Latin

На Західному Фронті без змін - 07

Süzlärneñ gomumi sanı 4644
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2053
29.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
41.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
47.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
Ми п'ємо, і я роздивляюся всіх, одного за одним. Біля мене сидить Альберт, курить цигарку і сміється, ми з ним завжди були разом; навпроти примостився Кач, у нього похилі плечі, широкі долоні і спокійний голос; далі — Мюллер, зуби в нього стирчать уперед, а сміється він, мов гавкає; поруч — Тьяден із мишачими очицями та Леєр, що відпустив собі бороду і тепер виглядає років на сорок.
У нас над головами аж клубочиться дим. Який-бо це солдат без тютюну! Буфет — добрий притулок, пиво — не тільки напій, а й ознака того, що ти в безпеці, що можна вільно потягтися й випростати ноги, руки. Це ми й робимо якнайзручніше — далеко простягли ноги й геть усю підлогу заплювали так, що не всі це й зуміють. З яким дивним почуттям поглядає на це той, хто має завтра звідси їхати!
Уночі ми ще раз перепливаємо канал. Мені навіть страшно сказати тоненькій, чорнявій, що я завтра їду, а коли повернуся, наша частина буде, напевне, вже десь далеко, тож ми, мабуть, уже не побачимось. Однак її це, здається, не дуже обходить, вона тільки киває головою. Спершу я не можу цього збагнути, та врешті розумію. Леєр слушно каже: якби мене відправляли на фронт, тоді я знову став би «pauvres garcons», а відпускники їх мало цікавлять, до них вони байдужі. А, хай іде до дідька лисого з її зумкотінням і теревенями. Ти віриш у диво, а виявляється, справа тільки в буханці хліба.
Наступного ранку, пройшовши дезкамеру, я вирушаю до польової залізничної станції. Мене проводжають Альберт і Кач. На станції ми дізнаємося, що поїзда доведеться чекати ще кілька годин. Моїм приятелям треба повертатися назад, до роти, і ми прощаємося.
— Бувай здоров, Каче! Бувай здоров, Альберте!
Вони йдуть назад, і ще кілька разів обертаються й махають мені руками. Постаті поволі меншають. Та їхня хода, їхні рухи мені такі знайомі, що я навіть здаля можу розпізнати хлопців. А потім вони вже зникають.
Я сідаю на свій солдатський ранець і чекаю.
Зненацька мене проймає шалена нетерплячка — якнайшвидше поїхати звідси.

Я тиняюсь по якихось вокзалах, стою в чергах до казанів із супом, сиджу в вагонах на твердих лавках; та нарешті краєвид за вікнами змінюється, стає знайомий до болю, до щему. У призахідному сонці повз вагонні вікна пропливають села з солом'яними стріхами, що нависають, немов брилі, над побіленими стінами каркасних будиночків; за ними у скісному сонячному промінні мерехтять перламутром лани; пропливають фруктові садки, клуні й старезні липи.
За назвами станцій постають спогади, від яких мліє серце. Поїзд гуркоче й гуркоче, я стою біля вікна, міцно вчепившись руками в дерев'яну раму. Ці назви — наче межа моєї юності.
Рівні луки, поля, обійстя; ген під обрієм пролягає дорога, і там, на тлі неба, їде самотня підвода. За шлагбаумом чекають селяни, дівчата махають руками, діти граються біля залізничного насипу, дороги стеляться крізь лани, хороші дороги, не розбиті снарядами.
Спадає вечір. Якби поїзд не гуркотів, я не зміг би стримати крику. За вікном тягнеться рівнина, на тлі ще світлої блакиті починають вимальовуватися обриси далеких гір. Я впізнаю характерний силует гори Дольбен — зубчастий гребінь раптом уривається там, де кінчаються верхівки лісу. Скоро з-за гори вирине місто.
А тим часом пригасле жовто-червоне світло заливає все довкола, поїзд гуркотить на повороті, ще один закрут — і далеко, ген-ген попереду, мов несправжні, стоять темні тополі, виструнчившись одна за одною в довгий ряд,— міраж, створений світлом, тінями й тугою.
Лани поволі повертаються разом із нами; поїзд огинає їх, просвіти між деревами меншають, вони зливаються докупи, і якусь мить я бачу тільки одне-однісіньке дерево; тоді задні знову висуваються з-за передніх, і тополі ще довго темніють на тлі вечірнього неба, аж поки їх заступають перші будинки.
Залізничний переїзд. Я стою біля вікна, не можу відійти від нього. Інші пасажири складають речі, готуються до виходу. Тихенько, сам собі, я повторюю назву вулиці, яку ми перетинаємо:
— Бремерштрасе... Бремерштрасе...
За вікном, унизу,— велосипедисти, підводи, сіра вулиця, сірий тунель,— усе це бентежить мене, немов я бачу рідну матір.
Нарешті поїзд зупиняється. То вже вокзал з його гуркотом, галасом і вивісками. Завдавши на спину ранець, я застібаю гачки, беру гвинтівку в руки і, зашпортуючись, спускаюся східцями додолу.
На пероні я озираюся; з тих людей, що поспішають повз мене, я нікого не знаю. Якась сестра-жалібниця пропонує мені щось випити. Я відвертаюсь, бо вона по-дурному всміхається, пишаючись важливістю свого вчинку: а гляньте-но, я подаю солдатові каву! Вона гукає до мене: «Друже!», тільки цього мені ще бракувало!
Біля вокзалу вздовж вулиці шумує річка, біла від піни, бо щойно вирвалась із шлюзів млинової греблі. Поруч стоїть чотирикутна сторожова вежа, побудована хтозна-коли, перед нею зеленіє велика липа, а з-за неї вже насувається вечір.
Колись ми тут сиділи і часто — скільки років уже збігло відтоді? — ходили греблею, вдихаючи прохолодний, застояний дух води у загаті; ми нахилялися над спокійним плесом річки по той бік шлюзів, де опори мосту обкручені витким зіллям і водоростями; а в спеку ми сиділи по цей бік шлюзів, милуючись шумовинням і бризками, та правили теревені про наших учителів.
Я йду через міст, дивлюся праворуч і ліворуч; у річці й тепер так само багато водоростей і так само спадає ясний струмінь води; в будівлі вежі, як і колись, жінки з голими руками прасують білизну, а жар від прасок лине в розчинені вікна. Вузькою вулицею блукають собаки, перед дверима будинків стоять люди й дивляться на мене, коли я минаю їх, такий навантажений і брудний.
У тій кондитерській ми колись їли морозиво і вчилися курити. На цій вулиці, що пропливає повз мене, я знаю кожний будинок, бакалійну крамницю, аптеку, перукарню. I от я вже стою перед темними дверима із замацаною клямкою, і раптом мені важко підняти руку. Відчиняю двері, прохолода приємно огортає мене, очі майже нічого не бачать.
Сходи риплять під моїми чобітьми. Нагорі прочиняються двері, хтось перехиляється через поруччя і дивиться вниз. Це двері з кухні, там саме смажать картопляники, дух від них заповнює весь будинок, до того ж сьогодні субота і через поруччя перехилилася, певне, моя сестра. Спершу я чогось знічуюсь і якусь мить не підводжу голови, тоді скидаю каску й дивлюся вгору. Справді, то моя старша сестра.
— Пауль!—кричить вона.— Пауль!
Я киваю, ранець застрягає між поруччям, гвинтівка надто важка.
Сестра розчиняє навстіж двері й гукає:
— Мамо, мамо, Пауль приїхав!
Мені несила йти далі. Мамо, мамо, Пауль приїхав!
Я прихиляюся до стіни, стискаючи руками каску і гвинтівку. Тримаю їх міцно, скільки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах і люто зціплюю зуби; після тих сестриних слів я наче втратив тяму, не можу дати собі ради, через силу намагаюся засміятись і щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово, і так і стою на сходах нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохіть невпинно течуть мені по обличчю.
Сестра повертається і питає:
— Та що з тобою?
Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвинтівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. I враз розлючено кажу сестрі:
— Ти даси мені нарешті носовика?
Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.
Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.
— Мама ще не встала? — питаю я в сестри.
— Вона хвора.
Я іду до матері, простягаю їй руку і як тільки можу спокійно кажу:
— Ось і я, мамо.
Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:
— Ти поранений?
— Ні, мені дали відпустку.
Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.
— Ось лежу й плачу,— каже вона,— замість того, щоб радіти.
— Ти хвора, мамо?
— Сьогодні я трохи встану,— відповідає вона і звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники.— Відкрий слоїк із брусничним варенням... Адже ти його любиш?—питає вона в мене.
— Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.
— А ми ніби відчували, що ти приїдеш,— сміється сестра.— Сьогодні в нас твої улюблені картопляники і тепер навіть із брусничним варенням.
— А сьогодні ж і субота,— кажу я.
— Сядь біля мене,— просить мати.
Вона дивиться на мене. Руки в неї бліді, кволі, а проти моїх зовсім тоненькі. Ми перемовляємося лише кількома словами, і я вдячний матері, що вона мене не розпитує. Та й про що мені говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий і ось сиджу біля неї. А в кухні — моя сестра, готує вечерю, ще й співає.
— Любий мій хлопчику,— тихо каже мати.
У нашій родині не були заведені всякі пестощі, бідняки до такого не звикли, бо на їхню долю випадає надто багато праці й турбот. Вони дивляться на це інакше, не повторюють без кінця те, що й без слів зрозуміле. Коли моя мати сказала: «Любий мій хлопчику», то цим вона висловила все, на що іншій довелося б витратити хтозна скільки слів. Я напевне знаю: крім цього слоїка з брусничним варенням, в моєї матері вже багато місяців не було нічого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як і вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощає. Напевне, випадково десь розжилась і зразу відклала для мене.
Я сиджу біля її ліжка, а за вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба подолати.
Тож я виходжу до передпокою, беру свій ранець і несу до материного ліжка, а там викладаю все, що привіз: цілу голову сиру, яку роздобув мені Кач, дві пайкові хлібини, три чверті фунта масла, дві бляшанки з ліверним фаршем, фунт смальцю і торбинку рису.
— Візьміть, це вам, мабуть, придасться...
Вони кивають головами.
— Тут, либонь, із харчами погано?
— Звісно, не дуже добре. А вам на фронті вистачає?
Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:
— Так багато нам не завжди дають, але взагалі годують пристойно.
Ерна складає харчі й виносить до кухні. Нараз мати міцно хапає мене за руку і, затинаючись, питає:
— Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. I не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!
Я заперечливо хитаю головою і кажу:
— Ні, мамо, не дуже. Нас там багато; а з усіма якось легше.
— Але ж недавно тут був Генріх Бредемайєр, то він розповідав, що на фронті — справжнє пекло, оті гази і взагалі.
Це каже моя мати. Оті гази і взагалі... Вона не розуміє того, що говорить, вона тільки боїться за мене. Невже розповідати їй, як ми колись знайшли три ворожі траншеї, де всі солдати позастигали так, наче їх громом побило? На брустверах, у сховищах, скрізь, де їх зненацька заскочила смерть, стояли і лежали люди з синіми обличчями, всі вже мертві.
— Та люди всяке вигадують, мамо,— відповідаю я.— Бредемайєр розповідав, аби слухали. Ти ж сама бачиш: я живий-здоровий, ще й погладшав проти колишнього.
Страх і турбота матері повертають мені спокій. Тепер я вже можу ходити по кімнатах, розмовляти й розпитувати, не побоюючись, що раптом мені доведеться притулитися до стіни, бо все навкруг стане м'яке, наче гума, а ноги — немов ватяні.
Мати хоче підвестися з ліжка, і я тим часом іду на кухню до сестри.
— Що з нею? — питаю я.
Сестра знизує плечима.
— Вона лежить уже кілька місяців, але не дозволяла писати тобі про це. Її дивилося багато лікарів. Один із них сказав, що в неї, напевне, рак.

Я йду до окружного військового управління доповісти про те, що прибув. Неквапно плентаюся вулицями. Раз у раз до мене забалакують знайомі. Та з ними я подовгу не затримуюсь, бо не хочу багато говорити.
Коли я повертаюся назад, хтось голосно гукає до мене. Ще замислений, я обертаюсь і бачу перед собою якогось майора. Він напускається на мене:
— Чого не віддаєте честь?
— Вибачте, пане майор,— кажу я розгублено,— я вас не побачив.
Він кричить вже дужче:
— Ви й відповідати не вмієте, як належить?
Мені кортить затопити йому в пику, та я стримуюсь, бо тоді моя відпустка зразу урветься, тож я витягуюсь перед ним і кажу:
— Я не побачив пана майора.
— То будьте ласкаві дивитися!— гаркає він.— Ваше прізвище?
Я відповідаю,
Його червоне, опецькувате обличчя ще палає гнівом.
— З якої частини?
Я рапортую, як належить. А йому ще замало.
— Де розташовані?
Та з мене вже досить, і я кажу:
— Між Лангемарком і Біксхооте.
— Де це? — питає він трохи спантеличено.
Я пояснюю, що годину, тому прибув сюди у відпустку. Гадаю, що тепер він відчепиться й піде собі далі. Та дарма. Він іще дужче лютує:
— То ви надумали й тут запровадити свої фронтові порядки? Ні, цього не буде. У нас, хвалити бога, панує лад.
I командує:
— Кругом, двадцять кроків назад, бігом марш!
В мені глухо нуртує лють. Але проти нього я безпорадний, як він схоче, то негайно мене заарештує. Я відбігаю назад, вертаюсь, за шість метрів від майора підіймаю руку, хвацько козиряю і, тільки пройшовши ще шість метрів, опускаю її.
Він підкликає мене знов і вже трохи милостивіше пояснює, що цього разу він дарує мені провину. Я виструнчуюсь на знак вдячності.
— Ідіть! — командує він.
Я клацаю підборами, повертаюсь і йду.
Через цю зустріч вечір геть зіпсований. Я йду додому, скидаю форму і жбурляю її в куток, однаково я не збирався її тут носити. Дістаю із шафи свій цивільний одяг і вбираюся в нього.
Та в ньому мені незвично. Костюм став закороткий і затісний, в армії я підріс. Морочуся з коміром і краваткою. Врешті краватку мені зав'язує сестра. Яке легке це вбрання, здається навіть, що на тобі тільки спідні та сорочка.
Я роздивляюсь у дзеркалі. Ну й дивний вигляд. Засмаглий, трохи зависокий підліток із подивом витріщається на мене.
Мати тішиться, що я вбрався в цивільне; в ньому я немов ближчий їй. Однак батькові більш до вподоби форма, він хоче так піти зі мною до своїх знайомих.
Та я ухиляюсь від цього.

Як приємно десь спокійно посидіти, приміром, у садку при ресторані під каштанами, неподалік від майданчика для гри в кеглі. Листя падає на стіл і додолу, тільки ще не багато, це перші листочки. Переді мною стоїть кухоль пива, на військовій службі всі звикають пити. З кухля я відпив тільки половину, тож можу ще зробити кілька добрячих ковтків прохолодного напою і навіть замовити другий або й третій кухоль, коли схочу. Ніхто не шикується в лави, ніхто не стріляє, діти власника ресторану граються на кегельному майданчику, а їхній пес кладе голову мені на коліна. Небо блакитне, крізь листя каштанів прозирає стрункий зелений шпиль церкви святої Маргарити.
Тут гарно, і все це я люблю. Але бути з людьми мені важко. Єдина людина, яка мене ні про що не питає, це мати. А з батьком — уже інакше. Він хоче, щоб я розповідав про фронт, його бажання здається мені і зворушливим, і водночас дурним, між нами вже немає згоди. Батько залюбки слухав би мене з ранку до вечора. Я розумію: він не знає, що є речі, про які не розкажеш; звісно, я охоче зробив би йому приємність, та це небезпечно для мене — передавати словами все бачене навіть страшно: ану як воно набуде велетенських розмірів і я вже втрачу над ним владу. Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!
I я обмежуюся лише розповідями кількох кумедних випадків. Але батько питає, чи я брав коли участь у рукопашному бою. Я кажу «ні» і підводжуся, щоб вийти з кімнати.
Та від цього мені не легшає. На вулиці я лякаюся трамваїв, бо їхній скрегіт нагадує виття снаряда, коли він, здається, летить просто на тебе. Хтось раптом поплескує мене по спині. Це наш учитель німецької мови, він одразу засипає мене звичайними питаннями:
— Ну, як там, на фронті? Жахливо, жахливо, еге ж? Так, це жахливо, але ми повинні витримати. I врешті на передовій вас принаймні непогано годують, як я чув; ви добре виглядаєте, Паулю, вбилися в силу. Тут, звичайно, з харчами гірше, це природно, цілком природно, все найкраще мають одержувати наші солдати!
Він тягне мене в кав'ярню, до столика, де він завжди сидить із своїми приятелями. Мене вітають захоплено, якийсь директор простягає руку й каже:
— О, то ви просто з фронту? Як настрій в армії? Чудовий, чудовий, еге?
Я пояснюю, що кожен із нас охоче поїхав би додому. Він оглушливо регоче.
— Авжеж, розумію! Але спершу вам треба віддухопелити француза. Ви курите? Прошу, візьміть собі сигару. Кельнере, принесіть нашому юному воїнові теж кухоль пива!
На жаль, я вже взяв сигару, тож доведеться зостатися. Всі вони виявляють до мене щиру зичливість, цього не можна заперечити. Та все одно настрій у мене лихий, і я намагаюсь якнайшвидше докурити сигару. Аби щось робити, я одним духом вихиляю той кухоль пива. Але вони відразу замовляють мені ще один, ці люди знають свій борг перед солдатом. Вони заходжуються сперечатися про те, які території ми маємо приєднати до себе. Директор із сталевим ланцюжком на годиннику хоче одержати якнайбільше: усю Бельгію, вугільні басейни Франції та чималі шматки Росії. Він наводить переконливі докази того, чому вони мають бути нашими, і непохитно стоїть на своєму, аж поки всі інші врешті з ним погоджуються. Тоді він береться пояснювати, де саме у Франції треба підготувати прорив, і враз звертається до мене:
— А вам на фронті слід посунутися нарешті хоч трохи вперед і покласти край отій нескінченній позиційній війні. Викиньте тих клятих французів геть, от тоді й буде встановлено мир.
Я відповідаю, що, на нашу думку, зробити прорив неможливо, бо ворог має надто великі резерви. I до того ж війна насправді зовсім інакша, ніж дехто її собі уявляє.
Директор упевнено уриває мене і пояснює, що я на цьому не розуміюся.
— Звичайно, так воно здається одній людині,— каже він,— але треба дивитися з загальної точки зору. А на це одна людина не здатна. Ви бачите тільки вашу невеличку дільницю і через те не маєте широкого кругозору. Ви чесно виконуєте свій обов'язок, постійно ризикуєте життям, за це ви заслуговуєте найвищої шани, кожному з вас слід би дати залізний хрест, та насамперед ми повинні прорвати ворожу лінію фронту у Фландрії, а тоді посунути її далі на південь.
Він аж захекується і витирає собі бороду.
— Треба посунути лінію фронту далі. А тоді йти на Париж.
Хотів би я знати, як він це собі уявляє. Я вихиляю третій кухоль пива, і ту ж мить він замовляє для мене ще один.
Та я підводжуся йти. Він тицяє мені в кишеню ще кілька сигар і на прощання по-дружньому ляскає мене по плечу.
— Щасти вам! Сподіваємось незабаром почути про вас усіх добру звістку.

Відпустку я уявляв собі інакше. Торік я провів її справді трохи не так. Напевне, за цей час я сам змінився. Між сьогоднішнім часом і тодішнім пролягла безодня. Тоді я ще не знав, що таке війна, бо ми стояли на порівняно спокійних дільницях фронту. А тепер я помічаю, що, сам того не завваживши, геть знемігся. Я вже не знаходжу собі тут місця, цей світ мені чужий. Дехто мене розпитує, дехто зовсім не розпитує, і по них видно, що вони тим пишаються; часом вони навіть кажуть із поважним виглядом, що, мовляв, розуміють: про це не можна голосно говорити. I гадають, що бозна які розумні.
Найкраще мені, коли я сам; тоді ніхто мені не заважає. Бо-всі розмови неодмінно зводяться до того, які погані справи на фронті або які добрі справи на фронті, комусь здається так, а комусь інакше, та врешті всі швидко переходять до того, чим живуть вони самі. Звичайно, колись і я точнісінько так жив, але тепер я не знаходжу з цими людьми спільної мови.
Вони забагато мені розповідають. У них свої турботи, бажання, мета, а я не можу ставитися до цього так, як вони.
Зрідка сиджу я з кимось із них у садку при ресторанчику і намагаюся пояснити, що, власне, це єдине щастя на світі — ось так спокійно сидіти. Вони, звичайно, розуміють мене, погоджуються зі мною, але тільки на словах, тільки на словах, ось у чім річ; вони це відчувають, але завжди тільки наполовину; у них інше життя, інші справи, вони надто двоїсті, кожен із них не здатний відчути це всім своїм єством; та, власне, і я не можу до пуття висловити, що маю на думці.
Коли я бачу їх отак в їхніх домівках, конторах, на роботі, мене нестримно тягне до них, я хотів би теж опинитися там і забути про війну; але водночас цей світ відштовхує мене, в ньому затісно, і не збагнеш, як можна заповнити цим усе життя, цей світ треба зруйнувати, бо хіба можна так жити, коли на фронті свистять снарядні осколки над вирвами, в небо здіймаються освітлювальні ракети, поранених виносять на плащ-наметах, і мої товариші силкуються якнайглибше сховатися в окопах! Тут інші люди, люди, яких я не зовсім розумію, я заздрю їм і водночас зневажаю їх. Я лину думками до Кача, і Альберта, і Мюллера, і Тьядена; що вони тепер роблять? Можливо, сидять у їдальні або пішли купатися, незабаром їх знову пошлють на передову.

У моїй кімнаті стоїть за столом коричнева шкіряна канапа. Я вмощуюсь на ній.
До стін пришпилено кнопками багато картинок, що їх я колись повирізував із журналів. Тут є ще поштові листівки й малюнки, які мені чимось сподобались. У кутку стоїть невеличка залізна грубка. Навпроти неї біля стіни — етажерка з моїми книжками.
У цій кімнаті я жив до того, як став солдатом. Книжки я потроху купував на гроші, що їх заробляв як репетитор. Чимало книжок я купив у букіністів, наприклад, усіх класиків — по марці й двадцять пфенінгів за один том у твердій оправі з синього полотна. Я купував повні збірки, бо ставився до цього поважно, вибрані твори не викликали в мене довіри — а може, видавці повибирали не найкраще? Тож я купував тільки повні збірки творів. Читав їх із особливою старанністю, але здебільшого вони не дуже мені подобалися. Найдужче мене цікавили інші, сучасні книжки, та вони коштували, звичайно, куди дорожче. Деякі з них я придбав не зовсім чесно — я позичив їх, щоб прочитати, й не повернув, бо не міг із ними розлучитися.
На одній із полиць стоять шкільні підручники. Я не панькався з ними, вони геть пошарпані, деякі сторінки видерті — ну, звісно для чого. А на нижній полиці складені зошити, папір і листи, малюнки та мої літературні вправи.
Намагаюся подумки перенестись у той час. Адже він іще тут, у кімнаті, я відчуваю це, стіни його зберегли. Мої руки лежать на спинці канапи; я зручно вмощуюся з ногами в куточку і сиджу наче в м'яких обіймах. Віконце розчинене, я бачу в ньому знайому картину вулиці зі стрімким шпилем церкви удалині. На столі стоїть букетик квітів. Ручки, олівці, мушля замість прес-пап'є, чорнильниця,— тут ніщо не змінилося.
Отак воно все й буде, якщо мені пощастить і я, коли закінчиться війна, повернуся сюди назавжди. Отак я буду тут сидіти, роздивлятися по кімнаті й чекати.
Я схвильований, але навіщо хвилюватися, це ні до чого. Мені хочеться знову відчути той тихий захват, те могутнє, невимовне почуття, що охоплювало мене, як я колись підходив до своїх книжок. Нехай мене знову підхопить вітер бажань, який тоді здіймався в мені від самого погляду на барвисті спинки книжок, нехай він розтопить ту смертельно важку свинцеву брилу, що лежить десь у мене всередині; нехай він знову пробудить у мені нетерпеливе поривання в майбутнє і крилату радість, що її дарує світ думок; нехай він поверне мені втрачений юнацький шал.
Я сиджу і чекаю.
Мені спадає на думку, що треба сходити до Кеммеріхової матері; можна було б також відвідати Міттельштедта, він тепер напевне вже в казармі. Я дивлюсь у вікно: за панорамою осяяної сонцем вулиці постають легкі й нечіткі обриси пагорбів, і це нагадує мені іншу картину: ясний осінній день, ми з Качем і Альбертом сидимо біля багаття і їмо з миски смажену картоплю.
Та я не хочу про це згадувати, я жену геть це видиво. Хай промовляє кімната, хай мене візьме й понесе: я хочу відчути, що я належу їй, аби потім, коли повернуся знову на фронт, я знав: війна загине, захлинеться в нестримній хвилі повернення додому, вона припиниться, не роз'їсть нас, бо має тільки зовнішню владу над нами і більш ніякої!
Спинки книжок стоять тісним рядком. Я пам'ятаю всі свої книжки, пам'ятаю навіть, як їх розставляв. Я благаю їх очима: заговоріть до мене, прийміть мене, прийми мене, колишнє життя, безжурне, прекрасне життя прийми мене знову...
Я чекаю, чекаю.
Перед моїм зором постають картини, але вони невиразні й швидко щезають, то лише тіні й спогади.
Немає нічого... Нічого...
В мені зростає неспокій.
Нараз у душі здіймається жахливе почуття, я тут зовсім чужий, я не можу знайти дороги до минулого, мене наче виключили з того життя; хоч би як я щиро благав, хоч би яких сил докладав — все дарма; навкруги все завмерло, і я сиджу збайдужілий і сумний, немов рокований на смерть, а минуле відвертає від мене своє лице. В той же час я боюся його ревно благати, бо не знаю, що може статися тоді, як воно повернеться обличчям до мене. Я — солдат і мушу про це пам'ятати.
Стомлено підводжусь і дивлюсь у вікно. Тоді беру одну з книжок, гортаю її — мені хочеться читати. Проте цю я ставлю на місце і беру іншу. В ній трапляються підкреслені місця. Я шукаю, гортаю, беру з полиці ще й ще книжки, вже біля мене лежить їх ціла купа. До неї я похапцем додаю ще й інше — аркуші, зошити, листи.
Мовчки стою перед ними. Як на суді.
Зневірений.
Слова, слова, слова,— вони не доходять до мене.
Повільно ставлю книжки на місце.
З цим покінчено.
Тихо виходжу з кімнати.

Однак я ще не здаюся. До своєї кімнати я, правду кажучи, більше не заходжу, але тішу себе тим, що кілька днів ще не можуть покласти всьому край, Згодом я матиму для цього багато часу, цілі роки. А поки що я йду до казарми провідати Міттельштедта, і ми сидимо у нього в кімнаті, повітря в ній неприємне, але я до такого призвичаївся.
Міттельштедт одразу викладає новину, яка мене просто електризує. Він розповідає, що Канторека призвали до ополчення.
— Уяви собі,— каже Міттельштедт, дістаючи кілька гарних сигар,— після госпіталю я повертаюся сюди й відразу натикаюся на нього. Він простягає мені свою лапу і квакає: «Ти ба, це ж Міттельштедт! Ну, як воно?» Я вилуплюю на нього очі й кажу: «Рядовий Канторек, дружба дружбою, а служба службою, кому це знати, як не вам? I стояти струнко, коли розмовляєте зі старшим!» Побачив би ти, яке в нього стало обличчя! Щось середнє між солоним огірком і ще не вибухлим снарядом. Він нерішуче спробував був іще раз підлеститися до мене. Я ще суворіше гаркнув на нього. Тоді він посунув у бій свою найдужчу батарею і довірливо спитав мене: «Може, допомогти вам скласти екстерном екзамени?» Це він хотів мені нагадати минуле, розумієш? Я вкрай розлютився і теж нагадав йому дещо: «Рядовий Канторек, два роки тому ви своїми промовами заманили нас у добровольці; один учень, Йозеф Бем, зовсім не хотів іти на війну. I от він загинув на фронті за три місяці до того дня, коли його мали призвати. Якби не ви, то він прожив би ці три місяці. А тепер — кроком руш! Ми ще з вами поговоримо». Мені було дуже легко потрапити до його роти. Передовсім я взяв його із собою до цейхгаузу і подбав, щоб його гарненько вбрали. Ось зараз побачиш.
Ми йдемо на подвір'я. Рота вишикувалася. Міттельштедт командує «вільно» і починає перекличку.
В цю мить я бачу Канторека і ледве стримуюся від реготу. Він убраний у щось схоже на фрак блякло-синього кольору. На спині й на рукавах темніють великі латки. Цей одяг носив, либонь, якийсь велетень. А чорні витерті штани, навпаки, зовсім куценькі, вони навіть литок не прикривають. Зате черевики величезні, тверді, мов залізні, то якісь старі шкарбуни з загнутими догори носаками та ще із шнурівкою по боках. Навпереміну шапка знову таки замала, власне, не шапка, а якийсь бридкий, злиденний ковпачок. Загалом вигляд у Канторека вкрай жалюгідний. Міттельштедт спиняється перед ним:
— Рядовий Канторек, хіба так гудзики чистять? Здається, ви ніколи цього не навчитесь. Погано, Канторек, погано...
Від задоволення я подумки аж верещу. Точнісінько так Канторек у школі шпетив Міттельштедта: «Погано, Міттельштедт, погано...»
А Міттельштедт вичитує далі:
— Подивіться хоча б на Бетгера, це зразковий солдат, вам треба в нього повчитись.
Я ледве йму віри очам, То ж справді Бетгер, він теж тут, наш шкільний швейцар Бетгер. I він має бути для Канторека зразком. Той люто зиркає на мене, він ладен у цю мить мене з'їсти. Але я спокійно посміхаюся йому просто в очі, наче я його й не знаю.
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - На Західному Фронті без змін - 08
  • Büleklär
  • На Західному Фронті без змін - 01
    Süzlärneñ gomumi sanı 4581
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2099
    28.7 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 02
    Süzlärneñ gomumi sanı 4561
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2126
    28.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 03
    Süzlärneñ gomumi sanı 4535
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2021
    27.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 04
    Süzlärneñ gomumi sanı 4546
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2016
    29.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 05
    Süzlärneñ gomumi sanı 4596
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2149
    27.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 06
    Süzlärneñ gomumi sanı 4597
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2102
    28.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.7 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 07
    Süzlärneñ gomumi sanı 4644
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2053
    29.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 08
    Süzlärneñ gomumi sanı 4659
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2031
    31.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    50.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 09
    Süzlärneñ gomumi sanı 4742
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1943
    31.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    49.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 10
    Süzlärneñ gomumi sanı 4518
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2083
    29.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 11
    Süzlärneñ gomumi sanı 4641
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2101
    30.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • На Західному Фронті без змін - 12
    Süzlärneñ gomumi sanı 2560
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1271
    34.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    52.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.