату, не говоріть про
Левка нікому нічого, буцім і чутки про
нього нема.
– Добре, діти! – сказав батько. –
Робіть що знаєте, аби б біля мене були,
щоб було кому мене при смерті
доглядіти.
Аж ось увечері лізе пан писар з
старостами до старого Макухи, себто за
Ївгу рушники брати. Писар поперед усіх
і каже, що вже Левко зовсім пропав.
Злапали його і помчали швидш у
губернію, та там катюга його кнутом бив,
а далі і на каторгу послали, і вже об сім
і бамага прийшла; та розвернув якусь
бамагу і чита замість лепорта. А далі і
став казати, що вже Ївзі без Левка ні за
кого більш йти, тільки за нього, так
отеє він прийшов за рушниками, а щоб у
неділю і весілля.
– А дзуськи, поганий! – обізвалась Ївга
з кімнати, та аж вискочила у велику
хату, та до писаря: – Вон, бездільнику, з
нашої хати! Я такому ледащу не тільки
доброго слова, і гарбуза не дам! Поживеш
і сам, напившись людської крові, що
нассав з людей, п'явка проклята! А вам,
люди добрі, хоч би ви старости, хоч би ви
і хто, одно слово кажу: і не говоріть
законних речей, йдіть честю з нашої
хати; а ось як зараз не підете, погашу
світло, вилазьте тогді помацки з хати,
мов злодії, і безчестя вам не заплачу, і
всюди розказоватиму.
Нічого старостам робити, мерщій за
шапки та за палички, та мерщій з паном
писарем з хати! Закивали п'ятами,
скільки видно!
Уранці писар до голови і підліз з
хитрощами, не розказуючи нічого, який
йому бешкет Макухівна Ївга зробила, та
й каже:
– Пане голова! Трохим Макуха стар
чоловік, приньмит пішов на каторгу, син
у бігах; йому б дати льготу: почали люди
зносити общественне, а його б, по
старості літ і по одиночеству,
помилувати на сей год, чи не
споможеться на той?
– Що се ти мене підводиш? – гримнув на
нього голова. – Чи ти знаєш, що я не
люблю неправди? Я вам не Явдоким,
прежній голова, що ви з-за нього, що
хотіли, тут і робили по волості! Я хочу
сам усім командувати, а не через вас,
писарів. Зараз озьми людей і напади
мокрим рядном на старого Макуху, щоб
усю недоїмку зараз зніс. Нема, скаже,
грошей, – бери усю худобу, граб,
розоряй, продавай, самого тати у
холодну, облий водою, нехай мокне…
– А дочку на господарстві оставити? –
питався писар хитро, знавши натуру
свого голови.
– Ось я тобі дам зоставити! Я вам не
Явдоким, щоб ви по-своєму робили. Роби
по-моєму: озьми тащи і її; плахти,
намиста продай; не стане – коси обріж
та продай. Я їй дам, щоб не запобігала
перш до писарів. Нехай зна, що я голова!
Писареві того і треба було; нахватав
понятих, ціновщи-ків, сторожів! Набігли
хмарою до Макухи: зараз би то і скрині
розбивати, і худобу продавати… Так-бо
Ївга зараз і відсипала гроші, скільки
казав писар; і на що вже він там не
требовав? і на дороги, і на мости, і на
калавурних, і на світло у холодну, –
усе-усе Ївга поплатила, так що писареві
нічого було робити, тільки, почухавши
потилицю, йти додому з своїм причетом.
Упоравшись із писарем і знаючи, що вже
нічого боятись, Ївга, бачачи, що вже
неділенька близько, давай поратись:
хати помазала, столи, лавки позмивала;
птицю купує, бо своєї вже дасть бог:
Тимоха нагосподарював! ріже, патрає,
локшину кришить, паляниці вчиня. Горить
діло! У п'ятницю убралась, пішла людей
прохати: того дружком, того піддружим,
тих у старости, тих у бояри; напросила
свашок, світилок, батьків, порядчиків і
усякого народу, якого треба на весілля,
і у почот, і до порядку. Хто не спитає, за
кого вона йде, «за Левка» – один одвіт.
– Та де ж його узяти? його вже повели на
каторгу?
– Та вже ж що буде, то й буде; а вже ви,
дядьку або тітко, не відказуйтесь,
услужіте сироті.
Здвигнуть плечима, а собі сміються та
думають: «Чи не одуріла наша Ївга з
великого розуму? Збирається на весілля,
а жених там, де козам роги правлять!
Побачимо, який з цього пива мед буде».
У суботу зібрала Ївга коровайниць;
бгають коровай, пісень співають, шишки
ліплять, а тісто по пазухам крадуть;
скрипники грають, дружко поштує, старий
Макуха порядок дає, а сам, хоч хто його і
пита, нічичирк, мовчить. От як усе
готово, жінки поблагословилися і стали
коровай ліпити: у подошву положили
вівса та гривню грошей, а зверху і
почали накладати шишки, а там через
увесь положили великий хрест, а поверх
усього усе уточки, уточки, з тіста мудро
наліплені. Як піч вже поспіла, от
коровай посадили на лопату, дружко і
почав:
– Господи Ісусе Христе, сине божий,
помилуй нас!
– Амінь тому слову! – крикнули
старости.
– Спасибі за амінь.
– Старости, пани підстарости!
– А ми раді слухати.
– Благословіть сей чесний і важний
хліб у піч посадити!
– Боже благослови!
– У другий раз.
– Боже благослови!
– У третій раз.
– Тричі разом, боже благослови!
Зараз дружко і шурхнув його у піч, і
затулили; дві молодиці, такі, що вже
знали і слово, і що як у якому разі
треба, сіли біля печі і пильновали, щоб
ніхто і не підходив, і не дивився на піч,
а коли що, так зараз і відговорювали
собі нищечком, і спльовували через
плече.
А дружко, узявши тую діжу, що вчиняли
коровай, та й приліпив усередині чотири
свічечки воскових, і позасвічовав їх, і
накрив діжу кришкою; та узявши з
піддружим ті дві молодиці, які знали що
до чого, хрест-нахрест діжу, та й стали
серед хати, під сволоком, і стали діжу
носити, співаючи:
– Ой, піч ходить на ногах,Діжу носять на
руках.Пече ж, наша пече.Спечи нам
коровай грече!
– та й б'ють діжу тричі об сволок; та й
поцілуються про-меж собою, пара з парою;
та тричі так робили, а далі і стали
поштуватись; а музика знай гра. А народу
ж то, народу! повен двір і у вікна так і
лізуть. Еге, та хоч і порядкують, хоч і
горілочки не цураються, що скрізь усім
підносять та частують, а все-таки над
Ївгою сміються, що за кого вона йде?
Чого вона так мордується з сим
весіллям, коли молодого нема, та де йому
і бути, коли вже він досі у самій Сибірі!
Та й самі дружечки, що бігають за Ївгою
по вулиці та співають весільних
пісеньок, так тут приспівують до Левка,
а промеж себе тихенько сміються. Інший
зострічається, пита з хвоста: «Хіба ж
молодий приїхав?» – «Та ні! Се так щось
буде», – зарегочуться та й підбігають
за дружками.
Вздрів же і пан писар Ївгу, що як краля
йде поперед дружечок з розпущеною
косою, бо сирота без матері, заквітчана
та убрана, так що ну! Вздрів – і його так
і узяло за печінки! Зараз і надумав,
який би то бешкет Ївзі зробити, що таки
чи не піде вона за нього? Підвернувся до
пана голови, – знав, з якого кінця
зайти, – а той зараз і крикнув: «Не
заступайся за Макуху! Я знаю, що Левко
утік, а вони його ховають. Йди,
перетруси все, коли ж нема, бери і
старого, і дочку, при їх у холодну. Я вам
не Явдоким, я люблю, щоб по-моєму
робилося, а не по-вашому!».
Вернулася Ївга з дружечками; от би вже
лагодитись і на посад сідати, бо зовсім
вже впорались, так-бо молодого нема! Усі
люди ззираються, сміються нишком, що з
того буде, а Ївзі і нужди мало:
проворненька, веселенька, скрізь
мотається, сюди зазирне, туди загляне і
збирається дружечок усаджовати. Аж
шусть! пан писар з командою:
– Де ваш Левко мандрований?
Ївга веселенька, підбігла до нього
бистренько і каже:
– Не турбуйтесь, пане писарю, він зараз
буде. Просимо на хліб, на сіль і на
весілля!
– Ви передержанці – заревів писар. –
Ви передержуєте біглих! Десяцькі!
шукайте скрізь, викидайте усе на
вулицю, бийте, ламайте, шарте всюди,
поки знайдете злодіяку! А затим беріть
старого, тащіть його до правленія з
дівкою, обірвіть з неї і квітки, і ленти;
вона рештантка, поки знайдеться Левко.
– Та ось де я і знайшовся, не шукайте! –
обізвавсь хтось за писарем. Зирк! аж то
Левко!… Левко, таки сам, гарний та
бравий: у міщанській свиті, поясом
каламайковим підперезаний, шапка
висока з червоним верхом і з сірою
околицею і за поясом вже й хустка
червона та красна шовкова, з великими
квітками; такої по селам не видно. Став
перед писарем, узявшися у боки, і каже:
– А нащо я вам, пане писарю? Ось-ось де я!
– Бер… бер… бер… рріть його! – ледве
промовив слово писар, зжахнувшись, що
той Левко, про кого він думав, що вже
давно у Сибірі, а він тутечки і є перед
ним. – Беріть, – каже, – його та в
колоду! Він воряга, злодіяка, шибеник,
утік із Сибірі!
– Врьош, бездєльник! – закричав за
ним… хто ж то? пан, від самого
губернатора… – Озьміть його под
калавур!
– Потаскали раба божого самого у ту
яму, що копав для другого! Се ж усегда
так бува.
Зараз пан став розпрошувать про Левка.
Усі ж то уз один голос сказали, що нема
за ним ні одного качества, і що вони і
тогді писарю так говорили, а що він
писав, вони не знають. Та що тут довго
розказувати? Вивів у сім ділі усі кінці,
як писар плутовав і тут, і по судам з
секретарями. Дійшло і до того, як і
волость обдирав з-за голови; не