Алмазне Жорно - 4

Шенчик. Прокопа Скрягу знав i ранiш, але вкупi не грали нiколи, а про Iлька тiльки чув, що добре грає на скрипцi. I дiйсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цiм боцi.
Дубровський. А чого ж це ви опинилися бiля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бiк?
Шенчик. Що ж, ясновельможний пане, це тiльки чортовi, кажуть, добре грати, сидячи в очеретi, а музикам потрiбнi широкi свiти; тут нашу музику вже чули, хотiли ще подивитись, чи добрi пампушки на тiм боцi.
Дубровський. Так. Пане возний, введiть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усмiхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всмiхаєшся?
 
Увiходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сiдає на мiсце для свiдкiв - праворуч.
 
Скряга. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається менi, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досi в головi гуде.
 
Пшепюрковський виявляє своє обурення.
 
Дубровський (усмiхається хмуро). Боюсь я, добродiю Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.
Скряга. Що ж, пане, раз козi смерть.
Дубровський (перегортаючи справу). А вiдкiля в тебе срiбне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козакiв на пана Спендовського - теж iз троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?
Скряга. Сам наводив, пiвтора лиха.
Дубровський. I сам теж бив i грабував?
Скряга. Та вже ж не дивився, коли панiв били.
Дубровський. Я гадаю, панове, що нiчого його допитувати про iншi його ексцеси та злi вчинки. Пане Пшепюрковський!
 
Пшепюрковський наближається до стола.
 
Дубровський. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах?
Пшепюрковський. Так, ясновельможний пане, робив.
Дубровський. Чи не затримали ви яких-небудь спiльникiв цих лотрiв?
Пшепюрковський. Аякже, вельможний пане, навiть забили одного рiзуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамакiв жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку i ворону - доб'єшся i до ясного сокола.
Дубровський. Ви плутаєте, пане товаришу, - той козак, що ви забили, проживає на тiм боцi. А чого це у вас голова зав'язана, пане?
Пшепюрковський. Це шляхетнi рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбiйниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля i Речi Посполитої.
Дубровський. I багато, крiм вас, одержало рани?
Пшепюрковський. Ще сiм, пане суддя, - два капрали, два шерегових i три жовнiри.
Дубровський. (нiбито не знає). То якою ж зброєю заподiяно пановi тi рани?
Пшепюрковський. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою...
Дубровський. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг переколошкати бандурою двадцять польських жовнiрiв - цiлу пiд'яздову команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замiсть бандури...
Скряга (пiдiймає руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха.
Пшепюрковський. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура... справжня сатана - тридцять струн, всi мiднi.
Дубровський. I всi заграли на панськiй головi - добра, мабуть, була музика! Сiдайте.
 
Пшепюрковський виходить, весь червоний.
 
Дубровський. Прокiп Скряга, що маєш сказати в останньому словi?
Скряга. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи немає в мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була в мене в корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засiяли Україну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на цьому свiтi,- тiльки не загине наша пiсня - ще заспiває її вiльний народ український.
Дубровський. Пане возний, одведiть злочинцiв i введiть Лук'яна Iлька.
 
Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i зараз же вводять Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних.
 
Дубровський. Лук'ян Iлько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобi панночка, яку ти нiбито вирятував в Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?
Iлько. Так, ясновельможний пане.
Дубровський. Значить, ти признаєшся, що був укупi з рiзунами, що грабували цей замок?
Iлько. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою.
Дубровський. (суворо). А ти знаєш, якi великi кривди i шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тiльки все пограбували i зруйнували - золото, перли i шати коштовнi, - але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть замордували, шляхетних жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.
Iлько. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тiєї панночки.
Дубровський. I ти мiг би пiзнати цю панночку?
Iлько. (палко). Я пiзнав би її серед тисячi дiвчат. Приведiть сюди тисячу красунь i поставте їх рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що дала менi наперсток тiєї незабутньої ночi.
Дубровський. Це ще не доказ: ти мiг її бачити там, коли хто-небудь iнший рятував її вiд гайдамакiв - шляхетний рицар, а не рiзун, як ти. Чи знаєш ти, як її iм'я?
Iлько. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду - не знаю, та й не думав про це, коли нiс її, тремтячу й непритомну, при свiтлi пожежi серед руйнування й крику.
Дубровський. Пане возний, одведiть його поки в кордегардiю. (Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську.
 
IV
 
У залi напружена увага.
 
Возний iде в дверi праворуч, i через хвилину входить графиня Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона зупиняється недалеко вiд стола.
 
Дубровський. Графиня Брагiнська, чи знайомий вам цей наперсток?
Брагiнська (ще наближається до стола). Так -це мiй наперсток.
Дубровський. Коли так, то розкажiть судовi, кому ви його вiддали.
Брагiнська (починає розказувати спочатку тихо й нерiшучо, а далi все бiльш переконливо i натхненно. Обстанова суду, урочистiсть моменту i загальна увага надають її словам виразностi закiнченої промови). Тiєї жахливої ночi я сидiла одна в своїй кiмнатi, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала кошулю... Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни... галас, тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв. Мов безумна, вихопилася я з свiтлицi i побiгла в парк... Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамакiв схопили мене на руки i понесли в темряву ночi... (Не може продовжувати вiд хвилювання). Даремно я билася в їхнiх руках i кликала на порятунок. Звiдусiль чула стогони i крики... i крiзь гiлля дерев червонiла висока заграва. I враз, коли я вже втратила надiю i майже була непритомна, з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив мене з їхнiх рук. Обгорнувши своєю кереєю, однiс вiн мене в сусiднє село i залишив там у безпецi... I перше нiж зайнялася зоря, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки, прощаючись, спитав моє iм'я на спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин - цей наперсток, моє iм'я... i... (зупиняється, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тiєї пори, - i йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче.
 
Довга пауза.
 
Дубровський. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду?
Брагiнська. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.
Дубровський. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?
Брагiнська (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям.
Дубровський. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину.
Брагiнська (гордо). Я знаю, що кажу.
Дубровський (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам - не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям.
Брагiнська (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу.
Дубровський (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця.
 
V
 
Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла.
 
Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька.
 
Iлько. Гельця!
 
На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.
 
Дубровський. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка?
Брагiнська (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!
 
Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.
 
Дубровський (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка?
Ружинський (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!
Дубровський (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.
Iлько. Вона... вона... (Вагається). Вона поцiлувала мене.
 
Загальний рух.
 
Брагiнська (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi... Нi... Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всiма.
Ружинський пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче.
Дубровський. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi.
Лабенцький. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка.
Брагiнська (пiдводиться, рiшуче). Нi. Я не знаю цього чоловiка. (Падає в крiсло).
Iлько. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали менi добра. Але тричi зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що хлоповi завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетськiй душi.
 
Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiдає.
 
Дубровський (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш i тихо кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.
 
VI
 
Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, якi становляться рядом з Iльком. Напружене мовчання. Дубровський надiває шапку, обидва пiдсудки роблять те саме.
 
Дубровський (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть дверi, щоб усi вислухали смертний декрет.
 
Брагiнська скрикує. Загальний рух.
 
Возний (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиняє i зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Silentium* (* Мовчання (лат.)), панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричi цi слова).
Дубровський (читає). "Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з пiдсудками Виверським i Лабенцьким, обмiркувавши фортельнi вчинки i гайдамацькi ексцеси нижчеменованих лотрiв i людей свавiльних перед судом нинiшнiм очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (* Поiменно (лат.)): Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських козакiв на пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався, iнших шляхетних панiв окрутне забив i грабував; Лук'яна Iлька, як бродягу i лотра, що вкупi з iншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великiє шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого на боязнь божую i на право посполите, - суд нинiшнiй за таковиє їх виступи i вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання шиї декретує i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусiя Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutionem* (* До вирiшення (лат.)). Пане возний, виведiть злочинцiв.
 
Брагiнська скрикує i пiдводиться.
 
Скряга (Iльковi). Не помiг тобi панянський поцiлунок, Iлько.
Iлько (до Брагiнської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же нiжно). Прощай i ти, Гельцю, дiвчино з золотим наперстком, що пригорнулася в однiй льолi в мене на грудях в ту чудову нiч...
 
Вартовi виводять усiх трьох.
 
Брагiнська ревно плаче. Ружинський її виводить. Пан Мишка виходить за ними.
 
VII
 
Сутенiє. Гайдук запалює канделябри на столi.
 
Дубровський. Пане возний, введiть Василя Хмарного.
 
Возний вiддав розпорядження. Ружинський повертається в залу i сiдає на перше своє мiсце.
 
Дубровський (дивиться на свiй годинник.) Пане Лабенцький, чи повiдомили ви княгиню Вiлькомiрську про скiнчення вiдстрочки?
Лабенцький. Так, вельможний пане.
Ружинський (пiдходить i кидає на стiл папiр). Ось лист вiд княгинi Вiлькомiрської, що уповноважує мене зректися викупу з огляду на скiнчення строку.
Дубровськйй. Занадто вже зрiкаються сьогоднi шляхетнi панi. За яким дияволом було заводити цю собачу комедiю? (Кидає папiр).
Ружинський (спалахнувши i хапаючись за шаблю). Занадто ви дозволяєте собi, пане Дубровський!
Дубровський (у страшнiм гнiвi). Графе Ружинський! Я звелю зняти вам голову за те, що ви осмiлюєтесь хапатись за шаблю перед судом! Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звiра, якого ви роздратували! (Ружинський вiдходить на своє мiсце, зiгнувшись i злiсно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що я помилую його власним моїм правом.
Лабенцький. Але цього не можна зробити, пане суддя. Декрет уже пiдписано всiєю колегiєю.
Жовнiр (увiходить i подає листа Дубровському). Вельможному пану Дубровському вiд регiментаря Стемпковського. (Повертається i виходить).
Дубровський (розпечатує листа, читає). Загнано звiра з усiх бокiв. Здаєтся, що не втекти вже йому.
 
Чути, як дзвенять залiза за дверима. Вартовi вводять Хмарного.
 
Дубровський (ставить перед собою пiсочний годинник). Василь Хмарний! Строк моєї лiцензiї* (* Тут: дозвiл.) кiнчається. Викуп за тебе нiхто не внiс, алмазного жорна не знайдено. Пiсок пересипається, i тiльки десять хвилин залишається в склянцi. За тобою вже прислано варту з Коднi. Тобi належить останнє слово.
Хмарний. Не просив я у вас цього викупу, пане суддя, i не ждав милостi вiд панського суду. Жаль тiльки Стесi, що витерпiла даремно стiльки мук за брехливу панську принаду. Нiколи не буде спiльного мiж паном i хлопом. Ви замордуєте тисячi нас, але сотнi тисяч виростуть нам на змiну, i знову повстануть цi тисячi, щоб довершити ту справу, що нам не вдалася сьогоднi. I не врятує вас тодi й цариця, бо й на царицю прийде козацький мороз. Бо недаремно пролили ми кров, а щоб скинути ваше ярмо, щоб визволити з панського гнiту вiльний народ український. I хоч не швидко мелють нашi млини, та завзято. I прийде день, коли жорна, твердi, як алмаз, розтрощать i царськi корони, i вашу могутнiсть, i силу, i живi будуть хлопи на власнiй українськiй землi. А ти (до Ружинського), ти ще згадаєш мене, тхорева душеI Не я, так iнший козак вiдплатить тобi i за мене, i за Стесю, якути загубив, проклятий. Бо була б вона жива, то з залiз, з неволi, з постелi смертельної доповзла б, добiгла сюди, щоб бути бiля мене в смертну мою годину!
Дубровський (пiдписує папiр i пiдiймає пiсочний годинник). Пересипався твiй пiсок, Василь Хмарний, i тепер я повинен вiдiслати тебе до регiментаря Стемпков-ського. Пане возний...
Хмарний. Прощавайте, пане суддя. Прошу вас" узнайте про Стесю.
Дубровський (не дивлячись на нього). Я зроблю все, що можна.
 
Хмарного виводять в середнi дверi.
 
Дубровський (пiдводиться). Прощавайте, панове! (Швидко виходить у дверi праворуч).
 
VIII
 
Зараз же обидва пiдсудки пiдводяться з своїх мiсць. Ружинський пiдходить до них, i починається шумна розмова.
 
Ружинський. Це нечувана образа, наруга над шляхетством! Вiн збожеволiв! Я завтра ж писатиму до короля.
Лабенцький. Вiн одверто захищає бунтiвникiв. Якби не ми i не Стемпковський, вiн би його помилував.
Ружинський. Образа, наруга, глум!
 
В цю хвилину з правих дверей з криком вбiгає Стеся i кидається до стола.
 
Стеся (в страшному зворушеннi). Стривайте, спинiться, вельможнi суддi! Ради бога, вернiть, вернiть його, скорiше! Я знайшла камiнь, я знайшла камiнь княгинi! Де суддя Дубровський? (До Лабенцького). Ви ж чули, ви ж бачили, як я приносила його. (Бачить Ружинського). А, й ти тут, проклятий злодiю! То слухайте ж усi, тут, перед судом, перед цим розп'яттям! Вiн, граф Ружинський, схопив мене своїми гайдуками, коли я везла алмаз до княгинi... одняли алмаз, кинули в льох i заперли; я поранила всi руки, поки зламала грати. Я присягаюсь у цьому, я вимагаю правди, я обволаю на нього перед судом!
Ружинський. Вона божевiльна! Накажiть, щоб її забрали.
Лабенцький (з усмiшкою). Ти трохи спiзнилася, дiвчино. Суд закiнчився, i твого нареченого вiдведено в Кодню на страту.
Ружинський. I коли б ти мала навiть десять алмазiв, то не приставиш уже голови твоєму Василевi.
 
Регiт.
Стеся з жахом хапається за голову, потiм бiжить до дверей, але зараз же падає непритомна на помiст.
В ту ж хвилину з середнiх дверей входить Дубровський. Побачивши Стесю, вiн окидае оком присутнiх i, одразу зрозумiвши, що тут скоїлося, пiдходить рiшуче до стола. Настає глибоке мовчання. Лабенцький мимоволi пiдводиться.
 
Дубровський. Що тут скоїлося? Чого хотiла ця дiвчина i що ви їй сказали?
Лабенцький. Я не знаю... вона... вона...
Дубровський (гнiвно). Пане Лабенцький!
Лабенцький (озираючись i побачивши, що були свiдки). Вона казала, що знайшла алмаз... але нiбито в неї його одняли... нiбито заперли в льох... якiсь байки...
Дубровський (швидко пiдходить до Стесi, становиться бiля неї i бере її руки). А, байки, її руки в кровi... одежа розiрвана. (Швидко пiдводиться. До гайдука). Зараз же привезти лiкаря. (Знов пiдходить до стола). Вона вирвалася з гвалту, з неволi, вона прибiгла сюди, вона запитала вас, а ви пiдняли її на глум! Я чув регiт, коли йшов сюди. (В страшному гнiвi). Як! Вам, суддям його королiвської милостi, об'являють перед цим розп'яттям i за цим столом, що скоїлося злочинство, а ви регочете i глузуєте, як лакеї на кухнi! Ганьба! Я завтра ж напишу королю, щоб менi дали других пiдсудкiв. Пане возний! Зараз же вчинiть очевисте сознання про гвалт, що зроблено цiй дiвчинi, як тiльки вона прийде до пам'ятi. Ви вiдповiдаєте менi за її життя. (До гайдукiв). Негайно осiдлати менi коня, - я їду в Кодню до регiментаря Стемпковського.
 
Дубровський швидко виходить у правi дверi, гайдуки кидаються з усiєї сили перед нього.
Возний схилився над Стесею, Ружинський i обидва пiдсудки стоять остовпiвши.
 
Завiса.
 
ДIЯ П'ЯТА
 
Досить широке мiсце перед брамою, що веде на Кафедральний плац у Житомирi. За широкою брамою з архiтектурними оздобами i статуями над просвiтом видно плац, католицький собор i народ, що сновигав по плацу. Обiк просвiту брами двi лучковi нiшi, що правлять за примiщення для варти. Там на порозi на табуретках сидить кiлька жовнiрiв у мундирах i бiлих гамашах з люльками в зубах. Лiворуч бiля самої брами - шинок пiд вивiскою "Золотий млин" з 2- З столиками коло входу. Трохи далi одкривається широкий краєвид на поля i далекi гаї. Праворуч - ряд крамниць, зараз зачинених. Коло крайньої крамницi на землi навалено кiлька чималих млинових жорен, одно на одному, а найбiльше стоїть притуленим до стiни.
 
І
 
Весь час проходять купки святочно одягнених городян i городянок. Травневий ранок. Раз у раз чути музику.
 
Першакупка. Казали, що приїхав сам великий гетьман Бранiцький, у костьолi буде врочисте набоженство. I не тiльки в костьолi, а навiть у синагозi. Хiба ж пан не чув, що євреї пiднесли Бранiцькому алмазну шаблю?
- Ще б пак не пiднести! Знали б вони, коли б не Бранiцький!
- Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир вiд гайдамакiв.
 
Проходять.
 
Другакупка. Приїхало три бiскупи* (* Бiскуп - вищий духовний сан у католикiв.), двадцять ксьондзiв.
- Що бiскупи! З Варшави приїхав якийсь славетний капуцин, буде казання говорити на плацу перед костьолом.
 
Проходять. Чути музику.
 
Першакупка. Ходiмо скорiше. Чуєте музику? Певно, це вiтають великого гетьмана. Боже мiй, яка юрба! Нi, це, мабуть, казання. Кажуть, що приїхав капуцин з Варшави, ходiм скорiше.
Пауша. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторi влаштовано дарове частування для шляхти i мiщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сiдає на купу жорен бiля крамницi, кiлька чоловiк зупиняються i слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини* (* Венгжина - сорт вина.), вiсiмдесят волiв, дванадцять возiв кракiвської ковбаси, двадцять чотири вози бiлого хлiба - кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругiв швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, - ось точнiсiнько як цi жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулицi, неначе колеса. Самих кухарiв чотирнадцять, а кухарчат - так нiхто й не лiчив. Щоб тiльки зробити лавки для обiду, сорок столярiв працювали цiлу нiч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волiв, то дим пiшов аж до неба i зупинився на хмарi. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всiй Чуднiвськiй вулицi од Бернардина до рибного ринку всi панянки плакали, а всi добродiї чхали пiвтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин!
Шляхтич (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регiт).
Бабуся-мiщанка (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького дiда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорiв. Єзус, Марiя! (Хреститься). Сорок чоловiк гасило цiлу нiч, дим iшов аж до неба... всi плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже!
 
Дiдок киває головою, обоє виходять. Регiт.
 
Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в доброму настрої. Жовнiри вiддають йому шану. Вiн зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.
 
Пшепюрковський, Гей, кубок венгжини! Тiльки справжнiй кубок, а не наперсток.
 
Дехто й собi сiдає.
 
Пауша (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
Пшепюрковський. А, пане чеснику... Прошу, сiдайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?
Пауша. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.
 
Проходить суддя Дубровський у пишному вбраннi чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.
 
Дехтозюрби. Вiват, суддя Дубровський!
 
Вiн навiть не обертається.
 
Пшепюрковський (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов вiд нього цiлий. Що й казати - натоптана голова.
Пауша. А отже ж i вийшов.
Пшепюрковський. Хто ж це такий?
Пауша. А той гайдамака, як його... що княгиня Вiлькомiрська обiцяла викуп за його життя.
Пшепюрковський. Ну, так то ж, пане, iнша рiч. Тут цiла iсторiя. Хiба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термiн вiдстрочки, що просила княгиня, i нiхто не принiс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть i вiдрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибiгає та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумiєте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидiв графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту i домiгся того, що гайдамаку помилували i заслали у Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що осавула вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й пролежала так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i хотiли допитати її, хто ж це вiдiбрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зiскочило у головi, i вона збожеволiла.
Пауша. От так оказiя! Ну, а алмаз - так i пропав?
Пшепюрковський (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi Брагiнської, з якою тепер одружився, - цiлий Овруцький ключ, пане, десять мiльйонiв злотих. Тiльки й княгинi не дав щастя цей алмаз - син її, князь Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб десь у Парижi, побившись з якимось пройдисвiтом у кав'ярнi, - нема для кого, значить, i берегти цей славетний алмаз.
Пауша. То, може, його i не було нiколи?
Пшепюрковський. Розумiйте як хочете, тiльки Дубровський цього дiла не кинув i, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамакiв бiля кордону. Не жалiючи живота для блага короля i Речi Посполитої. То що ж пан думає? Як тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв iз себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх на шию... За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).
 
Чути музику.
 
Дехтознароду. Приїхав! Приїхав гетьман Бранiцький!
 
Юрба поривається на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться.
 
Пшепюрковський платить грошi корчмаревi.
 
Пшепюрковський. Ну, то що ж, пiдемо i ми, пане чеснику? (Виходять за браму).
 
Злiва увiходять Хмарний i Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик - у мiщанському вбраннi.
 
Шенчик (затримує Хмарного за руку). Як собi хочеш, а далi йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзнає.
Хмарний. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i вмерти...
Шенчик. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих жорнах. Звiдси ми все побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-пiд сокири втiк - i знову лiзеш.
Хмарний. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволiла? Та й що тут дивного? - хiба можна було витерпiти все, що дiсталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душi вiддала вона справi, яку вважала святою, - визволенню рiдної людини... О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в цiй бiднiй дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна... День у день блукає вона по полях i по мiсту... сама, нещасна, недужа, убога... I невже ж нiхто не доглядає її? Нiхто не дасть їй напитися, нiхто не зогрiє бiдних її нiжок? Господи, то де ж твоя правда... де?
Шенчик. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукнi i черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту... все шукає дороги в Кодню...
Хмарний (стискує голову). I подумати, що той, хто довiв її до цього, - живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так тремтiв, боячись, щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить!
Шенчик (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде i однiєї лезоруцiї, добре, що хоч як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти).
Хмарний (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю i нiж. Ходiм краще шукати Стесю... Тiльки б знайти її живою, тiльки б пригорнути до себе її бiдне, смутне личко, зогрiти її худенькi ручки, заглянути в її бiднi, нерозумнi, наляканi очi... Потерпи ще трошки, моя бiдна дитино, я верну тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (Iде за браму. Шенчик за ним).
 
II
 
З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд її слiпоти i пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах i самоцвiтах: Лiя, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрiлими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простiр, що одкривається злiва.
 
Лiя (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний свiт... Що за розкiш цi зеленi поля, i темний гай, що синiє далеко-далеко... i цей плац, весь залитий сонцем... i ошатна юрба, що сновигає навкруги... i цi самоцвiти, яких я нiколи не бачила... i найкраще твоє чудове обличчя, срiбна борода i прекраснi очi, що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав менi ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цiлує його руку). Чи є ж бiльше чудо на свiтi, як розкрити слiпi очi людинi!