Latin

В Путах Шайтана

Süzlärneñ gomumi sanı 6855
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1613
21.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
30.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
36.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
italki
В ПУТАХ ШАЙТАНА
Нарис
    Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.
    Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:
    - Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…
    Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.
    Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.
    Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.
    А далі бу­ло мо­ре.
    Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…
    З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.
    Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.
    Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.
    Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:
    - Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..
    Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.
    Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.
    Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.
    Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.
    Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.
    Дівчина хлю­па­лась у теплій воді, ко­ли враз, гля­нув­ши на при­бе­режні оселі, во­на так і зак­ляк­ла, зігну­та й зацікав­ле­на. Те, що її заціка­ви­ло, бу­ло не що інше, як троє осідла­них ко­ней під ґанком вілли, а ко­ло них та­та­рин-провідник, ви­ди­мо, че­кав на ко­гось. Та ось од білої стіни бу­дин­ку одділи-лись дві жіночі пос­таті, тонкі, ви­сокі, мов мо­лоді ки­па­ри­си, і підійшли до ко­ней. Тут Еме­не не вит­ри­ма­ла, вис­ко­чи­ла з во­ди і без капців, мок­ри­ми но­га­ми, пе­ребігла подвір’я, зляг­ла на тин і ціка­во вис­та­ви­ла го­ло­ву з-за де­ре­ва. Сер­це в неї тьохну­ло: во­на пізна­ла Сеп­та­ра - кра­су ку­чук­кой­сько­го па­ру­боцт­ва, зав­зя­то­го провідни­ка, об­раз яко­го бідна дівчи­на дов­го но­сить у серці, хоч не сміє й очей звес­ти на свій іде­ал, як се й прис­та­ло по­рядній та­тарській киз. Але ти­хо! Ось жінки підхо­дять до ко­ней. Сеп­тар підстав­ляє до­ло­ню, жінка кла­де на неї но­гу, злег­ка тор­кається до йо­го пле­ча і, мав м’яч, вис­ка­кує на ко­ня… Тц… тц… тц… кру­тить го­ло­вою Еме­не і чує, як га­ря­ча хви­ля крові б’є їй до сер­ця й го­ло­ви.
    «Алла-алла! - ду­має Еме­не. - Ти спра­вед­ли­вий, але чо­му невірним жінкам кра­ще жи­веться на світі, ніж пра­вовірним?..»
    Грішні дум­ки пу­та­ються в го­лові у дівчи­ни. А нині Бай­рам, а нині свя­то! До­сад­но дівчині, що до неї прис­ту­пає шай­тан, і нашіптує не­по­добні дум­ки, і хви­лює діво­чу кров… Він при­ко­вує очі її до то­го місця, де пе­ред хви­лею ба­чи­ла во­на ми­ло­го й та­ке не­подібне до влас­но­го жит­тя, і во­на не мо­же одірва­ти їх, хоч уже нічо­го не ба­чить там, опріч спустіло­го місця пе­ред ґанком вілли…
    За кілька хви­лин ту­потіння кінських ніг по твердій до­розі збу­ди­ло Еме­не з за­ду­ми. Дівчи­на стре­пе­ну­лась, сквап­но прис­ко­чи­ла до час­то­ко­лу на дру­го­му кінці подвір’я і при­па­ла ли­цем до шпа­ри. Сер­це в гру­дях тріпа­лось, як ри­ба в руці, а очі по­жад­ли­во за­хоп­лю­ва­ли клап­тик до­ро­ги, що виднілась у шпар­ку. Але ще пус­то на до­розі, не­ма ніко­го. Та ось за­дудніла зем­ля - і по­ка­за­лась ка­валька­да; по­пе­ре­ду жінка в сіро­му, а за нею жінка в синьому; по­руч з ос­танньою їхав Сеп­тар.
    Емене так і їла очи­ма провідни­ка. А він, кру­то упер­шись ру­кою в бік, ви­пи­нав зо­ло­том шиті гру­ди і зух­ва­лим хи­жим пог­ля­дом ог­ля­дав жінку в синьому… На йо­го глад­ко го­ле­но­му, чер­во­но­му й блис­ку­чо­му, як стиг­лий помідор, ви­ду, що виг­ля­дав з-під круг­лої з зо­ло­тим вер­хом ша­поч­ки, ма­лю­ва­лась за­ро­зумілість з одтінком пре­зирст­ва до жіно­ти, яка свідчи­ла, що він доб­ре розібрав смак провідницько­го жит­тя, та що не од­на мос­ковська «ба­ри­ня єго лю­бил… ден­га да­вал», і що він на ті «ден­га гу­лял». Еме­не лю­бу­ва­ла­ся йо­го міцним, здо­ро­вим, як огірок, тілом, тісно за­тяг­не­ним в тон­ке сук­но, йо­го на­хаб­ним пог­ля­дом, який прий­ма­ла за оз­на­ку сміли­вості й ли­царсько­го ду­ху. Він зда­вав­ся їй яс­ним міся­цем, що од­бив­ся в морі її сер­ця та прос­тяг блис­ку­чий шлях до щас­тя.
    Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.
    Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:
    - Кєпек!.. [Со­ба­ка (та­тар.)]
    І, сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.
    Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.
    «Кєпек! За що кєпек? - ду­ма­ла во­на. - За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»
    Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шай­ган нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!
italki
    А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.
    - І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…
    І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.
    - І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.
    Та Еме­не не слу­хає.
    Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.
    А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.
    А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині, і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.
    - Емене! Кель мун­да!.. [Йди сю­ди! (та­тар.)] - роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.
    Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.
    Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:
    - Карош… ка­рош урус…
    Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.
    Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.
    - Кушай, урус… ку­шай! - прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.
    Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.
    І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.
    Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.
    День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.
    Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.
    - Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.
    - Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.
    Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.
    Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.
    Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.
    Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…
    
***
    
    В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.
    У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та [Семіна­рист (та­тар.)] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.
    Усі мов­чать, усі по­важні.
    Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.
    Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик [Ка­за­нок (та­тар.)] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…
    Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.
    Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…
    Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.
    Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія [Горілка (та­тар.)], крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»
    І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.
    Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.
    Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!
    І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.
    У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.
    Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.
    Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.
    «Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»
    І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.
    Однак во­ни мов­ча­ли.
    Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:
    - Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..
    І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.
    Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:
    - Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:
    - Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…
    Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:
    - Кєпек! Ас­ма кєпек!.. [Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)]
    Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.
    - Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.
    Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…
    Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:
    - Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.
    Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…
    Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.
    Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…
    
28 вересня 1899, Чернігів
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.