Щира Любов - 2

годиночку, а далі і каже:
– Мабуть, що десь що розумне говорив, бо
на нас і не дивився, і хоч я двічі
проводила дівчат у кривого танця край
самих вас, та він і не зирнув ні разу.
– йому не до вас було: він мені у ту пору
розказовав, що, каже, не сонечко ходить,
а земля кругом його обіходить.
– Бач що! – сказала Галочка, дивуючись.
– Е, чи тільки він премудрості і
розказовав? Коли б ти послухала його!
Галочка – хто її зна, чи вона утомилася,
граючи з дівчатами, чи що, а щось не така
веселенька була увесь вечір, як
завсегда. Усе більш мовчала. А як лягла
собі спати, то здихнула і подумала собі:
«Чому се пани красивіші від простого
народу?…»
Як се було коло теплого Олексія[7], так
уранці дуже гарно надворі було: сонечко
сяло, зогрівало увесь мир, берези
починали розпукуватися, травонька
зеленіла, і вже і проліски у садку
Олексієвому процвітали, так було
хороше, та хороше, що аж дух радовався.
Галочка устала веселенька, рум'яная,
красивіша і вона здавалася; упоравши,
що треба було, сідаючи за роботу,
перелічила, скільки день зосталося до
тії неділі… Мабуть, затим, чи вспіє
докончити свою роботу… Одначе,
лічивши, як сказала: «суботонька, а там
і неді…», та вп'ять щось-то
зарум'янилась трошки та ніби
усміхнулася, махнула ручечкою і сіла
швидше за роботу.
– Таточку-голубчику, – сказала
Галочка, як увійшов батько, управивши
батраків, – се мені навдивовижу! Як
таки можна, щоб сонечко стояло, а щоб
земля ходила? Се, мабуть, панські
вигадки!
– Ні, доню, зовсім не вигадки, воно так і
є. От як мені учора охвицер розказовав…
Тут Галочці щось веселенько стало на
серденьку… Мабуть, вона зрадовалася,
що почує, що і як у божому світі
робиться. Може…
Батько їй багато розказовав, що чув від
охвицера, і закінчив, що розумнішого
чоловіка ще і не бачив. А Галочка йому у
відвіт тільки і промовила: «Еге!» – а то
усе слухала пильно, і усяке слово
запримітила, і жалковала, що нікому їй
розказати того усього, що охвицер казав
батькові.
У середу Галочка здихнула та й
подумала: «Як то ся неділя довго йде!
Скільки вже днів, а ще й досі середа! До
неділі ще…»
І вп'ять вона закраснілася…
У суботу увійшов Олексій у хату
швиденько та й каже: «Знаєш, Галю, що я
надумав? Охвицер зовсім не пишний і
овсі не гордий. Закличу його до нас
полудновати завтра». Галочка так і
сторопіла. Дума і не зна, що сказати.
Батько вп'ять її спитав: «Чи добре так,
чи як думаєш?»
– Та воно б то, пожалуй, добре, – ледве
промовила Галочка, – так глядіть
тільки те, чи піде ж він до нас, до
простих мужиків?
– О, я знаю, що піде, – сказав Олексій. –
Коли посадив мене край себе і казав, що
ми перед богом усі рівні, так такий вже
не одцурається від хліба-солі. Та і що ж?
Зберімося, налагодьмося, а не прийде –
як хоче.
– А що ж ми йому налагодимо? У нас
панського нічого нема, та й не знаємо,
що для панів треба.
– Дурна ти, душко! Не усе однакому
хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому
чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо.
Ми не пани, і він зна, що в нас панського
нічого нема. Та й об тім не турбуйся. Я
постачу усе. Ти йди собі на вулицю
грати, а я покличу Домаху: та була у пана
наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А
ти не турбуйся ні об чім.
Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та
не турбуватись! Роботу свою заховала,
кажучи: «Вже тепер ні к чому починати
квітки вишивати, вже суботонька. Я
лучче нароблю квітків з шпалер та
заквітчаю святії образи; он і голуби
вже старенькі, треба новеньких зробити,
та і піч, бач, як поколупалась!»
От і покликала зараз наньмичку і
звеліла усю ту глину на печі, що
поколупалася, стерти та новою
позамазувати скрізь. Бо піч була з
зелених водолазьких кахлів та на спаях
червоною глиною позамазовано, так так
хороше було, що не то що!…
Наньмичка піч пора, батрак долівку
землею рівня, де повибивалося, а
Галочка в'яже квіточки, та які вміла,
які знала, самих гарних наробила і
голубів новеньких попривішовала. А
сама усе турбується думкою: «Коли б же
гарної рибки придбали! Хто то в них буде
куповати! Що то якби мені воля: я сама
пішла б на місто та й купила б якої сама
знала, щоб не стидно було».
От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні,
зараз Галочка підмела велику хату,
повісила на кілочок чистий рушник,
довгий та предовгий та мудро усякими
квітами вишитий, накурила ладаном
кріпко і заперла хату, щоб не
видихалося, поки… У кімнаті стала
вбиратися. І що то вирядилася– хороше
та прехороше! Доброго нічого не брала,
так лучче від простенького; та як же то
на ній усе чепурненько, любенько,
штепненько – як на картинці. Чи пора, чи
не пора збиратись, вже вона і вибігла…
Біжить вулицею і землі не доторкається,
а на душі так їй чогось-то весело, так
весело… Добігла – і дівчат нема
нікогісінько… Зирк – і на колоді не
сидить… батько ще не вийшов. А вже з
десяток халавурів вже і швандяють по
вулиці – дожидають збору дівчат.
Що тут Галочці робити? Де їй дітися? «А
що за преліниві дівчата, – дума собі,
надувши губенята з серця та мотаючи
рушником, що узяла підперезатись. – Чи
вони сплять, чи що? Але і досі не
виходять, а там, гляди, і вечір, а там і
піст скінчається. Коли ж ми награємось?
Побіжу їх збирати мерщій».
Кинулась у першу хату: там ще обідають.
Сердиться наша Галочка, виговорює,
поспіша викликати подруг, бо вже, каже,
нерано, вже над заходи сонечко, скоро
вечір. Кидається по хатам по другим: там
ще і не думали збиратися– тільки
вбираються. Отаманує наша Галочка над
дівчатами, виганяє на панщину, а
дівчата регочуться: «Що се, – кажуть, –
сталося з Галочкою? То ми, було,
зберемося усі та дожидаємо-дожидаємо,
поки-то вона вийде, а тепер поперед усіх
поспіша. Ще тільки півдня, а вона вже
каже: вечір хутко. О, бодай тебе!»
Сяк-так стягнулися. Попереду, було, усе
починають вороном, а тогді вже з
піснями підуть; так тепер Галочка каже:
«Ні, давайте у кострубонька». Ми
розберемо її думку: у кострубонька як
грати, так треба пісню голосно
викликати, а далі, як вмре кострубонько,
так треба у долошки плескати. От луна
від пісень та від лясків піде, от швидше
і вийде… батенько: «Мені до других діла
нема», – так думала Галочка.
От і почали у кострубонька. Пішла луна
скрізь. Посипавсь народ з усіх місць.
Бачить Галочка, граючи у жони, що вже і
батько її вийшов і сів на колоді, як
зирк!., аж розсердилася: «Чого той Тиміш
та сів біля мого панотця? Чи він же вміє
з ним говорити?» Аж ось… Галочка
понурила очиці у землю та вийшла з
кругу, щоб, знаєте, підтягнути рушничок
– чи ослаб, чи що; а сама збоку усе
дивиться, куди охвицер іде… а він усе
йде, та до колоди… от і Олексій, і Тиміш
устали, кланяються… Отже, Тиміш і
відҐйшов, спасибі йому!
Отже, і посідали охвицер з Олексієм; от
Галочці і веселіш стало, що батькові не
буде смутно, є з ким розмовляти, є від
кого розумних речей послухати. От як
повеселішала, зараз і закомандовала:
«Ануте у хрещика!»
– Та тривай-бо, Галочко, – закричали їй
дівчата, – ще у жони не зограли, а вона
вже у хрещика.
Отаман Галочка не слуха їх: розірвала
круг, попарувала усіх, настановила
гробів, полетіли дівчата, мов
пташечки… Еге! То Галочку і тут знати:
не біжить, а, мов рибонька, прудко пливе
і рученятами не мота, а тільки
вихиляється, мов той молоденький
ясенок, що легенький вітерець колише
його. Піймай же її! Куди! Хіба муха
тільки за нею злетить! «Та куди ти,
Галочко, усе біжиш? – кричали на неї і
ті дівчата, що гробами були. – Усе до
колоди біжить, хіба не бачиш, яка там
калюжа! Добре тобі, що ти така легенька,
що і перестрибнеш через калюжу, а ми не
вдержимося, так так у неї і
шубовтнемося. Бач як
позабрьохувались!»
– Та то я, дівчата, затим туди біжу, бо
тут з гори, так легше…
Так відбріхувалася хитра Галочка, бо
овсі туди не з гори було, а трошки
горбовато, і попереду калюжа. Та їй
нужди мало: вона через ту калюжу, як
думка, так і перелетить; а їй аби ближче
підбігти до колоди; на колоді сидить…
батенько її… а з батеньком… охвицер…
та що за хороший! Молоденький,
чорнявенький, очиці, як жар, на виду
рум'яненький та білий: вже видно, що
панського роду… Та як чепурно
прибрався!… І як приятельно з моїм
панотцем розговорює!… От вже хороший
та красивий! Тепер я його лучче
розгляділа. Так думала Галочка,
добігаючи усяк раз до колоди, і що не
робила, як не виспівовала, не зирнув
охвицер ні разу ні на неї, ні на дівчат.
Не до пісень-бо і не до ігрищів йому
було. Він на сю пустоту не дуже
заглядався, йому і дівчата байдуже. Він
собі був такий чоловік, що коли узявся
за яке діло, так вже не доїсть, не доп'є і
ні об чому не дума більш, поки не скінча
свого діла. Тепер він, побачившися з
своїм приятелем, з Олексієм, став йому
розказовати про усе, що діялося у
нашому царстві: як татари, було,
заполонили усіх нас, як командовали над
нашими старшими і як здирали з народу
останнє, хто що мав; як наші відбилися
від татарви, і далі – який цар після
якого воцарявся і як цар Петр по усім
усюдам дав порядки; усе, усе розказовав
з великою охотою і не дивлячись ні на
що, що край його діється; бо бачив, що
його слуха чоловік розумний, усе поніма
і хоче ще більш слухати, щоб усе знати.
Олексій так би і не одійшов від нього і,
бачачи, що вже не з так рано, став пильно
прохати охвицера, щоб пожаловав до
нього хліб-солі одкушати.
– Піду, мій любезний, – сказав охвицер,
устаючи, – з великою радістю піду, бо
бачу, що й ти мене полюбив, як і я тебе.
Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні
жінка твоя, ні сім'я твоя, щоб не
величали мене благородієм та щоб не
втрачувались для мене нічим. Що ви
кушаєте, те і я буду. Усе божий дар.
– Та чим багаті, тим і раді вас, такого
доброго і милого пана, угостити. Не
положіть тільки гніву за нашу простоту.
А як же нам і величати вас, коли ви є
ваше благородіє?
– Нащо се благородіє? Кажу тобі – не
треба… Ти не салдат, і я не на муштрі;
зовіть мене просто: Семен Іванович. –
Так розговорюючи, і дійшли до двора, і
Олексій увів свого гостя у велику хату.
А Галочка бігала-бігала у хрещика, зирк
до колоди-нема панотця, нема і охвицера!
«Мабуть, вже пішли до нас», – подумала
собі та й притихла, і ноги в неї болять,
вже і утомилася, вже і нездужає. – Піду,
– каже, – додому».
– Куди ти підеш? – гукнули на неї
дівчата. – Ще тільки розігралися, а ти
вже і втікати. Даваймо у кривого танця!
Веди, Галю! Без тебе ніхто не виведе.
– Як собі хочете, дівчаточка-голубчики,
а справді кажу, що треба додому. Так
мені щось… чи з очей, чи що… – і пішла
Галочка додому, та перше тихою ступою, а
як відійшла дальш від дівчат, так як
стріла, і не забарилася добігти.
Увішедши у противну хату, мала
причепуритися після бігання, так-бо і
руки, і ноги трясуться, і не зна, за що і
узятись… Сяк-так, нічого робити,
хочеться прийти у кімнату та послухати,
як охвицер буде з батьком
розговорювати і що розказоватиме, а тут
щось соромиться, і не сміє, і боїться; та
схопивши що попало, буцім треба
сховати, та й понесла…
Увішедши у велику хату, низенько,
звичайненько поклонилась гостеві і
тільки що хотіла пройти у кімнату, а
батько її і зопинив, питаючи: «Чи вже ти,
Галочко, і вернулася? А чому се так
рано?»
Галочка, ще кланяючись, накинула очком,
що охвицер щось розказовав, а як вона
ввійшла, так він, уздрівши її, так і
замовк, і рука, догори піднятая, так
йому і зосталася, а сам так же пильно
дивиться на неї, що неначе з'їсти її
хоче. Галочка, звичайно, як дівка, се усе
підгляділа та ще й пуще засоромилася…
Перебігла б мерщій у кімнату і
заховалась би, так панотець пита її об
чімсь, а об чім – вона і не розслухала.
Та вже він удруге спитав, а вона, стоячи
перед ним, переминається та червоніє,
як є калина, а далі вже намірилася та й
сказала:
– Та не знаю… дощ розігнав… там
дівчата… тее-то… поїхали…
– Добре, коли при такому сонечку та вас
дощ розігнав, їдь же і ти, куди хоч, –
так сказав Олексій, усміхаючись,
бачачи, що Галочка і речі не знайде, що
сказати. Не вспів батько сього сказати,
а Галочка вже, як тая муха, улетіла у
кімнату.
– Се моя дочка, Семене Івановичу, –
став казати Олексій. – Не положіть на
неї гніву, що вона так обрябіла при вас
і не зуміла одвіту дати. – Галочка
притулила своє ушко та й не дише, щоб
дослухаться, що охвицер про неї скаже.
А Семен Іванович, дивуючись, і
питається:
– Так Галочка твоя дочка?
– Моя, Семене Івановичу.
– Ну, тепер бачу, що тебе господь
благословив дитятею. Я чув про неї
багато чого хорошого, її кріпко усюди
похваляють. Бачив разів зо два на
ігрищах, красива показалася мені, а
тепер, як побачив ближче, так вона –
міри нема, яка красива. А що найбільш у
неї-очі. По очам, Олексію, можна знати,
яка у чоловіка душа. Істинно, ти
щасливий батько, маючи таку дочку
добру, розумну та ще і красиву. Я зроду
не бачив такої красивої.
Яково-то було Галочці, сеє усе слухаючи?
– Се, Семене Івановичу, що ви мене, по
ласці своїй, полюбили, – сказав
Олексій, – так вже і дочку вихваляєте.
– Ні, Олексію, істинно так. І вп'ять-таки
скажу, що ти щасливий батько. – Тут
Олексій став кликати дочку… так куди ж!
як їй було вийти? Не сто раз вона чула,
як їй і у вічі казали, що вона дуже
красива, так то їй і дарма було. А тепер
де б вона ділася, чуючи, що охвицер її
похваля; а тут батько кличе: треба його
послухати, вийти; а як вийти, як глянути
на охвицера, коли він по очам усю душу
зна?… Скрізь землю пішла б!
Як не виходить Галочка, а Олексій не
любив, що його не слухали, пішов сам за
нею і став її уговорювати, щоб не
соромилась та вийшла, бо треба
полудновати лагодити.
– Добре ж, таточку, вийду, вийду. Тільки
нехай охвицер нічого мене не пита, поки
я не роздивлюся.
Олексій увійшов до охвицера, моргнув
йому, усміхнулися обидва і стали своє
розговорювати. Збиралася-збиралася
Галочка і, як увійшла, забувшись, вп'ять
поклонилась, і Семен Іванович вже і не
заньмав її, а тільки як куди йде через
хату або прибира що, то очей з неї не
спустить, і що розказовав Олексієві,
забуде, замовчить, а коли Олексій що
розказує, то він і не чує нічого.
Агу, огляділась трошки і Галочка,
мотаючись тут перед ними; їй вже не так
млосно. Прибира-прибира та,
прислухаючись до охвицерових річей, і
стане, і дослуха усе. Вже і так, як він не
бачить її, вона розгляда його; як же на
ту пору гляне він на неї, так де б вона
ділася… Се й не раз так лучалося, а усе
їй на нього хочеться дивитись, а йому на
неї. Серце серцю стало вже вість
подавати.
Подали страву, стали вже полудновати.
Галочка порається, і присяде, і слуха,
що вони з писанія розговорюють.
Якось-то Семен Іванович осмілився та об
чім-то і спитав Галочку…
Господи, трохи ложки не впустила! І не
стямилася, де вона сидить; а далі,
нічого робити, одвіт дала. Так удруге,
утретє… вже Галочка огляділася, вже
сміливо говорить і, бачачи, що охвицер
чесна і добра душа і що у нього на думці
нічого нема поганого, стала смілива:
після полудня, упоравшись зо всім, сіла
біля свого панотця і стала слухати, об
чім охвицер розказує. А він про усе
розказує, чого Олексій і не знав: як у
світі поводиться, де які землі є і що
для чого на світі є, об усім говорив і
усе знав, бо кріпко розумний був.
Олексій знай його розпитує то про се, то
про те. Вже і Галочка осмілилась, і сама
де об чім розпитує, і вже перестала його
величати «ваше благородіє», а вже
зоветь, як він звелів: Семен Іванович.
Оттак розговорюючи, просиділи і
довгенько. Ще б не пустили свого Семена
Івановича, так одне те, що нерано, а
друге, що дуже далеко йому йти – аж у
город: через садки, степком і через
гребельки. Тогді так було: де город, а де
Гончарівка – кріпко далеко. Олексій,
попрощавшись з Семеном Івановичем,
проводив його аж геть; а Галочка як сіла
кінці стола, як підперла свою головку
білою ручечкою, як задумалася…
– Чи чуєш, Галочко? – крикнув панотець.
– Ох! – та скочила з лавки, та й не зна,
що й казати.
– Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я
у хату – не чуєш, тричі кликнув –
насилу розчумалася. Чи задрімала, чи що?
– Так-таки… що… трошки…
– Утомилась, сердешна! Одно те, що
набігалася, а тут поралася. Іди ж лягай
спати. Бог з тобою! – перехрестив її і
пішов.'
Сиділа ж наша Галочка, сиділа, думала ж
вона та думала. А що думала – хто її зна.
Тільки і промовила: «А що ж з сього
буде?», та й сплакнула, перехрестилася і
лягла вже, так до півночі доходило.
Смутна сіла за роботу наша Галочка,
смутна і обідала, чи то пак не обідала, а
тільки за столом так. Олексій дивовався
і питав її, чом вона нічого не їсть і
чому така смутна?
– Так, таточку, щось чи голова… – ні,
мені усе нудно та тошно, – сказала
Галочка та й здихнула важко.
– Чи не набігала ти, нехай бог милує,
лихоманки? «Набігала лихоманку, що і
повік не забуду», – подумала Галочка, а
Олексій, помовчавши, і сказав:
– Обіщайся у неділеньку у Куряж[8]
сходити.
– Атож, таточку; коли б швидше
неділенька прийшла.
От того-то наша Галочка така й смутна
була, що неділенька далеко: аж через
шість день. У неділеньку охвицер
обіщався прийти до них… Коли ж то се
буде?… Коли дождешся тієї неділеньки, а
тут так, що через силу ходжу… Так собі
думала Галочка, перемиваючи ложки
після обід, як ось – рип у двері, і хто ж
то? Семен Іванович!… Галочка усе з рук
так і повпускала…
– Сердься не сердься на мене, Олексію
Петровичу, – сказав Семен Іванович,
увішедши у хату і поклонившися
попереду старому, а там і Галочці, – а я
до тебе прийшов і сьогодні. Як хоч: мені
без тебе скушно. Я люблю з тобою
беседовати. Як упорався з службою
своєю, зараз і потяг до тебе. Скажи мені
по істинній правді: чи не мішаю тобі у
чім. Може, ти своє робив? Я у Друге урем'я
прийду.
– Та що се ви говорите, Семене
Івановичу, – сказав Олексій. – Я б вам
не то що, я б усе перед вашим здоров'ям
так би і стояв і усе б слухав, що ви нам
доброго розказуєте. Знаєте що: коли так,
як вам є урем'я, то коли тільки захочете,
так прямо і йдіть до нас. І двері, і душа
моя для вас відчинені поусякчас. Ви
мені ні у чім не помішаєте. Я зранку
порядок дам батракам, та і пан на увесь
день. І вже мені худоба того не дасть, що
ви мені розкажете або, прочитавши,
розтолкуєте по ласці вашій. Приходьте ж
хоч поусякдень. Чи так, Галю?
– Єй же, так, – сказала Галочка,
слухаючи такі батькові речі, що їй
здавались так, неначе хто на гуслі їй
грає.
– Так, панотченьку! І мені веселіш буде
на душі, коли вам весело буде з Семеном
Івановичем.
– Так, може, тобі, Галочко, скушно буде,
що ти сама собі сидітимеш? – спитав
Семен Іванович, пильно приглядаючись
їй у оченята.
– І то вже, – сказала Галочка,
опускаючи очі-зірки свої у землю. –
Буцім я сама собі сидітиму. Адже
батенько мене не віджене, коли і я тут
буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму
своє, а тут слухатиму, об чому будете
розговорювати або що читатимете. Я хоч
і читають, а дещо второпаю.
Так і положилися, щоб Семен Іванович,
коли тільки захоче, щоб і приходив.
Та й зачастив же! Що в бога день, покінча
своє діло, справить що треба та, не
оглядаючись, – на Гончарівку, бачите,
до Олексія… більш нічого, йому буцімто
тільки його і треба. Тут вони сидять,
розговорюють, читають. Олексій
розпитує, як що трудне та непонятне для
нього у четьї мінеї; Семен Іванович
товкує, та так чисто, що неначе в рот
кладе; а Галочка так і слуха: забуде і
роботу, устромить голку у полотно та й
не виводить її, ручку опустила, головку
підняла, а очиці – як ясочки, так і не
сходять з Семена Івановича… так-то
щиро слуха.
Слуха!… Коли б же хто та опісля почав би
її розпитовати, що таке розказовав
Семен Іванович, то коли б тільки по
правді, вона б і сказала, що хоч і
прислухалася до усякого слова, та не
второпала нічого, бо усе приглядалася,
як він гарно говорить та губоньками, що
червоні, як та калина, поворочує, і з-за
них та зубоньки мелькають, білесенькі
та рівнесенькі, як є один; які то рум'яні
щоки, які узенькі чорні його брови, – як
на шнурочку, а очиці які ж то! Він казав,
що через очі можна бачити душу у
чоловіка. Так і є, що правда. Як зирне на
мене, то я і бачу, яка в нього душа добра,
який він жалосливий до усіх; та так мені
його жалко стане… та через те нічого і
не розслухала, об чім він розказовав.
Сього Галочка нікому не говорила, а
тільки думала собі, як, було, проводить
Семена Івановича об пізньому вечорі та
ляже на своєму ліжку, щоб-то спати, так
їй і не спиться: усе-то силкується
згадати, що читав або розказовав Семен
Іванович, так-бо не згада нічого…
«Нехай же завтра не буду на нього дуже
пильно приглядатися, а усе буду
слухати, – так скаже, було, Галочка
звечора, а удень прийшов Семен
Іванович, почав говорити… забула наша
Галочка слухати – знай, розгляда його і
доглядається, чого учора не добачила,
що «он ямочки на щоках його, що так би і
дивилася на них; он рученята невеличкі
та біленькі, мов у панночки, та як
заговориться, як обіпреться рукою об
голову та пальцями перебира своє
волосся, чорне, як смоль, та м'якеньке,
як шовк…»
Оттак і поусякдень Галочка що-небудь
знайде у Семена Івановича, чого перш не
розгляділа: то голос приятний, то як
задумається чого, – а вже щось
частенько став задумоватися, – так
його жалко: усе б на нього і дивився. А
як піде по хаті, так що то за стройний у
стану, що двома п'ядьми можна його
обняти, мов переломлений, так і
вихиляється.
Семен Іванович приносив і свої книжки,
та що то за прерозумні! Про усе, про усе
там писано було. Олексій, бо він один їх
і слухав, не нарадується, було. І
розказовав багато дечого розумного. І
про себе розказовав, що він є поміщик,
що у нього вотчина аж біля Прилуків,
укупі з братом, більш чим сто душ;
батька і матері нема – померли, брат
господарює, а він служить у війську. З
братом живуть, як закон велить, люб'язно
і согласно; брат йому усе вистача, чого
тільки треба, і що він сам собі вольний
козак. «Що, – каже, – хочу, те роблю,
ніхто мене ні у чім не силує і не
поборонить ні у чім, бо я собі сам пап
над собою. Служу у війську, поки треба.
Коли стане замиреніє, піду ув одставку
та й оже…» Тут щось і замовк та скочив з
лавки, ходив-ходив по хаті: усе думав
щось собі довгенько… далі схопив шапку
і став збиратись додому, а ще то і не
пора була: він, було, завсегда просиджує
до пізнього вечора, а тут ще тільки
сонечко геть-геть спустилося.
Олексій кинувсь, щоб його прохати, щоб
ще посидів, бо ще рано, так ні: притьмом
ніколи, діло є, треба сьогодні зробити
то се, то те… і не впросили його, щоб ще
посидів; пішов собі тихою ступою,
похиливши голову…
Олексій став жалковати, думаючи, чи не
розсердив його чим, так-бо ні: так
приятельно розговорювали. «Хіба чи не
ти, Галочко, чим його розсердила?»
– Щоб то я, панотченьку, – ледве
промовила сердешна Галочка, бо сльози
так налягли їй на душу, що й дихати
важко було.
– Так бо ні! – вп'ять став розмишляти
Олексій. – Ти йому сьогодні і слова не
сказала. Не знаю, що се таке є; нехай чи
не прийде завтра, розпитаю. – І пішов з
хати.
А Галочка як подумала: «А як не
прийде…» – та з сим словом як заплаче!
Батечки! як то гірко плакала, до самого
вечора! А чого – і сама не зна. Такі
думки постигли її, що і не придума, що їй
і робити: то, дума, може, він занедужав,
нікому його доглянути, тяжко йому, може,
ще до світу і вмре… Та від таких думок
аж з ніг звалилася, прилягла на ліжку,
слізоньками обливаючись… «Коли б
можна, побігла б, мушкою полетіла б до
нього, тільки б глянула на нього, що з
ним робиться… коли нічого, то і мені б
полегшало… Коли завтра не побачу його,
то, певно, до вечора вмру… Так мені
тяжко!…»
Не вмреш, Галочко!… Бо ще дуже зарані,
як ще і не приходив ніколи так рано,
Семен Іванович вже і йде. Галочка, ще
тільки устала, та усе пильно на город
дивилася… і трошки згодом вздріла
його, та аж за ворота вибігла і, як
птичка веселенька, підплигує, щебече до
нього ще здалеку: «Чи ви не вмерли,
Семене Івановичу? А були ж недужі? Чи
чого розсердилися на нас? Що ми вам
заподіяли, що ви нас учора так хутко
покинули?»
– Нічого, Галочко, нічого. Діло було,
більш нічого, – казав Семен Іванович,
веселенький вже, і люб'язно усе
говорить і не хмуриться. Увішедши з
Галочкою у хату, зараз і пита: «Де ж
Олексій? Я вже увесь день у вас
посиджу».
А вже Галочка і облітує по усьому двору,
гукаючи:
– Тату, таточку!… Та йдіть же швидше!
Вже прийшов… прийшов, єй же то богу,
прийшов!…
– Хто там прийшов? – обізвавсь Олексій
від хліва, що заплітав з батраками.
– Та він же, панотченьку, він! Він і не
вмирав, він і недуж не був, йому діло
було. Сьогодні увесьденички буде в нас,
– казала Галочка, розмотуючи руками, а
сама чи договорила, чи ні, та вже і
біжить мерщій у хату.
– Та хто? – ще таки гукнув на неї
батько.
– Та Семен Іва… – більш і не чути було,
що Галочка сказала, бо вже вбігла в
хату; вже й там кидаєтся, порається,
прибирає, і сама не зна, що воно таке…
Небо над нею піднялося, сонечко ніколи
так над нею не сяяло; куди не гляне, усе
їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж
сльози її пройняли… Побігла у кімнату,
сплакнула трошки з радощів, вмилася,
утерлася, прибралася і вибігла до
гостя, веселенька, як пташечка.
Вп'ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та
щось не так вже. Пожалуй, прийде Семен
Іванович і веселенький, і
розговорливий, і дещо жартовливе скаже
і Галочці; та далі чи розказує, чи стане
читати, та почне часто поглядати на
Галочку, та й змішається зовсім. Як
установить на неї свої карії очі,
дивиться, забуде, що й говорив, або і
читати перестане, і буде на неї довго
дивитися… і чого то в очах у нього не
побачив би! Там була уся його думка; усе,
що було у нього на душі, усе можна було
бачити… Що таке – ми будемо знати
опісля, а Олексій не дуже в його очі
заглядав, він би і не розібрав нічого,
хоч би і подивився в них; він, було,
тільки дивується, чого Семен Іванович
так задумався, та і собі замовчить, щоб
не мішати йому об чім там думати.
Одна Галочка трохи чи не знала, що на
думці у Семена Івановича: бо як тільки
побачить, що він почав на неї дивитися
пильно, не так як завсегда дивиться,
вона вже не зирне зараз на нього, а
похилить голову та голкою шиє, а тільки
по роботі копирса, а що дума собі, так
хоч побожуся вам, що однаковісінька у
неї думка була, що у Семена Івановича…
Та як пуститься вона у тую думку, як
дасть їй волю, так їй хороше, так весело,
що вона і не тямить себе, чи вона на
землі, чи у раю… їй здається, що вона,
мов пташечка божа, літа попід небесами
і щасливіша від усіх людей: та тут і
гляне, – на кого ж їй більш і глянути, –
гляне на Семена Івановича… та якими
очицями гляне… що Семен Іванович
вдарить себе рукою, затулить очі,
припаде на стіл, довго так полежить,
піднявся… видно було, що
сльозинка-друга в очах його блищить…
Обітерся, устав, походить по хаті і
вп'ять сяде…
А Галочки вже давно тут нема: вже давно
у кімнаті… тяжко їй стане, дух
захватує, сплакне і поки-то, поки
справиться з думками, що увійде до них.
А Олексій, той на усе дививсь по-своєму.
Бачачи, було, що Семен Іванович так
страждав, приньметься його
розпрошувати: «Чого ви так собі, Семене
Івановичу?»
– Так щось, нездорово, – скаже, було,
він так, аби б що-небудь сказати.
– Чи не викушали б, може, полинькової!
Вона кріпко полезна вещ від усього.
О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю