Вечори на хуторі біля Диканьки. - 09

Щедрик, ведрик! Дайте вареник, Грудочку кашки, Кільце ковбаски!
Регіт винагороджував штукаря. Маленькі вікна відчинялися, і сухорляві руки бабусь, які самі тільки з поважними батьками залишалися в хатах, висувалися з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата одні з-перед одних підставляли мішки і підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточували гурт дівчат: галас, гамір, той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата ловили парубка, підставляли йому ногу, і він летів разом з мішком сторч головою на землю. Здавалося, цілу ніч ладні були провеселитися! І ніч, як на те, так розкішно жевріла! і ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу!
Коваль спинився зі своїми мішками. Йому почувся в юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки в ньому здригнулись; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.
Так: це вона! стоїть, як цариця, і блискає чорними очима, їй розказує щось показний парубок; мабуть, забавне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється. Нібито мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь натовп і став коло неї. "А, Вакуло, ти тут! здоров!" сказала красуня з тою самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. "Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! а черевики, які носить цариця, дістав? дістань черевики, вийду за тебе заміж!" і, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.
Як укопаний, стояв коваль на одному місці. "Ні, не можу; несила більше..." промовив він нарешті. "Але, боже ти мій, чому вона така з біса гарна? її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить, так і палить... Ні, немає вже снаги перемогти себе! Час покласти край усьому: пропадай душа, піду втоплюся в ополонці, та й поминай, як звали!"
Тут рішучим кроком пішов він уперед, догнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом: "Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, мороч, кого хочеш; а мене не побачиш більше на цьому світі".
Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й побіг геть.
"Куди, Вакуло?" кричали парубки, бачивши, як біжить коваль.
"Прощайте, браття!" кричав у відповідь коваль. "Дасть бог, побачимось на тому світі; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте, не згадуйте лихом! Перекажіть отцю Кіндратові, щоб одслу-жив панахиду по моїй грішній душі. Свічок перед іконами чудотворця та божої матері, каюсь, не обмалював через мирські справи. Все добро, яке знайдеться у моїй скрині, на церкву! прощайте!"
Проговоривши це, коваль кинувся знову бігти з мішком на спині.
"Він збожеволів!" говорили парубки.
"Пропаща душа!" побожно пробурмотіла бабуся, що проходила мимо: "треба піти розказати, як коваль повісився!"
Вакула тимчасом, пробігши кілька вулиць, спинився передихнути. "Куди це я справді біжу?" подумав він: "начебто все вже пропало. Пошукаю ще способу: зайду до запорожця Пузатого Пацюка. Він, кажуть, знає всіх чортів і все зробить, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково доведеться гинути!"
Тут чорт, що довго лежав без будь-якого руху, застрибав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що він як-небудь зачепив мішок рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, подався до Пузатого Пацюка.
Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п'ятнадцять, як він жив у Ди-каньці. Спочатку він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; а втім, було куди й влізти: бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але вшир був досить важкий. До того ж шаровари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім було не помітно, і, здавалося, горілчаний кадовб сунув вулицею. Мабуть, саме це й дало привід прозвати його Пузатим. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всі вже дізналися, що він знахар. Чи хворів хто на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Чи траплялось, що зголоднілий дворянин вдавився кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити в спину, що кістка проходила, куди їй слід, не вчинивши ніякої шкоди дворянському горлу. Останнім часом його рідко бачили де-небудь. Причиною цього була, можливо, лінь, а можливо, й те, що пролазити в двері ставало йому з кожним роком тяжче. Тоді миряни повинні були вирушати до нього самі, якщо мали яку потребу.
Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, як навмисно, врівень з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.
"Ні, цей", подумав Вакула собі: "ще ледачіший за Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей і руки не хоче підняти!"
Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалося, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, який, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизенький уклін.
"Я до твоєї милості прийшов, Пацюк!" сказав Вакула, кланяючись знову.
Товстий Пацюк підвів голову, та знову заходився сьорбати галушки.
"Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові..." сказав, набираючись духу, коваль: "я веду про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь кривди, доводишся трохи родичем чортові".
Промовивши ці слова, Вакула злякався, подумавши, що висловив все це прямо і мало зм'якшив гострі слова, і ждучи, що Пацюк, схопивши діжку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відступив трохи і затулився рукавом, щоб гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя. Але Пацюк поглянув і знову заходився сьорбати галушки.
Підбадьорений коваль наважився говорити далі: "До тебе прийшов, Пацюк, дай тобі, боже, всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції". Коваль іноді вмів вкинути модне слівце; в цьому він наламався, бувши ще в Полтаві, коли розмальовував сотникові дерев'яний паркан. "Пропадати доводиться мені, грішному! ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а доводиться просити ласки в самого чорта. Що ж, Пацюк?" промовив коваль, бачивши незмінну його мовчанку: "що маю робити?"
"Коли треба чорта, то й іди собі до чорта", відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та далі ковтаючи галушки.
"Для того я й прийшов до тебе", казав коваль, кланяючись: "крім тебе, думаю, ніхто на всім світі не знає до нього дороги".
Пацюк ні слова, і доїдав решту галушок. "Зроби ласку, чоловіче добрий, не відмов!" напосідав коваль: "чи свинини, ковбас, борошна гречаного, ну, полотна, пшона, чи ще чого іншого, коли треба буде... як звичайно між добрими людьми водиться... не поскупимося... Розкажи хоч, як, приміром сказати, потрапити до нього на дорогу?"
"Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима", промовив байдуже Пацюк, не рухаючись.
Вакула витріщив на нього очі, начебто на лобі в нього було написано пояснення цих слів. Що він говорить? безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше-ліпше слово.
Але Пацюк мовчав.
Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев'яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки його і очі мимохіть звернулися на ці страви. "Подивимось", казав він сам до себе, "як це буде Пацюк їсти вареники. Нахилятись він, певно, не схоче, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: бо треба вареника спершу вмочити в сметану".
Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рота; подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.
"Бач, яке диво!" подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною. Відіпхнувши вареник та втерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких тільки мудростей доводить людину нечиста сила, зауваживши при тому, що один тільки Пацюк може допомогти йому. "Вклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід... Однак, що за чорт! таж сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники скоромні! Який з мене справді дурень, стою тут та гріха набираюся! назад!" і побожний коваль прожогом вибіг з хати.
А проте чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже радів, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив з нього й сів верхи йому на шию.
Мороз пішов поза шкірою у коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися... Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав: "Це я — твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш", пискнув він йому на ліве вухо. "Оксана буде сьогодні ж наша", прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха. Коваль стояв, роздумуючи.
"Згода", сказав він нарешті: "за таку ціну готовий бути твоїм!"
Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля. "Тепер уже попався коваль!" подумав він собі: "тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?" Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.
"Ну, Вакуло!" пропищав чорт, так само не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік: "ти знаєш, що без контракту нічого не робиться".
"Я згодний!" сказав коваль: "у вас, я чув, розписуються кров'ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха!" Тут він заклав назад руку — та хап чорта за хвіст.
"Бач, який жартун!" закричав сміючись чорт: "ну, годі, кинь уже пустувати!"
"Стривай, голубчику!" закричав коваль: "а ось це як тобі видасться?" При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. "Постривай же", сказав він, стягаючи його за хвіст на землю: "знатимеш ти в мене, як під'юджувати на гріх добрих людей і чесних християн". Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.
"Змилуйся, Вакуло!" жалібно простогнав чорт: "все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!"
"Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! чуєш? та лети як птиця!"
"Куди?" промовив смутний чорт.
"В Петербург, просто до цариці!" і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.
Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в душі її щось казало, що вона занадто жорстоко повелася з ним. Що, коли він справді наважиться на що-небудь страшне? Чого доброго! може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане називати її першою красунею на селі. Та ні, він мене любить. Я така гарна! він мене нізащо не проміняє; він пустує, прикидається. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба буде йому дати, ніби знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє! і пустотлива красуня вже жартувала зі своїми подругами. "Стривайте!" сказала одна з них: "коваль забув мішки свої; гляньте: які страшні мішки! Він не по-нашому наколядував: я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбас та хліба, мабуть, і не злічити. Розкіш! цілі свята можна об'їдатися".
"Це ковалеві мішки?" підхопила Оксана: "тягнімо мерщій їх до мене в хату та роздивимось гарненько, чого він сюди наклав". Усі, сміючись, схвалили таку пропозицію.
"Але ми не підіймемо їх!" закричала вся юрба раптом, силкуючись зрушити мішки.
"Постривайте", сказала Оксана: "побіжимо хутенько по санки та одвеземо санками!"
І гурт побіг по санки.
Полоненим дуже надокучило сидіти в мішках, дарма, що дяк розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, може, він знайшов би спосіб і вилізти; але вилізти з мішка при всіх, показати себе на сміх... Це стримувало його, і він вирішив чекати, злегка тільки покректуючи під неввічливими Чубовими чобітьми. Чуб сам не менш бажав волі, відчуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Та коли почув, що вирішила його дочка, то заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи, що до хати своєї треба було пройти принаймні кроків з сотню, а то ще й другу. А вилізши, треба причепуритись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки-то праці! та й капелюхи залишилися в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санках. Але сталося зовсім не так, як сподівався Чуб: у той час, коли дівчата побігли по санки, сухорлявий кум виходив з шинку збентежений і не в доброму настрої. Шинкарка аж ніяк не наважувалась давати йому набір; він хотів було дожидатися в шинку, може, таки прийде який-небудь побожний дворянин і почастує його; але, як навмисно, всі дворяни сиділи собі дома і, як чесні християни; їли кутю серед своїх домашніх. Роздумуючи про зіпсуття звичаїв та дерев'яне серце жидівки, що продавала горілку, кум набрів на мішки і став здивований. "Бач, які мішки хтось покинув на дорозі!" сказав він, оглядаючись на всі боки: "мабуть, тут і свинина є. Полізло ж комусь щастя наколядувати стільки всякої всячини! Які страшні мішки! нехай понабивано 'їх самими гречаниками та коржами, і то добре; хоч би були тут самі тільки паляниці, і то смак: жидівка за кожну паляницю дає восьмуху горілки. Потягти швидше, щоб хто не побачив". Тут завдав він собі на плечі мішок з Чубом та з дяком, але відчув, що він занадто важкий. "Ні, самому буде важко нести", промовив він, "а ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!"
"Доброго здоров'я", сказав, зупинившися, ткач.
"Куди йдеш?"
"А так. Іду, куди ноги йдуть".
"Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! хтось колядував, та й покинув серед дороги. Добром поділимося по половині".
"Мішки? а з чим мішки: з книшами чи з паляницями?"
"Та, думаю, всього є".
Тут висмикнули вони похапцем із тину по кілку, поклали на них мішок і понесли на плечах.
"Куди ж понесемо його? до шинку?" спитав дорогою ткач.
"Воно б і я так думав, щоб до шинку; та проклята жидівка не повірить, подумає ще, що де-небудь украли; до того ж, я тільки що з шинку. Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки нема дома".
"Чи справді ж нема дома?" спитав обережний ткач.
"Слава богу, ми не зовсім ще без глузду", сказав кум: "чорт би поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу". "Хто там?" закричала кумова жінка, почувши гомін у сінях, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.
Кум остовпів.
"От тобі й на!" промовив ткач, опустивши руки.
Кумова жінка була такий скарб, яких чимало на білому світі. ; Так само, як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа дома, а мало не цілий день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила та їла з великим смаком і билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була вдвоє старіша за шаровари волосного писаря; покрівля у деяких місцях була без соломи. З тину залишалося небагато, бо всякий, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, сподіваючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина в добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка і часто самоправно відбирала в нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у байдужому настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив з дому з ліхтарями під очима, а люба половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про побої, яких зазнала вона від нього.
Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач та кум таким несподіваним явищем. Спустивши мішок, вони заступили його собою й закрили полами; та вже було пізно: кумова жінка, хоч і погано бачила старечими очима, проте мішок помітила. "Ось це добре!" сказала вона з таким виглядом, у якому помітна була радість яструба. "Це добре, що наколядували стільки! отак завжди роблять добрі люди, тільки ні, я думаю, десь поцупили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз-таки мішок ваш!"
"Лисий дідько тобі покаже, а не ми", сказав, підбадьорившись, кум.
"Тобі яке діло?" сказав ткач: "ми наколядували, а не ти".
"Ні, ти мені покажеш, мерзенний п'янюго!" скрикнула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя й добираючись до мішка. Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її податися назад. Не встигли вони опам'ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою в руках. Проворно луснула коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.
"Як же це ми допустили її?" сказав ткач, опам'ятавшись. "Еге, як ми допустили! а чого ти допустив?" сказав спокійно кум. "У вас коцюба, видно, залізна!" сказав після недовгої мовчанки ткач, чухаючи спину. "Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу; дала півкопи, але та нічого... не боляче..."
Тимчасом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв'язала мішок і заглянула в нього.
Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились: "Е, та тут лежить цілий кабан!" скрикнула вона, сплеснувши з радості в долоні.
"Кабан! чуєш, цілий кабан!" штовхав ткач кума: "а все ти винен!"
"Що ж робити?" промовив, знизуючи плечима, кум.
"Як що? чого ми стоїмо? відберімо мішок! ну, починай!"
"Іди геть! геть! це наш кабан!" кричав виступаючи ткач.
"Геть, геть, чортова бабо! це не твоє добро!" казав наближаючись кум.
Жінка взялася знову за коцюбу, але Чуб у цей час виліз з мішка й став посеред сіней, потягаючись, як людина, що тільки-но прокинулася після довгого сну.
Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі мимоволі пороззявляли роти.
"Що ж вона, дурна, каже: кабан! це не кабан!" сказав кум, вирячивши очі.
"Бач, якого чоловіка кинуло в мішок!" сказав ткач, задкуючи з переляку. "Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не пролізе у вікно!"
"Це кум!" скрикнув, придивившись, кум.
"А ти ж думав хто?" сказав Чуб, посміхаючись. "Що, гарну я втяв з вами штуку? а ви, мабуть, хотіли мене з'їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось".
Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася би знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.
Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.
"Ось і другий ще!" скрикнув злякано ткач, "чорт знає, як повелось на світі... голова обертом іде... не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!"
"Це дяк!" промовив здивований більше від усіх Чуб: "от тобі й маєш! от так Солоха! посадовити в мішок... То ж то, я бачу, в неї повна хата мішків... Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому... от тобі й Солоха!"
Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка. "Нічого робити, буде з нас і цього", щебетала Оксана.
Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.
Голова вирішив мовчати, міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили й розв'язали мішок — дурні дівчата розбіжаться; подумають, що в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.
Дівчата тимчасом, дружно взявшись за руки, помчали як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішок. "Подивимось, що тут лежить", закричали всі, кинувшись розв'язувати.
Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло. "Ой, тут сидить хтось!" закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.
"Що за чорт! куди це вас несе, мов очманілих?" сказав, входячи в двері, Чуб.
"Ой, тату!" промовила Оксана: "у мішку сидить хтось".
"В мішку? де ви взяли цей мішок?"
"Коваль кинув його серед дороги", сказали всі враз.
"Ну, так: хіба ж не казав я", подумав собі Чуб. "Чого ж ви злякалися? подивимось: ану, чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ім'я та по батькові, вилазь з мішка!"
Голова виліз.
"Ой!" скрикнули дівчата.
"І голова вліз туди ж", казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови до ніг. "Он як!.. Е!.." більше він нічого не міг сказати.
Голова й сам був не менше збентежений і не знав, що почати. "Мабуть, надворі холодно?" сказав він, звертаючись до Чуба.
"Морозець є", відповів Чуб: "а дозволь спитати тебе, чим ти мастиш собі чоботи, смальцем чи дьогтем?" Він хотів не те сказати, він хотів спитати: як ти, голово, заліз у цей мішок; але сам не розумів, як вимовив зовсім інше. "Дьогтем краще!" сказав голова. "Ну, бувай здоров, Чубе!" і, насунувши капелюхи, вийшов з хати.
"Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи!" промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова: "ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!., бач, чортова баба! а я дурень... та де ж той проклятий мішок?"
"Я кинула його в куток, там більше нічого нема", сказала Оксана.
"Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько... що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот".
Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев'ята.
Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря у легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися у піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з'їздила, куди треба, відьма... багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів.
 
---
1Форейтор — верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом.
 

Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. "Боже ти мій, скільки тут панства!" подумав коваль. "Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються у таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може, ще й більше". Його слова перервані були запитанням чорта: "Чи просто їхати до цариці?" — "Ні, страшно", подумав коваль. "Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!" Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями. "Здорові були, панове! помагай вам, боже! осьде побачились!" сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.
"Що то там за чоловік?" запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів далі.
"А ви не впізнали?" сказав коваль: "це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам, боже, всякого здоров'я та довголіття, без малого два дні. І нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!"
"А!" сказав той-таки запорожець: "це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе бог приніс?"
"Атак, захотілося подивитись, кажуть..."
"Що ж, земляче", сказав запорожець, набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському, "што, балшой город?"
Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити нижче, він знався і сам на письменній мові. "Губернія знатная!" відповів він байдуже: "що й казати, доми балшущиє, картини висять скрозь важниї. Многії доми списані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, чудесна пропорція!"
Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.
"Потім побалакаємо з тобою, земляче, більше, а тепер ми їдем зараз до цариці".
"До цариці? а будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!"
"Тебе?" промовив запорожець з таким виглядом, з яким говорить дядька до чотирилітнього свого вихованця, що просить посадовити його на справжнього, на великого коня. "Шо ти будеш там робити? Ні, не можна". При цьому обличчя його набрало поважного виразу. "Ми, брат, будемо з царицею розмовляти про своє".
"Візьміть!" домагався коваль. "Проси!" шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив: "Візьмімо його справді, братця!"
"Чому ж і не взяти!" промовили інші.
"Надівай же одяг такий, як і ми".
Коваль кинувся натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов із позументами чоловік і сказав, що пора їхати.
Дивно знову здалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли назад чотириповерхові будинки, а брук з громом, здавалося, сам котився під ноги коням. "Боже ти мій, яке світло!" думав собі коваль: "у нас вдень не буває так ясно".
Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали йти по сліпучо освітлених сходах.
"Що за сходи!" шепотів сам до себе коваль: "шкода ногами топтати. Які прикраси! от кажуть: брешуть казки! який чорт брешуть! Боже ти мій! що за поруччя! яка робота! Тут самого заліза карбованців на п'ятдесят пішло!"