Latin

Маленький принц - 2

Süzlärneñ gomumi sanı 3888
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1483
34.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
46.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
52.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
маленький принц, страшенно знічений.—
Я здорожився і зовсім не спав.
— Ну, тоді наказую тобі позіхати,—
сказав йому король.— Я багато років не
бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть
цікаво. Тож позіхай ще. Це моє
повеління.
— Це мене лякає... більше не можу...—
відповів маленький принц і весь
зашарівся.
— Гм... гм... Тоді...— озвався король,—
тоді я велю тобі то позіхати, то...
Король аж запинався і, здається,
навіть розсердився. Бо для короля
найважливіше, щоб його шанували.
Непослуху він не стерпів би. Був то
абсолютний монарх. Але він був дуже
добрий і тому давав тільки розумні
накази.
«Якби я,— любив казати він,— якби я
звелів своєму генералові перекинутися
морською чайкою, а генерал не виконав
би мого наказу, то це була б не його
провина. Винен був би я».
— Можна сісти мені? — несміливо
спитав маленький принц.
— Велю тобі: сідай! — одрік король і
велично підгорнув полу своєї
горностаєвої киреї.
Одне вражало маленького принца:
планетка така манюсінька. Над ким же
владарює король?
— Ваша величносте,— мовив він,—
можна вас запитати...
— Велю тобі: запитуй! — квапливо
сказав король.
— Ваша величносте... чим ви правите?
— Усім,— дуже просто одказав король.
— Усім?
Король скромним жестом показав на
свою планету, а також на інші планети й
зірки.
— I всім цим ви правите? —перепитав
маленький принц.
— Усім,— одрік король.
Він-бо був не лише абсолютний монарх,
а й цар усесвітній.
— I зірки скоряються вам?
— Авжеж,— притакнув король.— Зірки
виконують мої повеління негайно.
Непослуху я не потерплю.
Така могутність викликала в
маленького принца захват. От би йому
таку владу, тоді б він зміг милуватися
заходом сонця не сорок три рази на день,
а сімдесят два, а то й сто, і двісті
разів, і навіть стільця не пересуваючи!
Згадавши свою покинуту планетку, він
трошки зажурився і зважився попросити
в короля:
— Я б хотів подивитись, як сідає
сонце... Зробіть мені ласку... Звеліть
сонцеві зайти...
— А коли я звелю якомусь генералові
пурхати метеликом із квітки на квітку,
або написати трагедію, або
перекинутися морською чайкою — і
генерал не виконає наказу,— хто буде
винен: він чи я?
— Ви, ваша величносте,— не вагаючись,
відповів маленький принц.
— Цілком слушно,— відповів король.—
Від кожного треба вимагати лишень те,
що він може зробити. Влада передусім
має бути розумна. Коли ти накажеш
народові кинутись у море, то він
учинить революцію. Я маю право вимагати
послуху, бо мої розпорядження розумні.
— А як же мій захід соня? — нагадав
маленький принц: питаючись про щось,
він ніколи не заспокоювався, поки не
діставав відповіді.
— Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю,
щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть
сприятливі умови, в тому й мудрість
володаря.
— А коли це буде? — спитав маленький
принц.
— Гм... Гм...— відповів король,
гортаючи грубого календаря.— Це буде...
гм, гм...— сьогодні це буде за чверть
восьма вечора. I тоді побачиш, як точно
виконуються мої розпорядження.
Маленький принц позіхнув. Шкода, що
тут не завжди можна побачити захід
сонця. Та й, сказати по щирості, він уже
нудився.
— Мені пора,— сказав він королю.—
Більше нема чого тут робити.
— Зостанься! — мовив король, неабияк
гордий з того, що в нього знайшовся
підданець.—Зостанься, я призначу тебе
міністром.
— Міністром чого?
— Ну, міністром... міністром юстиції.
— Але ж тут нема кого судити.
— Хтозна,— мовив король.— Я ще не
оглянув усього свого королівства. Я вже
старий, для карети місця в мене нема, а
ходити пішки я зморююся.
Маленький принц нахилився і заглянув
ще раз на той бік планети.
— О, я вже подивився! — вигукнув він.—
Там більше нікого немає.
— То суди сам себе,— відказав
король.— Це найважче. Себе судити
набагато важче, ніж інших. Якщо ти
зумієш правильно судити самого себе, то
ти справді мудрий.
— Сам себе я можу судити де
завгодно,— сказав маленький принц.—
Для цього мені нема чого тут жити.
— Гм... Гм...— задумався король.—
Здається, десь на моїй планеті живе
старий пацюк. Ночами я його чую. Ти
можеш судити цього старого пацюка.
Вряди-годи засуджуватимеш його на
смертну кару. Отож від тебе залежатиме
його життя. Але щоразу ти даватимеш
йому помилування, щоб берегти його.
Адже він у нас один.
— Не люблю смертних вироків,— мовив
маленький принц.— Та й мені вже пора.
— Ні, не пора,— заперечив король.
Маленький принц уже зовсім зібрався в
дорогу, але йому не хотілося
засмучувати старого монарха.
— Якщо ви, ваша величність, бажали б,
щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати
мені розумний наказ. Веліти, приміром,
не гаючись, рушати в путь. Мені
здається, умови для цього саме
сприятливі...
Король нічого не відповів, маленький
принц постояв у нерішучості, потім
зітхнув і пішов геть.
— Призначаю тебе моїм послом! —
гукнув услід йому король.
I виглядав він дуже владно. «Та й
диваки оці дорослі»,— помислив
маленький принц, пускаючись у мандри.
XI
На другій планеті жив шанолюб.
— Ага, ось і шанувальник з'явився! —
гукнув він, угледівши ще здалеку
маленького принца.
Адже для чваньків усі люди — то їхні
шанувальники.
— Добридень,— мовив маленький
принц.— Який кумедний у вас капелюх.
— Це для вітання,— відповів
шанолюб.— Щоб уклонятися, коли мене
вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.
— Он як? - сказав маленький принц,
нічого не второпавши.
— Поплещи у долоні,— порадив йому
шанолюб.
Маленький принц заплескав у долоні.
Шанолюб скинув капелюха й поштиво
вклонився.
«Тут веселіше, ніж у короля»,—
подумав маленький принц. I знов
заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи
свого капелюха, ще раз уклонився.
За п'ять хвилин ця одноманітна гра
зморила маленького принца.
— А що слід зробити, щоб капелюх упав?
— спитав він.
Та шанолюб не слухав. Гонористі люди
глухі до всього, окрім хвали.
— Ти й справді дуже шануєш мене? —
спитав він маленького принца.
— А що то — шанувати?
— Шанувати — значить визнавати, що я
найкращий, найчепурніший, найбагатший
і найрозумніший на планеті.
— Але ж на твоїй планеті ти сам-один!
— Ну, то зроби мені ласку, все одно
шануй мене!
— Я шаную,— мовив маленький принц і
злегка знизав плечима.— Але яка тобі з
цього радість?
I він утік від шанолюба. «Ці дорослі —
дивакуваті люди»,— простодушно думав
він дорогою.
XII
На дальшій планеті жив п'яничка.
Маленький принц пробув там зовсім
недовго, а все одно його пойняла
глибока журба. П'яничка мовчки сидів
перед цілою батареєю пляшок — порожніх
і повних.
— Що ти тут робиш? — поцікавився
маленький принц.
— П'ю,— похмуро буркнув п'яничка.
— Навіщо ти п'єш? — спитав маленький
принц.
— Щоб забути,— відповів п'яничка.
— Що забути? — допитувався маленький
принц; йому стало шкода п'янички.
— Забути, що мені соромно,— признався
п'яничка і похнюпив голову.
— Чого ж тобі соромно? — спитав
маленький принц; йому дуже хотілося
чимось зарадити неборакові.
— Соромно, що п'ю! — додав п'яничка й
замовк остаточно.
А маленький принц, ні в сих ні в тих,
пішов геть.
«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже
чудні»,— думав він дорогою.
XIII
Четверта планета належала ділкові.
Цей чолов'яга був такий заклопотаний,
що коли прийшов маленький принц, навіть
голови не звів.
— Добридень,— сказав маленький
принц.— У вас погасла цигарка.
— Три та два — п'ять. П'ять та сім —
дванадцять. Дванадцять та три —
п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та
сім — двадцять два. Двадцять два та
шість — двадцять вісім. Нема коли
прикурити. Двадцять шість та п'ять —
тридцять один.
Ху! А всього виходить п'ятсот один
мільйон шістсот двадцять дві тисячі
сімсот тридцять один.
— П'ятсот мільйонів чого?
— Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів...
уже не знаю чого... У мене стільки
роботи!
Я людина поважна, мені нема коли язика
чесати! Два та п'ять — сім...
— П'ятсот мільйонів чого? — повторив
маленький принц: питаючи про щось, він
не заспокоювався, поки не діставав
відповіді.
Ділок звів голову:
— За п'ятдесят чотири роки, прожиті
мною на цій планеті, було лише три
випадки, коли мені щось заважало.
Першого разу це сталося двадцять два
роки тому — сюди звідкись залетів хрущ.
Він так страшенно гудів, що я
припустився чотирьох помилок у
підрахунках. Другого разу — одинадцять
років тому — я мав напад ревматизму.
Сидячий спосіб життя. Мені нема коли
вештатися. Я людина поважна.
Утретє... оце тепер. Отож, виходить,
п'ятсот мільйонів...
— Чого?
Ділок зрозумів, що йому не дадуть
спокою.
— Отих маленьких штучок, що їх іноді
можна бачити в повітрі.
— Це що ж, мухи?
— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.
— Бджоли?
— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що
викликають мрії у ледацюг. А я людина
поважна. Мені мріяти нема коли.
— А-а! Це зорі!
— От-от, зорі.
— П'ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з
ними робиш?
- П'ятсот один мільйон шістсот
двадцять дві тисячі сімсот тридцять
одна. Я людина поважна, я люблю
точність.
— То що ж ти робиш із тими зірками?
— Що роблю?
— Так.
— Нічого. Я ними володію.
— Володієш зірками?
— Так.
— Але я вже бачив короля, який...
— Королі нічим не володіють. Вони
лише правлять. Це велика різниця.
— А нащо тобі володіти зірками?
— Щоб багатим бути.
— А нащо бути багатим?
— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх
там хтось відкриє.
«Цей,— сказав собі маленький принц,—
міркує майже так, як той п'яничка».
Однак розпитував далі:
— А як можна володіти зірками?
— Зірки, вони чиї? — буркотливо
спитав ділок.
— Не знаю. Нічиї.
— Отже, вони мої, бо я перший до цього
додумався.
— I цього досить?
— Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який
не належить нікому, то він твій. Коли ти
знайдеш острів, який не належить
нікому, то він твій. Коли тобі першому
спаде якась думка, ти береш на неї
патент: вона твоя. Я володію зорями, бо
до мене ніхто не здогадався ними
заволодіти.
— Оце правда,— мовив маленький
принц.— I що ж ти з ними робиш?
— Завідую ними,— відказав ділок.—
Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я
людина поважна.
Одначе маленького принца ще це не
вдоволь-нило.
— Якщо я маю шовкову хустинку, я можу
пов'язати її на шию й забрати з собою,—
мовив він.- Якщо я маю квітку, я можу її
зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш
забрати зорі?
— Ні, зате я можу покласти їх у банк.
— Як це розуміти?
— А так: пишу на папірці, скільки в
мене зірок. Потім кладу цього папірця
до шухляди й замикаю її на ключа.
— Та й усе?
— Цього досить.
«Цікаво! — подумав маленький принц.—
I навіть поетично. Але це не дуже
серйозно!»
Що серйозно, а що несерйозно —
маленький принц розумів по-своєму,
зовсім не так, як дорослі.
— Я маю квітку,— сказав він,— і
щоранку її поливаю. У мене три вулкани,
я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і
діючі, і погаслий. Мало що може статися.
I моїм вулканам, і моїй квітці корисно,
що я ними володію. А зорям від тебе нема
ніякої користі...
Ділок відкрив рота, але так і не
здобувся на відповідь, і маленький
принц рушив далі.
«Дорослі таки справді дивацьке
поріддя»,— простодушно казав він собі
в дорозі.
XIV
-
(
0
8
@
H
N
T
Z
^
b
h
ž
¦
Ì
Ò
Ø
ú
Ú
¾
`
h
Ø
à
П'ята планета була вельми цікава. Вона
виявилася з усіх найменша. На ній
тільки й ставало місця, що для ліхтаря
та ліхтарника. Маленький принц ніяк не
міг збагнути, навіщо серед небес, на
планетці, де немає ні будинків, ні
жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник.
Але він подумав:
«Можливо, цей чолов'яга тут і
недоречний. А проте він не такий
недоречний, як король, шанолюб, ділок і
п'яничка. Його праця має все ж якийсь
глузд. Коли він запалює свого ліхтаря —
буцімто народжується ще одна нова
зірка або квітка. Коли гасить ліхтар —
буцімто присипляє зірку чи квітку.
Гарна робота! Вона таки справді
корисна, бо красива».
I, порівнявшись із планетою, він
шанобливо привітався до ліхтарника.
— Добридень,— мовив він.— Навіщо ти
оце погасив ліхтаря?
— Таке розпорядження,— відказав
ліхтарник.— Добридень.
— А що то за розпорядження?
— Щоб я гасив свого ліхтаря.
Добривечір.
I він знову запалив ліхтаря.
— А нащо ти знов його засвітив?
— Таке розпорядження,— відповів
ліхтарник.
— Не розумію,— признався маленький
принц.
— А що тут не розуміти,— сказав
ліхтарник.—Розпорядження це
розпорядження.
Добридень.
I погасив ліхтаря.
Відтак картатою червоною хусточкою
витер піт із чола й сказав:
— Жахливе в мене ремесло. Колись воно
мало глузд. Я гасив ліхтаря вранці, а
ввечері знову запалював. Решту дня я
міг відпочивати, а решту ночі — спати.
— А потім розпорядження змінилося?
— Розпорядження не змінилося,—
сказав ліхтарник.— У тому то й лихо! Моя
планета з кожним роком обертається
швидше й швидше, а розпорядження
лишилося те саме.
— А як же зараз? — спитав маленький
принц.
— А ось так. Планета робить повний
оберт за одну хвилину, і я не маю ні
секунди перепочинку. Щохвилини я гашу
ліхтаря і знов його запалюю.
— От цікаво! Отже, у тебе день триває
всього одну хвилину!
— А що тут цікавого? — відказав
ліхтарник.—Уже цілий місяць, як ми
розмовляємо з тобою.
— Цілий місяць?!
— Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять
днів. Добривечір!
I він знову запалив ліхтаря.
Маленький принц подивився на
ліхтарника — йому подобався цей
чолов'яга, що так віддано виконував
розпорядження. Маленький принц згадав,
як колись, переставляючи свого стільця,
він шукав місця, звідки було б видно
захід сонця. I йому захотілося
допомогти товаришеві.
— Слухай-но,— сказав він
ліхтарникові,— я знаю, як зробити, щоб
ти відпочивав, коли заманеться...
— Мене весь час тягне відпочити,—
зітхнув ліхтарник.
Бо ж можна бути вірним слову і
все-таки ледачим.
— Твоя планетка така крихітна,— вів
далі маленький принц,— ступиш три
кроки й обійдеш її всю. Досить тобі йти
неквапливо, і ти постійно будеш на
сонці. Коли вирішиш перепочити —
починай ходити... і день триватиме доти,
доки захочеш.
— Ну, від цього мало пуття,— мовив
ліхтарник.— Понад усе я люблю спати.
— Тоді кепське твоє діло,— гукнув
маленький принц.
— Кепське,— погодився ліхтарник.—
Добридень!
I погасив ліхтаря.
«Цього чолов'ягу,— сказав собі
маленький принц, торуючи шлях,— цього
чолов'ягу зневажали б усі інші: і
король, і шанолюб, і п'яничка, і ділок. А
проте лише він, як на мене, не смішний.
Либонь, тому, що він не думає про себе».
Маленький принц зітхнув.
«От з ким я міг би заприятелювати,—
подумав він.— Але його планетка зовсім
крихітна. Там нема місця для двох...»
Він не смів признатися собі, що
найбільше шкодує за цією
благословенною планетою саме тому, що
на ній за двадцять чотири години можна
було тисячу чотириста разів милуватися
на захід сонця!
XV
Шоста планета була вдесятеро більша
од попередньої. На ній жив дід, він
писав грубезні книжки.
— Чи ти ба! — гукнув він, угледівши
маленького принца.— Мандрівець!
Маленький принц сів на стола — звести
дух. Він уже так здорожився!
— Звідки ж ти? — спитав його старий
добродій.
— А що це за грубезна книжка? —
поцікавився маленький принц.— Що ви
тут робите?
— Я географ,— мовив старий добродій.
— А що таке географ?
— Це вчений, котрий знає, де
розташовані моря, річки, міста, гори й
пустелі.
— Як цікаво! — вигукнув маленький
принц.— Оце вже справжній фах!
I він роззирнувся по планеті географа.
Зроду маленький принц не бачив планети
такої величної.
— А вона дуже гарна, ваша планета. А
океани тут є?
— Цього я не можу знати,— мовив
географ.
— А-а! — протягнув маленький принц
розчаровано.— А гори?
— Цього я не можу знати,— відказав
географ.
— А міста, річки, пустелі?
— Цього я теж не можу знати.
— Але ж ви географ!
— Авжеж,— сказав дід.— Я географ, а не
мандрівець. Мені геть бракує
мандрівців.
Не географи ж ведуть облік міст,
річок, гір, морів, океанів і пустель.
Географ — особа надто поважна, щоб
вештатися світами. Він не виходить зі
свого кабінету.
Але він приймає у себе мандрівців.
Розпитує їх, записує їхні розповіді. I
якщо розповіді когось із них географа
зацікавлять, то він з'ясовує, чи порядна
людина той мандрівець.
— А навіщо?
— Бо коли мандрівець набреше, в
підручниках з географії буде лише
плутанина. Так само, як і той
мандрівець, який не в міру п'є.
— А чому?
— Бо в п'яничок двоїться в очах. I там,
де стоїть одна гора, такий географ
позначив би дві.
— Я одного такого знаю,— заявив
маленький принц.— З нього був би
кепський мандрівець.
— Цілком можливо. Отож, коли
з'ясовується, що мандрівець — людина
порядна, тоді перевіряють його
відкриття.
— А як саме? Ідуть дивитися?
— Е, ні. Це надто складно. Вимагають,
щоб мандрівець подав докази. Скажімо,
він відкрив велику гору — то нехай
принесе з неї велике каміння.
Нараз географ захвилювався:
— Але ж ти й сам мандрівник. Ти прибув
здалеку. Опиши мені свою планету!
I географ розгорнув книгу записів і
застругав олівця. Оповіді мандрівників
спершу записуються олівцем. Потім
чекають, коли мандрівець дасть докази,
тоді вже його оповіді можна записати
чорнилом.
— Прошу,— мовив географ.
— О, в мене там не вельми цікаво,—
сказав маленький принц,— усе
малесеньке. У мене три вулкани. Два
діють, а один давно погас. Але мало що
може трапитися.
— Так, усе може трапитися,— потвердив
географ.
— А ще у мене є квітка.
— Квітів ми не записуємо,— відказав
географ.
— Чому? Це ж найпрекрасніше, що є на
світі!
— Бо квіти ефемерні.
— Як це — ефемерні?
— Книжки з географії — найцінніші з
усіх книжок,— мовив географ.— Вони
ніколи не застаріють. Дуже рідко
трапляється, щоб гора зрушила з місця.
Дуже рідко буває, щоб океан пересох. Ми
пишемо про те, що одвічне.
— Але згаслий вулкан може
прокинутися,— перейняв мову маленький
принц.— А що таке — ефемерний?
— Погас вулкан чи діє — для нас то
байдуже,— мовив географ.— Для нас
важлива сама гора. Вона не змінюється.
— А що означає — ефемерний? —
повторив маленький принц,— питаючи,
він не заспокоювався, поки не діставав
відповіді.
— Ефемерне — це недовговічне, те, що
скоро зникає.
— I моя квітка скоро зникне?
«Моя рожа недовговічна,— мовив собі
маленький принц,— їй нема чим
боронитися, окрім тих чотирьох колючок.
А я покинув її вдома саму-самісіньку!»
Це вперше його взяв жаль. Але він
знову збадьорився і запитав:
— Куди ви порадите мені вирушити?
— Одвідай планету Земля,— відказав
географ.— Вона має добру славу.
I маленький принц пустився в дорогу,
все думаючи про свою квітку.
XVI
Отож сьома планета була Земля.
Земля — планета неабияка! На ній сто
одинадцять королів (не поминаючи,
звісно, і муринських), сім тисяч
географів, дев'ять тисяч ділків, сім з
половиною мільйонів п'яничок, триста
одинадцять мільйонів шанолюбців, себто
десь із два мільярди дорослих.
Аби ви уявили, яка то велика Земля,
скажу лиш, що до винайдення електрики
доводилося на всіх шести материках
утримувати цілу армію ліхтарників —
чотириста шістдесят дві тисячі п'ятсот
одинадцять душ.
Як глянути збоку — то було прегарне
видовисько. Дії цієї армії
відзначалися злагодженістю, як у
балеті. Починали ліхтарники Нової
Зеландії та Австралії.
Запаливши свої вогні, вони подавалися
спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю
та Сибіру. Виконавши свою партію, вони
ховалися за лаштунками. Потім
надходила черга ліхтарників у Росії та
Індії. Далі — в Африці та Європі. Тоді в
Південній Америці. За ними — в
Північній Америці. I всі вони
появлялися на кону своєчасно й ніколи
не помилялися. Так, це було блискуче.
Лише тому ліхтарникові, який
запалював єдиного ліхтаря на
Північному полюсі, та ще його
побратимові біля єдиного ліхтаря на
Південному полюсі — лише цим двом
жилося легко й безтурботно: вони
працювали двічі на рік.
XVII
Як хочеться сказати дотепніш, іноді й
прибрешеш. Розповідаючи про
ліхтарників, я дещо розминувся з
правдою. Боюся, що той, хто не знає нашої
планети, може уявити її хибно. Люди
займають на Землі не так уже й багато
місця. Аби два мільярди її жителів
зійшлися й поставали тісно один при
одному, як на мітингу, вони легко
вмістилися б на площі двадцять миль
завдовжки й двадцять завширшки. Все
людство можна було б збити в купу на
найменшому острові в Тихому океані.
Дорослі, звичайно, вам не йнятимуть
віри. Вони гадають, що займають багато
місця. Їм, мов тим баобабам, здається,
ніби вони великі й величні. А ви
порадьте їм підрахувати. Їм це припаде
до вподоби, вони-бо кохаються в цифрах.
Ви ж не гайте часу на цю нудну роботу. Це
ні на що. Ви й так мені вірите.
Отож, потрапивши на Землю, маленький
принц не побачив ані лялечки і вельми
здивувався. Він уже злякався, що
помилково залетів на якусь іншу
планету, аж тут у піску ворухнулося
кільце такої барви, наче місяць.
— Добривечір,— мовив про всяк
випадок маленький принц.
— Добривечір,— відповіла гадюка.
— На яку це планету я потрапив?
— На Землю,— мовила гадюка.— До
Африки.
— Ага. То що, на Землі нема нікого?
— Це пустеля. В пустелях ніхто не
живе. Земля велика,— сказала гадюка.
Маленький принц присів на камінь і
звів очі до неба.
— От цікаво — чому зорі світяться,—
сказав він.— Мабуть, щоб кожен рано чи
пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он
моя планета — саме над нами. Але як до
неї далеко!
— Гарна планета,— мовила гадюка.— А
чого ти сюди завітав?
— Я посварився з одною квіткою,—
зітхнув маленький принц.
— Ага, он воно що...
I обоє змовкли.
— А де ж люди? — знов озвався нарешті
маленький принц.— У пустелі все-таки
самотньо...
— Серед людей також самотньо,—
відповіла гадюка.
Маленький принц глянув на неї пильно.
— Чудна ти істота,— мовив він.—
Завтовшки з пальчик...
— Зате моці у мене більше, ніж у
пальці короля,- сказала гадюка.
Маленький принц усміхнувся.
— Не така вже ти й дужа... Ти навіть
безлапа. Та й мандрувати не можеш.
— Я можу занести тебе далі, ніж
будь-який корабель,— мовила змія.
I обвила круг кісточки ногу
маленького принца, наче золота обручка.
— Усякого, кого я торкнусь, я повертаю
землі, з якої він вийшов,— мовила ще
вона.— Але ти безневинний і прибув із
зірки...
Маленький принц нічого не відповів.
— Мені шкода тебе, ти такий тендітний
на цій крем'яній Землі. Я можу тобі
підсобити, якщо ти дуже пошкодуєш за
своєю покинутою планетою. Я можу...
— О, я добре зрозумів,— сказав
маленький принц,— але чому ти весь час
говориш загадками?
— Я розв'язую всі загадки,— відповіла
гадюка.
I обоє змовкли.
XVIII
Маленький принц перейшов пустелю і
нікого не спіткав, лише одну квітку.
Малесеньку непоказну квітку з трьома
пелюстками.
— Добридень,— сказав маленький
принц.
— Добридень,— відповіла квітка.
— А де люди? — гречно спитав
маленький принц.
Якось квітка бачила, як повз неї
пройшов караван.
— Люди? Ага, їх, здається, всього
шестеро чи семеро. Я бачила їх багато
років тому. Та де їх шукати — хтозна. Їх
жене вітром. Вони без коріння, це дуже
незручно.
— Прощавай,— сказав маленький принц.
— Прощавай,- мовила квітка.
XIX
Маленький принц зіп'явся на високу
гору. Раніш він ніколи не бачив гір,
окрім трьох вулканів, що були йому до
колін. Згаслий вулкан правив йому за
дзиглика.
Отож маленький принц помислив: «З
такої високої гори я зразу побачу всю
планету і всіх людей». Але побачив лише
скелі, шпичасті, шпилясті.
— Добридень,— мовив він про всяк
випадок.
— Добридень... добридень...
добридень...— озвалася луна.
— Хто ви? — спитав маленький принц.
— Хто ви... хто ви... хто ви...—
відповіла луна.
— Будьте моїми приятелями,— мовив
він,— я геть один.
— Геть один... геть один... геть один...—
відгукнулася луна.
«Яка чудна планета! — подумав тоді
маленький принц.— Геть суха, вся в
гострих шпичках і солона. А людям
бракує уяви... Тільки й повторюють, що їм
кажуть...
Квітка, яку я мав удома, завше
озивалася перша».
XX
Довго простував маленький принц
пісками, скелями й снігами і набрів
зрештою на дорогу. А всі дороги
провадять до людей.
— Добридень,— промовив він.
Перед ним був садок, повний квітучих
рож.
— Добридень,— відгукнулися рожі.
Маленький принц поглянув на них. Усі
вони скидалися на його квітку.
— Хто ви? — спитав він, вражений.
— Ми — рожі,— відказали квіти.
— Он як...— сказав маленький принц.
I почувся дуже нещасливим. Його квітка
запевняла його, що вона на всьому світі
одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч
таких самих квіток, лише в одному саду!
«Як би вона досадувала, коли б
побачила це! — помислив маленький
принц.— Вона б страшенно закахикала і
вдала, що помирає, аби лише не стати
смішною. А мені довелося б удавати, ніби
я доглядаю її, бо ж інакше, аби
принизити й мене, вона справді могла б
умерти...»
А потім він ще сказав собі: «А я гадав,
що маю такий скарб — єдину в світі
квітку, а то звичайнісінька рожа.
Проста рожа і три вулкани заввишки до
колін, і то один з них погас, певне,
назавжди — цього замало, щоб величати
себе принцом...»
Він упав на траву й заплакав.
XXI
Отоді-то й показався лис.
— Добридень,— мовив лис.
— Добридень,— звичайненько відказав
маленький принц і озирнувся, та нікого
не побачив.
— Осьдечки я,— озвався голос,— під
яблунею.
— Хто ти?— спитав маленький принц.—
Ти такий гарний!
— Я лис,— відповів той.
— Пограйся зі мною,— попрохав
маленький принц.— Мені так журно...
— Я не можу з тобою гратися,— мовив
лис.— Я не приручений.
— О, даруй,— сказав маленький принц.
Але подумав і додав:
— А що означає — приручити?
— Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти
тут шукаєш?
— Шукаю людей,— відповів маленький
принц.— А що означає — приручати?
— Люди,— мовив лис,— мають рушниці і
ходять на лови. Це так ускладнює життя.
А ще вони розводять курей. То єдина
користь від людей. Ти шукаєш курей?
— Ні,— сказав маленький принц.— Я
шукаю приятелів. А що означає —
приручати?
— Це поняття давно забуте,— мовив
лис,— Воно означає: прихилити до себе...
— Прихилити до себе?
— Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене
поки що лише маленький хлопчик, достоту
такий, як сто тисяч інших. I ти мені не
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Маленький принц - 3
  • Büleklär
  • Маленький принц - 1
    Süzlärneñ gomumi sanı 4159
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1688
    32.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    49.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маленький принц - 2
    Süzlärneñ gomumi sanı 3888
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1483
    34.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    52.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Маленький принц - 3
    Süzlärneñ gomumi sanı 3554
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1391
    37.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    54.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.