Сторонній - 5

Одначе Селест, вичерпавши в своїх свідченнях усе, що йому підказували його життєвий досвід і його добра воля, не йшов. Він повернувся до мене, і мені здалося, що очі в нього блищать від сліз, а губи сіпаються. Він нібито питав у мене, чим ще він може мені підсобити. Я не сказав нічого, не ворухнувся, але вперше в житті мені захотілося обійняти чоловіка. Голова повторив, що свідок може бути вільний. Селест відійшов і сів у залі. Він просидів там аж до кінця засідання: нахилившись уперед і впираючись ліктями в коліна, він тримав у руках свою панаму і пильно слухав усе, що мовилося. Ввійшла Марі. Вона наділа цього разу капелюшка і, як колись, була гарна. Правда, з розпущеними косами вона мені більше подобалася. З того місця, де я був, мені добре було видно обриси її маленьких груденят, трохи відкопилена нижня губка. Марі, очевидно, дуже хвилювалася. її зразу ж запитали, чи давно вона знайома зі мною. Вона сказала — відтоді, як працювала в нашій конторі. Голова побажав довідатися, які між нами стосунки. Марі сказала, що вона моя подруга. А на подальше запитання відповіла:

так, ми справді мали побратися. Прокурор, що гортав матеріали справи, підшиті в теку, раптом запитав, коли ми зійшлися. Марі вказала дату. Прокурор зауважив з байдужою міною, що, за його підрахунками, це сталося на другий день по смерті моєї матері. Потім ущипливо сказав, що йому б не хотілося вдаватися в подробиці такої дражливої обставини і йому зрозуміла сором'язливість Марі, але (голос його зміцнів) обов'язок вимагає від нього піднятися вище умовностей. А тому він просить свідчицю коротко повідомити, як ми з нею провели той день. Марі не хотіла говорити, але прокурор наполягав, і вона розповіла, як ми купалися, як ходили в кіно і як після сеансу прийшли до мене додому. Прокурор сказав, що на підставі свідчень Марі на попередньому слідстві він довідався про програми кінотеатрів того дня. Він додав, що Марі, мабуть, сама скаже зараз, який фільм ішов тоді. Майже нечутним голосом вона і справді сказала, що ми з нею дивилися фільм за участю Фернанделя. Коли вона замовкла, в залі запанувала мертва тиша. Тут прокурор підвівся, суворий, поважний, і голосом, що здався мені по-справжньому схвильованим, відрубав, показуючи на мене пальцем:

— Панове присяжні, на другий день по материній смерті цей чоловік купався в товаристві жінки, вступив з нею в любовні стосунки і реготав на комічному фільмі. Більше мені нема чого вам сказати.

Він сів. У залі, як і раніше, стояла тиша. І раптом Марі розридалася і закричала, що все це не так, все по-іншому, що її змусили говорити зовсім не те, що вона думала, що вона добре мене знає і що я нічого лихого не зробив. Але на знак голови судовий виконавець вивів її, і засідання пішло далі. Слідом за Марі свідчився Массон, якого майже не слухали. Він заявив, що я порядна людина і, «скажу більше, чесна людина». Майже не слухали і старого Саламано, коли він згадував, що я жалів його пса, а на запитання про мене і про мою матір відповів, що мені більше ні про що було говорити з нею і тому я віддав маму до притулку.

— Треба зрозуміти, — сказав Саламано, — розуміти треба.

Але, мабуть, ніхто не розумів. Його відпровадили. Потім дійшла черга до Раймона, останнього в списку свідків. Раймон легенько кивнув мені і відразу ж заявив, що я не винен. Але голова суду сказав, що від нього вимагають не оцінки моїх дій, а викладу фактів. Свідок повинен чекати запитань і відповідати на них. Йому запропонували уточнити, які взаємини були в нього з убитим арабом. Скориставшись нагодою, Раймон заявив, що покійний його зненавидів відтоді, як він, Раймон, дав ляпаса його сестрі. Одначе голова запитав у нього, чи не було в жертви злочину мотиву ненавидіти і мене. Раймон відповів, що я опинився на пляжі випадково. Тоді прокурор запитав, як сталося, що лист, який і спричинився до трагедії, написаний моєю рукою. Раймон відповів, що це чистісінька випадковість. Прокурор заперечив, мовляв, у цій історії надто вже багато кивають на випадковість. Він побажав знати, чи випадково я не заступився за коханку Раймона, коли той лупцював її, чи випадково я виступив свідком у комісаріаті і чи випадково мої свідчення дано на користь Раймона, чи я це зробив з ґречності. Наприкінці голова запитав, з чого Раймон живе, і, коли той відповів: «Комірникую», прокурор заявив присяжним засідателям, що, як усім відомо, цей свідок — професійний сутенер. А підсудний Мерсо його спільник і приятель. Суд розбирає зараз трагічний фарс найнижчого штибу, ускладнений тим фактом, що винуватець його — справжній недолюдок. Раймон хотів виправдуватись, і мій адвокат теж запротестував, але їм обом сказано, що треба дати прокуророві завершити виступ. Прокурор промовив:

— Мені залишилось додати дуже небагато. Підсудний був ваш приятель? — спитав він у Раймона.

— Так, — відповів Раймон, — він мені товариш. Тоді прокурор поставив і мені те саме запитання. Я глянув на Раймона, і він не відвів очей. Я відповів:

— Так.

Прокурор обернувся до присяжних і проголосив:

— Ось чоловік, який наступного дня по материній смерті кинувся у найбезсоромнішу розпусту, і цеп же чоловік з нікчемного приводу, бажаючи поквитатися зі своєю жертвою через брудну мерзенну справу, вчинив убивство.

Потім він сів. Але мій адвокат, втративши терпець, сплеснув руками так, що рукави мантії відкинулися, відкривши накрохмалену сорочку, і вигукнув:

— Та що ж це таксі В чому звинувачують підсудного? В тому, що він убив людину, чи в тому, що він поховав матір?

В залі засміялись. Але прокурор знову встав і, загорнувшись у свою мантію, заявив, що треба бути таким наївним, як шановний оборонець, аби не відчути, який глибокий, страшний і нерозривний зв'язок існує між двома цими нібито різнорідними фактами.

— Атож! — патетично вигукнув він. — Я звинувачую цього чоловіка в тому, що він ховав свою матір, бувши злочинцем у серці своїм!

Така тирада, очевидно, справила велике враження на публіку. Мій адвокат знизав плечима і витер хустинкою спітнілого лоба. Усе ж таки він, певне, розгубився, і я зрозумів, що справи мої кепські.

На цьому засідання скінчилося. Вийшовши з приміщення суду і прямуючи до машини, я раптом відчув у ці короткі хвилини знайомі пахощі й барви літнього вечора. В темряві тюремного фургона, що швидко котився, до мене, ніби

3 безодні втоми, один по одному долинали звичні шерехи міста, які я так любив, бо в ці години і мені траплялося радіти життю. Крики малих газетярів, що розтинали вже прохолодне повітря, щебет сонних пташок у парку, вигуки пиріжечників, жалібний скрегіт трамваїв на крутих віражах і невиразне стугоніння, що лунає десь угорі, в небесах, перед тим, як морок нічний спаде звідти на пристань, — усі ці звуки показували мені, як незрячому, звичний шлях, адже я так добре знав його, перш ніж потрапити за грати. Так, то була присмеркова пора, в яку давно колись мені бувало спокійно на душі. Попереду мене завжди чекав сон, — легкий сон без сновидінь. А нині все змінилось; адже вночі я, не склепивши очей, чекатиму ранку, а зараз я повертаюсь до одиночної камери. Отож знайомі дороги, що пролягають у літньому небі, можуть однаково вести і до безтурботних снів, і до в'язничних кошмарів.


IV


Послухати, що про тебе кажуть, цікаво, навіть коли сидиш на лаві підсудних. І в обвинувальній промові прокурора, і в захисному слові адвоката про мене говорилося чимало, і, може, більше про мене самого, ніж про мій злочин. І чи так уже різнилися одна від одної промови обвинувача і захисника? Адвокат здіймав руки до неба і, визнаючи мене винним, запевняв, що я заслуговую пом'якшеної кари. Прокурор поривав руки до публіки і громив мою провинність, заперечуючи, що я заслуговую бодай найменшої поблажливості. Дещо мене трохи бентежило. І попри те, що я міг нашкодити собі, мені так і кортіло втрутитися, тоді адвокат казав мені:

«Мовчіть, для вас же буде краще!» Виходило якось так, що мою справу розглядалося без мене. Все відбувалося без моєї участі. Вирішували мою долю, а моєї думки ніхто не питав. Вряди-годи мене брала охота урвати цих балакунів і спитати:

«А де тут підсудний? Адже він теж не остання фігура і повинен сказати своє слово!» Та, помізкувавши, я бачив, що сказати мені нема чого. Та й треба визнати, цікавість, яку викликають судові виступи, триває не довго. Приміром, обвинувальна промова прокурора дуже швидко мені набридла. Вразили мене і запам'яталися лише окремі фрази, жести або патетичні тиради, проте цілком одірвані од загальної картини.

Наскільки я зрозумів, суть його обвинувачення полягала в тому, що я вчинив навмисне вбивство. Принаймні він намагався це довести. Він так і казав:

— Я це доведу, панове присяжні, і доведу двома способами. Спершу при сліпучому світлі фактів, а потім при тому похмурому світлі, яке дає мені психологія злочинної душі підсудного.

Він перерахував коротко ці факти, починаючи від маминої смерті. Нагадав про мою нечуйність, про те, що я не знав, скільки матері було років, і про те, що я купався наступного дня у компанії жінки, ходив у кіно дивитися Фернанделя і, нарешті, привів Марі до себе додому. Я не зразу втямив, що йдеться про неї, бо він сказав «свою коханку», а для мене вона була Марі. Тоді він перейшов до історії з Раймоном. Мені здалося, що його міркування не позбавлене логіки. Те, що він стверджував, виглядало цілком імовірно. У змові з Раймоном я написав листа, аби заманути його коханку в пастку, де її чекали побої з боку людини сумнівної моральності». Я затіяв на пляжі сварку з Раймоновими ворогами. Раймонові завдано поранення. Я попросив у нього револьвер. Вернувся на г .яж один, щоб цією зброєю скористатися. Я замислив убити араба і зробив це. Аби впевнитись, що діло зроблене сумлінно, я після першого пострілу ввігнав у безживне тіло ще чотири кулі, спокійно, впевнено і, так би мовити, добре все зваживши заздалегідь.

— Тим-то, панове, — мовив прокурор, — я відновив перед вами перебіг подій, які привели цього чоловіка до вбивства, вчиненого ним цілком свідомо. Я на цьому наполягаю, — сказав він. — Адже тут ідеться не про якесь звичайне вбиіі-ство, про злочин у стані афекту, в якому ми могли б знайти обставини, що пом'якшують провину. Ні, підсудний тямовитий, панове, це безперечно. Ви його чули, еге ж? Відповідати він уміє. Ціну словам знає. І про нього годі сказати, що він діяв нерозважливо.

Тим-то я почув, що мене мали за розумного. Але я не дуже добре втямив, чому така звичайна людська прикмета може стати неспростовним доказом моєї злочинності. Далебі, це так мене вразило, що я вже не слухав прокурора до того моменту, коли він промовив:

— А чи кається він принаймні? Де пак, панове! За довгі місяці слідства цього чоловіка ні разу не схвилювала думка, що він учинив страшне лиходійство.

Тут він обернувся до мене і, показуючи на мене пальцем, заходився докоряти мені з якимсь незбагненним завзяттям. Звісно, я не міг не визнати, що в дечому він має слушність:

адже я і справді не дуже шкодував про вчинене. Але така прокуророва злість мене дивувала. Мені хотілося спробувати і розтлумачити йому щиро, майже по-дружньому, що я ніколи ні в чому не каявся по-справжньому. Мене завжди поглинало лише те, що має статися сьогодні або завтра. Звичайно, в тому становищі, в яке мене поставлено, я ні з ким не міг , розмовляти в такому тоні. Я більше не мав права виявляти сердечність і доброзичливість. І я вирішив послухати ще * прокурора, бо він заговорив про мою душу.

Він сказав, що намагався зазирнути в мою душу, але не і знайшов її. «Авжеж, панове присяжні засідателі, не знайшов». Він запевняв, що у мене насправді нема душі і ніщо людське, ніякі моральні засади, що живуть у серцях людей, мені не доступні.

— Ми, звичайно, не ставитимемо це йому на карб. Можна тільки пошкодувати, що в нього нема душі, — бо коли її нема, то її не здобудеш. Але суд повинен обернути терпимість, цю пасивну чесноту, на іншу, не таку зручну, зате вищу чесноту — справедливість. Надто в тих випадках, коли така по- . рожнеча серця, яку ми виявили в цього чоловіка, стає проваллям, згубним для людського суспільства.

І тут він заговорив про моє ставлення до мами. Він повторив усе, що говорив на початку. Але говорив про це куди довше, ніж про мій злочин, — так довго, що зрештою я вже не слухав і відчував лише одне: ранок нестерпно жаркий, нічим дихати. Так було до тієї хвилини, коли прокурор зупинився і після паузи озвався тихо й проникливо:

— Панове присяжні, завтра ми судитимемо найстрашніший з усіх злочинів — батьковбивство.

Таке звіряче лиходійство, заявив він, годі собі уявити. Він сподівається, що правосуддя не виявить слабкості і по заслузі покарає лиходія. Та він не боїться сказати, що навіть цей страхітливий злочин навряд чи жахає його дужче, ніж моя бездушність. На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його. Так чи інак, перший вказав шлях другому, певною мірою був його провісником і взаконив його лиходійство.

— Я певен, панове, — додав він, підвищуючи голос, — вам не здається надто сміливим моє твердження, що чоловік, котрий сидить зараз перед нами на лаві підсудних, відповідає і за те вбивство, яке ми судитимемо завтра. Хай же він прийме належну кару.

Прокурор витер хустинкою блискуче від поту обличчя. І наостанку сказав, що, хоч які прикрі його обов'язки, він виконає їх рішуче. Він заявив, що я порвав зв'язок з людським суспільством, стоптав головні його засади і не смію просити милості, бо мені чужі найелементарніші людські почуття.

— Я вимагаю у вас голови цього злочинця, — гримів він, — і вимагаю з легким серцем! Довго працюю я на своїй ниві і мені вже неодноразово доводилося вимагати смертної кари, але ще ніколи я так добре не розумів, як сьогодні, що цей мій тяжкий обов'язок продиктовано, підкріплено, осяяно усвідомленням владної і священної необхідності і тим жахом, якого я зазнаю, дивлячись на чудовисько, в котрому не можу побачити нічого людського.

Прокурор сів, і надовго запала тиша. В голові у мене все мішалося від задухи і подиву. Голова суду кахикнув і неголосно спитав, чи не хочу я щось сказати. Я встав і, оскільки мені давно хотілося заговорити, сказав перше, що спало на думку: я не мав наміру убити того араба. Голова зауважив, що це голослівна заява і що досі він погано розумів, на чому тримається мій захист. Він буде дуже радий, якщо я до виступу мого адвоката уточню, що спонукало мене до такого вчинку. Я швидко сказав, плутаючись у словах і відчуваючи, який я смішний, що все сталося через сонце. У залі пролунав регіт. Мій адвокат знизав плечима. Йому одразу дали слово. Але він заявив, що вже пізно — промова його забере кілька годин — і він просить перенести його виступ на вечірнє засідання. Суд погодився.

По обіді лопаті великих вентиляторів знов розганяли в залі засідань густе повітря, знов колихалися, все в один бік, маленькі барвисті віяла присяжних. Мені здавалось, захисній промові мого адвоката не буде кінця-краю. Але в якусь хвилину я нашорошився, бо він сказав: «Так, це правда, я вбив». І далі, провадячи в тому самому тоні, усе казав: «Я». Я дуже здивувався. Нахилившись до жандарма, я запитав, чому адвокат так говорить. Жандарм буркнув мені: «Мовчи» і трохи згодом відповів: «Усі адвокати так роблять». А я подумав, що знов мене усувають, ніби я не існую, і певною мірою підміняють мене. А втім, я був уже далеко від зали суду. Та й адвокат здавався мені смішним. Він подав поспіхом свою тезу про самооборону, викликану поводженням араба, і теж заговорив про мою душу. Але, по-моєму, ораторського хисту він мав куди менше, ніж прокурор.

— Я також зазирнув у цю душу, — мовив він, — проте на противагу вельмишановному представникові прокуратури я багато чого знайшов у ній і можу сказати, що читав у ній, як у розкритій книзі.

Він прочитав там, що я чесний, завзятий, невтомний трудівник, відданий тій фірмі, де служив, чоловік, шанований усіма і співчутливий до чужого горя. Як на нього, я був зразковий син і утримував свою матір доти, поки міг це робити. Врешті я віддав її до притулку для старих, маючи надію, що там вона знайде затишок, якого сам я у своїй грошовій скруті не міг їй надати. Дивно мені, панове, — додав він, — що навколо цього притулку зчинився такий галас. Бо коли треба довести корисність і високе призначення таких закладів, нагадаю, що про них дбає сама держава.

Адвокат навіть не згадав про похорон, і я відчув, що це прогалина в його промові. А втім, через усі ці довгі фрази, нескінченні дні судового розгляду, безконечні години розпатякувань про мою душу, в мене наморочилося в голові і здавалося, що довкола все затопили хвилі каламутної річки.

Пам'ятаю, як посеред промови мого адвоката звідкись з вулиці через усі коридори і зали суду, до мене долинув приємний звук ріжка, в який сурмив продавець морозива. І наринули спогади про колишнє життя, те, що мені вже не належало, життя, що дарувало мені дуже прості, але незабутні радощі: пахощі літа, улюблені вулиці, барви вечорового неба, сміх та сукні Марі. А від усього непотрібного, марного, того, що я робив у цій залі, мені стало тоскно, і я хотів лише одного: швидше вернутися до камери й заснути. Я ледве чув, як мій оборонець гукав на завершення свого виступу, що присяжні засідателі, звичайно, не захочуть поставити на гільйотину чесного трударя, що занапастив себе у хвилину засліплення, що в моїй справі є обставини, які пом'якшують провину, а за свій злочин я вже караюся і спокутуватиму кару довічно — постійним каяттям і гризотами сумління. Оголошено перерву, і захисник, ніби ледь живий, сів на своє місце. Але тут колеги потяглися до нього потиснути руку. Я чув їхні вигуки: «Здорово, друзяко!» А один навіть закликав мене в свідки. «Правда?» — сказав він. Я підтвердив, але моє схвалення було нещире — я надто втомився.

Надворі вже вечоріло, і спека спала. З деяких шерехів, що долітали з вулиці, я здогадувався, що настає люба пора сутінок. Ми всі сиділи й чекали. А те, чого чекали всі присутні тут, стосувалося одного мене. Я ще раз глянув у залу. Всі були такі самі, як і першого дня. Я перехопив погляд журналіста в сірому піджаку й жіночки-автомата. І подумав, що за весь час процесу ні разу не пошукав очима Марі. Я не забув про неї, але досі був надто заклопотаний іншим. Я побачив, що вона сидить між Раймоном і Селестом. Вона легенько мені кивнула, ніби хотіла сказати: «Нарешті!», і я побачив усмішку на її стурбованому обличчі. Але моє серце так і не розкрилося, я навіть не міг відповісти на ту усмішку.

Вернулися судді. Скоромовкою зачитали список запитань, адресованих до присяжних. Я розчув: «винен у вбивстві»... «навмисність»... «пом'якшувальні обставини». Присяжні вийшли з зали, а мене відвели до тієї комірчини, де я чекав першого дня. До мене підійшов мій адвокат і дуже розлого, З такою певністю, з такою сердечністю, з якою ще ні разу не говорив зі мною, повідомив, що все йде добре і я відбудуся кількома роками в'язниці чи каторги. Я спитав, чи є можливість касації в разі несприятливого вироку. Він відповів, що нема... Його тактика, виявляється, полягала в тому, щоб не накидати присяжним засідателям певних висновків і тим самим не гнівити їх. Він пояснив мені, що в таких процесах, як мій, годі розраховувати на касацію вироку через якісь порушення формальностей. Мені це здалося очевидною істиною, і я погодився з його міркуваннями. Якщо глянути на справу тверезо, то це було цілком природно. Інакше б тільки папір псували.

— У кожному разі, — сказав мені адвокат, — можна просити про помилування. Одначе я певен, що все добре скінчиться.

Чекали ми довгенько, щось із три чверті години. Нарешті озвався дзвінок. Адвокат пішов у залу, сказавши мені:

«Зараз старшина присяжних зачитає їхні відповіді. Вас введуть до зали тільки для оголошення вироку».

Десь загрюкали двері. Сходами — не знаю, близько чи далеко — прокотився тупіт. Потім я почув, як у судовій залі чийсь голос глухо читає щось. А коли знов розлігся дзвінок і відчинилися двері в загородку для підсудних, на мене війнуло мовчанням зали, мовчанням і дивним відчуттям, що огорнуло мене, коли я помітив, що молодий журналіст одвів очі вбік. Я не глянув на Марі. Я не встиг, бо голова суду оголосив, та ще в якійсь дивній формі — «іменем французького народу», що мені зітнуть голову і це буде зроблено прилюдно, на майдані. І тоді у всіх на обличчях я вловив одне й те саме почуття. Мені здається, це була повага. Жандарми стали дуже делікатні зі мною. Адвокат поклавсвою долоню на мою руку. Я більше ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи не хочу я щось додати. Я трохи подумав і сказав: «Ні». І тоді мене повели.


V


Уже втретє я відмовився прийняти сповідника. Мені нема чого йому сказати і нема охоти з ним розмовляти, невдовзі я й так його побачу. Зараз мене цікавить інше: як уникнути гільйотини, знайти рятунок від неминучого. Мене переведено до іншої камери. Тепер, коли я лежу на койці, то бачу небо, одне лише небо. І час гаю, споглядаючи, як на ясному його тлі поступово блякнуть барви і день змінюється ніччю. Лягаю, закладаю руки за голову й чекаю. Не знаю вже, скільки разів я запитував себе, чи бували випадки, коли смертники тікали від нещадного механізму, зникали раніше страти, прорвавши кордон охорони. Я картав себе за те, що досі не зважав на розповіді про страти. Такими речами треба цікавитися. Ніколи не знаєш, що може з тобою статися. Як і всі, я читав газетні репортажі. Але ж, певна річ, існують праці, спеціально присвячені смертним стратам, а мене ніколи не тягло зазирнути в ці книжки. Можливо, я там знайшов би розповіді про втечі. Може, довідався б, що бодай раз колесо зупинилось на півдорозі, і один раз, бодай один тільки раз, випадок і талан щось змінили в невідворотному перебігу подій. Хоч раз! У певному розумінні мені й цього було б достатньо. Моє серце довершило б решту. Газети часто пишуть про борги злочинців перед суспільством, про те, що кара на горло — це сплата боргу. Але такі тиради нічого не кажуть уяві. Інша річ — можливість утекти, порвати пута невблаганного ритуалу, відчайдушна втеча, що дасть надію. Звісно, сподіватися можна тільки на те, що тебе схоплять і доб'ють на розі вулиці або підстрелять на бігу. Але, як добре розміркувати, така розкіш була для мене геть недоступна — від цієї машинерії не втечеш.

Хоч би як бажав, я не міг примиритися з цією нахабною неминучістю. Адже існувала така безглузда невідповідність між вироком, що її обумовлював, і невідворотним наближенням її від тої миті, коли вирок оголосили. Те, що вирок зачитано не о п'ятій годині вечора, а о восьмій, що він міг бути зовсім інший, що його ухвалили піддатливі, догідливі люди та ще приплутали до нього французький народ (а чого не німецький або китайський? ) — все це, по-моєму, робило такий присуд якимсь несерйозним. А проте я не міг не визнати, що від цієї миті, як його ухвалено, його дія стала такою ж відчутною і безсумнівною, як стіна, до якої я оце притискався всім тілом.

У ці години згадувалася історія з моїм батьком, про яку мені розповідала мама. Батька я не знав. І з усього, що я чув про нього, мабуть, найточніша за все була мамина розповідь:

виявляється, батько ходив дивитися на страту якогось убивці. Йому ставало зле на саму думку про це видовисько. Але все-таки він пішов, а коли вернувся додому, то блював майже весь ранок. По цій розповіді я відчув якусь огиду до батька. Одначе тепер я розумію його: адже це було так природно. Як же я не знав, що нема нічого важливішого над смертну кару і що, власне, тільки вона й варта уваги. Якщо я коли-небудь вийду з в'язниці, то неодмінно ходитиму дивитись, як стинають людям голови. А втім, даремно я думав про таку змогу, даремно уявляв собі, що ось мене випустили на волю, і я на світанку стою за кордоном жандармів, так би мовити, по другий бік, і дивлюся на страту, а потім мене вивертає від такого видовиська, — від цих думок радість отруйною хвилею переповнювала моє серце. Далебі, все це було справжнісіньке безглуздя: мене одразу ж обдало крижаним холодом, — таким лютим холодом, що я весь скулився, затремтів під ковдрою і зацокотів зубами, безсилий себе опанувати.

Але ж не можна завжди бути розважливим. Іноді я складав проекти законів, переписував карний кодекс. По-моєму, найважливіше — дати приреченому бодай якусь надію на порятунок. Хай пощастить одному з тисячі — цього було б досить, це залагодило б багато чого. Так мені здавалося. Можна було б знайти хімічну сполуку, яка убивала б пацієнта (я так і казав подумки: «пацієнта») в дев'яти випадках з десяти. Хай пацієнт про це знає (обов'язкова умова). Адже добре зваживши і дивлячись на речі спокійно, я збагнув ось що: гільйотина погана тим, що її ніж не залишає ніякого шансу, ніякісінького. Це справа вирішена, комбінація визначена, встановлена раз і назавжди й безповоротно. Якщо ніж гільйотини якимсь дивом не спрацює, все почнуть спочатку. Приреченому лишається тільки бажати — прикре безглуздя! — щоб механізм діяв безвідмовно. Я вважав, що це хиба в системі смертної кари. Але, з другого боку, переконався, що в ній і полягає секрет її чудової організації. Засуджений хоч-не-хоч, а мусить бути заодно зі своїми катами. В його ж інтересах, аби все йшло без зволікань.

Мені випало переконатися також, що раніше я мав хибне уявлення про все це. Я довгий час гадав — хтозна й чому — що гільйотину ставлять на ешафот і страчуваний повинен підніматися на нього східцями. Певне, це через революцію 1789 року, так нам розповідали в школі і так малювали на картинках. Аж якось уранці мені згадалась газетна фотографія в зв'язку з одною гучною стратою. Гільйотина стоїть просто на землі. І вона вузька — куди вужча, ніж я гадав. Аж дивно, що я не знав цього досі. Машина на газетному знімку вразила мене й тим, що була схожа на чудово зроблений, гострий і блискучий, точний інструмент. Як чого не знаєш, то завжди перебільшуєш. А тепер, навпаки, я переконуюся, що все вельми просто: машина стоїть на одній площині з людиною, яка йде до неї. Підходиш до неї, як до знайомого на вулиці. І це здалося мені вельми прикрим. Інша річ, ешафот: смертник піднімається нагору, вимальовується на тлі неба — є від чого розігратися уяві. А тут що ж? Усе підминає під себе механіка: приреченому відрубують голову якось скромно, ледь соромливо, зате дуже акуратно.

І були ще дві обставини, про які я весь час думав, — вранішня зоря і моє прохання про помилування. Я намагався себе стримати і більше не думати про це. Простягшись на койці, я дивився на небо, силкувався зосередитись і спостерігати за зміною на ньому. Ось воно стає зеленкуватим, отже, наближається вечір. Потім я пробував змінити перебіг думок: прислухався до биття серця. І ніяк не міг уявити, що цей рівномірний стукіт, який я чув усе життя, колись може урватися. Буйної фантазії я ніколи не мав. І все ж таки намагався уявити мить, коли удари серця перестануть відлунювати в моїх скронях. Та все було марно. Я не міг відігнати думок про світанок і клопотання про помилування. Зрештою я постановив, що найрозумніше не силувати себе.

«Вони» приходять на світанку, я це знав. І взагалі я всі ночі чекав світанку. Ніколи не любив, щоб мене застукали зненацька. Коли щось має статися зі мною, я хотів би бути напоготові. Отож я спав дуже мало — і то лиш удень, а всі ночі поспіль не склепляючи очей терпеливо чекав, коли ж нагорі, за вікном, займеться світло. Найважчою була та страшна година, коли «вони» зазвичай приходили. Вже від півночі я нашорошував вуха і ждав. Ще ніколи я не розрізняв стільки шерехів, стільки підозрілих звуків. Можу, втім, сказати, що мені щастило: за весь цей час я ні разу не почув тупоту кроків. Мама часто казала, що людина ніколи не буває зовсім нещасна. Я це зрозумів у в'язниці, коли зоря червонила небо і світло нового дня соталося до моєї камери. Адже я міг цієї миті почути ходу, і в мене розірвалося б серце. При найменшому шелесті я кидався до дверей, припадав до них вухом і з жахом чекав, аж поки здогадувався, що чую власний подих, і лякався, що він такий хрипкий, як у засапаного пса, і все-таки серце в мене не розривалося, все-таки я міг ще прожити цілу добу.

А вдень мене обсідали думки про помилування. Мені думається, я добув із них найкращий висновок. Я оцінював, наскільки переконливе моє клопотання, робив висновки з своїх міркувань. Я завжди виходив з найгіршого: в помилуванні мені відмовлено. «Ну що ж, я умру». Раніше, ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає: життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ — усе одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. Усе, загалом, ясно. Я умру, саме я, тепер або через двадцять років. Але завжди, на моє збентеження, мене охоплював буйний спалах радості на думку про можливість прожити ще двадцять років. Залишалося тільки притлумити цей порив, уявивши собі, що за думки були б у моїй голові через двадцять років, коли мені все-таки довелося б померти. А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, не має великої ваги, коли і як ти помреш. А отже (пам'ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу примиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні.