В Путах Шайтана

  В ПУТАХ ШАЙТАНА
  Нарис
      Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.
      Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:
      - Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…
      Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.
      Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.
      Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.
      А далі бу­ло мо­ре.
      Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…
      З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.
      Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.
      Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.
      Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:
      - Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..
      Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.
      Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.
      Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.
      Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.
      Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.
      Дівчина хлю­па­лась у теплій воді, ко­ли враз, гля­нув­ши на при­бе­режні оселі, во­на так і зак­ляк­ла, зігну­та й зацікав­ле­на. Те, що її заціка­ви­ло, бу­ло не що інше, як троє осідла­них ко­ней під ґанком вілли, а ко­ло них та­та­рин-провідник, ви­ди­мо, че­кав на ко­гось. Та ось од білої стіни бу­дин­ку одділи-лись дві жіночі пос­таті, тонкі, ви­сокі, мов мо­лоді ки­па­ри­си, і підійшли до ко­ней. Тут Еме­не не вит­ри­ма­ла, вис­ко­чи­ла з во­ди і без капців, мок­ри­ми но­га­ми, пе­ребігла подвір’я, зляг­ла на тин і ціка­во вис­та­ви­ла го­ло­ву з-за де­ре­ва. Сер­це в неї тьохну­ло: во­на пізна­ла Сеп­та­ра - кра­су ку­чук­кой­сько­го па­ру­боцт­ва, зав­зя­то­го провідни­ка, об­раз яко­го бідна дівчи­на дов­го но­сить у серці, хоч не сміє й очей звес­ти на свій іде­ал, як се й прис­та­ло по­рядній та­тарській киз. Але ти­хо! Ось жінки підхо­дять до ко­ней. Сеп­тар підстав­ляє до­ло­ню, жінка кла­де на неї но­гу, злег­ка тор­кається до йо­го пле­ча і, мав м’яч, вис­ка­кує на ко­ня… Тц… тц… тц… кру­тить го­ло­вою Еме­не і чує, як га­ря­ча хви­ля крові б’є їй до сер­ця й го­ло­ви.
      «Алла-алла! - ду­має Еме­не. - Ти спра­вед­ли­вий, але чо­му невірним жінкам кра­ще жи­веться на світі, ніж пра­вовірним?..»
      Грішні дум­ки пу­та­ються в го­лові у дівчи­ни. А нині Бай­рам, а нині свя­то! До­сад­но дівчині, що до неї прис­ту­пає шай­тан, і нашіптує не­по­добні дум­ки, і хви­лює діво­чу кров… Він при­ко­вує очі її до то­го місця, де пе­ред хви­лею ба­чи­ла во­на ми­ло­го й та­ке не­подібне до влас­но­го жит­тя, і во­на не мо­же одірва­ти їх, хоч уже нічо­го не ба­чить там, опріч спустіло­го місця пе­ред ґанком вілли…
      За кілька хви­лин ту­потіння кінських ніг по твердій до­розі збу­ди­ло Еме­не з за­ду­ми. Дівчи­на стре­пе­ну­лась, сквап­но прис­ко­чи­ла до час­то­ко­лу на дру­го­му кінці подвір’я і при­па­ла ли­цем до шпа­ри. Сер­це в гру­дях тріпа­лось, як ри­ба в руці, а очі по­жад­ли­во за­хоп­лю­ва­ли клап­тик до­ро­ги, що виднілась у шпар­ку. Але ще пус­то на до­розі, не­ма ніко­го. Та ось за­дудніла зем­ля - і по­ка­за­лась ка­валька­да; по­пе­ре­ду жінка в сіро­му, а за нею жінка в синьому; по­руч з ос­танньою їхав Сеп­тар.
      Емене так і їла очи­ма провідни­ка. А він, кру­то упер­шись ру­кою в бік, ви­пи­нав зо­ло­том шиті гру­ди і зух­ва­лим хи­жим пог­ля­дом ог­ля­дав жінку в синьому… На йо­го глад­ко го­ле­но­му, чер­во­но­му й блис­ку­чо­му, як стиг­лий помідор, ви­ду, що виг­ля­дав з-під круг­лої з зо­ло­тим вер­хом ша­поч­ки, ма­лю­ва­лась за­ро­зумілість з одтінком пре­зирст­ва до жіно­ти, яка свідчи­ла, що він доб­ре розібрав смак провідницько­го жит­тя, та що не од­на мос­ковська «ба­ри­ня єго лю­бил… ден­га да­вал», і що він на ті «ден­га гу­лял». Еме­не лю­бу­ва­ла­ся йо­го міцним, здо­ро­вим, як огірок, тілом, тісно за­тяг­не­ним в тон­ке сук­но, йо­го на­хаб­ним пог­ля­дом, який прий­ма­ла за оз­на­ку сміли­вості й ли­царсько­го ду­ху. Він зда­вав­ся їй яс­ним міся­цем, що од­бив­ся в морі її сер­ця та прос­тяг блис­ку­чий шлях до щас­тя.
      Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.
      Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:
      - Кєпек!.. [Со­ба­ка (та­тар.)]
      І, сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.
      Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.
      «Кєпек! За що кєпек? - ду­ма­ла во­на. - За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»
      Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шай­ган нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!
      А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.
      - І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…
      І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.
      - І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.
      Та Еме­не не слу­хає.
      Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.
      А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.
      А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині, і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.
      - Емене! Кель мун­да!.. [Йди сю­ди! (та­тар.)] - роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.
      Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.
      Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:
      - Карош… ка­рош урус…
      Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.
      Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.
      - Кушай, урус… ку­шай! - прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.
      Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.
      І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.
      Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.
      День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.
      Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.
      - Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.
      - Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.
      Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.
      Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.
      Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.
      Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…
      
  ***
      
      В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.
      У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та [Семіна­рист (та­тар.)] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.
      Усі мов­чать, усі по­важні.
      Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.
      Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик [Ка­за­нок (та­тар.)] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…
      Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.
      Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…
      Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.
      Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія [Горілка (та­тар.)], крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»
      І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.
      Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.
      Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!
      І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.
      У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.
      Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.
      Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.
      «Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»
      І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.
      Однак во­ни мов­ча­ли.
      Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:
      - Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..
      І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.
      Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:
      - Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:
      - Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…
      Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:
      - Кєпек! Ас­ма кєпек!.. [Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)]
      Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.
      - Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.
      Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…
      Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:
      - Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.
      Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…
      Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.
      Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…
      
  28 вересня 1899, Чернігів