Latin

Мартин Боруля - 2

Süzlärneñ gomumi sanı 4729
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1728
29.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
37.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
42.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір Протасія; він гарно і багато уміє балакать... А важко і в дворянстві жить: рэзходу, розходу, — са.ми.м уробить якось, не приходиться...
Входе Трохим.
Трохим. Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір.
Мартин. Де ж вони паслись?
Трохим. Та в череді, з череди й зайняв!
Мартин. Як він смів?!
Трохим. Так пан Красовський звелів.
Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?
Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть.
Мартин. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу... Я... Ми їм покажемо!
Трохим. Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.
Мартин. Хто це казав?
Трохим. Економ.
Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського,
мені горба зробе? Мені?.. Та я... Запрягай коней, поїду зараз
в стан! Це грабіж, грабіж!...
Трохим. Нема ж натачанки ще з города.          
Мартин. Біжи до Сидоровички, позич.
Трохим пішов.
Граблять!.. Граб... Граб... Це мені ще і на руку — нехай           граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський,  Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії... апеляція... стрічний іск йому в печінку сіли... О пресвята діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога ; свого доканать.
Входе Трохим
Трохим. Там прийшов Омелько.           
Мартин. Який Омелько?  
Трохим. Та наш же Омелько.
Мартин. Сам?
Трохим. Сам.
Мартин (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима.) Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату...
Трохим. Він боїться іти в хату.      
Мартин. Чи ти не здурів? Чого він боїться?
Трохим. Та коней наших покрали в городі.
Мартин. Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей.) Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату!
Входе Омелько, босий.
Мартин.  Де коні, азіят?
Омелько. Украли.
Мартин. Украли?
Омелько. І чоботи, і кобеняк украли...
Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?
Омелько. Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька.
Мартин. Що ж мені тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було діло?
Омелько. Та так було діло.  То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. ІІослали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотів випить повяої і таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб...
Мартин. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнеш.
Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб'єте з пантелику.
Мартин. Я тебе з ніг зіб'ю і шерсть на тобі вискубу!
Омелько. От я й забув, що казав.
Мартин. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!..
Омелько. Випив, закусив салом.
Мартин. Ну?
Омелько. У мене з дому було своє сало і хліб.
Мартин (крізь зуби). Чув, чув!..
Омелько. Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли... Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам'ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу голови підвести... Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, — а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском... Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя... Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь... сюди, туд'и -— нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.
Мартин. Заплакав?
Омелько. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк...
Мартин. Луципір! А коней тобі не жаль? 
Омелько. Та коні знайдуться, бо там якийсь судейський, з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як коней звуть на ймення, і до якого полудрабка котра коняка була прив'язана, і полудрабки розгляділи, — усе як слід, я розказав усі прикмети. Записали і те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, —все записали, коні знайдуться!.. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...
Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндйкя пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.
Омелько. А буду. Таке діло. (Набік.) А хто ж мені одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх і не брав.
Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового.
Трохим вийшов.
(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!
Омелько. Та тут ще лист від панича.
Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!
Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: “Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде”. Нате.
Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька.) Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз... Упряж де ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?
Мартин. Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
Омелько. Ну й сердитий... Що то пан! (Пішов.)
Мартин (один). І язик став як кілок, і в роті пересохло!.. А синок... синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує...
Входе Омелько.
Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?
Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?
Мартин. Зви! Проси! Бачиш — дома, хіба тобі повилазило?
Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей.
Палажко! Письмоводитель приїхав... І-і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш, та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля... Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син... (До дверей.) А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
Завіса.



ДІЯ ТРЕТЯ

Декорація та ж.

ЯВА І

Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір... Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.
Входе Омелько.
Чого ти лізеш, як черепаха?
Омелько. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...
Мартин. Ну, ну, годі...
Омелько. Коли б чоловік крила мав...
Мартин. Годі!
Омелько (набік). Ніколи не дасть договорить...
Мартин. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п'ять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать...
Омелько. Чого?
Мартин. Слухай!
Омелько. Та я ж слухаю.
Мартин. Мовчки слухай!
Омелько. Мовчу...
Мартин. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш додому попереду...
Омелько. А як я не добіжу попереду?
Мартин. Що ти йому будеш казать?
Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.
Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.
Омелько. Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим .на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.
Мартин. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?
Омелько. А хіба я знаю.
Мартин (бере його за груди). Не знаєш?
Омелько (набік). Отже, останню свиту порве.
Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед— гость важний приїде!
Омелько. То дозвольте коня взять.
Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!
Омелько. А якого ж коня взять? Я візьму Рака...
Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей і виводить.
Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)

ЯВА II

Мартин, а потім Марися.
Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.
Входить Марися і несе клунок. Куди це? Що це?
Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?
Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?
Мартин (набік). Справді!.. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти... (До Марисі.) Нічого не роби!
Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.
Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається...
Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.
Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.
Марися. Та я ж не вмію.
Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.
Марися знизує плечима і виходить. Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)

ЯВА III

Марися, а потім Микола.
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре
серце віщує!.. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий
приніс письмоводителя, з ним порались до півночі... поки
нагодували... Сьогодня ввечері побачусь...
Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька,
ні матері нема.
Входе Микола.
Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!..
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.
Марися. Що ж ти зробиш?
Микола. Не знаю!.. Посватать, замість тебе, дочку Котовнча, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!.. О, чом я не дворянин?!
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!
Марися. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.
Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!
Марися. Тепер нам не до того! Іди додому краще, щоб нас тут не зуспіли, — тоді й заміри наші розлетяться...
Микола. Іду, іду, Мариночко моя! А ввечері ж ми зійдемось знову?
Марися. Жди мене під яблуньою у садку.
Микола. О, коли б мерщій зайшло сьогодня сонце! (Пішов).

ЯВА IV

Марися, потім Палажка.
Марися (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще        смерть, ніж заміж за другого!..
Входе Палажка.
Мати! Вони, певне, не знають нічого... Мамо!
Палажка. Чого, дитино моя?
Марися. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи...
Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.
Марися. Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?
Палажка. Не журись, дочко, не посивієш — жених є... гарний... і чин має.
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній... Ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гитарі і співав... Чин великий на ньому... ростиратор, либонь...
Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!..
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб'є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.
Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились...
За коном голос Мартина: “Сюди, сюди, помалу тілько!”
Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)
Марися. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги... (Пішла.)

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п'яльця; потім Марися.
Мартин. Отут, хлопче, постав та й іди собі.
Хлопець ставить п'яльця на місто і виходить.
П'яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.
Входе Марися і пада йому в ноги.
Що це?!
Марися. Не губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!
Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобі?
Марися. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що  приїде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу...
Мартин. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?
Марися. Віддайте мене за Миколу.
Мартин. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!
Марися. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі...
Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
Марися. Я не вмію розказать... Я...
Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..
Марися. Я собі смерть заподію, коли...
Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього, — от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб'ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з'їжджає... Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!
Марися. Тату?..
Мартин. Який я тато? Що то за тато?
Марися. Папінька!
Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.
Марися пішла.
Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує.
Входе Омелько.
Ідуть?

ЯВА VI

Омелько (задихався, не може говорить). І-ї-ду-уть!
Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко?
Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився...
Мартин. Ти ж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня...
Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?
Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а...
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору.
Мартин. Ти ж бачив, хто їде?
Омелько. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою...
Мартин. А в задку сидить хто-небудь?
Омелько. В задку?.. Не примітив!
Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)
Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов.)
Мартин. Він... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Відчиня середні двері.)
Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.
Милості прошу, дорогий гостю!
Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса.



ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.
Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?
Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку, — гарний панич!
Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому...
Трохим. І що вони там роблять, ті судейські, —такого їх, як галок восени?
Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
Трохим. Нащо ж ті бумаги?
Омелько. На продаж. Продають.
Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?
Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні, як змії, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, з того и хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує!
Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка, — і вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так... А не чув, коли буде весілля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених і досі спить.

ЯВА II

Входе Мартин.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола від Сидоровича принесли.
Мартин. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.
Омелько і Трохим виходять.
Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! “Дома пан?” —'питають. “Та ще сплять!” О! І всі на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.
Омелько несе ночви і відро води.
Що це?
Омелько. Та умиваться ж.
Мартин. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка...
Омелько. Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.
Мартин. То інча річ — чоловік сирий і на похмілля.
Омелько. А цей хіба тверезий вчора ліг?
Мартин. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев'яну миску і води в полив'яний глечик.
Омелько. І щоб то відразу сказать, а то носись. (Пішов.)
Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що
при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нічого
не тяме.
Омелько вертається з глечиком і мискою.
Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем'я. Омелько пішов у другу хату, входе Палажка.
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово.
Входе Омелько.
Мартин. А що?
Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бік і знову захріп.
Мартин. Навідайся ж опісля.
Омелько. Може б, я там посидів, поки прокинеться?
Мартин. Опісля, кажу тобі. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.
Омелько. А потім прозіваю — будете лаять.
Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
Омелько. Порося патрають.
Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться і сюди йде.
Омелько пішов,
(До Палажки.) Я ж тобі казав, я ж'тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося, її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, іди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка.Ати жз ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсім скінчили з ним: п'ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі — місце у нього є.
Входе Марися. Ну, то іди ж, Палазю, щоб справді там робітниці не нашкодили чого в обіді, а то замість поросяти подадуть обгорілий оцупок.
Палажка пішла. Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весілля.
Марися. Не любите ви мене... випихаєте з дому...
Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобі віддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! І дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував і знаю. Не хмурся ж, не хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльці, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойніше сидіть... так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)

ЯВА ІІІ

Марися, потім Омелько, проходе у кімнату, де спить Націєвський.
Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч ріжуть — однаково!
Входе Омелько.
Омелько (несе обома руками миску, а в мисці глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очі в себе вбирає!.. Одчиніть мені двері, а то воду розхлюпаю...
Марися одчиня.
Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить... (Вийшов.)
Марися (одна). Виходь, виходь скорій... Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.

ЯВА IV

Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчі,. а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім узенькі. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мідними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
Націєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?
Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко...
Націєвський (набік). Зразу збрила! (До Марисі.) О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує.) Нам з привички. Інчий раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?
Марися. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...
Націєвський. А хіба ви не баришня?
Марися. Не знаю, як вам здається... Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, свиней годувать... Подивіться, які у мене руки...
Націєвський. І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, — тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють... А по вечорам я буду вам грать на гитарі. Буде весело, у мене знакомих доволі...
Марися. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю...
Націєвський. Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета злодійка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гітарі і співа.)
“Гандалер молодой,
Взор твой полон огня,
Я стройна, молода,
Не свезешь ли меня?
Я в Риальто спешу до заката.
Видишь ли пояс мой
С жемчугом, с бирюзой?
А в средине его
Изумруд дорогой?
Вот тебе за провоз моя плата!”
“Нет, не нужен он мне,
Твой жемчужный убор:
Ярче камней и звёзд
Твой блистательный взор, —
Жажду я одного поцелуя!”
У нас многія баришні од меня тають, і ви розтаїте.
Марися. А я чого буду таять, я не сніг.
Націєвський. Ну, розтопитесь...
Марися. Борони боже! Хіба я смалець?..
Націєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово,
полюбите мене — ручаюсь.
Марися. О ні! Ви мені противні...
Націєвський. Ето даже обідно, ібо я всегда правілая женщинам... Почему же у вас такая злость протів меня?
Марися. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні.
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Мартин Боруля - 3
  • Büleklär
  • Мартин Боруля - 1
    Süzlärneñ gomumi sanı 4579
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1755
    25.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    32.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Мартин Боруля - 2
    Süzlärneñ gomumi sanı 4729
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1728
    29.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Мартин Боруля - 3
    Süzlärneñ gomumi sanı 4050
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1619
    29.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.