Latin

Маруся - 4

Süzlärneñ gomumi sanı 8148
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1146
21.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
31.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
38.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
    Наум тiльки пок­ру­тив го­ло­вою, об­тер слiз­ку ру­ка­вом та й вп'ять по­ну­рив го­ло­ву i мов­чить.
    Староста ка­же:
    - Може, ста­ра ма­ти сеє усе ве­ре­дує?
    - О ба­теч­ки мої! - за­раз ка­же ста­ра Нас­тя. - Чи я ж би не хо­тi­ла щас­тя своєму ди­тя­тi? Ад­же во­на моя ут­ро­ба. Та де ж нам луч­чо­го Ва­си­ля ська­ти? Вiн ди­ти­на ро­зум­на, по­кiр­на; усяк би нам по­за­ви­ду­вав. Та хi­ба ж я не жо­на своєму му­жу, щоб не ма­ла йо­го слу­ха­ти? У нас iде по-бо­жо­му та по-ста­рос­вiтськи: вiн ме­нi за­кон, а не я йо­му. А чо­му вiн не вiд­дає, я не знаю; вiн Ва­си­ля зав­сег­да лю­бив. Ка­жи-бо, На­уме, що се ти ро­биш?
    Тут зно­ву прис­ту­пи­ли i дi­ти пла­чу­чи, i ста­ра Нас­тя го­ло­ся­чи, i ста­рос­ти кла­ня­ючись, та, знай, про­сять На­ума. Мов­чав вiн, мов­чав, тiльки, знай, сльози ков­та, да­лi ус­тав, здох­нув жа­лiб­но, пе­рех­рес­тивсь пе­ред гос­по­дом ми­ло­серд­ним та й ка­же:
    - Одна в ме­не на свi­тi ра­дiсть, моя Ма­ру­сенька! Що бо­жий день мо­люсь, щоб во­на бу­ла щас­ли­ва; так як же, мо­лив­шись об од­нiм, бу­ду сам ро­би­ти дру­ге; мо­лив­шись об її щас­тi, сам бу­ду її то­пи­ти? Про­щай­те, па­но­ве сва­то­ве! Ко­ли хо­че­те, то справ­дi ви­пий­те по чар­цi; ко­ли ж нi, то не зди­вуй­те; дай­те i ме­нi по­кой, бо… Ох, не хо­тi­лось бу­ло сього ка­за­ти, та ви ме­не роз­жа­ло­би­ли!.. бо ме­нi ду­же жал­ко, що рi­ша­юся Ва­си­ля, та нiг­де дi­тись! Про­щай­те, лю­ди доб­рi, iдiть со­бi, не зди­вуй­те.
    Тут вп'ять усi прис­ту­пи­ли до нього, що ко­ли, ка­жуть, лю­биш Ва­си­ля, так чом не вiд­даєш за нього Ма­ру­сi? Ма­ру­ся ж так i по­вис­ла йо­му на шию i об­ми­ва йо­го слi­зонька­ми, а Ва­силь тож при­пав нав­ко­лiш­ки, та гiр­ко пла­че, та, знай, про­сить.
    - Але чо­му не вiд­даю? - ска­зав На­ум, здох­нув­ши. - Бо жаль сво­го рож­де­нiя. Не той час; при та­ко­му важ­но­му дi­лi, як є сва­тан­ня, не мож­на усього го­во­ри­ти. Прий­ди, Ва­си­лю, завт­ра, та сам, - без лю­дей; отут я то­бi усе роз­ка­жу. Бiльш нi­чо­го i го­во­ри­ти; про­ща­вай­те! От вам ваш i хлiб свя­тий.
    Чи хо­тi­ли, чи не хо­тi­ли ста­рос­ти, узяв­ши хлiб на­зад, пiш­ли з ха­ти з Ва­си­лем; або так ска­за­ти, що по­ве­ли йо­го, бо вiн сам не зду­жав i йти.
    Зостався На­ум iз своєю сiм'єю, сiв со­бi i су­мує. Ма­ру­ся аж зва­ли­ла­ся на пiл вiд слiз, i Нас­тя, пла­чу­чи, си­дi­ла над нею i ди­ву­ва­ла­ся, що се ста­ро­му ста­ло­ся, що ра­зом за­гу­див Ва­си­ля? Об ве­че­рi нiх­то й не ду­мав: нi­ко­му бу­ло по­ра­тись i нiх­то не хо­тiв нi­чо­го їсти.
    От си­дiв На­ум, си­дiв; ду­мав та ду­мав, а да­лi й обiз­вав­ся:
    - Годi пла­ка­ти, Ма­ру­сю! Ус­тань та слу­хай, чо­го я пи­та­ти­му.
    Не той був На­ум батько, щоб йо­го му­си­ла Ма­ру­ся не пос­лу­ха­ти. Чи зду­жа­ла, чи нез­ду­жа­ла, а ко­ли батько ка­же без жар­тiв та тро­хи чи й не сер­ди­тий, то тре­ба ус­та­ти. Ус­та­ла, i втер­ла слi­зоньки, i жде, що вiн їй ска­же.
    - Ти, ба­чу, Ва­си­ля зна­ла ще перш, чим я йо­го при­вiв?
    - Знала, па­нот­ченьку! - i зат­ру­си­ла­ся, як оси­ко­вий лис­то­чок, i опус­ти­ла свої дов­гi вiї на очi, щоб не ба­чив батько, як їй ста­ло стид­но.
    - Як же се бу­ло? - спи­тав вiн грiз­но. Тут Ма­ру­ся, хоч i за­пи­на­ючись, роз­ка­за­ла йо­му усе: як по­ба­чи­ла йо­го уперш на ве­сiл­лi, як їй ста­ло йо­го жал­ко, як вiн ця­тав­ся го­рiш­ка­ми, як во­на йо­го со­ро­ми­лась, i усе-усе роз­ка­за­ла: як i на ба­зар iду­чи зiй­шли­ся, як з ба­за­ру вер­та­ли­ся, що го­во­ри­ли - i нiг­де бу­ло прав­ди дi­ти! - як i цi­лу­ва­ли­ся…
    - Ну-ну, що дальш, а по­чин хо­ро­ший, - ка­же На­ум, а сам i вид­но, що як на но­жах си­дить.
    От Ма­ру­ся, сплак­нув­ши, ве­се­лi­ше ста­ла бу­ло роз­ка­зу­ва­ти, як змо­ви­ла­ся з ним зiй­ти­ся у бiр на озе­ро, i як зiй­шли­ся, i як…
    - Годi, го­дi! - зак­ри­чав не своїм го­ло­сом з сер­ця На­ум. - То вже роз­ка­зуй ма­те­рi, що не вмi­ла те­бе бе­рег­ти i вiд ху­да вiд­во­ди­ти, - а сам, схо­пив­ши шап­ку, хо­тiв бу­ло втi­ка­ти над­вiр, так Ма­ру­ся так i вче­пи­ла­ся йо­му на шию i ка­же:
    - Нi, та­точ­ку, нi, мiй си­зий го­луб­чи­ку! не по­гу­би­ла се­бе твоя доч­ка i не по­гу­бить. Ма­тi­ноч­ко моя рiд­не­сенька! Луч­че ме­нi уся­ку му­ку прий­ня­ти, на смерть пi­ду… а не при­не­су то­бi нi­яко­го без­чес­тя нi для яко­го па­на, нi для яко­го од­но­ра­ла* (*Тоб­то ге­не­ра­ла.); я пам'ятаю ва­шi мо­лит­ви, я знаю, що я ва­ша доч­ка, так чи мож­на, щоб я на свою по­ги­бель iш­ла? А ось як у нас бу­ло… - Тут во­на й роз­ка­за­ла, що со­бi з Ва­си­лем го­во­ри­ли, i як у них там бу­ло, i як во­на зап­ре­ти­ла Ва­си­ле­вi хо­ди­ти до се­бе i для чо­го. Роз­ка­за­ла й те, як ску­ча­ла i жу­ри­лась без нього, усе роз­ка­за­ла до пос­лiднього ча­су, як що бу­ло.
    Наум ще та­ки спи­тав­ся:
    - Гляди ли­шень, чи все сьому прав­да i чи не по­таїла ти чо­го?
    - Усю прав­ду вам ска­за­ла, i що нi­чо­го не по­таїла, так, ко­ли ве­лиш, та­ту, щоб по­бо­жи­лась, то, як хоч, так i по­бо­жусь.
    - Грiх ве­ли­кий, - ка­же На­ум, - бо­жи­тись, а ще пу­ще, як нап­рас­но; я ж то­бi i без бож­би вi­рю. Те­пер слу­хай ме­не, Ма­ру­сю: не раз то­бi ка­зав, що дiв­кою то­бi зос­та­ва­тись не мож­на, тре­ба за­мiж iти. При­ка­зу­вав то­бi, що тiльки ко­го по­лю­биш, за­раз ме­нi ска­жи пря­мо, а я, по­ба­чив­ши, що во­но та­ке є, так би дi­ло i кiн­чав; ко­ли б ме­нi не го­дивсь, то я б то­бi ска­зав: не тре­ба, не знай йо­го; а ко­ли ж би го­див­ся, то б йо­му по­пе­ред усього ска­зав би, щоб i ти не зна­ла: при­си­лай, ко­за­че, за руш­ни­ка­ми; за­тим, що по­ки до сва­тан­ня, так щоб не бу­ло у вас нi­яко­го же­ни­хан­ня, бо во­но до доб­ра не до­во­дить. Щас­тя i твоє, i на­ше з Нас­тею, що Ва­силь та­кий чес­ний i бо­го­бо­яз­ний, а дру­гий i нез­чу­ла­ся б, як би нав'язав то­бi ка­мiнь на шию, що й по­вiк би йо­го не зня­ла, хi­ба б з мос­ту та у во­ду. Як­би я знав з са­мо­го пер­шу об Ва­си­ле­вi, то я б то­бi ска­зав, за­чим не вiд­дам за нього; i ти б так не прис­та­ла до нього, i то­бi лег­ше бу­ло б йо­го за­бу­ва­ти. А те­пер як хоч, так i тер­пи, бо не вiд­дам.
    Тут Ма­ру­ся, - як роз­ка­за­ла пе­ред своїми усю прав­ду, то й ста­ло їй на ду­шi ве­се­лi­ше i на сер­цi по­лег­ша­ло, - по­ча­ла знов про­си­ти батька, щоб та­ки вiд­дав за Ва­си­ля, а що во­на хоч вiк у дiв­ках си­дi­ти­ме, а нi за ко­го не пi­де, оп­рiч йо­го.
    - Говори! - ка­же На­ум. - А знаєш ти, го­ло­во, що батько луч­че ба­чить твоє щас­тя, чим ти? Ти мо­ло­да, дур­на! Ля­гай же; дiв­ко, спа­ти; завт­ра бу­деш ста­рi­ша, чим сьогод­нi, а вiд то­го i ум­нi­ша, - Пе­рех­рес­тив її та й пi­шов со­бi вiд неї.
    Нi свiт нi зо­ря, а вже Ва­силь i в На­ума. То сяк, то так про­бу­ли до обiд. I ва­рив­ши обiд, i по­да­вав­ши на стiл, Ма­ру­ся за­ли­ва­ла­ся слi­зонька­ми, вiд­га­ду­вав­ши, пев­но, що вос­таннє ба­чить сво­го Ва­си­леч­ка. Та, прав­ду ска­за­ти, так i всi не­ве­се­лi си­дi­ли, а за обi­дом до стра­ви нiх­то й не прий­мавсь.
    От, як поз­би­ра­ли з сто­ла, На­ум i ка­же жiн­цi i доч­цi:
    - Iдiть со­бi або в кiм­на­ту, або пiд ко­мо­ру на прос­тор ши­ти, а нам тут з Ва­си­лем не мi­шай­те. От, як по­ви­хо­ди­ли во­ни, На­ум i ка­же:
    - Василю! сядь ли­шень бi­ля ме­не та слу­хай не пе­ре­би­ва­ючи, що я то­бi ска­жу. Не по моїй прав­дi, бо у ме­не, оп­рiч грi­хiв, не­ма нi­чо­го, а за от­цевськi i ма­те­ринськi мо­лит­ви наг­ра­див ме­не бог ми­ло­серд­ний жiн­кою доб­рою, ро­бо­тя­щою, по­кiр­ною i нес­вар­ли­вою. Батькiв­щи­ни ми з нею не розт­ра­ти­ли, а пот­ро­ху, бог бла­гос­лов­ляє, усе до­бав­ляємо. Ве­ли­ка ми­лость бо­жа! Ут­ро й ве­чiр дя­кую за на­ше не­ос­тав­ле­нiє, а що­най­бiльша ми­лость бо­жая до нас, грiш­них, у тiм, що наг­ра­див нас доч­кою; та ще якою? Се не чо­ло­вiк, се ян­гол свя­тий…
    - Ох, прав­да, дя­деч­ку… - пе­ре­бив йо­му Ва­силь, а вiн йо­го за­раз зо­пи­нив i ка­же:
    - Цить-бо, Ва­си­лю, мов­чи та слу­хай i не пе­ре­би­вай ме­не. Се ти, ба­чив­ши її очi або що­ки i що во­на во всiм со­бою кра­си­венька, та й хва­лиш її; а я не про її тi­ло, я ка­жу про її ду­шу. Яка-то во­на ти­хая, слух­ня­ная; бо­га не­бес­но­го зна, i лю­бить, i боїться прог­нi­вить йо­го; нас ша­нує i бе­ре­жеться яко­мо­га, щоб нi в чiм нас не прог­нi­ви­ти. Жа­лос­ли­ва не то що до чо­ло­вi­ка, та аж до ма­нi­сiнької ко­ма­шеч­ки. Ху­да нi­яко­го i по ду­ху не зна i боїться са­мої дум­ки об нiм. Яка са­ма доб­ра i нез­лоб­на, так i про усiх ду­ма, уся­ко­му по­вi­рить: i бог її сох­ра­нив, що во­на те­бе, а не ко­го ле­да­чо­го по­лю­би­ла; з дру­гим би про­па­ла на вi­ки вiч­нiї. Та й ти її, сер­деш­ну, збив бу­ло з пан­те­ли­ку; знаю усе. Ох! Грiх так ро­би­ти!
    - Дядьку! - обiз­вавсь бу­ло Ва­силь.
    - Мовчи, пле­мiн­ни­ку; ти роз­ка­жеш опiс­ля. Та­кую-то ди­ти­ну нам бог ми­ло­серд­ний дав; хоч я i батько її, а не мо­жу про­ти прав­ди ка­за­ти. Що ж ми на­зи­ваємо­ся за ро­ди­те­лi, щоб не ду­ма­ти об щас­тi сво­го ди­тя­ти? Я ж ка­жу: ко­ли б вже i ся­ка i та­ка, ну так би й бить. А за її доб­рiсть, за її смир­но­ту, по­кiр­нiсть тре­ба їй та­ко­го му­жи­ка, щоб їй був як отець; щоб вiн її ко­хав, жа­лу­вав, щоб - не дай бог! - ко­ли i тра­пи­лось якеє ху­до, чи дi­лом, чи дум­кою, так вiн би її вiд­во­див, вчив би її на усе доб­ре, не да­вав би її ко­му зря зо­бi­жа­ти; а по­кiр­ну та смир­ну, як во­на, хто за­хо­че, той i зо­бi­дить. Чим нас бог бла­гос­ло­вив у сiм свi­тi, чи ху­до­бин­кою, чи ско­тин­кою, усе тут би зос­та­ло­ся зя­те­вi за­тим, що я хо­чу зя­тя, ко­ли бог бла­гос­ло­вить, узять до се­бе у прий­ми. Так се вже не чиє, як моє дi­ло, гля­дi­ти ду­же пильно, щоб вiн був ха­зяїн доб­рий, щоб хоть би вже не розт­ра­тив i не роз­те­ряв, що вiд нас прий­ме, i щоб i її не до­вiв нi до якої нуж­ди; а ко­ли бог бла­гос­ло­вить дi­точ­ка­ми, так щоб i їх до пут­тя че­рез на­уку до­вес­ти, i де­що i їм зос­та­вить. Те­пер ска­жи ме­нi, Ва­си­лю, не прав­ду я ка­жу?
    - Правду, па­нот­че, свя­ту прав­ду ви го­во­ри­те. Ко­ли б ва­ша ми­лость, щоб ме­не наг­ра­ди­ли Ма­ру­сею, я б усе те спол­нив, що ви те­пер роз­ка­зуєте.
    - Не мож­на, Ва­си­лю: не бу­деш ти їй та­ким му­жем i ха­зяїном, як хо­чеш, бо се не вiд те­бе. Ко­ли ж я знаю, що сьому не мож­на бу­ти, i ба­чу свою Ма­ру­сю, що зов­сiм ро­зум по­гу­би­ла, по­лю­бив­ши те­бе… Во­на те­пер ра­да за то­бою хоч на край свi­ту; iще-то гос­подь її не зов­сiм по­ки­нув, а то ду­маю… Крий ма­ти бо­жа! (аж скрик­нув На­ум i пе­рех­рес­тив­ся). Ось по сьому-то про­шу те­бе лас­ка­во та й при­ка­зую, як отець мо­го ди­тя­ти: по­кинь її, за­будь, не хо­ди до нас i не знай її, хоч би во­на то­бi де i повст­рi­ча­лась. Не по­губ­ляй її i ду­шi її, та й нас не пи­хай жи­вих у яму, про­шу те­бе об сiм… (ска­зав i гiр­ко зап­ла­кав), дай нам спо­кiй­но вi­ку до­жи­ти й не до­ве­ди нас вiд­вi­ча­ти за неї на тiм свi­тi!
    - Та чом же ви, На­ум Се­ме­но­вич, ду­маєте, що я не бу­ду доб­рим їй му­жем i хо­ро­шим ха­зяїном?
    - Ти ж ме­нi роз­ка­зу­вав про, се­бе. Ти си­ро­та; у дядькiв твоїх по два, по три си­ни, i ти iз ни­ми у од­нiй сказ­цi* (*Тоб­то в "ре­вiзькiй сказ­цi". "Ре­вiзькою сказ­кою" за ча­сiв крi­пацт­ва на­зи­вав­ся реєстр так зва­них "тяг­ло­вих се­лян".). Сказ­ка ва­ша дев'яти­душ­на, дядько­вi хлоп­цi ма­лi; а як прий­де на­бор, то пев­но то­бi лоб заб­ри­ють, бо ти си­ро­та, за те­бе нi­ко­му зас­ту­пи­тись; i дядьки ска­жуть: "Ми те­бе поїли, зо­дя­га­ли i до ро­зу­му до­ве­ли, слу­жи за на­шу чер­гу". А що то­дi бу­де з Ма­ру­сею? Нi жiн­ка, нi удо­ва; звiс­но, як сал­да­ток ша­ну­ють: як са­му пос­лiд­ню пап­лю­гу, i нiх­то не вi­рить, щоб бу­ла сал­дат­ка та й чес­на. Та й тро­хи чи й не так! Де їй за пол­ка­ми тас­ка­тись? А мо­ло­де, дур­не, по­па­деться ле­да­чим лю­дям, на­ве­дуть на усе злеє. Ху­до­бу роз­тас­ка­ють, по­вiд­нi­ма­ють, хто її за­щи­тить? Дi­точ­ки без дог­ля­дiн­ня у бiд­нос­тi, у ни­ще­тi, без на­уки, без усього пом­руть або - не дай бо­же! - без­дiльни­ка­ми ста­нуть. А во­на за­тим iзс­та­рiється, не­мо­щi одо­лi­ють, бiд­нiсть, ка­лiцт­во… тiльки що в шпи­таль, до стар­цiв! (Ска­зав се та й зап­ла­кав, як ма­ла ди­ти­на). Не при­ве­ди, гос­по­ди, i во­ро­гу на­шо­му та­кої судьби!.. Так-то, Ва­си­лю, як би я те­бе не лю­бив, а ска­жу по прав­дi: так я те­бе по­лю­бив, так ме­нi те­бе жал­ко, як рiд­но­го си­на! - а не хо­чу за­гу­би­ти своєї доч­ки, i та­кої, як на­ша Ма­ру­ся. Те­пер сам здо­ров ба­чиш, по­чо­му не мо­жу те­бе зя­тем прий­ня­ти.
    Довго Ва­силь ду­мав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а да­лi аж по­ве­се­лiв та й ка­же:
    - А як я най­му за се­бе най­ом­щи­ка?
    "Найомщика?" - по­ду­мав На­ум, а да­лi й ка­же:
    - А з чо­го ж ти най­меш, ко­ли тiльки по­лу­чаєш вiд ха­зяїна вi­сiм­де­сят руб­лiв у год, а батько­вої ко­пiй­чи­ни не­ма?
    - Дядьки по­мо­жуть.
    - Не по­ту­рай на те, Ва­си­лю; по­мо­жуть, та не то­бi, а со­бi. До чо­го дiй­деться, то­бi за те­бе лоб заб­ри­ють, а най­ом­щик опiс­ля пi­де за дядько­вих хлоп­цiв. Рад би i я то­бi по­мог­ти, так усе не те. Як зна­ти­муть, що в те­бе жiн­ка ба­га­та, то так тяг­ну­ти­муть, що тiльки дер­жись, i усе до кiн­ця не до­ве­дуть, усе зос­тав­ля­ти­муть, щоб бу­ло за що вче­пи­тись. Ко­ли б ти сам, своєю ко­пiй­кою, зду­жав най­ня­ти, так би так! Ва­си­лю! От то­бi об­раз ца­ря не­бес­но­го i йо­го ма­те­рi пре­чис­тої, i Ми­ко­лая свя­то­го! При­не­си бу­ма­гу, що най­ом­щик при­нят за са­мо­го те­бе i за твої гро­шi - от то­бi за­раз, обо­ма ру­ка­ми, вiд­дам Ма­ру­сю.
    Як уда­рить Ва­силь, зас­лу­хав­ши усе, ру­ка­ми об гру­ди, як при­па­де на стiл, як зап­ла­че, а да­лi, ска­зав­ши: "Усьому кi­нець", - ки­нув­ся на шию, об­няв На­ума крiп­ко i ка­же:,,
    - Прощай, мiй!.. Ко­ли ж то­бi хоч тро­хи жаль бiд­но­го Ва­си­ля, будь лас­кав, будь жа­лiс­лив: пок­лич сю­ди Ма­ру­сю, не­хай я при то­бi поп­ро­ща­юся з нею!
    - Добре, Ва­си­лю, - ка­же На­ум, - та гля­ди ж: поп­ро­щай­ся! Чи ро­зу­мiєш?
    - Усе знаю i усе зроб­лю, як ме­нi ка­же­те. От ввiй­шла Ма­ру­ся, а за нею i Нас­тя. Ва­силь, узяв­ши Ма­ру­сю за ру­ку, i ка­же:
    - Марусенько! Прав­ду, ве­ли­ку прав­ду ска­зав ме­нi твiй батько. Тре­ба нам роз­лу­чи­тись.
    - I на­вi­ки? - че­рез ве­ли­ку си­лу спи­та­ла Ма­ру­ся.
    - Побачимося… i бу­деш ти моєю, ко­ли не на сiм свi­тi, так на тiм! Про­щай, моя Ма… - i не до­го­во­рив, як во­на зом­лi­ла й по­ко­ти­лась йо­му на ру­ки. Вiн її при­гор­нув до сер­ця крiп­ко, по­цi­лу­вав, вiд­дав її не­чуст­вен­ну батько­вi на ру­ки, по­цi­лу­вав ру­ку йо­му i Нас­тi… i пi­шов швид­ко, не ог­ля­да­ючись…
    Не бу­де­мо роз­ка­зу­ва­ти, як крiп­ко i як дов­го Ма­ру­ся за ним жу­ри­ла­ся. Лед­ве-лед­ве, сер­деш­на,, з жур­би не вмер­ла. Скiльки вже батько з ма­тiр'ю її не роз­ва­жа­ли, усе нi­чо­го; а тим iще пу­ще, що не зна­ла во­на, за­чим i ку­ди Ва­силь її дi­вав­ся; чи на­дов­го вiн скрив­ся, чи вер­неться i ко­ли ще то бу­де? Пи­та­ла­ся не раз i батька, - що ж? - не знаю та й не знаю. Бо й справ­дi вiн не знав, з якою дум­кою i ку­ди вiн скрив­ся.
    Що бо­жий день пе­ре­бе­ре го­рiш­ки, що ще на ве­сiл­лi, як по­ба­чи­лись упер­ше, та вiн їй дав, пе­ре­бе­ре, пе­ре­цi­лує та вп'ять до сер­ця i по­ло­жить. Або ко­ли, гу­ля­щим днем, пi­де у бiр на озе­ра, де з ним раз гу­ля­ла; там по­си­дить, поп­ла­че i з тим до­до­му вер­неться. Ма­ти не ду­же зас­тав­ля­ла її по­ра­тись i ро­би­ти, так са­ма бра­лась за все. "Ме­нi, - ка­же, - не так сер­деньку тяж­ко, як я що-не­будь роб­лю". З под­ру­га­ми нi­ко­ли не гра­ла i вже ов­сi до них i не ви­хо­ди­ла.
    Одробилися у по­лi, ста­ли вiд Се­ме­на зве­чо­ра си­дi­ти, Ма­ру­ся прий­ня­ла­ся пряс­ти; а з пок­ро­ви удос­вi­та встає, пря­де, шиє, по­рається i все жу­риться, i час­тенько, як за­бе­реться ку­ди-не­будь са­ма со­бi, то пла­че-пла­че, так що й гос­по­ди! Бо об Ва­си­ле­вi нi чут­ки, нi вiс­точ­ки, як у во­ду впав.
    От i пи­ли­пiв­ка; от i Ган­ни­но за­ча­тiє, за­ча­ли па­руб­ки за­си­ла­ти ста­рос­тiв до дiв­чат. Знай, лю­ди шван­дя­ють по ву­ли­цям з па­лич­ка­ми у ру­ках. То гля­ди: iдуть двоє по­пе­рев'язу­ва­нi руш­ни­ка­ми, бод­ряться, вих­ва­ля­ються: от там i там та­ку-то за та­ко­го прос­ва­та­ли. А iн­шi сви­ня­чою стеж­кою, по­пiд пло­та­ми, мовч­ки со­бi iдуть, i пiд пле­чем, за­мiсть хлi­ба свя­то­го, не­суть… гар­буз! Еге! Нiг­де дi­тись: як за­ро­би­ли, так i вiд­вi­чать.
    Не од­нi ста­рос­ти за­хо­ди­ли i до ста­ро­го Дро­та сва­та­ти Ма­ру­сю, - та що ж?
    - Таточку мiй рiд­не­сенький! я їм, - ка­же, - пiд­не­су по чар­цi!
    Старий бу­ло грим­не на неї:
    - Чи ти дур­на та бо­же­вiльна! Чом ти не йдеш? Лю­ди хо­ро­шi, чес­но­го ро­ду, па­рень бой­кий; чи то­бi по­по­ви­ча, чи куп­ця тре­ба?
    - Василя, а ко­ли не Ва­си­ля, то й нi­ко­го!.. - ка­же бу­ло Ма­ру­ся. Ма­ти її у сльози, а батько бу­ло аж роз­сер­диться та й крик­не:
    - Та де то­го Ва­си­ля озьме­мо? Те­пер ти лю­дей цу­раєшся, а там ста­нуть i те­бе лю­ди цу­ра­тись, i до­си­диш­ся до сi­дої ко­си.
    - Дарма, та­точ­ку. Без Ва­си­ля не страш­на ме­нi i до­мо­ви­на, не то сi­дая ко­са.
    Здвигне тiльки пле­чи­ма На­ум, по­ду­ма: "Не­хай ще до то­го го­ду", - та й за­мов­чить. I йо­му жал­ко бу­ло, що про Ва­си­ля не бу­ло нi­якої чут­ки: бо вiн йо­го ду­же лю­бив i усе на­дi­явсь, що вiн з со­бою що-не­будь до пут­тя зро­бить.
    От i м'ясни­цi прой­шли, i усю­ди пiш­ла сла­ва, що Дро­тiв­на Ма­ру­ся i гор­да, i пиш­на: за ту­теш­нiх па­руб­кiв не хо­че, а жде со­бi па­ни­ча iз-за мо­ря. Во­на про сюю сла­ву зна­ла, смi­ялась i ка­же бу­ло: "Дар­ма! I пi­дож­ду". Па­руб­кам же хоч i крiп­ко до­сад­но бу­ло, що та­ка кра­си­ва i ба­га­та дiв­ка у лад не дається, та нi­чо­го бу­ло ро­би­ти: си­лою не озьмеш.
    Пройшов i пiст, вiд­го­вi­лись i - сла­ва то­бi гос­по­ди! - дож­да­лись воск­ре­се­нiя. Ма­ру­ся у ве­ли­код­ню су­бо­ту са­ма учи­ни­ла пас­ку, по­ло­жи­ла ту­ди яєчок, iм­бе­рю, бiб­кiв, шап­ра­ну, i спек­ла­ся пас­ка i ви­со­ка, i жов­та, i ще у пе­чi за­рум'яни­лась. По­ла­го­ди­ла усе, що тре­ба, а на са­мий Ве­лик­день уран­цi з бат­ра­ка­ми по­нес­ла до церк­ви на пос­вя­ще­нiє пас­ку, ба­ран­ця пе­че­но­го, по­ро­ся, ков­ба­су, кра­ша­нок з де­ся­ток, са­ло i груд­ку со­лi i, ро­зiс­лав­ши на цвин­та­рi у ря­ду з дру­ги­ми хуст­ку, роз­ло­жи­ла усе гар­ненько, як її ма­ти нав­чи­ла, бо Нас­тя пiс­ля не­ду­ги не пiш­ла з дво­ра. На­ум же став у церк­вi бо­жiй i мо­литься.
    Коли На­ум при­хо­див до церк­ви мо­ли­тись, то вже справ­дi мо­лив­ся, а не ло­вив вiт­рiв, не розг­ля­дав i сю­ди i ту­ди, а сто­яв як тре­ба, не­на­че пе­ред са­мим гос­по­дом, ца­рем не­бес­ним, i тiльки слу­хав, що чи­та­ють i спi­ва­ють. А сьогод­нi, у та­кий ве­ли­кий праз­ник, вiн ще бiльш мо­лив­ся, i на сер­цi так йо­му бу­ло ве­се­ло, як i уся­ко­му бо­го­бо­яз­но­му, ко­го при­ве­де бог дож­да­тись ве­ли­код­ня.
    От, як вiн стоїть i мо­литься, служ­ба бо­жая спi­вається, вий­шов на­се­ред церк­ви чи­та­ти апос­то­ла… i хто ж? Ва­силь!.. На­ум ди­виться - i сам со­бi не вi­рить, чи се вiн, чи не вiн? Розг­ля­дiв хо­ро­шенько - аж зов­сiм вiн! "Та вiн же ов­сi не­письмен­ний! Як же вiн бу­де чи­та­ти? Мо­же, нав­ман­ня, без книж­ки; мо­же, вит­вер­див на­пам'ять? По­ба­чим!"
    От Ва­силь вже i "Пав­ла-чте­нiе" ска­зав та й по­чав… та що за го­лос важ­ний! Чис­тий го­лос­ний пiд­ба­сок та по­нят­ний!.. От На­ум i ду­ма: "Ба­чив я слi­по­рож­ден­но­го, що чи­тав псал­тир так же без книж­ки; а Ва­силь так у книж­ку ди­виться… хi­ба чи не хвас­та? Мо­же, на­пам'ять вiд дя­ка пе­рей­няв, та бу­цiм­то й письмен­ний?.. Так от­же за тит­лу бу­ло за­че­пив­ся та й ро­зiб­рав пот­ро­ху… от i до­чи­тав без по­мил­ки; от i алi­луй­ю по зак­лад­кам знай­шов… Нi! Як­би не­письмен­ний, то не зу­мiв би апос­то­ла, та ще й на са­мий Ве­лик­день, про­чи­та­ти!"
    Прислухається На­ум, Ва­силь спi­ва. Як же по­чав хе­ру­вимську, так та­ку, що й сам дяк не умiв в лад узя­ти, а Ва­силь без за­пин­ки так усi го­ло­си i пок­ри­ва, i пе­ре­во­ди ви­во­дить, сам i кiн­ча, сам вп'ять i по­чи­на. Тог­дi вже На­ум зов­сiм по­ло­живсь, що Ва­силь став письмен­ним: та ко­ли ж вiн спра­вив­ся i де про­бу­вав? "Не­хай, - ду­ма со­бi, - опiс­ля зна­ти­му".
    Як вий­шов па­но­тець зо хрес­ти пас­ку свя­че­ную по­чи­ту­ва­ти i на­род ру­шив з церк­ви, На­ум зо­пи­нив Ва­си­ля та за­раз i ка­же:
    - Христос воск­ре­се!
    От, пох­рис­то­су­вав­шись з ним, як довг ве­лить, i ка­же йо­му На­ум:
    - Чи ще ти нас, Ва­си­лю, не за­був?
    - Нехай ме­не бог за­бу­де, ко­ли…
    - Добре ж, доб­ре, си­ну! те­пер не до то­го. При­ходь до нас роз­го­вi­тись; а хоч i по­обi­даєш, ко­ли не пi­деш до­до­му.
    - Ви ме­нi i дом, ви i ро­ди­те­лi…
    - Добре ж, доб­ре. При­ходь же, не за­будь; я жда­ти­му.
    Сказавши се, На­ум пос­пi­шав до­до­му i до­ро­гою со­бi ду­ма: "Не ду­же ж я доб­ре зро­бив, що, не роз­пи­тав­ши Ва­си­ля, що вiн i що з ним, та й пок­ли­кав йо­го до се­бе. Мо­же, вiн вже об Ма­ру­сi i не ду­ма, а мо­же, вже i жо­нат, а я тiльки по­тур­бую Ма­ру­сю i знов роз­ва­жу її тос­ку. Та хоч би i не те; так, мо­же, ще вiн не вiд­ку­пив­ся вiд нек­рут­щи­ни, так що тог­дi ро­би­ти! Та вже ж по­ба­чу. Дасть бог роз­го­вi­тись, а там бу­ду поп­рав­ля­ти, що на­пор­тив з ра­до­щiв, що по­ба­чив неж­да­но Ва­си­ля, та ще й письмен­но­го! Вiд­кi­ля йо­му бог та­ку бла­го­дать пос­лав? Прав­да, ди­ти­на ро­зум­на! Йо­му б тiльки дя­ком бу­ти".
    З та­кою дум­кою прий­шов до­до­му i не ка­же жiн­цi нi­чо­го, що ко­го вiн ба­чив. Прий­шла й Ма­ру­ся i при­нес­ла усе свя­че­не, й бай­ду­же! Бо во­на як не сто­яла у церк­вi, а при пас­ках, то й не ба­чи­ла Ва­си­ля. Розс­та­но­ви­ла усе на сто­лi, як тре­ба, i на­ла­го­ди­ла, та й ди­вується з ма­тiр'ю, що батько не сi­да роз­гов­ля­ти­ся, а хо­дить со­бi по ха­тi та ду­ма.
    Аж ось две­рi - рип! - i Ва­силь у ха­ту. Ма­ру­ся так i не стя­ми­лась i крик­ну­ла не своїм го­ло­сом: "Ох, мiй Ва­си­леч­ку!" - та й ста­ла як уко­па­на. Ста­ра Нас­тя тож вра­ду­ва­лась, не­на­че бог зна чо­му, i ки­ну­лась до Ва­си­ля i пох­рис­то­су­ва­лась. От На­ум ба­чить, що Ва­силь з Ма­ру­сею сто­ять i тiльки пог­ля­да­ють, вiн на неї, а во­на на нього, не­на­че зро­ду впер­ше ба­чаться, от i ка­же їм:
    - Чом же ви не хрис­то­суєтесь?
    А Ва­силь i ка­же:
    - Не смiю, па­нот­че!
    - Чом не смi­ти? - ка­же На­ум. - За­кон по­ве­лi­ва хрис­то­су­ва­ти­ся зо вся­ким, i хоч би з смер­тельним ура­гом. Пох­рис­то­суй­тесь же по за­ко­ну три­чi, та не­хай вас бог бо­ро­нить вiд уся­кої по­га­ної дум­ки! Тяж­кий грiх у та­ко­му свя­то­му дi­лi ду­ма­ти лу­ка­ве! От i пох­рис­то­су­ва­лись гар­ненько. Ма­ру­ся ки­ну­лась до нього з розп­ро­са­ми:
    - Де се ти, Ва­си­леч­ку, був?..
    - Знай-бо урем'я, - пе­ре­бив її На­ум, - од­но що-не­будь: або роз­гов­ля­тись, або го­во­ри­ти. Бог дав праз­ник i пас­ку свя­че­ну; дя­ку­ючи бо­га ми­ло­серд­но­го, тре­ба роз­рi­ша­ти без уся­ких хло­пiт iз ве­се­лою ду­шею, а го­во­ри­ти бу­де­мо опiс­ля. Сi­дай­те ли­шень. Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!
    Стара Нас­тя сi­ла за сто­лом на ла­вi, а Ма­ру­ся бi­ля неї скраю, щоб ближ­че по­ра­тись, Ва­силь сiв на ос­ло­нi, ста­рий на по­ку­тi, а бат­ра­ки в кiн­цi сто­лу. От пе­рех­рес­тив­шись На­ум i про­чи­тав­ши три­чi "Хрис­тос воск­рес з мерт­вих", за­раз вiд­рi­зав пас­ки свя­че­ної i по­ло­жив пе­ред уся­ким по кус­ку. По­куш­ту­вав­ши її бе­реж­но, щоб кри­хот не роз­си­па­ти пiд стiл, усяк пе­рех­рес­тивсь i ска­зав: "Спа­си­бi бо­гу ми­ло­серд­но­му! Дай бо­же i на той год дiж­да­ти!" Тут же прий­ня­лись за пе­че­не: поїли ба­ран­ця, по­ро­ся­ти­ни; а кiс­то­чок пiд стiл не ки­да­ли, а кла­ли на стiл, щоб опiс­ля по­ки­да­ти у пiч. Да­лi їли ков­ба­су, са­ла ку­соч­ка­ми на­рi­за­ли i кра­ша­нок об­лу­пи­ли i по­рi­за­ли, на та­рi­лоч­цi. От сеє скiн­чив­ши, Ма­ру­ся усе приб­ра­ла, i з сто­ла теж бе­реж­но зме­ла, i усi крих­ти, i кiс­точ­ки, i луш­пин­ня з яєць пов­ки­да­ла у пiч, та тог­дi вже ста­ла по­да­ва­ти стра­ву.
    Старий На­ум ви­пив чар­ку го­рiл­ки пе­ред обi­дом, а Ва­силь не став, бо, ка­же, ще не по­чи­нав її пи­ти. От i по­да­ли борщ, а да­лi яло­ви­чи­ну, пок­ри­ши­ли на де­рев'янiй та­рi­лоч­цi, по­со­ли­ли та й їли - вже звiс­но, що не по-панськи, бо ви­де­лок не во­диться - пальця­ми. Опiс­ля по­да­ли юш­ку з хля­ка­ми, пе­че­не бу­ло ба­ра­ни­на, а там мо­лош­на ка­ша та й го­дi, бiльш i нi­чо­го.
    Маруся чи їла, чи не їла: їй луч­че уся­ких роз­го­вин - оп­рiч праз­ни­ка свя­то­го - те, що Ва­силь вер­нув­ся i жив i здо­ров. За­хи­лив­шись за ма­тiр, щоб батько не ба­чив, як ясоч­ка, ди­ви­лась на сво­го Ва­си­леч­ка, а са­ма буд­то лож­кою дос­тає з мис­ки, аби б то не­на­че i во­на їсть. Ку­ди їй вже їсти! У неї од­но на дум­цi, як i у Ва­си­ля! Так той вже че­рез си­лу їв, бо бi­ля На­ума си­дiв, i не мож­на бу­ло йо­му злу­кав­ну­ва­ти, щоб хо­ро­шенько по­ди­ви­тись на свою Ма­ру­сю.
    Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши бо­гу i батько­вi з ма­тiр'ю, як поп­ри­би­ра­ла усе Ма­ру­ся, от На­ум i ка­же:
    - А в нас но­вий дяк сьогод­нi апос­то­ла чи­тав.
    Настя за­раз i пи­тається:
    - А хто та­кий i вiд­кi­ля?
    - Осьде вiн, пан Ва­силь, - ска­зав На­ум та й всмiх­нув­ся.
    - Хiба ж Ва­силь письмен­ний, щоб йо­му апос­то­ла чи­та­ти? - спи­та­ла Нас­тя; а Ма­ру­ся так уха i нас­то­ро­ши­ла, щоб чу­ти усе, що бу­дуть го­во­ри­ти.
    - Був не­письмен­ний, а те­пер бог йо­му ро­зум пос­лав, а як i що - я й сам не знаю. Роз­ка­жи ме­нi, здi­лай ми­лость, Ва­си­лю, як се то­бi свiт вiдк­рив­ся? Се ме­нi нав­ди­во­ви­жу: ще й го­ду не­ма, як ти пi­шов вiд нас, а нав­чив­ся письма i спi­ва­ти вмiєш, як i сам дяк. Де ти по­бу­вав?
    - Я, дядьку, не був ду­же да­ле­ко, - став роз­ка­зу­ва­ти Ва­силь. - От як ви ме­нi вiдк­ри­ли свiт i роз­тол­ку­ва­ли ме­нi, що й я бу­ду про­па­щий, i чу­жий вiк заїм, ко­ли не знай­ду за се­бе най­ом­щи­ка, то ду­мав-ду­мав i тро­хи з ума не зiй­шов. Прав­ду ви ка­за­ли, що за гро­шi вi­сiм­де­сят руб­лiв, що я вiд ха­зяїна брав? Тiльки що на оде­жу. Що ж тут ме­нi бу­ло ро­би­ти? Як-то бог пос­лав на дум­ку: пi­ти до куп­цiв, у них хо­ро­ший за­ро­бi­ток. Прий­шов я до за­лiз­ня­ка: вiн ме­не тро­хи знав, роз­ка­зав йо­му все своє ли­хо. Вiн, по­ду­мав­ши, прий­няв ме­не за п'ятде­сят руб­лiв на год з тим, що ко­ли бу­ду у своїм дi­лi справ­ний, то вiн ме­нi i бiльш при­ба­вить, i усе бу­де при­бав­ля­ти, ба­чив­ши моє ста­ра­нiє. Я зра­ду­вав­ся, по­чув­ши, що бiльш нi­чо­го не тре­ба, щоб гро­шi за­ро­би­ти, як тiльки бу­ти чес­ним i своє дi­ло не лi­ну­ючись справ­ля­ти. З то­ва­ри­ша­ми, хоч усе й мос­ка­лi бу­ли, за­раз по­лад­нав. Тiльки ба­чу, що во­ни усi письмен­нi i хто бiльш чо­го зна, бiльш по­лу­ча жа­ло­ван­ня. От як сiв, як сiв… i прав­ду вам, дя­дюш­ка, ска­жу, що нiч i день вчивсь, i бог ме­нi да­ро­ва­нiє пос­лав; i те та­ки прав­ду ска­зать, що на­шо­го брат­чи­ка ку­ди не пiтк­ни, хоч у на­уку, хоч у яке ре­мес­ло, то з нього путь бу­де; неп­ро­па­щi за нього гро­шi. Ото я вiд спа­сiв­ки та до рiзд­ва вив­чивсь чи­та­ти i цер­ков­не, i граж­данське, пи­са­ти пот­ро­ху вмiю, цих­вi­ру знаю i на що­тах хоч ти­сяч де­сять пу­дiв урозд­рiб на хвун­ти, не по­ми­ля­ючись, по­ло­жу; хур­щи­кiв роз­щи­таю i ха­зяй­сько­го доб­ра гляд­жу як ока, щоб i ко­пiй­ка нiг­де да­ром не дi­ва­лась. То­ва­ри­шi, знаєте, охот­ни­ки на кри­ла­сi спi­ва­ти за­мiсть пiв­чеської; от i ме­не, як по­ба­чи­ли, що го­лос є, то й прив­чи­ли тро­хи. По­ки се­бе не пос­та­вив на путь, не йшов до вас, дя­дюш­ка; i як не тяж­ко ме­нi бу­ло, не ба­чив­ши Ма­ру­сi, та, пам'ята­ючи ва­ше сло­во, сам се­бе мо­рив i не хо­див сю­ди. I тож-та­ки, що ха­зяїн, знав­ши мою чес­нiсть, по­си­лав ме­не не за ве­ли­ки­ми дi­ла­ми по ма­леньких яр­мар­ках; а пiс­ля хре­ще­нiя пос­лав уже i дальш, i я тiльки що пе­ред праз­ни­ком оце при­вiз йо­му не ма­лу су­му гро­шей. Як же вiн ме­не по­тi­шив доб­рим сло­вом i роз­вiв мою ту­гу, то я вже пев­но й прий­шов до вас на праз­ник, а щоб ви увi­ри­ли­ся, що я не зле­да­щiв, от i став я на кри­ла­сi спi­ва­ти i апос­то­ла про­чи­тав.
    Наум, вис­лу­хав­ши йо­го, не стер­пiв та аж по­цi­лу­вав йо­го у го­ло­ву i ду­ма: "Що за пре­ми­ла ди­ти­на! Не­да­ром йо­го люб­лю! Та­кий не про­па­де". Да­лi i пи­та:
    - Скiльки-ж ти жа­лу­ван­ня по­лу­чаєш те­пер?
    - Жалування не щот, - ка­же Ва­силь, - аби б ста­ло на оде­жу, а те важ­нiш усього, що ха­зяїн, знав­ши мою нуж­ду, чо­го я бо­юся i че­рез що ви не вiд­даєте за ме­не Ма­ру­сi, сам хло­по­че об ме­нi: те­пер по­си­ла ме­не з ху­рою ув Оде­су, i вiд­тi­ля пi­ду у Моск­ву i на за­во­ди, i тiльки вер­нусь сю­ди iк пре­чис­тiй, а вiн ме­нi сис­кає най­ом­щи­ка, ка­же, хоч п'ятсот руб­лiв по­те­ряю; уво­се­ни, як ска­жуть на­бор, сам i вiд­дасть, а гро­шi, ка­же, бу­деш одс­лу­жу­ва­ти.
    - Нехай то­бi бог по­мо­га! - ска­зав На­ум; а да­лi, по­ду­мав­ши, й ка­же: - Чо­го ж бiльше ду­ма­ти? При­си­лай у вiв­то­рок, пiс­ля­завт­ра, лю­дей, бе­ри руш­ни­ки; i то­бi ве­се­лi­ше бу­де у до­ро­зi, i Ма­ру­ся тут свi­том не ну­ди­ти­ме. Те­пер нi­чо­го бо­ятись. Се вже пев­но, що ти най­ом­щи­ка пос­та­виш. Дасть бог, вер­неш­ся, уво­се­ни i ве­сiл­ля.
    Не мож­на й роз­ка­за­ти, як зра­до­щi­ли i Ва­силь, i Ма­ру­ся! За­раз ки­ну­ли­ся аж до нiг батько­вих, i цi­лу­ють їх, i ру­ки йо­му цi­лу­ють, i са­мi об­нi­муться, i знов до нього ки­нуться, i дя­ку­ють йо­му, то до ма­те­рi, то вп'ять до нього, i не тям­лять се­бе, i, що ро­би­ти, не зна­ють.
    Довго ди­вив­ся на них На­ум, та все ниш­ком смiється, та ду­ма: "То-то дi­ти!" Да­лi й ка­же:
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Маруся - 5
  • Büleklär
  • Маруся - 1
    Süzlärneñ gomumi sanı 8119
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1224
    20.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    29.7 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.2 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 2
    Süzlärneñ gomumi sanı 8227
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1058
    22.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    33.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 3
    Süzlärneñ gomumi sanı 8141
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1097
    21.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 4
    Süzlärneñ gomumi sanı 8148
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1146
    21.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 5
    Süzlärneñ gomumi sanı 7916
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1191
    21.3 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    29.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 6
    Süzlärneñ gomumi sanı 8126
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1122
    22.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    31.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маруся - 7
    Süzlärneñ gomumi sanı 3015
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 672
    29.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    49.7 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.