Козир-дівка - 3

листу списала.
А пан судящий тільки усе головою киває
та приговорює; «Так, та знаю, знаю». Далі
і вдрав, спитавши:
– Ну, тепер так, тепер, як розказала, так
я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб
твого брата випустили, а на місце його
Левка посадити. Так сього, голубочко, не
можна. Хто заробив, той нехай і
відвічає; я на неправду не піду.
– Та ні! – аж прикрикнула сердешна
Ївга, употівши товкуючи. – Левка
допросіте! Адже Левко винний.
– Вп'ять кажеш – Левко винний. Та тебе з
десятьма головами не розбереш. Іди собі
додому: оттаку мені голову натуркала!
Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і
самі розберемо, що треба робити.
– От хіба лиха година з такими
судящими! – скрізь сліз говорила Ївга,
вертаючись до приятельки. – Але ніяк не
розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й
годі!
– Піди ще до самого судді, – казала
приятелька Ївзі, – у ньому, кажуть, уся
сила; він щонайстарший над усіма. Та
знаєш що, Ївго? Понеси йому що-небудь.
Усе-таки звичайніше.
– Та чого ж я йому понесу, коли в мене
нічого нема!
– Бубличків парочку в'язочок. Він в нас
не спесивий: я колись п'ять пасом валу
віднесла, – він, спасибі йому, не
поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба Ївзі купити дві в'язки бубликів і
піти з ними до судді. Увійшла, а він –
високий та товстий, трошки пикатенький,
ніс догори задрався, а очі, мов баньки,
так і повитріщалися, – і вже зібрався
зовсім у суд іти.
От Ївга помолилась богу, поклонилась
суддеві і положила бублички на стіл, а
сама стала об своїм ділі розказовати та
прохати. А суддя як уздрів бублики, так
мерщій за них та й став у пельку пхати.
Рот великий, щоки товсті, так так бублик
і втире у рот; не дуже і жує, так цілком і
ковта, аж давиться, аж сльози йому
течуть: бачите, поспіша у суд до діла.
Як же Ївга розказала йому усе, а він
затим поглитав усі бублики, от Ївга
його й пита:
– Що ж ви мені, ваше благородіє,
скажете?
– А ось що я тобі скажу, – казав,
плямкаючи суддя, – • а ось що ти мені
скажи… де се ти таких мудрих бубличків
купила?
– Та кушайте на здоров'я, ваше
благородіє! Де купила? Звісно, на місті.
Що ж ви скажете об моєму ділі?
– От бублики, так так! – облизуючись та
обсмоктуючись, казав суддя. – Об твоєму
ділі?., та що я люблю, що маку багато… об
ділі? та й олійки багатенько… смачні,
смачні… об твоєму ділі?., та
піджарювані… Приходь завтра, я там усе
зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики,
потяг з хати, усе прихваляючи: «От
бублики! будь я бестія, коли такі і дома
їв!»
Агу, нашій Ївзі полегшало на душі, що
суддя уподобав її бублики і сьогодні
усе діло зробить, а завтра і випустить
Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут,
щоб тільки у село не водили, щоб стида
меж своїми не було; а тут його ніхто не
зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи
приятельку; пошила їй дещо, напряла
трохи і побігла до острогу. Так що ж бо!
«Не велено пускать!» – закричав салдат,
і як розпиталася Ївга, так його не
водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б'ється сердешна, як
щука об лід, і нічого не зробить! Пішла
уранці до судді – кажуть, поїхав на
свій хутір, празники підійшли, суда не
буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала Ївга і
буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла
до нього Ївга і понесла вже чотири
в'язки бубликів, на самій олії печених і
густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за
бублики, давай трощити, а їй каже:
«Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та
вже ж потерп, рішимо».
– Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч
сьогодні!
– Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого
діла, такого діла, що ніколи висякатися.
Отеє мерщій поспішаю у суд. – І став
збиратись, а яких бубликів не поглитав,
таки став у кишеню ховати.
От Ївга, бачачи, і каже:
– Отже, берете у суд бублички, то як
станете її кушати, то і згадаєте, хто їх
приніс, та і про мене згадаєте.
– Пожалуй! – каже суддя. – Кушати
гуляючи буду, та згадати не згадаю. Бо
мені, бач, діла багато: усе треба
підписовати; так я вже ні об чім і не
тямлю, тільки усе підписую. А лучче
усього от що: йди, душко, і ти до суду та
там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й
згадаю. – Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним Ївга, нічого робити!
Ходить, ходить коло суда, у сінці
ввійде, не видко її судді, не згадує він
про неї, не посилають за Левком. «Вже
досі пан суддя усі бублики покушав, то
як не згадав мене, то тепер і овсі
забуде». Так думала Ївга, сидячи на
рундуку.
Аж ось рушили судящі з судів. Попереду
іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.
– І ні, – каже, – братця, потривайте,
потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а
підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От Ївга і стала з самого першу усе
розказовати, а тут секретар, зовсім
п'яна пика, підскочив та, нюхаючи
кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п'яток, і ви
соїзволили підписати оного вора,
мошенника, плітьми та на поселеніє.
– Бач? – сказав суддя Ївзі. – Я вже
підписав, так вже не можна. Коли б
сьогодні, а то ще у п'ятницю; скоро
тиждень…
– Се то, папочку, у той день, як я вам
смачних бубликів принесла! – сказала
Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки
кап, кап, кап!… Сердешна! що пак вона
почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
– Так, так, душко, так: у самий той день,
у п'ятницю.
– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому
ж ви його не допрошували?
– А що, секретарю, зачим ми його не
допрошували? – питавсь суддя.
– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на
допросі підписалися!
– Та я то підписати підписав, та не
тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю,
чи я і бачив його?
– Та ви і ніколи нічого не тямите! –
оттак відрізав секретар суддеві та
насунув шапку і пішов поперед судді. А
суддя тож потяг додому, не дивлячися на
Ївгу.
– Що ж мені на світі тепер робити! –
заголосила Ївга. – Так отеє його
випарють та і пошлють?
– Та ще не тужи, – сказав один панич,
виходячи з суда. – Ще діло пішло у
губернію, там буде з руський місяць, та
пришлють сюди, та тогді вже пошлють… –
і пішов собі.
Через превелику силу добрела Ївга до
приятельки. Плакала, плакала,
цілісінький день не пила, не їла, та і
добре вичитовала судящим. Та що ж?
станеться ж їм те? Таки нічогісінько!…
Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть
оттуди! Згадаються їм і бублички, і
сахарець, і родзиноч-ки, і усе, усе. Не
минеться і те, що, не знаючи діла, тільки
підписовали за секретарем; ніщо не
минеться!
Уранці Ївга розсудила, що журбою нічого
не зробиш, треба що-небудь робити. «Діло
послали у губернію, піду і я до
губернії. А вже ж, що бог дасть!»
Недовго їй збиратися: поскладала у
торбинку, що було, почепила на спину,
паличку у руки, пішла. Де дуже
втомиться, під'їде, коли лучиться
добрий чоловік, що підвезе; а де вже
овсім підіб'ється, то і пересидить день.
Та сяк та так добралась-таки наша Ївга і
до губернії.
– Що се таке?., крий матір божа! – аж
скрикнула Ївга, згори побачивши вже не
свій, а губернський город; сплеснула
руками і не зна, куди і розглядати… Так
дух і заньмається, і в животі
похолонуло. – Дивлюсь, – каже собі, –
дивлюсь і кінця не видно! А церков же то,
церков!… А хором же то, хором!… Ну, тут
коли не пропаду, то добра буду… Та вже
ж… – Та і задумалась собі, сидячи на
возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім,
підходячи до города, підбилась. Коли ж
задумалась, то і не страшно за неї, як
вона сама собі, одним одна душею, буде
повертаться у такому великому городі і
меж панами. Бо у городі не як у селі, що
тільки і є мужики; ні, там усе пан
наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до
них доступити і об своєму Левкові
старатись.
На своє щастя, попала куди і пристати.
Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її
за поміч у роботі і за маленьку плату,
поки їй тут треба жити. То віддихаючи,
то полуднуючи, вона розказала хазяйці,
відкіля вона і об якій нужді прийшла у
сей город.
Хазяйка підперлась рукою і дуже
покрутила головою. «Не знаю, – каже, –
як ти тут вивернешся!» І почала Ївзі
розказовати, як у судящих панів
поводиться; бо вона змаленьку по
господам служила, та, як добула
дівчинку, так була мамкою у секретаря,
так вже добре знала, як і з чим до них
приходять і у які двері виходять.
– Ти, – казала їй, – путе усього не
бійся панів великих, Чим більший пан,
тим він буде простіший і ласкавіший. Не
так, як у мужиків: коли став отаманом,
так він вже на тебе і не дивиться; а
головою, – так батечки! і не смій до
нього і близько підступити. А пани не
так; говори йому усе сміливо, не
боячись, та говори правду, вже не збреши
нічого: зараз підстереже і проженеть.
– Що ж, тьотушка, як великому панові
доведеться, що йому на поклон понести?
– Борони боже!… Є, правда,
старосвітські пани, що булочку, аби
невеличку, приньме, хліб святий
поцілує, а тебе звелить попоштувати і
діло вислуха. Та вже ся старовина
виводиться. Інший такий є, що тільки
побачить, що у платку несеш чи бублички,
чи яблучка, то і діла не стане слухати і
зараз звелить прогнати. От вже менші
панки та полупанки, так там уже тільки
держися! І даєш, і не надаси; сторжишся,
віддаси, – ще мало, ще витяга. Нехай
тебе бог боронить від них! Пролізай до
старших!
Оттак увесь вечір хазяйка усе
розказовала, як поводиться у панів, а
Ївга усе, як там кажуть, на ус мотала,
думаючи, як їй узятися за діло.
Се ж було у суботоньку ввечері, а у
неділеньку святу Ївга, уставши,
убралася гарненько, пішла города
розглядати. Розказовала опісля, що,
каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було!
Народу на базарі – не протовпишся, а
нема ж тобі нікогісінько знакомого!
Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об
чім не пита. Сльози мене, – каже, –
проняли! Блукаю, як та сирота!
Задзвонили до церков – та і дзвони ж! Аж
і досі у вухах гуде! – я й пішла до самої
великої та де хорошої церкви. Що ж? Мене
салдати і не пустили. Уже я і гривню
давала, – не пустили та і не пустили. Я
таки не пішла від церкви, усе
дожидалася, щоб ближче на великих панів
подивитись, бо, на біду собі, не бачила
зроду нікого старшого, як пана
справника, чи двічі, чи тричі на своєму
віку; а у своєму городі хоч і бачила
судящих, так після того, що вони зробили
зо мною, ч й не знаю, чи й пани вони?… Аж
ось у обідню пору рушили з церкви.
Батечки! що народу, а що й панів! А тут
один йде, так і поперед його, і округ
його, і за ним усе пани, усе пани! А сам
же то: комір увесь, і на рукавах, і на
спині вишито, а на шиї хрестів, хрестів!
На грудях звізда, через плече лента
широка та червона, на плечах золоті
китиці як жар горять, а від самого так і
сяє, просто і не дивися! Перед ним пани
біжать та народ розпихують і позаду
усіх товкають, так що і пилині не дадуть
на ньому сісти. Як сів у свою коляску,
так і коні аж підплигують, та
приськають, та летять, як муха… а він
тільки знай головою мота, щоб усім би то
поклонитись. Сподобилась і я йому
поклонитись, та далеченько стояла, так
збоку, може, він мене і не бачив. Спитала
край себе молодиці: хто се пан такий?
Так сказала: сам губернатор. Десь і
нема, думаю, щасливішого над
губернатора! Хороші пани і позаду його
йшли, та усе не так. Були і старенькі, і
молоді, і з кавалеріями… Вже
надивилася!»
– Що то, – казала опісля хазяйці, – як
мені доведеться губернатора об чім
прохати, то я не знатиму, як перед ним і
стояти. Впаду та не смітиму і устати!
– Потурай, – казала хазяйка. – То він
перед народом такий, щоб його шановали
та почитовали, а прийди до нього, так
простішого його і нема. Десять разів
розпитає, та усе з ласкою та привітливо,
і коли можна що зробити, зараз сам
кидається усюди, щоб швидше кінчали
діло; коли ж не можна, то разкаже товком,
зачим і чому не можна; розговорить, щоб
не журився; совіт дасть, що робити; а
коли хто бідний, то і подасть на
бідність його. Ти його не бійся, він як
отець! Не даром сказано; губернатор –
усім защита, усі за нього бога молять.
Поки ще до вечора, Ївга походила по
городу, випитала у доброго чоловічка, у
яких хоромах суди, почула від нього, що
їй треба ськати того суда, що зоветься
«угомонна палата»; обходила круг тих
хором; де бачила, що йдуть або їдуть
пани, усе на них приглядувалася, щоб не
боятися з ними говорити. У кріпких
думах лягла звечора спати… та не дуже ж
то і заснула від думок та гадок, що з нею
завтра буде!
<
>
Ž
і нема! А народ і сюди і туди усе швендя,
паничі перебігають, пани під'їжджають
та йдуть, здоровкаються, де промеж
собою розговорюють. А наша сердешна
Ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй
іти, і як палату взивати, забула. Хоч
кого і спитається: «Де палата?» – «Яка?»
– питають її, а вона і не зна. Далі через
силу згадала, що зоветься «угомонна»,
пішла, куди її направили; разів з п'ять
помилялась; далі увійшла, аж салдат
сидить.
– Ково табє надобно? – спитав її.
– Чи се, дядюшка, палата угомонна?
– Ста.
От вона і увійшла у горницю, а горниця
довга, та усе столи, усе столи, а за
столами паничі сидять та все пишуть.
От Ївга, увішедши, помолилась, паничам
низенько поклонилась і сказала:
– Боже вам помагай! з понеділком будьте
здорові! Паничі ззирнулись,
всміхнулись і мовчать. Аж ось
один трошки згодом устав, підійшов до
неї і спитав, так тихенько та люб'язно:
– Чаво табє, дєвушка, тут треба-нада?
– Чи в вас, ваше благородіє, діло об
Левкові?
– Об какому Левкові?
– Та об нашому, батьковому прииьмиту.
– Та ти мине скажи, з какого уїзда?
– Та хто його зна! я вам не скажу сього.
– Што он здєлал такоє?
– Бачите, кажуть, що він у мого батька
гроші вкрав. От той пан і став читати по
бумазі і зараз його і начитав; розпитує
Ївгу, – так і є, він, він!
– Так што ж табє надобно?
– А от що, бат… ваше благородіє: що його
наші судящі судили та допросу не
знімали. Кого б тут прохати, щоб з його
допрос зняли? Він щось хоче розказати…
– Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об нім
рішили, і вже воно не тут, вже в
губернатора…
– Ох, моя годинонька бідна! Так отеє
його пошлють у Сибір?
Панич тільки здвигнув плечима.
– Зділайте милость, ваше благородіє,
навчіте мене, бідну, що мені на світі
робити? Я вам дуже, дуже буду дякувати!…
Його у допрос не приводили!
– Нічого не можу здєлать, і вже йому
ніхто не поможе. Как заробив, так і
відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль
прийшла; тут тобі не можна бути. –
Сказав та й пішов до свого діла і,
бачачи, що Ївга вже аж голосити стала,
махнув рукою салдату, а салдат її за
плече та й вивів легенько аж у сіни.
Тепер нашій Ївзі прийшло хоч скрізь
землю йти!
За гіркими слізьми світу не вздріла, не
бачила, куди їй і вийти! Хто
повстрічається, дивиться пильно на неї,
а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То
спотикаючись з журби, то помиляючись,
сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.
«Що я тепер, бідна, робитиму? – думає
Ївга, лежачи, а сама слізьми аж
підплила. – Тепер його діло зовсім
докінчали… Пропав сердешний Левко!…
Послали до губернатора, а той досі
послав, щоб його виправили… ох,
лишечко! так ще й плітьми!… та ще і
пошлють у Сибір!… І зо мною не
попровдається!… Коли б хоч ми
повінчалися, то і я за ним пішла б; а то
тепер осталася, як билина! Через Тимоху
і батько мене гонитиметь… з'їдять
зовсім! Пропаде і він без мене… не
дійде! Я знаю, як він мене любив…
занудиться!… коли б хоч підождали, поки
я прийду!… Ох, лишечко! коли ж я туди
настигну?… не застану вже його! І світ
мені не милий!… Приходиться самій на
себе руки підняти!…»
– Што ти тут, дєвушка, лежиш? чого ти
плачеш? – чує вона, що хтось пита її.
Підняла голову, зирнула, – се пан перед
нею стоїть, і на виду видно, що добра
душа.
– Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лихо
моє тяжке!… От він і прийнявся її
розважати та розговорювати; а
вона, то плачучи, то віддихаючи, і
розказала про свою біду. Довго він її
пильно слухав, і як усе поняв, то і
сказав:
– Жалко мине тебе, дєвушка; та іще можно
що-небудь поправить. Стань здесечка; от
губернатор буде сюди йти, ти його
останови і розкажи усьо діло. Может, он
за тебя заступиться.
– 4 Батечку, ваше благородіє!… Не знаю,
як вас і величати! Чи достойна ж я перед
таким лицем стати і чи осмілюся йому
яке слово сказати? Я і дивитись на нього
не смію.
– Не бойся ничаво. Он з виду Грозний, а
когда кого бачить у нужді, так сам
розпросить або всім і поможеть у чім
можна; только не зрябій.
Так і довго її навчав, щоб осмілилася
стати перед губернатором і пожалітися
об своїй нужді,? так її розговорив та
розважив, що вона піднялася на ноги,
пішла за ним і стала у тім кутку, де він
їй показав, що вже певно мимо того місця
піде губернатор.
Аж ось незабаром стукотня, біготня…
йде губернатор, губернатор! Ївга наша і
не стямилася! що і придумала було
говорити, так усе і позабувала, тільки
ще вздріла його, і труситься, і боїться,
і скрізь землю провалилась би!
Тільки таки що став доходити
губернатор, вона так і гепнула йому у
ноги, та як заголосить і слова не
вимове, тільки усе хлипа у ввесь голос.
Що ж? Губернатор сам своїми руками
підняв її та з ласкою, та пестуючи став
її випитовати, об якій нужді вона його
просить.
А вона йому і не вимовить нічого, тільки
знай усе просить:
«Помилуйте, помилуйте!»
Довго він її слухав і усе уговорював,
щоб вона розказала своє діло, і як
бачить, що вона і себе не тямить, узяв її
за руку і сказав: «Послушай же,
любезная; ти тепер іспужалася і не
можеш говорить, а мине нєкогда, у меня
не одно дело. йди ка мне у дом.там
отдохни, покуда я приєду, і розкажеш
усьо. Не бойся, не бойся меня; я тебе
усьо добро сдєлаю. Жандар, проведи єйо
тихонько до меня та не обідь єйо
дорогою і вели єйо пакармить: может, она
кушать хочет». От отець і начальник!
Ївзі неначе світ піднявся! Віддихнувши
трошки після сліз, пішла за жандармом
до губернаторського дому; там він
посадив її у горниці, щоб дожидала
самого. Принесли їй і хліба, і паляниці,
і якої-то страви не понаносили! Так
нічого їй і у рот не йде! Чи піде ж пак
їжа на думку при такій біді, як у Ївги,
і'чого їй ще ждати?
Геть-геть, часів через скільки, прибіг і
губернатор; і тільки що ускочив у двері,
зараз і крикнув: «А де дєвушка?»
Побачивши Ївгу, увів її у горницю. А у
горниці тій хороше та прехороше, гарно
та прегарно! Ось як Ївга розказовала:
«Горниці, – каже, – превисоченні, вікна
великі, мов двері; а двері, як ворота:
сміливо возом, наклавши десять копиць
сіна, уїжджай – не зачепишся. А стіни ж
то усі, і стеля, і поміст, усе
розмальовано усякими цвітами, аж душа
радується! А дзеркала! усюди дзеркала,
так і сяє, як море! Туди глянеш, – там
тебе видно, сюди подивишся, – і там ти;
куди-такн оком не кинеш, усюди тебе
видко, усюди мов жива; аж сумно, зроду
вперше таке бачачи».
Губернатор, побачивши, що вона
сторопіла, сказав їй: «Отдохни здєсь, я
зараз вийду», – і пішов у другу горницю.
Огляділась Ївга, і вже їй не так
моторошно стало, аж тут і губернатор
увійшов із ласкою та люб'язно сказав:
«Ну, дєвушка, тепер розказуй мені усе,
усе: откуда ти, єсть лі отець і мать, і за
каким ти ділом прийшла сюда?»
Оттут вже Ївга і почала: і все, що з нею і
з Левком було, спершу аж до сього дня,
усе чисто розказала.
Губернатор вислухав усе і говорить:
– Нєт, дєвушка, твой Левко плут: з нєво у
двох судах допрос знімали, і он руку
давав. Вот у меня єтоє дело. – Зараз
пішов і виніс бумаги, перегортав,
перегортав і показав: – Вот он
признався, што і не раз крал дєньги у
твого отца. Вот за нєво подписано, і
судді слушали, при них он признавався.
– Батечку, ваше благор… не знаю, як вас
величати? паночку, губернаторчику,
голубчику, сьому неправда: його не
допрошували; я заприсягну у тім. Вже б
мені Левко сказав, а то аж просить, щоб
його у допрос узяли, і він має щось
розказати дуже пильне: так я йому вже
лучче повірю, чим вашому судді; хоч він
і підписав, що Левка допрошував, так він
бреше – він тільки вміє бублики їсти,
що приносють до нього.
Губернатор аж засміявся, як згадав про
бублики, а далі і каже:
– Смотри, дєвушка, єто ти не бездєлицю
розказуєш; єто ти на суддей доказуєш,
што они допросу не знімали.
– Не знімали, не знімали, ваше
губернаторство! – аж скрикнула Ївга. –
Дайте мені їх сюди, я їм у вічі те ж
скажу. Вже недаром Левко каже…
– Вот же і люди з-под присяги показали,
што твой Левко воряжка і недоброго
поведенія, – казав губернатор,
перебираючи та перечитуючи усе бумаги.
– Брехня сьому, їй же богу, брехня, –
так розпадалась Ївга, вже осмілившись
зовсім. – Нема за ним ніякого качества:
я його більш усіх знаю. Він зроду ні
пилинки не вкрав і на волосинку не
збрехав. Та і люди – гляньте лишень –
може, показали так, як і Левко допрос
підписав.
– Харашо, – сказав губернатор, – я єтоє
дєло розберу. Прийди ти завтра у палату
і гдє єтоє дєло, я велю тебя туда
довести.
– Знаю я, добродієчку, на лихо собі, і
сама угомонну палату і, добре, прийду
завтра раненько. Глядіте ж, не забудьте
і ви, прийдіте; там укупі розберемо діло
і побачимо, хто з нас бреше, чи я, чи ваші
судді.
От губернатор, сміючись, і відпустив її.
Пішла Ївга і вже дуже веселенька, аж
землі під собою не чує; а по-стріча
старця або сліпця, то й подасть
милостину; і вже цілий вечір була
веселенька.
Уранці, чим світок, скочила, чи помогла
в чім хазяйці, чи ні, зібралася, пішла до
палати; а йдучи біля церкви, подала
батюшці на часточку, як і учора.
«Пом'яніть, – каже, – об Левковому
ділі!»
Сьогодні ранш, чим учора, зібралися
судящі до уго-монної палати; не
забарився прибігти і сам губернатор і,
побачивши Ївгу, зараз повів її за собою
у ту палату і звелів їй себе дожидати, а
сам пішов до судящих, і за ним якийсь-то
пан поніс бамаги, – мабуть, Левкове
діло.
Погомонівши там з судящими довгенько,
вийшов до Ївги губернатор з судящими;
от він їм і каже:
– Вот дєвка увіряєт, што орештанту
допросу не було. Говори при усєх.
– Не було, панове судящі, – сміливо
казала Ївга. – Хоч що мені хочете
робіте, а не було йому допросу. Левко
передо мною зроду не брехав: коли, було,
скаже, на скільки за день уторговав, то
так і є; у яку пору скаже вийде на
вулицю, то якраз і вийде, і вже ранш і не
виходить. Вже в брехні ні в чім не
примітний; так я йому вірю, що його у
допрос не приводили, і я готова за нього
заприсягти, цілісіньку жменю землі
з'їм, що його правда, а не тих суддів, що
брешучи поиідписовали. І той-таки
брехав, що за людей пописав, що буцімто
за Левком є качества! Люди сього не
казали і не скажуть. Тут і спереду
брехня, і ззаду брехня, та ще брехня
брехнею і покрита. Ось що! не во гнів сеє
слово вам, панове судящі!
– Ну, што теперь будете дєлать? – питав
губернатор судящих. А ті ззирнулися,
здвигнули плечима і кажуть:
– Як ви знаєте, а ми вже рішили.
– Що ж, що ви рішили? Глядіте лишень, щоб
не согрішили! – сказав їм губернатор. –
Ви сєво не знали, што дєвка об'являєт; ви
смотріли на бамаги, а в бамагах усьо
гладко. А она там була і усьо знаєт і
заприсягається, што єво не допрошували.
Озьміте діло і перемініт тут нєшто:
потребуйте єво сюда, допросіт: по какой
нужді он крал…
– Та я наперед знаю, – казала Ївга, – що
він на те брав, щоб було нам на що
одружитися. Так тут нема ніякої вини: я
батькова, він батьків і гроші батькові.
Тут просто можна розсудити, що він не
виноват, ні за що його в Сибір зсилати.
Призовіть його, допросіть, і він вам
скаже, що на те брав; от ви його і
відпустіть.
Бодай тебе, Ївго, з твоєю правдою!
Наробила була сим словом такого, що
троха вся твоя праця не пропала, бо один
з судящих сказав, а за ним і усі
пристали, каже:
– На що б то не брав, та вже все брав; і
хочь би у рідного батька брав, та без
спроса, та відбивши сундук, так усе вор.
Губернатор подумав трохи, зім'яв собі
чуб, здихнув і каже:
– Так, ваша правда. Одначе пошліть за
ним, щоб його привели, та і допросіть.
Может, за одно слово можна бу-дет
учепиться, та його хоч від Сибірі
ослобонити. Напишіть же, штоб скареїча
його сюда присилали. А ти, дєвушка,
ступай домой і навєдуйся сюда через
недєлю, чи не приведут твого жениха. –
Та й приказав тут одному панку: –
Напишіть (кудитось, вже Ївга не
второпала), штоб єйо не трогал і не
обиджал ніхто. Я один єйо знаю. А ти,
дєвка, когда тобі лучиться нужда іли
абєда от каво, смє-ливо пріходи до меня
і проси, чєво тебе нада. – І пішов по
своєму ділу.
От вже не зрадовалася Ївга! І плаче, і
регочеться, і кидаться губернаторові у
ноги, і руки ловить ціловати йому і усім
судящим. Не дійшла, а долетіла до
хазяйки і ту виціловала, хвалячися, що
її Левка приведуть сюди і допросять і
що, може, не пошлють у Сибір.
Цілий день з радощів себе не тямила.
На другий день, вже нічого – спасибі
богу – по городу сновати, прийнялася за
діло: так так у неї діло і горить!
Пісні… не втиха, у вигадках та
прикладках не зопиниться, так що
хазяйка кишки порве зо сміху від її
балянтрасів; а робота за роботою так і
настига: не вспіли одного пошити, вже і
нова робота настигла. А гроші відусюди
так і сиплються. А щотижня збіга-таки
Ївга і в угомонну палату об Левкові
справитися, так усе нема і нема. Не
близенький же і світ півтораста
верстов пішки його довести!
Раз якось понесла Ївга віддавати
роботу і, йдучи вулицею, бачить –
якась-то проява. Багацько народу
зібралося, біржаники стоять, і музика
гра, так що ну! Вона думала, що весілля,
та й підійшла, щоб і самій подивитися,
як то у городі справляють весілля.
Бачить – се не весілля: на передній
збіржі троїста музика, та ще і з
бубнами; на другій сидять двоє хороших
людей і держать пляшки; а на третій
збіржі сидить чоловік у хорошому
жупані, і шапка на ньому козацька,
гарна, шалевим червоним плат-ком
підперезаний, другий на шиї намотаний,
а третій у руках, і усе їм утирається, і
пресмертельно п'яний, і командує, щоб
ті, що на середній збіржі, та поштували
горілкою і старого, і малого, І хто тут
стоїть, і хто назустріч іде, і таки
усякого, усякого; а хто не хоче пити,
того лає на усю вулицю і на музику знай
покрикує, щоб дужче грала; а дітей, що за
ним так, як сарана, біжать, заставля
танцьовати, а їм за те жменями
медяничні і усякі горішки сиплеть, що у
шовковому платку, повнісінький, на
красній ленті на шиї почеплений.
От Ївга дивиться на таку кумедію і усе
ближче просувається, щоб лучче
надивитися, бо у селі такої мудрації не
побачиш: на те і город, щоб дурням де
було вередова-ти. От той чоловік,
потішивши дітей, скомандував: «Марш,
музика, дальш!» Музика рушила, а народ і
Ївга за ними. Ідуть побіля хорошої хати,
– вікно таке гарне, веселеньке; зараз
той п'яний чоловік і кричить:
– Стойі Хазяїн сього вікна, що озьмеш,
як я тобі його розіб'ю?
– Та я і цілкового не хочу; цур тобі,
паняй дальш! – сказав хазяїн.
– Брешеш, сякий-такий сину! – та хряп по
вікну, а вона брязь! і до одної шибки так
і розлетілось. Хазяїн у крик, а чоловік
вийняв красну бамажку, тикнув йому у
руку і каже; – Знай, сякий-такий сину, що
вольний чоловік гуля.
І що він там робив, так і здумати того не
можна! їде збитенщик; він устав, та до
нього, та за баклагу; а збитенщик і дає,
бо вже зна, що буде. Отже він узяв,
збитень вилив, музиці звелів грати, а