Щира Любов - 4

світі; щоб їм добро було, вона готова на
усяку муку, усе перетерпить, душу свою
віддасть… О Семене Івановичу! Ви не
знаєте, що то є діти для родителів! А тут
і у господарстві вашому: ваші-таки
поддані, замість того, щоб її поважати,
служити, вони будуть попрікати, що й
вона така мужичка, як і вони…
– О ні! Я сього не стерплю! Я строго
прикажу, щоб…
– І вже по приказу! Коли чоловік сам по
собі не знайде поваженія до себе, то хоч
не приказуй! У вічі будуть шановати, а
за очі проклинати. Достанеться і мені
на старості. Усім я буду як більмо ув
оці. Хоч як хочете, а й ви під час
засоромитесь при людях мені честь
віддати, як треба вашому тестеві.
Галочка се бачитиметь і наглядатиме
пуще, чим я. Вона – моя кров. Через моє
страждання, через людські попрьоки,
через непорядки у господарстві, через
дітський сором за неї і не оглянемося,
як ляже вона, моя глубочка, у сиру землю!
Не знатиме, сердешна, щастя і покою у
замужестві, не буде імітй радості у
діточках; у горі, у сльозах, у журбі
погасне, як свічечка!… Хороше ж коли ще
нічого, а як же у такому ділі, яково є
братися по нерівні, цуратися свого
роду, та є, може, гріх.
– Ех, Олексію Петровичу! Се ми, люди,
вигадали, що то пани, а то простий народ.
У бога усі рівні.
– Так, рівні по ділам своїм, як явимося
туди. Тут же нам треба знати, що то є
начальство. Яково було б без нього?
– Без начальства ж і не можна, і благо
нам за ним. А що люди, то усе равно.
– Ох, що се ви говорите! Я просто читати
вмію, а таки начитую і розумію, що ще
споконвіку, від самого Ада-ма, вже були
і благородні, і прості…
– Де се ти, Петровичу, начитав? – аж
усміхнувся Семен Іванович, питаючи.
– Нігде ж, як у святій біблії. Адже
пам'ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід
та звали синами божими, а Каїнів рід –
синами чоловічеськими. Хоч воно і не те,
що благородні і прості, як ми тепер
зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче.
З того-то віку так і пішло. І як сталії
мішатися сини з роду Сифового з родом
Каїновим, от і умножилися гріхи на
землі до ність кінця, і так що бог
істребив їх водою. Та й дальш читаємо,
що святим мужам повелівалося брати жон
усе з свого роду, а не з чуч жого
якого-небудь. І у іудеїв-то було одно
коліно лучче перед прочими, і часто
поминається у біблії: «людне о народ».
Так от, бачите, є розличиє. І якби се не
було од бога, для порядку на світі,
давно б воно перевелось: давно б бог,
гордим противний, давно б стребив і
скоренив панство, якби воно було не від
нього, а від гордості чоловічеської.
Сеє усе бачачи, як мені піти против
закону і порядку, від бога даного, і у
ваш рід благородний віддати свою
дитину, рожденную од простоти і
мужичества? Не буде благословенія
божого! А я сього не хочу ні Галочці, ні
усьому роду моєму, коли сам бог
благословить.
Довго такого багато говорили і спорили
меж собою і із писанія, і так, своїми
словами, а таки Семен Іванович не
переміг Олексія ніяк, на тім у той день
і зосталося. Усі були укупі,
розговорювали люб'язно, і коли Олексій
виходив куди до робітників, то Семен
Іванович з Галочкою і голубилися, і
милувалися меж собою; той усе просив,
щоб роздумала та вийшла б за нього, а
вона усе свого держалась і, плачучи,
просила не згадовати вже більш про се.
– Добре! – сказав Семен Іванович вже
перед світом, проходивши усю ніченьку
по своїй кватирі і усе думаючи та
придумуючи, як би по-своєму зробити. –
Добре, – каже, – так зроблю. Навряд чи
будуть тогді відговорюватись.
І чи спав, чи не спав тії ночі, а ранком
вже і у Галочки.
Голублячи її, сказав, що, спросившись у
начальства, їде завтра у свою сторону,
аж до Прилуків.
– Надовго ж? – аж злякавшись, спитала
Галочка.
– Так що, може, неділі дві або три
проїжджу: не близька сторона.
– Зачим же ви поїдете?
– Діло єсть.
– Яке там діло припало?
– Галочко, – сказав Семен Іванович,
поціловавши її кріпко. – Невже ж ти
думаєш, що я тільки так просто
поговорив з тобою і з панотцем об моєму
щасті і, вислухавши, що ви мені
говорили, так вам і піддамся? Се вже
лучче мені живому у яму лягти! Ні, я
сього так не оставлю. Поїду додому,
озьму від брата, від усіх родичів таке
письмо, що вони не тільки позволяють, та
ще і просять, щоб я оженився на
обивателевій дочці.
– Кажіть-бо, Семене Івановичу, просто –
на мужичці… Еге, бачите, вже ви зарані
соромитесь сказати, що оженитесь на
мужичці.
– Ні, душко, се не об тім… От, узявши
такі бамаги, озьму і від архієрея лист,
що нема гріха женитися на нерівні, як
твій панотець каже. Та тогді,
вернувшись, проситиму своїх
начальників, та щоб приїхали, та
розговорили вас з панотцем, та і отця
протопопа попрошу, щоб з писанія
поговорив.
Галочка як вислухала се, аж помертвіла.
Звела очиці до бога, а у очицях блиснула
сльозинка, здихнула Тяжко, а далі і
промовила:
– Ви таки усе своє?
– І вмру з тим і доведу до свого кінця,
– сказав Семен Іванович.
– Не знаю, – сумуючи та тихенько
промовила Галочка… І увесь той день
кріпко чогось-то журилася і не боронила
Семенові Івановичу розказувати
Олексію, зачим він їде у свою сторону.
Олексій, вислухавши про усе, казав:
«Побачу, що ваш брат і що родичі
скажуть. Та послухаю, що говоритиметь і
духовний чин. Тогді скажу своє посліднє
слово – та й робіть, як знаєте».
Галочка, почувши се, пішла у кімнату,
руки ламаючи, І через увесь той день
Галочка кріпко смутна була; сидить усе
против Семена Івановича, дивиться на
нього як ясочка, а того, об чім говорять,
того і не слуха. Дивившись, дивившись,
вже, видно, як стане їй на серці важко,
то вихопиться у кімнату – і що то,
господи, плаче!…
Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри
нема, як плакала! Ціловала його,
пригортала до себе, хоче щось сказати,
та за сльозами слова не промовить…
Олексій зложив руки, дивиться на се, а
сльози і в нього так і капотять.
Семен Іванович, хоч і того сльози
пройняли, та усе-таки не такий смутний
був. Цілує її і усе просить, щоб не
журилася, що він скоро звернеться і
щастя своє привезе.
Вже й розпрощались зовсім, вже Семен
Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов
проводжати його… як ось Галочка
крикнула: «Семен Іванович, іще
вернітесь!»
Живо убіг Семен Іванович і кинувся до
Галочки, а вона кинулася йому на шию,
обняла його, цілує і силкується
промовити: «Уостаннє… Уостаннє…» –
так-бо сльози і річ заливають!
«Уостаннє цілую вас, – через силу
говорила Галочка, – уостаннє прощаюсь
з своїм щастям. Не можна мені буде вам
такого слова сказати… Не забувайте
мене! Не забувайте, як вас я щиро любила
і що для вашого щастя зробила!…
Прощайте!., Спасибі вам що ви мене
любили!., що ви мені дали знати щастя на
сім світі… Прощайте навік!…»
Випустила його з рук, ледве дійшла до
кімнати та і впала перед образом. Як же
почула, що вже уостаннє за ним
зачинилися двері, уостаннє загомонів
його голос, вона й заридала. Душу свою
готова була виплакати!…
– Устань, донечко, устань, не плач, не
журися, не вбивайся так! Коли справді,
що так його кріпко любиш, то що ж, іди
вже за нього… Я хоч і проти ночі, сам
піду і приведу його. Не розривайте
своїх серденьок! Може, знайдете своє
щастя!
– Нехай, таточку, завтра об усім з вами
поговорю. На завтра увійшла наша
Галочка до свого панотця…
Господи!., бліда та й бліда. Кровинки
нема у тих щоках, що до сії пори, як мак,
цвіли; очиці її почервоніли і
позапухали (видно було, усю ніч
плакала), а сама так від вітру і
валиться.
Олексій аж злякався, побачивши її таку:
«Доню моя мила, – став казати до неї,
виціловуючи її, – втіхо моя, Галочко
сердешна! Ти ж моє серце розриваєш,
страждучи так! Яково мені дивитися, що
ти сама себе живу у домовину кладеш!… І
я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об
нашому Семені Івановичу. Жалко мені і
його. Роздумавши усе, далі помолившись
богу, порішився: що буде, то буде, не
буду вас розлучати. Усякий гріх озьму
на душу свою… Сам постражду, а не
відніму вашого щастя». Та з сею думкою і
послав батрака до нього, щоб мерщій
їхав сюди.
Галочка так і стрепенулася, і спитала
бистро: «Що ж?…»
– Лиха година! Батрак вже його не
застав. «Чуть світ він вже і поїхав», –
сказав денщик.
– Аж мені легше стало! – сказала
Галочка, оддихнувши. – Ні, таточку,
голубчику! Не робіть сього, не губіть
мене овсі і не беріть на свою душу
гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені
важко тільки отею годину, а то і нічого.
Тепер, панотченьку, пустіть мене у
Хорошів[9]: я там проживу до неділеньки,
та тогді вже проситиму зробити
послідню мою воленьку.
– Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у
чому тобі запрету нема, аби б ти
перестала вбиватися так.
– Перестану, таточку, і не буду, коли
стане сили сполнити мою думку, коли
завладаю з моїм серденьком.
Зібрав Олексій Галочку і випроводив її
у монастир. Вона там усе молилася,
одговілася, порадилася з черницями,
котрі знали її і вміли совіт подати до
діла.
Зараз з неділі, у понеділок, і
вернулася. Бачить Олексій, що ніби вона
стала кріпченька… Смутна, кріпко
смутна! Часом так як задумається, так
буцім і не зна нічого: сидить собі,
мовчить і все руки ломить, та з виду
видно було, що вона щось надумала, та
боїться панотцеві сказати… А як не те,
так і проворненько ходить, і
навідується по господарству, і дещо
упорає.
У вівторок ранком увійшов Олексій у
велику хату і сів житія читати. Галочка,
у кімнаті помолившися щиро богу,
увійшла до батька, насилу ногами
переступа, і зараз пала до ніг
отцевських.
– Порятуй мене, таточку, голубчику! –
аж закричала Галочка, заливаючися
сльозами. – Не дай мені зовсім
пропасти!
– Що таке, що, моя доненько? – кинувся
її піднімати Олексій, дивуючись, що се з
нею таке. – Устань, моя кришечко, моя
лебедочко!
– Не встану, панотченьку, поки мене не
звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що
зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!
– Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти
мене не знаєш, що я рад душу за тебе
положити?
– Спасибі тобі, мій таточку
ріднесенький! Не відкажи і теперечки, –
та і устала навколішкн, і цілує його
руки. – Панотченьку, голубчику! Віддай
мене заміж!
– Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти
надумалася! Я і сам хотів тебе об тім
прохати. Отеє ж він незабаром і буде.
Або наймім кого та і пошлім до нього,
щоб швидше їхав.
– Ні, панотченьку! Сховай мене від сії
біди! Віддай мене, тільки не за нього!…
– За кого ж, доню, тебе віддати?
– За кого хочеш, за кого здумаєш,
таточку! аби не за нього. Поспішай,
панотченьку, поки він не приїде.
– Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо
та сядь біля мене, пригорнися до мого
серденька і розкрий мені свою душу, що
се за думка така?
– А от, таточку, яку думку мені не хто,
як бог послав. Туж-туж він вернеться,
пристане не до мене, а до вас; приведе
людей, начальників своїх; а ті – що їм
за діло до нашого щастя? – аби б йому
услужити – стануть вас уговарювати,
прохати, зоб'ють вас з думки об моїм
щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і
моє серденько змовиться з вами… Я піду,
усе равно що й на видиму смерть…
Скільки я не роздумовала, як то не
розбирала, не приходить мені бути
панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч
сяк; тільки те, що, пішедши за нього,
погублю і його навік! От що мене вбива!
Так щоб положити один конець, віддайте
мене, батеньку, заміж! Тогді він,
побачивши, що нічого робити, сам покине
такі думки і… знайде своє щастя…
– Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким
другим? Чи не погубиш же ти себе,
віддавши себе нелюбу, та ще і цілий вік
з ним жити?
– І вже моє щастя. Однаковісінько мені
страждати приходиться! Хто б не узяв
мене, то, коли не він, усяк мені нелюб!
Нехай він розв'яжеться зо мною, він
розумний, опісля дяковатиме мені.
– Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!
– Отеє мені тільки кріпко тяжке урем'я,
поки усе сполниться, а там… Таточку! я
говіла, я молилася; здається мені, що я
добре роблю. Мене бог не оставить, я ще
втішу тебе при твоїй старості!
Довго вони собі так розговорювали… І
що то як люди з розумом! Порадилися,
потолковалися, обсудили діло кругом –
так і є: приходиться Галочці, щоб не
заїсти чужого віку, йти за свого брата,
за рівню. «А то справді, – сказав
Олексій, – не стерплю, переміню свою
думку, приставатиму до тебе… бо кріпко
хороший чоловік… О, що жалко мені
його…»
– Тим-то й треба поспішати, кінчати
наше діло, а то, як разом набіжить, тогді
пропала я!…
– За кого ж тебе, душко, віддати?
Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що
ще і недавно засилали людей, скажи –
зараз пошлю, і таке весілля справлю, що
ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні
в тебе.
– Не хочу я, панотченьку, ні за кого з
тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть
вередовати. Тяжко моєму серцю буде у
перші годи, а вони не дадуть мені
воленьки і гаразд поплакати об моїй
долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти
у бідності? Озьми його у прийми, віддай
йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він
буде за добро, що йому зробимо, пас
поважати і мною таки не так буде
орудовати. Знайди такого, приведи і
скажи мені: се твій мужик; я у ноги
поклонюся.
Довго думав Олексій, де і кого узяти,
далі і каже:
– Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!
– Добре, панотченьку, – разом сказала
Галочка, а на серце, мов кусок льоду
впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче
зав'язується їй світ. – А хто ж то такий
Микола? – далі спитала.
– Микола – круглий сирота, чесного,
хорошого роду, тільки бідність така, що
й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що
він є парень розумненький, роботящий,
розщот усьому зна, перемовив його від
купців, ще йому п'ятнадцятий годок був,
і обіщав наградити його. І що то
придався парень! За усіх усе зробить,
ніколи не заліпиться, хазяйського
добра, як ока, береже і, спасибі йому,
багато зберіг і доглядів мого. Я його
куди треба посилаю з хурою: усе зробить
як лучче і розщот у всім привезе. Він, як
є меж купцями прикажчик, так він в мене
права рука моя. І товариство поважа
його: знаєш, часом, бува, зайде спор,
лайка; він їх усіх розсудить і по усій
справедливості розбере. Та він же собі
і чепурний, і моторний, і красивенький…
– І вже, таточку, мені сього хоч і не
кажи!
– Так коли так, доню, так так. Коли вже
певно намірилася йти за кого-небудь,
так іди за Миколу.
– Піду, таточку, з великою радістю.
Зділай же милость, панотченьку,
поспішай швидше. Коли ж можна, щоб
сьогодні нас і звінчали!
– Як се можна? Коли б хоч у сю неділю…
– Приїде, таточку, приїде! І усе наше
пропало тогді!
– Вже ж що робить? – треба
прибиратися…
– Яке тут прибирання? Чи до танців тут,
до скоків? Аби б у закон уступити. Моє
сирітське діло. А то щоб часом за
приборами ви мені не наробили гіршого
лиха!
Радилися, радилися, а далі дочка таки
виплакала у батька, щоб завтра
вінчатися і щоб не було ніяких
порядків, що треба по закону. Каже
Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого
тут? Покликати самих старших родичів,
поблагословитись, звінчайте нас; що бог
дасть, пообідаєте, чим здумаєте,
попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я
не піду ні дружечок збирати і не хочу
ніяких пісеньок. Се весілля – теж
похорони».
Як сказала, напрохала панотця, той так і
положився.
– Треба ж, – сказав Олексій, –
покликати жениха.
– Покличте, таточку, – сказала Галочка.
– Коли почали, будемо і кінчати.
Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і
каже: «Чи ждав же він собі такого щастя?
Та і я чи ждав же такої долі своєму
дитяті?…»
Зоставшися Галочка сама собі у хаті,
стрепенулася і сказала: «Тепер, Семене
Івановичу, прощай на вічні віки!…
Мабуть, що я тебе щиро любила, коли
відреклась від тебе, топлю свої молоді
літа, дівованнячко; іду на вічнії
сльози, на тугу, на усяке мученіє душі,
аби б од тебе відвести усякоє лихо… Не
кажу тобі, люби мене! – не можна, се
проти закону, а згадуй мене у сім ділі,
що я для тебе зробила… і як знаєш, так
дякуй! Прощай! Настає година, що і
вздумати про тебе гріх буде. Прощай, мій
миленький!…»
Хусточку усю, що держала у руках, усю
змочила своїми гіркими, кривавими
слізьми, хоч вижми!
– Тепер, – сказала, – усе покончила.
Закрився для мене білий світ, – і стала
богу молитися і поклони бити, щоб бог
дав їй силу перетерпіти сюю годину,
перемогти своє серденько у закон
уступити… а там – як божа воля!
То плакавши, то поклони бивши,
розкраснілася Галочка. І що то за
хороша була! От як бува рум'яна зоря
догоряє, а тут чорнії хмари її
застилають, і вона ніби спішить
красоватись і веселити мир божий, що
так би усе і дивився на ту зорю, і хмари
поодпиховав би геть, коли б можна було:
така і Галочка була тогді. І чого б не
зробив, чого б не віддав, щоб вона була
щаслива!
Увійшов Олексій з Миколою. Галочка
стоїть кінці стола і не глянула на
свого судженого. Вона з батраків
батькових не дуже кого і знала. І чого
було вже дивитись і розглядати, який
собі той, з ким тяжкая доля привела
жити!
Сівши Олексій на лавці, подумав,
здихнув і каже:
– Молодим дуже приговорив я тебе
служити в мене і обіщався, коли будеш
мені вірно і чесно служити, не
зоставити тебе і наградити. Ти служив
мені так, що дай боже, щоб і товариш так
приглядав добра, як ти вбивався за
хазяйським. Спасибі тобі!
Микола низенько поклонився.
– Прийшла моя черга, – казав Олексій, –
слово здержати і тебе наградити,
Миколо! От тобі одна моя радість на
світі, втіха моя, щастя, моя Галочка,
одним одна дитина… Озьми її; худоба,
усе твоє; озьми і мене в приньми. Не
покинь… – та за слізьми не зміг дальш і
говорити.
– Тобто як, дядюшко? – пита Микола,
поблід, труситься і боїться, думаючи, чи
так він чує.
– Так, Миколо, будь мені зятем, кохай,
шануй мою Галочку, що бог тобі дає у
жону. Зроби її щасливою, і тебе бог не
оставить…
– Чи не смієтесь ви надо мною? – ледве
проговорив Микола.
– Не який се сміх і не жартовання, се
важкий, святий час. Я, отець, маючи одним
одно на світі дитятко, уручаю тобі його,
надіючися, що ти, а не хто другий
зробить її щасливою.
Микола так і кинувся Олексієві у ноги і
став казати:
– Чи я ж достоїн такої честі? Я круглий
сирота: ні роду, ні плоду, ви мене на
ноги поставили, ви мене до розуму
довели. Я вас знав, почитав, як отця
рідного, за вашу ласку, за ваше
наученіє… Об Олексіївні, ось об
Галочці, і думати не смів. Хто вона, хто
я, мізерний? Чи я ж смію!…
– Коли я тобі її уручаю, – сказав
Олексій, піднявши його від ніг своїх, –
коли я прошу тебе: будь моїм сином,
збережи мою Галочку.
Тут Галочка підійшла і, як ніхто й не
ждав, припала до ніг Миколиних. Той
силкується її підняти, а вона не
дається і просить його: «Ні об чім тебе
не прошу, тільки будь до мене добрий, не
потурай, коли часом буду смутна, се
минеться. Я буду тобі покірна,
поважатиму тебе; доведу до того, що ти,
бачачи мою добрість, полюбиш мене. Не
гюпрікай мені, коли часом… я й сама не
знаю, яка я буду. Не вважай тим, а доведи
мене до того, щоб я тебе… через тебе
мала хоч маленьку втіху, не терпіла б
ніякого горя. Поклонімось же наперед
богу святому, щоб поміг нам жити, як я
кажу: а далі нашому панотцеві, нехай
благословить і молиться за нас, за
своїх дітей».
Олексій зняв образ святий, молоді стали
молитися; от Микола припав перед
образом навколішки і каже:
– Петровичу, чи, як ви мені повеліваєте,
панотченьку, і ти, Олексіївно! От вам
бог милосердний, і перед його образом
заприсягаюсь, і перед вами: любити вас,
Олексіївно, шановати, почитовати вас,
не як є ви моя жінка, а як проти мене
господиня… Ніколи і нізащо не почуєте
від мене і жодного грубого слова. Буду
для вас такий же робітник, як і до сього
часу був. Ви над собою волю маєте; ви
розумніші мене, ви і мене навчайте.
Петровичу! я батька і матері не зазнаю.
Ви мені отець і благодітель! Будьте
мені, як і були, хазяїном і повелівайте
надо мною. Однаковісінько, як і до сього
часу, буду за вашим добром вбиватися і
так об ньому радіти, як і тепер. Воно, як
було усе ваше, так і буде вашим, і я й сам
повік ваш. Тепер на таку волю
благословіте нас, панотче!
Тут з ним припала до ніг отцевських і
Галочка, і що то плакала!
Олексій їх поблагословив і дуже гарно
усе приговорював і просив бога, що їм
послати на милость свою.
Далі посадив їх укупі, розказовав, як їм
жити, як шанувати, поважати один одного,
таки довгенько їм усе говорив.
От посидівши, сказав, що треба
прибиратись, бо завтра і весілля.
Микола помагав вже своєму тестеві, у
чім там треба було. Припросили то дядин,
то сусід поратись. Галочка, у чім душа,
туди ж з ними порається і усе поспіша, і
усіх приганя, щоб швидше усе справляли,
неначе боялася, щоб хто не помішав.
У багатого і є з чого і є кому усе
злагодити; так і не диво, що до
завтрього усе поспіло.
Зійшлася сама ближня рідня.
Подивовалися, потовковали, що як-то
Олексій, такий багатий, одним одну
дочку та віддає за свого за батрака, та
ще і за бідного! Лучче б віддав, хто
скаже, за купця, хто за поповича; а хто
каже: та, може б, який і пан не
погордився б узяти таку кралю, та з
такою худобою. І багато такого казали;
як же їх обдарили подарками, усе
хустками хорошими, і вишиваннями, і
платками шовковими, так вони і
замовкли, і затихли, надіючись і
погуляти опісля по закону.
Вбралася ж і Галочка до вінця, а
вбралася ж просто, не узяла з дорогого
ні плахти, ні намиста, а так, як звичайно
сироті; та що то за гарна була!
От вже справді, як на картині
намальована, красива та красива!…
Тільки чудно було на неї дивитись у тім,
що якось-то була вона і ніби не вона!
Очиці бистрі, аж горять, на виду краска
у щочечках так і переливається; то
часом стане бліда-бліда, то вп'ять
рум'янець у неї, як жар, спихне. Піде
проворно, порядкує, усіх поспіша…_ то
вп'ять руки опустить, головоньку
похилить. І де стоїть, не зна, й що
робила, і куди йшла – усе забуде…
Говориш до неї – вона не на те одвіт
дасть, та стане бистро-бистро глядіти і
неначе дивується, чого се люди
посходилися і поперев'язовані ходять.
Озирається-озирається, гляне на себе і
помертвіє… Оттака усе була!
Увійшов і Микола вже благословитись, і
що ж – не надів ні тії свити, ні того
жупана, що йому Олексій учора під
вінець подаровав, а одяг хоч і добру, а
просту свиту сірого сукна, і усе на
ньому було просто.
– Чом ти, Миколо, не урядився у ту свиту,
що тобі тесть подаровав? І жупан було
одягти, – так питались його жіночки.
– Не йде діло, – сказав Микола. – Мене
панотець бере з наньмитів, і я так
батраком довжон явитися перед господа
бога, і від нього прийнявши Галочку з
своїм щастям, тогді вже стати
чим-небудь луччим, а тепер я сам ще по
собі нічого.
І поблагословив же Олекій Галочку до
вінця, і випроводив її таки
точнісінько, як на кладбище. А що вже
плакав, плакав – як мала дитина!
Тяжко-бо йому було, важко на душі,, хоч і
сполняючи доччину волю, та яка се воля
була!… Се усе равно, якби вона вибрала
ніж і просила б, щоб її отсим ножем
зарізали!
Йшла бідна Галочка до церкви швидко,
бистро і усе поспішаючи: ні на кого не
дивилася, нікуди не озирнулася. Під
вінець сама підійшла, та як стала на
рушнику, кинула очицями на вінці,
стрепенулась, як рибочка, підняла очиці
угору… так слізочки ув оченятах
засяли!…
Одвіт попові, що по своїй охоті йде і що
нікому не обіщалася, сказала голосно,
на усю церкву. Правду можна було
сказати, що усе, що вона не робила,
збираючись заміж іти і під вінець
підходити, то усе робила мов не о своєму
умі, а ніби якась сила вела її до сього
против її волі. Душа і розум повелівали
їй хоч погибцути, а не довести милого
чоловіка до нещасної жизні, з нерівнею
побравшися; так серденько-бо не того
бажало! Воно кріпко у ній бушовало і
хотіло по-своєму зробити: хоч на
годочок, хоч на місяць, хоч на деньочок
знати щастя, пожити з миленьким, що й
він же того кріпко бажа, і, хтозна, може,
й не буде нічого такого, чого душа
боїться… Так проти таких-то думок
Галочка усе боролась, що туж-туж не
подоліють її!… І таки посилили б, якби
не така у неї душа була, що не
піддавалася вередованню серденька, хоч
таки і дуже воно жалібно прохало
зробити по його. А від сього Галочка, як
свічечка, пала, поки стає воску, а як
віск догори, так і свічка гасне усе
тихше, усе тихше; так і вона кріпилася,
щоб стало сили, поки скінча своє діло, а
тут за усяким словом, як одчитували
молитви, то і вона мов гасла, так що як
прийшлося обводити круг стільця, так
вона вже і не змогла сама по собі йти, а
шепнула старшій дружечці: «Веди мене…
бо впаду…» І справді, якби не дружечка,
та ще один з дядьків повели її, то тут і
впала!
Як зовсім повінчали і стали поклони
бити, вона, вдаривши, і не піднялася
сама. Кинулись до неї, бризнули водою і
сяк-так відволодали її. Не здужала вже
сама йти додому, Микола з боярином
через силу довели її.
Яке ж і гуляння на такім весіллі? Чи
почастовали, чи попотчували чим
родичів, то так усі і розійшлися.
І що то: хоч як Галочка не чудно
виходила заміж за свого батрака, маючи
женихів щонайлуччих і багатих, і що так
хутко, без зборів, без приборів, без
усякого весілля… та й те знали усі, що
ще від самого посту учащав до них
якийсь-то охвицер, що увесьденички
просиджував у них і часто дуже смерком
вертався від них, усе сеє знали; так,
отже, ніяка недобра слава не проходила
про неї, бо одно те, що добре знали
Галочку, що не піде ні на яке худо ні за
усі золотії гори, а друге те, що тогді не
було моди пащековати про людей і
шпигати їх язиками. А найпуще на дівочу
славу ніхто не смів ні півсловечка
нічого сказати. Попробував би що
брехнути; так так баки і заб'ють, і вже з
брехунів повік не вийдеш. Та й старі
приказують, було, молодим: знаєш, не
знаєш – мовчи; а коли певно знаєш, що
сам що-небудь іменно таке бачив, то й
тогді не смій розказувати, а потихеньку
скажи старшому, коли що пильно треба, а
ні – так і мовчи собі, бо дівчача слава
– як біле полотно: пилинка впаде, то й
видно. А через такий порядок і дівки,
було, бережуться, крий господи як!
Сміливо можна сказати: не то що у сотні,
у тисячі дівок не було ні одної, як
тепер десятками лічи, вулицею
проходивши. Святеє діло старовина!
Мабуть, не вернеться вона ніколи!…
Вже так що і два тижні, а трохи чи і не
більш минулося після того, як Галочка
вийшла за Миколу: як ось раз удень
старий Олексій сидить у хаті і чита
житія. Миколи не було дома – пішов до
чоловіка за ділом. Галочка сидить край
віконця, зібралася мужикові сорочку
шити та покраяла, а тепер і не розбере,
що і до чого слідує, та, мабуть, від того
і задумалася: ручки поскладала на
роботі, головоньку схилила і дума… Та
що то за гарна з неї молодичка! Вже
іменно не можна було сказати, чи
гарніша була дівкою у косах та у
скиндячках, чи як тепер – у парчовому
очіпку, що їй кріпко пристало, що усе б
на неї і дивився. Личечком собі хоч і
кріпко похудла, і рум'янцю на щочечках
не стало, та се здавалося, що так їй
гарніше було.
Як там сидять собі, аж ось дзвоник…
дзвоник… і усе ближче… і якраз біля їх
хати і став.
Галочка зирк у віконце… «Ох!» – тільки
і скрикнула, руки і ноги затрусилися –
ледве устала… і у кімнату б то
поспішати, і з місця не ступить.
– Що там таке? – спитав Олексій, не дуже
чувши, що щось прибігло.
– Він, таточку, він! – аж задихаючись,
крикнула Галочка і кинулася у кімнату.