Вечори на хуторі біля Диканьки. - 06

"Ловка пісня, свате!" сказав винокур, нахиливши голову трохи набік і повернувшись до голови, що остовпів від такого зухвальства. "Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами..." І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, готуючись слухати ще, бо під вікном розлягався регіт і крики: ще раз! ще раз! Одначе гостре око помітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго залишається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дозволяє часом недосвідченій ще миші бігати коло свого хвоста; а тимчасом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до її нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому1, держалась за дерев'яну закрутку в дверях, і раптом на вулиці зчинився крик... Винокур, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку і вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.
"Ні, ти не втечеш од мене!" кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною наверх чорному кожусі. Винокур, користуючись нагодою, підбіг, щоб заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; але злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. "Ні, ти не втечеш од мене!" кричав голова, тягнучи свого бранця, що, нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату, просто в сіни. "Карпе, відчиняй комору!" сказав голова десяцькому. "Ми його в темну комору! А там збудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо!"
Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але тут саме бранець, користуючись тим, що в сінях було темно, раптом проявив надзвичайну силу і вирвався з його рук.
"Куди?" закричав голова, схопивши його ще міцніше за комір.
---
1 Десяцький — старший у групі робітників на будівництві, у шахті.
"Пусти, це я!" чувся тоненький голос. "Не поможе! не поможе, брат! Пищи собі хоч по-чортячому, не то що по-бабському, мене не одуриш!" і штовхнув його в темну комору так, що бідний бранець застогнав, упавши на долівку, а сам в супроводі десяцького рушив до писаревої хати, і слідом за ними, як пароплав, задимів винокур.
Задумавшись, ішли вони всі троє, похнюпивши голови, аж раптом, повертаючи в темний завулок, разом скрикнули від сильного удару по лобах, і такий самий крик відлунав у відповідь їм. Голова, примруживши око своє, побачив, вельми здивований, писаря з двома десяцькими.
"Я до тебе йду, Пане писарю".
"А я до твоєї милості, пане голово".
"Чудасія, пане писарю".
"Диво та й годі, пане голово".
"А що?"
"Хлопці казяться! бешкетують цілими юрмами по вулицях. Твою милість величають такими словами — одно слово, вимовити сором; п'яний москаль побоїться викинути їх нечестивим своїм язиком". (Все це худорлявий писар, у пістрьових шароварах і в жилеті дріж-джаного кольору, проказував, витягаючи шию вперед і зараз же повертаючи її до попереднього стану.) "Задрімав був трохи, так розбудили трикляті волоцюги сороміцькими своїми піснями та грюкотом! Хотів приструнчити їх гарненько, та поки надів шаровари й жилет, усі розбіглися хто куди. Найстарший їхній проте не викрутився. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, куди садовлять колодників. Аж душа мені горіла дізнатися, що воно за птах, та пика уся в сажі, як у того чорта, що кує цвяхи для грішників".
"А як він убраний, пане писарю?"
"У чорному вивернутому кожусі, сучий син, пане голово".
"А чи не брешеш ти часом, пане писарю? Що, коли цей пройдисвіт сидить тепер у мене в коморі?"
"Ні, пане голово. Ти сам, даруй на цім слові, согрішив трохи".
"Давайте-но світла! ось ми побачимо його!"
Світло принесли, двері відчинили, і голова аж охнув здивовано, побачивши перед собою свояченицю.
"Скажи, будь ласка", сказала вона, підступаючи до нього: "чи не зсунувся ти вже зовсім з глузду? Чи була в одноокій довбні твоїй хоч крихта мозку, коли штовхнув ти мене в темну комору; щастя ще, що не вдарилась я головою об залізний гак. Хіба ж я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами, та й штовхає! А бодай тебе на тім світі штовхали чорти!.." Ці останні слова винесла вона вже за двері, на вулицю, виходячи туди задля своєї якоїсь причини. "Та я бачу, що це ти", сказав голова, отямившись. "Ну, пане писарю, чи не шельма той шибеник?" "Шельма, пане голово".
"А чи не пора нам усіх тих гульвіс провчити як слід та навернути їх до чесного діла?"
"Давно пора, давно пора, пане голово".
"Вони, дурні, взяли собі... Що за нечиста сила, наче своячениця кричить чогось на вулиці; вони, дурні, взяли собі в голову, буцімто я їм рівня. Вони думають, що я їх брат, простий козак!.." Тут голова відкашлявся і поглянув навколо спідлоба, — бачилось, що лагодиться почати мову про речі поважні. "Тисяча... отих клятих років, хоч убий, не вимовлю... ну, ще й якогось-то року, комісарові тодішньому Ледачому, наказано було вибрати з-між козаків спритнішого за всіх. О! (це "о" голова вимовив, піднявши палець догори) спритнішого за всіх! цариці за провожатого. Я тоді..."
"Що й казати! це кожен уже знає, пане голово. Всі знають, як заслужив ти царської ласки. Признайся тепер, на моє вийшло; таки ти согрішив, сказавши, що піймав того харцизяку в вивернутому кожусі?"
"А щодо того диявола у вивернутому кожусі, то його, на науку іншим, забити в колодки та й всипати добре. Хай знають, що воно — власть! Від кого ж голова й наставлений, як не від царя? А там доберемось і до інших хлопців: я не забув, як трикляті гульвіси загнали в город стадо свиней, що поїли мені всю капусту та огірки; я не забув, як бісові діти не хотіли мені жито змолотить; я не забув... Та хай вони згинуть, мені треба доконче знати, що то за шельма у вивернутому кожусі".
"Це спритний, видно, птах!" сказав винокур; щоки в нього за всю розмову безперестанно заряджались димом, як тяжка гармата, на цім же слові губи, звільнивши люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. "Такого-от чоловіка не зле б, про всякий випадок, і при винокурні мати. А ще краще повісити на верхів'ї дуба замість панікадила". Такий дотеп здався, не зовсім дурним винокурові, і він тут-таки намислив, не чекаючи, поки хто інший його похвалить, нагородити себе хрипким сміхом.
На цей час підходили вони до невеликої, геть похиленої хати, — цікавість у наших подорожан зросла. Усі стовпились біля дверей. Писар дістав ключа, забряжчав ним коло замка: та це був ключ од скрині його. Нетерплячка зросла. Засунувши руку, почав він шукати і сипати лайку за лайкою, що ніяк не знайде його. "Є!" сказав він нарешті, нагнувшись і витягаючи його десь із самого дна просторої кишені пістрьових своїх шароварів. На цім слові серця наших героїв, здавалося, злились в одно. І це величезне серце забилося так сильно, що навіть замок, брязнувши, не міг заглушити нерівного його стуку. Двері одчинились і... Голова пополотнів; винокурові стало холодно, і чуб його, здавалося, хотів злетіти на небо; жах відбився на писаревому обличчі: десяцькі поприростали до землі і не могли ніяк стулити дружно роззявлених ротів своїх: перед ними стояла своячениця.
Вражена не менше за них, вона проте схаменулась і хотіла була підійти до них.
"Стій!" закричав нестямним голосом голова і грюкнув за нею дверима. "Панове! це сатана!" галасував він. "Вогню! мерщій вогню! Не пошкодую казенної хати! Пали її, пали, щоб і кісток чортових не зосталося на землі!"
Своячениця від жаху кричала, чуючи за дверима грізний вирок. "Що ви, братця!" казав винокур. "Слава богу, волосся у вас мало не в снігу, а й досі розуму не набрались: од простого вогню відьма не загориться! Тільки вогонь з люльки може запалити нечисту силу. Стривайте, ось я зараз!"
Та теє мовивши, висипав він гарячий присок із люльки у віхоть соломи і взявся роздмухувати його. Відчай додав тимчасом духу нещасній своячениці, і вона почала голосно благати та умовляти їх.
"Стривайте, братця! Навіщо даремно гріха набиратись; може, це й не сатана!" сказав писар. "Коли воно, теє, тобто, що сидить там, згодиться перехреститись, то це буде певний знак, що не чорт".
На це пристали.
"Цур, сатано!" казав далі писар, притулившись губами до щілини в дверях. "Як не поворухнешся з місця, то ми відчинимо двері".
Двері відчинились.
"Перехрестись!" сказав голова, оглядаючись назад себе, наче вибираючи безпечне місце задля ретиради.
Своячениця перехрестилась.
"Що за чортовиння! це ж і справді своячениця!"
"Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, до цієї нори?"
І своячениця, схлипуючи, розказала, як серед вулиці схопили її хлопці на оберемок і, хоч вона й дуже пручалась, увіпхнули в широке вікно хати й забили віконницею. Писар глянув: завіси од широкої віконниці одірвано, і тільки зверху прибита вона дерев'яним брусом.
"Начувайся ж, одноокий сатано!" скрикнула вона, підступивши до голови, що подався трохи назад і все ще міряв її своїм оком. "Я знаю твою думку: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб мати собі волю лицятися до дівчат, щоб не було кому бачити, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти цього вечора говорив з Ганною? О! я знаю все! Мене трудно ошукати й не такій дурноверхій головешці, як твоя. Я довго терплю, та потім уже не прогнівайся..."
Сказавши це, вона показала кулака і швидко пішла, зоставивши остовпілого голову. "Ні, тут не на жарт сатана вплутався", думав він, шкребучи собі тім'я.
"Спіймали!" гукнули, входячи, десяцькі.
"Кого спіймали?" спитав голова.
"Чорта у вивернутому кожусі."
"Давайте його сюди!" гукнув голова, схопивши за руки приведеного бранця. "Та ви показились: це ж п'яний Каленик".
"Що за погибель! в руках у нас був, пане голово! У провулку обступили нас кляті хлопці, та ну танцювати, смикати, висолоплювати язики, виривати з рук... а, нечистий би вас забрав!.. 1 як ми схопили цю ворону замість нього, бог один знає!"
"Властю моєю і всіх мирян дається повеління зловити зараз же цього розбійника; а оним способом і всіх, кого найдете на вулиці, і привести на розправу до мене!.."
"Змилуйся, пане голово!" закричав дехто, кланяючись у ноги. "Коли б ти бачив, що то за пики: нехай нас бог поб'є, і родились ми й хрестились — не бачили таких бридких мармиз. Адже як що до чого, пане голово, то перелякають добру людину так, що опісля жодна баба не візьметься виливати переполох".
"Дам я вам переполоху! Що ви? не хочете слухатися? Ви, певне, тягнете за ними руку? Ви бунтарі? Що це?.. Що це?.. Ви заводите розбій!.. Ви... Я донесу комісарові! Зараз же мені! чуєте, зараз. Біжіть, летіть птицею! Щоб я вас... Щоб ви мені..."
Усі розбіглись.
 
V. УТОПЛЕНА
Ні про що не турбуючись, не думаючи про розіслану погоню, призвідник усього того гармидеру помалу підходив до старого дому та ставу. Не треба, думаю, й казати, що це був Левко. Чорний кожух його був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаючись тільки на краю, що стояв проти місяця, тонким срібним пилом... Нерухомий став повіяв прохолодою на стомленого пішоходця і примусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; у глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов'їні співи. Непереборний сон швидко почав склеплювати йому очі; стомлене тіло от-от ладне було забутися й заніміти; голова похилилась... "Ні, так я, бува, ще засну тут!" сказав він, стаючи на ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч стояла перед ним ніби ще пишніша. Якесь дивне п'янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, у якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши подих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився у глибочінь його і побачив: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть. Бачить: вона киває стиха головою, вона махнула ручкою, вона усміхається... Серце його враз забилось... Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на дім: похмурі віконниці були одчинені; шибки виблискували проти місяця. "От і йми тепер віри людським балачкам", подумав сам собі герой наш. "Дім новісінький; фарби так і грають, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось" — і він мовчки підійшов ближче, але там було тихо. Голосно й дзвінко перекликались чарівні співи солов'їв, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було, як шелестять та тріскотять коники і гуде болотяна птиця, б'ючи слизьким дзьобом своїм у широке водяне дзеркало, солодку якусь тишу та тихе роздолля відчув він у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:
Ой ти, місяцю, мій місяченьку.
І ти, зоре ясна! Ой, світіть там по подвір'ю,
Де дівчина красна.
Вікно тихо відчинилось, і та сама голівка, відображення якої бачив він у ставку, виглянула, уважно дослухаючись до пісні. Довгі вії були півопущені на її очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж вродлива, яка красна! Вона засміялась!.. Левко здригнувся.
 

Зачудований, дивився він у непорушні води ставу...
 
"Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні!" тихо промовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.
"Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?"
Сльози тихо покотились по блідому виду її. "Парубче", казала вона, і дивно якось її мова за серце брала: "парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шовком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, винизаний перлами. У мене золото є... Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту мужичку. Глянь на обличчя: вона зігнала рум'янець своїми нечистими чарами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!.."
Голос її, що раптом був піднісся, змовк. Сльози рясно покотились по білому виду. Якесь тяжке, сповнене жалості і суму почуття стисло груди парубкові.
"Я все зробив би для тебе, моя панночко!" сказав він, умліваючи серцем: "та як мені, де її найти?"
"Глянь, глянь!" швидко промовила вона: "вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втопленої; але я знаю, я відчуваю, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!"
Левко поглянув на берег: у тонкому срібному тумані маячили легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквітчана конваліями лука, сорочках; разки золотого намиста, коралі, дукачі виблискували у них на шиях; та вони були бліді; тіло їх було прозоре, як хмарки, і ніби світилося наскрізь у срібному місячному промінні. Дівоче коло наблизилось до нього. Почулися голоси. "Нумо у ворона, нумо гратися у ворона!" — зашуміли всі, наче комиш при березі, коли торкнуть його під тихий присмерковий час легкі вітрові уста. "Кому ж бути за ворона?" Кинули жеребок — і одна дівчина вийшла із натовпу. Левко взявся придивлятися до неї. Обличчя, одяг, все на ній таке саме, як і на інших. Помітно тільки, що вона неохоче грала цю роль. Дівочий гурт витягся довгою низкою і прудко втікав од нападу хижого ворона. "Ні, я не хочу бути за ворона", сказала дівчина, стомлена та знеможена. "Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!" "Ти не відьма!" подумав Левко. "Хто ж буде за ворона?" Дівчата знову хотіли кинути жеребок. "Я буду за ворона!" визвалася одна з-поміж них. Левко почав пильно вдивлятися в обличчя її. Прудко й сміливо гналася вона за дівочим ключем і кидалася на всі боки, щоб упіймати свою здобич. Тут Левко запримітив, що тіло її не так світилось, як у інших: всередині в ньому щось чорніло. Зненацька пролунав крик: ворон кинувся на одну з гурту, схопив її, і Левкові привиділось, ніби у неї випустились кігті і на виду блиснула люта радість. "Відьма!" сказав він, раптом показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.
Панночка засміялась, і дівчата з криком повели за собою ту, що вдавала ворона. "Чим же віддячити тобі, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій не дає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, оддай йому цю записку..." Біла рученька простяглась, обличчя її дивно якось засвітилось і засіяло... Млосно забилося козакове серце, тремтіння невимовне його охопило... Він ухопив записку і... прокинувся.
 
VI. ПРОБУДЖЕННЯ
Невже ж це я спав?" сказав сам собі Левко, встаючи з не-великого горбка. "Так ясно, ніби наяву!.. Дивно, дивно!" повторив він, оглядаючись. Місяць, спішившись над його головою, показував північ; усюди тихо; від ставу подихало прохолодою; над ним сумно стояв ветхий дім із зачиненими віконницями; мох та дикий бур'ян свідчили, що давно з нього вийшли люди. Тут він розтулив свою руку, що судорожно була стиснута весь час, коли він спав, і скрикнув зачудований — у ній була записка. "Ех, коли б я та вмів читати!" подумав він, сяк і так повертаючи її перед собою. Аж тут почувся позад нього шум.
"Не бійтесь, просто й хапайте його! Чого поторопіли? нас десятеро. Б'юсь об заклад, що це людина, а не чорт!" Так кричав голова до своїх супутників, і Левко відчув, як його схопило враз кілька рук, що декотрі з них тремтіли з ляку. "А скидай-но, пане-брате, свою страшну личину! Годі тобі морочити людей!" промовив голова, вхопивши його за комір, — і отетерів, вирячивши на нього око своє. "Левко, син!" скрикнув він здивовано, поточившись назад і опускаючи руки. "Це ти, собачий сину! Ач, чортяче насіння! Я думаю, що це за шельма, що за диявол вивернутий бешкетує! Аж виходить, це ти, неварений кисіль твоєму батькові в горло, зволиш заводити по вулиці розбій, складаєш пісні!.. Еге, ге, ге, Левку! А що це? Видно, свербить у тебе спина! В'яжіть його!"
"Стривай, батьку! велено тобі оддати оцю записочку", промовив Левко.
"Не до записок тепер, голубчику! В'яжіть його!"
"Стривай, пане голово!" сказав писар, розгорнувши записку: "комісарова рука!"
"Комісарова?"
"Комісарова?" мимохіть проказали й десяцькі.
"Комісарова? дивина! ще чудніше!" подумав сам собі Левко.
"Читай, читай!" сказав голова: "що там пише комісар?"
"Послухаємо, що пише комісар!" промовив винокур, держачи в зубах люльку і добуваючи вогню.
Писар одкашлявся й почав читати: "Наказ голові, Явтухові Ма-когоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі недоїмки та пильнувати на селі ладу, одурів і твориш капості..."
"От, їй-богу!" перебив голова: "нічого не чую!"
Писар почав ізнову: "Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий ду..."
 
 
"Стій, стій! не треба!" закричав голова: "я хоч і не чув, а проте знаю, що головного тут іще нема. Читай далі!"
"А з тої причини наказую тобі, не гаючись, женити твого сина, Левка Макогоненка, на козачці з вашого-таки села Ганні Петри-ченковій, а також полагодити мости на верстовому шляху і не давати обивательських коней без мого відома судовим паничам, хоч би вони їхали просто з казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я оний мій наказ невиконаним, то тебе одного примушу одвіт держати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дриш-пановський".
"Ось воно що!" сказав голова, роззявивши рота. "А чуєте, чуєте: за все голова має одвіт держати, отож — слухатись! безсуперечно слухатись! а ні, то — вибачайте... А тебе!" вів далі він, повертаючись до Левка: "коли є такий наказ від комісара — хоч і чудно мені, яким побитом дійшло воно до нього — тебе я оженю; тільки спершу скуштуєш ти нагайки! Знаєш, тієї, що висить на стіні біля покуття? Я обновлю її завтра... Де ти взяв цю записку?"
Левко, хоч і як зчудований, що так воно все несподівано повернулося, не втратив, проте, розуму й вигадав іншу відповідь, вирішивши потаїти, як воно справді було і від кого мав ту записку. "Я навідувався", сказав він, "іще вчора звечора до міста й зустрів комісара, що саме вилазив із брички. Почувши, що я з нашого села, комісар дав мені цю записку і зволів на словах сказати тобі, батьку, що, як буде повертатись, то заїде до нас пообідати".
"Він це сказав?"
"Сказав".
"А чуєте?" казав голова, пишаючись і повернувшись до супутників своїх: "комісар сам своєю особою приїде до нашого брата, тобто до мене, на обід. О!" Тут голова підняв палець догори і так наставив свою голову, мовби вона прислухалася до чогось. "Комісар, чуєте, комісар приїде до мене обідати! Як ти думаєш, пане писарю, і ти, свате, це ж неабияка честь! хіба ж не так?"
"Іще, от скільки можу пригадати", підхопив писар: "жоден голова не пригощав комісара обідом".
"Не всякий голова голові рівня!" проказав самозадоволено голова. Рот його скривився, і якийсь тяжкий хрипкий сміх, схожий більше на далекий грім, загув у нього в устах. "Як ти гадаєш, пане писарю, треба б для такого значного гостя звеліти, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще там чого... Га?"
"А треба б, треба, пане голово!"
"А коли ж весілля, батьку?" спитав Левко. "Весілля? Дав би я тобі весілля!.. Ну, та для такого гостя... завтра вас піп і звінчає. Дідько з вами! Хай комісар побачить, що то — справність. Ну, хлопці, тепер спати! Ідіть додому!.. Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли я..." при цих словах голова поглянув отим своїм поважним та значущим поглядом спідлоба.
"Ну, тепер голова почне вже розповідати, як віз царицю!" сказав Левко, швидко й радісно простуючи до знайомої хати, оточеної низенькими вишнями. "Хай дасть тобі бог царство небесне, добра та красна панночко", думав він. "Хай тобі на тім світі вічно усміхається поміж ангелами святими! Нікому не розкажу я про диво, що сталося цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна тільки й повіриш мені і разом зі мною помолишся за упокій душі нещасної втопленої!" Тут він надійшов до хати: вікно було відчинене; місячне проміння проходило крізь нього і падало на Ганну, що спала перед вікном; голова її злягла на руку; щоки тихо полуменіли; уста ворушились, невиразно промовляючи його ім'я. "Спи, моя красуне! Нехай присниться тобі все, що є кращого на світі; та й найкращий сон не зрівняється з нашим пробудженням!" Перехрестивши її, зачинив він віконце та й пішов тихенько. Незабаром усе поснуло на селі; один тільки місяць так само осяйно та чудово плив у безкраїх пустинях розкішного українського неба. Так само урочисто дихала височінь, і ніч, чарівлива ніч, велично догоряла. Так само прекрасна була земля в дивовижнім срібнім сяйві; та ніхто вже не милувався з того, не тішився тією розкішшю: все огорнув сон. Інколи тільки порушували тишу, зненацька забрехавши, собаки. І довго ще п'яний Каленик вештався поснулими вулицями, шукаючи своєї хати.
 
Втрачена грамота
Бувальщина, розказана дячком ***ської церкви
Так ви хочете, щоб я ще розказав вам про діда? — Чому й не розказати, не потішити стародавньою побрехенькою? Ех, старовина, старовина! І яка то розкіш, яка радість зійде на серце, коли почуєш про те, що давно, давно, що ні місяця йому, ні року немає, діялось на світі! А до того як ще вплутається який родич, дід чи прадід, — ну, тоді і рукою махни: от щоб мені, похлинутися за акафістом великомучениці Варварі, коли не здається, що все теє діялось тоді з тобою, ніби ти вліз у прадідову душу, або прадідова душа у тобі грає... А гірш од усього мені оці наші дівчата та молодиці: ступи тільки на поріг, так зразу й засокочуть: "Хомо Григоровичу, Хомо Григоровичу! а нуте якої казочки-страховиночки!а нуте-бо, нуте!., "тара-та-та, та-та-та... і як почнуть, і як почнуть... Розказати не важко, тільки подивіться ж ви, що тоді діється з ними, як полягають спати. Я ж добре знаю, що кожна тремтить під укривалом, ніби б'є її лихоманка, з головою б рада влізти у свій кожух. Шкрябне об горщик пацюк, чи сама як-небудь зачепить ногою коцюбу — крий боже, і душі немає. А на другий день ніби й не було того нічого; чіпляється знову: розказуй їй страшної казки та й годі. Про що б же вам розказати? Зразу не спаде на думку... Хіба от що, розкажу я вам про те, як покійний мій дід грав з відьмами в дурня. Тільки заздалегідь прошу вас, панове, — не перебаранчать, бо щоб не вийшло такого киселю, що соромно буде і в рот його взяти. Покійний дід, треба вам сказати, на свій час був козак не простий. Знав він, де твердо-он-то, і де слово-титлу поставити. У свято, бувало, так одпече апостола в церкві, що куди якомусь теперішньому поповичеві. А за тодішніх часів, самі знаєте, коли зібрати грамотіїв з усього Батурина, то нема чого й шапки підставляти, — всіх в одну жменю забирай. Отже не диво, що усякий зустрічний вклонявся дідові мало не до пояса.
Треба було одного разу вельможному гетьманові послати до цариці грамоту. Тодішній полковий писар... от як на лихо прізвища його не пригадаю... Віскряк — не Віскряк, Мотузочка — не Мотузочка, Голопуцьок — не Голопуцьок... Знаю тільки, що химерне якесь теє прізвище, — гукнув ото він діда, і каже йому, що так і так, виряджає його сам гетьман з грамотою до цариці. Дід не любив довгих зборів: зашив грамоту в шапку; вивів коня; цмокнув жінку і двох своїх, як він казав, поросят, що одно з них доводиться рідним батьком хоч би й нашому братові; і збив за собою таку куряву, ніби п'ятнадцять хлопців заходилися посеред шляху гратися в каші. На ранок, ще не співали четверті півні, як дід був уже в Конотопі. А там на той час ярмарок: людей на вулицях — аж у очах рябіє. А що було ще рано, то всі куняли, порозлягавшись на землі. Коло корови лежав гуляка-парубок з червоним, як снігур, носом; трохи далі, сидячи, хропла перекупка з кременями, синькою, дробом та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою чумак; на самому шляху розкидав ноги бородань-москаль з поясами та рукавицями... ну, всякого наброду, як водиться на ярмарках. Дід спинився, став роздивлятись. Тимчасом по ятках почало потроху ворушитись: забряжчали пляшками жидівки; то в одному місці, то в другому клубками повалив дим, і по всьому табору пішов дух гарячих сластьонів. Дід згадав, що в нього немає про запас ні тютюну, ні огнива; от і пішов він по ярмарку тинятись. Не встиг пройти ступнів двадцять — назустріч запорожець. Гуляка, видно! Штани червоні на ньому, як жар, синій жупан, ясний, барвистий пояс, збоку — шабля і люлька з мідним ланцюжком по самі п'яти — запорожець, та й тільки! Ех, народець! стане, було, випростається, закрутить молодецького вуса, брязне підковами і — піде! та як піде: ноги витанцьовують, як веретено в бабиних руках; по струнах ударить — струни на бандурі, як вихор зашумлять; сам у боки, навприсядки; а як заспіває — душа гуляє!.. Ні, минулось: не бачити вже запорожців! Так: от зустрілись. Слово-друге, познайомились. Загомонілись, заговорились, за балачками дід зовсім забув про те, що йому треба їхати. І загуляли козаки, як перед великим постом на весіллі. Тільки скільки не гуляй, все ж набридне бити горщики та шпурляти грішми межи люди, та й ярмаркові не вік же стояти! От і домовились козаки не розлучатись і далі їхати разом. Виїхали в поле, як уже сутеніло. Сонце зайшло; де-не-де горіли тільки замість нього червонясті смуги; у полі рябіли ниви, як святкові плахти чорнобривих молодиць. Балакучий став наш запорожець на диво. Дід та ще другий козак, що пристав до гурту, подумали вже, чи не біс сидить у ньому. Звідки у нього тільки що бралось. Історії та примовки такі диковинні, що дід кілька разів хапався за боки і мало кишок не порвав од реготу. Та в полі дедалі темнішало, а разом з тим незв'язнішою ставала і молодецька мова. Далі він і зовсім примовк, став полохатись кожного шелесту. "Ге, ге, земляче! та ти не на жарти почав сов лічити. Чи не думаєш, як би швидше додому та на піч!" Запорожець обернувся і звів на них налякані очі свої: "Перед вами не потаюся, товариші: чи ви знаєте, що моя душа давно вже запродана чортові". "Дивись, яке диво! Кому на своєму віку не доводилось з ними мати мороку? Отут-то й треба гулять, як кажуть, напропале", "Ех, хлопці! гуляв би, коли ж цієї ночі строк козакові! Гей, браття!" сказав він і ляснув їх по руках: "ех, не дайте мене! не спіть одну цюю ніч, не забуду вашої дружби довіку!" Як же не допомогти чоловікові в такій біді? Дід так і сказав, що швидше дасть він одрізати оселедець на своїй голові, ніж попустить чортові хоч понюхати мордою його собачою християнської душі.