Алмазне Жорно - 3

Нарештi вона йде праворуч i наступає босою ногою на алмаз.
 
Лiя (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиляється й пiднiмає алмаз). Якийсь камiнь... або бите скло... (Держить алмаз).
 
Вiдчиняються дверi i ввiходить Авраам Цвiкловiц, старий єврей з виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать.
 
Цвiкловiц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увiходить у хату i здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Вiн пiдходить до Лії). Якась дiвчина... здається, єврейка. Слухай, дiвчино, чи не бачила ти, де хазаїн?
Лiя. Я не можу бачити. Я слiпа... Виведи, виведи мене звiдси, добрий чоловiче... Менi так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав...
Цвiкловiц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата?
Лiя. В мене немає хати... Я хотiла вийти сама, але накололася ногою на це скло, - у мене ж немає черевикiв. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Менi було так боляче.
Цвiкловiц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрської. Алмаз, який вона шукає по всiй Українi. Скiльки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю i зараз... (Вiн озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володiння тобою... а знайшла тебе бiдна слiпа дiвчина, що не знає навiть твоєї цiни, що навiть не побачить нiколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки.
Лiя. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мої бiднi нiжки...
Цвiкловiц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере її за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт.
 
Виходять.
 
Завiса.
 
ДIЯ ТРЕТЯ
 
В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до самої землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi - праворуч вхiднi, лiворуч - в iншi кiмнати.
 
І
 
Авраам Цвiкловiц i Лiя.
 
Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни своєї цитри. Цвiкловiц сидить бiля неї на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях.
 
Лiя. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як прояснюється мiй бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що знаєш тайни великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло моє бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закриває лице руками).
Цвiкловiц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино... Тайни цiєї не розгадали ще мудрецi людськiї. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань своїх безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi... Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах - по всiй Українi i Польщi... I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого... Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити - i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито моїх синiв... забито... замордовано з жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на моїх колiнах... не побачу i не почую... нiколи.
Лiя (знаходить i цiлує його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть... вона допоможе тобi перетерпiти горе.
Цвiкловiц. Мудрiсть... (Гiрко всмiхається). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, - то не легше менi вiд мого знання...
Слуга (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.
Цвiкловiц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лiє, здається, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли.
Лiя. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу...
 
II
 
Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська.
 
Цвiкловiц (шанобливо вклоняється гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй моїй оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь?
Ружинський (смiється). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося.
Брагiнська (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц?
Цвiкловiц. Нi, ясновельможна графине, в мене немає дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина... яку я знайшов пiд час моєї подорожi в однiй корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба.
Брагiнська (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмiє ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить!
Ружинський. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса!
 
Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца.
 
Брагiнська (манiрно). Граф ще закохається в цю дiвчину.
Ружинський. Графиня добре знає, що моє серце належить їй однiй.
Цвiкловiц. Коли я брав її до себе, - не краса її мене привабила, а горе... (Пригортає до себе Лiю).
Ружинський (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз - алмаз княгинi Вiлькомiрської?
Цвiкловiц (спокiйно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно.
Ружинський. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озирається).
Брагiнська (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi?
Цвiкловiц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лiї). Посидь тут, моє дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показує йому на дверi лiворуч. Обидва виходять).
Брагiнська (пiдводить Лiю до ослона i сiдає сама рядом). Чи правда, що ти вмiєш ворожити?
Лiя (хитає головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужої муки.
Брагiнська (зiтхає). Так... у кожного власна мука...
Лiя (бере її за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Здається менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке...
Брагiнська (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти знаєш?
Лiя (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток.
Брагiнська (схоплюється, вражена, i вiдступає, хрестячись). Єзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця!
Лiя (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвної казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе...
Брагiнська (забувши свiй страх, знов сiдає на табурет i бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн їхав?.. У якому вiн був убраннi, чи були з ним iншi рицарi? Може, ти знаєш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, єдина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, - i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене?
Лiя. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасної людини може бути такий чарiвний, як музика, голос...
Брагiнська. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць.
Лiя. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на єдину хвилину... А що було потiм, - не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрiю, що склала твоя душа...
Брагiнська (мрiйно). Так... це була чудова мрiя...
Лiя. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I здається менi, що зречешся ти його в чорну його годину.
Брагiнська (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумiєш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч).
Лiя (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить).
 
III
 
З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову, Ружинський i Цвiкловiц. Ружинський видимо розгнiваний.
 
Ружинський. Я нiколи не повiрю, щоб у тебе не було такої дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi твої самоцвiти коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi коли-небудь звернутись до нас - тодi побачимо.
Цвiкловiц. Мої самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав усе моє життя, щоб вiдписати тепер Кракiвському унiверситету? Коли це багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В мене немає iнших, крiм тих, що я заробляю як лiкар, - їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.
Ружинський. Невже! Твої елiксири продавалися по червiнцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв, коли ти вилiкував вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це!
Цвiкловiц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого.
Ружинський. Словом, у тебе є грошi, як у кожного єврея. Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст.
Цвiкловiц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...
Ружинський (спиняючи гнiв). Так ось яка єврейська вдячнiсть! Багато б ти мав своїх самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi пiд обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що пiднявся проти гайдамакiв, цiд захистом великого ловчого Бранiцького! Чи не ми ж вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими рiчками лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй Українi. (Злiсно смiється). Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих гайдамакiв, щоб ти змiг замордувати їх власними руками в вiдплату за кров твоїх синiв.
Цвiкловiц (з гiднiстю). Я не купую людської кровi, мiй пане. А щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за кров гайдамацьку, що ллється зараз рiчкою в Коднi, то не за нас ллється ця кров i не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, i євреї - це тiльки один iз записiв у реєстрi цих втрат. Чи не так само пише регiментар Стемпковський у своїм унiверсалi? Не за кров єврейську дорiкає вiн хлопiв, а за те, що позбавили панiв того зиску, що належав їм вiд оренд, якi держали євреї по мiстах та мiстечках панських: "забиваючи жидiв, заподiяли ви панам великi шкоди", - ось чим дорiкає хлопiв вельможний регiментар, а зовсiм не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалiєте, а тi грошi, що не встигли з нас дiстати.
Ружинський (розлючений i обурений). А, так ось якi слова дозволяє собi єврей, що нажився в Речi Посполитiй! Та ти знаєш, що за цi слова я, шляхтич, граф i каштелян Брацлавський, можу зараз же вiддати тебе на суд трибуналу в Люблiнi або навiть до Стемпковського в Кодню!
Цвiкловiц (спокiйно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смертi, та ще в мої лiта.
Ружинський. I хто ж обороняє гайдамакiв! Батько, у якого цi звiрi замордували двох синiв! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дiтей i жiнок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвiтiв i перлiв та дивишся в небо в цю пiдзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує пiд твоїми вiкнами.
Цвiкловiц (з перекривленим вiд муки лицем). Годi...
Ружинський. Нi, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамацi i благала, щоб вiн її помилував, а вiн струсив її з себе i тiльки смiявся, дивлячись, як її забивали...
Цвiкловiц. Годi! Годi, благаю тебе!
Ружинський. А, тепер годi. А ти чув, старий, як в одному селi гайдамаки забили єврея i двох його синiв, а третьому дали в руки пiстоля й обiцяли помилувати, коли вiн заб'є свою матiр?
Цвiкловiц (падає на килим i ридає). Вийди, благаю тебе.
Ружинський (злiсно смiється). Удруге не боронитимеш хлопiв... Прощавай.
 
Виходить. Велика пауза. Музика.
 
Цвiкловiц (пiдводиться). Чого не в силi були зробити любов i пiснi бiдної дiвчини, те зробила ненависть цього чоловiка... Очi мої повнi слiз, я плачу вперше пiсля того, як забито моїх дiтей. (Утирає очi). Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справдi тiльки слiпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зiр на небi? Вiн не мiг вразити мене сильнiше, але ж нi, нi! Хiба ж я шукаю правди в цих плiснявих книжках та пергаментних сувоях, як нашi раввi або мудрецi Зогара, що тратять весь свiй вiк, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, i в мене старої закваски, коли вся моя мудрiсть безмовна перед голосом старої ненавистi. Але що ж дiяти... i розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сiдає край стола, похиливши голову на руки).
 
Пауза.
 
IV
 
Тихо входить Стеся, не вiдважуючись потривожити Цвiкловiца, стоїть кiлька хвилин мовчки. На лицi її туга, майже розпач, вона ще змарнiла за цей час.
 
Цвiкловiц (почувши присутнiсть людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе?
Стеся. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...
Цвiкловiц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.
Стеся (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вiлькомiрська i суддя Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.
Цвiкловiц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно.
Стеся. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тiм боцi, я шукала, де тiльки можна, i все то даремно, даремно, не знайшлося i слiду алмаза... Двiчi затримували мене польськi жовнiри... майже перед моїми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, - на моїй душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путi. Як не рiшилася я розуму - не знаю. (Закриває лице руками). I ось тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень i вночi, щоб успiти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пiзно. (Вона хитається). I ось... I ось... я у вас... голова туманiє... в очах темно... (Кидається до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас усiм святим... ради життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам весь свiй вiк... тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).
Цвiкловiц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити i сам король польський!
Стеся. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi.
Цвiкловiц. А чи знаєш ти, дiвчино, що гайдамаки забили моїх синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили моїх синiв. Та чи є в тобi розум, дiвчино!
Стеся (латає руки). Немає в мене розуму, немає.
 
Пауза.
 
Цвiкловiц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце...
 
Вiн пiдходить до одних i других дверей i замикає їх. Потiм пiдходить до правої стiни над столом i притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає дверi, підходить до Стесi, що чекає в попереднiй позi, дивлячись на нього з надiєю i страхом.
 
Цвiкловiц (одкриває футляр i дивиться на алмаз). Скільки золота сліз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм подає камiнь Стесi). Візьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму.
Стеся (цiлує його руки, тихо плачучи).
Цвiкловiц (мовчки дивиться на неї).
 
Завiса.
 
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
 
Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi -канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором.
 
І
 
Лебенцький за      своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.
 
Ружинський. Дубровського нема?
Лабенцький. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде.
Ружинський. I листа вiд Стемпковського теж не було?
Лабенцький. Теж не було.
Ружинський. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг їй - не знаю, тiльки менi здається, що вона дiстала алмаз. Коли кiнчається термiн, що дав їй Дубровський?
Лабенцький. Вiн рахує, що сьогоднi о восьмiй годинi...
Ружинський. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагiнська i моя наречена!
Лабенцький (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня?
Ружинський (злiсно). Так, я чув. I досить було якомусь пройдисвiтовi, рiзуновi, бродязi заявити, що вiн врятував невiдому панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на першiй гiлляцi, дозволяє собi викликати на суд та зводити на очi з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що вiн робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я завтра напишу листа до його милостi короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станiслава. А? Може, написати i про пана до його королiвської милостi?
Лабенцький (у захватi). О, мiй пане! (Цiлує його в плече).
Ружинський. Тiльки пан i собi повинен зробити менi послугу, коли буде треба.
Лабенцький. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан!
Ружинський. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?
Лабенцький. Пановi треба було ранiше надiслати кого-небудь слiдкувати за цiєю дiвчиною... коли вона їздила по камiнь.
Ружинський. Та невже ж я цього не зробив! Але нi Лозка, нi Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу i втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мiй шляхтич - пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.
Лабенцький. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз (Iде до дверей). А... ось i вона, ця дiвчина. (Залишається).
 
Хутко входить Стеся i зараз же кидається до Лабенцького.
 
Стеся. Ради бога? Де суддя Дубровський?
Лабенцький (сухо). Пана Дубровського немає.
Стеся. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде?
Лабенцький. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярiї.
Стеся. Ви не смiєте менi так вiдповiдати. Суддя Дубровський дав менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб менi дали змогу показати його судовi!
Лабенцький (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?
Ружинський (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й щастить же твоєму осавуловi, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).
Стеся. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але i її немає дома.
 
Входить жовнiр iз пакетом.
 
Жовнiр. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського.
Ружинський (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi!
 
Лабенцький приймає лист. Жовнiр виходить.
 
Ружинський. Ну, що, що вiн пише?
Лабенцький (розпечатує листа). Так i єсть. Вiн вимагає до себе Хмарного.
Стеся (скрикує). Нi, нi, цього не може бути!
Лабенцький (читає). "Юзеф Стемпковський, регiментар i комендант вiйськ коронних, каштелян Київський i святого Станiслава кавалер. За властю i достойнiстю регiментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб негайно по прийняттi цього ордера вiн вiдiслав до мене в Кодню бунтiвника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усiм судочинством, що до нього належить, а також аби повiдомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтiвником. Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар".
Ружинський (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Коднi ще нiхто не повертався живий.
Стеся (що пiд час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрикує). Нi, нi, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо - адже ж я знайшла камiнь. Ради бога, ще ж термiн не минув, ради бога! Господи, що ж робити...
Ружинський. Ага, затрiпотiла, моя перепiлочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь, я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна менi вiддячити своєю любов'ю. Розумiєш? (Обiймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива... чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка... Очi твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно... Якби ти знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку цю горду голову, розкрити цi пишнi, незайманi дiвочi груди (вiн задихається, розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi...
Стеся (виривається пiсля боротьби i вiдштовхує його, обурена). Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiгає).
Ружинський (упавши в крiсло, не може отямитись). Яка чарiвна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мiй помутився вiд жаги.
Лабенцький (усмiхається). Здається, графа дуже розпалила ця дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.
Ружинський (одним стрибком зривається на ноги). Чого вартi всi нашi солодкi панянки поруч з цiєю дiвчиною, палкою, мов огонь, гнучкою i бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?
Лабенцький. Вельможний граф занадто поспiшив, вона б сама вiддала камiнь.
Ружинський. Яке глупство! Вона вiддала б його в панськiй присутностi, а це нiчого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко!
 
Увiходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами i дурнувато-лютою фiзiономiєю.
 
Ружинський. Ну, то що ж, пане Мишко?
Мишка (несподiвано для його вроди тонким голосом). Та дiвчина приходила, вельможний пане.
Ружинський. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей i не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку цiну, перейняти цю дiвчину! Вона поїхала до княгинi - алмаз у неї, розумiєш? Зараз же бери двох гайдукiв i скачiть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспiла до княгинi.
Мишка. Розумiю, вельможний граф.
Ружинський. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте i везiть до мене. Мiсце там глухе, - нiхто не побачить... Тiльки дивись, щоб не було галасу.
Мишка. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хiба ж це вперше?
Ружинський. Дивись. (Киває пальцем у нього пiд носом). Не дай бог, як не зробиш.
Мишка. О, цо то, ясновельможний пане. То хiба ж я яка фуяра або я в бога не вiрю?
Ружинський. Рушай мерщiй. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станiслава сходить на ваших грудях.
Лабенцький (захватi). О, ясновельможний графе!
Ружинський. Ну, а зараз треба кiнчати другу справу. Дивiться ж - графиня Брагiнська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає.
 
Iде до дверей i зустрiчається з Дубровським, що ввiходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить.
 
II
 
Дубровський (сiдає в своє крiсло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цiй залi не мiсце стороннiм особам. Листiв не було?
Лабенцький (шанобливо). Негайний, вiд регiментаря Стемпковського... (подає листа) про вiдсилання злочинця Хмарного. 41
Дубровський (читає, нахмурившись, листа). "Даю цей ордер пановi Дубровському" мм... "негайно по прийняттi цього ордера... вiдiслати... бунтiвника Хмарного... Юзеф Стемпковський". (Злiсно мне i кидає листа. Зривається, обурений, з крiсла). Вiн не має нiякого права писати менi ордер i втручатися в мою юрисдикцiю... Хiба я вже не суддя на Українi! Я маю таке ж jus gladii, як i гетьман Бранiцький, маю право карати на смерть i дарувати горлом. Вiн тiльки солдат i екзекутор i мусить поважати цивiльний суд! Завтра ж напишiть листи королю з моєю протестацiєю! (Сiдає в крiсло). Га, я знаю, чиї це iнтриги! Це найяснiший граф Ружинський забiгає i спереду i ззаду, щоб тiльки не вiдчинилася клiтка i не вирвався на волю звiр, якого вiн роздратував необережно.
Лабенцький (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нiчого не можна зробити. Адже ж смертний декрет пiдписано, а вiдстрочка, що дав пан суддя, кiнчається сьогоднi о восьмiй годинi.
Дубровський (хмуро). Княгинi не було?
Лабенцький. Нi, ясновельможний пане.
Дубровський (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво i хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зiгнувшись). I дiвчина ця десь загинула. (До Лабенцького). I дiвчини цiєї не було?
Лабенцький (збентежившись). Якої дiвчини?
Дубровський. Дiвчини, якiй я дав ордер, - нареченої Хмарного?
Лабенцький (ще бiльше збентежений). Так, вельможний пане, була.
Дубровський. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камiнь?
Лабенцький (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно... вона каже, що знайшла, але вiдкiля ж я знаю... Вона хотiла бачити пана суддю.
Дубровський (розлючений). Як! I ви її не допитали, поки я прийду, i вiдпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто вiдняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!
Лабенцький. Але що ж я мiг зробити? Вона навiть не давала менi цього каменя, та хоч би й давала, то хiба ж я ювелiр, щоб знати, який це камiнь? Може, це зовсiм не алмаз, а як алмаз, то не той. Тiльки одна княгиня Вiлькомiрська має право атестацiї в цiй справi.
Дубровський (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогоднi?
Лабенцький. Тiльки одна справа тих трьох музик, що їх затримали бiля кордону.
Дубровський. Викликали графиню Брагiнську? Злочинцi i свiдки тут?
Лабенцький. Тут, шановний пане.
Дубровський. Добре. Починайте.
 
III
 
Лабенцький iде до середнiх дверей i розчиняє їх навстiж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезнi гайдуки з топiрцями. Увiходять Ружикський i пан Мишка. Сiдають праворуч.
 
Возний (увiходить). Суд його королiвської милостi.
 
Дубровський, Лабенцькнй, Виверський i секретар займають мiсця. Возний зачиняє середнi дверi.
 
Дубровський. Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки суд нинiшнiй оголошую вiдкритим. (Перегортає справу). Соntinuatio* (* Продовження (лат.)) справи лотрiв i людей свавiльних - музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графинi Єлени Брагiнської. Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.
 
Возний вiдчиняє дверi. Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, що займають влаштованi для них мiсця посерединi бiля задньої стiни зали. Секретар, що займає мiсце за окремим столом, весь час записує запитання i вiдповiдi у велику книгу.
 
Дубровський. Мусiю Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що нiколи не приставав до гайдамацьких куп i в жодних ексцесах або лотровських вчинках участi не брав?
Шенчик. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, нiколи чужого не хотiв i за багатим не гнався, - коли мав миску вареникiв, то другої не шукав, ясновельможний пане.
Дубровський (хмуро). Добра твоя вдача, Мусiю Шенчику, але вiдкiля ж це в тебе панська камiзелька взялася?
Шенчик. Що ж, вельможний пане, доводиться i юшку сьорбати, коли риби немає, - прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмi якимсь добродiям.
Дубровський. Ой, чи не зi списами були тi добродiї, Шенчику? А де ж ти пострiчався з цими музиками - це твої давнi товаришi?