Latin

Пушкін Олександр. Вибране - 06

Total number of words is 3986
Total number of unique words is 2340
21.5 of words are in the 2000 most common words
32.0 of words are in the 5000 most common words
38.5 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
ads place
тіні, Покрови лжі спадали тлінні І
оголявся ветхий трон;
Кайдани рвалися. Закон,
На волю спершися, проголосив братання,
І ми гукнули: Раювання!
О горе! о безумний сон!
Де вільність і закон? Над нами Сокира —
владарка одна.
Ми скинули царів. Убивцю із катами
Обрали ми в царі. Ганьба яка страшна!
Але не винна ти, свободо,
Богине чиста, ні — вини не маєш ти В
поривах буйних сліпоти,
В шаленстві темному народу;
Сховалась ти від нас: твою високу путь
Закрили марева криваві;
Але ти прийдеш знов із помстою, у славі,

І вороги твої впадуть;
Народ, що скуштував твій нектар, повний
сили, Все хоче знов упитись ним;
Немов од Вакха роз’ярілий,
Він бродить в прагненні тяжкім.
Так — він найде тебе. Під рівності
покровом Спочине солодко в обіймах він
твоїх;
Кінець настане днів страшних!
Та вже не втішусь я тим сяєвом чудовим,
На плаху я піду, що знала стільки страт.
Уранці смерть моя. Кривавою рукою
Відтяту голову підійме завтра кат
Понад байдужого юрбою.
Прощайте, о брата! Мій безпритульний
прах Не буде спочивать в саду, де
пробували Ми в безтурботності, в
бенкетах і трудах І місце наших.урн
зарання визначали.
Та, милі друзі, — по мені Як будете ви
сумувати,
Прошу мій заповіт останній пам’ятати:
Оплачте жереб мій у тайні, в тишині;
Підозру викликать ви можете сльозами;
В наш вік є злочином і сльози над
мерцями:
По братові тужить не сміє нині брат.
Благання ще одно: ви слухали стократ
Пісні, летючих дум породження недбалі,
Стобарвні вицвіти і радості й печалі
Моїх весняних днів. Надії чисті там;
І сльози, і любов віддав я тим листкам,
Усе життя моє. У Авеля, у Фанні,
Молю, найдіть ви їх; ясної музи дані
Зберіть. Суворий світ і поголос
людський Не будуть знати їх. Покину
шлях земний Дочасно, друзі, я: мій геній
недозрілий Для слави не дійшов ні
зросту, ані сили.
Умру. Як тужите ви щиро по мені, —
Для себе збережіть оті мої пісні!
Коли гроза мине, в своїй громаді мирній
Збирайтесь іноді читать писання вірні,
І довго слухавши, промовте: так, це він;
Це спів його. А я, переборовши тлін,
Незримо увійду і сяду поміж вами,
І сам заслухаюсь, і вашими сльозами
Уп’юся... Може, знов кохання втіху я
Зустріну... Може, знов ув’язнена моя,
Бліда й засмучена, моє почувши слово...»
Та, повну ніжності нараз урвавши мову,
Співець поник чолом прекрасним,
молодим, Пора весни його промчалась
перед ним З любов’ю, з тугою. Красунь
імлисті очі, Бенкети і пісні, і
полум’яні ночі,
Все разом ожило; і серце зайнялось,
І віршування знов потоком полилось:
«Куди, куди мене завів недобрий геній?
Народжений, щоб жить у тишині
священній, Чому безвісності я кинув
мирну тінь І друзів, і любов, мою
свободу й лінь?
Я долі пестощів зазнав у юні літа,
Дорога радості була мені відкрита,
Цвіла поезія в душі, як світлий луг.
На буйних вечорах, для друзів любий
друг,
Я дзвінко звеселяв і сміхом, і піснями
Куток, бережений домашніми богами.
Коли ж я, стомлений у Вакховім огні,
Чув полум’я нове в сердечній глибині І
вранці обійнять приходив милу діву,
І заставав її в риданнях, повну гніву;
Коли, з погрозами, зі слізьми на очах
Вона кляла мене за мій безумний шлях,
Відгонила мене, корила і прощала, —
О як ріка життя чудесно протікала!
Навіщо це життя, і просте, і ясне,
Змінив на бурі я, на море те страшне,
Де дикі пристрасті, невігласи жахливі,
Злоба й зажерливість? Надії чарівливі.
Куди ви завели! Що діяти я мав,
Той, хто в душі любов і голос муз плекав,
На поприщі низькім з безчесними
бійцями?
Чи кіньми правити, що сповнені нестями,
Я міг жорстокістю сталевої вузди?
І що ж я залишу? Занедбані сліди
Безумних ревнощів, нікчемного
дерзання.
Хай згине голос мій, хай прийде мить
остання Моєму співові...
О ні!
Хай змовкне ремство малодушне!
Поете, не умруть пісні!
Ганьбі, неначе раб послушний,
Ти не клонився в чорні дні;
Ти не скорився лиходію;
Стояв ти в бурю, у завію,
Твій грізний світоч осявав Юрбу
правителів безславних;
Твій бич нещадно їх карав,
Отих катів самодержавних;
Громив ти деспотизму храм;
Ти закликав до помсти Немезіду,
Віщав Маратовим жерцям Кинджал і діву
Евменіду!
Коли святий старик від плахи відривав
Вінчанну голову холодною рукою.
Ти сміливо обом їм руку дав,
І перед вами трепетав їх суд, немов
перед грозою.
Тож гордий будь, співець. Ти ж,
звірю-кровожер, Стинай цю голову тепер,
У пазурах твоїх вона. Та знай, неситий.
Мій крик, мій ярий сміх загрожують тобі.
Пий нашу кров, живи в злобі:
Ти все пігмей, і розчавити
Тебе настане час... Вже недалекий він.
Падеш, тиране! Грізний фатум Уцарить
над чолом, вітчизною проклятим,
І гряне помсти правий дзвін.
Тепер іду... пора... і ти рушай за мною;
Я жду тебе».
Скінчив захоплений поет,
І все покоїлось. Небес блідий намет
Зорею запалав ясною,
І ранком віяло в темницю. І співець
Підняв до ґрат поважні зори...
Враз шум. Прийшли, зовуть. Вони! Настав
кінець!
Гримлять ключі, замки, запори.
Зовуть... Стривай, стривай; день, тільки
день один — І буде, славлячи свободу,
Великий жить громадянин Серед великого
народу.
Ідуть. Не чують. Жде страшний рубач.
Та дружба смертну путь поета зачарує.
От плаха. Він зійшов. Він славу іменує...
Плач, музо, плач!
Юначе! Всім мене ти, любий, полонив.
Душею гордою, незлобною й палкою,
І півжіночою невинною красою.
* * *
Під небом голубим, у рідному краю Вона
томилась, зав’ядала...
Зав’яла, ніби квіт, і в самоту мою Тінь
юна, вірю, прилітала.
Але межа навік між нами пролягла.
Чуття даремне викликав я.
Із уст холодних вість про смерть її
прийшла І холодно її сприймав я.
Так от кого любив я серцем огняним З
таким напруженим бажанням,
З такого мукою і запалом таким,
З таким безумством і стражданням!
Де муки, де любов? Нема в душі моїй Для
тіні бідної, легкої,
Для спомину про дні безповоротних мрій
Ні скарги, ні сльози гіркої.
129
ІКІН
сЩіон
Пливли ми радісним гуртом; Ті парус
прямо напинали,
Ті одностайно ударяли Об воду веслами.
Кругом Синіло море. Наш стерничий
Байдак у далеч мудро вів;
А я — безжурний, для плавців Пісні
співав... Аж налетів Шумливий вихор
таємничий, І все поглинули вали!..
Мене одного принесли На берег хвилі
білопінні; По-давньому співаю я,
І риза змочена моя
Під сонцем сохне на камінні.
* * *
В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення
благородне, В степу життя вигнанців
веселить;
Останній струм — струм забуття
холодний, Він найсолодше душу нам
свіжить.
В безмовності садів, у вогкій млі ночей,
Співає навесні троянді соловей.
Троянді й байдуже, вона й не помічає,
І під кохання гімн колишеться й дрімає.
І ти співаєш так на славу красоти:
Отямся, друже мій, до чого прагнеш ти?
Її поетова не потривожить мука;
Подивишся — цвіте; покличеш — ані
звука.
Чудова роза є: вона На диво світлої
Кіфери Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери. Кіфері не
страшний мороз, Пафосові — зими
погроза... Блищить серед хвилинних роз
Краси нев’янучої роза...
Княтні 8.0. (Волконській
В московських гульбищах бучних,
При гуках віста і бостона,
У бальнім шумі, між утіх Ти любиш ігри
Аполлона.
Царице муз і красоти,
В руці ласкавій держиш ти Натхнення
скіпетр величавий,
І над задумливим чолом,
Подвійним скрашеним вінком,
Витає чистий геній слави.
Співця, що в бран потрапив твій,
Не відкидай палкої дані,
Хоч усміхнись на голос мій,
Як мимоїздом Каталані Вчува циганці
кочовій.
is is іе
В гаї карійськім, що любий ловцям,
таїться печера. Сосни високі навкруг
схилились гілками, і тінню Вхід закрито
до неї плющем, що блукає та в’ється,
Любленцем скель і ущелин. На камінь із
каменя рине. Як срібнозвучна дуга, і дно
заливає в печері Бистрий потік. Він,
русло проложивши глибоке, струмує В
даль по гаю густім, веселить його
ніжним дзюрчанням,
Спомин
Коли для смертного замовкне день труда
І на німі майдани міста
Напівпрозорчаста наляже ніч бліда І
сну крило повіє чисте,
Тоді в самотності, легких не знавши
снів, Тривожної я повен муки:
В безсонні устає сумління темний гнів,
Шиплять докори, як гадюки;
Душа горить, в умі — схвильовані думки
Одна по одній виникають,
І давні спомини, безмовні та тяжкі,
Сувої довгі розгортають.
І я, читаючи свою облуду й гріх,
Життя минуле проклинаю,
І тяжко скаржуся, проте в сльозах
гірких Рядків печальних не змиваю.
* * *
Дар порожній, випадковий, Нащо ти,
життя, мені?
Нащо доля у закови Узяла найкращі дні?
Хто з таємною злобою З небуття мене
позвав,
Душу виповнив жагою, Розум сумнівом
пройняв?
В далині мети немає,
Серце спить, в неробстві ум, Темну тугу
навіває Життьовий щоденний шум.
Кохання мова балаклива В одвертій
простоті своїй, Неначе проза
недбайлива,
Тебе дратує, друже мій.
Але чарує серце діви Солодкозвучний
Аполлон; їй любі лагідні мотиви І
мирних рим співучий тон. Страшне тобі
палке признання, Листа любові ти
порвеш,
Але віршоване послання Увагою не
проминеш. Благословен хай буде нині
Моєї долі скромний дар,
Що досі в життьовій пустині, Розпалюючи
серця жар,
На мене накликав покари,
Чи клевету, чи темні хмари І тільки
часом похвалу.
•к 3 *
Місто пишне, місто бідне, Дух тюрми,
палат черга,
Це склепіння неба блідне, Камінь, холод
і нудьга, — Все ж до вас у мене звичка,
Бо в пустелі цій сумній Ходить ніжка
невеличка, В’ється локон золотий.
На нить веселої хвилини Низав він в
хитрій простоті Прозорих лесток
намистини І мудрість — чотки золоті.
Любили Крим сини Сааді, Майстри в
поезії тонкій,
І розгорнуть бували раді В Бахчисараї
зошит свій.
Поеми їхні розстилались.
Як еріванські килими,
На учтах ними прикрашались Гіреїв
пишні тереми.
Та жоден чародійник милий, Володар
співів і думок,
Не появив такої сили В складанні віршів
та казок,
Як той, хто мислі мав крилаті, Хто в тій
родився стороні,
Де мужі грізні та кошлаті,
А жони — гурії земні.
* * *
Римо, друже повсякденний І в дозвілля
час натхненний,
І в натхненний час труда,
Ти примовкла, заніміла;
Ах, невже ти, дзвінкокрила, Відлетіла
без сліда?
А колись твій ніжний лепет Присипляв
сердечний трепет, Муки втишував мої,
Ти сміялась, ти манила,
І вела від світу, мила,
В зачаровані краї.
Ти, було, мені вчувала,
Як дитина, доганяла Мрію радісну сама;
З нею, вільна і ревнива, Непокірна і
лінива, Сперечалась жартома.
Я з тобою побратався,
Скільки я разів скорявся Жвавим
пустощам твоїм,
Мов коханець без догани. Добродушний і
слухняний В щасті й розпачі гіркім
0 коли б ти появилась,
Як на світі веселилась Небожителів
сім’я!
Ти б із нею проживала,
1 божественно б сіяла Слава сонячна
твоя.
Взявши ліру голосисту, Повістили б
урочисто Гезіод або Омір:
Якось Феб, пастух Адмета, Стадо пас біля
Тайгета,
Де шумить одвічний бір.
Він блукав у самотині,
Ні боги, ані богині,
Як Зевес їм заповів,
З ним не важились зустріться — З богом
ліри і цівниці,
З богом світла й мудрих слів.
В пам’ять давнього кохання Всолодить
його страждання Мнемозіна прибула.
І дружина Аполлона В тихім гаї Гелікона
Любу доню сповила.
Чи серед вулиць гомінливих, Чи в людний
увійшовши храм, Чи в колі юнаків
гульливих, — Я віддаюсь моїм думкам.
Я говорю: кінець незримий Чатує кожного
із нас,
І під німе склепіння всі ми Зійдемо в
визначений час.
Чи де побачу дуб могутній,
Я мислю: патріарх лісів Переживе мій
вік забутній,
Як пережив і вік батьків.
Чи з немовляти утішаюсь,
Уже я думаю: рости!
Тобі я місцем поступаюсь: Мені вже
тліть, тобі цвісти,
І так щохвилі й щогодини,
У думу вдавшися одну,
Я вгадую: коли прилине Той день, що ляжу
я в труну?
І де умру я: на чужині?
У битві, у морських валах?
Чи недалеко у долині Сховають мій
холодний прах?
І хоч однаково, де тліти,—
Але хотілось би мені Сном віковічним
опочити У рідній, милій стороні.
Кавказ підо мною. Один в вишині Стою над
снігами край яру страшного;
Орел, зо шпиля підлетівши стрімкого,
Ширяє недвижно зо мною врівні.
Тут бачу, як струмні з-між гір
виникають,
Як грізні обвали додолу шугають.
У мене в ногах тут збіговища хмар.
І скель понад ними мертвотні громади,
І ринуть шумливі крізь них водоспади;
А нижче — лиш мох та посохлий чагар;
А там уже — розкіш зеленого гаю,
Де пташка щебече, де олень плигає.
Ще далі, мов гнізда, і житла людські,
І вівці пасуться в гірській полонині,
І ходінь пастух по веселій долині,
Де хвилі Арагви шумують легкі,
Де вбогий здобичник з-за скелі чатує,
І Терек кипучий реве та лютує;
Шумить він та виє, як звір молодий,
Що їжу побачив крізь грати холодні,
Він б’ється об берег у злості
неплодній І лиже підступно він камінь
німий...
Дарма! ні поживи йому, ні розради:
Навік його грізні затисли громади.
Пороша. Встаємо, і миттю на коня,
І риссю по полях при першім світлі дня;
Гарапники в руках, собаки вслід за нами;
Уважно стежимо за лігвами й слідами;
Кружляєм, нишпорим, шукаємо зайців —*
І двох проґавили. Додому час наспів.
Ото пак весело! Вже й вечір: хуга виє,
Свіча ледь блимає: у тузі серце ниє;
Ковтаю краплями нудоту я гірку.
Читати? Ні! Рядок чорніє по рядку,
А думка десь літа... Я книгу закриваю,
Беру перо, пишу; насильно вириваю У музи
сонної розтріпані слова.
До звука звук не йде... Втрачаю я права
Усі над римою, служницею чудного:
Вірш в’яло тягнеться, немов повитий
млою. Змагання з лірою я облишаю сам І
до вітальні йду; розмову чую там Про
вибори близькі, про сахарні заводи;
Хазяйка хмуриться за прикладом погоди,
І шпицям сталевим увагу приділя Чи на
червового ворожить короля.
Нудьга! Так день по дню у самоті минає.
Та як увечері в садибу завітає,
Коли за шашками куняєм тихо ми,
Сім’я кибиткою чи древніми саньми —
Старенька з буклями і з нею дві дівиці
(Дві панночки стрункі, біляві дві
сестриці), — Як міниться тоді похмура
сторона,
Як, боже мій, життям займається вона!
Спочатку погляди, немовби випадкові,
А далі жвавості все більше у розмові,
А там і дружній сміх, і співанки гуртом,
І вальси, й пустощі, і шепіт за столом,
І млосні погляди, і жарти, й ніжний
подих,
І зустріч потайна десь на вузеньких
сходах;
І діва в присмерку на ґанку вже стоїть:
Відкриті шия й грудь, в обличчя сніг
летить, Та бурі півночі не шкодять
руській розі. Цілунок як жаркий палає
на морозі!
Як руська дівчина цвіте серед снігів!
Жив на світі рицар бідний, Простий
серцем, мовчазний,
З виду хмурий, непогідний, Духом смілий
і прямий.
Мав він видиво єдине, Непідцаване уму,
І воно з тії хвилини В серце врізалось
йому.
Близ Женеви, в мить щасливу, На шляху
біля хреста Бачив він Марію-діву,
Матір Господа Христа.
Повен думкою палкою,
На жінок він не зважав І до гробу ні з
одною Ані слова не сказав.
Він увесь свій вік короткий Сталлю лоб
свій закривав І собі на шию чотки
Замість шарфа прив’язав.
Ні Отцю, ні Духу й Сину Не молився
паладин,
Мав молитву лиш єдину, Дивна був людина
він.
Він проводив цілі ночі Перед образом
святим,
Лиш на Діву зводив очі Він у захваті
сумнім.
Повен вірою й любов’ю, Вірний обраній
меті,
Ave, Mater Dei4 кров’ю Написав він на щиті.
І в той час, як паладини,
Страх і помста ворогам,
По рівнинах Палестини Мчались в честь
коханих дам —
Lumen coelum, sancta rosa!*
Він ревів, як ураган,
І, мов грім, його погроза Побивала
мусульман.
Він вернувсь у замок дальній,
До похмурих, давніх стін,
І в любові вмер печальній Без дарів
причастя він.
Як із світом він прощався,
Дух лукавий прилетів,
Душу рицаря збирався До своїх забрать
країв:
Він, мов, богу не молився,
Він не відав, мов, поста,
Непристойно залюбився Він у матінку
Христа.
Та Пречиста захистила Від докорів тих
його,
В царство вічнеє впустила Діва рицаря
свого.
Сонет
Scorn not the sonnet, critic. Wordsworth**
Суворий Дант не зневажав сонета;
Петрарка в нім кохання виливав;
Кохався в грі його творець Макбета; Про
сум гіркий Камоенс ним співав.
І в наші дні чарує він поета: Вордсворт
його за речника обрав, Змінивши світу
марного тенета На хвилювання вільних
вод і трав.
У горами лямованій Тавріді В його
рядки, суворіші від міді, Співець Литви
чуття свої вкладав.
У нас іще його не знали діви,
Коли для нього Дельвіг забував.
Гекзаметра священного мотиви.
Мадонна
Не безліччю картин уславлених майстрів
Я завжди скрасити хотів свої кімнати,
Щоб гості їх могли побожно оглядати,
Здаля вслухаючись у вироки знавців.
У простім закутку, серед німих трудів,
Одну картину я хотів би споглядати,
Одну: щоб з полотна, як з неземних країв,
Спаситель кроткий наш і непорочна мати
Вона з величністю, він з розумом в очах
— Дивились лагідно, у приязних огнях,
Самі, без ангелів, під пальмою Сіона.
Збулось бажання це в житті моїм.
Творець Тебе мені послав, тебе, моя
Мадонна, Краси небесної божественний
взірець.
Безумних літ веселощі свавільні Тяжкі
мені, як спогади похмільні.
Та як вино — печаль моя стара,
Що старшає, то сили набира.
Мій шлях сумний. Віщує труд і горе
Прийдешності розбурханої море.
Але не хочу, друзі, умирать;
Я хочу жить, щоб мислити й страждать, І
відаю, у дні турботи й лиха Життя мені
скрашатиме утіха;
Не раз іще, у радості й сльозах,
Гармонію ловитиму в піснях,
І — мариться — смутне моє смеркання
Любов осяє усміхом прощання.
Невід рибак розстилав над краєм
стуленого моря, Хлопчик йому помагав.
Отроче, батька покинь! Інші мережі тебе
дожидають і клопоти інші: Будеш уми
уловлять, будеш царям помічник.
* * *
Я тут, Інезільє,
Я тут, під вікном. Повита Севілья І млою,
і сном.
У серці відвага, Стою я в плащі, Гітара і
шпага —
Це друзі вночі.
Чи спиш ти? Я співи Дзвінкі заведу.
Прокинеться сивий —
Мечем укладу.
Покинь своє ложе.
Кохання моє!
Мовчиш ти... А може,
Суперник тут є?..
Я тут, Інезільє,
Я тут, під вікном.
Повита Севілья І млою, і сном.
* * *
Рум’яний критику, дотепнику пузатий,
Ти спів наш день при дні ладен на посміх
брати За сум та жалощі. А йди-но, глянь
сюди, Попробуй, може б, нас ти визволив з
біди. Дивись: он там хаток Сіріє ряд
убогий,
А далі стелиться долини схил розлогий,
І хмари котяться, як смуги вовняні...
Де ж ниви радісні? Діброви де рясні?
Де річка? Сірий тин, та — щоб розважить
око — Два бідних деревця схилились
кривобоко,
Та й то на першому ані листка нема,
А друге тільки й жде, аж надлетить зима,
Щоб листя, змочене водою крижаною,
Немов брудне сміття розсипать під
собою,
Та й годі! Пса нема живого на дворі.
Он, правда, мужичок та баби дві старі.
Без шапки він; несе в труні своє дитятко
І кличе здалека ледаче попенятко,
Щоб батька привело, бо треба ж поховать:
Мерщій, робота є, нема коли чекать!
Чого ж ти хмуришся? Таж геть до біса
смуток, Давай веселощів та жартів нам і
шуток!
Куди ж ти? — До Москви — щоб графських
іменин
Отут не прогулять.—
Чекай — а карантин! Прислала Індія у
руський край заразу. Сиди, як біля стін
похмурого Кавказу Сидів за оних днів
покірний твій слуга; Що? Не до жартів
тут, печаль бере — ага!
* * *
Перед гробницею стою,
Склонивши голову свою...
Все спить навкруг; лише лампади Блищать
у пітьмі золоті,
Стовпів осяявши громади І давні
прапори святі.
Під ними спить довічно він, Північних
володар дружин, Могутній страж в землі
державній, Смиритель буйних ворогів,
Останній вождь у зграї славній
Єкатерининських орлів.
Безсмертя у труні твоїй!
Тут чути руський глас живий;
В нім відгомін пори тієї,
Коли народу віщий глас Воззвав до
сивини твоєї:
«Іди, спасай!» Ти встав — і спас.
Почуй же й нині вірний глас, Устань,
рятуй царя і нас,
О старче грізний! На хвилину У двері
вийди гробові,
З’явись, єднай в одну дружину Полки
незрадні бойові!
З’явись, назнаменуй того,
Хто годен взять меча твого,
Твою успадкувати славу!
Але безлюдний храм стоїть, Повитий в
тишу величаву,
У сон, з якого не збудить...
* * *
Чим відзнача ліцей частіш Свої
священні роковини,
Тим сходиться несміливіш Сердечних
друзів гурт єдиний, Тим рідший він; тим
празник наш У радощах своїх сумніший,
Глухіший дзвін заздравних чаш І щирий
спів усе хмурніший.
Холодні крила бур земних І нас,
товариші, торкались,
І ми на бенкетах гучних Не раз журбою
окривались; Змужніли ми; зазнати й нам
Тяжкі судилося удари,
І смерті дух між нами сам Ходив і
визначав покари.
Шість місць порожніх серед нас, Шести
нам друзів не зустріти, Вони померли в
різний час —
Той ратним димом оповитий,
Хто вдома, хто на чужині,
Хто від печалі, той з недуги Кінчив свої
останні дні,—
Ми всіх згадали словом туги.
Кінець настане скоро й мій,
До себе кличе Дельвіг милий, Весни
товариш мій палкий,
Весни товариш осмутнілий,
Що з нами і пісні ділив,
Гдуми, й гульбища шалені,
Й між рідні тіні відлетів,
Як чистий і прекрасний геній.
Тісніше, братія моя,
Тісніше коло поєднаймо. Згадав про
опочилих я, Живих з надією вітаймо,
З надією в сім’ї одній На святі нашому
зібратись, Обняти знов, хто ще живий, І
жертв надалі не боятись.
З Гомером довго ти пробув на самоті,
Чекали довгі ми години,
І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі,
Зійшовши в діл із верховини.
І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під
шатром, Де буйний ми танок водили В
безумстві бенкету, вклоняючись чолом
Кумиру, що самі створили.
Великий сором нас і жах тоді пойняв.
В пориві гніву і печалі,
Пророче, ти дітей заблуканих прокляв,
Розбив святі свої скрижалі?
Ні, нас ти не прокляв. Ти любиш з висоти
Зіходить в тіняві долини,
Ти любиш грім небес, але зичливо ти І
бренькіт слухаєш бджолиний.
От справжній де поет! Душею тужить він
На пишних іграх Мельпомени,
Та пильно слухає і вільний передзвін
Базаром любленої сцени.
То кличе Рим його, то гордий Іліон,
То древні скелі Оссіана,
І враз легкий його помчати може сон У
слід Бови чи Єруслана.
I
І далі ми пішли — і страх мене обвив.
Моторний бісик там, підкорчивши копито,
Якогось лихваря над полум’ям крутив.
Гарячий падав жир в закопчене корито,
І лопавсь на вогні обсмалений лихвар.
А я: «Скажи мені, що в карі сій відбито?»
Віргілій же мені: «Є зміст у кожній з
кар,
Мій сину: лиш користь державши на
приміті, Жир боржників своїх смоктав
сей батько скнар
І їх безжалісно крутив на вашім світі».
Тут грішник смажений протяжно
заквилив:
«О, краще б я тонув у Леті льодовитій!
О, коли б зимний дощ цю шкуру остудив!
Сто я на сто терплю: відсоток
нечуваний!»
Тут звучно лопнув він — я очі опустив.
Почувся дух тоді (о диво!) препоганий,
Немов зіпсоване розбилося яйце,
Чи сіркою курив челядник лікарняний
Я носа затулив, я відвернув лице,
Та мудрий вождь мене провадив далі й
далі І каменя підняв за мідне він
кільце,
Зійшли ми вниз — і я узрів себе в
підвалі.
В склепіння пекла там піднісши
верховину, Скляна підносилась, як
Арарат, гора —
І відкидала тінь на хмуру всю рівнину.
Розпікши на вогні тяжкий чавун ядра,
Котили вниз чорти смердючими руками
Ядро — і в тім була ота пекельна гра.
Гора розпалася колючими зірками.
Тут інших роганів нетерпеливий рій По
жертву кинувся з жахливими словами.
Жону з сестрицею взяли вони мерщій І
заголили їх, і вниз пустили з криком —
Ті покотилися по площині скляній...
Волали — я почув — вони з одчаєм диким;
А скло їх різало, впивалось в тіло їм —
Чорти ж стрибали вкруг із реготом
великим.
Дививсь я віддалік у роздумі тяжкім.
Все в ній гармонія, все диво, Все
пристрастям чуже земним; Вона
покоїться стидливо В краси величчі
крижанім; Вона круг себе поглядає:
Суперниць, подруг їй нема; Красунь
уславлених юрма В її промінні погасає.
Хоч би куди ти поспішав,
Хай і до радощів кохання, Якого б в
серці не плекав Ти потаємного
бажання,—
Її зустрівши, станеш ти, Зніяковівши
мимовільно,
Щоб уклонитись богомільно Ясній
святині красоти.
Осінь
(Уривок)
Днів пізніх осені не вміють шанувати,
Та дуже їх люблю я, читачі мої,
За тиху їх красу і за непишні шати.
Дитина так мала, занедбана в сім’ї,
Мене приваблює. Одверто вам сказати,
Над всяку пору я люблю її;
Багато доброго, коханець непримхливий,
Зумів знайти я в ній, лагідній і
пестливій.
Як пояснити це? Сподобалась мені;
Так інший з юнаків, бува, сухотну діву
Сподоба інколи. Живе останні дні
Сердешна дівчина без нарікань, без
гніву,
І сяють усміхом уста її марні,
Не відчува вона ще смерть страшну,
квапливу, Співає; щоки ще червоні і
ясні,
Сьогодні ще вона жива, а завтра — ні.
Засмутлива пора! Очей зачарування!
Приємні дні її прощальної краси,
Люблю природи я розкішне завмирання,
В багрець і золото одягнені ліси,
У вітті вітру шум та свіже повівання,
В Імлі багристій ледве чутні голоси,
Проміння нерясне, і перші ще морози,
І сивої зими віддалені погрози.
Шсні Західних слов’ян
(Уривок )
І
Видіння короля5
Король ходить важкою ходою Взад і
вперед по палатах;
Люди сплять — королю лиш не спиться;
Короля султан облягає,
Голову грозить йому відтяти І в Стамбул
відіслать її хоче.
Часто він підходить до віконця,
Чи не чути там якогось шуму?
Чує, птиця нічна десь виє,
Провіщає біду неминучу,
Скоро їй шукать нової стріхи Для своїх
пташат бідолашних.
Не сова виє в Ключі-граді,
То не місяць на Ключ-город світить,
В церкві божій гримлять барабани.
Вся свічками осяяна церква.
Та ніхто барабанів не чує,
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Пушкін Олександр. Вибране - 07
  • Parts
  • Пушкін Олександр. Вибране - 01
    Total number of words is 3891
    Total number of unique words is 2224
    24.9 of words are in the 2000 most common words
    36.5 of words are in the 5000 most common words
    43.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 02
    Total number of words is 3935
    Total number of unique words is 2200
    23.9 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    42.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 03
    Total number of words is 3943
    Total number of unique words is 2030
    23.5 of words are in the 2000 most common words
    35.4 of words are in the 5000 most common words
    43.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 04
    Total number of words is 3853
    Total number of unique words is 1960
    25.1 of words are in the 2000 most common words
    36.8 of words are in the 5000 most common words
    43.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 05
    Total number of words is 3928
    Total number of unique words is 2300
    20.9 of words are in the 2000 most common words
    31.4 of words are in the 5000 most common words
    37.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 06
    Total number of words is 3986
    Total number of unique words is 2340
    21.5 of words are in the 2000 most common words
    32.0 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 07
    Total number of words is 3894
    Total number of unique words is 2291
    21.5 of words are in the 2000 most common words
    32.1 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 08
    Total number of words is 3881
    Total number of unique words is 2234
    23.0 of words are in the 2000 most common words
    34.0 of words are in the 5000 most common words
    40.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 09
    Total number of words is 3956
    Total number of unique words is 2158
    25.5 of words are in the 2000 most common words
    37.0 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 10
    Total number of words is 3867
    Total number of unique words is 2287
    22.8 of words are in the 2000 most common words
    33.4 of words are in the 5000 most common words
    41.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 11
    Total number of words is 3858
    Total number of unique words is 2210
    24.2 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    41.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 12
    Total number of words is 3929
    Total number of unique words is 2200
    24.1 of words are in the 2000 most common words
    34.5 of words are in the 5000 most common words
    41.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 13
    Total number of words is 3802
    Total number of unique words is 2029
    22.1 of words are in the 2000 most common words
    33.4 of words are in the 5000 most common words
    40.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 14
    Total number of words is 2516
    Total number of unique words is 1528
    17.4 of words are in the 2000 most common words
    27.6 of words are in the 5000 most common words
    32.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.