Ярослав Мудрий - 3

Сама пiду i в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,
I, може, князь на радощах простить...
Л ю д о м и р
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,
Що люба доня вийде за порiг
I назавжди покине рiдний Київ.
Коли б її затримати вiн мiг...
Але в князiв потреби, бач, не тiї...
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то i звалився в квiтнi снiг
На голову i нам... i Ярославу...
Таке, бач, доню, дiло наше...
 
II
 
З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.
 
М и л у ш а
(зi страхом).
Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).
 
Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.
А н н а
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А снiг який чистенький i не м'ятий,
Яке повiтря свiже i п'янке!
Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.
Весняний снiг в апрiлi - це, мабуть,
Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цiлий рiк метуть!
Щасливиця! Такого мати лада!
По всiй землi iм'я його гримить!
На всi моря його сягає влада,
Норвегiї король! I цiлий свiт
Твоє iм'я з ним поряд повторяє!
Є л и з а в е т а
Оце мене i мучить i гнiтить...
Подумай лиш! Од краю i до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
I скiльки жертв невинних проклинали
Моє iм'я... а це великий грiх,
Його не змить нi каяттям, нi жалем.
А н н а
При чому ж ти! Мужчини всi такi.
Їм лиш давай добичу та походи,
А що десь там чекають їх жiнки, -
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони i б'ються нiби по свiтах.
Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,
Як став король, а не мандрiвний птах,
I будеш з ним в Норвегiї сидiти,
Полотна прясти й колисати дiти!
Є л и з а в е т а
О боже мiй... покинуть рiдний Київ
I рiдний край... Я не знесу розлуки.
А н н а
(зiтхає).
Це справдi зле. Але дiвочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе,
Ох, i мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
I як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це менi неначе гострий нiж!
Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,
Доми холоднi, вулицi бруднi.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,
Не кажучи уже про кавуни.
Є л и з а в е т а
(зiтхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж менi казати!
Де я знайду чудових стiльки книг,
Такi пiснi, як в Києвi у тата,
Що королiв мудрiший всiх земних.
А Київ наш - зелений i прозорий!
Днiпро широкий... кучерявi гори,
Палати бiлi, банї золотi...
Де ще красу подiбную знайти?
I це все кинуть... Тата, отнiй дiм?
А н н а
Та ну-бо, годi! Годi сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди...
Пора, здається, убиратись в шати,
Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!
 
Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.
 
III
 
Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.
 
А н н а
(озирнувшись на Микиту).
Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,
Замiсть шукати долi на конi,
Як iншi мужi славнi i мiцнi?
Чи не тебе вiн покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
I серця жар пiд чорний цей клобук? 1
Дивись менi! Чогось на тебе вiн
Скидає оком прикрим, мов полин.
 
1 Клобук - висока цилiндрична шапка з покрива-
лом. Носять православнi монахи.
 
Виходять.
 
Р а т и б о р
(озираючись на князiвен).
Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?
Колiно нечестивого царя?
Д а в и д
(озираючись).
Ушей тут много зайвих i чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвiр'я наше, поговорим там.
М и к и т а
Нi, зараз я невiльний, бо наряд
Менi дав князь i нехтувать не можу.
Д а в и д
То сядьмо тут.
 
Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.
 
Р а т и б о р
(сiдає поряд).
Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невiльним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
I нечестивих уряди блюдеш.
Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києвi тут бачили тебе
В одежi мнiха, в князя пiд началом,
То радостi iсповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця,
За Новгород великий, город божий,
Чиї вольностi зламав цей Ровоам!
М и к и т а
(стримано).
Менi казать не треба - знаю сам,
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує вiн державу
I Новгород мiцнiє разом з ним?
Р а т и б о р
(обурений).
Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,
На город наш нове звалилось горе:
В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,
Водив полки в якiсь Зирянськi гори,
I кiлька тисяч наших край землi,
Бiля Ворiт Залiзних, полягли.
Д а в и д
(зiтхнувши).
Мої сини погибли там обоє
I тисячi iних хоробрих воїв.
Р а т и б о р
А Ульф живий! I знову Ярослав
Його до пас посадить.
М и к и т а
Вже вiдняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа вiн страшку обрушив лють.
Р а т и б о р
Це все одно! Бо кривд минулих мкого,
I всi вони до бога вопiють!
Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що вiрностi зразок був знаменитий,
Коли човни князiвськi порубав -
Щоб на Русi був князем Ярослав!
А вiн його за вiрнiсть заточив!
Возстань i мсти! Тобi належить гнiв
I местi меч, як сину Коснятина,
Добриничу, наслiднику князiв!
М и к и т а
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цiм станi ворогiв,
Куди мене привiв священний гнiв
I жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем i ховаю нiж -
О боже мiй! - пiд цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! I коли ж!
Коли пiзнав так близько розум дивний
Мудрiшого з усiх земних царiв,
Пiзнав того, хто не лише в добрi,
А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,
Немов насправдi вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив i як би не блукав, -
Завжди мети доходить Ярослав!

Давид i Ратибор пiдводяться.
 
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!
 
Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.
 
М и к и т а
Менi чужий! А хто ж бо дав вам право
Вiд Новгорода всього промовлять?
Хто ви такi? Самотнi i лукавi,
Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород стоїть за Ярослава
I за єдину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
I маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою
Не доведу я помсти до кiнця...
Iдiть собi! I не менi, а вам
Зачинять дверi новгородських брам!
 
Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
 
I н г i г е р д а
Своїм не вiрю вухам! Ярослав
Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв
Удiл наслiдний родичiв моїх!
У л ь ф
(хмуро).
Не тiльки це. Неначе справдi снiг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
I н г i г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,
Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!
Та це ж образа пам'ятi батькiв
Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овiяний вiтрами всiх морiв,
Де слави вiн всесвiтньої зажив!
Нi, з князем я сама поговорю,
Зарано вiн людей тих ображає,
Якi колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.
Звели дружинi, щоб сурмили збiр.
 
1 В i н о - посаг.
 
У л ь ф
Але ж нема Гаральда, i дозiр
Не сповiстив про нього ще неначе...
I н г i г е р д а
Iди й сурми!
 
Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочистi звуки сурми.
 
I н г i г е р д а
Нехай тепер побачить.
 
IV
 
З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишикується обабiч ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi, але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиняє почет, що йде слiдом за ним,- бояр, духiвництво, дочок,- затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.
 
I н г i г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зiб'є йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
I не минути свар менi лихих...
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усiх сторiн встають примари давнi,
Мої полки побито у Зирян,
I знов Мстислав готує меч i брань
На города й права мої державнi...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз менi водити рать.
Страшне дорiг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
I знов бiда. Неначе снiг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову менi...
Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану
В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...
Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!
Це значить дати зброю Iнгiгердi,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бiй я викликав судьбу...
С и л ь в е с т р
Судьба царiв земних в руцi господнiй,
I не страшний в апрiлi божий снiг,
Бо не к рiздву iде, а к великодню,
I скоро вже прийде вiн на порiг.
Розтане снiг, а з ним твої турботи,
Та i дочку вiдпустиш не навiк.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оцi слова нiкчемнi i пустi,
Що їх за мудрiсть продають в життi!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав'ята пiдходить.
Хто дав тобi наказ
Сурмити збiр, коли нема Гаральда?
С л а в' я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Iнгiгерда?
Iнгiгерда пiдходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мiй хлiб вражає. Хто почне
Гiрке вино, то хай не кривить рота.
I н г i г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобi прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Iз мiста вiна шлюбного мого!
Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?
Я р о с л а в
(гнiвно).
Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Є Новгород - i час би пам'ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!
I не вiдняв, бо не його то мiсто,
Правителем моїм лише вiн був.
Та й празив зле i не принiс користi,
Згубив полки i слави не здобув.
То дякуйте ж терпiнню моєму,
Що голови я не зiтнув йому
I в монастир тебе ще не замкнув!
I н г i г е р д а
(блiднучи вiд гнiву).
Не смiєш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,
А я дочка Олафа!
 
1 Я р л - можновладний граф.
 
Я р о с л а в
Досить! Годi!
Доволi вже цих ярлiв без землi!
Пройшли часи Еймунда i варягiв,
Якi на Русь по золото плили.
I н г i г е р д а
Тодi i ти не мав землi i стягiв,
Еймунд тобi здобув i Русь i стол.
Сурми i музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! Наємником за грошi
Був твiй Еймунд, а потiм перейшов
До ворога,- що дав за меч дорожче.
Такi варяги!
I н г i г е р д а
(спалахнувша).
Але i ти варяг!
Я р о с л а в
Нi, не варяг! Є в мене кров iная.
I н г i г е р д а
Рабинина...
Я р о с л а в
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вiрний мiй зв'язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Києва до Ладоги живе.
I не заброд Iсландiї суворих,-
Мене своїм вiн предком назове!
 
Повертається, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо стурбований Мирослав.
 
М и р о с л а в
Пробач менi, великий господине!
Я р о с л а в
Що там таке? Нема часу для справ.
М и р о с л а в
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пiзнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалi 1 ми в таємного гiнця.
На тебе змова...
 
1 Кружало - шинок.
 
Я р о с л а в
(переглядає нашвидку пергамент).
Ще не до кiнця
Звершили ви своє ганебне дiло!
Не досить їм державу розхитать,
То вже мене вразити яко тать,
О Коснягине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя нiж кривавий
Наважився убивцям передать...
Чи не тебе прощав я стiльки раз,
Шануючи усi твої чесноти
I допомогу в оний бурний час...
I ось тепер знов заколот i проти
Мого життя крамола пiднялась!
Так, це його i пiдпис, i печать...
Але кому ж надiслано листа?
М и р о с л а в
Тепер цього не можна вже пiзнать,
Бо посланця живим я не застав.
Я р о с л а в
Страшнi дiла! Коли закон i правду
Нарештi я затвердив на Русi,
Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,
Щоб повернуть усобицi часи.
Нi, годi вже вагань i милосердя!
Вразити треба гiдру навiсну...
У монастир замкну я Iнгiгерду
I Коснятину голову зiтну.
 
З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiдає на трон. Iнгiгерда, Анна, Єлизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають свої мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповнює луг.
 
V
 
Пiд звуки музики починається похiд Гаральда. З лiвого боку повз натовп, що розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами; невiльники, що несуть дари, i нарештi сам Гаральд в пишнiй тунiцi та позолоченiй кольчузi i в увiнчаному короною шоломi. За ним кiлька джур i зброєносцiв, з яких один несе невеличку позолочену арфу. Серед варягiв Свiчкогас, чиє бородате й добродушне слов'янське обличчя аж нiяк не пасує до варязького його озброєння i одягу. Гаральд з гордо пiднесеною головою швидко пiдходить до помосту i, схилившись на одне колiно, зараз же встає.
 
Г а р а л ь д
Дозволь тебе вiтати, господине,
Великий конунг Руської землi,
Гаральдовi, що клятву ствердив нинi
I, подолавши перешкоди злi,
Вернувся не мандрiвником бездомним,
А конунгом Норвегiї законним
I власником земель i кораблiв.
Я р о с л а в
I я вiтаю радо i ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летiла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.
Г а р а л ь д
Дозволь менi сплатити цi борги
Моєї дяки i моєї шани,
Пiднести в дар здобутки океану
Та тих його розкiшних берегiв,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Вiд самого Босфору до Палермо.
 
Вiн дає знак, i кiлька невiльникiв пiдносять i складають бiля нiг князя й княгинi золотi й срiбнi чашi, сувої шовку, плоди i т. ін.
 
Я р о с л а в
Твої дари, Гаральде, я приймаю,
Але в життi яснiше всiх скарбiв
Людини честь i мужа вiрнiсть сяє,-
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?
Г а р а л ь д
Великий конунг!
Я р о с л а в
Нi, не треба слiв.
Тобi я вiрю. Вибач це питання,
Воно в душi з'явилось мимохiть,
Коли пiзнав я щойно, в мить останню
Велике зло, яке хотiв вчинить
Менi один колись найближчий муж...
Кому ж тодi довiрити? Кому ж?
Якi алмази, перли чи смарагди
Дорожчi нам вiд вiрностi i правди,
Якi я прагнув ствердити в життi!
Га р ал ь д
Прославлений за це навiки ти,
Що мудрий суд i громадянське право
Ти записав у книзi Ярослава
I "Руську правду" людям дарував,
Щоб мир i труд в народi панував.
 
Вигуки
 
Нехай живе премудрий Ярослав!
Я р о с л а в
Так, мир i труд. Привiт тобi, Гаральде!
Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв,-
Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi,
Не можу я прощати ворогiв.
I кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалiсна сокира,
Во мир i труд - це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вiтаю,
Як родича i мирного посла.
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас i шана, i хвала.
Г а р а л ь д
Великий конунг, честь тобi i слава.
Норвегiя шанує Ярослава.
 
Музика. Похiд триває.
 
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Та це ж наш Сзiчкогас!
Коли ж це вiн в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Пiдзиває пальцем).
 
Свiчкогас пiдходить.

С и л ь в е с т р
Чи ти здурiв? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свині пас?
С в i ч к о г а с
Ба нi!
Не свинi пас, а бився на вiйнi,
Для нас, варягiв, море по колiно,
У нас, варягiв, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
I чаш лiчить не треба - пий до дна.
 
С и л ь в е с т р
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звiдки ж ти варяг?
С в i ч к о г а с
(спiває).
Коли монах поплавав по морях,
То стане вiн варяг, а не монах!
 
Одна з невiльниць, дуже гарна, напiвроздягнена, але в золотих оздобах дiвчина-iталiйка, що тримає золоту тацю з помаранчами, тремтить вiд холоду.
 
Є л и з а в е т а
(пiдводиться).
Чи бачиш, тату, дiвчину прекрасну,
Що помаранчi держить золотi?
Вона пiвгола, сирота нещасна,
I на морозi, бiдная, тремтить...
Це, певно, iталiйка... йди сюди!
Дiвчина боязко пiдходить.
Є л и з а в е т а
Зогрiйся, бiдна... годi, не тремти.
 
Спускає з плеча своє хутряне корзно 1 i укриває ним дiвчину, тодi сiдає.
 
1 Корзно - хутряний одяг, схожий на плащ.
 
Д i в ч и н а
О грацiя, о грацiя, реджина! 2
(Цiлує її сукню i руки).
 
2 Реджина (iтал.) - королева.
 
Г а р а л ь д
(вражений, про себе).
О дiвчина, яснiша, нiж кришталь!
Невже менi судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королiвно,
I сам твоїм я радий стать рабом,
Бо i мене теплом живим i дивним
Зогрiла ти, як цю своїм крилом.
Але пробач! Нiде в цiлому свiтi
Я не знайшов нiде таких дарiв,
Якi б могли як слiд тобi личити,
Тобi, моїй недосяжнiй зорi.
Щоправда, є одна у мене шана,
Я пам'ятав священний заповiт
Зiрвать тобi з могили Iоанна
Тюльпан, лiлею чи рожевий цвiт...
Але пiзнай, моя Єлизавето,
Хай не сумує серце золоте:
Немає квiтiв на трунi поета,
Один лиш терен дикий там росте.
Є л и з а в е т а
Така судьба усiх спiвцiв чудових -
Їх тернами увiнчує життя...
Га р а л ь д
Зате не в'яне цей вiнок терновий,
Для тебе я зiрвав оце гiлля
I в золото оправив та рубiни.
(Бере в джури i подає з поклоном Єлизаветi оправлений в золото вiнок).
А на могилi насадив шипшину,
Щоб колючки iз рожами сплелись.
Є л и з а в е т а
(пiдводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гiднiший всеї слави,
Що ти зажив в цi роки по свiтах!
Якби ти всi завоював держави,
Пройшов весь свiт, всi межi i застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так спiвця могилу
Мiг тiльки той, хто сам складав пiснi,
I цим тепер дорожчий ти менi.
Бо я цiню святу натхнення силу,
I зараз вiрю, що насправдi скальд 1,
А не звитяжець тiльки мiй Гаральд.
 
1 Скальд - скандiнавський поет i спiвак, який складає пiснi про битви i походи вiкiнгiв, конунгiв та їхнi перемоги.
 
Г а р а л ь д
(бере у джури арфу, проводить рукою по струнах, спiває).
Славу тобi, тобi, моя кохана,
Я проспiвав у всiх краях землi,
Скрiзь, де пройшли по хвилях океану
В пiнi срiблястiй мої кораблi,
Йшли ми крiзь скелi в верниводах бурних,
Тiльки до тебе неслися думки,
Потiм спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфiри, горять острiвки.
Тiльки i там, i там не знав покою.
Скрiзь я шукав чудесний образ твiй.
В хвилях морських, в мереживi прибою,
В струнах шукав на арфi золотiй.
I ось тепер крiзь бурi i замети
Принiс тобi душi незгаслий спiв:
Тебе люблю, моя Єлизавето,
Тобi весь пал невимовлених слiв!
.Я р о с л а в
(пiдводиться),
Хвала тобi, всесвiтнiй переможцю,
На струнах ти ще краще, нiж в бою.
Здобув собi звитягу найдорожчу,
Дiвоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вiтає,
То в згодi я також не вiдмовляю.
Привiт тобi! Судьбу свою прослав!
В и г у к и
Нехай живе премудрий Ярослав!
 
Муаика.
 
З а в i с а.
 
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
 
"К А М Е Н Щ И К І КНЯЗЬ"
 
1032 р.
 
Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкiс, з лiвого боку авансцени i в глибину саду йде вiдкрита галерея - переходи. На передньому планi праворуч мармуровий басейн з фонтаном i мармуровою ж лавкою поряд.
 
Травневий вечiр, що скоро переходить в нiч.
 
І
 
В садку i за аркадами галереї рух- сьогоднi весiлля Гаральда i Єлизавети. Проходить заклопотана челядь, пробiгають дiвчата. За одною з них женеться й наздоганяє Свiчкогас. Вiн у розкiшному захiдному вбраннi дружинника-варяга, з чималою флягою на поясi.
 
Д i в ч и н а
(пручається).
Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час
Чiплятися без сорому й користi!
Хiба не знаєш, що весiлля в нас
I треба в церкву виряджать невiсту!
А ще монах!
С в i ч к о г а с
I зовсiм не монах
I можу це сугубо доказати.
Недурно ж я поїздив по свiтах
I знаю, як сотворенi дiвчата.
У нас, варягiв, скрiзь один звичай:
На морi - напинай вiтрила,
На сушi - вихиляй барила
I скрiзь дiвчат гарненьких приручай!
(Знову обiймає дiвчину).
Д i в ч и н а
Пусти, скажений. Я ж кажу - не час!
Он люди ходять.
С и л ь в е с т р
(входить i бачить цю сцену).
Знову Свiчкогас!
Ти що тут робиш, демоне лукавий?
Дiвчина тiкає.
Вже до дiвчат присiкався, як пес!
Сосуд пекельний! Окаянний бєс!
Та я тебе, єретика, прояву,
Негайно в яму кину по уставу
Усiх семи соборiв пресвятих!
С в i ч к о г а с
(гороїжиться).
А ти би, отче, все ж таки притих,
Дивись, ворон поснулих розшугаєш,
Мене ж уставом тим не залякаєш,
У нас, варягiв, лиш один устав -
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!
Сiдає на лаву i починає спокiйнiсiнько смоктати з фляги.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Ах ти, єретик!
Iуда, Арiй 1, Святополк 2, Ахав! 3
Та як у тебе повернувсь язик
Таку хулу на церкву возглашати!
"У нас, варягiв!" Ах ти, свинопас!
 
1 А р i й (помер 336 р.) - александрiйський священик, основоположник релiгiйної течiї арiанства, яке церква визнала єрессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) - руський князь, що в усобнiй боротьбi за престол убив своїх братiв Бориса, Глiба, Святослава. Убитий Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) - iзраїльський цар, що ввiв культ Ваала i Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.
С в i ч к о г а с
(не пiдводячись, добродушно).
Та годi-бо акафiста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весiлля - то коли ж i пить.
(Наливає срiбну чару i простягає Сильвестровi).
 
4 Акафiст - церковна хвалебна пiсня-молитва.
 
С и л ь в е с т р
(в гнiвi).
Та як ти смiв подумати, проклятий,
Що я, монах i княжий духiвник,
З тобою буду чашi вихиляти,
Немов я сам безбожний єретик!
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй... Для чого глум i чвара?
Ну, вип'ю сам.
(П'є).
Ех, отче, то хiба
Я єретик, що вип'ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба...
Був свiчкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив... iди свиней пасти...
Покривдили... не мiг цього знести
I став варягом чудом дивовижним...
Багатий... вiльний... цiлий свiт пройшов.
Але в душi нема спокою знов!
(Схлипує).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках... Який я там варяг!
Стужився я за цвiтом рути-м'яти,
За Києвом знудився у сльозах...
Ладен я свинi пасти в цих ярах,
Ладен свiчки гасити по церквах,
Нiж рицарем вельможним i багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.
Подумаєм, як нам з тобою бути.
Хто вип'є раз днiпрової води,
Тому нiколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечiнь.
Благослови господь тебе святий
I нинi й присно... хоч i дурень ти...
П'яниця ти... во вєки вєков, амiнь.
 
Благословляє Свiчкогаса, який встає i поштиво цiлує йому руку. Сильвестр виходить.