Щира Любов - 3

полиньковою! Ну, так що прислужився! Від
усього, каже, полезна. Ти вже до
старості доходиш, так позабував єси, що
то є молод чоловік. Не тільки твоя
полинькова, та і ніщо у світі не відведе
туги від серця, хіба… – Ох! тут і своя
молодість згадується!… Якого то дива
не робили зо мною і карії очі, і румянії
щоки, і біленькі рученята! Годі!… Не
хочу згадовать, тільки жаль бере!…
Будемо своє розказовати.
Так усе частіш, усе частіш діялось меж
Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й
так траплялося, що хоч він і прийде, то
такий же то смутний, такий невеселий, що
й слова від нього не почуєш. Сидить,
мовчить, часом здихне, а на Галочку, не
зводячи очей, дивиться… і з тим і піде.
– Чи не сердиться на нас чого Семен
Іванович? Чого він такий чудний став з
нами? Як ти думаєш, Галочко? – пита,
було, часом Олексій дочки.
– Може, – одвіт повагом дасть дочка,
аби б то що-небудь сказати, а сама дуже
добре знала, від чого він такий. Та так
знала, що відгадувала сама собі, який
він прийде: чи веселенький, чи ще більш
смутненький. По своїй душі відгадовала
і об ньому.
Щодень, щодень Семен Іванович був усе
смутніший, як ось і овсі не прийшов…
Галочка просумовала, і на другий день
не дожидала його: нема, нема і на третій
і на п'ятий нема… Галочка сумує,
Галочка плаче… то роздума і скаже:
«Добре він робить, що покинув до нас
ходити… Що з того?… Нехай! Він привикне
без нас, забуде… усе йому равно;
однаково ж я швидко вмру… не можу його
забути!… Хоч сяк, хоч так!… Мені треба
вмирати; нехай він живе, нехай
любується у білім світі! Нехай і їм світ
красується, як найлуччою своєю
квіточкою!… Коли б тільки провідав, де
я лежатиму, та щоб хоч разочок
навідався б до мого гробу!… Земля б
стала мені пером, тісна домовина стала
б мені за веселую світлицю; запекшіїся
уста мої усміхнулися б до нього,
замершії оченьки мої глянули б і скрізь
насипану землю вздріли б його, сухая
рука моя іще б простяглася до нього:…
Лучче смерть мені прийняти, лучче моє
дівованнячко, і мою молодість, і мою
дівочу красу заховати так, як вона є,
чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він
і не пожалкує!… Смерте, смерте! де ти?
Пожалкуй батька від діточок, жінку від
мужа, не бери їх: їм хороше на світі
жити, не бери їх; озьми мене, нещасну
сироту! Мій батько ще не стар,
ожениться, дітей бог дасть, мене забуде,
без мене привикне, не буде журитись; а
мені зачим жити на сьому світі?… Коли
він справді мене любить, як я його, так
ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої
любові має бути? Смерте, смерте, озьми
мене! не жалкуй ні моєї краси, ні
дівованнячка… Мати сира земле! прийми
мене до себе, приголуб мене і не пусти
мене на світ, де нема ні щастячка, ні
одрадоньки і ніякої втіхи!…»
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і
що б робила з нудьги? А Олексій, так той
притьмом зажурився! Ні з'їсть нічого до
порядку, ні роботою не втішається. У
хаті скуча, вийде до робітників: усе,
здається йому, усе не так роблять.
Сердиться, грима, часом налаєть кого
дурнісінько, покине усе, побрів у хату;
у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого
не прочита.
Так сумовавши, у неділю гукнув на
Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати.
Мені діло є у городі». Негаразд
пообідав, подякував богу – зараз за
шапку і, ворчачи сам собі: «Я не стерплю
так довго… пропаду від нудьги», –
пішов з хати аж у самий город.
Як осталася Галочка сама, чи
поприбирала дещо, чи ні – журба її
узяла… Сіла кінці стола, схилила свою
головоньку і рукою підперла та і
задумалась… Об чім же вона там не
думала?., об чім не розмишляла?., чого то
не розгадовала?… Тільки що сльозоньки
з чорних очей капали на її шовкову
запаску…
Не чула, і серце їй звістки не подало, що
Семен Іваносич увійшов у хату, стоїть
перед нею, дивиться… вона плаче! Він не
стерпів, ухопив її за руку та аж
крикнув:
– Галочко, чого се ти плачеш?
Господи! Що сталося з Галочкою! Сама
себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се
він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а
слізоньки, мов той дощик, що скрізь
сонця йде, так і капотять. Насилу
схаменулася, насилу у чувство прийшла
та розгляділа, хто се є против неї і що
схопив її руку і пригорнув її до свого
серця, що так і чути, як воно кріпко
колотиться…
– Се ви, Семене Івановичу, – насилу
промовила словце і стала визволяти
тихенько свою руку, буцімто щоб
хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і
стала його прохати: – Будьте ласкаві,
сідайте, поки панотець вернеться з
города. Вони пішли до чоловіка за ділом.
– Жалко, що нема, – сказав Семен
Іванович. – Я й до нього, я й до тебе
прийшов… Галю, зірочко моя!… Не можна
мені без тебе пробути… Усе тобі
розкажу, як я страждаю без тебе.
Побачивши тебе уперше, мені здалося, що
я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на
тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б
хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо
ніхто мене так приятно не зове, як ти.
Душа у мене стрепенеться, серце
заб'ється, і мені стане так весело, так
весело. Згляну у твої оченята, що отеє
напрасно ти рукою закрила… закрий їх,
та тільки слухай. Без тебе я не жив, а
маявся: чи справлю хоч трохи своє діло
– біжу до тебе. Біля тебе– моя радість,
моє щастя, моя втіха! Без тебе мені
увесь світ немилий. Не вмію розказати,
як весело мені біля тебе… Далі думка
така стала приходити: «Галочка тебе не
полюбить…» Слухай-бо, не закривайся і
другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе,
тогді роби зо мною що хочеш. Від такої
думки я став відвикати від тебе, затим
не буду їй докучати, не буду ще більш до
неї привикати; перестану овсі ходити,
не буду її бачити, швидше вмру: бо, не
бачивши тебе і не слухаючи твого
голосочка, знаю, що довго не проживу. От
я перестав до тебе ходити, усе звав
смерть до себе…
– Та і я ж її… викликала, – через
велику силу, хлипаючи, промовила
Галочка…
– Як се можна? Тобі треба жити! – аж
скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її
руку, став оп'ять казати: – Ти-втіха
твоєму панотцеві, ти – краса усьому
миру! Тобі треба жити. Нехай я один
постраждаю! Як можна мені жити без тебе?
Нащо мені і світ, коли мене не любиш!…
– Хто ж се вам сказав, що я вас… –
сказала сміливо Галочка, та вже
ледве-ледве договорила, га тихесенько,
як кропив'яночка закінча свою пісеньку,
так вона закінчила, – що я вас не люблю?
– Так ти, мене, Галочко, любиш? –
крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам
себе з радості. І, хопивши її другу руку,
став пильно приглядатись їй у оченьки,
усе допитуючись:– Скажи, так ти мене
любиш?
Де б ділася Галочка! Утекти – не можна:
він за руки кріпко держить, а тут ще у
вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї
є на душі. Що їй робити? Куди очіші
заховати? Більш нікуди – припала йому
на плече, і не видно йому її…
А він усе просить, та руки цілує, та
молить, щоб сказала, чи любить його хоч
трішечки…
Жалко їй стало його; а на серці їй
весело, так сльози ж так і ллються, і
сама не зна чого; за хлипанням ледве
промовила: «Я не знаю, як люблять… а
тільки усе те, що ви розказовали… то
так і мені було без вас… і я не хотіла
без вас жити… хотіла вме…»
Вже останнього Галочка і не договорила.
Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам
себе з радості, обняв її, пригорнув до
серця і поціловав…
– Що зо мною діється? – сказала
тихесенько Галочка, лежачи на руках
Семена Івановича, що держить її, цілує,
цілує її зовсім нечувственну і стане
дивитися їй в очиці та вп'ять цілує. –
Що зо мною діється? Мені так хороше, що я
не зумію і розказати. Ще як стала знати
вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь,
то мені тогді було так хороше… Та ні,
тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я
і що я? Я, мов птичка, вибилась з
хмарочок густесеньких та темних, біля
ясного сонечка літаю. Не страшно мені,
хоч по увесь вік горечко, бідонька,
усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала
тепер таку годиноньку з вами, що і повік
не забуду сієї радості… Ви мене
любите… ви мене цілуєте, ви мене не
покинете ніколи?… – Та з сим словом
обняла його ручечками і пригорнула до
себе кріпко і, гірко заплакавши,
жалібно стала прохати його: «Не
покиньте, не забудьте мене. Ви – моя і
душа, і серпе, і втіха, і радість. Не
вмію, як більше сказати…»
Багато б вона дечого сказала ще, так-бо
Семен Іванович не дасть їй слова
промовити: цілує її у вічі, руки їй
виціловує і усе дякує, що і вона його
так любить, як він її. «Тепер, – каже, –
я не сирота. І для мене сопне світить. У
радості віку доживу… От ідеть
панотець, скажу йому, буду прохати…»
– Підождіть, Семене Івановичу, –
сказала Галочка, – ще не пора панотцеві
нічого говорити. Ще ми не порадились ні
об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те
розказати, що в мене на думці. Нехай ще
опісля, я ще не привикла до свого
щастя…
– Як знаєш, так і роби! – сказав Семен
Іванович. – Як скажеш, так і я робитиму,
бо нічого не знаю і не хочу нічого
знати, опріч того, що ти мене любиш… що
ти моя… повік моя!…
– Повік твоя, – сказала Галочка і сама
від усього серця поціловала його… а
далі і розійшлись, бо вже Олексій
доходив до воріт.
– Де се ви були, мій милий паночку? –
скрикнув з радощів Олексій, увішедши у
хату і побачивши Семена Івановича; та
аж побіг до нього, кинувся було йому
руки ціловати, так той не дав, та обняв і
поціловав його. – Я по вас, – каже
Олексій, – кріпко скучав та, не
стерпівши, ходив аж до вас. Так мені
денщик ваш сказав, що ви пішли на
Гончарівку; так я, – дай боже ноги! –
мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви
були?
– Усякі діла лучилися, – сказав Семен
Іванович, – так ніколи було у вас бути,
та і сам було так зажурився, що притьмом
прийшлося вмирати. – Та, сеє кажучи,
глядь на Галочку… А та вже зразу
догадалася, до чого він каже, та мерщій
і перехопила:
– Ануте, вже не споминайте про смерть.
На сім світі так весело, гарно. А там що
ще буде – не знаємо. Будемо тут жити у
щасті, у любові, аж поки зовсім
зостаріємося.
– Так, Галочко, так, – сказав Семен
Іванович, не чуючи себе з радості. – Не
відганяйте від себе… будемо жити у
любові…
Галочка зараз догадалася, куди він гне,
та і перехопила його речі, та зараз
кинулася поштувати його то сим, то тим:
і обідати йому лагодиться подати, і
усаджує його… Так що ж бо, Семен
Іванович як узнав добро, узнав, що то є
щастя від вірної любові, так він нічого
і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий
такий, як ще його ніколи і не бачили,
говорливий за усіх… Галочка теж землі
під собою не чує, бігає, мотається, у очі
йому приглядається, до батенька
кидається, веселенька, жартовлива…
І Олексій аж радується, бачачи, що вона
така весела; як спитався Семена
Івановича, чи буде ж вп'ять часто
приходити, так той і загнув, усе
наводячи на своє:
– Я, – каже, – не тільки часто буду до
вас ходити, та думаю з вами і повік жити,
коли тільки приймете.
Олексій глянув на нього… і тільки що
мав спитати, до чого він се говорить,
так Галочка вп'ять-таки перебила і не
дала, не дала увесьденички Семенові
Івановичу яке слово об своїй думці
сказати.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей
день, як один часочок, і незчулися, як
вечір настиг-треба розіходитись.
Прощаючись, Семен Іванович сказав:
«Коли б швидше моє щастя прийшло, щоб я
і повік з вами був…»
– Що се він, доню, сказав? – питав
Олексій Галочку, проводивши з хати
Семена Івановича. – Що се він усе
закида, що якби йому повік з нами жити,
га?
– Не знаю, таточку, – сказала Галочка,
ставивши на мисник то миски, то тарілки.
– Чи не против того хіба, що казав… чи
кватері їм будуть на Гончарівці… чи що:
не знаю-таки.
– Не знаю і я, – сказав Олексій та,
дивившись довго на Галочку, як вона
вбирала усе, буцім і не вона, далі
перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти
моя дитина», пішов у світлицю спати.
Не спати лягла на своєму ліжку наша
Галочка! Ні, сон далеко від неї! Узяли її
думки та гадки… Тільки і чути її, як
важко здихне… сплакне… проговорить:
«Що ж з сього буде?…», та вп'ять за
думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж
я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так
і зробимо, так і житимемо… Що то за
гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух
в мене радується! Він мене любитиме, аж
поки я вмру; а я вже буду довго-довго
жити, бо у щасті… та у вірній…
любо…ві…» – та незчулася, як і
заснула, думаючи про своє щастя…
Треба ж було так статися, що вранці
прийшов до Олексія чоловік, з котрим
вони укупі купили лісок, так треба було
їм там порядок дати: яке на сажні у
продажу, а яке почистити. А як Олексій у
сьому велику силу знав, так без нього і
не можна було. Сяк-так подумавши,
Олексій і поїхав, перехрестивши свою
Галочку, і, нічого їй не сказавши,
тільки пильно їй у вічі подивився. Так
не на таківську-бо напав! Та знала його
думку та сама собі опісля і сказала:
«Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що
я твоя дитина…»
Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як
зійшлися, так буцімто цілий год не
бачились. Намилувавшись собі, як є меж
молодими парубком і дівкою, що хотять
собі побратися, Семен Іванович посадив
Галочку біля себе і став казати:
– Не буду тобі, Галю моя мила,
розказовати, яке ти мені щастя дала,
полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли
мене щиро любиш, так душа твоя знає теж
щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких
річей, щоб його розказать, – так
сказала Галочка, приголублюючись до
нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію
усього розказати. І як я знаю своє
серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе
любити по увесь мій вік, то і ти не
покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю,
що якби я не що друге, а тільки б
подумала тебе менш любити, то тут би з
нудьги й пропала! Через те і живу на
світі, що люблю тебе… Жити і тебе
любити – се мені однаковісінько. Чи
проживе рибонька без водиці, чи
розцвіте який квіточок без рісоньки
небесної? Так і я не проживу без твоєї
любові. Перестанеш мене любити, то я тут
зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так
же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш
усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та
нема на світі такої сили, щоб мене
вдержала від любові до тебе; а затим
нема того і на світі, чого б я не зробила
для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко
її поціловавши. – Поберемося собі!… Я
не можу без тебе жити… Куди ж ти
устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла
свою головоньку з його плечей, де,
припавши, усе лежала, і, випручавши
тихенько від нього свою руку, устала і
стала поодаль від нього… Господи!
бліда як стіна, рученята зложила на
грудях, тяжко дише і не зможе слова
промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко,
пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи
мені, чи надіятись мені на таке щастя?…
Скажи!» – і хотів було узяти її за
руку… так вона відступилась ще від
нього і, силкуючись, через велику силу
промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з
сим словом мерщій ухопилась за стіл,
щоб удержатись, а то зовсім би впала;
тяжко-бо їй було відрікатись від свого
щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович,
сам себе не тямлячи. – Чи се мені так
почулось?… З ким ти говориш, кого так
величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є
благородні, так проста дівка, мужичка
нагадує вам, що ви таке є, – сказала
Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
D
F
– Вам не подоба того і думати, що ви
отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти,
Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія
Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що
він є благородний, пан, поручик… йому
не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось
тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох,
бачить бог, як я кріпко вас люблю і
любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти
за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема,
як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і
свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно
хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу
слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш
іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати
вам світу… Семене Івановичу, я вам не
рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх
рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для
одного, так не можна-бо сього зробити…
Об моїй долі, об моїм щасті ви не
споминайте, я їх поховала, а будемо
говорити про вас. Я не знаю, як у світі,
меж панами, усе прочеє водиться, а знаю,
що усюди будуть питатись про вашу
жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай
ви, люблячи мене, і не засоромитесь
сказати прямо: «Вона мужичка», та яково
вам буде тоді? Усі будуть з вас
сміятись, усі осуждати, усі
цуратимуться вас, що у вас через жінку
уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь
ні на кого…
– Так вони подивляться на вас.
Попрьокам та сміху з вас кінця не буде.
Не стерпите – схаменетесь… і раді б
вернуться, та вже не можна. От і
возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде!
Нехай мене засміють, розіпнуть,
розтерзають – я ніколи не перестану
тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко
буде дивитись, що ви через мене і за
мене страждатимете, і я, усе теє
бачивши, зможу жити? Однаковісінько
вмру, як і тогді, як ви перестанете мене
любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як
хочете мене переряжуйте, научіть
усьому, як треба бути панею, та вже
внутрі не переробите: усе видно буде, що
я коренца мужичка. Куди ви зо мною
явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей,
тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви
розумніші мене у сто раз – і ви знаєте,
що сього не можна і не треба робити. Ви
собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на
світі дурно жити. Усяк, хто може,
служить у війську, хто – у суді, хто –
крамарює, хто – хліб робить, а усяк
довжон жити для усіх, а не маятись без
діла. Вам і скучно буде без діла, і ви,
побачивши, що гріх так жити, явились би
меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш
завірити, як я вас люблю? Чи і се вам
нічого, що я для вашого щастя на видиму
смерть йду? Бо з вами розлучитися – се
смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити
укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила
так, легенько, а себе б любила ще більш,
чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я
собі з мужички стала б панею, муж в мене
молодий, хороший як намальований, хоч
на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би
що з ним не зробилося, хоч би він і
постраждав що через мене, хоч би і
покинув мене, а я собі і байдуже! Він від
мене, а я від нього: добра свого і в мене
багацько; не кажи мені ніхто нічого: я
благородна. Так я-бо вас не так люблю!
Волосинка з вас спаде, а в мене серця
шматок відірветься: вам тільки біда
находить, а я вже страждаю. І тим-то
лучче хочу цілий вік мучитись, горе
терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б
від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти
губиш мене, ти ніж мені у серце
встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що
я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я
була панянка, я б і тогді вас так же б
кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно,
усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені
здається, що не так ви кажете, як воно є.
Не однакові зірочки на небесах, не
однакова і деревня по садкам. Не буде
вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є
свій цвіт. Не приньме березонька
липового листячка. Не позбере
соловейко другої самочки, як з свого
роду. Усьому свій закон, а чоловікові –
ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не
подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого
красивого, розумного і з доброю душею
чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала
знати, а не кого другого… та ні, я б
другого і зроду не полюбила б. Велике і
моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене
знову неначе на світ породили. Без
вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не
можна так щиро любитися і не вводити
один одного у біду? Будемо собі
любитися, як брат із сестрою, коли вже
нам побратися не можна через саме те, що
я вам казала. Коли будемо укупі – щастя
наше; треба вам буде куди відлучатися, я
знатиму, що й за морем ви за мною
скучатимете, як я тут за вами.
Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О
Семене Івановичу! Що то за жисть наша
буде! Бідності не знатимемо, панотця
мого шановатимемо, вас люди будуть
почитати, як і тепер, ніхто вас ні в чім
не осудить, нічим не укорить; я, глядячи
на ваше щастя, душі у собі не чутиму з
радості, що такий чоловік любить так
кріпко мене, дівку просту, нерозумну,
тільки тим і достойну трохи, що любить
його – міри нема! Семене Івановичу,
нашому щастю люди позавидують, янголи
божії порадуються, бо наша любов буде
свята, чиста, без усякої дурної думки.
Любіть мене так, то я і ви будемо повік
щасливі… – Та з сим словом і кинулася
до нього, і обняла його кріпко,
обливаючи слізоньками.
– Не можна, Галочко, не можна, моя
рибочко, зірочко моя! Не зумію тобі
усього розказати, що у мене на думці…
Та, отже, добре, і панотець приїхав. Буду
його просити. Він мене послуха. Тогді
що, Галю?
– Тогді і я своє скажу йому. Нехай
розсудить…
І розійшлися собі, втираючи сльози, бо
обоє наплакалися-таки добре…
Старий увійшов у хату, помоливсь,
озирнув їх і бачить, що вже тут щось є.
Роздягся, сів і не требує нічого, щоб
там чи обідати, чи що. Галочка стоїть
біля печі і ні з місця. Понурила
головоньку і дивиться на свої сап'янові
червоні черевички… І не йде, щоб там
батькові чого пообідати подати.
Боїться з хати вийти, щоб без неї Семен
Іванович не розказав панотцеві, а
панотець щоб зараз і не вдарив по рукам
об її долі…
Поглядав Олексій і довгенько; усе
мовчачи: далі, треба ж що-небудь казати,
от і каже:
– Що ви собі такі чудні обоє? Неначе
чого плакали. Один перелічує шибки у
вікні, а друга лічить піщинки на
долівці. Га? А я, як батько, щоб вам у чім
не помішав, так мені не треба нічого і
казати? Га? Може, і так, так глядіть, щоб
опісля на себе не жалковали.
Таке вислухавши, Семен Іванович не
стерпів, кинувся до Олексія, обняв його
і став розказовати, як побачив Галочку
уперше і запримітив її, як дальше,
дальше полюбив і як тепер любить її… і
що то гарно розказовав?
Таки усю свою душу, своє серце, свої
думки, усе розказав дочиста, як і
Галочці так не зміг розказати. Галочка,
сеє усе слухаючи, плакала гірко.
Далі Семен Іванович і сказав: «Оттак її
люблю, так її любитиму повік. Не можу
без неї жити! Олексію Петровичу! Оддай
мені її на мою радість, на втіху, на
щастя моє вічне! Хочеш – я вийду у
одставку, у тебе житиму: хочеш – до мене
перейдемо, будемо усі укупі жити,
будемо тебе шановати…»– і багато
такого говорив і, плачучи усе, просив.
Олексій усе слухав мовчки і не
подививсь ні разу на Галочку. А та,
сердешна, бліда-бліда, як глина, руки
зчепила, серце так і колотиться, душа
боїться, і усім тілом трепещеть,
думаючи: «Що, як панотець звелить іти –
пропала я тогді!…»
Помовчавши, Олексій так сказав:
– Знаю, що ви є чесна душа, і що не
розказуєте, усьому воно правда. Ви не
такий, щоб позгнущатись над дівкою, а ще
більш – щоб погубити її. Вірю, що ви так
полюбили мою дочку. Вірю як отець, що
йому і нема і на світі нікого
красивішого, як його дочка. Якби я був
другий батько, то б, може, зрадовався, що
моя дитина, моє рожденіє, буде
благородна і рід мій буде пановати. Я ж
положився так: кого Галочка сама
позбере, за кого похоче, то і мій зять. І
тепер я проти її волі не піду. Далебі,
Семене Івановичу, що вона мені про вас
ще нічого і не говорила. Я сам тільки зо
вчорашнього дня запримітив за вами
обома щось, та й її не питав і від неї не
чув. А бачу, що вже ви собі поговолили об
усім. Так нехай же, – сказав Олексій, –
так буде, як Галочка сказала.
– Біда моя, панотче, коли ти здаєшся на
Галочку! – сказав Семен Іванович,
вдаривши себе рукою по голові.
– А що хіба, по-своєму розсудила?
– Вона мені багато наговорила, та усе
не до діла. Як чого чоловік не хоче, так
вже знайде, що сказати.
– Е, ні-бо, Семене Івановичу, не гнівіть
бога! – обізвалася Галочка, хлипаючи
біля печі. – Оттут серед нас бог
милосердний, тут мій таточко
ріднесенький, кого я після бога першого
кохаю, так тут я скажу, і у такий час
збрехати не можу: нехай чує мій
панотець, і чує від мене вперше зроду,
що я нікого не любила; вас, Семене
Івановичу, полюбила і люблю
точнісінько так, як і ви розказуєте, що
мене любите. Однаковісінька в нас душа
один до одного. І коли б я вам була
рівня, я б зразу, не думавши, кинулась би
до свого щастя, а то…
– А що ж то? – спитав Олексій. – Кажи,
доню, усе, що знаєш; я послухаю і
розсуджу меж вами, чи до діла твої речі.
Тут вже Галочка прийнялася говорити, а
Семен Іванович став поодаль і знай
сльози втира.
Галочка розказала усе те, що і Семену
Івановичу говорила: зачим і через віщо
не можна їй іти за нього і що, коли її
так любить, так і сам не схоче, щоб вона
через нього страждала. Аж поціловав її
в голову Олексій, вислухавши усе, далі і
сказав: «Доню, мила моя дитино! Я тебе
знав і не боявся нічого. Тепер піди собі
у світлицю: мені треба з Семеном
Івановичем переговорити по-своєму, як
єсть я отець своєму дитятеві. Ти знаєш
мене, Галю, то і не журися ні об чім».
Галя вийшла з хати, певно надіючись на
батька.
– Семене Івановичу! – сказав старий. –
Як Галочка душі у вас не чує, люблячи
вас, так вона тільки об вас і
вбивається, а об собі і не дума. Так я,
будучи їй отцем, довжон об ній і об собі
подумати. Вийде вона за вас, а
місяць-другий не пройде, як ми її
побачимо на столі…
– Від чого б се так? – спитав Семен
Іванович. – Я її буду зберігати, пилині
не дам пасти на неї, від усього защищу
її…
– Ви! Так. Ви будете її і любити і
шановати. Так люди з'їдять її своїми
язиками. Вона в них з мужичок не вийде. І
сяка, і така, і через се, і через те він
її узяв: нав'язалася на нього, треба
було покрити гріх… А ви, Семене
Івановичу, грамотні, знаєте, усе знаєте,
як важко чоловікові терпіти і
переносити худу славу безпричинно.
Знаєте і те, що коли про чоловіка пройде
дурної слави хоч капелька, то вже і
через цілий вік її не збудеш. А у
женському полу ще й гірш! Яково ж буде
їй, моєму дитятеві, що чиста і непорочна
у сім ділі, як голубиця, а сьогодні –
ножем у серце, завтра – у ту ж язву…
надовго її стане?… – І сплакнув
сердешний Олексій.
– Ми самі відцураємося від людей. Будем
жити один для одного, не знатимемо
нікого. Така жисть самая благочестивая,
святая, щасливая…
– Правда ваша. Житимете у любові, у
своєму щасті. Бог благословить вас
діточками, такими, як і мене наградив
дочечкою, на нову вам радість і на
втішеніє… Еге! Тут замість того, щоб
матері, – я нічого не кажу про вас, я
тільки про моє рожденіє, – матері
веселитися і втішатися діточками, їм
нігде від людських язиків просвітку не
буде. Усі на них пальцями штрикатимуть,
усі зашиплять: «Мати їх з мужичого роду,
нищі, сякі-такі, уся рідня, і діти її
такі будуть». Усі будуть їх жахатися,
цуратися, попрікати тим, у чім вони і
невиновні. А яково се матері? Через них,
через дітську славу вона держиться на