Алмазне Жорно - 1

Іван Кочерга

АЛМАЗНЕ ЖОРНО
----------------------------------------------
 
ДIЙОВI ОСОБИ:
Стеся
Василь Хмарний
Остап Макосiй
Прокiп Скряга
Мусiй Шенчик
Лук'ян Iлько
Дубровський, суддя Житомирський
Лабенцький \ підсудки.
Виверський /
Княгиня Вiлькомiрська
Граф Ружинський
Графиня Брагiнська
Авраам Цвiкловiц
Лiя
Пан Пшепюрковський
Пан Пауша
Пан Лозка
Пан Прозка
Пан Мишка
Возний
Корчмар
Бабуся з дiдком
Секретар Дубровського
Лейзер
 
Особи в балетi: цехмiстер, пiдскарбiй, лавники [Лавник - невисока службова посада в середньовiчному ремiсницькому цеху.], пан Круп'янка, 6 кравцiв i 6 кравчих.
 
Шляхтичi, гайдуки, жовнiри, городяни i городянки. Дiється в Житомирi 1768-1769 рр., крiм II дiї, яка вiдбувається в корчмi.
                           
ДIЯ ПЕРША
 
Зала в палацi пана Дубровського, суддi гродського Житомирського. Товстi мури, дужна стеля, глибокi лучковi вiкна, важкi меблi, пишна, але хмура розкiш.
Лiворуч - стiл, покритий оксамитним килимом, що спускається до самої землi. На столi канделябр, розп'яття, пісочний годинник, великi книги, папери. Бiля стола - важке готичне крiсло. Позад нього готичний монументальний камiн. Праворуч - вхiднi дверi, просто - великi важкi дзерi, обабiч яких стоять два вартових гайдуки з топiрцями.
 
І
 
Пiдсудок Лабенцький, стоячи край стола, розбирає папери та перегортає велику книгу у важкiй оправi.
Увiходить жовнiр i подає Лабенцькому листа з великою печаткою.
 
Жовнiр. Лист до вельможного пана суддi вiд його мосцi регiментаря Стемпковського. (Виходить).
 
Лабенцький розпечатує листа i кладе його на стiл.
 
Гайдук (увiходить). Там знов прийшла та дiвчина, що питалася пана суддi. Плаче i дуже просить.
Лабенцький. Нехай чекає. Зараз не можна. Пана суддi ще немає?
Гайдук. Немає.
Лабенцький. Iди. (Гайдук виходить). Не бачили тут твоїх слiз - теж... вештаються...
 
Увiходить суддя Дубровський, невелика на зрiст, суха людина з живим блискучим поглядом, гордою поставою, тонкими рисами нервового обличчя. Чорне волосся трохи посивiло на висках, а чорнi, довгi вилискуватi вуси опускаються вниз iз бокiв червоних уст, вiдтiняючи матову блiдiсть рiвно виголеного обличчя. Суддя вдягнений у чорний старопольський жупан, а поверх нього оксамитний недовгий кожушок. Шаблi при ньому немає. Пiдiйшовши до стола, вiн киває Лабенцькому, що поштиво вклоняється йому, i сiдає в своє крiсло.
 
Дубровський. Готовi ордери до возного?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане суддя. Готовi. (Подає).
Дубровський (пiдписує). Зараз же надiслати. Далi що? Листiв не було?
Лабенцький (подає). Лист вiд регiментаря Стемпковського про виконання екзекуцiї до карання на горло по декрету вельможного пана. (Читає). "По всказанню декрету Суду Житомирського екзекуцiя карання на горло виконана i суть постинанi нижчеменованi гайдамаки i свавольнi люди: Василь Прокопенко, Гнат Бiлий, Степан Пiотровський, Iван Ботвиненко, Федiр Козан, Василь Шевчук, Семен Лобода, Якiв Руденко, Рiзниченко Iван i Рiзниченко Тимiш... Роst haec * (* Пiсля цього (лат.)) - серпня двадцять шостого теж постинанi суть - Андрiй Середа, Прокiп Чередниченко, Швець Iван i Швець Явтух, Куцопалий Тарас, Гладиженко Степан, Римаренко..."
Дубровський (перепиняє). Як Римаренко! Я не декретував Римаренка на смерть - це той Римаренко, здається, швець, що проводив гайдамакiв до якогось хутора - Римаренко Петро...
Лабенцький. Так, ясновельможний пане.
Дубровський. Петро Римаренко з Гайсина. Його декретовано лише на 100 канчукiв пiд шибеницею. Зараз же подивiться в книзi. Пан Стемпковський дозволяє собi ламати мої декрети - чи я вже не суддя в Житомирi? Годi вже з цим листом, що далi?
Лабенцький (подає). Резолюцiя про Якима Сикуненка з Баранього Поля, що впустив до себе двох гайдамакiв i не заважив непристойно забити й замордувати в своїй хатi шляхетного пана Плавського.
Дубровський. До карання на горло?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане, - яко гвалтiвника i бунтiвника in causa iniuriae publicae* (* У справi державних злочинiв (лат.)) зловленого, на стинання шиї декретує.
Дубровський (пiдписує). Далi.
Лабенцький (подає). Item* (* Так само (лат.)) Грицько Лобода з Новоселицi, що проводив закордонну ватагу до козацької долини i забрав собi чужi казани... іtem Воробченко Iван iз Кам'янки, що ходив за ватагою Залiзняка, за кiньми, - потiм забрав i зарiзав чиїхсь волiв.
Дубровський (вагаючись). Щось я не пам'ятаю. Хiба цих теж на горло? Вони ж, здається, нiкого не забили.
Лабенцький. Так, ясновельможний пане, але по силi параграфiв першого i другого артикулу сьомого роздiлу 14 Статуту, яко злодiї, що зловленi на шкодi i generaliter* (* Загалом, взагалi (лат.)), за гайдамацькi ексцеси i лотровськi звичаї, - виннi суть смертi.
Дубровський. Так, так, ну, що ж, наварили пива, то треба його пити. (Пiдписує). Далi.
Лабенцький. Суплiка до вельможного пана якоїсь Стефанiї Бражнюк.
Дубровський. Чого вона просить? Певно, кого-небудь помилувати?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане. Вона просить помилувати її нареченого, Василя Хмарного, що нiбито нi в чому не винний... просить допитати свiдкiв - Романченка Павла, Ложку Вонiфатiя, Мелешку Михайла i Джурджу Якима, шевця.
Дубровський. Хмарний - Василь Хмарний... А, пам'ятаю - це той вродливий козак, що його допитували позавчора. Могутня людина - не дивно, що за нього дiвчата просять.
Лабенцький. Так, вельможний пане. Цей Хмарний є найшкiдливiший злочинець, можна сказати, всiєї лотровської справи принципал* (* Принципал - глава, господар.).
Дубровський (задумливо). Так, так, я пам'ятаю. Здається, вiн зухвало вiдповiв на судi. А де його справа?
Лабенцький (подає). Резолюцiю вже написано - винен єсть смертi...
Дубровський (перегортає справу). А, вiн i хлопiв теж бунтував?
Лабенцький. Так - в Лисянцi, Саражинцях, Вербiвцях - скрiзь до бунту, до повстання i ребелiї* (* Ребелiя - заколот.) пiдмовляв, скiльки куп до Залiзняка вiдiслав. О, то шпак, шпаками годований.
Дубровський. Так... (Гризе перо). А де ж ця наречена, що просить за нього? Вона тут? Пан її не бачив? Ходiть спитайте, i якщо вона тут, - покличте її сюди.
Гайдук (увiходить). До ясновельможного пана княгиня Вiлькомiрська, граф Ружинський i графиня Брагiнська.
Дубровський (пiдводиться). Княгиня Вiлькомiрська - ординатка* (* Ординатка - власниця маєтку.) Вроцлавська? Ну, то проси їх сюди.
Подай менi пояс з кинджалом. (Гайдук подає. Дубров-ський застiбає пояс. До гайдука). Проси.
 
Гайдук виходить.
 
II
 
Увiходять: княгиня Вiлькомiрська, граф Ружинський i графиня Брагiнська. Княгиня зараз же сiдає у високе готична крiсло праворуч. Поруч неї, по цей бiк - графиня Брагiнська. Граф стає поки за її крiслом.
 
Дубровський (цiлує руку княгинi). Вiтаю найяснiшу княгиную. Чим можу служити ясновельможнiй панi?
Вiлькомiрська. Всiм! Єдина надiя на пана. Пан суддя знає, що гайдамаки зруйнували мiй Липовецький замок - вдерлися i пограбували геть усе: золото, срiбло, червонi грошi, клейноди, перли i самоцвiтне камiння - все пограбували, зруйнували, спалили. Десять мiльйонiв злотих коштує менi ця шкода, але гiрш за все - це втрата славетного алмаза, що важив 123 карати i був першим каменем на Українi i в цiлiй Польщi.
Дубровський (скрикує). Як! Алмазне жорно! То невже ж i вiн був у Липовцях?
Вiлькомiрська (зiтхає). Так, мiй пане, - i вiн. Але хто ж мiг сподiватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрiвнянний камiнь. За великiсть та через плескувату форму його прозвано "алмазне жорно". I ось це жорно пропало. Камiнь лежав у моїй опочивальнi в окремiй скриньцi на подушцi блакитного оксамиту.
Ружинський. I подумати, що цей незрiвнянний алмаз потрапив якому-небудь гайдамацi в намазанiй дьогтем сорочцi, що й не дiзнається нiколи, який скарб попав у його руки, i продасть його першому корчмаревi за чотири грошi або за пiвкварти горiлки.
Вiлькомiрська. Я вже обiцяла нагороду в тисячу червiнцiв тому, хто вкаже, де цей камiнь. Але, мiй пане, менi казали, що замок грабувала ватага якогось Хмарного, i кажуть, що цей Хмарний...
Лабенцький (втручається). Так, найяснiша панi. Цей Хмарний у нас, i я саме зараз доповiдав пановi суддi про його справу.
Вiлькомiрська (схвильовано). О, яка нагода, мiй пане! То нехай вiн тiльки скаже, де камiнь, i я заплачу королевi який схоче викуп за життя цього хлопа.
То де ж вiн? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.
Дубровський (знизує плечима). Перепрошую найяснiшу панi, але цей Хмарний винен єсть смертi, а суд його королiвської милостi - це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не менi, а правосуддю.
Вiлькомiрська (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Бранiцького - великого гетьмана України. Вiн має досить влади.
Дубровський (також гордо). Коронний ловчий не має в цiй справi бiльшої влади, нiж я сам. Його милость король дарував менi таке ж jus gldii* (* Право меча, право карати на горло (лат,).) право меча на Українi, як i гетьмановi Бранiцькому. Я можу карати i милувати власним моїм декретом.
Вiлькомiрська. Ну, то в чому ж рiч! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамiн алмаза, що за нього можна мати сто сiл, позасолюваних такими хлопами, як вiн.
Дубровський (усмiхається.) Княгиня так думає? Але найяснiша панi ще не знає, з ким вона матиме дiло. Ну, що ж - я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще вiн дiстати життя цiною алмаза панi. Пане Лабенцький, скажiть, щоб привели злочинця.
 
Лабенцький виходить.
 
Вiлькомiрська. Дякую, мiй пане. Я не вмру спокiйно, аж поки цей камiнь не вернеться в наш рiд. Я не можу примиритися з такою втратою.
Дубровський. О княгине! Скiльки шляхетних фамiлiй на Українi втратило ще бiльше, нiж ви, - життя своїх дiтей, - цього вже не вернеш, княгине.
Вiлькомiрська (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в нашi часи! Але iншi i нiчого не втратили - ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагiнська. (Смiється). Ви знаєте, що вона втратила пiд час рiзанини? Тiльки золотого наперстка з пальця.
Брагiнська. Тьотю! Як вам не соромно!
Ружинський. Як наперстка? О, то цiкаво!
Вiлькомiрська. Так, звичайного, хоч i золотого наперстка. Але здається, що разом iз наперстком графиня втратила ще своє дiвоче серце.
Ружинський. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?
Вiлькомiрська. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповiсть.
Брагiнська (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила...
Вiлькомiрська (бере за пiдборiддя i цiлує дiвчину). О, я не дивуюсь тому рицаревi, що взяв твого наперстка. А було це так. Лiтом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, i ось коли раптом почалася ця безглузда рiзанина, гайдамаки чи не в першу ж нiч вдерлися до замку, - можете уявити собi, що там було. Темна нiч, пожежа, стрiлянина, юрба озвiрiлих бунтiвникiв, що розсипалась по замку, забиваючи всiх, хто потрапляв їм до рук... всiх замордовано i забито. Як тiльки почалася тривога, Гельця в однiй кошулi вибiгла в парк i одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамакiв, що схопили її i понесли в темряву ночi...
Брагiнська (закриває лице руками). Ах!
Ружинський. А, мерзеннi гади!
Вiлькомiрська. Але цiєї ж хвилини десь узявся якийсь невiдомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрiв, одним ударом оборонився вiд цiєї сволоти i однiс на власних руках графиню в сусiднє село до попа. Залишивши її там у безпецi, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки на прощання взяв у Гельцi золотий наперсток, що був у неї в той час на пальцi.
Дубровський. Чудова пригода. I графиня не знає, хто був цей невiдомий рицар?
Ружинський. Але вiдкiля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхнiй ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсiм не дивно.
Брагiнська (пiдводиться, схвильована i принадна в своїм збентеженнi). А, нi, нi, - це був чудовий, прекрасний рицар. Очi йому сяли, мов зорi, золотий шолом горiв на чорних кучерях, i вся його горда постава i кожний рух його тiла були повнi шляхетної величностi i сили... Хто вiн, вiдкiля... я не знаю. Може, це був чужоземний рицар... на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, i, здається, золотий меч на боцi.
Вiлькомiрська (обурена). Ну, подумай тiльки, нерозумна дiвчино, - де мiг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди вiн подiвся?
Брагiнська. Нi, тьотю, я знаю i вiрю в нього. Вiн узяв мiй наперсток, i з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.
 
Увiходить Лабенцький iз середнiх дверей.
 
Лабенцький. Злочинець тут, вельможний пане.
Дубровський. Нехай уведуть.
 
Лабенцький одчиняє середнi дверi, i гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посерединi зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчi неспокiйна думка, пристрасть i мука наклали свiй вiдбиток. Постава горда i спокiйна, руки в залiзах.
 
Вiлькомiрська. Так ось який цей Хмарний... я уявляла його собi зовсiм iншим.
Ружинський. Звiр одмiтний - хутровий, нема чого казати.
Дубровський. Василь Хмарний! Суд його королiвської милостi розглянув твою справу i зважив усi твої вчинки i злiї ексцеси. Ти, здається, людина письменна i сам розумiєш, що вини твої суть горловiї. Ти грабував замки, скарби i маєтки панськi, взрушаючи спокiй посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великi кривди i шкоди, пiдданих панських на бунти гайдамацькi i ребелiї пiдмовляв, ти гуртував гайдамацькi купи i посилав їх до Залiзняка та iнших рiзунiв; маючи достатнiй шматок хлiба, ти вiдважився пiдняти руку на панiв своїх, не дбаючи на повелiння божiї, на вiру христову, на право Речi Постолитої. За всi цiї вчинки i фортельнi ексцеси* (* Тут: злочиннi дiї.) винен ти смертi.
Ружинський. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, - на шибеницю, та й годi.
Хмарний. I справдi, про що розмовляти? Не тiште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд - а розправу, бо не злочинцiв ви караєте, а весь народ, який вiдважився сказати, що вiн не бидло, а має вiльну душу. Спокiй i мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили першi? Чи не ви ж першi нагнали в Смiлянщину тисячi жовнiрiв iз регiментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав i нищив його дощенту. А гвалти i злiї ексцеси? Чи не ви ж першi знущалися з нас i в Черкасах, i в Корсунi, i в Жаботинi? Чи не вашi жовнiри викручували руки i ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самi роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цiлому народовi. Але живий народ, i не вмре Україна, i не буде вам хлопом вiльний одважний народ!
Ружинський (крiзь зуби). Собака, пся вiра...
Дубровський (до княгинi). Ясновельможна княгиня чула. Панi все ж таки хоче його спитати?
Вiлькомiрська (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.
Дубровський. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок княгинi Вiлькомiрської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, - вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на блакитнiй подушцi. Чи не знаєш ти, де подiвся цей алмаз, що рiвного йому немає на всiй Українi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться до княгинi, я врятую тебе вiд смертної кари.
Вiлькомiрська (втручається). Так, так, мiй козаче, я внесу за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.
Хмарний . (мовчить, потiм усмiхається хмуро). Що ж, виходить, i хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панiв усе продається, не тiльки хлопи - i гонор, i ласка крулiвська. Тiльки не купити вам козацької душi, найяснiша княгине, i не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли паювали здобич мої хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не було тодi вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, - i за чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки - за всi канчуки, якими вигнiтали з нас пiт державцi вельможної панi. Тiльки, замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам на вельможну шию найбiльше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.
Ружинський (розлючений, пiдбiгає до Хмарного). Як ти смiєш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!
 
Хмарний кидається на нього силкуючись розiрвати залiза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.
Ружинський одскакує, Дубровський i Брагiнська пiдводяться схвильованi. Вся ця сцена вiдбувається дуже хутко.
 
Хмарний (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдукiв). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця дiвчина не плюнула тобi в лице. Гетьi (Вiдштовхує гайдукiв). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не прошу життя на обмiн - нехай завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi - тiльки розв'яжи менi руки, щоб я мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за твоє алмазне жорно!
 
III
 
Тiєї ж хвилини в залу з бокових дверей вбiгає Стеся i перше нiж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода гарна дiвчина, в звичайному вбраннi городянки, в гаптованiй перлами кошулi* (* Кошуля - сорочка.) яку видно з викоту оксамитної сукнi, що щiльно охоплює стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.
 
Стеся. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
Дубровський (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича i рицаря. Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.
Стеся (що прислухається до слiв Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останнi слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слiв... ви не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане, о вельможний пане суддя.
Дубровський (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.
 
Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпається в їхнiх руках.
 
Ружинський (робить крок до Дубровського i вiдповiдає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, - я, граф Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв своєю шаблею, - ви ж, пане суддя, вмiєте вбивати людей тiльки... вашим пером.
Дубровський (поважно). Правда, ясновельможний пане, - я хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на моїм тiлi, i мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полi, в рiвному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдукiв). Виведiть злочинця. Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможнiй панi. (Уклоняється гостям i хоче йти).
Стеся (побачивши це, знов кидається до нiг Дубровському, хапаючи його руки). Милостi, милостi, мiй ласкавий, мiй ясновельможний пане. (Цiлує йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, - ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно, закликаю вас ласкою божою... не робiть, не робiть того, що не можна поправити... Я зараз... я зараз же вам усе... все... Хiба й можна його, рiдного... єдиного... (Ревно плаче).
Дубровський (холодно). Пане Лабенцький, виведiть цю дiвчину.
 
Стеся пiдводиться хитаючись i дивиться навкруги нетямущим поглядом.
 
Хмарний (з несказанною мукою на лицi). Стесю...
Вiлькомiрська (що бачить, яка мука вiдбивається на лицi Хмарного). То що ж, мiй хоробрий козаче? Мабуть, є ще на свiтi скарби, дорожчi за гайдамацькi ненавистi... сльози дiвочi... Не схотiв узяти викупу за алмаз - може, вiзьмеш за алмазну сльозу дiвочу?
Стеся (кидається до княгининих нiг i цiлує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найяснiша панi... Поможiть, вирятуйте його, моя кохана панi... Я ж служитиму вам цiлий свiй вiк, тiльки врятуйте... врятуйте менi мого... мого... рiдного... єдиного. (Плаче).
Вiлькомiрська (знизує плечима). Я хотiла це зробити, але вiн сам не хоче. Що ж, може, ти зумiєш добитись цього, - спитай у нього, де вiн подiв моє алмазне жорно.
Стеся (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?
Вiлькомiрська. Так, моя люба, - великий алмаз мого роду. (Пiдводиться. Стеся теж). Знайди менi цей камiнь i, присягаюсь тобi своїм княжим словом, - я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обiцяєте менi помилувати цього чоловiка, як найдеться мiй алмаз?
Дубровський (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь вiдстрочити страту на двадцять день.
Вiлькомiрська. Дякую. (Дає йому руку, яку вiн цiлує). Ходiм, Гельцю. (До Стесi). Чуєш, моя дiвчино, шукай; яшцо знайдеш алмае - вiн залишиться живий. (Виходить iз Брагiнською).
Ружинський. Чуєш, дiвчино? (Бере Стесю за пiдборiддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, - є така згода - ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Смiється).
Хмарний. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш менi за все.
Ружинський (байдуже). Можеш дiстати у Стемпковського в Коднi - вiн тобi заплатить за мене... сокирою. (Виходить смiючись).
 
В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середнi дверi, що з грюкотом зачиняються за ними.
 
Стеся (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Бiжить за ним, але падає, зомлiвши, серед зали).
Дубровський (зупиняючись над нею в роздумi). Нещадно меле млин життя, i не твоїм слабим рукам зупинити цi жорна, моя мила.
 
Завiса.
 
ДIЯ ДРУГА
 
Корчма недалеко вiд руського кордону. Просто посерединi вхiднi дверi. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом* (* Шинквас - прилавок.), охкаючи та зiтхаючи. Лiворуч - два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, - немає нiкого, а за другим, що на задньому планi, - два непевного вигляду шляхтичi - пан Лозка i пан Прозка - п'ють і грають у карти i щохвилини сваряться. Крiм тих столiв, є ще два - теж немає коло них нiкого; один праворуч бiля самої рампи i другий - посерединi.
 
Пан Лозка (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього... (В азартi ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю - здось вона в пана дуже соромлива, неначе попiвна. А маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
Пан Прозка (худий, жовтий, зi злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблiв! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка* (* Швачка Максим - один з керiвникiв Колiївщини, запорозький козак.) списом прошив.
Корчмар (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити - бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка - тьфу!
Прозка. Добре, добре! Iди. Мало вiн вас рiзав, до ста дяблiв. Але щось пан дуже щасно грає... Гм... Чи не допомагає пан своїй фортунi?
Лозка (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
Прозка (теж). Пане Лозка!
Лозка. Коли пановi шкода грошей, то треба було грати в носа - гаразд, що вiн у пана такий довгий.
Прозка. Пане Лозка!
Лозка. Пане ГIрозка!
Прозка. Ще раз, до ста дяблiв! (Здає карти). Знов цi пшеклентi вини. (Ляскае злiсно картами по столу).
Лозка (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вронi-не ходь по пшеницi, бо вискочить хлоп з камiнням - тебе покалiчить. (Регоче).
Прозка (злiсно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопiв. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажiть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того мiсяця на ярмарку в Iгнатiвцi, коли там гайдамаки бешкетувалй?
Лозка (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?
Прозка. Так, пане, в Iгнатiвцi?
Лозка. Я... я був там у свого швагра.
Прозка (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагiвських ченцiв?
Лозка (остаточно збентежений). Я... яких ченцiв? Що то пан вигадуiє?
Прозка. Так, пане, у тих ченцiв, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регiментаря Стемпковського в Коднi?
Лозка (розлютований, схоплюється i виймає шаблю). Ах ти, собако, пся вiро, котолупе поганий! Я тобi покажу, як калюмнiю* (* Калюмнiя - наклеп.) чинити! (Нападає на Прозку).
Прозка (теж вихоплює шаблю i обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблiв, я тобi покажу, як фортельнi ексцеси чинити, кабан пузатий!
 
Б'ються.
 
Корчмар (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль iде. Жовнiри! Скрiзь по хуторах жовнiри! Арештують, роблять труси.
 
II
 
Стукiт у дверi.
Корчмар iз жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблi i сiдають, теж зляканi. Увiходить Лiя, слiпа дiвчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блiдим лицем, у темнiй, подiбнiй до сорочки сукнi, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Лiя (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, i говорить iз мрiйною журбою, нi до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворi... Як замерзли мої бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але пов'яли всi мої квiтки... (Сiдає праворуч i перебирає струни, дивлячись перед собою).
Лозка. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
Корчмар (нерiшуче наближається до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Бродi... Немає в неї нi хати, нi мами, нiчого... З того часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiває, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зiтхає), 0-ой-ой... Якi тепер часи настали...
Лiя. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як поколотi мої бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi свої босi нiжки... Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх єсть хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я перепiлочка? Так, так... Хтось назбирає i пов'яже золотi снопи... а бiдна перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiває пiд цитру).
Як iз-за гори та з-за байраку        
Виходили вчора гайдамаки.        
Як прийшли, байраки порубили,   
Порубавши, жарко запалили,       
Соловйових дiтей посмалили,      
Як пожали женцi спiле жито,        
Вже нема де перепiлцi жити.       
Полетiла бiдна сиротинка,            
Пострiчав її маленький соловейко.           
"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,     
Не лiтай темненької ти ночi,         
Бо поколеш на стерниночку ти очi".         
"Ой, на що менi тепер глядiти,     
Як померли мої малi дiти".
                           
III
 
Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях i неначе на когось чекає, дивлячись надвiр. Потiм зачиняє, зiтхнувши, дверi i йде в хату.
 
Стеся (знов вертається до дверей i дивиться, схвильована, надвiр). Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.
 
Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
 
Стеся. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?
 
Корчмар подає пiвмиски i жбан iз медом.
 
Стеся. Ось, прошу, будь ласка.
 
Сiдають за стiл праворуч.
 
Макосiй. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi їхати з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших - проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто попадеться.
Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цiєї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...
 
Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосiя, часто повертаючи в їхнiй бiк свого довгого носа.
 
Макосiй. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама - були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi євреям i на нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй княгинi, Стесю.
Стеся. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б довелося вiддати життя за нього.