Latin

Пушкін Олександр. Вибране - 01

Süzlärneñ gomumi sanı 3891
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2224
24.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
36.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
43.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
Пушкін Олександр. Вибране
НЕВОЛЬНИК ЧЕСТІ
Зто легкое имя — ПУШКИН...
О. Блок
У житті Олександр Сергійович Пушкін не
був людиною, яку могли б зламати,
перемогти будь-які, навіть складні та
заплутані обставини, що склалися для
нього взимку 1836-1837 років. Він був
сильною та мужньою людиною. Вмираючи,
страждаючи від невимовного болю (куля
Дантеса роздробила тазові кістки та
розірвала шлунок) він не дозволяв собі
скиглити і говорив В. Далю: «Це смішно,
щоб така нісенітниця мене переборола».
Він умирав не переможеним, а
переможцем, ціною життя відстояв і
зберіг ті духовні та моральні чесноти,
без яких неможливе саме життя. І
згадуються лермонтовські рядки, відомі
зі шкільних років:
Погиб позт, невольник чести,
Пал, оклеветанньш молвой...
Пушкін з обуренням поставився до того,
що його особисте життя стало об’єктом
брудних ігор і світських пліток. Проти
нього виникла справжня змова, до якої
входили пустослівні пліткарі,
досвідчені інтригани, безжальні вороги
поета — окрім голландського посла
Геккерна — міністр закордонних справ
Нессельроде зі своєю дружиною, і
міністр освіти Уваров, який ненавидів
поета за його гострі епіграми, багато
інших. Так що не тільки і не стільки
нахабне вторгнення у святиню Дому
Поета красеня кавалергарда викликало
таку гнівну реакцію Пушкіна. В.
Саллогуб безсумнівно правильно
запевняє, що «він в обличчі Дантеса...
шукав розправи з усім світським
суспільством».
Смерть Пушкіна відразу зробила
очевидним те, що знав сам поет і не міг
зрозуміти петербурзький світ: він не
камер-юнкер і не некрасивий чоловік
відомої красуні — він перший Поет
Росії, ім’я якого належить історії та
вічності.
В одному з ранніх листів В.А.
Жуковського до Пушкіна, із тих, які
дійшли до нас, «переможений учитель»
звертається до улюбленого ним
«переможця мученика, з ніжністю
називаючи
З
його «Цвіркун мого серця» (таке
прізвисько з легкої руки
О.І. Тургенєва молодий Пушкін отримав у
літературному товаристві): «Ти
створений потрапити до богів... Бути
цвіркуну орлом і досягнути сонця».
«Сонце російської поезії зайшло за
обрій...» — з гіркотою констатував
відомий письменник, мудрець і філософ
В. Одоєв-ський. Пушкін — «сонце» і для
народного поета-самоучки
О. Кольцова. А ще за життя поета у 1832 р.
українець М.В. Гоголь у статті «Кілька
слів про Пушкіна» написав: «У ньому
російська природа, російська душа,
російська мова, російський характер
відобразились у такій же чистоті, в
такій очищеній красі, в якій
відбиваються ландшафт на випуклій
поверхні оптичного скла». Згадаймо і
кредо видатного поета та критика
позаминулого століття Аполлона
Григор’єва: «Пушкін — наше все».
Пушкінський «Пам’ятник» був написаний
за півроку до загибелі поета і при
житті майже не привернув уваги
сучасників. А потім довгий час
інтерпретувався в традиціях Горація та
Державша — де автори говорять про себе
особисто, в той час як у Пушкіна зовсім
не «особисте», не про свої «заслуги», а
скоріше про місію поезії, якою вона
розуміється і виконується ним.
Слух обо мне пройдет по всей Руси
великой,
И назовет меня всяк сущий в ней язьік,
И гордьій внук славян, и финн, и ньіне
дикой,
Тунгус, и друг степей калмьїк.
«Русь велика» — тут, звичайно, мається
на увазі не Велико-росія, а величезна
держава миколаївських часів у всій
своїй етнографічній багатозначності.
Не випадково серед точних назв
представників різних народів і племен
— фін, тунгус (евенк), калмик — є
узагальнення — гордий внук слов’ян. Це
і росіянин, українець, білорус, можливо,
поляк (згадаймо зацікавлення Пушкіна
польською культурою, дружбу з А.
Міцкевичем). У будь-якому випадку
глибокий інтерес до народів та
народностей, які населяли в ті часи
російську імперію, можна легко
побачити у багатьох його творах.
Українець — у «Полтаві» (треба сказати,
що О.С. Пушкін на відміну від своїх
сучасників писав не «Малоросія», а
«Україна» — «Україна глухо
хвилювалась»), а, скажімо в «Уривках із
подорожі Онєгіна» — черкес («В лугах
летить кінь черкеса»), вірмен («де
ходить... вірмен»), татарин («А там між
хатинок татар»), молдован («...і молдован
тяжкий») тощо.
«О, якби голос мій умів серця
тривожити...» — вигукнув у 1819 р.
двадцятирічний Пушкін. Головні
здобутки його життя були ще попереду.
Йому залишалося сімнадцять років життя
— і за його межею — десятиліття і
століття благотворного впливу на
людські серця. Глибокий смисл його
діяльності криється в пробудженні
добрих почуттів. Це повнокровна,
життєстійка, сердечна поезія. Увесь її
лад просякнутий сонцем і підтриманий
серцем. Поет не тільки хвилює серце, він
лікує серцеві рани, радить, підказує,
надихає, веде за собою.
Голос Пушкіна хвилює і тривожить серця
ще і тому, що він украй щирий і
відкритий, особистість поета
виражається в усіх гранях його
творчості. Насамперед, звичайно, в
ліриці — вільно, природно, різнобічно.
Ось Пушкін охоплений радістю дружби і
товариства:
Поднимем стаканьї, содвинем их рядом.
Да здравствует солнце, да здравствует
разум!
Пушкін сонячно осяяний:
Подьезжая под Ижорьі,
Я взглянул на небеса И воспомнил ваши
взорьі,
Ваши синие глаза.
Пушкін у роздумах:
Брожу ли я вдоль улиц шумньїх,
Вхожу ли в многолюдньїй храм...
Сижу ль меж юношей безумньїх,
Я предаюсь моим мечтам.
Пушкін у відчаї:
Дар напрасньїй, дар случайньїй Жизнь,
зачем тьі мне дана?
Пушкін у гніві:
А вьі, ребята — подлецьі, —
Вперед! Всю вашу сволочь буду Я мучить
казнию стьща,
Но если же кого забуду,
Прошу напомнить, господа!
Пушкін прощається з коханою жінкою:
Я вас любил так искренно, так нежно, Как
дай вам бог любимой бьіть другим,
Пушкін вітає нове покоління:
Здравствуй, племя,
Младое, незнакомое!
Наводити подібні приклади можна без
кінця-краю, таким чином ілюструвати
ними всі можливі людські почуття, всі
відтінки життя поета, його «душі в
завітній лірі».
РУСЛАН І ЛЮДМИЛА
Поема
1817-1820
ПРИСВЯТА
Для вас, очей моїх цариці,
Красуні, я лише для вас Подій минулих
небилиці У золотий дозвільний час,
Під шепіт давнини пестливий, Рукою
вірною списав;
Прийміть же твір мій жартівливий! Хвали
собі я не шукав,
Та мрія у душі не тане,
Що, може, діва крадькома На грішні ці
пісні погляне,
Любові сповнена сама.
Край лукомор’я дуб зелений,
І золотий ланцюг на нім: Щодня, щоночі
кіт учений На ланцюгу кружляє тім;
Іде праворуч — спів заводить, Ліворуч
— казку повіда.
Дива там: лісовик там бродить, В гіллі
русалка спить бліда;
На невідомих там доріжках Сліди
нечуваних страхіть;
Там хатка на куриних ніжках
Без вікон, без дверей стоїть;
В примарах там ліси й долини;
Там на світанні хвиля лине На берег
дикий пісковий,
І тридцять витязів чудових Із хвиль
виходять смарагдових,
Та ще й дозорець їх морський;
Там королевич мимоходом Полонить
грізного царя;
Там серед хмар перед народом Через
ліси, через моря Чаклун несе богатиря;
В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить;
З Ягою ступа там бреде,
Вперед сама собою йде;
Там цар Кощій над злотом чахне;
Там руський дух... Там Руссю пахне!
І я там був, і мед я пив;
Край моря бачив дуб зелений;
Під ним сидів, і кіт учений Своїх казок
мене учив.
Одне згадав я: добрі люди,
Нехай для вас ця казка буде.
ПІСНЯ ПЕРША
Діла давноминулих днів, Казки
старовини глухої.
Веселих друзів і синів Посеред
гридниці ясної Князь Володимир
частував;
Дочку найменшу видавав Він за
хороброго Руслана,
І мед із кованого жбана За їх здоров’я
випивав.
Не скоро їли предки наші,
Не скоро за гучним столом Ходили келихи
та чаші З кипучим пивом та вином.
Вони серця всім веселили,
Шипіли пінистим питтям, їх важно
чашники носили І низько кланялись
гостям.
Злилися речі в шум неясний;
Гуде гостей веселий рій;
Враз голос чується прекрасний І гусел
перебір дзвінкий;
Всі стихли, слухають Баяна:
І славить піснею співець Красу-Людмилу
та Руслана І Лелем звитий їм вінець.
Вогнем жадання оповитий,
Руслан не може їсти й пити:
На друга любого зорить,
Зітхає, сердиться, горить,
Щипає вуса з хвилювання І лічить кожну
мить чекання. Зажурені, з смутним чолом,
За гомінким сидять столом Три витязі на
цім весіллі;
Німують за ковшем пустим,
Чарки забули спорожнілі,
Наїдки неприємні їм;
Не чують віщого Баяна,
Ніщо їх тут не веселить:
То три суперники Руслана,
Що в серці кожен мимохіть Любов і
ненависть таїть.
Один — Рогдай, вояк суворий,
Що розширяв мечем простори Розкішних
київських полів;
За ним — Фарлаф, крикун порожній На
бенкетах непереможний,
Та воїн скромний між мечів; Останній з
них — подібний бурі, Хазарський юний
хан Ратмір.
Бліді всі троє і похмурі,
І їм чужий бенкетний вир.
Ось і кінець; ідуть юрбою, Безладною і
гомінкою,
І дивляться на молодих, —
Як наречена коло столу Спустила сумно
очі долу,
І сяє радісний жених.
Та обняли природу чари,
І тіні півночі встають;
Від меду сонні вкрай бояри З поклонами
додому йдуть.
А молодий, з жаги сп’янілий,
В уяві пестить образ милий,
Що в ніжній чистоті розцвів.
Та князь в сумнім замилуванні
Прекрасну пару в час прощання На шлюбну
ніч благословив.
От наречену соромливу Ведуть на
постіль із шовків;
Огні погасли... Лель пестливо Нічну
лампаду засвітив. Здійснились любі
сподівання В обіймах приязної тьми;
Ревниве падає убрання На цареградські
килими...
Чи чуєте ви звабний шепіт І звук
цілунків запальних,
І мовчазний останній трепет Пручань
несміливих?.. Жених Блаженство відчува
зарані;
Вже ось воно... Та з хмар нічних Ударив
грім; огонь в тумані, Лампада гасне, дим
летить,
Усе померкло, все тремтить,
І завмирадуша в Руслані...
Все змовкло. В грізній тишині Почувся
двічі крик таємний,
І хтось у млистій далині Здійнявся,
наче привид темний... І от порожній
терем знов;
У жениха хвилює кров,
І піт з лиця його стікає;
І, тремтячи, мов навісний,
Питає морок він нічний...
0 горе: подруги немає!
Схопив повітря сам не свій; Людмилу
десь у млі густій Таємна сила обіймає.
Ах, серце змучене щемить,
Коли кохають нещасливо;
Хоч так і сумно, друзі, жить, Одначе жити
ще можливо.
Та після довгих літ сумних Обнять
закохану дружину, Предмет бажань і сліз
гірких,
1 раптом подругу хвилинну Навіки
втратить... о, брати,
Вже краще б смерть собі знайти!
Проте живе Руслан нещасний.
Та що великий князь повів? Запавши в
розпач непогасний,
На зятя обернувши гнів,
Його він і двірських скликає:
«Де, де Людмила?» — князь питає З чолом
розпаленим, жахним. Руслан не чує.
«Друзі, діти!
О, як мені це пережити? —
Над горем згляньтесь ви моїм! Скажіть,
хто згоден без вагання Шукать дочку, її
знайти?
Кому по силі це завдання,
Тому — злочиннику, тремти! —
Не міг дружини вберегти! —
Її віддам я по заслузі З півцарством
прадідів моїх.
Хто ж обізветься, діти, друзі?..» «Я» —
вимовив сумний жених.
«Я! я! — гукнули із Рогдаєм Фарлаф і
радісний Ратмір. —
Ми зараз коней осідлаєм;
Об’їздим світ увесь, повір.
Не бійся довгої розлуки,
Не плач по донечці своїй».
І ось в подяці мовчазній Старий їм
простягає руки,
І сльози капають з-під вій.
Всі четверо ідуть у сумі;
Руслан, мов смерть, блідий з лиця: Про
втрачену кохану думи Його терзають без
кінця.
На огирів баских сідають,
Понад Дніпром щасливим мають, Летять в
хвилястому пилу;
Уже сховалися в імлу;
Вже зникли вершники хоробрі... Та довго,
довго ще зорить Великий князь в
порожній обрій І вслід їм думкою
летить.
Руслан журився у мовчанні,
Без дум, без пам’яті, без слів.
Бундючно, в пишному убранні,
У боки взявшися, сидів Фарлаф на огирі
буланім.
Він каже: «Знов, брати мої,
Я в вільні вирвався краї!
Чи скоро з велетнем поганим Зійдусь я?..
Кров почне текти,
І покажу я подвиг ратний!
Гей, коню мій, прудкіш лети,
Гей, погуляй, мій меч булатний!»
Хазарський хан в своїх думках Уже
Людмилу обіймає І мов танцює в
стременах;
Кров молода у ньому грає,
Горить. В очах огонь надій:
То скаче він мов сам не свій,
То бистрого коня дратує,
То ставить дибки скакуна,
То знову в гори мчить-басує.
Рогдай мовчить, — сумний простує...
Своєї долі він не зна,
Та, з марних ревнощів журливий,
Хвилюється найбільше він І часто
погляд свій жахливий За князем кида
навздогін.
Суперники летять на конях Вже ці^ий
день одним шляхом. Темніє берег в
оболонях;
Зі сходу встала тінь кругом;
Тумани над Дніпром глибоким;
Пора вже коням одпочить.
Враз бачать: під горбом високим Шлях
перехресний майорить.
«Пора! Роз’їдьмося по полю,
Де зустрічі незнані ждуть».
І кожен кінь, почувши волю,
Обрав для себе дальшу путь.
Що ти, Руслане нещасливий,
В пустельній робиш тишині? Людмилу,
шлюбу день жахливий — Все бачив ніби ти
вві сні.
Насунув ти шолом на брови,
Повіддя опустив шовкове,
По стежці їдеш польовій,
І звільна у душі твоїй Надія гасне, віра
гине.
Аж ось печера старовинна;
В печері світло. Він мерщій Ввіходить
під склепіння тьмяне, Прапращурам,
напевно, знане.
Що ж бачить витязь наш сумний?
В печері дід; він вид ясний І бороду
сивезну має;
Лампада перед ним горить;
При книзі він старій сидить І пильно
книгу ту читає.
«Заходь, мій сину, відпочинь! —
Сказав він з усміхом Руслану. —
Вже двадцять років тут один У млі свого
життя я в’яну;
Та врешті надійшов той день,
Що я передбачав зарані.
Звела нас доля наостанні;
Сідай і вислухай лишень.
Руслане, втратив ти Людмилу;
Твій дух твердий вже губить силу;
Та скоро лихо це промчить;
Настигло зло тебе на мить.
І що б пізніш тебе не стріло,
Іди на все, надію май;
Вперед! грудьми й мечем ти сміло Свій
шлях на північ пробивай.
Руслане, знай: твій кривдник лютий — Це
Чорномор, чаклун страшний, Крадій
дівчат, як здавна чути,
Володар півночі гірський.
Його палац хоч озирнути Не міг ще
погляд анічий,
Та ти, щоб скарб свій повернути,
До нього прийдеш, і старий Від тебе
згине лиходій.
Більш не скажу тобі, доволі:
Усе майбутнє, сину мій,
Залежить од твоєї волі!»
Наш витязь перед ним упав І з радощів
цілує руку.
Перед очима світ засяв,
І серце вже забуло муку.
Він знов ожив; та впала враз На душу
розпачу хвилина...
«Ясна твого жалю причина;
Але твій сум розвіє час, —
Сказав дідусь, — тебе жахає Любов
старого чаклуна;
Та знай: вона вже сил не має І діві юній
не страшна.
Він зорі зводить з небосхилу,
Він свисне — місяць затремтить; Та біг
часу не має сили Його наука зупинить.
Ревнивий, злий охоронитель Тяжких
замків своїх та брам,
Він тільки немічний мучитель Своєї
полонянки там.
Він коло неї все блукає,
Клене він долю в злій журбі...
Та день, мій витязю, минає,
І відпочить пора тобі!»
Руслан на мох м’який лягає Перед
скупим огнем нічним, Заснути хоче сном
міцним, Перевертається, зітхає...
Даремно! Витязь в тишині:
«Не спиться, батьку, щось мені! Що вдієш:
хворий я душею,
І сон не сон, так гірко жить. Дозволь же
серце освіжить Святою мовою твоєю.
Моє питання ти прости. Признайся: хто
ти, благодійний Моєї долі друг
надійний?
В пустелю як дістався ти?»
Зітхнувши з усміхом печалі, Старий на
те: «Живу один,
Мій сину; забувать дедалі Став рідний
край. Природний фін, Серед безлюдної
долини Ганяв я череду щоднини,
І з юних літ я тільки знав Ліси дрімучі
старовинні,
Печери та струмки між трав І злиднів
забавки невинні.
Та жити в тихій глушині Недовго
довелось мені.
Тоді близ нашої оселі,
Немовби квіт серед пустелі,
Жила Наїна. У краю Вона уславилась
красою.
От якось ранньою порою Я вигнав череду
свою,
На дудку граючи в долині; Шумів потік
через лісок. Красуня в мрійній самотині
На березі плела вінок. Прийшла рокована
година... Ах, друже, то була Наїна!
Я до красуні підійшов,
Одним охоплений жаданням, І я спізнав
тоді любов З її небесним раюванням,
З її вогнем, що палить кров. Промчала
року половина;
Я, тремтячи, признався їй, Сказав:
«Люблю тебе, Наїно». Але журливий голос
мій Наїна з гордістю вчувала,
Бо, бач, любила лиш себе, «Пастуше, не
люблю тебе!»
І все мені похмурим стало: Діброва
рідна, тінь кущів, Веселі ігри пастухів

Ніщо мене не утішало.
У тузі серце сохло, в’яло.
І от тоді надумав я Геть фінські кинути
поля; Зібравши молодців ватагу, Морями
в далечінь майнуть І славним подвигом
здобуть Наїни гордої увагу.
Морських рибалок я повів Шукати
небезпек і злата. Уперше тихий край
батьків Почув звитяжний звук булата І
шум озброєних човнів. Полинув я, в надії
милій,
З юрбою смілих земляків;
Ми десять літ сніги та хвилі Багрили
кров’ю ворогів.
І слава йшла про мене в світі: Царі
боялись сил моїх,
І вояки їх гордовиті Тікали од мечів
страшних.
Ми весело, ми грізно бились, Ділили дань
країн чужих І з бранцями ми веселились
Разом на бенкетах бучних.
Та серце, сповнене Наїни,
На бенкеті й серед боїв,
В таємнім болі щогодини Шукало
фінських берегів.
Пора, сказав я, годі, друзі! Ходити
досить у кольчузі, Спочинем у своїх
краях.
Сказав — і весла зашуміли;
І, залишивши в морі страх,
В отчизну, з вірою в очах,
Ми гордо й радо прилетіли.
Збулися мрії вогняні,
Збулось затаєне бажання! Солодке, думав
я, кохання,
Як сонце, блиснуло мені!
До ніг погордої Наїни Коралі, золото й
перлини І меч кривавий я поклав;
Як бранець, пройнятий жагою, Перед
примхливою красою,
У колі подруг я стояв,
Від пристрасті немов шалений; Та
відказала без жалю Вона, й не глянувши
на мене: «Тебе, герою, не люблю!»
Та що казати, сину мій,
Коли вже більш немає сили?
Ах, і тепер в пустелі цій, Заснувши
серцем, край могили,
Я лихо згадую, і враз,
Як думка про старе заграє,
По сивій бороді щораз Важка сльоза тоді
стікає.
Та знай: в землі батьків моїх, Серед
рибалок мовчазних,
Наука дивна процвітає.
У млі страшної глушини,
Серед лісів і серед тиші,
Живуть там сиві чаклуни;
Лише думкам про тайни вищі Себе
присвячують вони;
Все чує голос їх жахливий,
Що вже було і буде знов, Підвладні волі
їх правдивій І домовина і любов.
І я, шукаючи кохання,
У тузі вирішив востаннє Наїну чарами
схилить І, научившись чаклування, Любов
у серці запалить.
І скерував свої я кроки В безлюдну
темряву лісів;
І там я вчився в чаклунів, Нечутно жив я
цілі роки. Прийшла давно жадана мить,
І тайни всесвіту глибокі Я встиг душею
зрозуміть: Спізнав я силу чарування.
Вінець чуттям, вінець бажанням! Тепер,
Наїно, ти моя!
Я переміг! — так думав я.
Але насправді інша воля Перемогла —
жорстока доля.
В надії на палке чуття,
У шалі дивного бажання,
Роблю страшне я заклинання, Скликаю
духів — і з борів Стріла летить, немов
із хмари,
І вихор чарівний завив,
І суходіл застугонів...
Я в ту хвилину очі звів —
Сидить якась гидка примара, Горбата і
страшна почвара, Трясеться вся, — на
схилі днів Сумної старості картина!
Ах, друже, то була Наїна!..
І я жахнувся, і мовчав,
Очима дивний привид міряв,
У сумніві, я ще не вірив,
І враз заплакав, закричав:
«Це ти, Наїно, друже милий? Наїно, де
твоя краса?
Невже тебе так небеса,
Жалю не маючи, змінили! Скажи, давно
лишив я світ, Пішов незнаного шукати?
Давно?» — «Та рівно сорок літ, — Вона
рекла мені в одвіт, — Вступила в рік я
сімдесятий.
Та що робить, — пищить вона, — Юрбою
роки пролетіли, Пройшла моя, твоя весна

Обоє ми вже постаріли.
Та, друже, слухай: не біда Легкої
молодості втрата.
Я, звісно, сива, вже не та, Можливо, трохи
ще й горбата;
Не те, що я колись була,
І врода, певне, одцвіла;
Зате я (додала базіка)
Чаклунка, вір мені, велика!»
І все було це справді так.
Німий, недвижний перед нею, Дурний тоді
я був дивак З моєю мудрістю всією.
Та жах який: прийшла пора, Здійснилось
марення шалене. Моя божественна мара
Жагою зайнялась до мене. Скрививши в
усмішку свій вид, Потвора занедбала
стид І бурмотить слова кохання.
Ти уяви моє страждання! Спустивши очі, я
тремтів;
Вона крізь кашель все звертала До
пристрасних, безтямних слів: «Так,
серце я тепер пізнала; Жадаю присвятить
життя Я чарам ніжного чуття; Проснулось
серце, я палаю,
У пристраснім, палкім огні... Прийди в
обійми запальні...
0 милий, милий! помираю...»
Вона в цей час, Руслане мій, Моргала
млосними очима —
1 все за мій каптан старий Трималась
пальцями худими;
А я тим часом завмирав
І жмурив очі, жаху повний; Одчай почувши
невимовний, Утік — і страшно закричав.
Вона услід: «О ти, негідний!
Ти схвилював мій вік погідний, Мої ясні,
невинні сни!
Добивсь кохання ти Наїни,
І зневажаєш — ось мужчини! Щоразу
зраджують вони!
Ну, що ж, сама себе вини; Привабив він
мене, невинну!
Я від свого кохання гину..
Ганьба вам, зрадники, кати! Дівочий
злодію, тремти!»
Тепер на лоні самоти Живу з часу того
страшного.
В чуттях ошуканий своїх: Природа й
мудрість для старого Тепер найкращі із
утіх.
Уже душа моя заснула:
Та почуття своє п’янке Бабуся й досі не
забула, —
Кохання полум’я палке В злобу з досади
обернула.
Душею чорна і страшна,
Тебе, мій витязю хоробрий,
Також зненавидить вона;
Та все на світі йде на добре».
Наш витязь з розповіді був
Схвильований до краю, очі Ні на
хвилинку не зімкнув І тихого польоту
ночі В глибокій думі не почув.
Та вже палає день прекрасний...
З сумним зітханням витязь красний
Обняв старого чаклуна;
Душа в надії порина;
Виходить він. Ногами стиснув Руслан
коня і в даль жене;
В сідлі оправився, присвиснув. «Мій
батьку, пам’ятай мене».
І мчиться по пустому лугу.
А сивий дід своєму другу Кричить услід:
«Щаслива путь! Дружину не давай в
наругу,
Порад старого не забудь!»
ПІСНЯ ДРУГА
Суперники в мистецтві бою,
Не знайте муру ні на мить,
Носіть гордливо вашу зброю І
ворожнечею живіть!
Хай перед вами світ німіє,
Гучним дивується ділам:
Ніхто-бо вас не пожаліє,
Ніхто не перешкодить вам. Суперники
другого роду,
Ви, рицарі парнаських гір,
Старайтесь не смішить народу Сварливим
шумом ваших лір;
У лайці будьте обережні.
Та ви, коханці вогняні,
Живіть у злагоді безмежній!
Повірте, друзі, ви мені:
Кому прекрасних дів кохання Послала
сила неземна,
Той буде милий до сконання;
Злоба тут марна і смішна.
Коли Рогдай неугамовний,
В глухім передчутті, безмовний,
Сам без суперників своїх,
В безлюдну в’їхавши країну,
Між нетрів мчався лісових,
У думу вдавшися єдину, —
Злий дух тривожив і труїв Його смутну,
тужливу душу. Похмурий витязь шепотів:
«Уб’ю!., всі перепони зрушу... Руслане!..
взнаєш ти мене...
Тепер-то дівчина поплаче...»
І раптом він коня жене,
Звернув назад і чвалом скаче.
Фарлаф у полі серед трав До ранку
солодко дрімав;
Уставши ж, у яснім промінні,
Щоб силу духа покріпить,
Біля струмка у самотині Любенько їсти
сів та пить.
Аж ось він бачить: хтось у полі, Неначе
вихор той, летить; Злякавшися страшної
долі,
Фарлаф покинув свій обід,
Шолом, крицевий спис, кольчугу,
В сідло злетів і скільки духу Летить —
а той за ним услід. «Спинись, втікачу
препоганий! — Кричить Фарлафу хтось
незнаний. —
Нещасний, дай себе догнать!
Дай з тебе голову зірвать!»
Фарлаф, пізнавши глас Рогдая,
Зігнувшись з ляку, завмирав,
І от він смерті вже чекає,
І швидше він коня погнав.
Так заєць іноді квапливий Прищулить
вуха боязливо І вздовж лугів, ланів,
лісів Тікає, скачучи, від псів.
На місці рицарського бігу З весни
розтопленого снігу Текли потоки, що в
землі Рови зробили немалі.
До рову кінь прудкий скакає, Хвостом і
гривою махає,
Міцну вуздечку закусив І перескочив
через рів;
Та вершник догори ногами Упав
незграбно в рів брудний,
Не бачить світу він з нестями, Готов
зустріть кінець страшний. Рогдай до яру
підлітає,
Меча жорстокого підняв,
«Згинь, боягузе!» — він гукає...
І враз Фарлафа він пізнав; Побачив, руки
опустились, Досада, здивування, гнів У
нього на лиці відбились;
І стиснув зуби й занімів Герой, поникши
головою,
Та скоро він поїхав геть Від рову... Сам
він ледве-ледь Не реготався над собою.
Тоді він під горою стрів Бабусю
зігнуту, безсилу,
Горбату, зовсім посивілу.
Вона кийком без зайвих слів Йому на
північ показала.
«Ти знайдеш там його», — сказала.
Рогдай від радощів засяв Вперед на
смерть собі помчав.
А наш Фарлаф? В рові лишився, Дихнуть не
сміє; сам не свій,
Він думає: чи я живий?
Де лютий мій суперник дівся?
Та от, за декілька хвилин,
Старої голос чує він:
«Устань, молодче, тихо в полі,
Не стрінеш більше злої долі,
Я привела коня тобі,
Мене послухай, далебі».
Бідаха витязь мимоволі Лишає плазом
рів брудний; Навкруг несміло поглядає,
Зітхнув і радісно гухає:
«Ну, слава Богу, я живий!»
«Повір! — бабуся знов сказала, —
Людмилу важко відшукать;
Вона далеко десь пропала;
Не нам тепер її дістать.
Не варто їхати по неї;
Ти, справді, будеш сам не рад. Послухай
ради ти моєї І стиха завертай назад.
Під Києвом, на самотині,
В своїй дідизні старовинній Лишайся
краще в добрий час: Людмила не втече від
нас».
Сказавши, зникла. В нетерпінні Герой
розсудливий мерщій Помчався у маєток
свій,
Забувши й про жадобу крові,
І про княжну, й про цілий світ.
А шум найменший у діброві,
І гомін вод, і птиць політ —
Усе його вкидало в піт.
А наш Руслан летить стрілою; Серед
лісів, серед полів Живе він думкою
одною Все про Людмилу, диво з див,
І каже: «Чи знайду я друга?
Де ти, за ким у серці туга?
Чи я побачу зір ясний?
Чи я почую голос твій?
Чи, може, бранкою довіку У ворожбита
будеш ти,
Щоб, дням журби не знавши ліку, В
дівоцтві марнім одцвісти?
Чи мій суперник знахабнілий Прийде?..
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Пушкін Олександр. Вибране - 02
  • Büleklär
  • Пушкін Олександр. Вибране - 01
    Süzlärneñ gomumi sanı 3891
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2224
    24.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 02
    Süzlärneñ gomumi sanı 3935
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2200
    23.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.7 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 03
    Süzlärneñ gomumi sanı 3943
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2030
    23.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 04
    Süzlärneñ gomumi sanı 3853
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1960
    25.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 05
    Süzlärneñ gomumi sanı 3928
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2300
    20.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 06
    Süzlärneñ gomumi sanı 3986
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2340
    21.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    32.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 07
    Süzlärneñ gomumi sanı 3894
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2291
    21.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    32.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 08
    Süzlärneñ gomumi sanı 3881
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2234
    23.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    34.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 09
    Süzlärneñ gomumi sanı 3956
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2158
    25.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 10
    Süzlärneñ gomumi sanı 3867
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2287
    22.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    33.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 11
    Süzlärneñ gomumi sanı 3858
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2210
    24.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 12
    Süzlärneñ gomumi sanı 3929
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2200
    24.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    34.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 13
    Süzlärneñ gomumi sanı 3802
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2029
    22.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    33.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 14
    Süzlärneñ gomumi sanı 2516
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1528
    17.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    27.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    32.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.