Latin

Голодна воля - 2

Süzlärneñ gomumi sanı 7582
Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1394
27.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
36.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
42.2 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
ads place
    - Приходь сьогодні сю­ди уночі, - ска­за­ла во­на, ко­ли він наб­ли­жав­ся, і скри­лась зра­зу у виш­ни­ку.
    Ніч бу­ла ти­ха та яс­на. На тем­но­синьому небі пла­ває яс­ний місяць, на­че ха­зяїн об­див­ляється своє доб­ро: заг­ля­дає в глухі кущі, під ве­ли­ким де­ре­вом роз­ки­дає, мов з па­ву­ти­ни вит­ка­ну, узор­ча­ту сітку, на Пслі пле­теться з ле­геньки­ми хви­ля­ми, хи­тається на їх, мов ма­ла ди­ти­на на до­щечці, а на по­лях, по до­лині, на­че сніг, роз­си­пає свій промінь білий. Хо­ро­ша у та­ку ніч Зе­ле­на гор­ка: на­че за­ча­ро­ва­на, спо­чи­ває во­на се­ред то­го біло­го світу, се­ред срібно­го сяй­ва; нічна ро­са розп­рав­ляє зів'яле ден­ною спе­кою лис­тя її пиш­ної рос­ли­ни і якимсь ти­хим ше­лес­том спов­няє спокійне повітря. А там зни­зу, з лук Псло­вих, білим ку­ри­щем здіймається ту­ман, піднімається вго­ру, чіпля­ючись за де­ре­ва, за тра­ву і, на­че білим по­ло­гом, прик­ри­ває її но­ги.
    Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і за-жи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те - у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.
    Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го - не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо Ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псло свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривіітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим - аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся - би­ли. А то і так - ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во- пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик - сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.
    - Ох, хлоп­че, - пре­дос­терігалн йо­го учені дво­ро. Ти го­во­ри, та не до­го­во­ри­ся.
    - Щоб я, щоб я?-гу­кав, роз­па­лив­шись, Ва­силь.- Я се­ред йо­го товс­тої пи­ки вчеп­люсь!
    Звісно, все те за­раз хо­ди­ло до йо­си­пен­ка. І між при­каж­чи­ком і но­вим ку­че­ром по­ча­ли­ся свар­ки, зачіпан­ня. По­ча­ло­ся спер­шу з вівса, сіна.
    - Щось у нас ба­га­то вівса схо­де, - ка­же Йо­си­пен­ко.
    - Я поїв, - од­ка­зує прик­ро Ва­силь.
    - Та ти мені цього не тол­куй! - лю­тує йо­си­пен­ко.- Знаю я ва­шо­го бра­та. На­бе­ре мірку та й по­не­се у ши­нок., - Я ж, я і но­шу, - спокійно од­ка­зує Ва­силь.
    Йосипенко, за­таївши на душі об­ра­зу, одійде. Він би, мо­же, що і ска­зав, та пан раз пох­ва­лив Ва­си­ля:- от­же як став цей мо­ло­дий ку­чер, - ска­зав він йо­си­пен-кові, - то й коні ста­ли кращі. Що зна­чить дог­ляд!
    - Та во­но, ба­рин, дог­ляд-дог­ляд, та сіна та вівса не знать скілько зво­диться.
    - На те й сіно та овес, щоб коні їли, - од­ка­зав пан. йо­си­пен­кові далі нічо­го бу­ло ка­за­ти, нічо­го й до Ва­си­ля чіпля­тись. Тим тяж­че йо­си­пен­кові. Ста­рий не за­бу­ває своєї об­ра­зи і - який не­ве­лич­кий слу­чай - за­раз до Ва­си­ля чіпляється.
    Василь на­шуст­риться. Ріже пря­мо у вічі Йо­си­пен­кові прав­ду, пе­ред людьми стра­мить. Ду­ма, лю­ди за йо­го ос­туп­ляться. Та не так дво­рові звик­ли. Сам на сам во­ни Ва­си­ля вих­ва­ля­ють, а прий­деться до чо­го -за­раз і на­зад. Не злю­бив Ва­силь дво­ро­вих більш ніж йо­си­пен­ка. Гірко йо­му бу­ло у ті ча­си. Віра в доб­ро людське мерх­ла, па­да­ла у йо­го. Він зос­тав­ся всю­ди один з мо­ло­дим за­па­лом прав­ди та гірко­го го­ря.
    Все це зійшло йо­му на дум­ку те­пер. Зійшло… і, див­ля­чись на Псло, Ва­силь ду­мав: "Ти­хо пли­веш ти, тем­на річко, у кру­тих бе­ре­гах. Зо­ло­том виг­ра­ва­ють твої ле­генькі хвилі при місяч­но­му світі… Доб­ре б, зап­лю­щив­ши очі, ки­ну­тись у твої чарівні кручі, по­шу­ка­ти спо­кою…" І на­че що за по­ли йо­го при­тяг­ле до річки. Тілько що підійшов він до дуп­ли­нас­тої вер­би, що розвіси­ла свої віти над тем­ною кру­чею, де во­да, мов кип'яток у горш­ку, кру­ти­ла, як тон­кий дівоцький го­лос при­ли­нув до йо­го ву­ха. Ва­силь, кру­то по­вер­нув­ши, не пішов - побіг на го­ру. Сер­це йо­го за­би­лось, гіркі дум­ки не знать де зра­зу діли­ся, од­на тілько: во­на, во­на Співає і по­дає го­лос… Од­на во­на, моя Мот­ру­ся, що І кра­се се жит­тя. Прой­шов­ши тро­хи, він справді за­ба­чив знай­ому пос­тать. Уся у біло­му, з роз­пу­ще­ною ко­сою, сто­яла Мот­ря у кущі ка­ли­ни і об­див­ля­ла­ся навк­ру­ги. Ва­силь на­рош­но пішов попід ви­со­ким око­пом, щоб во­на не приміти­ла.
    - Та не хо­вай­ся, не хо­вай­ся, ба­чу, - ска­за­ла во­на йо­му, ко­ли він, підхо­дя­чи до то­го місця, де во­на сто­яла, присів був. Ва­силь підвівся.
    - А що, дов­го до­жи­дав? Не вда­ло­ся, як ду­ма­лось, вир­ва­тись. По­ки дівча­та по­ля­га­ли, по­ки пос­ну­ли… Віком зда­ло­ся. Чо­му ж ти не стри­баєш сю­ди, не бійся. Тут не­ма ніко­го… Да­вай ру­ку, я те­бе втяг­ну.
    Василь мовч­ки одійшов на про­тив­ну сто­ро­ну і, розігнав­шись, стриб­нув. Во­на не вспіла по­да­ти йо­му ру­ку, як він уже був ко­ло неї, об­хо­пив її кру­гом ста­ну і, при­тис­ши до се­бе, дзвінко поцілу­вав.
    - Мотрусю! Мо­тю! Моя ти рідна! - чу­ло­ся поміж га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми. Мот­ря у одній тонкій со­ро­чи­ниіі, у білій спідниці, як хме­ли­на, об­ви­ва­ла­ся кру­гом міцної Ва­си­ле­вої шиї своїми біли­ми ру­ка­ми. Ви­со­ке ло­но тіпа­лось, при­гор­та­ючись до сво­го ми­ло­го, га­ря­че зітхан­ня гріло йо­го. йо­го очі горіли, тоді як прой­мав усього який­сь хо­лод. І дов­го во­ни, див­ля­чись од­не на од­но­го, міня­лись со­лод­ки­ми поцілун­ка­ми.
    - Ти ску­чив за мною? Ску­чив? Ка­жи?-гра­ючи очи­ма, пи­та­ла­ся во­на.
    - Ох! - зітхнув­ши важ­ко, од­ка­зав він.- Ко­ли б ти зна­ла, що я пе­ре­жив за сії дні. Во­ро­гові моєму не ба­жаю!
    - І все дур­но. Нічо­го з сього не бу­де. Ти знаєш, чо­го ста­ро­му чор­тові дос­та­ло­ся?
    - Як?
    - Як утек­ла ото я, та пря­мо в гор­ниці. Страш­но мені так та важ­ко. А як по­чу­ла ще, що бійка ва­ша і до па­на дійшла, так ме­не і вхо­пи­ло за сер­це, за віна. Про­пав вже, про­пав, - ду­маю! Пан вер­нув­ся сер­ди­тий.- Тре­ба бісо­во­го си­на у мос­калі спро­ва­ди­ти, - ска­зав. У ме­не і ду­ша об­мер­ла. Се зна­чить те­бе. Сид­жу, як кам'яна, до­жи­даю то­го ча­су, ко­ли бу­дуть ля­га­ти. Другі, при­пав­ши до сто­лу, ку­ня­ють, а я сид­жу та пла­чу. Ось чую: роз­хо­дяться, роз'їжджа­ються па­ни. Ось і він пішов. Ме­не кли­чуть. Пішла я, пла­чу.- Ти чо­го? - пи­тає. Мов­чу я, пла­чу.- Чо­го ти ре­веш? - пи­тає уд­ру­ге. Ме­не на­че сон­це освіти­ло: зра­зу на­ду­ма­ла, що ка­за­ти. Як йо­го, ка­жу, не пла­ка­ти - по­бив Йо­си­пен­ко.- Як, за що?- Я й ка­жу: пішли ми у кухні по­гу­ля­ти. Я вий­шла на двір, а Йо­си­пен­ко п'яний зза­ду:- А ти чо­го сю­ди?- та в за­ший­ок. Я так і впа­ла без пам'яті. Ко­ли підвод­жу­ся, аж Йо­си­пен­ко вже зче­пив­ся з ку­че­ром. Я скоріше і втек­ла.- Постій же, ста­ра со­ба­ко, нас­ва­рив­ся пан.- Так, бач, він на­ли­зав­ся до то­го, що й світа біло­го не ба­чить, та й укіп.- На дру­гий день як по­чав йо­му пан чи­та­ти мо­лит­ву, як по­чав, - то він і пла­кав, і кляв­ся-бо­жив­ся, що до су­ду не бу­де ніко­ли на­пи­ва­тись.
    - Так це ти, ти, моє ко­хан­ня, виз­во­ли­ла ме­не? І, підняв­ши, як ди­ти­ну, він ухо­пив її на обе­ре­мок і пом­чав у кущі. Во­на тільки сти­ха ре­го­та­ла­ся.
    
II
    
    Василь сам не­дав­но пос­ту­пив у двір, як тут при­ве­ли й Мот­рю. Йду­чи на­пу­ва­ти ко­ней, він стрів ко­ло дво­ру на не­ве­лич­ко­му воз­ку дівчи­ну з за­ку­та­ною го­ло­вою і ко­ло неї ста­ру жінку. Обидві пла­ка­ли. По­пе­ре­ду сум­ний, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, ішов чо­ловік, дер­жа­чи у ру­ках пря­див'яні віжки, а зза­ду - гор­до вис­ту­пав дру­гий, на­топ­ту­ва­ний.
    - Здрастуйте! - привітав­ся Ва­силь.
    - Здоров.
    - Куди се?
    - Вже аж ніку­ди, - од­ка­зав пе­редній чо­ловік,
    - Ти з дво­ру? - пи­та задній.
    - З дво­ру.
    - Прикажчик ус­тав?
    - Ні, ще на­ле­жує.
    - Поганяй, - од­ка­зав задній. Пе­редній приск­нув на во­ло­ха­ту шкіньку.
    Василь зди­ву­вав­ся. Хто б се і чо­го? Він ще дуж­че зди­ву­вав­ся, як приїжджі ста­ли ко­ло дво­ру. До йо­го донісся нес­тям­ний плач ста­рої жінки. "Пев­но, не на доб­ро приїха­ли", - по­ду­мав він і пог­нав своїх же­ребців, щоб скоріше на­поїти і звер­ну­ти­ся мерщій на­зад, доз­на­тись, чо­го ці приїха­ли, що за ли­хо при­ве­ло їх у Двір.
    Він зас­тав уже по­во­зоч­ку у дворі ко­ло воріт. І дівка, і жінка поз­ла­зи­ли з воз­ка, сто­яли тут. Двор­ник Свнрид роз­пи­ту­вав­ся їх щось. Ва­силь мерщій повів ко­ней у ко­нюш­ню і сам пішов до приїжджих.
    Дівка і жінка не­утішно пла­ка­ли.
    - Та годі вам! От рю­ми роз­пус­ти­ли! - гірко крик­нув на їх пох­му­рий чо­ловік, вид­но, що ду­же близький їм.
    - Не плач, дівко, тут тобі ху­до не бу­де, - умов­ляв і двор­ник.
    - Вона ж у ме­не од­на… од­на, - на­си­лу за пла­чем од­ка­за­ла жінка і ще дуж­че за­ле­мен­ту­ва­ла.
    ~ Та що ж це? Хіба бе­руть ку­ди її?- пи­та Ва­силь. Приїжджий чо­ловік сер­ди­то гля­нув на йо­го.
    - Як же не бе­руть? Від сер­ця од­ри­ва­ють! -крик­ну­ла жінка.- У дру­гих он по скілько їх, та ні од­ної не бе­руть.
    - А що ж у те­бе во­на врод­ли­ва вда­лась, - усміха­ючись, од­ка­зав двор­ник.
    Василь по­няв усе. І йо­го сер­це зра­зу за­ко­ло­ти­ло­ся, аж дух у гру­дях спер­ло.
    - Та ви й ве­зе­те? Ви й пус­ти­ли? - блик­нув­шя очи­ма, спи­тав він. йо­му ніхто нічо­го не ска­зав. Один двор­ник тілько мах­нув ру­кою. Це ще дуж­че уко­ло­ло Ва­си­ля.
    - Я б кра­ще за­да­вив її своїми ру­ка­ми! - га­ря­че скрик­нув Ва­силь. На йо­го приїжджі ски­ну­ли очи­ма. Ски­ну­ла і дівка. Ва­силь по­ди­вив­ся на неї. Мо­ло­да, чор­ня­ва, на лич­ку біла. А сльози, як го­рох, так і ко­тяться з її очей. Ва­силь не зміг далі ди­ви­тись і мерщій схо­вав­ся в ко­нюш­ню.
    - Хто се та­кий?-спи­тав­ся чо­ловік у двор­ни­ка.
    - А-а!- мах­нув той ру­кою, - Ку­чер. Не­дав­но ще став.
    Чоловік важ­ко зітхнув.
    Василь потім ба­чив, як Иоси­пен­ко прий­мав до своїх рук доб­ро панське, як ту­жи­ли, про­ща­ючись, ма­ти і доч­ка, як батько, на­че п'яний, хи­та­ючись, вивів шкіньку з дво­ру, і поїха­ли собі. Дівку взя­то в ха­ту до йо­си­пен­ка, де во­на бу­ла, аж по­ти пан не встав. Потім він ба­чив, як її ве­ли у гор­ниці, з прос­тої дівки зро­би­ли якусь кук­лу, іграш­ку, на­ря­ди­ли її у до­ро­гий, з зо­ло­ти­ми га­лон­ка­ми са­ра­фан, гру­ди ув'яза­ли так, що во­ни на­че про­си­лись вип­рис­ну­ти з-під ту­гих по­ви­вачів. Бро­ви, і без то­го чорні, пок­ра­си­ли чимсь, а бліде лич­ко прит­ру­си­ли, на­че бо­рош­ном, білим чимсь. Дов­гу ко­су одріза­ли і зос­та­ви­ли не­ве­личкі пацьороч­ки, за­вив­ши їх у густі ко­сич­ки, - на­че хме­лем ук­ри­та го­ло­ва її блис­ку­чи­ми ку­че­ря­ми, по­ма­ще­ни­ми па­ху­чою мас­тю. На но­гах білі чу­лоч­ки, ри­пучі бо­ти­ноч­ки. Ве­ла її са­ма йо­си­пен­чи­ха, низька, ши­ро­ка, пруд­кая, - на­че ут­ка, ко­ли­вається ко­ло не­ве­лич­ко­го утя­ти.
    Василь, по­ба­чив­ши, зо зла так і швир­нув граблі з ко­нюшні, що ва­лок дістав аж до ку­хонь, а граб­ли­ще на три часті пе­ре­би­ло­ся. Увесь той день він був сум­ний, не­говіркий, за обідом ма­ло що їв і тілько страш­но поб­ли­ку­вав своїми чор­ни­ми здо­ро­ви­ми очи­ма. Уве­чері ба­чив, як дівку ве­ли у ба­ню, на­рош­но топ­ле­ну для то­го. йо­си­пен­чи­ха не­одс­туп­но бу­ла ко­ло неї. Як Ва­си­леві хотіло­ся скрас­тись і підпа­ли­ти ту ба­ню, як увійшли во­ни в неї.
    - Не на­ше і не нам! - мах­нув­ши ру­кою, зо зла про­бур­чав він собі і пішов спа­ти.
    Йому не спа­ло­ся. За дов­гу осінню ніч усякі дум­ки лізли у йо­го го­ло­ву, а най­більше - во­ни вертіли­ся ко­ло дівки. Ко­ли він при­га­да її зап­ла­ка­ну, го­рем би­ту, - йо­го сер­це рветься від бо­лю на часті, ко­ли по­ба­че на­ряд­же­ну - і в звіра во­но так не зас­ту­ка, як у йо­го сту­кає. Злість, на­че іржа та в залізі, про­то­чує йо­го сер­це, ссе, п'є кров з йо­го. Лю­ди зда­ються йо­му гірше со­бак, своє жит­тя - черідкою ли­ха та го­ря. І справді, що в йо­му ве­се­ло­го, по­рад­но­го. Від са­мо­го ма­леч­ку по сей час во­но йо­го ки­да­ло, як без­помічну тріску, з бо­ку на бік, гну­ло, на­ги­на­ло. Тілько й волі заз­нав він се­ред степів, ко­ло ко­ней. І звідти йо­го взя­ли, і від то­го одірва­ли… І чо­му він не вмер ма­лим. На­що та доб­ра под­ру­га ма­тер­ня, птич­ни­ця, після смерті її взя­ла йо­го до се­бе, ви­го­ду­ва­ла, ви­рос­ти­ла? Доб­ра, во­на хотіла зро­би­ти як­най­кра­ще, а зро­би­ла най­гірше… Во­на, дов­го­те­ле­са, ху­да та чор­на, "су­ха та­ра­ня", як зва­ли її у дворі, при­вид­жу­ва­лась йо­му… Він хи­жо усміхав­ся до неї, і замість дя­ки у серці во­ру­ши­ла­ся лай­ка. "Гос­по­ди! -ду­мав він, оха­нув­шись тро­хи, - чи дов­го ще мені му­чи­тись? Чи не кра­ще відра­зу поріши­ти з со­бою?.. В ко­нюшні бан­ти­ни на­дежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, на­ки­нув пе­тельку на шию, тур­нув стілець геть - і че­рез хви­ли­ну, зак­ру­тив­шись, все пе­ред то­бою пок­риється тем­ним за­бут­тям. Зійдуться дво­рові, од­чеп­лять; дех­то посміється, дех­то ска­же: дур­ний, а дех­то: так йо­му і тре­ба. А во­на бу­де? Во­на що ска­же? Чи не бу­дуть її зап­ла­кані очі ди­ви­тись на йо­го з до­ко­ром?.. Во­на по­ду­має - і на­що? Я всього раз йо­го ба­чи­ла і за той раз га­ря­чий йо­го пок­лик так урізав­ся в моє сер­це… Ні, се ви­гад­ки бабські!- шеп­тав він зно­ву, мов про­ки­да­ючись.- Віша­тись?! Са­мо­му віша­тись? Чо­го віша­тись? Ко­ли б ко­го дру­го­го повіси­ти… мо­же б, кра­ще бу­ло", - зітха­ючи, про­шеп­тав він.
    З то­го ча­су дівка не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. І вдень він ба­чить її, на­че пе­ред со­бою, і вночі во­на при­вид­жується. Він дізнав­ся з роз­казів дво­ро­вих, що зо­вуть її Мот­ря і що йо­си­пен­ко, у чо­мусь прош­пе­тив­шись, роз­шу­кав її, щоб уми­лос­ти­ви­ти ба­ри­на, бо ба­рин чо­гось на­че сер­див­ся на тих чо­тирьох дівок, що го­ду­ва­ли­ся в гор­ни­цях. По­чув теж, що Мот­ря ду­же по­до­ба­лась па­нові, та Мотрі не по­до­бав­ся пан, що во­на боліє час­то і якась чуд­на ста­ла, - то ве­се­ла раз, а вдру­ге - цілий день скиг­лить. Ті чут­ки гост­рим но­жем різа­ли Ва­си­ле­ве сер­це. Хоч би він по­ба­чив її, хоч би сло­вом пе­ре­ки­нув­ся… За­пер, як злодій ук­ра­де­не доб­ро, і на світ не ви­пус­кає. З дня на день він ро­бив­ся сумнішим, не­ба­ла­кучішим; все йо­му на за­ваді.
    Одного осіннього дня па­нові за­ма­ну­ло­ся по­ка­та­ти­ся. По­дав Ва­силь ко­ней. Ситі же­ребці, як змії, сто­ять ко­ло бу­дин­ку і тілько но­га­ми зем­лю ви­би­ва­ють. Ва­силь ди­вив­ся на їх. "Адже тілько пус­ти­ти з го­ри, сам ско­чив, а їх пус­тив - кісточ­ки не зос­та­неться - роз­не­суть", - по­ду­мав він і гірко усміхнув­ся очи­ма… У ту мить щось зас­ту­котіло у шиб­ку на­горі. Він зад­рав го­ло­ву. Мот­ря в одній білій, як сніг, со­рочці сиділа на вікні й сту­ка­ла до йо­го. Лич­ко її бу­ло ве­се­ле, очі гра­ли. Во­на час­то кру­ти­ла го­ло­вою і не пе­рес­та­ва­ла сту­котіти. З-за неї вид­но бу­ло дру­гих дівчат, котрі ха­па­ли її за ру­ки, за стан, тяг­ли; во­на, од­пи­ха­ючись, своє ро­би­ла, сту­котіла. "Що то во­ни, гра­ються-б'ються?" - по­ду­мав він і ще дуж­че зад­рав го­ло­ву. Са­ме - пан вий­шов, і коні рво­ну­ли до рун­ду­ка. Так Ва­силь і поїхав, не довідав­шись, на­що і до ко­го то сту­котіла Мот­ря. Він тілько мельком за­ба­чив, по­вер­та­ючи кру­то фа­етон, що чи­ясь ду­жа ру­ка вхо­пи­ла Мот­рю за по­пе­рек і стяг­ла з вікна. Після то­го йо­му ста­ло лег­ше. Хоч ба­чив її. Той день був для йо­го кра­ще свя­та уся­ко­го.
    Удруге… Хоч бу­ла і осінь, а день виб­рав­ся теп­лий, по­го­жий. Сон­це, про­ща­ючись з зем­лею на дов­гу зим­ню по­ру, так вигріва­ло та висвічу­ва­ло. Повітря ані по­во­рух­неться, тілько дов­ге па­ву­тин­ня ти­хо пла­ває по йо­му. Ва­силь від су­му пішов після обіду в са­док і, заб­рав­шись у гу­ща­ви­ну мо­ло­до­го по­рос­ту, ліг на сонці. Кру­гом так ти­хо. Між жов­тим лис­том хіба де навіже-ний го­ро­бець цвірінькне та, за­ба­чив­ши йо­го, здійметься і по­ле­тить геть, а то ніщо не на­ру­шає ти­хої тиші, в котрій, здається, мліє зем­ля. Не­бо тем­но­синім неп­рог­ляд­ним шат­ром роз­ки­ну­ло­ся над ним чис­те. Чим більше вдив­ля­ти­ся в йо­го, тим все далі та далі роз­хо­диться - роз­ши­ряється, чорніючи на са­мо­му дні, тоді як по вер­ху зо­ло­те со­няч­не проміння стри­бає не­ве­лич­ки­ми ска­лоч­ка­ми. Ва­силь за­ди­вив­ся у йо­го. І так за­ди­вив­ся, що за­був і про не­давній сум свій, про все на світі. Не мож­на ска­за­ти, щоб він і ду­мав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, ко­ли і як та чу­до­ва кра­са оча­ру­ва­ла йо­го своєю безмірною гли­би­ною, без-краєю ши­ри­ною, як підхо­пи­ла йо­го: і за­нес­ла боз­на-ку­ди, поділа, не знає де. Учу­вається тілько, що йо­му і теп­ло, і гар­но, і яс­но, без­жур­но на душі…
    З то­го німо­го за­бут­тя, з то­го оче­ви­дяч­но­го сну про­бур­кав йо­го нест­рим­ний регіт і біга­ни­на дівчат.
    Після си­то­го обіду, ко­ли пан ліг опо­чи­ва­ти, во­ни війшли в са­док по­гу­ля­ти на волі, пог­ра­ти­ся.
    - Давайте у бло­хи! Да­вай­те у бло­хи!- кри­чить' чор­ня­ва на во­лос, а на лиці біла, як крей­да, Мот­ря.- Лю­би­ла я у бло­хи гра­ти, як бу­ла ще до­ма, - і не­ве­лич­кий ру­жи­нець пок­рив її білі що­ки.
    - Давайте! Да­вай­те! Побігаємо тро­хи - кри­чить і Гап­ка, і побігла. За нею другі, її на­га­ня­ючи, од­на з од­ної ре­го­чу­чись. Ото во­ни пробігли повз Ва­си­ля і роз­бур­ка­ли йо­го.
    Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, - не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. і - Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і - Ще поспієш! Не швид­чи, - од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, - хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. | Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, - не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.
    - Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, - жалібно про­ха­ла її Мот­ря.
    - А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.
    - Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.
    Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп'яли­ся на Псло, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, - га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. "Так нез­руч­но!" - пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп'явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.
    - Здорова! - пе­рер­вав він пер­ший мов­чан­ня.
    - Здоров! - од­ка­за­ла во­на.
    - Ти, здається, та дівка, що не­дав­но при­бу­ла сю­ди?
    - Я.
    - Мотря?
    - Мотря. І зно­ву обоє по­мовк­ли.
    - Чого ж ти си­диш тут од­на, ко­ли под­ру­ги твої он де гу­ля­ють?
    І він вка­зав пальцем.
    - Хай гу­ля­ють.
    - А ти це пла­ка­ла? Во­на пох­ню­пи­лась.
    - Граєшся лис­тяч­ком?
    Вона зра­зу виш­вир­ну­ла лист з при­по­лу.
    - І на­що? - спи­тав­ся він, все ближ­че, підсту­па­ючи до неї; во­на, мов німа, сиділа.
    - А гар­на осінь, - не ско­ро по­чав він зно­ву.- Ще та­ко­го теп­ло­го та хо­ро­шо­го дня і не бу­ло.
    - Гарна, ко­ли є ко­му гар­но, - зітхнув­ши, од­ка-за­ла во­на.
    - А тобі хіба по­га­но?
    - А чим мені гар­но? - спи­та­ла во­на, бляк­нув­ши чор­ни­ми очи­ма.
    - Хіба ти го­лод­на, або хо­лод­на? Он як те­бе на­ряд­же­но.
    Вона прик­ро об­ди­ви­ла­ся свій одяг.
    - Наряджено!..- ти­хо ска­за­ла во­на і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, при­па­ла до­до­лу.
    Наче хто но­жем уда­рив Ва­си­ля у сер­це. Він підійшов до неї, по­ба­чив, як її плечі по­рив­ча­то ки­да­лись, хотів щось ска­за­ти, та не міг.- Во­на пла­че… пла­че, - вертіло­ся у йо­го в го­лові, в очах, у серці.
    - Ну й чо­го?! - якось не­на­ро­ком ви­мо­вив він, важ­ко зітхнув­ши.- Годі, пе­рес­тань! - ка­зав він далі, опус­ка­ючись ко­ло неї.- Слізьми не по­мо­жеш го­рю. Слізьми нічо­го не вдієш. Тілько го­ло­ву нап­ла­чеш. Не плач, Мот­ре. Не ти пер­ша, не ти послідня… Кож­но­го з нас те прок­ля­те ли­хо зачіпає, та не­хай зачіпає. Не­дов­го бу­де зачіпа­ти. На­ше не за го­ра­ми. Чут­ка про во­лю все рос­те та ши­риться. Діждем­ся її - оділлються наші сльози ко­мусь дру­го­му!
    Під той ти­хий гомін сум­но­го Ва­си­ле­во­го го­ло­су Мот­ря за­ти­ха­ла.
    - От бач, так і кра­ще! - ка­зав він, при­ля­га­ючи на траві ко­ло неї, ба­жа­ючи як-не­будь заг­ля­ну­ти у її ли­це, по­ди­ви­ти­ся в її очі.
    - Ох, ко­ли б хто знав, як мені важ­ко! - ска­за­ла во­на, зовсім уга­му­вав­шись, і, утер­ши ру­ка­вом ли­це, підве­ла­ся.
    - Повір, Мот­ре, що ніко­му во­но не лег­ко. Усіх на­ше яр­мо на­да­ви­ло. Та ще дех­то вже й при­вик.
    - А я ніяк не при­вик­ну. Тілько зга­даю дім, батька, матір… под­руг… та ог­ля­ну­ся кру­гом се­бе…- Во­на не до­ка­за­ла, і дві сльози зат­ремтіли на її дов­гих віях.
    - Терпи ко­зак-ота­ма­ном бу­деш!-опус­тив­ши ру­ку на пле­че і заг­ля­нув­ши їй у вічі, ска­зав він. Во­на, са­ма не знає чо­го, усміхну­ла­ся. І сльози дав­лять, а щось лег­ке на са­мо­му споді сер­ця во­ру­шиться, піднімається уго­ру, ве­се­лить її. її на­че хто рідний привітав, близький хтось заг­ля­нув у її ду­шу, торк­нув­ся злег­ка ру­кою її бо­лю­чої ви­раз­ки, і во­на на­че зра­зу заніміла.
    - Здається, я те­бе ба­чи­ла десь, - гля­нув­ши ва йо­го, ска­за­ла во­на.- Десь чу­ла твій го­лос.
    - Де ба­чи­ла? Як приїха­ла - ба­чи­ла.
    - То ти ка­зав батькові, що за­да­вив би ме­не.
    - Казав! - ви­мо­вив він, мах­нув­ши без­надійно ру­кою.
    - А в те­бе рідні е? - по­мов­чав­ши, спи­та­ла во­на.
    - Нема.
    - Нікого?
    - Нікого…
    - Ні бра­та, ні сест­ри? Ні батька, ні ма­тері?
    - Нікого. Та й на­що?
    - Хіба так кра­ще?
    - Та вже як там не е. Хоч те га­разд, що ніхто те­бе не кло­по­че. Ніко­го ти не знаєш. Ніхто те­бе не знає. Сам собі.
    - Добре вам. Нам так не мож­на.
    - Чому не мож­на? Хіба і вас не рівняє панський на­ли­гач?
    - Правда твоя, - по­ду­мав­ши, ска­за­ла во­на.- Та чо­му во­но так? Усі, ка­жуть, пе­ред бо­гом рівні, а бач: один у не­волі скніє, а дру­гий п'є, роз­ли­ває сльози людські.
    - То лю­ди-со­ба­ки так за­ве­ли, - гірко од­ка­зав він.
    - Люди? що ж тим лю­дям ро­би­ти?
    - Що ро­би­ти? Би­ти, да­ви­ти па­кос­ників, - он що ро­би­ти.
    - Чому ж їх не б'ють? не дав­лять? - од­но до­пи­тується во­на.
    - Того, що лю­ди дурні. Да­ли на се­бе яр­мо на­ки­ну­ти, а ски­ну­ти не­ма ке­бе­ти. Звиклься з тим яр­мом.
    - А що ж роб­лять такі, хто не зви­кає? Ко­го да­вить те яр­мо?
    - Що роб­лять? Тіка­ють більше.
    - Куди ж ти вте­чеш? Це-манд­ри?..-якось бо­яз­но, на­че зля­ка­ло її те сло­во, спи­та­ла во­на.
    - Мандрівочка - на­ша тіточ­ка! - од­ка­зав він. Во­на тільки що розк­ри­ла рот, щоб ска­за­ти щось, як не­да­ле­ко від їх по­чу­ло­ся:
    - Та де ж во­на діла­ся? Ку­ди во­на за­хо­ва­лась? Во­на зля­ка­но озир­ну­ла­ся кру­гом і, як опе­че­на, схо­пи­лась.
    - Куди ти? - спи­тав він.
    - Он ме­не ки­ну­лись. Шу­ка­ють-Про­щай. Ви­ходь ко­ли-не­будь сю­ди…- і він не вспів поп­ро­ща­тись з нею, як во­на по­за ку­ща­ми побігла на­зустріч дівча­там.
    - Бачі ми шу­каємо, ша­ри­мо Її, а во­на он про­ход­жується.
    - Я хо­ди­ла аж до ку­пальні. Там так гар­но, - ка­за­ла во­на…- Лис­тя ба­га­то по­на­па­да­ло. Вітру зовсім не­має. Теп­ло, як літом.
    - Ходімо і ми.
    - Ходімо.
    І Мот­ря по­ве­ла дівчат геть у про­тив­ну сто­ро­ну від то­го місця, де зос­тав­ся Ва­силь.
    Після то­го ра­зу Ва­силь частіше і частіше по­чав навіду­ва­тись у са­док. Іноді і до­щик осінній мо­ро­сить, а він після обіду за­бе­реться між гу­ща­ви­ну - сно­ви­гає. Отут во­на хо­ва­ла­ся, отут сиділа… І йо­му лег­ше й тепліше зро­биться на серці. Хоч од­на знай­шла­ся ду­ша та­ка, з кот­рою він по­ба­ла­кає як слід, кот­ра гли­бо­ко за­зи­ра­ла своїм чор­ним оком у йо­го ду­шу.
    Коли яс­на лу­читься го­дин­ка, то й во­на вибіжить. Стрінуться, по­хо­дять по­за ку­ща­ми, по­ба­ла­ка­ють, во­на по­жаліється своїми бо­ля­ми, своєю до­са­дою і розійдуться за­до­во­лені обоє. Во­на з яко­го ча­су ста­ла хоч сумніша на­че, за­те рівніша, тих­ша, - не пе­ре­хо­ди­ла відра­зу од за­лив­но­го ре­го­ту до гірких сліз, як бу­ло спер­шу.
    Раз у неділю Ва­си­ля стрів пан у сад­ку. Пан не сам був, а з дівча­та­ми. Сон­це так яс­но світи­ло і гріло, що па­нові аж ста­ло жар­ко. Він, ски­нув­ши шап­ку, ути­рав плат­ком своє си­те за­потіле ли­це і ре­го­тав­ся з ви­га­док та ігра­шок дівчат. А во­ни од­на пе­ред од­ною вих­ва­ля­ли­ся та біга­ли, кру­ти­ли­ся пе­ред ним, то стри­ба­ли од­на одній на плечі, то ло­ви­ли за довгі ко­си.
    Одна Мот­ря покірно в сто­роні ішла собі, пох­ню­пив­шись.
    - Чего ты, ми­лаш­ка, та­кая скуч­ная? - підійшов­ши до неї і вщип­нув­ши за білу круг­лу щічку, спи­тав­ся її пан.
    Мотря пов­ни­ми су­му очи­ма ди­ви­ла­ся на па­на.
    - То во­на ще не роз­гу­ля­ла­ся. Поз­вольте, ба­рин, нам її про­го­ни­ти, - ве­се­ло мов­лять до йо­го Анют­ка та Хівря.
    - Прогоните, про­го­ни­те!-усміха­ючись, ска­зав він. Дві здо­ро­венні дівки, ухо­пив­ши її за ру­ки, пом­ча­ли по­пе­ред се­бе. Мот­ря бігла, спо­ти­ка­ла­ся, бо­яла­ся упас­ти.
    Пан сто­яв, плес­кав у до­лош­ки і ре­го­тав­ся. На той час са­ме Ва­силь витк­нув­ся з-за ку­ща. По­ба­чив­ши па­на, він ски­нув шап­ку і вкло­нив­ся. Па­но­ве ли­це зра­зу по­чер­воніло, а очі по­ко­си­лись.
    - Ты че­го здесь?
    - Ходив, ба­рин, на ку­пальню по­ди­ви­тись.
    - Твоє мес­то в ко­нюш­не. Сту­пай! - грізно ска­зав він і од­вер­нув­ся.
Sez Ukrain ädäbiyättän 1 tekst ukıdıgız.
Çirattagı - Голодна воля - 3
  • Büleklär
  • Голодна воля - 1
    Süzlärneñ gomumi sanı 7619
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1464
    24.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    33.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    39.6 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Голодна воля - 2
    Süzlärneñ gomumi sanı 7582
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1394
    27.0 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.6 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.2 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Голодна воля - 3
    Süzlärneñ gomumi sanı 7454
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1448
    26.6 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    35.9 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Голодна воля - 4
    Süzlärneñ gomumi sanı 7372
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1349
    26.5 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    42.8 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Голодна воля - 5
    Süzlärneñ gomumi sanı 7551
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 1420
    25.4 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    36.3 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    41.9 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.
  • Голодна воля - 6
    Süzlärneñ gomumi sanı 2541
    Unikal süzlärneñ gomumi sanı 702
    33.3 süzlär 2000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    43.4 süzlär 5000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    51.2 süzlär 8000 iñ yış oçrıy torgan süzlärgä kerä.
    Härber sızık iñ yış oçrıy torgan 1000 süzlärneñ protsentnı kürsätä.