Новели - 2

якась могуть, навіть величавість. «Ні,
таки недаром ми цей город городили», —
думалося йому, коли, йдучи, він поглядав
угору на своє творіння. Заглушуючи
тривожність, душі його торкалося
почуття переможницьке, честолюбне. Хай
переінакшено рельєф, але ж на все
заріччя видно, чим ти займавсь. Хоч би
що там казали, а є в цій хмаровидній
споруді сила й розмах, цього в неї не
відбереш...
Стежка ніби й знайома, а виявилась
примхливою, щойно підіймалася схилом, а
тепер потягло її вниз, у заглибину яру,
де звалено купи поржавілих бляшанок,
битих пляшок та різного дрантя із
синтетики, — його, видно, й вогонь не
бере; далі стежка знову круто подерлася
по відтанулій глині вгору, йти стало
зовсім ковзко; іноді, щоб не посунутись
униз на своїх імпортних з каучуковою
підошвою, він чіпко хапається за криві
стовбури дерев, що, задичавілі,
стирчать де — не — де по схилу, далеко
оголившись міцним корінням і мовби з
останніх сил тримаючи ним від зсуву цей
глинистий, набряклий водами грунт. В
одному місці неподалік стежки робить
на галявинці свою вранішню гімнастику
лисий, жилавий, у спортивнім костюмі
відставник Перегуда, давній знайомий
Петра Дем'яновича; після присідань
гімнаст підходить до наближчого дерева
і ще й біля нього виконує кілька
силових вправ, з натугою відштовхуючи
від себе облуплений, дуплуватий
стовбур, ніби хоче його зрушити з місця.
— Обіймімо дерева! — замість
привітання прокричав він до Гайдамаки
девізом індійських йогів.
— Обіймімо,— без ентузіазму
відгукнувся на цей жарт Гайдамака, а
відставник тим часом знову й знову
відштовхував від себе обома руками
старезне вперте дерево.
Уже зовсім розвиднилось, на спорудах
горішнього міста сонце заграло першим
промінням. Петро Дем'янович, вгрітий
ходьбою, обернувся. Сонце сходило за
островами, владно виринало серед
верболозів, вразивши Гайдамаку своєю
величчю, якоюсь урочистою значущістю
цих хвилин. Лик сонця, дивна річ, щораз
нагадував йому матір, кругловиду,
навіть і серед горя усміхнену, що для
нього була втіленням доброти, і ласки, і
всього найкращого на світі. Досі не
може пробачити собі, що, незважаючи на
хворобу матері, він тоді відправився,
за наполяганням Зосі, у свій
середземноморський круїз. Коли мама
згасала тут, з дня на день ждучи його
повернення, до останнього виглядала,
щоб ще раз побачитись, він у цей час,
нічого не підозрюючи, розгулював з
фотоапаратом по руїнах Геркуланума та
Помпеї, споглядав рештки городищ, де
колись буяло життя, а потім умить все
зникло раптово, кінецьсвітньо.
Гайдамака тоді намагався уявити
сум'яття античних людей, що опинились у
самому епіцентрі катастрофи, всі вони,
як пізніше наука виявила, задихнулись
під хмарою вулканічного попелу...
Внизу, по самому дну Чорного яру й далі,
видно було величезні купи сміття, що до
нього й санінспекція, певне, дороги не
знає. Петро Дем'янович взяв це собі до
уваги. Деручись вище, він час від часу
міряв очима відстань: чи багато ще йти?
Недоврахував, що такою ковзкою буде
відтанула стежка. Одначе споруда все ж
потроху наближається, ніби розбухає
розмірами, заступаючи півнеба отими
своїми водоспадами, які нещодавно
тільки сльозились, а зараз брудними
патьоками, виблискуючи проти сонця,
всюди по тілу греблі так тривожно
течуть і течуть. З'явилось зараз у
споруді щось недобре, щось геть
зловісне вчувалося у цьому її
нависанні, і холодом війнуло від того,
що запруда, наближаючись, мовби й
справді розбухала, побільшувалась
перед ним своєю тупою, важезною,
геологічних масштабів масою. Ніби
вперше розглядаючи її, він відчув
раптом хлоп'яцьке зухвале бажання
погрозити їй кулаком, уявивши себе на
мить тим сміливцем, що стояв колись у
місті на Неві перед Мідним вершником і
погрожував йому: «Ужо тебе!..» Не боюся,
мовляв, тебе, відьмо, хоч яка ти є сила й
могуть...
Десь унизу пронизливо й незрозуміло
зойкнула сирена. Пожежна, чи що?
Здивований, він рвучко озирнувся в той
бік, до низових людей, і тієї ж миті над
головою в нього все стрясонулось від
гуркоту надприродного, від катаклізму
такого сильного, що він навіть не був
страшним. Глянувши вгору, Гайдамака
встиг вхопити зором, як споруда його,
ніби на уповільненій кінострічці,
поволі осідає, розповзається, і ось уже
чорний водоспад, Ніагара грязюки, мулу,
пульпи й каміння з сатанинським
гуркотом нестримно ринула вниз!
Все втратило глузд. Все було
неправдоподібним. Чорні розлючені леви
з ревінням летіли йому навстріч!
Страх, проте, не завладував ним. У
нестямі гніву він навіть рвонувся
вперед, розкинувши руки, насупроти тій
чорній Ніагарі, яка, здавалось йому, не
посміє його зачепити. Зусиллям волі він
ніби ще сподівався зупинити,
відвернути її. Але багнюка з верхів'їв
летіла ракетно, котила потопом, трощила
все на своєму шляху. Гайдамака почув
нелюдські крики, зойки лікарняних
людей на горбах, ще встигло око вхопити,
як відставник кинувся, волаючи не своїм
голосом, до дерева і не по літах швидко,
з мавпячою спритністю подерся між
гілляками вгору...
А сам Гайдамака, очманілий, почуваючи
себе вже мовби поза життям, хотів зараз
одного: чуда, яке миттєво б заступило,
перетяло б ревучій, темній тій силі
шлях. «Сам зводив, з твоєї волі
виникло... Оце тобі й возмєздіє!» Щось
подібне плуталось йому хаотично,
обривками думок у голові, а страх
здолав його аж тоді, коли неподалік
зблиснуло, вибухом стрясонуло повітря
і пломінь стовпом вдарив угору —
зрозумів: знесло газову підстанцію,
вирвався газ, спалахнув. Рев, гуркіт,
блискавки електричних розрядів, дерева
падають і з вивернутим корінням летять
просто на нього...
— Тікай! Змете! — верескнуло людське
десь із пагорбів.
Ошелешений, він з гнівом, з палаючим
почуттям сорому кинувся тікати
косогором кудись униз, де ще якісь люди
волають, біжать, падають і, звівшись,
знову біжать...
Сатанинська гуркотнява наздоганяє, вал
каламуті, схожий на вулканічну масу,
летить дном яру нестримним потоком,
жене паліччя, ящики, консервні банки,
драні каністри, Гайдамаку, коли він на
мить озирнувся, вдарило в обличчя
льодяною грязюкою, він аж захлинувся, —
збитий з ніг, летів кудись, а хутряну
його шапку вже закрутило на чорториях.
Підхоплений важкою водою, Гайдамака
обома руками вчепірився в корчомаку,
вона, по — оленячому рогата,
перекрутившись, разом із ним
занурилась у каламуть, у льодяний вал,
потім, випірнувши, підняла і його з
собою, виштовхнула, оглушеного, на
поверхню, мовби тільки для того, щоб
Гайдамака ще раз глянув на цей білий
світ.
Дерево кидало в бурунах сюди й туди,
вгору — вниз, але потерпілець,
борсаючись, тримався за коріння з
цупкістю потопаючого, ще й зараз не до
кінця усвідомлюючи, що сталось, яка
сила несе й шпурляє його серед цього
клекоту вируючої грязюки. А в ті
миттєвості, коли опинявсь на поверхні,
встигав крізь ревище вловити
пронизливі людські ґвалти на горбах, в
яких йому вчувалося щось рятівне.
Летюча холодна багнюка мчить його
серед цих ґвалтів та криків, мутна,
важка вода, збунтована пульпа
несамовито шпурляє Гайдамаку кудись
униз, кидає, мов тріску, поміж строщених
парканів, хвірток, поміж ліхтарних
стовпів з ошматтям дроту, наближення
яких він зараз чомусь найбільше боявся.
Металевою бочкою стусонуло його в
плече, уламком паркану вдарило в друге,
ще чимось оглушило, аж потьмарилось у
вічу, і вже світ для нього зник, світ не
повертавсь...
Довго ще житимуть у цім передмісті
перекази, чутимуть їх діти, що зараз іще
й не народжені, йтиметься ніби про щось
ірреальне, дійматимуть душі дітей
моторошні оповіді про те, як мільйони
тонн багнюки крізь розвалену греблю
ринулися згори вниз, все змітаючи на
своєму шляху, бо швидкість грязепаду
була страшна, снарядна... Буде
розповідано, як мужньо рятували
потерпілих команди військових, як
вертольотами знімали людей із дахів, а
проте жертв не вдалось уникнути,
замулені, перекинуті трамваї лежали
обіч колій, повні пасажирів, що
захлинулись під багатометровим валом
грязепаду, доводилось відкопувати їх
екскаваторами. Розповідались не
легенди, а дивовижна в своїй
неймовірності правда, коли навіть
хворі з лікарні, що на горбах, кинулись
були до Чорного яру рятувати людей, як з
очима, повними жаху, виносили вони на
пагорби малечу із дитсадка,
кутаючи дітей у свої шорсткі лікарняні
халати, пригортаючи до грудей тих на
смерть переляканих найменших низових
людей.
...Коли, врятований хворими, Петро
Дем'янович прокліпнувся, лежачи
горілиць на пагорбі, перше, про що
подумалось, було: «Навіщо я опритомнів,
ожив? Навіщо вони врятували мене? Хворі
з лікарні рятують здорових людей! Ні, це
вже, мабуть, кінецьсвіття...»
Вони, його рятувальники, з божевільними
від жаху очима стояли над ним в мокрих,
забрьоханих халатах, були ще вкрай
збуджені всі, поглядами нестерпно
гострими стежили за цим незнайомцем,
вихопленим з потоку, дивуючись, певне,
тому, що він оживає; декотрі,
нахилившись, зблизька вдивлялися в
нього, навряд чи й вірячи в його
воскресіння. Котрийсь з безмежною
осмутнілістю в очах запитав:
— Суду боїшся?
Ні, він не боїться суду. Найстрашніше
вже сталося. Хотів зробити добро, а
зробив таке зло. Хоча йому й зараз ще не
до кінця віриться, що все це
відбувалося в реальності, а не вві сні
відбувалося з ним і що це його
перевертом несло в потоці багнюки в
якісь безвісті, де він гинув... Але за що
йому така покара, оте саме «возмєздіє»?
Де батько? Чи врятуватися встиг? Десь
поруч, ніби крізь товщу пульпи,
долинають сердиті голоси про технічне
дилетантство проекту, про вольові
рішення, хтось оповіщає про
перекинутий трамвайний вагон біля
депо, про пасажирів, що багнюкою у
вагоні захлинулись усі до одного...
Маячня? О, якби він міг зараз поринути у
світ маячні!
Скільки ж часу минуло? Мить чи вічність?
Однак ще був ранок, небо по — весняному
ясніло над ним, а нижче... Сіризна якась
незнайома, пустельна вдарила в очі.
Садків нема, вуличка зникла, будиночки
зобіч яру позносило, зчесало, у лічені
хвилини ураганом води змело. Вся твоя
країна дитинства лежить безмовна,
посіріла, мов та Помпея, під
нашаруванням свіжого мулу, під вагою
притихлої, уже незрушної грязюки, яка
щойно ревма ревіла цим Чорним яром.
Спробував поворухнутись, і тупий біль в
усьому побитому тілі нагадав йому, що
він живий.
— Боїшся суду? — знову спитав,
нахилившись над Гайдамакою, ще один,
змучений, рудобородий, спитав зі щирим
співчуттям у голосі. І всі вони, мов на
щось неземне, нетутешнє, дивились на
потерпілого очима гострими й без міри
сумними.
Вийшлий із небуття, він перевів погляд
на горішнє місто, на його ансамблі. Там
усе стояло на місці, крім його споруди:
у верхів'ях яру, де була стіна запруди,
світилось небо. Світилося крізь
проломину ясно — блакитне, ніби з
дитинства, ніби вдруге подароване
матір'ю.
Олесь Гончар
КРЕСАФТ
Новела
---------------
 
На польовому току, де ворохи зерна
поналивані, сказали Кухаренкові, що
його викликають у район. Важко стояв
серед току, вуса висіли аж до землі,
такий був похнюплений. Легкова в
ремонті, міг би взяти одну з вантажних,
що возили зерно на елеватор, але
соромно брати вантажну для такої
поїздки. Під рукою була бригадирова
однокінна бідарка — нею й поїхав.
Понад колючою посадкою їде. Білий
полудень навкруги, сорока скаче по
верхах і весь чає крикливо скрекоче до
Кухаренка, мовби хоче вискрекотати
йому якесь слово, але не вміє.
Степове безлюддя повите спекою. Далеко
ходять комбайни. Бовваніє на обрії
мурована вежа елеватора. Вихор курявно,
сліпо блукає по степу, перетинає
дорогу, і далі тільки стерня
переблискує, де він пішов уже прозорий.
Цокіт бідарки розламує полудневу тишу.
Кухаренко знає, чого його викликано.
Млоїться в грудях від передчуття кари.
Це мусило статись. Ждав цього, не думав
тільки, що покличуть так швидко.
Районне містечко густо запорошене
степовою пилюкою. Лежить тут і його,
Кухаренкова, пилюка теж. Поопускали
вуха садки. Коло чайної п'ють ситро
знайомі голови, гукають Кухаренкові:
— Кресафте, сюди!
Їм і досі чудно, що ім'я в нього Кресафт.
Воно для них ніби прізвисько.
Проїздить мимо не зупиняючись. Дзвін на
прадавній дзвіниці висить
насторожливо. Давно мовчить, прикусив
язика, не калатне, і здається, ось-ось
впаде просто на голову Кресафтові.
Навпроти знайомого будинку біля
конов'язі — цілий наїзд. Отже,
викликано багатьох. Конов'язь
обгризена: доки люди засідають, коні
акацію гризуть.
Прив'язав і свого: гризи, брате. Бо,
мабуть, аж уночі дійде наша черга.
Проте його одразу й погукали. Поза
чергою. Це не віщувало добра.
Секретарка в приймальні, що раніш
зустрічала його усмішкою і своїм
настроєм мовби застерігала й
підбадьорювала для наступної розмови,
цього разу глянула з сумом на
Кухаренкові вуса, на його опущені
запилюжені плечі. Подивилася так, мовби
на нього впало невідворотне лихо.
У кабінеті людно, сидять, засідають.
Духота, а вікно не відчинене жодне.
Молодий Перший на своєму керівному
місці.
Кухаренкові не було місця, він став
біля столу.
— Розкажи, скільки роздав.
Кухаренко, чорний від засмаги, ще
більше потемнів:
— Не роздав, а видав.
Цього наче тільки й ждали.
— Розбазарив — ось як це зветься!
— На поводі пішов, піддався...
— Це такий ти передовик? Такий «маяк»?
Під обвалом слів плечі його ще дужче
опали. Найлютіше насідав Другий. Наче й
не приїздив на коропи. Наче й не
розказував анекдоти. Побуряковів,
розбух від обурення. Очужілий і
гнівний, мовби не впізнаючи Кухаренка,
він уже не кликав його по імені та по
батькові, він уже кричав йому
«Ку-гаренко!», бо мав звичку
перебріхувати всі прізвища, хоч працює
в районі вже кілька років. Прокурор теж
сікається, щось цідить про злочин. Під
їхнім обстрілом Кухаренко починає себе
так відчувати, ніби й справді вчинив
злочин, хоч злочину й не було — він
певен у цьому в глибині душі. Він просто
дотримав слова, — видав по півтора
кіло, як це й було обіцяно людям на
зборах у присутності цього ж Другого.
Видав, скільки обіцяли, — ні грамом
більше.
— Ну як ти міг? — доскіпується
прокурор. — Хто тебе підбив на це?
— Ніхто не підбивав.
— Сам? — в іронічному подиві звів брови
Другий. — Такий герой.
Кухаренко зітхнув важко, ледве чутно
видавив із себе:
— Ну, а як же в очі людям дивитись?
— А план? На нього давай будемо
дивитися крізь пальці? Тільки нам він
мусить боліти, не тобі?
І знову злива слів. Обвал звинувачень.
Уже йому втовкмачено, якого це набуло
розголосу, які це може мати згубні
наслідки для району. І в такий час, коли
жнива в розпалі, коли тільки починають
виконувати план... Піддався
споживацьким настроям... Поставив під
загрозу… Зривник... Саботажник...
— Пропоную виключити, — кинув у стіл
Другий.
Кухаренко мимохіть повів рукою до
серця. Ніхто цього руху й не помітив, чи
вдали, що не помітили: зрештою, в таких
випадках не один тут хапається за
серце... Тільки жінка, третій секретар,
налила йому склянку води, підсунула.
Однак він не став пити.
У Першого обличчя гіпсово-біле,
аскетичне. Губи прикушені. Очі
пригашені. Зникли під похмурістю брів,
не дивляться на Кухаренка. Видно, він
остерігається агресивності Другого.
Після того, як Другий крикнув
«виключити!», він ніби хотів щось
сказати, але не сказав.
Прокурор тим часом переглянувся з
Другим:
— Голосувати.
І руки було піднято. Не всі, правда.
Утрималась жінка — Третій. Перший руку
підняв, але якось знехотя. Утримався ще
голова виконкому, висуванець з
тридцятитисячників[1]. Перед цим
зауважив був, що на заводі, де він
працював, за роботу мають звичай
платити. Отже, чи такий уже злочин
вчинено тут... Та до нього не
прислухались.
З Кухаренком було покінчено. Уже
викликали когось іншого, а він вийшов
на ганок. Спустошений був. Сонце
розпливалося в небі розчавлене,
сліпуче, як вибух. Горбились акації по
той бік майдану. Коні люто гризли
зубами конов'язь, хоча насправді вони й
не гризли.
Відв'язав, поїхав. Зупинився біля
чайної; зайшов, сів плюхом край столу і
довго сидів там в оточенні знайомих
голів. Мух було багато. Втішань було
багато. Духота душила. Щоб розвеселити,
розважити його, Шкарупа розповідав, як
одного колись отак скубли на бюро, а він
рукою до серця, а ті й злякались: може,
годі, мовляв? Бо за серце хапається... А
після всього приятелі запитують того,
скубленого: чого за серце хапався?
Справді, закололо? Та ні, каже, пляшка
самогону в кишені відіткнулась, так
пальцем заткнув, щоб духу не почули.
Був регіт, припрохування:
— Їж, Кресафте, не бійся потовстіти!
Голова без пуза — як справка без
печатки.
Ще вони гомоніли після цього про горох,
міркували з сміхом, чи можна з гороху
спекти українську паляницю,
заохочували до цих жартів і Кресафта,
але він мовчав, чманів понуро, думки
його були все про те, як обіцяв людям на
зборах у присутності Другого і як йому
повірено було тоді. Очі його оточували,
всі оті чесні, довірливі очі, жіночі,
чоловічі, дівочі, хлоп'ячі, що він їх
бачить щодня і що в них він щодня
повинен дивитись. Вони й зараз ждуть
його там на токах, де гори хліба сухим
червоним сонцем пашать. Невже він
справді вчинив злочин? Перед ким? Одне
треба, а друге хіба не треба? Чи,
виходить, мусив би стати перед людьми
брехуном?
— Не хили голову, Кресафте, — долинає
до нього, ніби крізь товщу води. —
Сьогодні так, завтра інак. Хоча ти таки
поспішив.
— Ну, а як же людям в очі дивитися?
— Не будь наївним, Кресафте, —
засміявся товстощокий Мамлій, голова з
«Перемоги». — Ти як дитина.
Простодушний ти, жертва своєї совісті.
А совість — це така культура, що не
кожен її культивує в наш час. Дехто
забув, що воно й таке, по якому
попереднику його й сіють!..
Кресафт більше не обмовився й словом.
З чайної вийшов надвечір. Ще спека була,
духота. Дзвін пащеку свою розкрив із
дзвіниці, і коли проїздив Кресафт мимо
собору, знову верзлося в якомусь
очманінні, що дзвін той таки впаде і
накриє тебе своєю стопудовою міддю так,
що й задихнешся під нею. Свіжого
повітря хотілось, а воно і в полі, за
райцентром було ще гаряче після спеки
дня. Повільною ступою, знехотя віз його
кінь. Перехняблювалась бідарка під
важким Кухаренковим тілом. Вуса
волочилися в пилюці шляху, а очі в небі
тонули. Небо його було над ним, чисте й
величне, як завжди. Тільки на обрії,
десь на сході, ледь помітно проступали
вершечки хмар. Стояли, як далекі
Карпати його фронтові. А кінь його
негодований похнюплено тюпав і тюпав у
ті недосяжні нереальні Карпати.
Понад лісосмугою шлях. Сухо й колючо в
гущавині. Акація, гледичія[2]
переплелися, а низом трава сухими
врунами вилягла, блищать якісь
солом'яні кубла, консервні іржаві
бляшанки.
«Ех ви... Оце так вирішуєте? —
звертається думками до когось. —
Позвикали в Сірка очі позичати, а я
напозичавсь. Чуєте? Напозичавсь!»
Глуха була ця доріжка польова, ніхто не
зустрічався, ніхто не обганяв. Потім
десь із лісосмуги, ніби навперейми,
вискочив знайомий газик. Зупинився
попереду бідарки, з-під брезентового
нап'яття з'явилося обличчя Першого,
бліде, непроникне і ніби ще більше
схудле. Він вийшов з машини, перечекав,
поки розсіялась хмара куряви, що,
наздогнавши їх, обкурила і
повільно-довго танула.
— Лютишся, Кресафте Петровичу? —
підступив Перший до бідарки.
Кухаренко не дивився на нього, уникав
його погляду, почував себе перед ним
ніби винуватим. Наче ошукав його,
підвів, завдав йому неприємності, а він
же любив його — Першого всі любили в
районі за молодість і чесність.
— Маєш образу на мене?
— Не в тім річ.
Перший стояв якусь хвилю в задумі,
спрямувавши погляд у колючу гущавінь
посадки. Потім заговорив про його,
Кухаренкове, життя. Він дасть йому
роботу. Забере його в сільосптехніку.
Та й взагалі ще, може, їх звідти, з гори
підправлять... У тоні його чулося
виправдання. Говорив про
сільгосптехніку, про Кухаренкову
майбутню роботу, а чулося під цим щось
інше, ніби щось таке: «Я  на твоєму
місці вчинив би так само. А що не
заступився перед Другим за тебе, то...»
— Складно все це, Кресафте Петровичу.
Одначе що ж. Будь.
І газик помчав. При першому ж повороті
звернув своєю халабудою на поля
«Перемоги», проїхав трохи по забутому
межівнику і незабаром знову повернув у
бік райцентру. Кухаренкові стало ясно,
що не якісь господарські клопоти
пригнали Першого сюди і що Кухаренка
перестрів він у цьому надвечір'ї не
випадково: хотів, видно, хоч трохи
залагодити вчинене, заспокоїти
розтривожене сумління...
А Кухаренків кінь тюпав далі на ті
хмарні крайстепові Карпати, що вже
обіймали небо. У дорозі застав його й
смерк, синій, вечірній. Віжки, намотані
на грубу Кресафтову руку, обвисли,
висіли знеможено. А друга рука, така ж
важка, в набряклих жилах час від часу
торкалась грудей, наче там пекло, наче
там у грудях горіло під прокипілою
потом та пилюкою сорочкою.
— Не в тім річ... Не в тім річ, — час від
часу шепотіли сухі запечені губи.
Пізно вночі на обезлюднілий уже тік
нечутно вкотилась бідарка. Сторож
підійшов до неї і аж вкляк, збагнувши,
що це ж головине тіло лежить у бідарці
— важко, безжиттєво. Сторож заходився
розплутувати віжки, міцно намотані на
задубілій уже руці. Кінь, що привіз
господаря на тік, тривожно похропував
на високі бурти зерна, що і в темряві
висвічували денним сонцем.
р.
----------------------
Примітки:
[1] Тридцятитисячник — з метою
зміцнення радянської влади на селі
партія надіслала в сільські місцевості
тридцять тисяч робітників.
[2] Гледичія — різновид акації.
-- КІНЕЦЬ ---
Олесь Гончар
МОДРИ КАМЕНЬ
Новела
--------------
І
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської
оселі й дивишся вниз.
— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш
не озиваючись.
— Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить
суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях,
і облизане каміння сміється до сонця.
— Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я
виглядаю! Високе небо над тобою гуде од
вітру, мов блакитний дзвін.
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у
твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не
сплять, але ніхто мені не відповідав.
Там радились. З-за причілка било снігом
і засипано мені очі. Білий вітер
стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й
справді цей стук могли почути там,
далеко внизу.
— Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
— Свої,— кажу і не чую власного голосу.
Третю добу замість вода ми їли сніг. —
Свої,— хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний
промінь зламався об шибку.
— Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися
двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи
автомат напоготові. Натиснув ліхтарик,
і в смузі електричного сяйва завмерла
біля столу злякана мати, а ти біля
високого ліжка застигла в подиві,
закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити
вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її
руці. Ти стояла на стільці боса,
закриваючи вікна.
Я стидався дивитись на твої білі
стрункі ноги, але, одвівши погляд, все
одно бачив їх весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти
мене. Тільки тепер я помітив, який
подертий на мені був халат. Ти теж була
в білій сукні, і на рукаві чорніла
пов'язка.
— Так оце такі... руські?
— А якими ви уявляли?
— ...Такими...
Ти простягла мені свою білу руку. А мої
були мокрі, червоні, незграбні, в
брудних бинтах. Бинти нам правили й за
рукавиці, котрі ми розгубили,
митарствуючи в проклятих скелях.
— Хто у вас буває?
— Днесь нікого, пане вояку, — озвалася
мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і
давилась на мене сумно.
— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францішеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенській республіці, —
кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару,
в якій глухо гуркотять вівці, і тихо
свищу. Від скирти сіна відділяється
Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається
і питає:
— Що там?
— Можна.
— Брати й баян?
— Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши
плитку, Ілля всміхається, ставить біля
дверей свій «баян», обтрушується,
здивовано вслухаючись у співучу
словацьку мову.
— Так ми ж дома! — вигукує він
вражений.— Я все розумію!
— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
— Нарешті кінчилось оте «нем тудом», —
каже Ілля. — Ми наче знову на
батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
— Радіо.
— Радіо! — сплескує мати руками. —
Просім пана — не треба, не треба його в
господі! Ви будьте, а його не треба. Від
нього нам усе зле. Воно забрало нашого
Францішека.
Її син Францішек завжди сидів над своїм
радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й
Москву. Необережний, хвалився всім на
роботі, що він чув. А прийшли
собаки-тисовці, побили радіо та умкнули
й Францішека. В минулий четвірок
розстріляли його на кар'єрах.
Штандартенфюрер каже: партизан. Для них
що словак, то й партизан. Скажіть, на
ласку, який з її мужа партизан? Лісник
собі, та й годі! А також взяли з дому та
погнали германам рити шанці. Просім
пана, не треба нової біди.
— Мамаша, — втішає Ілля,— воно німе.
— Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати.
Тепла хвиля дихає на мене від каміна,
варить, як спирт. Чую, як з дрожем
виходить з мене той холод, що ми його
набралися в горах. З обережності ми за
три доби ні разу не розвели вогню. Ми то
плазували в камінні, високо над шосе, то
забиралися на самий кряж, звідки видно
було ще далі — в тилу — всі батареї
противника. Викликаючи час від часу
«Симфонію», передавали їй, що треба. З
обачності часто змінювали стоянки. Це
нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах
між горами, особливо вночі, ми щоразу
зривались у якісь прірви. Якби було
менше снігу, ми, мабуть, поскручували б
собі в'язи. А так лише пороздирали руки,
позбивали коліна, подерли халати і, —
що найприкріше, — пошкодили рацію.
— Ось до чого доводять ці
сальто-мортале, — сумно констатував
Ілля, остаточно переконавшись, що рація
не заговорить.
Але головне завдання все ж було
виконане, і цієї ночі ми вирішили
перебратись до своїх.
Ти налила в таз теплої води. Я
розмотував свої руки, але закляклі
пальці ніяк мене не слухались.
— Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні
ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти
віддирала закривавлений бинт. Віддерши
його, кинула десь у куток, а мої руки,
попарені і якісь легші, зав'язала своєю
марлею, сухою та м'якою.
— Просім, панове з Руська, до нашого
словенського столу, — каже мати. —
Гаряча кава.
Ти подавала.
— Просім ще- єдну кварту, — казала ти,
коли я випив. — Ми ж вас так довго
чекали... товаришу!
І пильно дивилася в вічі, і я виразно
чув, як ти входиш до мого серця.
Куримо — спимо — хилимось. Шістдесят
годин ми не змикали очей.
— Спіть, я ставу на варті, — кажеш ти. Ми
сміємось і встаємо з канапи.
— Кам? — дивишся ти благально.
— Не маємо часу, Терезо.