Жовтий Князь - 01

Василь Барка
ЖОВТИЙ КНЯЗЬ

Роман
----------------------
1
Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.
А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! — як не гроші, так хліб.
— Мамо, скоро? Я на майдані підожду.
— Скоро, — чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.
— Миколи і Андрійка нема.
Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: «Квітко моя!» — і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць — любим серпиком.
— Скоро скінчу, стій! — стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.
— Може, я не піду? — несміливо питає Оленка.— З мене сміятимуться.
— Хто ж?
— Учні і вчителі: всі.
— Нерозумний сміх і грішний.
— Вони глузуватимуть!
— Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.
Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.
І стерпіла! — як завжди.
Хмуриться мати.
Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» — сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.
Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.
Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? — хоч кричи, не поможеться; «вони» сильніші.
Обличчя в неї — з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх .повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами — в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.
Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства.
Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, «дурна дитина в вас»,— Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою,— що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому — треба.
Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! — роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося.
Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями — як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря — жила в хаті, дивна тихістю.
Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини.
І якраз лихо! — причіпливі повели чоловіка і невідомо що буде.
І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою.
Згодиться; чого ж на майдані стояти?
— Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда — ніколи.
— Де буде?
— З людьми, що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.
— А ми — де?
— Коли достойні, з ними.
— Як там живуть?
Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа — безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть.
— Того не знаю, але — щасливі.
— Де?
— Оленко, все питаєш, а я не знаю.
— Мабуть, високо! — як птахи. Де дінуться від дощу?
— Це над дощем і зірками.
— А що їсти?
— Нічого не треба.
— І хліба?
— І хліба теж — ні.
Оленка дивиться в вікно, думаючи.
— Я вже знаю! — так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.
— Не розлучаться?
— Хто?
— Всі — родичі.
— Як любитимуться, то — ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.
— Де?
— Невидима і коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис — в округлих і нерівних літерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом — «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.
Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит — в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулямі; дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни — радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! — удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.
— Дай зошит!
Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю. Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні — ліпші, ніж празниковий візерунок.
— Гарно! — сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.
— Ну, вже! — сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до Оленки:
— Гожа! — хоч на заручини, а нехай не наврочу...
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.
— Чого в сільраду ведуть?
— Чого ж? Хліб правити — останній. Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли.
— Біда на всіх! — журиться тітка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари — присохлу вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.
— Снилось мені,— оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи,— що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? — кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці... Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон — до чого воно?
— Недобрий! — згоджується Дарія Олександрівна. — В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.
— Одягнуть. Недобрий сон! — звіку такого не бачила. Де ж хлопці?
— На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать.
— От ворожа твар!
— Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві!
— Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.
— Біда; і вчити треба, бо знидіють.
— Треба! — згоджується тітка.— Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нічого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! — вночі збудять, і прокажу.
2
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.
Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: «Страшний, ох, страшний! — твердить він собі в думці.— Такий переступить».
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро — ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх. На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч щоі» Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений — аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.
Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і вкінці — «корчування».
Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить».
— Зламаєм опір і гнізда зметем! — промовець підвищує виголос до дзвінкості; земля здригнеться, так зметем з лиця.
Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття — до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.
— Трудящі, борючись під прапором!..— карбує Отроходін.
В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима.
Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай — чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. Кип'яч варити — в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу.
Постанова є — і виконай! Вона в портфелі, під мідяними заклацками, коло руки. Дужча, ніж ваша впертість.
На прийомі в столиці один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлібоздачі? Керівник, який досі поскіпано жовтів, з міною суворо-офіційного державця, і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних вусів камінно-повільні речення, тут сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що Отроходіна пройняло остиглістю... «Нечисто!» — метнулась думка про «хазяїна», очі якого глянули потім, спинені, з крижаною рудістю, ніби зимнооердна істота старовини, оживши, крізь них загрозилась.
Отроходін, від недовір'я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвідомості і слухав відповідь, як канон на гранітній сторінці.
— Взяти хліб з мертвих — весь!
Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогі викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війни.
Він знає: хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. «Подумаєш! — царі... Жуки з поскорузлими мізками: а глядять, як шляхта: на кого?»
З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази гострої відрази, очі — з огниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів.
У погляді одного, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись.
Перевірити: притаєний! — з «індусів»; навколо таких, як правило, гніздиться опір.
Отроходін, звично зв'язуючи вислови, придивляється до видовженого обличчя в різкій світлотіні з вікна. Брови підняті, ніби здивовано, хіба — від терпеливості? Очі сірі, трішки блакитнясті: в терпких посвітах.
Щось, захоплюючи горючістю, рухнулось Отроходіну на серці і він скипає; говорить суворо — в очі коло вікна.
Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду — середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність: Катранник. Враження буденності підсилено, бо небритий: в неділю схопили нагло. Череп вимірився в височину, з записками, що коло русявої чуприни біліли над обпаленістю чола і видовженого обличчя. Аж сивими, на дні западин, виглядають очі, хоч вони з проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені крайцями вниз.
Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер білясту, з рештками початкового барвлення біля коміра, закривав піджак неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу.
Катранникові видно в вікно: стоїть підвода, кінь зіпрілий — на прив'язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи... «Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович.— Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим».
Дядьки принишкли, як часом соняшники під грозою, ще на півнеба нависла і цілить стрілами в беззахисний збір. Грозить обома руками Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях.
Долонями вдарив об стіл з огнистою накривкою:
— Зробимо, як з ворогами,— в разі невиконання! Відповідатимуть і сім'ї...
Застиг. Скеля! Партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в захист Отроходіна. А впроти — гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина.
Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так під час турення в колгоспи. Штовхнуть на північ, плачів повну, як і снігів.
Проминувши коня, зір стрічає далеко і протиставне до сонця,— ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папір.
«...Нам зображення,— думає Мирон Данилович. — Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки — смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять».
Недвижне біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько — тополі вряд, мов свідки або приречені.
Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси — тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! — виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! — хто пожаліє, як нас не буде».
Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно — звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщикн, як вовки овечим криком... I неділя пропала — золотозубий обгавкав світ».
За вікном кінь ловить бадилину.
«...Бач, мудрує. Ні, дарма! — губи короткі проти загорожі».
Катранник зустрів позирк промовця: пронизливий!
От відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або — загибель.
Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здасться з ворожнечі!
Катранникові — такий розпач, мов нерви сповнені гіркими іскрами. I враз відгоріло. Найтихіша мирність прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до промовця, після незміренної відрази.
Отроходін вирішив миттю, що селянин «плохий», можна вивернути. В непокорі криється м'якість. А чомусь розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до селянина. Густо-брунаті поверхнею, вони — без звичайної о прозору, їх мовби щось випинало зсередини в тверду застиглість, як часом буває в відважних осіб, холодних нервами.
При владності Отроходін, якій неодмінно приналежить, куди б не було! — рушить зразу в крайнощі.
 
Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовій межі здавна лежав світлий камінь: ознака розділених власностей, довірніша, ніж правничі папери. Бо взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другої о, означаючи закон — для білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну. Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гірко на думці в Мирона Даниловича: «Хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші, і переллють сльози в золото, наситять жадобу».
Склавши висновок, Мирон Данилович одвів погляд від промовця. Говори! Твоя справа на місяці показана.
Кінь натужно здобува бадилину; всією шиєю тягнеться, протуляючи губи між дошками, але і ця спроба марна. Вимучений і зголоднілий, стріпував гривою від злих мушок,що лiзли в очi
 «...Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі — заморили в роботі, а щоб кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель,— ну, діждались!»
Отроходін скінчив. Несподівано виштовхнувсь наперед, з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь: також і злеглі пучечки волосся були схожі на пір'я, в нерівних стрішках.
— Можна спитать? — звернувся він до хмурного Отрокодіна.
Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж — подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням:
— Хто ж діти візьме?
— Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.
— Дитинячі діти! — з відчаєм закричав дядько.— Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо,— хто?
Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін:
— Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть — куди? Хліба нема: вже забрано. Отроходін скипів, скипів неймовірно:
— До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух— дядьки посунули до дверей.
3
Тин, як розділковий ряд, до якого припав від сільради трикутник шпоришів, а напроти — здичавілий сад, його,. скажені нетрі.
 Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.
Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.
Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там — дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору — ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він але підійшов найстарший і потягнув за сорочку — знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку — в протилежний бік — і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:
— Злізь мені заразі — чого посурганився? Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.
Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам'яті! Брала очі, його великі очі і темно сірі, як у матері.
— Що там бачиш? — питає Микола.— Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як — тато?
Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.
Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
— Хліботруси!
— А ми ні: ми хліботруди,— сказав Андрій.
— В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
— Я знаю, хто всякі другі.
— Що знаєш?
— Є хлібопроси, і всякі.
— Добре! — сказав Микола.— Твій горщик здібний варити. А ще?
— Ну, є... хлібоноси і хлібовози.
— Ще — хто?
— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення.
— Звуться: хлібодани! — назвав Микола,— Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
— Хлібобери, чи ні...
Микола поправив:
— Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.
— Пам'ятай,— попереджує Микола,— щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?
— Я мовчатиму
Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» — зосередився на сторінках з обідраними берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі — черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі — платою за дрібні кусники хліба.
Читає і жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його підступність.
Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: «Читай і думай! — чим відплачують нам, забираючи хліб».
Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров'ю відбирає світло очей, ведучи на смерть; він — присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи день.
Андрій побрів через пустош до сараїв,, потоплених між бур'яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі, порожній після висилок.
Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий зв'язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив закуток, що розкривається перед очі. Бачив — з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітне, а рештою — ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! — тільки силою душевною вчуватися в значення чогось більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.
А гурти громадилися біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу, кожен — окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню,— тоді спитався:
— Хто живе довше, ворон чи змій?
— Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!
— Скільки років?
— Багато; від змія залежить. Забув... деякі — сотнями літ. Можу помилитись.
— Ворон скільки?
— Багато десятків. Він потрібніший — прибирати. Є також непотрібні: он!
Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки,— швидкою ходою розділилися в різні напрямки.
А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дітям:
— На смерть вирізнив! Ми — осібні противники.
Зажурений, пішов з хлопцями додому.
*
Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель...» Кілька місяців в уяві — той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. Навіть коли згадати про справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить серце.
При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення — завжди.
Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? — і робити що?
— Ви,— посумував батюшка,— спокусились про звіра.
— Та ні! — перечив Мирон Данилович.— Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
— Не ним, а про нього; це — друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов'ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор...
 
Їдучи дрожками, Отроходін погляда на двори і ображається: чому тисячники звуть пункт призначення — «муходрянськ»? Даремно! Шкодить в зображенні ролі на селі. Коли столиця повна вапняної трути, що повисла в розпаленому повітрі серед цегли, то жити можна тут: зелень і росяні світанки. А зимою полонить столиця! — в завалах снігів і грізній свіжості чистого, мов діамант, повітря, в якому камінь дзвенющою луною віддає кожен тон довкруги. Скрізь відчайні розгони з складністю: в блідо-рожево-сизій мряковинці далечини, підводяться барвними великостями будівлі, древні — з вежами, і новіші — багатовіконні і краснокарнизні. Життьовий дух, поривний і могутній, проймає і людину, і місто в строгості настрою.
Постійно в спогаді Отроходіна — столиця; там народивсь і п'ястуком окріпнув: для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель.
Меткі очі в Отроходіна! Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишніх технічних секретарок обкому. Про її зовсім легенький нахил до бухарінської фракції взнав аж при розквіті в сердечній драмі. Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди простяглася на життєпис.
Приятелі, що коло оргбюро, зрештою, «зам'яли» дрібний прогріх. Ретельність він виказав несамовиту! Крім того, промкнувся в двері двох загадок найглибшого порядкування в «рядах».
Легшу загадку збагнув наполовину; труднішу — тільки до десятої досади.
Половина дивовижно проста: зразу дослідив і звикся Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і кат зна в чому, а тобі ціна в партії — копійка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»! Якщо ж ти — ну, словом, Отроходін, вхопивши цієї струни, виплив до верхів грання і наприкінці відірвався від прозорої тіні.
Інша половина в тих дверях аж надто некришталева, і навіть він, весь небілий, зупинився, вважаючи, що досить.
Що ж до труднішої загадки, то гірко сприкрила: в побудові лабіринту мала постійну лукавість. Ніби грали з тобою в «кішку-мишку». Зробив сюди крок, готувавшись надзвичайно, а успіху нема, бо негайно зверхники пересунули справу в інший напрямок, і видно, що тільки з потреби ставили перепону. Весь час! Незміренна чужість і гостра ворожість приходить — з далекості, роблячи страшний замокі... здається, рідні сосни в тумані збожеволіли б і закричали, обливаючись кровавою смолою.
Дещо він схопив, дякуючи швидкості думки, але вони, «згори», маючи партійний механізм і сніг, змусили приморозитись.
Вивчав їх крючки, і петлі, і підойми, перед якими печінки боліли. Однак без жодного ключа і навіть номера на обідок. Тільки досвід набуто: в полі «парткаверз», як він собі означив. Аж тут можливість і поштовх дано — «просунутися» через низову мережу. Відпочивши від численних неводів, якими дрібна рибка партії відділена від смачних місць, зайнятих рибищами,— він офіційно зрадів нагоді.