Latin

Людина Біжить Над Прірвою - 13

Süzlärneñ gomumi sanı 4458
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2114
24.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
36.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
41.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
ads place
Навіщо, справді, стільки муки, коли, здається, наймудріше б і найлегше б лягти отак ниць і — хай стріляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це значить... Що це значить? Це значить, що той дурний Кутузов раптом досягне мети, досягне найголовнішого — обернення тебе в ганчірку. І матиме рацію Соломон із своєю тезою про нікчемність людини... Е, ні, не зараз і не так! Ні. В цій шараді мусить бути краща розв'язка... краща!..
Голова гула, наче з похмілля, так що Максим, як і всі, ледве здавав собі справу з того, як їх поставили надворі в колону й погнали далі. Все тіло тремтіло, незважаючи на вперті намагання стримати його, що було поза людською волею.
Покинувши бараки, вони посунули в мокрий передранковий туман, перемішаний ще з темрявою.
 
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
На шляху, куди нарешті колона виповзла з бічних доріг і манівців, їх почала обганяти армія. Власне, це були потоки салдатів усіх родів зброї, що були розбитими частинами совєтської армії. Все те було зсаджене з машин і всієї техніки, спішене й бігло вчвал на власних ногах або на захопленій по селах іншій «техніці» — на возах, на санях і на санчатках... Точно як ті бідні італійці недавно. Танкісти, артилеристи, літуни й кавалеристи й інші — все це перло хаосом, переганяючи одне одного. Проте, навіть і втікаючи, все те, від сірого салдата до найвищого офіцера, — пишалося своїми новенькими, недавно попришиваними до старих, брудних уніформ, погонами. Було смішно дивитися на цих кумедних червоних погононосців. Їм, арештантам, було смішно.
Але «сміх» той був гіркий. Погони нагадали не тільки трагікомічну історію про те, як ще не так давно батьки й старші брати цих салдатів обривали погони всім тим, хто їх носив, разом зі шкурою, або й з головою, — виходило б, тільки для того, щоб перекласти ті самі погони на інші плечі. При тому Максимові згадалося також, як в отаких погонах білогвардійські офіцерики розстрілювали в канаві його брата, покладеного ниць в одній білизні. А тепер ось ці, може, так само розстріляють його. Тоді «білі», а тепер «червоні». Хіба не все одно?..
Та все ж це видовище червоних погононосців — зовні видавалося передусім несерйозним. Якось виходило так, що ті погони були самі собою, а салдати самі собою, — одно до одного не пасувало. В народній мові для таких випадків є геніяльне визначення: «Приший кобилі хвіст». Це, далебі, про ці погони сказано! Вони пасували до цих салдатів так, як до корови сідло, бо в усьому іншому салдати ці були такими, до яких звикло людське око за десятиліття, — «червоноармійцями». І от хтось зіпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчірочками.
Правда, ті прямокутні ганчірочки, мабуть-таки, якось поміняли декому з них, особливо ж офіцерам, і їхні душі. Ті новопогонні душі перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-які герої й наче це вони не втікали, пограбувавши в людей останні коні й санчатка, а щонайменше мчали до столиці ворога на трофейних золотих колісницях. Та це все їм, напевно, найменше сушило голови. Вони втікали. Бо війна й героїзм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусім у втіканні від смерти, від сильнішого й у доганянні слабшого. І в убиванні всякого. Хто кого згріб, той того й убив. І чи не на ознаменування цього їм і видано погони?...
Крім військових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивільних — чоловіків і хлопців з торбами, жінок і бабусь із дітками, вигнаних у білий світ, чи то пак «евакуйованих», якихось дядьків на санях і на возах — теж із дітьми і з стариками. Зрідка проїздили також машини, навантажені різними меблями й ще якимось барахлом...
Дедалі цей потік усе густішав і ставав усе інтенсивнішим. Колону раз по раз притискали до краю дороги, до тинів — якщо це було в селі, або випихали геть на сніг чи на почорнілі ріллі — якщо це було в степу. На шляху було йти тяжко, а на снігу та по ріллях ще тяжче — люди місили розквашений сніг чи глевку ріллю, тупцяючись на місці. То була не хідня, а каторга. Вони знову виходили на шлях, і знову їх спихали звідти геть.
Парадокс, але факт: люди раділи вже, коли з'являвся літак чи й кілька, — тоді їх клали на землю, варта теж залягала віддалік, і так вони лежали довго, часом і з півгодини, поки літаки кружляли над шляхом. А коли літаки зникали, тоді колона йшла далі. Надолужуючи прогаяне, варта «вилазила зі шкіри», намагаючись перти колону з усієї сили вперед, але з того мало що виходило — вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш.
На шляху дедалі ставав більший хаос, дедалі було більше паніки, більше юрб, більше літаків угорі. Може б, колоні найкраще було порснути в усі боки — й лови... Але то так здавалося. Насамперед — куди? А потім — навіть найспритніший і зі свіжою силою ледве чи зміг би тут утекти при такій охороні. В'язні знайшли тут іншу раду — своєрідний «компроміс»: вони не тікали, але не дуже-то й ішли вперед. І млявий темп колони пояснювався вже не тільки втомою, а й цією «пасивною формою спротиву». Під прикриттям явно видимої втоми люди ледве-ледве пленталися, тупцяв лися, немовби й пориваючися «з усієї сили», але не в силі гнати вперед. І товклися на місці, з надією відстати, згубитися з очей варти, а тоді чимдуж чкурнути. Це була наївна, трагічна «хитрість» з одчаю.
Але на цім шляху не було рятунку. Начальство зрештою таки підмітило, що «відстаючі», як тільки хоч трішечки опинялись подалі від очей вартових, виявляли надзвичайну здібність рухатися назад. Тоді було вже не тільки дано рішучий наказ
р о з с т р і л ю в а т и всіх, хто відстає, але одночасно було й розстріляно двох таких, які вже не могли йти. Це був найдешевший спосіб «творити чудеса», відомий З давніх-давен. І справді, після цього сталося «чудо»: вже не було тих, що відстають. Люди дослівно «лізли зі шкіри». Бо ж таки «видима смерть страшна» З'явилася солідарність — солідарність відчаю: сильніші підтримували слабших, «брали їх на буксир», допомагали. Всі збагнули, що доля тих розстріляних — це перспектива кожного з них, і раптом вони стали триматися один за одного, триматися вкупі. Їх обхопив жах, жах смерти поодинці. Вони хотіли, якщо вже так судилося, гинути разом, бо ж так тужно й страшно гинути самому... Всіх їх було зрівняно рішуче й безповоротно, і вже нікому з них не вдасться ні по кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони побралися за руки, за плечі, за поли й так повзли, тягли один одного, спотикалися, падали, вставали... але йшли разом... разом до єдиного спільного... кінця!..
Господи! Як же це нагадувало ту колону італійців з їх розпачливим «Аванті!..» Тепер уже було ясно до болю, до крику, до розпачу, й Максим чітко відчув це: в цілому світі для них немає заступництва, немає співчуття, немає зрозуміння, нікому вони не потрібні, ніхто й ніколи їх не буде рятувати. «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів!..» Ці рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж пак в «Інтернаціоналі» співається, в гимні тих, що оце ведуть їх на страту, вірніше — тих, в ім'я яких їх оце ведуть на страту, — в гимні Кутузових, Соломонів та інших... Зайців!..
Кілька разів їх бомбили німецькі літаки. Причому літунам, напевно, було добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили її завзято й очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто на шляху, а сама залягала віддалік навколо колони, й Заєць криком попереджав, що кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали горілиць хрестом, як навчили німецькі полонені, і так лежали. Але «хрест» не допомагав; — літаки шпурляли бомби. І тільки тому, що вони їх шпурляли з дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дійсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли в гущу — було б багато «череп'я», бо ж варта не дозволяла розпорошуватись, а веліла лежати «на місці».
Німецькі полонені люто потрясали кулаками вгору на своїх земляків і вибухали гістеричною лайкою, вже по-російському, почавши з того вивчення мови «великого народу». Варта ж, коли починали рватися бомби, зчиняла й собі стрілянину з автоматів понад головами лежачих, щоб ніхто не зміг схопитися й побігти. Причому стріляли й таким чином утримували лад гвардійці, не даючи розбігтися не тільки в'язням, але й міліції.
Так повторювалося кілька разів, але без жодних втрат, доводячи лише до жахливого нервового вичерпання бідолашних людей.
Та ось надвечір знову налетіли літаки. На цей раз їх було два, але вони заскочили колону на рівному, голому, ще й підвищеному місці, на великому плато перед спуском у низину. І заскочили вони саму колону. Решта, цебто весь той потік військових і цивільних, що плив увесь час, тут розірвався, зробивши велику прогалину. І в тій прогалині опинилася колона в'язнів. Вона залягла, як і раніше, просто на шляху, оточена вартою віддалік. Упала пара бомб... Гуркіт, дим, стрілянина з автоматів, довга павза... Потім команда: «Вставай!! Марш-марш!!.», бо літаки полетіли собі геть.
Люди встали, щоб плентатися далі. Встав і Максим, зробив кілька кроків і раптом наткнувся на жахливу картину... Біля великої димлячої воронки лежав навзнак із простреленою головою той рябий, подзьобаний віспою салдат «Окремої Червонопрапорної». Він ще пускав ротом рожеві бульки, хоч обличчя й руки взялися вже смертельною сіризною. А біля нього, скоцюрбившись, вклякнув німецький полонений і тримав прострелену голову рябого на своїх колінах. Він її тряс обома своїми руками, дивився в погаслі, викочені здивовано й так застиглі очі й бурмотів тихо, розгублено:
— Камерад!.. Камерад!..
Неначе хотів розбудити, бо ж уже треба було йти. Далі, далі йти їм...
Максимова рука мимоволі потяглася до шапки, він зняв її, постояв... І так з непокритою головою, з шапкою в руках пішов далі... Туди, до шерег, що ставали «по чотири». А за ним іще йшло багато. Люди йшли і йшли мимо воронки, мимо того салдата рябого й теж скидали шапки, мов по команді... А як пройшли всі, як минув уже «хвіст» колони, тоді до рябого салдата й до німецького полоненого підбіг сам Заєць і наставив автомата полоненому в груди...
Німець обережно поклав голову мертвого на землю. Встав. Провів рукою по своїх очах і, зігнувшись покірно, пішов.
А Заєць затримався хвилинку, торкнув мертвого ногою, пробуючи, чи справді мертвий, а тоді сплюнув і побіг доганяти колону.
Всі пройшли. Рябий салдат лишився лежати сам. Він уже не був підлеглий Зайцеві. Він уже зірвався в безодню й пішов десь «на волю»...
«Яка, яка іронія! Треба ж було тому рябому, тому невідомому салдатові, тому героєві пройти з боями шлях аж із-під Сталінграду, треба було пронести голову через усі бурі й вогні й треба було зберегти таке серце, щоб ось тут, отак по-дурному скласти це все до ніг... кому? Зайцеві!»
На Максима це справило тяжке, невимовне тяжке враження.
Але колону було вже вишикувано, люди зімкнулися, побралися за плечі й за руки й поповзли далі. Максим тепер опинився в першому ряду. Либонь, на місці того рябого...
 
 
Синяві сутінки здавались безконечними й прадавніми, вже невідомо було, який це був уже з черги вечір. Рахунок дням і вечорам згубився. Колона все собі повзла, та Максим її вже майже не помічав. Він ішов ніби ще власними ногами, але вже хтось його підтримував. Той «хтось» — то був Василь Легеза, якому начальство доручило спеціяльний нагляд за Максимом, наказавши стежити пильно й берегти окремо, не спускаючи з ока. Василь згубив межу між двома поняттями того самого слова — між «берегти» й берегти, а тому беріг його по-своєму, як умів. Він підтримував і вів Максима в синявих сутінках і, озираючись, щось шепотів.
Скаржився. Ні, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубілий, закурений димами й порохами всіх систем, загартований смертями, попечений вогнями Василь Легеза плакав. Він бачив власну загибель. Чув її своїм серцем і не знав, до кого ж йому тим серцем своїм зашкарублим пригорнутися — серцем, що раптом, перед образом неминучої загибелі, вгляділо страшну свою самотність... Він тихо-тихесенько журився, жалівся Максимові, що от проніс свою голову через фінляндську війну, через польську, через перші роки цієї, через полон і німецьку армію, через партизанщину, але... далі, мабуть, не витримає вже. Далі вже він загине. І його загибель — дволика; ні, їх дві загибелі — одна доганяє, йдучи по п'ятах, а друга — чигає десь там попереду.
Максим мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам іде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза тримається твердо на ногах, іде чітким кроком, а він уже... Гай-гай. Його тримає тільки впертість.
Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що за ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано до краю.
І найбільше вимотувало його відчуття пустки й холоду. Максим машинально кутався в ветхе своє пальто й не міг зігрітися. Не тому, що пальто було ветхе, а тому, що того холоду, який він тепер відчував, ніяким пальтом не нагрієш. «Душі холодно», — мовляв Соломон. Це було найстрашніше. Душі холодно. Хтось у ній уже гасив іскру тепла, і вона тепер уже була як мотор без іскри чи як льокомотив без пари.
Того, що він уже був хорий, що він уже мав пропасницю, Максим ще не усвідомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило.
В очах його стояв образ тієї жінки, тієї матері з іконами Спасителя й Марії — жінки, повергнутої в болото громом і блискавкою з неба. Образ тієї жінки, що так вірила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла та сліпуча картина — настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимові душу, топила її, зносила в прірву...
 
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Янгол»
Це сталося біля Великої Писарівки.
Услід била артилерія. Гарматні стрільна прилітали нагло звідкілясь і, закінчуючи свою параболю, репались над колоною. А вгорі кружляли, вили літаки.
Біля Великої Писарівки, на магістралі Суми — Охтирка — Грайворон — Тамарівка створилося пекло. По цій магістралі відступали зразу армія, море цивільних і велика колона їх, смертників, з Максимом серед них. Все це сунулось суцільним строкатим потоком, то втрачаючи, то знову сяк-так відновлюючи дисципліну й порядок. Але тут, біля Писарівки, все перетворилося цілком у хаос, зірвавшись із усіх уторів.
На розквашеній глеюватій дорозі той потік закипів, як лавина. Захекуючись, він лементував, стугонів, скреготав і палахкотів дикою, гістеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу якоїсь потвори, наїжачену поламаними тинами й обчухраними деревами, той потік душив сам себе в конвульсійному поспіху — ніби, залазячи в цей прохід поміж тинами, сподівався тут урятуватися від смерти.
А смерть напосілась шулікою. Ота артилерія!.. Її «гостинці» прилітали зненацька зі свистом і улюлюканням над це людське стовпище, чвохкали в баюри й розривалися зі страшним гуком, здіймаючись буранами землі й заліза в небо, — туди, де літаки креслили спіралі, стаючи на крила, бокаса.
З-під тих літаків і гарматних стрілен шалено виривалися «гвардійці» й «не гвардійці», сталінградська піхота, й танкісти на санях, і цивільні люди, й жінки з немовлятами, й старенькі матусі, й «торбешники», й міліція, й командири, й представники «відновленої влади» — все це летіло впереміш, збиваючи й топчучи одне одного.
Лише не летіли вони — Максим і вся їхня колона смертників, колона приречених. У суворому порядку (єдине, що тут іще мало порядок), розбиті на відділи й батальйони, зімкнені щільно, вони лежали збоку, відтиснені від шляху, випхані з вулиці на горби й на городи, покладені там у мокрий сніг і багно та оточені, мов тином, тяжко озброєною вартою. Вони лежали й немовби «тримали параду».
Крайнім з флангу сидів на снігу Максим.
«От установа, — звучали в його вухах пригадані слова Васі-танкіста. — Поставлять тобі стілець, посадять на нього сабашника з рушницею — і вже маєш «цитаделю»!..»
Правда, вартові раді були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нікуди. І через те вони були всі «на посту». Смертельно бліді, гістерично люті, роздратовані, вони пасли свою отару. А карнач спеціяльно пас Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях...
Господи! Яка злива тваринячого підлого жаху! Скільки злоби й тупої жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить, із садистичною насолодою переступаючи через кожного іншого. Якась лавина оголеної, вже ніяким фіговим листком не прикритої, людської мізерії.
Він дивився — і не було в нього жалю ні до людей, ні до себе. «Це все закономірно, і цей ось жах Содоми і Гоморри».
Здавалось, пекло розверзлося, забираючи ввесь цей непотріб під улюлюкання всіх чортів і чортенят. І його теж ось чекало це саме пекло...
А ззаду все сильніше й сильніше напирали ті, що були ще в степу. І так само все дужче натискала артилерія. Тріщали тини, тріщали полозки й колеса. Десь горіли хати. Все тиснулось у вузьке горло греблі, насипаної через урвище, з якого зривались униз коні й гармати. Найсильніші гнали вчвал по всіх інших, як по воді. Над усім стояла, як дим, осуга несамовитої лайки.
Найсильнішими були й тому перли попереду всіх, звичайно, люди в шинелях, з погонами, з паліччям рушниць, із гранатами тощо. Вони здебільшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи дорогу кінськими грудьми й голоблями через юрбища. Летіли через це кипляче пекло, панічно вириваючись геть...
І ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась і звернула на себе увагу всіх якась дівчина. Вона виринула посеред самісінького пекла — біла-біла, в халаті сестри-жалібниці поверх військової блюзки й спідниці. Вона вибігла десь із двору насупроти Максима і, піднявши руки, закривавлені по лікті руки санітарки, перегородила шлях орді... Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося на вітрі, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:
— Заберіть ранених!!.
Вона прокричала це мовою цій землі, мовою Максима й багатьох із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного.
Та марно. Лавина перла, загрожуючи її роздушити.
— Заберіть ранених!!! — піднесла вона голос вище. Вона вже наказувала — дзвінко, категорично.
Кришталевий голос потонув у ревищі й чиємусь тупому, жорстокому реготі.
Тоді дівчина вихопила парабелюм і, піймавши за вудила паровицю коней, що летіли на неї, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевільною лайкою, що всі навколо неї зупинились. А дівчина, звинувшись, як вуж, і задерши кінські запінені морди вгору та не пускаючи їх, метнулась до саней, до купи гвардійців і в відповідь на похабщину закипіла, наставивши парабелюм командирові просто в зуби:
— Ранених!!. Заберіть ранених!!. Заберіть товаришів!! Сволотаі.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестріляю!!! Р-раз!..
Всі з саней посхоплювались і стали перед дівчиною, засоромлені. Стали, позираючи скоса вгору.
— Ну-ну... Чого кричиш іще? Теж генерал... Де там твої ранені?.. Гей-гей!.. Хлопці! Ану давайте разом!.. Разом!! — І вони взялися всі разом. Усі.
Диво-дивне. Все, що тільки що летіло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. І стояло героїчно, запрудивши вулицю. Даремно інші напирали десь іззаду. «Встигнеш там!» І навіть, здавалось, це саме відносилось і до літаків, що кружляли над головами, — мовляв, теж «устигнеш, чорррт!..»
Салдати й цивільні, чоловіки й жінки носили ранених, носили сіно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани — по два, по три. Навантажені сани рушали, а підходили інші. «Давай-давай!..»
Вони забирали товаришів. Вони евакуювали шпиталь. Серед інших працював і перший батальйон в'язнів з Максимом на чолі. Рятували товаришів. А ними всіма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з великим серцем, що вміє так страшно, так божевільне лаятись...
Вже давно зникла Писарівка разом із погаслим пеклом, — через неї прогуркотіли юрбища, і вона лишилась тиха — десь там, у голубих снігах, у диму, в болоті, а Максимове серце все ще тремтіло дрібним тремтінням. Сталося щось, що вибухнуло сильніше, ніж усі вибухи досі. З пам'яти не йшов той Янгол, що раптом піднісся серед людського занепаду, як фенікс із попелу.
Не йшло з пам'яти й те, як той Янгол дивився на них — ув'язнених, оточених вартою, — дивився вогкими мерехтливими очима... Це, власне, він, той Янгол, примусив карнача подати в'язнів на допомогу — «рятувати товаришів», крикнувши:
— Гей, ти, цербер! Ану давай сюди твоїх людей! Швидко!..
І «цербер» мусив, зціпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених...
І вони носили тих хлопців, тих людей, тих товаришів, із сльозами на очах... Салдати за руки, арештанти за ноги — «Давай», «брате мій, товаришу мій!..»
Янгол...
 
 
І от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже розчепірювати пальці й пускати соломинку, на якій завис, і летіти в прірву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи клин між світлом і тьмою, між ним і рештою, щоб остаточно відколоти його, відчахнути від тієї решти, від скелі, ім'я якій білий світ, і вергнути його геть у безвість. Він відчував, що вже він перехнябився — одна нога тут, а друга вже там, і йшла обертом голова... Ще одна мить!.. І ось тут раптом його душа стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись на весь свій зріст, велетенська його душа:
— Жити!
Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер-от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.
— Ж-и-т-и!!.
До розпачу, до болю, до божевілля, до тяжких, невиплаканих сліз — чоловічих сліз, що стояли в ньому океаном, зібравшись за все життя каторжника й гнаного. «Ж й т й!» Те чудесне слово дихнуло на нього всім ароматом нежитого, неопізнаного, незбагненого, таємниче дивного й божественно прекрасного.
Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло в сніговій синяві, а над ним душа звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав по снігу дерев'яними, не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по той бік болю й страждання, його вже майже не було, і, може, саме тому душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для лету.
— Жити!
Тіло спотикалося, босе, по снігу, по розчавленому шляху, плуталося під колесами гармат і під ногами велетенських юрбищ, брело, немов під водою, немов по дну моря, не відчуваючи нічого, а охоплені гарячкою очі дивилися на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним, не тутешнім, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява, синява смерти, по якій гасав одчайдушно зір. То була безмежна снігова пустеля, пустеля степу синявого кольору туги — кольору печального надвечір'я, кольору крижаної загибелі. Гарячкові очі дивилися в ту снігову закрижанілу пустелю, а перед очима чомусь поставав давно забутий, колись бачений образ, поставав чітко до галюцінації: «X р и с т о с у п у с т е л і». Цей образ заступив собою весь світ... Самотній Христос у безмежній і холодній, у мертвій, кам'яній пустелі. Холодна, тужна, глуха синява. Пустеля, покрита великими скорбними каменями, як надгробними брилами. Пустеля безмежної туги.
Він один сидить на кам'яних брилах — сидить, обіпершись ліктями на коліна й звісивши голову на груди. Смутний у синявій тузі. В скорботі глибокій перед прірвою грядущої ночі. Один...
То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, — поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати...
Десь клекотав світ, пропливаючи збоку. І, немовби з тої картини, з-за того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечір'ї непомітно підступив до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, він проговорив пошепки, мовби ні до кого, мовби в снігову синяву:
— Надійшов наказ... завтра на переході Грайворон — Тамарівка... якщо в Грайвороні не відбудеться трибунал... усіх розстріляти...
І зник, мов його й не було.
І тоді, немов відповідаючи на той «наказ» чи на той «трибунал», раптом з імли гарячкової встав син сонячного Палермо... Максим навіть незчувся, як вони з ним помінялися ролями... Тепер уже він, Максим, сидів на землі, під колесами гармат і під тупотом людських юрбищ, під цівкою скоростріла, наставленого в груди, а над ним звівся син сонячного Палермо. Він устав із пітьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього:
«Аванті!»
Чи це він наставив і цівку скоростріла в груди?..
— А вант і!!.
І встала перед ним дівчина з очима, повними сліз і шаленого гніву, біла вся, — вона звела руки, як янгол крила, і, замахнувшись парабелюмом, закричала — вибухнула зливою страшних слів, доконуючи найбільший парадокс: опинившись за межею можливого, бурхнула з серця відчай потопаючої любови гураганом жахливої лайки.»
І встав той рябий і вугластий салдат, той понурий, але чесний вояк, і сказав громоподібно:
— Дай людям хліб!!. Це люди!!.
І всі вони встали — різноплеменні й різноязичні, — ті втілені іскри безсмертної людської душі, яка не хоче вмирати і яку не можна (ні, не можна!!) вбити. Вони підвелися над ним і стали, як мур.
А він уже лежав, розпластаний у багнюці.
Тоді крізь гомін усіх інших спитав хтось понурий, — таж це той блідий майор у шинелі наопашки і з виразом смертельної втоми, зневіри, сарказму:
«А чи ти віриш у людину?..»
Спитав так, ніби це він питав як суддя на трибуналі.
— Вірю! — гукнула Максимова душа, вириваючись крізь зуби, зціплені мукою. — Вір ю...
«Аванті ж!» — сказав син сонячного Палермо.
І вони його підвели всі гуртом. На якійсь невловній грані прозвучав наказ, волю якого не можна було порушити. Прозвучав так, як він прозвучав був уже раз, тоді, на бульварі, сказаний чужою мовою, але збагнений відразу сином сонячного Палермо...
Зціпивши зуби, Максим одвів рукою наставлену на нього цівку скоростріла, звівся й пішов. Пішов.
«Аванті!»
Він пішов у буряному потоці вогненних рефлексій, несений ними й підхоплений стихією зовнішнього світу. Та стихія обертала ним. Але іскра викресаної волі жевріла дужче, дужче... І от він уже йшов сам і ніс ту іскру, лише гойдався, як язичок загроженої вітром свічки, що ось-ось, ось-ось погасне. Але не погасав. Свічечка розгорялась у велике полум'я. Те полум'я роздмухував хтось жадібний, дикий, пристрастний, божевільний від великого гніву й великої любови.
Він, той «хтось», — такий, як син сонячного Палермо, як той салдат рябий... як Вася-танкіст... як блідий майор... як тая мати з образами Спасителя й Марії... як вони всі...
«А чи ти віриш у людину?..»
— Так. Вірю!
 
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Грайворон!
Яка чудна і яка чудесна назва — Грайворон. Вона пливла разом із червоними й зеленими колами в його гарячковому мізку, переливаючись усіма тонами спектру, мов якась веселкова симфонія, відсвіт прекрасного дитинства. Назва — як пісня, як мрія, як легенда: «Грайворон».
Ще в дитинстві при цьому слові в Максима завмирала душа. Те слово відкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли звідкілясь сусіди, і воно ввійшло в дитячу душу з їхніх оповідань, як загадкове слово. Ті сусіди, «відкривателі світів» — шевці, кравці, бондарі, стельмахи й решітники, — їздили всюди по ярмарках, і особливо часто — в Грайворон. Всі їздили в Грайворон, а тоді довго говорили про нього. І Максим заздрив їм, слухаючи їхні оповідання про захоплюючі, хвилюючі подорожі по їхній сонячній, прекрасній, загадковій землі — десь у якийсь казковий, химерний, мелодійний, гармонійний город-царгород, Грайворон…
З цією назвою міг ще трохи змагатися хіба що «Калантаїв». Привезений тими ж самими мандрівниками, відривателями світів — стельмахами та решітниками, з невідомої, загадкової землі.
Господи! І хто ті назви повигадував!
Але Калантаїв — все-таки не те. Грайворон, о!.. Це слово жило в Максимовій душі, перетворюючися помалу в своєрідну химерну легенду. Вже в школярські роки це слово в його душі розгорталося в надзвичайний образ, асоціюючись одночасно з Шевченковим «За байраком байрак, а там степ і могила» та з Пушкинським полем із «Руслана й Людмили», — тим полем, де лежить одрубана голова велетня на мечі. Нашаровуючись, ці дві асоціяції творили незабутній образ, що лишився на все життя...
...Дике поле й червоне небо, буйна тирса й червоні маки... В тім полі могила козацька, висока-висока, роззяплена, як вулкан, а навколо могили — не одна голова велетня на мечі, а багато-багато їх, сивоусих, чубатих запорізьких голів стоять на мечах, і їх «не приймає земля»... «Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає...» А вороння крутиться над ними, виграє на червоному тлі неба над тим полем Грайвороном! Ніби крикливий вороній смерч стоїть над тими сивоусими героями, велетнями землі української, що десь чекають чуда, раз земля не приймає й вороння не вклює...
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Людина Біжить Над Прірвою - 14
  • Büleklär
  • Людина Біжить Над Прірвою - 01
    Süzlärneñ gomumi sanı 4502
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2185
    26.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    37.5 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 02
    Süzlärneñ gomumi sanı 4445
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2053
    26.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 03
    Süzlärneñ gomumi sanı 4467
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2113
    28.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 04
    Süzlärneñ gomumi sanı 4585
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2029
    29.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 05
    Süzlärneñ gomumi sanı 4302
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2085
    28.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.7 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 06
    Süzlärneñ gomumi sanı 4360
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1935
    30.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.5 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 07
    Süzlärneñ gomumi sanı 4284
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2043
    27.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    38.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    44.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 08
    Süzlärneñ gomumi sanı 4419
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2057
    29.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 09
    Süzlärneñ gomumi sanı 4457
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1945
    30.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 10
    Süzlärneñ gomumi sanı 4344
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2065
    27.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 11
    Süzlärneñ gomumi sanı 4538
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2132
    25.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 12
    Süzlärneñ gomumi sanı 4409
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1936
    29.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.0 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 13
    Süzlärneñ gomumi sanı 4458
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2114
    24.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 14
    Süzlärneñ gomumi sanı 4395
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1974
    27.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.1 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 15
    Süzlärneñ gomumi sanı 4499
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 2009
    28.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    45.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 16
    Süzlärneñ gomumi sanı 4642
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1949
    30.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.3 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 17
    Süzlärneñ gomumi sanı 4714
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1957
    29.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 18
    Süzlärneñ gomumi sanı 4533
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1910
    31.8 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.8 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 19
    Süzlärneñ gomumi sanı 4672
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1936
    28.9 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.2 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.4 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 20
    Süzlärneñ gomumi sanı 4564
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1957
    30.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 21
    Süzlärneñ gomumi sanı 4708
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1972
    30.1 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    40.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    47.1 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 22
    Süzlärneñ gomumi sanı 4584
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1960
    30.2 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    46.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Людина Біжить Над Прірвою - 23
    Süzlärneñ gomumi sanı 2374
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1114
    32.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.0 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    48.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.