Сад Гетсиманський - 34

Крім кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нічого не дав, люстра не було. Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але... обшук нічого не дав, і для кари не було формальної підстави. Доскіпування теж не дали нічого.
Виходячи, сердитий карнач не витримав і визвірився біля дверей на коридорного, прошипів:
— Так де ж твоє люстро?!
Бідолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів:
— Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть...
— Мабуть! — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот!
Дійсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навіть був «речовий доказ!» і його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні при чому.
Коли начальство пішло, через якийсь час Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був він червоний, видно, добре йому влетіло.
— Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно-лагідно. — Ти піди в голярню на Сумській, знаєш? Там стоїть дзеркало... Так ти подивися в нього, який ти дурень...
Наглядач хотів ударити Санька замком, але Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не вийшло.
— Піди... І ніколи не кажи «гоп», поки не перескочиш. Ти це запам'ятай, — порадив йому Санько беззлобно.
Люстро Санько «стибрив» дуже просто. Коли вони поверталися з реліквією назад, вони стовпилися біля дверей за наглядачем, і, доки наглядач відмикав двері, Санько проробив конфіскацію. Для цього йому треба було всього десять секунд.
«Боже! Скільки за десять секунд чоловік може зробити!»
Другий Саньків коник був і зовсім запаморчливий.
Санько його викинув у перший же день після карантину, як камеру повели гуляти.
На прогулянку, як звичайно, водили партіями по 40 та по 50 чоловік. Миколі, Андрієві, Санькові й всьому їхньому куткові припало йти в останній партії. Коли вони йшли черідкою по сходах, на середній площадці Андрій побачив газету, що лежала на столикові наглядача. Він ішов перший, за ним Санько, потім Микола...
— От би почитати газетку, — зітхнув Андрій до Миколи.
— Умгу... — зітхнув так само Микола.
На тому вся розмова й вичерпалася. Газета — новесенький номер «Ізвєстій» лишилася собі лежати на столику на середній площадці.
Після прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери. Андрій з Миколою йшли останні, Санько десь посередині. А коли двері зачинилися, коли всі вже розсілися по місцях, Санько наївно запитав Миколу, чи він письменний. Після того кивком голови покликав його в другу половину камери. Там Санько витяг з-за пазухи газету — ту саму, що лежала на середній площадці на столику, й тим самим наївним голосом попросив Миколу почитати, «що новенького діється в світі». Зразу в тіньовій цій камері утворилося величезне товпище, люди згромадилися в три яруси — всім було цікаво знати, що ж новенького в світі. Газета! Свіжа газета! Це ж колосальна подія. З першої половини перемандрували майже всі, залишивши тільки якусь кількість для декорації, для роблення шуму... Микола був похопився й сказав Санькові, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету, але Санько його заспокоїв:
— Не турбуйтесь, Миколо Володимировичу!. Наглядач ніколи не донесе начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко покарано, щоб не розкладав газет по столиках. Дав маху, так тепер він буде мовчати, як риба. Читайте...
Дійсно. Логіка залізна.
Микола читав. Скільки в тій газеті було цікавого! І з яким інтересом люди її слухали! Зголодніли за друкованим словом, та ще словом з волі! А в газеті було про різні події, що відбуваються на волі, головне ж про з'їзд ВКП(б), що відбувся недавно, та про виступ Сталіна. Ціла його доповідь була надрукована, а в тій доповіді були таємничі слова про те, що «вороги народу пролізли в апарат НКВД й перебили чесних партійних і безпартійних большевиків». Люди захвилювалися. А потім почали сміятися і злословити. Лицемір'я цієї фрази вразило всіх після того, як всі знали напевно, що вказівки щодо мордування та нещадної поведінки з тими ж самими «чесними партійними й безпартійними большевиками» давалися секретарями обкомів, крайкомів та республіканських ЦК партії, а значить, — були відображенням генеральної лінії того самого Сталіна. Одначе вичувалося, що процес десь таки дійшов свого діалектичного заперечення, й сам Сталін вже б'є відбій... Тільки ж той відбій не їх стосується! То для заспокоєння громадської опінії, після того як все вже зроблено!..
На самім інтереснім місці читання докторові Іванову щось заболів живіт. Він застогнав, скривився й поламзав до дверей. Постукав у двері й залебедів благальним голосом:
— Атдєльонний… Пустіте на аправочку... Бога раді… Коли загриміли засуви й доктор Іванов зник, Санько раптом позіхнув і загріб рукою газету, відібрав її в Миколи:
— Ну, почитали й досить... Ще на другий раз... Розходься!..
Люди почали просити Санька, лаяти його, благати, але Санько був невблаганний.
— Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всі на сідала!!
Ніякі умовляння не допомогли й люди мусили розходитись, утворивши неуявне стовпотворіння, бо ж всі були збилися до купи, аж позлипались.
Коли люди нарешті розлізлися, повернувся доктор Іванов, тримаючись за живіт. А скоро за Івановим вдерлася до камери юрба начальства з альбіносом на чолі. Зразу після неодмінної формули «Заключонниє, садітесь!» гості зайшли до тіньової камери й накинулися на Санька, що не встиг вийти. Вимагали газету. Він має газету й мусить її зараз же віддати
Санько зробив страшенно покривджену й здивовану міну: «Газету?! Яку газету?»
— Ви читали газету!..
— Боже! Та ж я зовсім неграмотний! Всі про це знають...
На Санька напосілися, й він почав не в жарт плакати. Треба було бачити, як зворушливо Санько плакав. Свята невинність! Свята-найсвятіша невинність.
Санька обшукали. Обшукали й його місце, і все навколо — нема.
Тоді карнач приступив до нього з кулаками:
— В камері є газета!.. Тут читано газету... Хто має газету, га?!
— А-а... — протяг Санько, мовляв, «так це інша справа», а вголос промовив нерішуче. — Не знаю...
— Як це не знаєш? — вхопився начальник за Санькову нерішучість. — Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Санько зітхнув і озирнувся по камері жалібно, ніби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потім звісив голову й буркнув.
— Так... В камері є газета...
— В кого?
— В нього... отого... — буркнув Санько, показуючи на Іванова.
Іванов глузливо засміявся — «Ха-ха!.. Какіє глупості!» Одначе карнач оглянув Іванова пильно. О, він знає, які бувають штуки серед цих  «людішек» і що то значить «перестраховка». От має стерво газету, а з переляку заявив на інших — перестрахував себе.
— Де ваші речі? — спитав карнач в Іванова.
— Вот... Пожалуйста, пожалуйста... — з готовністю запропонував Іванов свої речі до диспозиції. Він мав аж три великих тюки, що були прокляттям для цілої камери й об'єктом її люті. Карначеві помічники розпотрошили горішній тюк, яким Іванов щодня послуговувався, бо там була його постіль (він мав постіль! один на всю камеру!). В тюку газети ніякої не було. Два нижніх тюки були зашиті. Помічники зупинилися нерішуче, але карнач звелів розпакувати й другий тюк. І в нім ніякої газети не викрито. Була добра білизна, батистові хусточки, шовкові шкарпетки, але жодної газети. Санько стояв і «дурнувато» спостерігав всю операцію. Третього тюка помічники вже не мали охоти розпаковувати. Санько стояв і іронічно посміхався. Може, саме тому карнач сердито звелів розпакувати й третій тюк. Він був зашитий добре, і його тяжко було розпаковувати. Але його, хоч і нехотя, все-таки розпакували… І от в цім третім тюку, так добре зашитім, в самій середині виявилася гарненько, дуже старанно складена газета. «Ізвєстія» на шість сторінок...
Іванова наче з шостого поверху кинули, — він отетерів, цілком розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому діти руки, що б саме йому сказати... Він гикав з переляку й ідіотичне кривив обличчя в посмішку.
— А-а!.. — протяг альбінос, вражений і страшенно обурений такою дволичністю Іванова. Сумніву не могло бути, що це «перестраховщик». На інших доносить, а сам... — А-а, прафєсор!.. Ану лиш зберіться з речами!..
Іванов зібрався з речами — взяв торбинку з хлібом, ложку, горнятко й хотів ще брати постіль, але постіль йому звеліли не чіпати, — й його повели.
Двадцять діб карцеру — законна пайка — докторові забезпечено.
Звичайно, Санько не сам проробив операцію з тим тюком, — в метушні й хаосі, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали «корішки», але вони мовчали, немов води понабирали в рот.
Через дванадцять днів Іванов повернувся до камери. Він не добув терміну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже він був, як тінь Бувши виключним боягузом, як і всі великопанські пачкунці, він замалим не збожеволів у карцері. Йому уроїлося, що це його вкинули в камеру смертників, і він навіть тієї вбогої пайки, що давали в карцер, не міг їсти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як віск. Був він худющий, з величезними синцями під очима, руки йому тремтіли, очі сльозились. Доктора рішуче не можна було впізнати, коли він переступив поріг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до своїх тюків, доктор сів на них і безсило звісив руки. Санько зі щирим наміром прийшов його привітати.
— Как вам нє стидно... — звернувся доктор Іванов до Санька. — Ето же... ето же... ето же... подло!.. ето же... — губи йому тремтіли, й він не міг підшукати відповідного епітету, щоб затаврувати Санька.
— Мовчи, гад! — раптом визвірився на нього Санько. — Ич ти!.. Цить!! Не диши!! Отам біля дверей стоїть діжка — бачив?! Так я тебе навчу культури, душа твоя лягава!.. Я тебе вилікую... «Дохтор» тоже мені...
Іванов злякано зіщулився й більше не пустив і пари з уст. І, здається, від тих пір навіть перестав бути «стукачем».
Санько його справді вилікував.
Історія з Барбаровим була ще занадто свіжа, щоб не правити за переконливий мовчазний додаток до Санькових слів. 
Іноді Санькові коники були менш шляхетні, але для камери були такі ж оглушливі й веселі.
Одного разу Львов дістав пишну передачу з волі. Харчову передачу. Цілого «сидора». Там були й помаранчі, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки, й різні «фиглі-миглі», й варення, й мід в глечичку... Але Львов не міг вкусити належно від благ тієї передачі, бо мав хронічну бігунку, яку хтось, до речі, назвав «революційною бігункою», нав'язуючись до партійного чину й «революційного» минулого товариша Львова. Та не мігши вкусити від благ, Львов, одначе, й другому нікому нічого не давав. Він повісив того свого величезного «сидора» на ґратах і дивився на нього, як та лисиця на виноград. «І око бачить, так шлунок не пише!». Санько тому Львову щодня прав його замазану білизну, заробляючи тяжким трудом півпайки хліба, квасив ту білизну в мисках та носив під пазухою до вмивальні полоскати, наражаючись на небезпеку, але навіть і йому, за його таку героїчну працю, Львов не дав ні рисочки з тієї передачі. Ну й Аллах з ним. Та передача була предметом заздрісного зітхання цілої камери, і вона ж була предметом різних двозначних жартів та кепкування.
Другого дня вранці Андрій прокинувся від якогось надзвичайного шуму, що збентежив очманілу голову. В камері, що занадто рано проснулася, клекотіла перепалка, відбувався якийсь скандал. Кричав Львов, і Гепнер, і весь «Біробіджан», як останнім часом хтось прозвав ту частину камери, де були розташовані жиди, а йому злобно й уїдливо відповідав «Азербайджан», як прозвали ту частину камери, де сиділи вірмени й перси, імітуючи совєтські республіки. Йшла війна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу. Торба висіла й далі, але передачі в ній не було. Ну, а так як до розбійників були в камері найбільше подібні вірмени й перси, своїм чорним виглядом і грізними очима, то спросонку підозріння впало на них. Перепалка, може, кінчилася б національною війною, коли б не загриміли засуви й це розітнулося несамовите й веселе:
— Маня-а!! На повєрку становісь!!
Всі стали «на повєрку». Цебто на звичайну вранішню перевірку, вишикувавшись у шість рядів.
Увійшов Пересада, найспокійніший і найсимнатичніший з усіх чергових корпусу. Він мовчки перерахував усі шестірки, пройшовши шереги з кінця в кінець, занотував у журналі і повернувся на правий фланг.
— Скарги й заяви є? — Запитав Пересада для проформи.
— Є... — тихенько й несміливо озвався Львов.
— Будь ласка.
— У мене... передачу вкрадено...
— Так? Добре. І на того ж ви думаєте? — запитав Пересада флегматично.
— Не... знаю...
Пересада нічого не сказав. Він помалу пішов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так він дійшов до Санька Печенізького, що стояв у першім ряду. Дійшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, — стояв і дивився, нічого не кажучи. І Санько дивився Пересаді в очі спокійно й наївно, й теж нічого не кажучи.
Після довжелезної павзи Пересада нарешті спитав:
— Навіщо ж ти це зробив, га?
Санько знизав плечима, посміхнувся Пересаді в очі з янгольською добротою й безподібно щирим голосом відповів:
— Їй-богу думав, що моя!..
Всі шість рядів закихкали, не витримавши.
Пересада:
— Гм... І де ж ти її дів?
— Здів!.. — сказав і воднораз здивувався Санько, як то черговий не розуміє, що робиться з передачею.
— З ким?
— Сам.
Пересаді не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам він її з'їсти і не міг, і не «здів». Він добре знав Санька, знав його «блатняцьку» душу, що якщо й забирає передачі, то не для спекуляції й не для того, щоб «здісти» самому.
Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пішов геть з камери.
«Маня» розійшлася.
Санько дійсно «здів» передачу, але не сам, Він опівночі скликав під стіл увесь камерний пролетаріат (яких чоловік тридцять), що зійшлися, як тіні, й обложили той стіл з усіх боків. Потім Синько зняв з ґрат передачу, уболіваючи, щоб вона не зіпсувалась, і приніс її під стіл. Там вони ту передачу й «зділи» гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всіх «страждущих і голодних».
Після бенкету Санько акуратно повісив порожню торбу на місце. Сам він опісля божився Миколі, що й «ріски в рот не взяв, хай вежа сказиться».
Після всієї цієї історії Львов, одначе, не подав виду, що гнівається на Санька. Як і раніше, Санько далі виконував роль прачки й заробляв у Львова півпайки хліба. І поводився так, ніби й справді ніколи нічого не трапилось. Раз тільки Санько запитав задумливо й зі своєю незмінною, наївною в таких випадках міною:
— Професоре, скажіть, ви ж комуніст, еге ж?..
— Комуніст, комуніст...
— Ну от, бач, — зітхнув Санько, помовчав і додав: А «вона» б же все одно б зіпсувалась.
Це Санько мав на увазі ту злощасну передачу. Це вже тоді, коли про неї взагалі всі забули.
 
Та все це було утечею. І ці Санькові одчайдушні вибрики, і камерні всілякі клопоти та «страшно важні проблеми», й співи, й одчайдушні ігри, й турніри шахові, лекції, «романи» тощо, тощо — це все тільки було утечею, амальгамою, удаванням видимості життя, що прикривала тяжку трагедію й душевну розчахненість та настороженість, нап'ятість до крайньої межі цих людей. До тієї межі, за якою починається розпач і божевілля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь-ледь могла прикрити ту трагедію. І все розповзалася...
Бували дні, коли в камері панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресія, відчай. В такі дні всі люди були добрими, бо безмежно пригнобленими. Туга стояла в повітрі, і досить було двох рядків тужливої пісні, як десь у кутку вибухали направлені в підлогу, безвихідні й безпорадні ридання. Ридання, втокмачені в бруд, в лахміття. В такі дні камера була піддана загальному психозу відчаю. В такий день вмер Дахно — вождь нової вегетаріанської нації, так і не здавшись слідчому й не заплямивши свого вегетаріанського прапора. В такий день збожеволів Гепнер, Юлій Романович Гепнер — професор Харківського Марксо-ленінського інституту. «Соратник» самого Леніна, й приятель Сталіна, та друг Льва Троцького! Агов, всі студенти Харківського Марксо-ленінського інституту, що цього професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволів у камері ч. І2 в спецкорпусі номер два на Холодній горі в день буденний року божого І939-го. В день відчаю й безвихідного розпачу. Він забагато думав і переживав, знехтувавши намагання всіх інших професорів і теж не менших діячів революції заглушити особисту трагедію амальгамою — може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятівничою до якоїсь міри — амальгамою арештантської шибеничної бравади. Вій стерявся від надміру безглуздя й цинізму, нагромаджених на душу його колишніми «соратниками», й від нервової перенаснаги, щоб той цинізм перебороти або принаймні якось збагнути й виправдати.
Не раз Гепнер говорив Андрієві з безмежним подивом і відразою, — як то він може мати щось спільного з Саньками й іншими, як він може опускатися вниз і грати «з босяками в кості». Чай же він людина інтелігентна! На це йому Андрій відповідав:
— Професоре! Ви програли революцію. Грайте ж тепер в кості на сірники, сваріться, співайте, смійтесь, опускайтесь «на самий низ» з «пролетарської» гори вниз, і бийтеся з «босяками», робіть все, що завгодно, — але тим вигравайте хоч рештки своєї притомності від божевілля.
Гепнер не міг спуститися з «Ленінських високостей» в «босяцький» низ і — одного дня з професора Марксо-ленінського інституту обернувся в тихого маніяка, що весь час на очах цілої камери намагався ротом дістати свої статеві органи... Потім схоплювався голий і щось танцював, приспівуючи... Потім говорив із Сталіним на еротичну тему в непристойних тонах і заходився тихим безглуздим реготом... Він був «тихо помішаний» і таким його забрали з камери. Забрали, щоб він більше не повернувся ані до Інституту, ані до камери 12-ї, ані взагалі до життя.
Андрієві тільки було трохи прикро, він був вражений і огірчений, що професор, який так любив високі теми, помішався на темі зовсім прозаїчній — на еротичній... Але людська душа взагалі велика загадка... Отак дивишся — бачиш одне, а отак — виходить зовсім інше. Отак велич, а отак... жаль.
В день, подібний до того, в який збожеволів Гепнер, раз замалим не збожеволіла ціла камера. Над людьми нависла безвідчитна, непереборима нудьга. Та нудьга, та туга накопичувалася, як пара в герметично замкненім казані, загрожуючи той казан розірвати. І вона, та туга, замалим не  розірвала цього ось казана. Хтось здерся на вікно й довго видивлявся поверх надщербленого щитка на шматочок вулиці, яку було видно там, за муром. Видивлявся і сурів тихо. І раптом вигукнув:
— Матері!!
Ген на вулиці тупцялась юрба жінок з вузликами, дивлячись всі в один бік.
— Матері!.. — повторив спостерігач здавленим голосом крізь сльози.
Все кинулося до вікон, підхоплене єдиним стихійним, безвідчитним поривом. Люди дерлися на підвіконня, чіплялися, мов мавпи, на грати, душилися... Всі хотіли побачити їх — матерів!! З вузликами... Там... На вулиці... Напроти тюремної брами!..
— М а т е р і!.. і  с е с т р и!.. і маленькі діти!.. З вузликами!..
Люди очманіли. Вони шалено продовбували (намагалися продовбати!) дерев'яні щитки, намагалися збільшувати випадкові дірочки й манюнькі щілини. Вони вдавлювали обличчя в сплетіння горішніх ґрат, намагаючись якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути було абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблідлі обличчя. Вони дерлися, душилися й все більше шаленіли... Камера нагадувала зоопарк.
— Збивайте щитки!! Збивайте к чорту щитки!!! — вигукнув хтось в нестямі. Люди на грані божевілля взялися на цю команду гатити в щитки кулаками й чим попало...
Раптом за мурами розітнулася стрілянина. Кілька куль з вискотом залетіли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з ґрат, як лантухи. Лишився висіти на ґратах лише той, що перший відкрив «матерів», як Колумбів матрос на щоглі. Блідий і маніакальний з вигляду, він дивився пильно й зі стогоном доклав:
— Розганяють... Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!..
По тих словах він зсунувся на підлогу. Не від куль, ні, він зсунувся напівпритомний, бо не міг витримати видовища…
Видовища, як матерів, що прийшли з вузликами (із злиденними вузликами!) й принесли свої зшарпані горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерів в ім'я пролетаріату!.. Багнетами!..
Нікого не було вбито ані поранено. Але не один був закривавлений — люди подерли собі пальці й обличчя об грати... Лиш ніхто тих матерів не бачив, крім одного, того, що висів перший. Після того його довго й пристрасно розпитували:
— Які вони?
Він не знає, він нічого не може сказати. Що він може сказати? Але його все питали:
— Чи не бачив отакої от хустки? А чи не бачив отакої от кохти?.. А може, бачив отака от і отака от, старенька... Зовсім старенька...
Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк-так нашарована всіма зусиллями за день на трагічну голизну арештантської збірної душі, зовсім геть сповзала й камера лежала у всій неприхованій величі. Звалище людських кінцівок. Не людей, а знеосіблених людських кінцівок, сперш укладених «валетом в замок або в ялинку», а потім уже згромаджених просто в хаос. Ті кінцівки часом рухались і маячіли, допомагаючи невідомим голосом, звільненим від денних умовностей, вже не замаскованим в спокій і гумор, а оголеним до кінця в усьому їхньому трагізмі... Часом хтось схоплювався й, не можучи видертися зі звалища, кричав тоскним голосом. Але він кричав не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра... На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами...
Такими ночами краще лежати й не розплющати очей.
 
Андрій навчив Санька вірша, що його сам найбільше любив і пам'ятав із шкільної лави. Андрій не пам'ятав твердо автора — здається, С. Руданський, — але вірша пам'ятав усе життя. Це вірш про те, як мати виряджала в світ та навчала свого сина, а потім виряджав і навчав його батько... Це славнозвісний вірш:
«Дочекався я свого святонька,
Виряджала в світ мене матінка...
Виряджала в світ мати рідная
Та й приказувала мені бідная:
Бачиш, сину мій, як працюємо,
Бачиш, сину мій, як горюємо...»
Далі говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утікати від злиднів, іти в світ і там бути покірним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися під ноги — і тоді йому буде добре жити.
«Спина з похилу не іскривиться,
Зате ступить пан та й подивиться...»
Пан подивиться, пан зласкавиться, пожаліє й синові добре буде жити в панській ласці, служити вірно й діставати «розкоші в нагороду за ту вірну службу... Це умовляла мати.
А потім виряджав сина батько — спрацьований, згорьованнй, але непокірний і гордий батько. Він виряджав — приказував, твердо синові наказував бути гордим і мужнім і ні перед ким не гнути спини, нікому не уступати дороги, не стелитися під ноги багатим, «трутням неробучим», бути і в злиднях паном над собою. І бути таким в ім'я своєї згорьованої бідної матері та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерігає того свого сина, в світ виряджаючи:
«Будеш проклятий, милий синочку,
Як зігнеш себе, мов билиночку!
І спина тобі нехай скорчиться!
І чоло твоє нехай зморщиться !..»
Санькові цей вірш страшенно сподобався, й він його дуже швидко вивчив напамя'ть весь, від початку до кінця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на підлозі горілиць, Санько часто сам для себе декламував цілий вірш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалісним голосочком, шкодуючи та й явно з тієї матері кепкуючи. Потім він переходив до ролі батька — голос його мінявся, робився твердий і понурий, сталевий. Він — Санько — в ролі батька з ентузіазмом навчав того сина мужньої і гордої поведінки. А як доходив до кульмінаційного моменту, зціплював кулак і карбував ним, піднісши його в повітря патетично:
«Будеш проклятий, милий синочку,
Як зігнеш себе, мов билиночку!
І спина твоя нехай скорчиться! — (рубав кулак).
І чоло твоє нехай зморщиться!» — (рубав кулак).
Потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати...
—                                   Хто це написав таку гарну пісню? — питав зворушений Санько в Андрія. — От, брат, пісня, так пісня!
 
По тюрмі почали кружляти таємничі й неймовірні чутки. Чутки про зняття Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомівську, після повернення болісно й настирливо випитували — чи не бачив він на стіні портрета «залізного наркома»?  Чи висить?
Одні кажуть, висить! Ще висить!
Другі кажуть, що нема. Але, може, його там і не було взагалі на тій стіні, яку бачив цей ікс чи ігрек. Треті стверджують, що таки висить.
Не мавши зв'язку з волею, люди хотіли хоч в такий спосіб щось угадати, довідатись. Звідки появилася чутка про зняття Єжова, невідомо. Кажуть, що ніби хтось помітив, як раніше в слідчого в кабінеті висів портрет наркома, а тепер нема. Це стало підставою до портретної епідемії. Всі намагалися на власні очі переконатися, висять ті портрети чи немає. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевірити карколомну новину. Кожному, кого забиралося «з вещами», камера в надії, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамі портрет Єжова. Тільки ж... біда в тім, що всі без винятку в'язні зовсім не пам'ятають, чи висів взагалі будь-який портрет в кабінеті їхнього слідчого раніше; їм було не до того на «малих» і «великих конвейєрах», коди весь світ їм стояв стовбола. Так що й співставляти ні з чим. І карколомну новину устійняти ні по чому.
Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцільним спростуванням наявності будь-яких карколомних подій на пролетарському олімпі. Все по-старому, а якщо й сталися в тім житті якісь зміни, то в гіршу сторону. Відчувалась напруга, дедалі більша. «Фабрика-кухня», за свідченнями всіх, хто туди потрапляв, загуділа ще несамовитіше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погіршився режим. Завели якусь нову форму ізоляції переслухуваних та мордованих — вже немає «брехалівок», а є якісь «собачники» на одну людину. Відчувався у всьому шалений поспіх. Відчувалося в усьому, що закручують гайки «до одказу». Посилився рух на Раднаркомівській, посилився й на Холодній горі — з камер на «Чорний ворон» і з «ворона» до камер. Часом забирали партії й не повертали. Цілі ночі гули десь на тюремному подвір'ї й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась і плутанина, безглуздя, нерозбери-бери. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п'ятьох. При всьому рухові й поспіхові «вода» не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районів. Відчувалося, що десь хтось безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, із шкіри вилазить, женучи конвейєр божевільним темпом.
Тюремний телеграф працює безперебійно. Він щодня приносить маленькі деталі, з яких повставала більш-менш правдоподібна цілість. Вся машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слідства не пропускає всієї маси ув'язнених, не впорується з колосальним навантаженням, і утворився «затор» так, як на лісосплаві утворюється «залом», коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або в мілкому, порожистому місці величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на «заломі». Через те слідчі роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь місцевий слідчий персонал, всіх начальників районів та їхніх заступників і мобілізовують потрібні ще кадри в партійній організації області на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову «вузьким місцем» є суди. Хоч їх і безліч — різні «Тройки», «Спецколегії», ОСО, трибунали тощо — але, бавлячись у «законність», всі ці суди (і кого вони мають дурити? Перед ким відчитуватись і виправдовуватись?!) вимагають ніби «бездоганного» оформлення справ, щоб усе в них було як слід припасоване, підігнане до вимог совєтської юрисдикції, щоб все було «по закону». (Господи! який цинізм! Але не тільки цинізм. Тут щось інше. Тим іншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й підозріла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубі свічки в церкві, яку він перед тим обікрав і має намір ще обікрасти). Це припасовування затягається в безкінечність, але вже й припасованими справами всі ті «суди» геть перевантажені, й тому деякі в'язні після закінчення слідства й підписання «двохсотки» сидять довгі місяці, а то й роки, чекаючи присуду. Ніяких надій на звільнення всерйоз ніхто не має (мало таких наївних!) і на те не сподівається. Вислід тих судів для кожного можливий лише один з двох — або кара на смерть, або заслання на довгі роки. В цьому виборі вихід в табори дорівнював порятункові, виходові на волю, і тому всі про це мріяли. Про етап. Етап у невідоме, в муку, але не в видиму смерть.