Latin

Жовтий Князь - 08

Total number of words is 4344
Total number of unique words is 2279
25.3 of words are in the 2000 most common words
36.4 of words are in the 5000 most common words
42.5 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Селянин до «тисячника» байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей — картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи — сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні, якою обернувся недавній храм,— а був чистий, мов зірка.
Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:
— Осьде він !
— Як звуть? — удає неуважність Отроходін. Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого взяли. Помовчу.
— Тебе питаю, як звуть? — раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.
Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів. Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життьовій смузі. Один помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів — на свій кістяк; обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту душевну в пристиглому погляді.
Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Щікрятова.
— Як його звуть?
— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.
— Он як!— протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки.— Так він злісний...
Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. «Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково».
Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.
— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.
— Хто свідок?— питає, для судового значення, Отроходiн.
Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.
—Негайно здати чашу!— призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім'я з тобою.
 — Його жінка з дітьми втекла,— повідомляє Шікрятов,— я сьогодні взнав.
— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши,— не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім'ю.
 Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну»
Тупотом набіг на селянина і закричав:
—Чого відхитуєшся! Де чаша?
Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.
Знов викриком допитувач різав слух:
—Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.
Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:
—Кажи, поки дійду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п'ять і виб'ю душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?
 Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.
 Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільїраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить;  або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.
Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.
— Розворуши!— звелів Шікрятову.
При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.
Шікрятов і напарник — «сива ушанка» — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.
Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас! Погас!»— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.
— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?
Пождавши марно, міняє голос:
— їсти хочеш, і сім'я теж. Я нагодую!— Повернув обличчя до гурту і звелів: — Мішок пшениці!
Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.
— Скажи, де чаша, — мішок твій!
Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».
Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.
Допитувач сказав до підручних:
— Борошно принеси!
Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув... Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — «папка»; можна б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, — тільки здогад проблиснув: «Це підстроєно наперед, мене погубити...» Заморочилися думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гiлка, що надломилася і зів'яла.
Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а вiдзначив собі: «Подіяло! З'явиться сам і проситиме». Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.
Отроходін подав нетерпеливий знак видалення: кінцями пальців.
Поведено хлібороба за двері і, через східці, кинуто на сніг, i його шапку — слідом.
Від холоду він очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як каліка. Підводився потроху, спершу на коліна, потім і на весь ріст. Заточуючись, похилив через площу. Від морозного повітря і снігу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: біль притих...
«Мабуть, я переступив якусь межу — легший зробився».
Все думав: казати жінці про допит чи ні? «Помовчу, бо за мене душею болітиме».
Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помітив: на крик прямували iнші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається Серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:
— Убийте мене! Убийте мене!
Не питаючи нікого, Мирон Данилович підійшов близько до глядачів, один з котрих пояснює:
— Кажуть сусіди, що тут проходили,— її сім'я все макуху їла і стала примішувати бадилля, назбиране з осені. Молодиця блекоти через силу наїлася. І чоловіка пригощувала до зілля, він їв, хтозна що з ним зробиться,— може, те саме буде. Чи не одвести її додому? Уб'ється тут або скалічиться, як не замерзне на снігу.
— Одвести! А чого ж? Одвести додому, і все!— раптом з настирливістю, несподіваною для себе самого, заговорив  Мирон Данилович до глядачів. — Берімся, поки не замерзла!
Пішли назустріч молодиці, до дерев на розгородженому дворі, схопили її за руки вчотирьох і ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи кричма, щоб зразу вбили її,— ледве змогли довести до порога. Вже не розуміє, куди ведуть.
Перейшли гурбою через сіни і відчинили двері: побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп'я від сорочки і дивинся шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жаско спотворена.
Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! — і готує їжу на сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж.
Один з дядьків, які ввійшли слідом за першим, скрикнув:
— Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.
Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодиці з своїх пальців; інші також до порога відсахнулися, злякані, але ніхто з хати не виходив — стоять всі, ніби примерзли на глиняній долівці.
Молодиця, як попереду, блукала зором і не розуміла нічого, що сталося. Зовсім безтямна і знесилена, опустилась — лягла долі, зразу ж тут, коло ніг свого чоловіка: помучившись хвилину, вмерла. А він уже не жував; ковтнувши що було в роті, так і застигнув: не збагне жінчиної смерті і власного стану. Враз він рвонувся з місця, впустивши ніж, і, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян біля порога і вибіг надвір. Навіжено погнав під хуртовиною, мимо стовпців, що зосталися від воріт. Дядьки — за ним, але не збіжать, не доженуть ніяк. Він мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи і миттю схоплюючися.
— Доженім, бо десь упаде і замерзне!
— Не побачить ніхто, де впав...
Підбігав з дядьками і Мирон Данилович, вкрай захеканий; всі хотіли таки впіймати скаженця — не дати йому згинути на снігу. Були слабі; стишувалися, відсапуючи, і аж хрипіли.
Версти завіяні, вже не видно втеклого! — так забіг, що ні догнати, ні примітити. Постояли люди, обліплені снігом, і назад вернулися, схиляючи голови під хуртовиною, до того вморені, що всилу ступали; ніхто слова не вимовить.
Біля села, на стежці, рідко протоптаній, лежав чоловік, виставивши праву руку вгору; і завія всього притрушує. Спинилися люди, що після ловлення безумця тяжко дихали.
— Вже переставився! Вже готовий,— сказав один селянин і, знявши шапку, перехрестився, за ним інші. Другий з гурту додав:
— Поперед нас потяг стежку і нас піджидає.
Сказав дядько так і раптом упізнав покійника; здивовано вигукнув:
— Це ж Лук'ян, що голосує «за!» Дивіться, рука піднята!
Приглянулися всі і ствердили:
— Він, він сам і ніхто другий.
Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.
— Значить, голосує! — озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про це слова більше не вимовив.
Ледве всміхнулись.
— Прибрати б його,— заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.
Інші огірчено відказали:
— Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде.
Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайнiх хат, коли враз — від степу тупіт...
Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.
— Підождіть, люди!— позвав хтось, наближаючись, і поічили всі зовсім невідомого.
— Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, — я нетутешній, з приселка Ситнягів...
— Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!
— Скоріш пісок на цеглині вродить.
— У крука легше випросити...
Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов заніміли: дивляться на ситнягівця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що.
— А-а! Так і досі не дають, — простакувато протяг прибулий: чолов'яга з різкими і відхиленими рисами небритого обличчя: він в низькій шапці і в ватянці, весь біло обпорошений. Я чув, багато хто збирається завтра туди.
— Даром збираються!
— Хіба, що ноги позичені.
— З шилом по медок...
Чолов'яга огризнувся:
—  А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.
— Їх торкнеш!
— Там з гвинтівками і лозиняками.
— Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси...
— Як багато збереться, мурав'ї ведмедя женуть.
— Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмідь.
Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб, та — як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести борошна і зразу ж сховати. Він сказав:
— Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.
— Серед ночі? — питає прибулий. — Рано вдосвіта теж можна.
— Не знаю, чи можна, — вагається Мирон Данилович.
Дядьки відходили, кожен на свій куток.
Прибулий сказав до Катранника:
— З вами пройду через вулицю...
На пустельному перехрестку заговорив суворо, ніби наказуючи:
— Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно — смерть. Нехай пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!
Викрикнув і пішов під завію.
Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! — якби так спочатку. Бо вже люди — як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові, всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? — я по картоплю йшов, і то перед світом.
Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.
Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються — б'ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.
Ось — свiй двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров'ю зв'язані: мати його і син,— в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути,— стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.
Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! — хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.
В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо — ніби кістками розбитий.
Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.
Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього — похід на млин. Можна і післязавтра вирити запас.
Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! — від всіх, кого вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить — дякуватимуть, а ні — прокленуть. Гляди, зостався в родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він — сім'я теж, себто: я вб'ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці видний — для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба...
Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець, упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу — рідкого, аж синюватого.
15
Починало бліднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточі — їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. «Чутка обійшла через довірених!» — подумав він. Простували дорогою, потім звернули в занесений і неходжений степ: здоровіші протоптували стежку через сніг, який під повівом потеплілого передсвітанку злягався, тримаючи рівні сліди. В кожного костурець або кілок, вихоплений з недопаленого тину, і також — мішок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбір:
— Одна смерть, хоч і смирно дихатиі
— Це сліпі в колисках бачать...
— Хліб пріє на зсипках і згнива: просто в грязі, під дірявим брезентом.
— Не ціпків треба, а чогось другого, бо ні прілої зернини так не дадуть.
— Всі зуби виставлять. Якби нас більше, — сусідські обіцялись...
— Будуть! Підняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати і зразу розбігтись нарізно.
— А що якби з сім'ями, з дітьми опухлими поїхали і стали в сніг під Москвою, не відходили, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! — поможеться чи ні?
— Кому ж. поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію; завертають! Там серця нема — камінь під ребром. Сюди прислали своїх: цей страх робити.
— Я з жінкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна і назад. Нас багато, хіба всіх зловлять? Не встигнете нічого, — перечить жінка, — ті з гвинтівками, постріляють. А я кажу: дехто таки доб'ється до хліба. Ні, — говорить вона, — ті такі люті, що всіх покладуть, і ти б зостався дома; страшно мені. Відмовляю їй: одна смерть — сидимо сумирне дома чи пробуємо хліб забрати. Все повторює жінка: не йшов би, не скінчиться добром; якби на початку голоду рушили, взяли б, а тепер і людей рідко, — вже повимирали. Я їй вичитую: хіба можна дома сидіти, коли всі йдуть? Знаю,— сказала вова з сльозами, — тільки чує серце, що нічого не буде, крім біди.
Переказав суперечку селянин і замовк; сусід докоряє:
— І так. досиділись. Не зуміли зразу зібратись, тепер ходiм, бо виморять, як комашок!
Мірон Данилович певен: будь жінка дома, не пустила б сюди. Коли ж сам зостався, не сміє відмовити — не буде виправдання, бо ні жінчині сльози, ні просьби дитячі не спиняли, а сидів дома. Була б ганьба тяжка. Мусить іти: і не ради честі самої, але з конечності — також! От нічого в місті не здобудуть і вернуться такі голодні і зморені, що похворіють, тоді без харчів — хто видужає? Мерзлої картоплі мало, гляди, і ту хтось вигріб. Півзими, до перших бруньок треба перебути, а вже, крім решток лузги і пшона в вузлику, нічого немає. Страшний край життя, мов прислон при безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є хліб — треба брати його: сьогодні, негайно, і можна продержатись...
Мряка, що облягала сніжний простір, почала розточуватись, як розірвана намітка на окремі невстижимі волоконця. Вони помалу відмирали, відступаючи перед сірою виднотою з східного обрію. Небо — в сивих хмарах, повних тіні.
Похід хліборобів розділився на окремі течії; від сусіднього села теж кілька потоків людських сунуло через сніг. Обидві сторони, зустрівшися, постояли трохи і повернули в напрямку до млина.
Щодалі, все дужче розділялися стрічки того спільного руху — на ряди, ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсім розпорошена, темно-сірими постатями всіяла степ, що виднів і ставав, проти хмар, білий, як березова кора, і рівний, як празникова скатерть на столі: без видимого кінця.
Рухалися селяни через холодну просторінь в одну сторону, однією думкою, про яку свідчив мішечок чи його подіб'я різного роду в кожного.
Кволо починався рідкий сніжок і скоро стихав. Надходячи до млина, людський рух звужувався в передніх низках, як хвилях, що повинні навкруг обгорнути прибережний камінь.
Степ, ніби рівний, але для хідця приберігає численні горби і пагорбки, рівчаки і видолинки, вимоїни і менші скривленості грунту, вкриті в сніг.
Мирону Даниловичу випав, як нарочито, безперервний збір нерівного місця, що виснажував серце і роз'ятрював досаду. Поки доплуганиться чоловік, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити в млин. Або — перші вхоплять, а пізніших обаранить варта, прислана на підмогу: вистріляє чи арештує.
Невиголоджений, він би випередив багатьох, — сьогодні ж, охлявши, відстав і мляво борсається в сніговинні.
Із-за горбів млина не видно: дряпайся або виходь навскоси. Скрізь сліди; тут походжено і зрито сніг і землю в розшуках городини. Зайшла тривога: і до кагату теж можуть добратися, хоч то — в другу сторону від села. Але скоро сподіванка здобути борошно знов заполонила серце. Відчував селянин, що він інша істота, ніж був, виходячи з двору. Тепер ніби повідь виносить в обшир, проходжений людьми. Недовідома досі почуттєва пружина запанувала над його намірами, мов закон. Якби спитали попереду про її присутність, він би плечима знизав з дива: про що спитали?— не знає. Вона взяла собі, проти хвилювання, всі рушії свідомості, мов видноти, звідки обкинулося значення в довколишній світ, щоб відати його чоловікові, будучи собою. Здаеться, дужча, ніж сама воля, якраз стала на місці неї і діє однаково, з необхідністю і також з надією, що тут — порятунок для всіх в хаті. Страшно багато це означає для душі, що замкнута серед глухої покинутості, і тільки той милий острівець зберіг радість: від бачення при спільних вікнах, де поділено також нещастя в дожиданнях. Як гніздо птахові, там схоронок для серця і майбутність його; і так — кожній з темно-сірих постатей, що мовчки поспішали до млина. Не здобудуть хліба, — знищиться світло життя: тобі і гурткові рідних істот, при обмерзлих дверях.
Вибравшись на рівнину, Мирон Данилович загледів на млині прапор. Червоність підсилена проти сніжного обширу, дико горюча, враз привіяла грішну погрозу і стала нею зростати відчутно, вже як хижість, розлючена до того, що от метнеться вчинити біду в цілому житті. Миттю ж і пригасла нею, додавши селянинові до нетерпеливості пекучий острах. А люди йшли і йшли безупинно. Близько млин.
Спершу сторожа біля брами, побачивши селян, тільки трохи ворушилася. Ждала, з гвинтівками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невідомо: чи то — неслухняний вихід, чи, можливо, сільські керівники кудись переганяють населення через степ. Вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства: не могла відразу збагнути, що супроти його волі виник вихід. Як дотямила, похопилася з надмірною сполошеністю збивати.
Боючися зброї селян, одні вартові зникли за брамні стовпи і звідти відкрили обстріл; інші лягли на сніг, де перед ними були горбки: там пристрілювалися в голодних, передні ряди яких почали вже бігти до млина. Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи «обріз», напевно міг би поцілити прищулених вартових і проскочити в двір. Але сторожа з близької відстані розстрілювала безоружних підряд.
Перші відразу впали, вбиті на місці; інші корчилися і стогнали, конаючи, дехто ж, ніби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострілу в грудях і опускався на розкришений сніг.
Напад продовжувався з розгону: підбігали нові ряди, в яких, мабуть, рідко хто усвідомлював, що сталося — так раптово вчинено розправу з передніми. Селяни поспішали до брами, здається, гнані завією, дужчою ніж страх. Діяла відчайність громади в безвихідді її, приреченої з сім'ями на спін, коли перед очима — будівля, звідки можна брати свій хліб: близько вона... кожен, хто поспішав до брами, надіявся вбігти туди і насипати собі повно борошна в приготовлений мішечок. Бо вернутися з порожніми руками, це — болюча загибель, як досі.
Слідом за передніми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так підбігла, що постріли з гвинтівок не могли її всю покласти, — через декілька хвилин люди, охоплені розпачем, прорвуться в двір.
Але збройні «круки», як їх називав брат Прокіп, вискочили на браму; досі, причаївшися, стояли по обидва боки її, за огорожею. Начальник із-за стовпа визирав і примірявся, коли треба спиняти найгустіший натовп. Визначивши мить, він подав знак і враз бігцем винесено ручні кулемети «дегтярьови» до передбрам'я: вправо і вліво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий кулемет почав бити з ворітної протулини. Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий — від більшого. Вартові, як охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів.
Мов косарі-крадіжники, поспішаючи, кладуть колосся чужої ниви, так кулеметники стріляниною косили ряди селян. Білу поверхню вкрили собою снопи, звалені завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав сніг, коли стогін останнього болю пройшов крізь безгоміння поля і наповнив той світанок.
Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали сніг і дряпали промерзлу землю. Дехто пробував підвестися, щоб вийти з місця погибелі, — того дострілювали, і вже падав назавжди. Без милосердя косили навіть тих, які, не дійшовши близько, спинялися і стояли приголомшені: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не думали, що також їх, далеких від брами, вбиватимуть.
Розстріл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в сні — як марення, коли вмить повиднівся один з односельчан: кількома рядами попереду пішов близько до брами. Його поранено, і впустив ціпочок, тонкий ціпочок, яким нікого не можна ні вбити, ні скалічити... Впустив і стоїть, мов прислухається: що таке? Що — коло його серця? — ніяк не зрозуміє. Але відчуває: далі вже не піде, — трохи відвернувся від млина, блідий, як сніг, на якому стояв. Кров збігає з .кутика вуст. І більше, мабуть, з відрухів душевних, ніж з розмислу, виразив побажання своє. Підвів порожній мішечок, різними клаптями полатаний, що виразно прозначилися — руді і темні, — підвів однією рукою мішечок і держить, а другою рукою сам на нього показує перед вартою і після того відводить в напрямі села. Хотів сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селі, бо мруть, а я не винен, я можу і так згинути... То для них мушу взяти: ось — у цей мішечок, Раптом розлігся черговий постріл і селянин упав; один тільки короткий рвучкий рух відбув ліктем, і кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила сніг і облила мішечок, мовби показуючи відповідь: он що дано тут для тебе і твоїх дітей! — дано в мішечок: неси, коли піднімешся.
Дальні трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що там — розправа над безоружними.
Одна недостріляна ланка ближнього ряду повернулася і побігла назад з останніх сил, — тоді, захоплені її рухом, почали швидко відходити рештки.
Відступ обернувся в безладну втечу; люди металися по степу, без перерви.
Куля поцілила Мирона Даниловича в бік: під плече. Він, взявши костур в ліву руку, притиснув виразку — правою, просунутою під ватник. Поспішив назад і знайшов свої попередні сліди на снігу. «Могло в серце влучити!» — все повторював собі, перебігаючи через видолинки і обминаючи горбки. На западистій дорозі кулі проминали вгорі: поки віддалявся від млина; потім стали рідші. При горбовинах, пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тільки міг. Через високу згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далі відходив глибокою вимивиною і міг навіть спочинути.
Спершу кров викрапувала крізь одежу, а згодом запеклась. Навіть біль притих, що дивувало Катранника. Тоді ж, коли він різко рухнув лівою рукою, — враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався він: прострелено наскрізь: куля вилетіла, і виразку можна загоїти без лікаря.
Стрілянина вщухла. А скоро потрусив сніжок. «Ще б не збитися і не наскочити на кулемет!» — боязко подумав чоловік. Хуртовина, зненацька набігши, не завіяла дуже і скоро вгамувалась.
До села близько, а чує Катранник: неспроможний далі ступити; притуляється до стіни безверхого сарайчика — віддихати. Закривши очі, побув як у сні, щоб через спочинок перемогти неміч і спинити морок перед очима. Втома, ніби чад, зробила недужим і треба виповітрити її з крові, бо, крок підрізавши, звалить на сніг. Таки пересилив її Мирон Данилович. Розкрив очі, що слабували з недокрів'я, і обернувся поглядом до степу. По білості сніговій темніли одягами люди: жертви домагання; мов крихти гречаного хліба на святковому обрусі.
Дивився недужий — болісно було на серці; і ніби сам теж серед неживих: уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелі. Тільки тінь його істоти пробує відійти від рудої стіни, так трудно! — з гіркими зусиллями в кожному кроці. Крізь недужість, як полон, примарюється щось від вирішеності, ще невідомої, але вже відсвіченої в глибині відчуття.
Всилу добився до хати; впав і, накрившися старими одежинами, заснув, як в домовину покладений. Ні сновиддя, ні чуттєвих примар! Тільки, здається, неозначима і неформна струна, провівшися в обширі, все беззвучно тремтіла: з неспокою, що супроводив сон.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Жовтий Князь - 09
  • Parts
  • Жовтий Князь - 01
    Total number of words is 4257
    Total number of unique words is 2378
    23.8 of words are in the 2000 most common words
    33.9 of words are in the 5000 most common words
    39.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 02
    Total number of words is 4259
    Total number of unique words is 2411
    22.7 of words are in the 2000 most common words
    32.8 of words are in the 5000 most common words
    38.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 03
    Total number of words is 4333
    Total number of unique words is 2323
    25.1 of words are in the 2000 most common words
    34.7 of words are in the 5000 most common words
    40.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 04
    Total number of words is 4370
    Total number of unique words is 2401
    23.5 of words are in the 2000 most common words
    33.5 of words are in the 5000 most common words
    39.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 05
    Total number of words is 4406
    Total number of unique words is 2329
    26.0 of words are in the 2000 most common words
    36.8 of words are in the 5000 most common words
    43.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 06
    Total number of words is 4419
    Total number of unique words is 2305
    25.4 of words are in the 2000 most common words
    35.8 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 07
    Total number of words is 4372
    Total number of unique words is 2437
    22.7 of words are in the 2000 most common words
    33.9 of words are in the 5000 most common words
    40.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 08
    Total number of words is 4344
    Total number of unique words is 2279
    25.3 of words are in the 2000 most common words
    36.4 of words are in the 5000 most common words
    42.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 09
    Total number of words is 4502
    Total number of unique words is 2394
    24.3 of words are in the 2000 most common words
    34.6 of words are in the 5000 most common words
    39.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 10
    Total number of words is 4391
    Total number of unique words is 2348
    23.8 of words are in the 2000 most common words
    34.6 of words are in the 5000 most common words
    40.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 11
    Total number of words is 4340
    Total number of unique words is 2329
    22.3 of words are in the 2000 most common words
    32.3 of words are in the 5000 most common words
    37.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 12
    Total number of words is 4347
    Total number of unique words is 2405
    22.3 of words are in the 2000 most common words
    32.2 of words are in the 5000 most common words
    37.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 13
    Total number of words is 4449
    Total number of unique words is 2335
    25.1 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    41.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 14
    Total number of words is 4494
    Total number of unique words is 2281
    26.2 of words are in the 2000 most common words
    38.0 of words are in the 5000 most common words
    44.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 15
    Total number of words is 4565
    Total number of unique words is 2265
    25.4 of words are in the 2000 most common words
    36.8 of words are in the 5000 most common words
    42.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 16
    Total number of words is 4415
    Total number of unique words is 2379
    23.4 of words are in the 2000 most common words
    34.1 of words are in the 5000 most common words
    39.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 17
    Total number of words is 4522
    Total number of unique words is 2335
    24.5 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    41.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Жовтий Князь - 18
    Total number of words is 961
    Total number of unique words is 650
    37.6 of words are in the 2000 most common words
    46.2 of words are in the 5000 most common words
    51.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.