Latin

Людина Біжить Над Прірвою - 21

Süzlärneñ gomumi sanı 4708
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1972
30.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
40.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
47.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
ads place
По той бік річки в степу видно було село. І видно було також, як по селу вештались салдати. Може, німці, а може... а може, й не німці, однаково. «Кожної хвилини вони можуть обстріляти цей берег!» — алярмувала думка, а друга відповідала апатично — глузливо: «Ну й чорт з ними, з дурнями!!»
Однак йому треба переходити на той бік. Так чи так — до чорта в зуби. Тут йому треба переходити в степ, через Ворсклу й через ті салдатські застави. Правда, можна б іти й на обмин, але це знову зайвих п'ятдесят кілометрів, яких він уже не витримає. Ні, не витримає! А як отак навпростець — усього двадцять. Лише двадцять кілометрів! Господи! Якщоб добре побігти, то можна б за пару годин і добігти, одним духом. Близько ж як!..
І серце в ньому тремтіло. Але сили вже зовсім-зовсім не було. Заплющивши очі, він сперся спиною на паркан і так сидів.
 
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
«Мати»
Дотик...
Чиясь рука лягла йому на чоло уві сні, в марінні. Ніжна жіноча рука. Прокинувшись, із заплющеними очима, Максим відчув, що рука не зникала, лежала на чолі. Дивно. Сон не хотів зникати. Максим так сидів, не розплющуючи очей, щоб не сполохати візію, яка забарилася зникнути й перейшла в реальність. Він сидів у тій самій позі, в якій сів зразу на цій лавці: голова задерта горілиць, підставлена чолом під сонце, а потилицею зіперта на паркан. Він відчував ребрасту дошку під потилицею, а в руці, що лежала на колінах, відчував шапку так, як він був узяв її з самого початку. Руці було тепло, бо шапка була вже гаряча від сонця. Жіноча рука на чолі поворушилась, пальчик-мізинець торкнув ненароком брову, а журний голос після глибокого зітхання промовив:
— Боже, Боже... Таж він уже й не при пам'яті... Максим посміхнувся, повів бровами заперечливо й розплющив очі.
Перед ним стояла жінка. Вона прийняла руку з чола й, підпершись нею традиційно в підборіддя, дивилась на Максима трохи збентежено й зрадівши водночас. З непокритою головою, в старовинній селянській корсетці поверх полотняної, з рясно вишитими рукавами, сорочки, вона стояла так, як вийшла щойно з двору, зі своєї хати. Не стара з обличчя, лише надміру змучена турботами й горем, що промовляли самі за себе з її зажурених очей.
— О! — промовила жінка, оговтавшись. — Що з вами? — й розсердилась сама на себе. — Дурне питаю!.. Скажи ліпше, чоловіче добрий, хто ти й звідки?.. Ні-ні, не йдеш звідки (звісно звідки тепер люди йдуть!), а родом звідки?
Максим подивився на неї якусь мить мовчки, слухаючи тембр її голосу — приємний, лагідний і... знайомий. Так-так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив). Подивився... А тоді коротко сказав, хто він і звідки. І вже після першої фрази по очах побачив, що на жінку зробила найбільше враження його мова. Жінка навіть не дослухала до кінця, а захапалася, заметушилася біля Максима:
— Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходіть же до хати... Та ви ж голодні... А я й бачу, що щось не те... Воно, бач, помітно, хоч і в дьоготь людину обмаж... Я вас не знаю, не чула такого прізвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь український інженер наш... Ну так, я ж бо по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш... Господи! Та йдіть же, йдіть у двір... Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.
І, гомонячи, жінка потягла Максима в двір, а з двору до хати. Даремно Максим у дворі, глянувши на ту хату, гарну й чистеньку, як лялечка, впирався, благав залишити його тут на колодках під парканом у затишку. Бо ж як поглянув на свої бруднющі ноги, на свій жахливий одяг, то йому стало аж страшно йти до чистої хати, до затишного людського житла. А з вікон, завішених гаптованими фіранками, видно було, що в тій хаті, мабуть, було ідеально чисто й затишно. Але відмовлятися було неможливо, бо жінка гнівалась.
І вже мала образитись, — чого ж це він, мовляв, такий гонористий? Чи, може, з таких великих панів, що до бідної матері не хоче зайти, незважаючи на добре слово?..
Нарешті Максим таки почалапав до хати слідом за жінкою.
А в хаті вона посадовила його на покуті, як дорогого гостя, а тоді, обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же він і її сина молоденького та й її чоловіка старенького десь там?.. Отакі от вони й отакі... Вигнано їх із торбами «часть свою доганяти», погибель свою шукати... і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую... З тими... Бодай їм... Чи не бачив же він, га?.. Вона вже всі очі продивилась-видивилась, виглядаючи. Хто не їде, хто не йде — всіх питає-розпитує... А йдуть, ідуть люди! Багато отак пройшло вже. Чимало й умирає по дорозі, а німці та «свої бандити» ще їх і розстрілюють. Та вони крізь вогонь і крізь смерть, спотикаючися, біжать... Которі сильніші — доходять... А її син — орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький її, нівроку, ще кремезний, трижильний, — на каторзі совєтські й був і не загинув! А тепер от — нема...
Жінка побивалася, заглядала Максимові в вічі та все розпитувала, плекаючи іскру надії. Максим дивився на неї, слухав її, і було в нього таке відчуття, ніби він перед нею тяжко-претяжко завинив, перед цією матір'ю, бо ж не бачив ні її сина-сокола, ні її чоловіка старенького. І чом же він їх не бачив, не зустрічав де-небудь?!.
— Ні, не бачив, — проказав він із жалем, зітхнувши тихо. — А може, й бачив де, та, не знаючи, як впізнати?.. Ідуть десь! Авжеж, ідуть... І прийдуть. Всі «трижильні» прийдуть! Неодмінно... Всі...
І потішав матір Максим, і підбадьорював її, щепив гілочку надії, як гілочку цвіту вишневого, в її серці, а сам ледве сидів, — хата йому пливла шкереберть.
Хата пливла шкереберть, проте Максим усе в ній чітко бачив. Чиста, затишна, малесенька хатина на дерев'янім помості, зі стилевим українським стародавнім килимом над дерев'яним ліжком, з маленьким портретом Шевченка, що висів біля покуття, мовби образок, під королівським рушником, понад усіма фотографіями, що ними була обліплена вся стіна. Посередині — чепурна піч, заслонена дерев'яною заслінкою й завішена понад припічком ситцевою шторкою. На другій стіні — під шклом у рямці диплом інженера-хеміка, а поруч, теж у рямцях, — «Похвальні грамоти» та листи відзначення.
— То синові... а то доччині... — каже мати й витирає сльози, помітивши, що Максим туди дивиться.
Максим дивиться на портрет (велике фото) дівчини в формі авіятора.
— Царство небесне... — каже мати журно. Вона виплакала рясні сльози і тепер дивиться поперед себе задумано, самими лише вогкими очима. А далі похоплюється:
— Господи, Боже мій! Що ж це я!.. Та ви ж голодний... Та ви ж і змучений, та ви ж...
Вона хотіла сказати «хорий», але не сказала. Знала, що то не було для Максима секретом, але не хотіла про те йому нагадувати. «Цур йому! Може, воно, дасть Бог, минеться». Вона швиденько кинулася до печі й заходилася поратися там, відкривши заслінку, а Максим дивився на її старовинний, такий стилевий святковий одяг, на її пишні, гаптовані рукави сорочки й збагнув:
«Та це ж вона вирядилась так (немов до церкви чи на велике свято) спеціяльно для сина й для свого чоловіка, що їх виглядала. Цілий день, а може, вже й кілька днів отак, сина й чоловіка свого виглядаючи (ось-ось прийде, ось-ось застукає хвіртка, затупотять ноги біля порога!), вона прибралась в свій найкращий одяг, як у багату надію. Але вони не йдуть...»
Максим дивився з замилуванням на цю матір, а перед очима йому вставав його дім.
«Іти! Треба йти!.. Швидко-швидко! Поки не пізно...» — застукала, наче молотком у тім'я, тривожна думка.
«Вони до неї теж прийдуть. Вони там десь отак ідуть. А може, вже й рачки лізуть... Але ж лізуть!»
Мати насипала борщу й поставила його на стіл, поклала картоплину, замість хліба, ложку, ніж...
— Присувайтеся, їжте, ради Бога, прошу вас, їжте!.. Вибачайте, але що є... От би горілки! Але де! Нема. Нема хлопців — і горілки нема. Прошу ж...
Стіл накритий білою-білою скатертиною. Максим не хотів їсти, але й не хотів завдавати жалю цій бідній матері, тож присунувся й узяв ложку. Але їсти все-таки не міг. Не тому, що борщ був не добрий, — ні, борщ був напевно добрий, бо ж був звабливий своїм виглядом і жирний, але... Дух їстивного вдарив у ніздрі, й голова пішла обертом. Його раптом занудило, аж наче все всередині перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь відразою від їжі. Він тримав ложку з набраним борщем, і рука його тремтіла. Він її хотів стримати й не міг. Рука тремтіла від корчів усередині все дужче й дужче, борщ розхлюпувався на білу скатертину, але він не бачив. На чолі йому виступив піт. Аж сам здивувався, що то з ним діялося, — всередині ніби хто вчинив шалений протест проти його наміру їсти...
Так він і не зміг не то проковтнути, а навіть і наблизити до рота того борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тоді решту вилив назад у миску й безсило поклав ложку на стіл.
— Не можу... — прошепотів. — Спасибі вам... і вибачте. Його страшенно нудило, й він ледве перемагав себе. Мати дивилася на нього скрушно, бачила, як взялося чоло його потом, і вже не настоювала, лише промовила з великим жалем:
— Борщ із курятиною... З курятиною... Останню курку зарізала — може ж, прийдуть... Сон такий мені снився, думала, що проти приходу їхнього...
Й закрила лице хусткою. Перемогла себе, зітхнула...
— А може б, ви таки з'їли... Хоч трішечки... Але це сказала вже так, без настирливості й без віри, що справді треба той борщ Максимові їсти. Максим покрутив головою:
— Спасибі... Велике, велике спасибі...
В хаті було дуже натоплено, й через те голова Максимова особливо наморочилась і всього його нудило. Він сидів, спершись ліктями на скатертину, й з усієї сили не давався впасти в крайність. Перемагав себе, як тільки міг. Гору брала втома й пропасниця. Він сидів у забутті й нічого не чув, лише дзвони в вухах та бачив кольорові кола в очах. Ті кола, мов пухирі, надималися й лопалися. Потім надималися інші й так само лопалися, і знову... Раптом Максим пильно подивився на скатертину, й його враз охопив жах...
По сніжно-білій скатертині, сповзаючи з його рукавів, посувалися... «вони!.. Супутники!.. Супутники найбільших зрушень великої ери воєн і революцій»!.. По ніжно-білій скатертині...
Максима огорнув жах. «А що, як у мене тиф?! І це такий гостинець цій матері?!.»
Він непомітно, але швиденько заходився збирати своїх «супутників» у пучку й устав. Він мусить іти! Мусить!.. Мати бачила, як Максим хилитався на ногах, дивилася на його очі, знаючи, що він у гарячці, що він тяжко хорий, і, кліпаючи вогкими очима, просила його нікуди не йти вже, лишатись тут, відпочити, видужати. Бо як же ж отак іти, га?! Ні, вона його не пустить! Ні, не пустить так. То ж гріх від Бога й від людей ганьба, від людей...
Максим дивився на неї й не знав — як же ж і що ж їй сказати? І тільки крутив тихо й рішуче головою й дивився з посмішкою їй в очі. А мати настоювала все гарячіше. Вона бралася рукою за ґудзик його пальта, вона вимагала лишатися й бути, як вдома, ось так... немовби це вже її син тут...
Максимовій голові було мулько й серцеві теж. Тяжко йому було відмовлятися на такі слова. Ну, як ти скажеш цій бідній матері, що ти ж не можеш, не мусиш, не маєш права?!. Добираючи в думці слів і способу вислову, Максим не знаходив нічого такого, що найпростіше б і найделікатніше полагодило б справу, все вияснивши. Тоді він раптом, чисто інстинктивно, так, ніби між іншим, спитав, зітхнувши й поволі розставляючи тяжкі слова:
— А чи тут часто їздять німці?
Мати зів'яла. Мовчки хруснула пальцями. Подивилася здивованими-здивованими очима й зітхнула. Схилила голову. А Максим промовив:
— Мені треба йти.
А промовивши, ще якийсь час стояв і дивився на неї й думав — як і чим же її потішити? Думав про її сина й чоловіка, перенісся думкою до них десь на розпуття, в смердючі руїни, на розорані війною дороги й думав. І так, думаючи про них, промовив сам до себе, заговорюючись від півпритомности:
— Йти, йти, йти... Як і «вони» йдуть... Отак ідуть... А як зупиняться — тоді вже вони не дійдуть...
Мати не витримала й залилась буйними сльозами. Схилилась на бильце ліжка, впала на нього безсило, ридаючи. А Максим стояв нерішучо, — ну що він, що ж він скаже цій матері? Він, отакий-о?!. І він нічого не сказав, лише зітхнув тихо:
— Прощавайте...
І помалу, похитуючись, вийшов.
Мати догнала його в сінях і залебеділа вслід:
— То ви ж хоч не йдіть шляхом, ідіть отак лісами, наобмин, щоб же хоч тая погань не стріла... Хай вам Мати Божая допомагає й охороняє вас від усього злого...
І не в силі дивитися, як тая напівскалічена людина робила останні зусилля, й не в силі допомогти їй, заломила руки й заридала в сінешніх дверях, на порозі — з відчаю, що не може раптом людині нічим допомогти...
За двором, зачинивши за собою хвіртку, Максим знову сів на лавочці насупроти сонця.
Сидів і дивився на річку, що дедалі більше надималась. Він бачив, як ген збоку на льоду збилась купа підвід, що їхали льодом, загналися аж сюди, насупроти села, і тепер їм треба було з'їздити на берег, але як?! Ні ліворуч, ні праворуч нема ходу. Люди бігали, метушилися, бо ще трохи — й під ними розступиться лід, і тоді буде вже по всьому. Людей опановувала паніка. Як з'їхати на берег? Ані сюди ані туди! Вода! Вони міряли ту воду дрючками... і кричали стурбовано один на одного. «Мабуть, лаються та обвинувачують один одного в тім, що така глибока вода. Так-бо водиться. Хоч ніхто з них, мабуть, у тім не винен». А крига під тими людьми все дужче гороїжилась, надималась.
«Але яка символічна картина, га! Ні ліворуч, ані праворуч! Ні сюди ні туди. І так — смерть, і так — «капут»...»
А люди ті на льоду вже зчепились, й ось-ось мала вибухнути бійка. Вони махали один перед одним руками й, мабуть, сипали один одному в лице прокляттями... А тоді враз повернули підводи назад і кинулися чимдуж по льоду вздовж по Ворсклі.
«Поки десь під ними не репне лід», — подумав Максим, гірко іронізуючи. Але іронізував він насправді не з них, а скоріше з самого себе. Перед ним була та сама дилема, що й перед ними.
Максим дивився пильно перед собою на річку, а потім на той бік, на село, обсаджене військом. Потім знову на річку. Двічі підходив він до крутого берега й двічі вертався назад і знову сідав на лавочці. Попід берегами, обабіч хребта збриженої криги, швидко текла вода — тут лід уже сів на дно, а почасти й відійшов від берега. При самому березі вода була глибока. Максим дивився на ту воду, й усе в ньому здригалося від пропасниці. Вернувшись до лавочки, він сидів і з тугою дивився на сонце, дивився на сині гребні борів і лісів, що тяглися праворуч понад Ворсклою, й розумів, що в нього немає інакшого виходу. Ось тут напроти нього та л і н і я, якою він мусить іти! Іншої немає. Йти на обмин — безглуздя. Він ще сьогодні до півночі загине там, в отих лісах, засніжених, і холодних, і тяжких-непрохідних. Сорок кілометрів тими лісами... Ні! Лінія його руху вперед лежить не там, а ось тут, просто перед ним. Це як тая доля, що її й конем не об'їдеш. Рано чи пізно, а цю річку треба переходити. Чи перелітати, а чи перепливати, але однак треба. І чим більше він буде вагатись, тим менше в нього буде шансів на те, щоб дістатися на той бік живим...
Та Максим сидів і вагався, розмірковуючи й намагаючися сам себе обдурити, десь потайки, либонь, покладаючись на якийсь щасливий випадок, на оте прислівне російське «авось» чи наше «якось воно буде».
«Гм, — сказав хтось у нім єхидно. — Ті дядьки кинулись назад. Але в них є ще оте «назад», а от у тебе...»
По тій фразі очі його, що вже почали були дрімати, враз широко відкрились. Він пильно подивився на той бік, ген на село, вибираючи точку напрямку, ніби мішень для пострілу. А тоді встав і пішов до берега. І навіть ані на хвильку не затримавшися, спустився до води й побрів. Вода доходила вже до колін... до пояса... вище... А він брів і думав: «Зрину чи не зрину?..»
Ні, він не зринув. На глибині, що сягала попід руки, перебрів перший потік і вибрався на крижаний хребет. Перейшов його й побрів через другий потік. Вода сягнула трохи вище, але нічого, не зринув, не довелося пливти. І тішився з того. Чомусь йому здавалося важливим, щоб на ньому все-таки лишилася хоч якась суха латка на грудях чи на спині (за день його сонце обсушило таки досить добре).
Вийшовши на берег, Максим струснувся, як вовк після купелі, й озирнувся назад. Там у відхиленій хвіртці свого двору стояла мати, традиційно підпершись у підборіддя рукою, і дивилась на нього. Максим навіть відчув на собі її печальні очі! Затримавшись на ній поглядом на мить, на коротеньку мить, він пішов навпростець до тієї точки, яку намітив ще з того берега. То був німецький патруль на краю села. Максим розумів, хоч і був у пропасниці, що обійти, обминути ту точку він не зможе й не мусить, бо ж той патруль однак його дожене кулею й застрелить з місця.
Не зводячи з нього очей, Максим ішов навпростець по розталій ріллі, потім по грядках, загрузаючи в розквашений чорнозем по коліна й ледве витягаючи ноги.
Патруль дивився на нього пильно. Він дивився з великим інтересом, спостерігаючи його весь час ще відтоді, як Максим опустився в воду з протилежного боку Ворскли. Він аж витягався на ногах, приглядаючись. А коли Максим став наближатись, патруль ліг. Уже зблизька Максим побачив, що він лежав на соломі, а перед ним стояли три кулемети, з'єднані ланцюгом в один «агрегат смерти» й спрямовані на ліс — у той бік, звідки йшов Максим. А вся ця «вогнева точка», цей пункт спостереження й захисту знаходився під шматком паркану, як під щитом, що, вцілівши, стояв на самісінькому краю села. Він був висунений на південний захід, над шляхом, що йшов до станції К. та до цукрокомбінату, що були так добре знайомі Максимові. Туди, повз ту станцію й той комбінат, йому саме й треба було йти.
Салдат біля кулеметів був зовсім молоденький парубійко, але пиховитий і грізний, сповнений відчуття величі свого «райху». Коли Максим наблизився, він несамовито закричав «Гальт!». А тоді, зупинивши, подивився пильно на нього, мокрого, напівпритомного, з босими ногами, обліпленими по коліна масною грязюкою, і зареготався. Довго сміявся, а тоді:
— Папір?! — гримнув нагло, урвавши сміх, що його він ледве стримував.
— У тюрмі, — відповів Максим байдуже по-німецькому. Патруль ураз перестав сміятися. Насупився. Поправив ремінець шолома під підборіддям і подивився на Максима з-під лоба, насторожено. Водив очима знизу — вгору, згори — вниз, із босих ніг, що стікали грязюкою, й до рота, дивуючись, що Максим заговорив до нього по-німецькому.
— Партизан? — спитав понуро, тримаючись за руків'я середнього кулемета.
Максим покрутив головою.
— Ще ні, — сказав по-українському.
— Вас? — перепитав патруль, аж рота роззявивши на таку незрозумілу відповідь.
— Ні, — відповів Максим уже по-німецькому, розводячи іронично порожніми, беззбройними руками.
— Добре, — сказав патруль, ніби аж тепер побачивши, що Максим цілком беззбройний. — Добре... — і, закуривши, щось обертав у своїй голові, пильно дивлячись десь просто перед собою, на шлях, де ген-ген на обрії бовванів стрункий димар. Перед очима патруля, метрів яких за 100, шлях, ідучи в напрямку до того димаря, нагло вривався, перетятий скаженим потоком. Той потік гнав зі степу, розірвавши геть греблю, й клекотав, крутив шматки криги, віхті соломи, дошки й паліччя, що підхопив на шляху свого переможного бігу. Патруль одвів очі від потоку, глянув ними на Максима, посміхнувся злобно й несподівано спитав:
— Спортсмен?
— Спортсмен...
— Ну, так ось, я тобі наказую... Розумієш?.. Я тобі наказую: йди ось через цей потік. Просто. Йди отак посередині!..
Максим стояв і дивився, як той потік шаленів, клекотав перед ним. Дивився ліворуч, дивився праворуч і бачив: скільки сягав погляд, вода йшла буряно, несамовито, перетявши шлях до його мети.
— Ну, чого ж ти! — визвірився патруль. — Там он, де он той димар, там на станції розташована комендатура. І от ти йди прямо туди! І там зголосишся. Там розберуть, чи ти партизан і де твої документи. Ясно? І ніде ти не дінешся — тут рівно, як на долоні.
І, кинувши цигарку, повернув усі кулемети в показанім напрямку.
— Ну?! — сказав нетерпляче і враз засміявся. — Боїшся?! Нічого. Ми тут учора переходили... Правда, в нас потопилися, позахлиналися коні, але то нічого. А тобі однак... А я подивлюся... — і, не витримавши, враз залився сміхом від однієї уяви, як то цей «гунд» топитиметься. — А я подивлюся... який ти... спортсмен... Ха-ха-ха!.. Спортсмен. Ну-ну!
Максим посміхнувся про себе:
«Дурню ти! Та чи ти тут є, чи тебе не було б, а через цей потік мені треба йти. І нема, брате, викруту. Але от що ти з тими цяцьками, що стріляють, — то це гірше...»
Потім він подивився ще раз на кулемети, на патруля, кивнув йому іронично головою в відповідь на його регіт та недобрі вогники в очах і пішов. Дійшовши до потоку, глянув пильно праворуч, не повертаючи голови, — орієнтувався на всяк випадок, якщо його понесе вода, — і побрів навпрост. Вода клекотіла, зривала його з ніг, але він ішов у ній усе глибше, глибше. Він ішов помалу, обережно, тримаючись за стовпці порваної греблі, що де-не-де ще стирчали з води. Він забрів уже по пояс. Попід руки... Ще трохи — й він захлинатиметься. Він зосередив усю свою увагу, все своє серце й душу на латці дороги, яка виходила з води на протилежному боці потоку. Він навіть не чув, як реготався ззаду патруль. Вода реготалась теж і скажено ревла, вила з радости. Ще трохи — й він почне захлинатися, муситиме пливти... Але, гай-гай, — вода його потягне геть за собою.
Враз відчув, що під ним стало мілкішати. Максим помалу, але певно вибирався з пекла. Ще трохи і... Але тут раптом він відчув на собі не тільки злобний погляд чужинця, а й трьох кулеметних цівок — там, за спиною. Озирнувшись мигцем, Максим за одну коротку мить побачив, що патруль припав до кулеметів, навівши їх на нього й так тримаючи. Не було сумніву, що, як тільки він вилізе на берег, ті кулемети заговорять. Учепившись за стовпець руками, Максим стояв у клекітливій крижаній воді, й йому було гаряче. З нудьгою дивився праворуч. Зауважив, що потік ішов не просто до Ворскли, а за густими кущами звертав і йшов під кутом, майже рівнобіжне Ворсклі, зникаючи за кущами верболозу, а тоді десь там, вируючи серед густого вільшняку, що розкинувся ген, зайнявши всю луговину на кілометри вперед. Миттю зважив усі «за» й «проти»: смерть від куль і смерть від води. В першому випадку це було напевно й неминуче, а в другому — ще хтозна... Нарешті, надумавшись і наважившись на відчайдушний плян, Максим пустився стовпа, зробив кілька кроків і, давшись збити себе скаженій течії, поплив. Його закрутило. Він устиг лише вхопитися за невеликий шматок криги й кружляв разом з ним. На березі вибухнув регіт і вже не вгавав, поки Максимові вуха були здібні чути. Його несло далі й далі, крутило, штовхало об пеньки, об шматки криги, він захлинався... А на березі, на соломі, вхопившись за живіт обома руками, качався від нападу божевільного сміху патруль.
Нахлиставшись до несхочу води, задубівши й відчуваючи, що ноги його були вже скуті нападом корчу, Максим все ж іще встиг ухопитися за гілля верболозу там, де потік завертав під крутим кутом. Він виповз на берег майже біля самісінької Ворскли. Ще б трохи — і його б винесло на іншу течію, на іншу воду, між збурений лід великого річкового простору, куди вирвався цей скажений потік і де Максим уже не дав би собі зі стихією ради.
Вилізши, Максим посидів на сонці в затишку крутого урвища, на купі сухого хмизу. Зігрівся. Викрутив своє пальто і почекав, поки воно трохи протряхне. При цій усій пригоді він загубив онучі й шкодував, бо вони його гріли, хоч і були за пазухою. Потім Максим одягся й пішов.
Він пішов понад берегом через густу вільшину. А тоді перетнув її навскіс і вийшов на протилежний її бік, що виходив до степу, й так пішов далі. Сонце гріло добре, й йому було навіть тепло. Дійшовши до молодої посадки акацій, осокорів і ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг і поле впоперек, вела від водяних млинів до заводу, Максим став. Озирнувся назад — туди, в бік того села, яке недавно покинув. Гай-гай, воно зникло геть разом із тим дурним патрулем — розтало в мареві, в теплих хвилях повітря, осяяного сонцем.
Пішов понад посадкою. В голові йому зринула пихата заувага того злобного чужинця про те, що перед ним «рівно, як на долоні» і «ти нікуди не дінешся». Максим посміхався з того.
«Дурню! Ти в своєму «фатерлянді» в своїй садибі не пройдеш так із ліхтарем удень, як я отут із зав'язаними очима вночі. Всі стежки тут виходжені, всі закамарки землі знані, всі кущі, й горбики, й вибалки відомі».
Не доходячи посадкою пару кілометрів до заводу, Максим звернув ліворуч, обходячи завод віддалік попід транспортером, через жомові ями, повз покинуті, занедбані бурти погнилих буряків, через страхітливі бур'янища пустирів. Завод цей уже третій сезон не працював, заглух, заріс кругом чагарником бур'янів. Максим вихоплював із них зайців. Вигнав навіть лисицю. Боявся тільки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нір. Тут сніг уже зовсім розтав і ховрашки та хом'яки вже господарювали, попрогрібавши та поновивши свої нори.
Лишилося ще минути станцію, перетяти залізницю, і Максим уже буде в степу — в найріднішому вже, в найближчому, в найбільше знаному, — й вільний, як вітер.
Станція червоніла праворуч. Там чмихали паротяги, дудніли дудочки, гули машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою маячів над станцією прапор, мов палахкотів на вітрі. Це була вузлова станція в степу. Через неї йшла колія, з'єднуючи дві столиці України й прямуючи геть на Европу. По цій артерії тепер пульсувала злобна, отруєна жовчю кров, гнана в ці степи з центру Європи, з самого Берліна. З цієї станції йшла й окрема колія до Максимового рідного, найріднішого міста, в ту маленьку його батьківщину в його великій Батьківщині.
Над станцією майорів прапор, і Максим, не бачачи, знав уже, що то був прапор над комендатурою, і відчував того чорного «павучка», який хижо розставив свої криві лапи на тім прапорі посередині. Пригадалися слова патруля: «Знайдеш... Наказую...»
Гм. Дивак!
Стоячи в бур'янах, Максим дивився на ту станцію. Яка шкода, що там є та дурна комендатура! Там же проходить найкоротший і найліпший шлях — повз ту купку будівель у степу. Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з долею в піжмурки й піти, га?..
Та Максимові згадалося, як колись давно на цій самій станції стався цікавий випадок. Вони з братом (земля йому соловецька пером!) забрели туди, з полювання йдучи, й занесли зайця. Вони по того зайця прийшли в ці місця за двадцять п'ять кілометрів степами пізньої осени й надибали його тут та й загнали на тонкий лід в озеро і там, на воді вже, впіймали його живцем. А потім зайшли на оцю станцію сушитись та й продали того зайця жидові-буфетчикові. Жид мав його задушити. А кінчилося тим, що заєць, вихопившися, з розгону виніс геть головою шиби в вікні й подався в степ...
Зайцеві повезло тоді. Але чи й йому тепер повезло б на цій станції винести головою шиби й вирятуватись?
Отака пригода й така думка чомусь прийшла в голову. І Максим зітхнув. «Ні, не буде діла!» Так, не буде діла. Він ще не божевільний, щоб іти на ту станцію. Для того щоб він там опинився, треба загнати його, як того зайця, на тоненький лід, щоб він провалився, а потім, піймавши, занести його туди в торбі, або затягти за вуха, як і того нещасного зайця. Але поки що його за вуха ніхто ще не тримав. А коли так, то треба дати волю ногам іти так і туди, як і куди вони хочуть і мусять.
Максим дійшов до залізничної колії, перетяв її впоперек і, опинившись по тім боці, пішов просто по ріллі в степ. Зайшовши в вибалок і надибавши там купу старої соломи, він ліг на ній. Довго лежав. А тоді встав і довго йшов вибалком. Підіймався на гору, оглядав степ і знову спускався вниз. Так ішов, аж поки не дійшов до великого тракту Київ — Харків. А тоді круто повернув праворуч.
 
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Замінований шлях ряснів дротиками, що стирчали то там, то там із чорної землі. Ті дротики виглядаля невинно, мов ненароком повтикані чи погублені кимсь і втоптані в землю безліччю ніг незчисленних юрб, що прокотилися тут і будуть ще котитися цим шляхом — шляхом із Києва на Харків.
Та тільки ті юрби, прокотившися тут учора, вже обминали цей шлях і йшли стороною, не мавши ще часу розміновувати його. Вони йшли паралельно, проклавши дивовижний слід — танками, гарматами, машинами, кінськими й людськими ногами розмісили, розтоптали, розчавучили землю в коліно, а як де і в метр, потворивши прірви-баюрища, в яких потопилися танки й машини та так і стояли шкереберть, не мігши вибратися. Зараз цим подвійним шляхом уже ніхто не йшов. Ті товпища машин і людей вибрали десь, мабуть, інший шлях. І тепер тут ішла тільки одна істота.
Істота йшла, тиняючись і петляючи з правого на лівий, з лівого на правий бік. Так ніби це хтось, добре випивши, прийшов на цей шлях спеціяльно шукати смерти. Та це була істота, яка навпаки — зовсім не хотіла вмирати. Це був Максим.
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Людина Біжить Над Прірвою - 22
  • Büleklär
  • Людина Біжить Над Прірвою - 01
    Süzlärneñ gomumi sanı 4502
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2185
    26.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 02
    Süzlärneñ gomumi sanı 4445
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2053
    26.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 03
    Süzlärneñ gomumi sanı 4467
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2113
    28.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 04
    Süzlärneñ gomumi sanı 4585
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2029
    29.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 05
    Süzlärneñ gomumi sanı 4302
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2085
    28.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.7 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 06
    Süzlärneñ gomumi sanı 4360
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1935
    30.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 07
    Süzlärneñ gomumi sanı 4284
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2043
    27.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 08
    Süzlärneñ gomumi sanı 4419
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2057
    29.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 09
    Süzlärneñ gomumi sanı 4457
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1945
    30.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 10
    Süzlärneñ gomumi sanı 4344
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2065
    27.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 11
    Süzlärneñ gomumi sanı 4538
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2132
    25.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 12
    Süzlärneñ gomumi sanı 4409
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1936
    29.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 13
    Süzlärneñ gomumi sanı 4458
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2114
    24.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 14
    Süzlärneñ gomumi sanı 4395
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1974
    27.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 15
    Süzlärneñ gomumi sanı 4499
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2009
    28.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 16
    Süzlärneñ gomumi sanı 4642
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1949
    30.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 17
    Süzlärneñ gomumi sanı 4714
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1957
    29.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 18
    Süzlärneñ gomumi sanı 4533
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1910
    31.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 19
    Süzlärneñ gomumi sanı 4672
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1936
    28.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 20
    Süzlärneñ gomumi sanı 4564
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1957
    30.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 21
    Süzlärneñ gomumi sanı 4708
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1972
    30.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 22
    Süzlärneñ gomumi sanı 4584
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1960
    30.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 23
    Süzlärneñ gomumi sanı 2374
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1114
    32.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.