Latin

Маруся - 5

Süzlärneñ gomumi sanı 7916
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1191
21.3 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
29.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
37.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
    - Годi ж, го­дi! Пус­тi­те ж ме­не; ми ля­же­мо з ста­рою спа­ти, бо усю нiч сто­яв на одi­янi* (*Одi­янiя - цер­ков­на вiдп­ра­ва у ве­ли­код­ню нiч), аж по­ки Хрис­та до­чи­та­лись; а ви - хо­че­те, до­ма си­дiть або гу­ля­ти йдi­те до ко­ли­сок; та тiльки са­мi не ка­чай­тесь, бо грiх для та­ко­го праз­ни­ка з сею пус­то­тою во­зи­тись.
    Як вже той день у Ва­си­ля та в Ма­ру­сi бу­ло, нам нуж­ди ма­ло, бо, звiс­но, чи хо­ди­ли, чи си­дi­ли, а усе об од­нiм го­во­ри­ли: як один без од­но­го ску­чав, ко­ли, що i як ду­мав; як нi ду­ма­но нi га­да­но во­ни по­ба­чи­лись; яка ще ра­дость бу­де, як уже пос­ва­та­ються - ота­ке усе го­во­ри­ли, та го­лу­би­ли­ся, та ми­лу­ва­ли­ся.
    Отже i вiв­то­рок нас­тав. Iк ве­че­ру ста­ли до­жи­да­тись ста­рос­тiв: приб­ра­ли ха­ту, зас­вi­ти­ли свi­чеч­ку пе­ред бо­га­ми; ста­рi на­ря­ди­ли­ся, як довг ве­лить, а що Ма­ру­ся приб­ра­ла­ся, так вже нi­чо­го й ка­за­ти. От пос­ту­ка­ли i раз, i вдру­ге, i ут­ретє, i ввiй­шли ста­рос­ти, i по­да­ли хлiб, i го­во­ри­ли ста­рос­ти за­кон­нi ре­чi про ку­ни­цю, як i по­пе­ред сього бу­ло.
    Зараз На­ум - а ра­денький же та­кий! - i ка­же, бу­цiм­то з сер­цем:
    - Та що се на­пасть та­ка? Жiн­ко! Що бу­де­мо ро­би­ти? Доч­ко! а хо­ди-ке сю­ди, на по­ра­ду!
    Маруся, вий­шов­ши iз кiм­на­ти, за­со­ро­ми­лась - гос­по­ди! - по­чер­во­нi­ла, що твiй мак, i, не пок­ло­нив­шись, за­раз ста­ла бi­ля пе­чi та й ко­лу­па її пальцем.
    От На­ум i ка­же:
    - Бачите, лов­цi-мо­лод­цi, що ви на­ро­би­ли? Ме­не з жiн­кою сму­ти­ли, доч­ку прис­ти­ди­ли, що ско­ро пiч зов­сiм по­ва­лить, ма­буть, ду­ма тут бiльш не жи­ти! Гай, гай! Так ось що ми зро­би­мо: хлiб свя­тий приньмаємо, доб­ро­го сло­ва не цу­раємо­ся, а щоб ви нас не по­ро­чи­ли, що ми пе­ре­дер­жуєм ку­ни­цi та крас­нi дi­ви­цi, так ми вас пов'яже­мо i тог­дi усе доб­ре вам ска­же­мо. Доч­ко! прий­шла i на­ша чер­га до прик­ла­ду ка­за­ти: го­дi ли­шень пiч ко­лу­па­ти, а чи не­ма чим сих лов­цiв-мо­лод­цiв пов'яза­ти?
    Iще не час бу­ло Ма­ру­сi пос­лу­ха­ти, - знай, ко­лу­па.
    От вже ма­ти їй ка­же:
    - Ти чуєш, Ма­ру­сю, що батько ка­же? Iди ж, iди та да­вай чим лю­дей пов'яза­ти. Або, мо­же, - нi­чо­го не прид­ба­ла та з со­ро­му пiч ко­лу­паєш? Не вмi­ла ма­те­рi слу­ха­ти, не вчи­ла­ся пряс­ти, не за­ро­би­ла руш­ни­кiв, так в'яжи хоч ва­лом, ко­ли i той ще є.
    Пiшла Ма­ру­ся у кiм­на­ту i ви­нес­ла на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi два руш­ни­ки дов­гих та муд­ро ви­ши­тих, хрест-навх­рест пок­ла­де­них, i по­ло­жи­ла на хлi­бо­вi свя­то­му, а са­ма ста­ла пе­ред об­ра­зом та й вда­ри­ла три пок­ло­ни, да­лi от­цю три­чi пок­ло­ни­ла­ся у но­ги i по­цi­лу­ва­ла у ру­ку, неньцi так же; i, узяв­ши руш­ни­ки, пiд­нес­ла на та­рi­лоч­цi пер­ше стар­шо­му ста­рос­тi, а там i дру­го­му. Во­ни, ус­тав­ши, пок­ло­ни­ли­ся, узя­ли руш­ни­ки й ка­жуть:
    - Спасибi батько­вi й ма­те­рi, що своє ди­тя ра­но бу­ди­ли i доб­ро­му дi­лу нав­чи­ли. Спа­си­бi i дi­воч­цi, що ра­но ус­та­ва­ла, тон­ко пря­ла i хо­ро­шенькi руш­нич­ки прид­ба­ла.
    Пов'язавши со­бi один од­но­му руш­ни­ка, от ста­рос­та i ка­же:
    - Робiть же дi­ло з кiн­цем, роз­вi­дай­тесь з кня­зем-мо­лод­цем: ми, при­ве­де­нi, не з так ви­ну­ва­тi; в'яжi­те при­вод­ця, щоб не втiк з ха­ти.
    От ма­ти й ка­же:
    - Ану, до­ню! Ти ж ме­нi ка­за­ла, що на те по п'ятiн­ках за­роб­ля­ла, щоб шов­ко­ву хуст­ку прид­ба­ти та нею пе­ню* (*Пе­ня - го­ре.) зв'яза­ти. Те­пер на те­бе пе­ня на­па­ла, що не усiх пов'яза­ла.
    Винесла Ма­ру­ся за­мiсть хуст­ки шов­ко­вий пла­ток, крас­ний та хо­ро­ший, як са­ма. На­ум їй i ка­же:
    - Сьому, доч­ко, са­ма чiп­ляй, за по­яс хуст­ку за­ти­кай, та до се­бе при­тя­гай, та слу­хай йо­го, та ша­нуй; а те­пер йо­го i по­цi­луй.
    От во­ни i по­цi­лу­ва­лись, а Ва­силь i ви­ки­нув Ма­ру­сi на та­рiл­ку цiл­ко­во­го.
    Пiсля сього ста­рос­та зве­лiв пос­ва­та­ним, щоб кла­ня­лись перш батько­вi у но­ги три­чi; а як пок­ло­ни­лись ут­ретє та й ле­жать, а батько їм ка­же:
    - Гляди ж, зя­тю! Жiн­ку свою бий i уран­цi i уве­че­рi, i вста­ючи i ля­га­ючи, i за дi­ло i без дi­ла, а сва­рись з нею по­усяк­час. Не справ­ляй їй нi плат­тя, нi оде­жi, до­ма не си­ди, тас­кай­ся по шин­кам та по чу­жим жiн­кам; то з жiн­кою у пар­цi i з дi­точ­ка­ми як­раз пi­де­те у стар­цi. А ти, доч­ко, му­жич­ку не спус­кай i нi у чiм йо­му не по­ва­жай; ко­ли дур­ний бу­де, то поїде у по­ле до хлi­ба, а ти йди у ши­нок, про­пи­вай ос­тан­нiй шма­ток; пий, гу­ляй, а вiн не­хай го­ло­дує; та i в пе­чi нi­ко­ли не кло­по­чи; не­хай па­утин­ням зас­те­леться пiч, от вам i уся рiч. Ви не ма­ленькi вже, са­мi ро­зум маєте, i що я вам ка­жу i як вам жи­ти, знаєте.
    А ста­рос­та i крик­нув:
    - За та­ку на­ву­ку цi­луй­те, дi­ти, батька в ру­ку.
    Поцiлувавши, пок­ло­ня­лись ма­те­рi теж три­чi. Ма­ти не ка­за­ла їм нi­чо­го; їй за­кон ве­лить, бла­гос­лов­ля­ючи дi­то­чок, тiльки пла­ка­ти.
    Далi ста­рос­та сiв i ка­же три­чi:
    - Христос воск­рес!
    А ста­рi йо­му у в од­вiт теж три­чi:
    - Воiстину воск­рес!
    Старости ка­жуть:
    - Панове сва­то­ве!
    А сва­ти ка­жуть:
    - А ми ра­дi слу­ха­ти!
    Старости ка­жуть:
    - Що ви жа­ла­ли, то ми здi­ла­ли; а за сiї ре­чi дай­те нам го­рiл­ки гре­чi* (*Гре­чий - доб­рий.).
    А ста­рi й ка­жуть:
    - Просимо ми­лос­тi на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня, Пiс­ля сього пос­ва­та­них i по­са­ди­ли, зви­чай­но, на по­куть, на по­сад. Батько сiв бi­ля зя­тя, а ма­ти, звiс­но, по­ра­лась, са­ма i стра­ву на стiл по­да­ва­ла, бо вже Ма­ру­сi не го­ди­ло­ся з по­са­ду ус­та­ва­ти. Ста­рос­ти сi­ли на ос­ло­нi бi­ля сто­лу.
    Поки ма­ти стра­ву но­си­ла, батько став час­ту­ва­ти ста­рос­тiв. Пер­ший ста­рос­та по­куш­ту­вав, пок­ру­тив го­ло­вою, поц­мо­кав та й ка­же:
    - Штьо се, сва­туш­ка-па­нуш­ка, за на­пит­ки? Скiльки ми по свi­ту не їжджа­ли, а та­ких на­пит­кiв i йе чу­ва­ли, i не ви­да­ли, i не куш­ту­ва­ли.
    - Се ми та­ке для лю­без­них сва­тiв з-за мо­ря прид­ба­ли, - ка­же На­ум i про­сить: - Ось ну­те ж, усю по­ку­шай­те. Звер­ху хо­ро­ша, а нас­по­дi са­мий гар­ний смак!
    Випив ста­рос­та, змор­щив­ся, зак­рек­тав та й ка­же:
    - Вiд сього зра­зу по­чер­во­нiєш як мак. Гля­дi­те ли­шень, сва­туш­ка-па­нуш­ка: чи не на­поїли ви нас та­ким, що, мо­же, й на стi­ни по­лi­зе­мо?
    - Та що се ви на нас з пе­нею? - ска­зав На­ум. - Тут-та­ки що муд­ре са­мо по со­бi, а то ще ось що: iш­ла ба­ба вiд ля­хiв та нес­ла здо­ров'я сiм мi­хiв, так ми у неї ку­пи­ли, сiм зо­ло­тих зап­ла­ти­ли та в на­пи­ток пус­ти­ли.
    А ста­рос­та й ка­же:
    - Ну, що муд­ре, то вже справ­дi муд­ре! Ану, то­ва­ри­шу, поп­ро­буй i ти й ска­жи: чи пи­ли ми та­ке у Ту­реч­чи­нi, або хоч i в Нi­меч­чи­нi, та i в Ра­сеї не пи­ва­ли сiєї.
    Випив i дру­гий ста­рос­та, теж приц­мо­ку­ючи, i теж про­мов­ляв, пох­ва­ля­ючи.
    Проговоривши усi за­кон­нi ре­чi, ста­ли час­ту­ва­тись поп­рос­ту, з своїми ви­гад­ка­ми, а да­лi, тiльки що ста­ли ве­че­ря­ти, i обiз­ва­лись дiв­ча­та, що Ма­ру­ся ще за­вид­на про­си­ла до се­бе на сва­тан­ня, i спi­ва­ли, ухо­дя­чи у ха­ту, сюю пi­сеньку:
    
    Та ти, ду­шеч­ка, на­ша Мар'єчка!
    Обмiтайте дво­ри,
    Застилайте сто­ли,
    Кладiть ло­жеч­ки,
    Срiбнi блю­деч­ки,
    Золотi ми­соч­ки:
    От iдуть дру­жеч­ки!
    
    От як пе­рес­пi­ва­ли, та й пок­ло­ни­лись ни­зенько, та й ка­жуть:
    - Дай бо­же вам ве­чiр доб­рий; по­ма­гай бi вам на усе доб­ре!
    Стара Нас­тя та­ка вже ра­дi­сiнька, що бог при­вiв її дож­да­ти од­ним од­ну до­неч­ку прос­ва­та­ти за хо­ро­шо­го чо­ло­вi­ка, та ще її люб'язно­го: зем­лi пiд со­бою не чує, по­рається хут­ко, i де та си­ла узя­ла­ся, аж бi­га вiд сто­ла до пе­чi, i стра­ву са­ма но­сить, i по­ря­док дає. Ки­ну­лась за­раз до дру­же­чок i ка­же:
    - Спасибi! Про­си­мо на хлiб, на сiль i на сва­тан­ня. - Та й уса­ди­ла їх по чи­ну, вiд Ма­ру­сi скрiзь по ла­вi, та й ка­же: - Сi­дай­те, дру­жеч­ки, мої го­лу­боч­ки! та без со­ро­му бру­суй­те* (*Бру­су­ва­ти - їсти), а ти, ста­рос­то, їм ба­туй* (*Ба­ту­ва­ти - рi­за­ти).
    Так дiв­ча­там вже не до їжi: од­но те, що стид­но при лю­дях їсти, щоб не ка­за­ли лю­ди: "Ото го­лод­на! Ма­буть, до­ма нi­чо­го їсти, так бi­га по чу­жим лю­дям та й по­жив­ляється; он, бач, як за­пи­хається", - а дру­ге й те, що тре­ба своє дi­ло справ­ля­ти; та, не брав­шись за ло­жеч­ки, i зас­пi­ва­ли:
    
    Ой чо­му, чо­му
    У сiм но­вiм до­му
    Так ра­но зас­вi­че­но?
    Мар'єчка вста­ла,
    Косу че­са­ла,
    Батенька по­ра­жа­ла:
    - Порадь ме­не,
    Мiй ба­теньку,
    Кого в дру­жеч­ки бра­ти?
    - Бери, до­ненько,
    Собi рiв­неньку,
    Щоб не бу­ло гнiв­ненько.
    Садови, до­ненько,
    I ви­ще, i ниж­че,
    А свою ро­ди­ноньку ближ­че.
    
    Як же по­ба­чи­ли, що ста­ра Нас­тя вiд та­кої жа­лiб­ної пiс­нi, по­ки­нув­ши по­ра­тись, ста­ла тяж­ко пла­ка­ти, так во­ни ста­ли спi­ва­ти iн­ших:
    
    Де ж був се­ле­зень,
    Де ж бу­ла утiн­ка?
    Селезень на став­ку,
    Утiнка на плав­ку.
    А те­пер же во­ни
    На од­нiм плав­ку,
    Та їдять же во­ни
    Дрiбную ряс­ку,
    Ой п'ють же во­ни
    Холодную во­ду.
    Де ж був Ва­силько?
    Де ж бу­ла Мар'єчка?
    Василько у ба­тенька,
    Мар'єчка у сво­го.
    А те­пер же во­ни
    Ув од­нiй свiт­лоньцi.
    Ой п'ють же во­ни
    Зелене ви­но,
    Та їдять же во­ни
    Дрiбнiї ка­ла­чi,
    У мед умо­ка­ючи,
    Маком об­си­па­ючи.
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi ба­тенька ба­жа­ла.
    А ба­тенько та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Потопай, моє сер­деч­ко!"
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi ма­тiн­ку ба­жа­ла.
    А ма­тiн­ка та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Потопай, моє сер­деч­ко!"
    Та в не­дi­леньку ра­но
    Чогось тоє та мо­ре гра­ло;
    Там Мар'єчка та по­то­па­ла,
    К со­бi Ва­силька ба­жа­ла.
    А Ва­силько та на бе­ре­жеч­ку.
    Є чов­ни­чок i ве­се­леч­ко:
    "Не по­то­пай, моє сер­деч­ко!"
    
    Далi дiв­ча­та, ба­ча­чи, що прос­ва­та­нi со­бi си­дять i оп­рiч се­бе нi­ко­го не ба­чать i нi­чо­го, що бi­ля них ро­биться, не чу­ють, за­хо­тi­ли їх за­че­пи­ти i по­ве­се­ли­ти та й зас­пi­ва­ли:
    
    Та в са­ду со­ло­вей­ко не ще­бе­тав,
    Тим Ва­силь Ма­ру­сi не цi­лу­вав;
    Як же со­ло­вей­ко за­ще­бе­тав,
    Василько Ма­ру­сю по­цi­лу­вав.
    
    Тут усi за­ре­го­та­лись на усю ха­ту, i На­ум на­павсь, щоб та­ки дi­ти по­цi­лу­ва­лись, а їм те на ру­ку ко­вiнька!.. Да­лi дiв­ча­та, бу­цiм­то жар­ту­ючи, i зас­пi­ва­ли:
    
    Та ти, ду­шеч­ко, на­ша Мар'ечко!
    Ламлiте ро­женьку,
    Стелiть до­ро­женьку,
    Щоб м'яко сту­па­ти,
    Надвiр тан­цю­ва­ти,
    З скрип­ка­ми, з цим­ба­ла­ми,
    З хо­ро­ши­ми бо­яра­ми.
    
    Як же вслу­хав­ся у се На­ум та як роз­хо­дивсь! Притьмом: да­вай му­зи­ку та й да­вай! Нiг­де дi­тись: по­бiг­ла мо­тор­нi­ша iз усiх, от та­ки До­ма­ха Тре­тя­кiв­на, до скрип­ни­ка та й прик­ли­ка йо­го. Ба­теч­ки! пiд­ня­ли­ся тан­цi та ско­ки так, що ну! На­бiг­ла пов­на ха­та лю­дей, як по­чу­ли, що ста­рий Дрот та прос­ва­тав свою доч­ку. То ще ма­ло, що у ха­тi, а то й око­ло вi­кон бу­ло ба­гацько, так i за­зи­ра­ють; а бi­ля ха­ти дiв­ча­та з па­руб­ка­ми но­сяться; дiв­ча­та дрi­буш­ки ви­би­ва­ють, па­ру­боцт­во го­па­ка гар­цює, батько з ма­тiр'ю, знай, лю­дей час­ту­ють… Та­ка гульня бу­ла, що крий бо­же! Тро­ха чи не до свi­ту гу­ля­ли. Тiльки Ва­силь та Ма­ру­ся нi­ко­го не ба­чи­ли i ди­ву­ва­ли­ся, що так швид­ко на­род ро­зiй­шов­ся. За го­луб­лен­ням та за ми­лу­ван­ням нез­чу­ли­ся, як i нiч ми­ну­ла­ся.
    Не дай бо­же чо­ло­вi­ко­вi пе­ча­лi або якої на­пас­тi, то урем'я iде - не йде, мов рак, пов­зе. А як же у ра­дос­тi, то i нез­чуєшся, як во­но бi­жить: як лас­тiв­ка проп­ли­ве. Ду­маєш, один день пройшв, аж, гля­ди, вже й тиж­ня не­ма. Так бу­ло з Ва­си­лем i з Ма­ру­сею: усе укуп­цi та вкуп­цi, як го­луб з го­луб­кою. I у го­род, i на мiс­то, i до ко­ли­сок, i на вго­род, усе уку­пi со­бi хо­дять. I у мо­нас­тир на бо­го­мол­ля укуп­цi хо­ди­ли, i мо­ле­бень наньма­ли, що Ма­ру­ся обi­ця­ла­ся, ко­ли бу­де пос­ва­та­на за Ва­си­ля.
    Тiки-притiки, аж ось i про­во­ди! У сеє урем'я ха­заїн йо­го ви­си­ла ху­ру, i Ва­си­ле­вi з нею тре­ба вис­ту­па­ти.
    - Ох нам ли­ше­гiько, - скрiзь сльози ка­жуть обоє. - Ми ж i не на­го­во­ри­лись, ми й не на­ди­ви­лись один на од­но­го… не­на­че сьогод­нi тiльки зiй­шли­ся.
    - Не плач, Ва­си­леч­ку, - ка­же йо­му Ма­ру­ся. - Ти у до­ро­зi й нез­чуєшся, як i спа­сiв­ка нас­тиг­не, то­дi вер­неш­ся сю­ди i бу­де­мо укуп­цi. Гля­ди тiльки, щоб ти був здо­ро­вий; не ску­чай i не уда­вай­ся у ту­гу без ме­не; а я, ос­тав­ши­ся без те­бе, ра­но й ве­чiр бу­ду слi­зонька­ми вми­ва­ти­ся…
    - Годi ж, го­дi, моя пе­ре­пi­лоч­ко! Не плач, моя ле­бi­доч­ко! - ка­же їй Ва­силь, при­гор­та­ючи до сво­го сер­денька. - Не­хай я на чу­жiй сто­ро­нi один бу­ду го­ре зна­ти, а ти, тут зос­тав­шись, будь здо­ро­ва i ве­се­ла та до­жи­дай ме­не. А щоб нам од­рад­нiш бу­ло, так про­шу те­бе: ве­чiр­ня зi­роч­ка як зiй­де, то ти, спо­ми­на­ючи ме­не, пог­ля­дай на неї; у ту по­ру я ста­ну зо­рю­ва­ти, гля­ну на тую зi­роч­ку й зна­ти­му, що ти на неї ди­виш­ся, то ме­нi од­рад­нiш бу­де, не­на­че я див­лю­ся на твої очи­цi, що, як зi­роч­ки, ся­ють. Не плач же, не плач!
    Отак-то во­ни у ос­тан­нi ча­си роз­мов­ля­ли i обоє пла­ка­ли без­пе­рес­тан­но! А як же прий­шло зов­сiм про­ща­тись, так що там бу­ло?.. Ко­ли вже i ста­рий На­ум так i хли­па, як ма­ла ди­ти­на, а ма­ти, гля­дя­чи на сльози та на ту­гу Ма­ру­си­ну, аж зляг­ла; так що про мо­ло­дих, i ка­за­ти!.. На про­щан­нi вип­ро­ха­ла Ма­ру­ся у Ва­си­ля сва­та­ний пла­ток, що за­мiсть хуст­ки йо­му да­ла, за­тим, щоб ча­сом до­ро­гою не за­гу­бив i що во­на на неї, мов на нього, ди­ви­ти­меться. По­ва­жив їй Ва­силь, вiд­дав, а во­на по­ло­жи­ла у той пла­ток го­рiш­ки, ще тi, що спер­ва-на­пер­ва Ва­силь дав їй на ве­сiл­лi, зав'яза­ла, та й по­ло­жи­ла до сер­денька, та й ка­же:
    - Тут во­но ле­жа­ти­ме, аж по­ки ти вер­неш­ся i сам озьмеш.
    Сяк-так Ва­силь на­си­лу вир­вав­ся вiд ста­рих; а Ма­ру­ся пiш­ла йо­го про­вод­жа­ти. То бу­ло на са­мi про­во­ди, i тре­ба бу­ло че­рез кла­до­ви­ще йти, де на гро­бах у той день усi по­ми­на­ють своїх ро­ди­чiв. От Ма­ру­ся узя­ла й ми­соч­ку, щоб i своїх пом'яну­ти. По­ло­жи­ла кур­ку ва­ре­ну, три в'язки буб­ли­кiв, бу­ха­нець, два кни­ша та звер­ху п'ята­ко­вий ме­дя­ник та узя­ла ма­те­ри­ну ка­лит­ку з грiш­ми, щоб стар­цям по­да­ти; а Ва­силь тож з нею нiс у хуст­цi аж три де­сят­ки кра­ша­нок.
    Прийшли на гро­би, аж па­но­тець вже й там i зби­рається пра­ви­ти па­на­хи­ду. Ма­ру­ся пос­та­ви­ла до гур­ту i свою ми­соч­ку i гра­мат­ку ба­тюш­цi по­да­ла, щоб пом'янув її ро­ди­чiв.
    Маруся, смут­на й не­ве­се­ла, усе мо­ли­ла­ся та, знай, пок­ло­ни би­ла; як же зас­пi­ва­ли дя­ки "нi пе­ча­лi, нi воз­ди­ха­нiя", так во­на так i зах­ли­па­ла та й ка­же:
    - Як ти вер­неш­ся, Ва­си­леч­ку, то, мо­же, ме­не на сiм кла­до­ви­щi бу­деш так по­ми­на­ти.
    Василь аж здриг­нув­ся пiс­ля та­ко­го сло­ва i хо­тiв її зо­пи­ни­ти, щоб ви­ки­ну­ла та­ку дум­ку з го­ло­ви, так i у са­мо­го сльоза так i б'є, а на сер­цi ту­га та­ка па­ла, що йо­му дух так i зах­ва­тує; i сам не зна, вiд чо­го йо­му так є.
    Одслужили па­на­хи­ду, по­да­ла Ма­ру­ся ми­соч­ку па­нот­це­вi, а стар­цiв бо­жих об­дi­ли­ла кра­шан­ка­ми i грiш­ми за царст­во не­бес­не по­мер­ших. По­сi­да­ли лю­ди на гро­бах тра­пе­зу­ва­ти i по­ми­на­ти ро­ди­чiв, а Ма­ру­сi вже не до то­го: Ва­силь лед­ве про­мо­вив, що вже по­ра йо­му йти до ха­зяй­ст­ва.
    Батечки! як за­го­ло­сить Ма­ру­ся, та так i по­вис­ла йо­му на шию! Ви­цi­лу­ва­ла йо­го… що то? i в вi­чi, i у лоб, i у що­ки, i у шию… да­лi, не­на­че хто її нап­ра­вив, ра­зом по­ки­ну­ла йо­го, очи­цi за­ся­яли, то бу­ла блiд­на, а ту­теч­ки по­чер­во­нi­ла та так го­лос­но, нi­би не во­на, ска­за­ла Ва­си­ле­вi не зо­пи­ня­ючись:
    - Василю! На кла­до­ви­щi ме­не по­ки­даєш, на кла­до­ви­щi ме­не й знай­деш! - По­ми­най ме­не, не уда­вай­ся у ту­гу… про­щай на вi­ки вiч­нi!.. Там по­ба­чи­мось!
    Сеє ска­зав­ши, не ози­ра­ючись, пiш­ла до­до­му швид­ко, сту­па­ючи так ле­ге­сенько, не­на­че i зем­лi не до­тор­кається. А Ва­силь? Не­на­че грiм бi­ля йо­го вда­рив! Стоїть як уко­па­ний… Да­лi ду­же тяж­ко здох­нув, пiд­няв очi до бо­га, пе­рех­рес­тивсь, вда­рив пок­лон i, при­пав­ши на те мiс­це, де сто­яла Ма­ру­ся, цi­лу­вав зем­лю за­мiсть її, бо­ячись i са­мої дум­ки об тiм, що ска­за­ла йо­му Ма­ру­ся, а да­лi про­мо­вив:
    - Господи ми­ло­серд­ний! Не­хай я один усi бi­ди пе­ре­терп­лю, не­хай я вмру, тiльки по­ми­луй мою Ма­ру­сю! Дай нам по­жи­ти на сiм свi­тi, а втiм - як твоя во­ля свя­та! - та й пi­шов ти­хою сту­пою до гос­по­ди,
    Чи дав­но на­ша Ма­ру­ся бу­ла ве­се­ленька, як ве­сiн­ня зо­ренька, го­вор­ли­ва, як го­роб­чик, про­вор­на i жар­тов­ли­ва, як лас­тi­воч­ка, а те­пер точ­нi­сiнько як у во­ду опу­ще­на. Го­во­ри­ти - ма­ло й го­во­рить: ся­де ши­ти, чи то стiб­ну­ла гол­кою, чи нi, чи ви­ве­де нит­ку, чи нi, а за­раз i за­ду­мається, i ру­че­ня­та поск­ла­да; пi­де ув ого­род по­ло­ти, ста­не над гряд­кою та хоч цi­лий день сто­яти­меть, нi­чо­го не зро­бив­ши, по­ки ма­ти її не пок­ли­че; прис­та­вить обi­да­ти, то або у не­топ­ле­ну пiч, або за­бу­де чо­го по­ло­жи­ти, або усе у неї пе­ре­ки­пить, що й їсти не мож­на; та до то­го до­ве­ла, що - нi­чо­го ро­би­ти! - узя­лась ма­ти вп'ять са­ма по­ра­тись! Час­то гри­мав на неї батько i лас­кою уго­во­рю­вав, щоб не жу­ри­ла­ся, щоб у ту­гу не вда­ва­ла­ся, що ту­га з'їсть її здо­ров'я, за­чах­не, за­не­ду­жа, i який од­вiт дасть бо­гу, що нi най­луч­чу ми­лость бо­жу, здо­ров'я, не вмi­ла збе­рег­ти й за­на­пас­ти­ла ов­сi. Що ж? Тiльки її i ре­чей:
    - Таточку, ба­теч­ку, i ти, ма­тiн­ко рiд­не­сенька! Що ж ме­нi ро­би­ти, ко­ли не мо­жу за­бу­ти сво­го го­ря! Не мо­жу не ду­ма­ти об своєму Ва­си­леч­ко­вi! Свiт ме­нi не­ми­лий, i нi­що не роз­ве­се­ляє. Сер­це моє роз­ри­вається, див­ля­чись на вас, що ви об ме­нi уби­ваєтесь, то що бу­ду ро­би­ти! Я й са­ма своїй ту­зi не ра­да; тiльки у ме­не й дум­ки: де-то те­пер мiй Ва­силь? Знаю, що час, що день, вiн вiд ме­не - усе дальш; от ме­не ту­га й ду­шить! Не во­руш­те ме­не, не заньмай­те ме­не, не­на­че ви й не ба­чи­те нi­чо­го; не роз­ва­жай­те ме­не; ме­нi не­на­че лег­ше, як я жу­рю­ся уво­лю i нiх­то ме­нi не мi­ша!
    Порадившись меж со­бою, ста­рi да­ли їй во­лю; не­хай, ка­жуть, як со­бi зна, так з со­бою i ро­бить. На­дi­лив її бог ро­зу­мом, во­на й бо­го­бо­яз­ли­ва, i бо­го­мольна, так її отець ми­ло­серд­ний не ос­та­вить. Не­хай пос­ту­па як зна!
    Iще з то­го дня, як про­во­ди­ла Ва­си­ля, не на­дi­ва­ла Ма­ру­ся нi­якої скин­дяч­ки, нi­якої стрiч­ки; як пов'яза­ла го­ло­ву чор­ним шов­ко­вим плат­ком, так i пiш­ло, усе чор­ний пла­ток та й го­дi! То охо­ча бу­ла по не­дi­лям та по праз­ни­кам до церк­ви хо­ди­ти, а то й у бу­день, ко­ли по­чує, що дзво­нять, то мер­щiй i йде. Що бо­жий день лю­би­ме мiс­це, ку­ди бу­ло хо­дить, се у бiр на озе­ра, де з Ва­си­лем упер­ше хо­ди­ла; ся­де там пiд со­сон­кою, роз­гор­не пла­ток, що Ва­силь їй зос­та­вив, ди­виться на нього, та свої го­рiш­ки пе­ре­си­па в ру­цi, та й поп­ла­че… Тiльки ж що нач­не ве­чо­рi­ти, во­на вже й си­дить на прис­пi й ви­гя­яда ве­чiрньої зi­роньки… Блис­не во­на… тут Ма­ру­ся за­раз i ста­не та­ка ра­да, та­ка ра­да, що не то що! "Онде мiй Ва­силь! - са­ма со­бi роз­мов­ля. - Вiн ди­виться на свою зi­роч­ку й зна, що й я див­люсь!.. Отак блис­тять i йо­го очи­цi, як бу­ло бi­жу йо­му на­зуст­рiч…" I вже тут її хоч клич - не клич, хоч що хоч ро­би, а вже нi з мiс­ця не пi­де i очей вiд зiр­ки не зве­де, аж по­ки во­на зов­сiм не зай­де; то­дi тяж­ко здох­не й ска­же: "Про­щай же, мiй Ва­си­леч­ку! но­чуй з бо­гом та вер­тай­сь швид­ше до твоєї бiд­ної Ма­ру­сi". Увiй­шов­ши ж у ха­ту, пе­ре­цi­лує уся­кий го­рi­шок i пла­ток ра­зiв сто по­цi­лує та, згор­нув­ши, при­ло­жить до сер­ця та так i за­но­чує; а вже й не ка­жи, щоб спа­ла доб­ре, як тре­ба!
    Сяк-так, то з жур­бою, то з ту­гою, про­ма­ячи­ла Ма­ру­ся до спа­сiв­ки; а у спа­сiв­ку, iк пре­чис­тiй, ка­зав Ва­силь, бу­де не­од­мiн­но. Хоч i не зов­сiм Ма­ру­ся по­ве­се­лi­ша­ла, та усе-та­ки не­на­че ста­ла пот­ро­ху ожи­ва­ти. Во­на й до­ма по­рається, во­на й з батьком у по­ле чи гро­ма­ди­ти, чи жа­ти; бо вже й На­ум, див­ля­чись на неї, що во­на ста­ла роз­ва­жа­тись, i со­бi по­ве­се­лi­шав i ду­ма:
    "Слава то­бi гос­по­ди! Ще тiльки спа­сiв­ка нас­ту­па, а вже Ма­ру­ся зов­сiм не та, як унов на­ро­ди­ла­ся; туж-туж i Ва­силь бу­де; то­дi вда­рю ли­хом об зем­лю, мер­щiй справ­лю ве­сiл­ля, та й не­хай со­бi жи­вуть". От ко­ли ку­ди йде на ха­зяй­ст­во, то й доч­ку бе­ре з со­бою, щоб її луч­че роз­ва­жа­ти. Ко­ли ж во­на ча­сом зос­та­неться до­ма, то, впо­рав­шись, iде у бiр за гу­ба­ми; та та­ки так ска­за­ти, що день за день та ста­ла вп'ять i до ро­бо­ти про­вор­ненька, i в уся­кiм дi­лi мо­тор­нi­ша, i що у бо­га день, то усе ве­се­лiш, усе роз­щи­тує.: "От пре­чис­та не­да­ле­ко, от-от Ва­силь вер­неться".
    Раз у спа­сiв­ку, на тре­тiй день пiс­ля спа­са, вiд­дав­ши во­на обi­да­ти i поп­ри­би­рав­ши усе, пiш­ла у бiр за гу­ба­ми i вже нi­ку­ди бiльш, як на тi ж озе­ра. На­па­ла на ри­жи­ки, та так же їх ба­гацько бу­ло, та та­кi муд­рi; i хоч i поб­ро­ди­ла по во­дi, та наз­би­ра­ла їх пов­нi­сiньке вiд­ро iще й ко­шик. От ще б то їх бра­ла, та як же пi­шов дощ, та прест­ра­шен­ний, як з вiд­ра, та з хо­лод­ним вiт­ром; а во­на бу­ла ув од­нiй тя­жи­но­вiй юп­цi i сви­ти­ни не бра­ла. Що їй тут на свi­тi ро­би­ти? Нi­ку­ди i не ка­жи, щоб за­бiг­ти та пе­ре­си­дi­ти, бо до се­ла бу­ло да­ле­ченько, а дощ так i по­ли­ва! Нiг­де дi­тись - тре­ба бiг­ти до­до­му. Iш­ла, а де i пiд­бiг­цем, та по­ки прий­шла до­до­му, так од­но те, що уто­ми­лась, а дру­ге - змок­ла як хлю­ща, так з неї i те­че; а змерз­ла ж то так, що зуб з зу­бом не зве­де, так i тру­ситься.
    З ли­хом по­по­лам при­бiг­ла до­до­му. А до­ма ж то ма­ти ста­ренька i усе со­бi не­мощ­на, не зду­жа­ла пiд­ня­тись i у пе­чi за­то­пи­ти. Ли­хо та й го­дi на­шiй Ма­ру­сi! Нит­ки су­хої на нiй не­ма, а нiг­де об­су­ши­тись; змерз­ла не­на­че зи­мою, а нiг­де обiг­рi­тись. Злiз­ла на пiч, та як не на топ­ле­ну, так ще пу­ще змерз­ла. Ук­ри­лась i ко­жу­хом, нi­чо­го! Так ли­хо­рад­ка її i б'є!
    Прийшов i На­ум, упо­рав­шись з бат­ра­ка­ми. Нi­ко­му йо­му нi ве­че­ря­ти да­ти, та й нi­чо­го. Перш був роз­сер­дивсь, а да­лi як розс­лу­хав, що йо­му Нас­тя, стог­ну­чи, роз­ка­за­ла, та й за­мовк; да­лi на­зир­нув Ма­ру­сю та аж зля­кавсь: гос­по­ди, твоя во­ля! Са­ма як во­гонь га­ря­ча, а її тру­сить так, що й ска­за­ти не мож­на!
    Тьохнуло у жи­во­тi в на­шо­го На­ума! По­ду­мав-по­ду­мав та й став бо­гу мо­ли­тись. Се вже у нього бу­ла та­ка на­ту­ра: чи хоч тро­хи бi­да, чи ра­дiсть є йо­му яка, за­раз до бо­га; так i тут. По­мо­ливсь, пе­рех­рес­тив три­чi Ма­ру­сю i лiг со­бi. Прис­лу­хається тро­ха: Ма­ру­ся не зас­ну­ла? "Дай гос­по­ди, щоб зас­ну­ла i щоб завт­ра здо­ро­ва бу­ла!" - ска­зав­ши сеє, лiг i… зас­нув.
    Тiльки що у са­му глу­пу пiв­нiч бу­дить йо­го Нас­тя яко­мо­га i ка­же:
    - Подивись, На­уме, що з Ма­ру­сею дiється? Стог­не час вiд ча­су дуж­че… от усе дуж­че… аж кри­чить… На­ум вже бi­ля не­ду­жої:
    - Що то­бi, Ма­ру­сю?.. Чо­го ти стог­неш? Що в те­бе бо­лить?..
    - Таточку… ба­теч­ку… Ох, не дай­те про­пас­ти… ко­леть… ох, тяж­ко ме­нi!.. Ро­бiть, що знаєте… ко… ко­леть ме­не!..
    - Де са­ме ко­леть, Ма­шеч­ко?
    - От.., у бiк… ох, ох!.. У лi­вiм бо­цi… По­мо­жiть ме­нi!.. Не стерп­лю…
    Кинувся На­ум, вик­ре­сав вог­ню, зас­вi­тив свiт­ло - аж i Нас­тя вже вста­ла; де та й си­ла узя­лась? До Ма­ру­сi… а во­на усе дуж­че стог­не…
    Що ро­би­ти - i са­мi не зна­ють… Сяк-так ста­рi уд­вох за­то­пи­ли пiч, ук­ри­ли її ко­жу­ха­ми… так кри­чить.
    - Душно! не вле­жу на пе­чi… по­ло­жiть ме­не на ла­вi… Ох, душ­но ме­нi! Ох, важ­ко ме­нi! Бо­лить же бiк… ох, бо­лить!..
    Послали мер­щiй на ла­вi; узя­лись обоє ста­рi зво­ди­ти Ма­ру­сю… Во­на не зду­жа йти, ста­рi не зду­жа­ють її вес­ти… тяг­нуться, сил­ку­ються, спо­ти­ка­ються… На­ум сер­диться, кри­чить на жiн­ку, що йо­му не по­ма­га; Нас­тя вор­чить на нього, що… вiн доч­ку на неї схи­ля… Ма­ру­ся стог­не, пла­че, а ста­рi, див­ля­чись на неї, со­бi пла­чуть…
    Через пре­ве­ли­ку си­лу до­тас­ка­ли Ма­ру­сю, по­ло­жи­ли на ла­вi, вкри­ли ряд­ном, бо усе ка­же, що їй душ­но; а са­мi ста­ли ра­ди­тись, що з нею ро­би­ти! Нас­тя - про­бi бiг­ти до зна­хур­ки, щоб вми­ла або зли­за­ла; бо се їй, ма­буть, з очей; або не­хай пе­ре­по­лох ви­ли­ва, або тряс­цю вiд­шеп­тує; не­хай, що зна, те й ро­бить. Так же На­ум не тiї, бо ду­же не лю­бив нi зна­ху­рок, нi во­ро­жок, що тiльки дур­ни­кiв об­ду­рю­ють та з них гро­ши­ки луп­лять, а са­мi не мо­жуть нi­яко­го доб­ра нi­ко­му зро­би­ти, хi­ба тiльки бi­ду, так так! От вiн за­раз дiс­тав iор­данської во­ди та й зве­лiв Нас­тi, щоб нею на­тер­ла Ма­ру­сi бiк, де бо­лить, i дав тiєї ж во­ди трош­ки на­пи­тись, а сам пiд­ку­рю­вав її хе­ру­вимським ве­ли­код­нiм ла­да­ном, по­мо­ливсь з Нас­тею бо­гу… аж ось i Ма­ру­ся при­тих­ла й ста­ла б то за­си­па­ти. Ста­рi вже хо­тi­ли з ра­дос­тi га­си­ти й са­мi ля­га­ти… Як тут вп'ять Ма­ру­ся не своїм го­ло­сом зак­ри­ча­ла:
    - Ох, ли­шеч­ко! Ко­леть ме­не, ко­леть у бiк, пе­че… Ох, труд­но ме­нi! Ба­тi­ноч­ку рiд­ненький, ма­тi­ноч­ко моя, го­лу­боч­ко! Ря­туй­те!.. По­мо­жiть ме­нi!.. Смерть моя.. Не дає… ме­нi ди­ха­ти!..
    Бачить На­ум, що зов­сiм бi­да, тре­ба що-не­будь i ро­би­ти, схо­пив шап­ку, по­бiг до су­сi­ди, роз­бу­див, поп­ро­хав її, щоб йшла швид­ше на по­мiч до Нас­тi, по­ки уп­ра­вивсь, по­ки доп­ро­во­див її до дво­ра, аж вже i свi­та. Не за­хо­дя­чи до­до­му, пi­шов у го­род. Був у нього знай­омий при­ятель, ци­лю­рик, та ще й Ма­ру­син кум, во­на в нього аж трьох дi­то­чок хрес­ти­ла, так до нього пi­шов вiн ра­ди­тись, що тре­ба ро­би­ти, а ко­ли мож­на, то щоб i сам прий­шов та й по­ди­вись на бо­ля­щу.
    Так-то ста­ро­му швид­ко й дiй­ти! Iде i, ба­чить, усе на од­нiм мiс­цi; ста­не пос­пi­шать - за­ди­хається, но­ги спо­ти­ка­ються, зов­сiм хоч впас­ти. Жал­кує На­ум, що не збу­див ко­го з бат­ра­кiв, що в со­ло­мi на то­ку спа­ли, так що ж бо? Хоч би й швид­ше дiй­шов, так не вмiв би так усього роз­ка­за­ти; а як­би ци­лю­рик не за­хо­тiв iти, то бат­рак не вмiв би йо­го i про­ха­ти, як сам отець.
    Сонечко пiд­ня­лось, тог­дi На­ум до­тю­пав - до ци­лю­ри­ка. По­ки йо­го збу­ди­ли… бо вiн був вже ба­га­тенький, а че­рез ко­ров'ячу вiс­пу став вже у панськiм кап­та­нi хо­ди­ти, так тре­ба вже ту­ди ж, за па­на­ми, дов­го ран­ком спа­ти. От по­ки зог­рi­ли йо­му са­мо­вар, по­ки вiн на­пивсь то­го чаю, прис­мок­ту­ючи люльку, як наш справ­ник, по­ки-то вий­шов по­тя­га­ючись до На­ума, аж вже бу­ло геть-геть! Та вже за те спа­си­бi, що як роз­пи­тав, чи Ма­ру­ся не­ду­жа, так ра­зом i зiб­равсь. Схо­пив швид­ше щось та­ке за па­зу­ху, та узяв склян­ку з чим­тось, та й ка­же:
    - Наум Се­ме­но­вич! Ху­до дi­ло; тре­ба пос­пi­ша­ти як мож­на. Не пос­ку­пись най­ня­ти збiр­жу* (*3бiрз­ка - вiз­ницький екi­паж.). Ме­нi нi­чо­го i про­хо­ди­тись, та тре­ба пос­пi­шать.
    Наум за­раз шат­нувсь, най­няв збiр­жа­ни­ка, i по­бiг­ли що є ду­ху з ци­лю­ри­ком до­до­му.
    Як ог­ля­дiв ци­лю­рик Ма­ру­сю, та аж зац­мо­кав. Став її роз­пи­ту­ва­ти, де са­ме i як у неї бо­лить? Та во­на за каш­лем i сло­ва не ска­же. Ци­лю­рик аж го­ло­вою пок­ру­тив та й ка­же со­бi ти­хенько:
    - Овва! Ху­до дi­ло! - А На­ум се по­чув та й ру­ки опус­тив…
    Кинувся ци­лю­рик i яко­мо­га пос­пi­ша та й ки­нув їй ру­ду* (*Тоб­то: пус­тив кров.) з ру­ки, да­лi розв'язав пляш­ку, аж там усе п'явки, та й поп­ри­пус­кав їх до бо­ку. По­ки се, по­ки те дi­ялось, На­ум так, що нi жи­вий нi мерт­вий; то пi­де, то ста­не, то ся­де, та усе, зди­ха­ючи, ру­ки ла­ма; а пу­ще те йо­го сму­ти­ло, що ци­лю­рик був не­ве­се­лий. А Нас­тя, бiд­на Нас­тя, i бай­ду­же со­бi! Во­на там ко­ло Ма­ру­сi й по­ма­га, i дер­жить, i, що тре­ба, ро­бить, i так справ­ляється, що не­на­че i не бу­ла не­ду­жа. Так-то ве­ли­ке го­ре i бi­да як пос­тиг­не, то вже мен­ше i за­бу­деш, i не по­ва­жаєш йо­го.
    Управившись, ци­лю­рик вий­шов у сi­ни вiд­дих­ну­ти. На­ум прис­тав до нього з роз­пит­ка­ми.
    - Худо дi­ло! - ска­зав ци­лю­рик. На­ум так i ки­нув­ся йо­му у но­ги, i аж пла­че, i го­во­рить:
    - Приятелю мiй, Конд­ра­те Iва­но­вич! Ро­би що знаєш, тiльки не по­гу­би мо­го ди­тя­ти! Не по­ло­жи ме­не жи­во­го у яму! Вiк бу­ду батьком рiд­ним зва­ти! Бе­ри що хоч, бе­ри усю ху­до­бу… тiльки ви­лi­чи Ма­ру­сю!..
    Цилюрик аж зап­ла­кав i ка­же:
    - Друже мiй, На­уме Се­ме­но­вич! Хi­ба ж ме­нi не жаль своєї ку­ми? Що б то я ро­бив, щоб ви­лi­чи­ти хре­ще­ну ма­тiр своїх дi­ток? Та як не­ма бо­жої во­лi, так наш брат­чик, хоч з де­ся­тю го­ло­ва­ми, нi­чо­го не зро­бить!
    - Так моїй Ма­ру­сi не жи­во­тi­ти? - аж скрик­нув На­ум.
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Маруся - 6
  • Büleklär
  • Маруся - 1
    Süzlärneñ gomumi sanı 8119
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1224
    20.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    29.7 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.2 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 2
    Süzlärneñ gomumi sanı 8227
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1058
    22.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    33.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 3
    Süzlärneñ gomumi sanı 8141
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1097
    21.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 4
    Süzlärneñ gomumi sanı 8148
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1146
    21.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 5
    Süzlärneñ gomumi sanı 7916
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1191
    21.3 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    29.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 6
    Süzlärneñ gomumi sanı 8126
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1122
    22.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 7
    Süzlärneñ gomumi sanı 3015
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 672
    29.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    49.7 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.