Latin

Пушкін Олександр. Вибране - 02

Total number of words is 3935
Total number of unique words is 2200
23.9 of words are in the 2000 most common words
35.5 of words are in the 5000 most common words
42.7 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Ні, ні, мій друже милий, Ще при мені мій
вірний меч,
Ще голова не впала з плеч».
От якось темною порою,
Камінним берегом крутим Наш витязь
їхав над рікою.
Все затихало. Враз за ним Стріли
пронизливе дзижчання,
І дзенькіт панцира, і ржання,
І тупіт чується глухий.
«Стій!» — крикнув голос громовий.
Оглянувсь він: у полі чистім, Піднявши
спис, летить зі свистом Шалений
вершник, і помчав Назустріч князь йому
грозою.
«Ага, нарешті я догнав! —
Зухвалий вершник закричав, — Готуйсь
до смертного двобою;
У полі цім навік лягай;
А там дівчат своїх шукай».
Руслан зайнявся весь од гніву;
Він пізнає цей дикий глас...
Та що спіткало, друзі, діву?
Лишімо витязів на час,
Про них я знов згадаю скоро.
А то давно б пора мені Увагу приділить
княжні І чаклунові Чорномору.
Співець своїх примхливих мрій,
Не досить соромливий, може,
Я розповів, як шлюбне ложе Чаклун
пограбував страшний, Людмилу вкравши
від Руслана В той час, як мить прийшла
жадана. Нещасна! Тільки лиходій Тебе
вхопив у млі нічній Своєю дужою рукою,
Він звився аж до хмар густих,
Мов вихор, разом із тобою,
І прудко втік до гір своїх, —
Зомліла ти, мов птах забилась, Бліда,
тремтяча, мовчазна,
І в замку злого чаклуна Ти за хвилину
опинилась.
Так часом дома бачив я У сяйві
сонячного дня,
Коли за куркою дурною Султан, охоплений
пихою,
Мій півень у дворі скакав,
І раптом крилами палкими Свою коханку
обіймав;
Над ними кільцями страшними Курей
злодюга з давніх пір,
Відомий згубністю своєю,
Ширяв коршак понад землею,
І впав, мов блискавка, у двір.
Злетів і зник. У кігтях дужих В пітьму, в
печери скель байдужих, Сердешну
лиходій помчав.
Даремно півень скрізь гукав, Уражений
холодним страхом, Давивсь наляканий
навкруг...
Він бачить лиш летючий пух, Занесений
летючим прахом.
До ранку молода княжна В тяжкому
забутті лежала,
Немов її мара скувала В страшному сні;
та ось вона Прокинулась, і стурбувала
Її невпевненість жахна;
Уся в солодкім пориванні,
Когось шукає в хвилюванні;
«Де ж наречений мій лежить?» — Гукає —
і змертвіла вмить,
І боязко кругом зорить.
Людмило, де твоя світлиця?
Де радощі твої ясні?
Одна, у тиші мовчазній,
Лежить засмучена дівиця Серед подушок
пухових,
В тіні рясного балдахіна;
Завіси і пухка перина,
В узорах дивних, дорогих;
Усюди парчеві тканини;
Палають яхонтів разки;
Кругом курильні старовинні Здіймають
аромат п’янкий.
Та годі... бо яка ж принада Змальовувать
чарівний дім:
Уже давно Шехерезада Дала взірець
казкам усім.
Та світлий терем не відрада,
Коли не бачиш друга в нім.
Три красні діви яснозорі У дивнім і
легкім уборі З’явились, мовчки
підійшли Й княжні поклони віддали.
Тоді нечутною ходою Одна до неї
підійшла;
Княжні легенькою рукою Косу злотаву
заплела З мистецтвом, в наші дні не
новим, І обвила вінцем перловим Півколо
зблідлого чола.
Схиливши погляд, інша діва До неї
підійшла вродлива; Блакитний, пишний
сарафан Окрив Людмили дивний стан:
І вкрила кучері злотисті,
І плечі й груди ніжні, чисті Фата
прозора, мов туман. Убрання заздрісне
вкриває Красу, що послана з небес,
І дороге взуття стискає Дві ніжки, чудо
із чудес.
Остання дівчина дбайлива Із перлів
пояс подала,
І десь співачка чарівлива Пісень
веселих завела.
Проте ні осяйне намисто,
Ні сарафан, ні перлів ряд,
Ні пісня влеслива ігриста Її душі не
веселять,
Даремно дзеркало малює Красу, що словом
не списать; Стражданням очі їй горять,
Вона мовчить, вона сумує.
Хто правду любить у житті І в темнім
серці все читає,
Той знає: в щирім почутті,
Як часом жінка забуває Крізь сльози,
потай, в смутку час, На зло і розуму й
звичаю, Заглянуть в дзеркало хоч раз —
То сумно їй уже без краю.
Та ось Людмила знов одна.
Не знавши, що почать, вона До вікон з
ґратами підходить,
І зір її журливо бродить Серед похмурої
імли.
Все мертве. Снігові рівнини Кругом, мов
килими, лягли; Стоять похмурі верховини
зо
В одноманітній білизні, Дрімають, дикі
і смутні;
Ні диму, ні житла немає,
Не видно ні душі в снігах,
І ріг мисливський не скликає На влови у
гірських борах;
І тільки з невеселим свистом Бунтує
вихор в полі чистім,
І там, де сходиться земля,
Гойдає схилене гілля.
В сльозах розпачливих Людмила Свій вид,
жахаючись, закрила.
Та що її в цю хвилю жде?
Вона у срібні двері йде;
Вони під музику відкрились,
І наша діва опинилась В саду.
Місцевість повна див: Красніша від
садів Арміди І тих, якими володів Цар
Соломон, чи князь Тавриди; Кругом
хвилюються, шумлять Розкішні, чарівні
діброви,
Алеї пальм і ліс лавровий,
І благовонних миртів ряд,
І кедрів горді верховини,
І золотаві апельсини,
Що в ясних водах оддались; Ліски, і
пагорки, й долини Весни огнями
зайнялись;
І ледве в’ється вітер майський Між
зачарованих полів,
І свище соловей китайський В тремтінні
чуйному листків; Ллють діамантові
фонтани Струмки назустріч небесам;
Кругом виблискують боввани, Немов живі;
тут Фідій сам,
Що вчився в Феба і Паллади,
Непереможний сей митець,
Свій зачарований різець
Із рук би випустив з досади. Б’ючись об
кам’яні огради, Дугою з перлів у вогні
Спадають, плещуть водоспади;
У лісі ручаї ясні Хвилюються, немов у
сні. Притулки тиші і розради,
Крізь вічну зелень тут і там Веселі
світяться альтани;
Троянди цвіт свій полум’яний Являють
радісним очам.
Іде й не дивиться Людмила,
Її не тішить цілий світ;
Уся ця розкіш їй немила,
Не тішить світлий краєвид;
Куди, сама не знає, бродить, Чудовий сад
кругом обходить З плачем, що в серці не
згаса,
І погляд свій сумний підводить На
невблаганні небеса.
Аж ось засяяв зір манливий; Перстом
торкнулась уст вона; Здавалось, задум
їй жахливий Родивсь... Відкрита путь
страшна: Місток високий над потоком
Встав перед нею на горбах;
З зітханням скорбним і глибоким Вона
підходить і в сльозах В шумливі води
подивилась І, щоб страждань тяжких не
чуть, Хотіла в хвилях утонуть —
Однак у водах не втопилась І далі
вирушила в путь.
Моя вродливиця Людмила,
Хоч і не ждала вже добра, Втомилась,
сльози осушила,
В душі промовила: пора!
На травку сіла, оглянулась —
Над нею миттю тінь шатра Для прохолоди
розгорнулась; Стоять наїдки там смачні;
Ввесь посуд з чистого кристала;
І з-за гілля у тишині Незрима арфа десь
заграла. Дивується сумна княжна,
І потай думає вона:
«Навіщо у неволі скніти,
Без милого на світі жити?
І хай жага твоя грізна Мене терзає і
леліє,
Та влада ката не страшна: Людмила
вмерти ще зуміє!
Мені не треба ні шатрів,
Ні бенкетів, ні пишних див, — Геть їжу,
вороже нечистий! Помру серед твоїх
садів!» Подумала — і стала їсти.
Княжна встає — й намет легкий,
Розкішний посуд дорогий,
І звуки арфи... все пропало;
І, як раніш, все тихо стало; Людмила знов
одна в садах Блукає скрізь, де бачать
очі;
Тим часом в ясних небесах Сплив місяць,
повелитель ночі, Встає імла з усіх
боків І тихо на горбах спочила;
І сон уже княжну сповив;
І враз якась незрима сила Ніжніш, як
вітер навесні,
Її в повітря підіймає,
Несе в покої мовчазні І обережно
опускає Крізь фіміам троянд униз На
ложе суму, ложе сліз.
Три діви знову вмить з’явились, Круг
неї знов заметушились, Щоб на ніч зняти
пишний стрій; Але їх зір тяжкий, смутний
І вимушене їх мовчання Явили тайне
вболівання,
Докір безсилий долі злій.
Та гляньмо: пальцями гнучкими
Роздягнена сумна княжна;
Чарівна чарами легкими,
В одній сорочці перед ними Лягає
спочивать вона.
Вклонились діви на прощанні І швидко
відійшли в зітханні,
Щоб тихо двері причинить.
Та бранка молода не спить! Тремтить, мов
лист, дихнуть не сміє; Холонуть перса,
зір темніє;
Опівночі не спиться їй;
Мовчить, уважно наслухає, Недвижна в
темряві густій...
Скрізь глухо, морок налягає!
Лиш серце стукає в одчаї... Здається...
тиша шепотить;
Ідуть — ідуть... не відвернути... Княжна
сховалася й тремтить —
І от... о страх! і справді чути Непевний
шум; і враз горить Усе зловісними
вогнями,
І щось у дверях стугонить;
Німими, чорними рядами Арапи з довгими
шаблями До ложа дівчини ідуть,
По змозі чемно і паристо,
І на подушках урочисто Сивезну бороду
несуть;
Велично входить у цю пору, Піднявши
довгу шию вгору, Горбатий карлик із
дверей:
Його ж то голову побриту,
Високим ковпаком накриту, Скрашала
сива борода.
Наблизивсь: діва молода З постелі
скочила й щосили Старого карла за
ковпак Рукою жвавою вхопила,
Тремтячий піднесла кулак,
І з жаху завищала так,
Що всіх арапів оглушила. Тремтить і
скорчився бідак,
За злякану княжну блідіший; Затисши
вуха, він скоріше Втекти хотів, та в
бороді Заплутався, упав і б’ється;
Встає, упав; в такій біді Арапів чорний
рій снується; Шумлять, штовхаються,
біжать, Старого чаклуна схопили,
І геть розплутувать спішать, Забувши
шапку у Людмили.
Та що ж наш добрий молодець?
Ви згадуєте, певно, стрічу?
Бери швидкий свій олівець, Малюй,
Орловський, ніч і січу! При світлі
місячнім зійшлись, Жорстоко б’ються на
роздоллі; Серця їх гнівом зайнялись,
Списи їх кинуто у полі,
Уже мечі їх затялись,
Кольчуги кров’ю геть укриті, Щити
тріщать, в шматки розбигі. . Вони
схопилися навхил, Здійнявши в небо
чорний пил, Баскі під ними коні бились;
Немов прикуті до сідла,
Борці один з одним зустрілись, Чоло
схиливши до чола;
Злоба всі м’язи їх стягла:
Вони сплелись і костеніють;
По жилах їх огонь біжить,
І серце в кожного тремтить —
І враз хитнулися, слабіють — Хтось
упаде... Тут витязь мій,
З сідла, скипівши, сам не свій Рукою
вершника зриває,
Здіймає вгору, запальний,
І в хвилі з берега скидає.
«Загинь же! — грізно він гукає; -Помри,
завиднику лихий?»
Тії здогадався, мій читачу,
З ким бивсь хоробрий наш Руслан: Це той,
хто мав жорстоку вдачу, Рогдай, надія
всіх киян,
Закоханий в Людмилу нашу.
Він вздовж дніпрових берегів Шукав
суперника слідів;
Знайшов, настиг, та сила дивна Була
Руслановій нерівна,
І Русі вславлений боєць В пустелі свій
знайшов кінець. Таке оповідають диво:
Русалка юна пустотливо Його на перса
прийняла І з поцілунками, грайливо,
На дно зі сміхом потягла.
І потім довго серед ночі,
Навколо тихих берегів,
Богатиря примарні очі Лякали пізніх
рибаків.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
Даремно в тіні ви снувались Для мирних,
дорогих людей,
Мої рядки! Ви не сховались Від гніву
заздрісних очей.
Вже зблідлий критик, на догану, Мене
ущипливо питав:
Чому, немов на сміх Руслану,
Його дружину пожадану Княжною й дівою я
звав?
Злоби, читачу мій почтивий,
Ти бачиш чорну тут печать!
Зоїле, критику зрадливий,
Ну, що мені на це сказать? Нещасний,
червоній з досади!
Не хочу сперечатись я;
В цій справі я мовчати радий; Правдива
тут душа моя.
Та зрозумієш ти, Клімено,
І спустиш млосні очі вниз,
Ти, жертво сонного Гімена...
Я бачу, що краплини сліз На вірш мій
падають безсило;
Ти червонієш, зір погас;
Зітхнула тихо... зрозуміло! Ревнивцю:
глянь, надходить час; Досада пристрасна
у змову З Амуром сміливо ввійшла,
Прикраса помсти вже готова Для
недостойного чола.
Уже ранкове сонце сяло На тімені
північних гір;
Та в дивнім замку все мовчало. Чаклун
сердито, мов упир,
Без шапки, в одязі ранковім На ліжку
позіхав чудовім.
Рабів покірних рій німий Круг бороди
стояв почтиво.
І ніжно гребінь костяний Розчісував
химерні звиви;
В догоду, звісно, красоті На вуса довгі
та густі Лилися східні аромати,
І хитрі кучері вились;
Аж ось, не знати де візьмись,
В вікно влітає змій крилатий:
Він кільцями себе згинав,
Гримів залізною лускою —
І перед стихлою юрбою Наїною він раптом
став.
«Вітаю я тебе, — сказала, — Найкращий
із братів моїх!
Я досі Чорномора знала Лише з переказів
гучних;
Та наша доля незабута Обох нас помстою
єдна;
Чигає небезпека люта,
Нависла хмарою вона;
Нас голос честі закликає, Помститись
подає він знак».
їй карло руку простягає Улесливо і
хитро так,
Віщаючи: «Тобі, Наїно,
Я найщиріший друг, клянусь!
Ми зганьбимо лукавство Фінна; Та
підступів я не боюсь:
Здолаю ворога свойого;
Спізнай чудесний жереб мій: Ніде немає,
зрозумій,
Такої бороди ні в кого.
І доки кучерів густих Ворожий меч не
розрубає,
Ніхто із витязів грізних,
Ніхто з людей не подолає Найменших
задумів моїх;
Моєю буде вік Людмила, Руслана жде
страшний загин!» Похмуро відьма
повторила: «Загине він! Загине він!»
І потім тричі прошипіла,
Три рази тупнула вона І чорним змієм
полетіла.
У пишнім злоті каптана, Зрадівши з
віщувань чаклунки, Чаклун набравсь
охоти знов Нести Людмилі, як дарунки,
Покору, вуса і любов.
Прибрався карлик бородатий І знов іде в
її палати;
Пройшов кімнат довжезний ряд: Княжни
нема. Він далі, в сад,
В лавровий ліс, до ґраток саду, Вздовж
озера, круг водоспаду,
В альтанки, під місток... дарма! Княжна
пішла, її нема!
Хто висловить його безсилля,
І рев, і трепет божевілля?
З досади стогне він,.хрипить І до
невільників кричить:
«Раби, до мене поспішайте!
Сюди, надіюсь я на вас!
Людмилу швидко розшукайте!
Та швидше-бо, кажу я! враз!
А то — жартуєте зо мною —
Всіх задушу вас бородою!..»
Та, читачу, сказать тобі Де юна бранка
заховалась?
Всю ніч вона кляла в журбі Свою недолю
— і сміялась.
Її жахала борода,
Та Чорномор смішним здавався, — А жах
зникає без сліда,
Як тільки сміх в душі озвався.
Уже світало в небесах,
Людмила постіль залишила І погляд
мимохіть спинила В високих, чистих
дзеркалах;
З плечей лілейних мимоволі Злотисті
кучері зняла;
Звела недбало руки голі,
Густе волосся заплела;
Своє вчорашнє дивне вбрання В кутку
негадано знайшла; Зітхнувши, одяглась,
і зрання З досади плакать почала;
Однак до чарівного скла Свої звертала
очі знову,
І спало дівчині на ум,
Від хвилювань примхливих дум,
Примірять шапку чаклунову Скрізь тихо,
спить окольний світ; Ніхто на дівчину
не гляне...
А дівчині в сімнадцять літ —
Яка їй шапка не пристане!
Убори любить з нас усяк.
Людмила шапкою вертіла
Туди й сюди, і так і сяк, —
І задом наперед наділа.
І що ж? старих часів дива!
Людмила в дзеркалі пропала;
Перевернула — й знов жива Людмила
перед нею стала;
Вдягла — і знов її нема;
Зняла — і в дзеркалі! «Чудово! Гаразд,
чаклуне мій, дарма!
Тепер я у безпеці знову;
Тепер від тебе я втекла!»
Княжна зраділа сумовита І шапку злого
ворожбита Навспак швиденько надягла.
Та даймо місце знов герою.
Чи гідно час нам марнувать То з шапкою,
то з бородою,
Руслана ж зовсім занедбать? Кінчивши
бій страшний з Рогдаєм, Дрімучий ліс
проїхав він І став перед чудовим краєм
У блиску вранішніх годин. Тремтить наш
витязь мимоволі:
Він у старому ратнім полі.
Порожня далеч; у кістках Жовтіє степ; а
на горбах Щити, сагайдаки і лати;
Де збруя, де меча стиска Давно засохла
вже рука;
В траву заріс шолом кудлатий,
І череп зотліває в нім,
Богатиря кістяк там цілий Лежить у полі
мовчазнім З його конем; списи і стріли
Впилися в землю, замашні,
І мирний плющ їх обіймає...
Ніщо в пустельній глушині Сумної тиші
не займає,
І сонце в світлій вишині Долину смерті
осяває.
Зітхнувши, витязь очі звів, Сумними
пойнятий думками.
«О поле, поле, хто посмів Тебе засіяти
кістками?
Чий кінь баский тебе топтав В останній
час страшної битви? Хто славно на тобі
сконав?
Чиї лунали тут молитви?
Чому ж, о поле, змовкло ти І вкрилось
забуття травою?..
Хто знає, чи й мені втекти Від часу, що
вкрива нас тьмою? Поставлять, може, на
горбі Труну з останками Руслана,
І струни голосні Баяна Не гомонітимуть
в журбі!»
Та скоро витязь мій згадав,
Що треба меч знайти для бою,
І навіть панцир; утеряв У герці він
останнім зброю. Обходить поле він
навкруг;
В кущах, серед кісток забутих,
У купі тліючих кольчуг,
Мечів і шоломів погнутих Собі шукає
зброю він.
Проснувся степ, як ранком завше, І чути
в полі гук і дзвін;
Він щит підняв, не вибиравши, Шолом
знайшов, співучий ріг;
І лиш меча знайти не міг. Об’їхавши
страшну долину,
Багато бачив він мечів,
Та все малий або легенький,
А князь на зріст був чималенький, Не те,
що витязь наших днів.
Щоб мати щось в руках, для штуки Він
спис крицевий взяв у руки,
На груди панцир він одяг І далі виїхав
на шлях.
Вже вечір; захід зблід рум’яний,
І сон злітає з висоти;
Димляться синяві тумани,
І сходить місяць золотий. Смеркає.
Стежкою курною В задумі іде наш Руслан
І бачить: крізь нічний туман Гора
чорніє, вкрита млою,
І щось хропе там, ніби спить.
Він ближче — не дивуйте, люди! Гора на
повні дише груди.
Руслан вслухається, мовчить І дивиться
з спокійним духом;
Та, водячи лякливим ухом,
Кінь упирається, тремтить,
Трясе уперто головою,
І грива вгору піднялась.
Аж ось під місячною млою Гора мов сяйво
зайнялась,
Ясніє; глянув смілий князь —
І чудо вздрів перед собою.
Де взяти фарби і слова?
Жива дрімає голова.
Великі очі сон склепляє;
Хропе, шолом пернатий має, Хвилястим
пір’ям в висоті,
Мов тінь, спадає, розхитавшись.
В своїй жахливій красоті
Над степом чорним підійнявшись,
Похмура вся і мовчазна,
Пустелі сторож вікової,
Перед Русланом враз вона Встає
громадою грізною. Дивуючись марі
чудній,
Він хоче сон розвіять свій.
І зблизька він оглянув диво, Об’їхав
голову кругом І став при носі
мовчазливо; Лоскоче ніздрі він списом,
І ось потвора позіхнула,
Розкрила очі й миттю чхнула... Здійнявся
вихор, буря здула
Навколо пил; а з вій, з усів Табун
совиний відлетів;
І гай проснувся мовчазливий, Луна
зачхала —- кінь лякливий Заржав,
злетівши, заскакав,
І витязь ледве сам не впав,
А слідом чути голос шумний: «Куди ти,
витязю безумний? Вертай назад, це мій
наказ!
Бо проковтну нахабу враз!» Руслан з
презирством обернувся, Коня затримавши
свого,
І, гордо глянувши, всміхнувся. «Від мене
хочеш ти чого? — Похмура голова
кричала. —
От гостя доля надіслала! Послухай,
забирайся пріч!
Я хочу спать, давно вже ніч. Прощай!» Та
витязь гордовитий, Почувши грубі ті
слова,
Гукнув розгніваний, сердитий: «Мовчи,
порожня голова!
Чував я істину бувало:
Широкий лоб, та мозку мало!
Я їду, їду, не свищу,
А як наїду, не прощу!»
Тоді, від люті занімівши,
Злобою вся споломенівши, Надулась
голова; страшним Огнем їй очі
замигтіли;
У піні губи затремтіли;
Із уст, із вух повився дим —
І раптом голова щосили На князя дме, як
сто міхів; Даремно кінь зажмурив очі,
Натужив груди, лоб схилив; Крізь вихор,
дощ і морок ночі В непевну знов рушає
путь, Охоплений шаленим страхом,
Засліплений безкраїм жахом,
Він мчить у даль передихнуть.
Знов повернутись витязь хоче —
Відбитий знов, нема надій!
А голова у тьмі нічній,
Мов збожеволіла, регоче,
Гримить: «Ну й витязь! Любий мій! Куди
ти? тихше, тихше, стій! Стривай, ти шию
скрутиш даром; Чи, може, страх тебе
напав? Порадуй хоч одним ударом, Допоки
кінь твій не сконав».
І тут же голова дратує Героя довгим
язиком.
Руслан з досади мов не чує, Дзвінким
погрожує списом, Стискає ратище рукою,
І враз нехибну, гостру зброю В зухвалий
увіткнув язик. Кривавий струм з гидкого
зіву Страшною річкою потік.
Від здивування, болю, гніву Безтямна
ставши, голова На князя смілого
дивилась,
Залізо гризла і мінилась.
Так в марнім запалі, бува,
Поганий учень Мельпомени Раптовим
свистом збитий враз, Уже не бачить
більше вас,
Поблід і ролю забуває,
Тремтить, і голову схилив,
І, заїкаючись, змовкає Під глузування
глядачів.
В таку сприятливу хвилину,
До голови вже без упину,
Мов яструб, богатир летить, Підняв
десницю грізну вгору І рукавицею
потвору В обличчя затинає вмить;
Аж у степу луна відбилась;
Навколо росяна трава Густою кров’ю
обагрилась,
І, захитавшись, голова Перевернулась,
покотилась, Шолом чавунний забряжчав.
Тоді в долині спорожнілій Меч
богатирський заблищав. Хапає воїн
звеселілий Його й назустріч голові По
закривавленій траві * Біжить із наміром
жорстоким І носа й вуха відрубать;
Руслан готовий їх відтять,
Уже махнув мечем широким — Аж ось почув
він, мовчазний, Благання й стогін
голосний...
І тихо меч він опускає,
І гнів у ньому завмирає,
І помста буряна мовчить В душі,
замиреній молінням:
Так тане лід, струмком дзюрчить,
Весняним зрошений промінням. «Герою, ти
мене провчив, —
З зітханням голова сказала, — Твоя рука
це показала —
Я проти тебе завинив;
Віднині я тобі в послузі;
Не піддавай мене нарузі!
Мій жереб вартий співчуття. Бучне було
й моє життя!
В кривавих битвах супостата Собі я
рівного не знав; Щасливий був, коли б не
мав Суперником я злого брата!
Підступний Чорномор гидкий, Ти, ти всіх
бід моїх виною! Ганебний карло,
завидкий,
Що народився з бородою,
Ніяк не міг мені простить І вигляд мій,
і зріст високий,
І з юних літ в душі таїть До мене
зненависть, жорстокий. Не дуже мудрий я,
зате
Рослявий, — а потвора злюща Ніяк угору
не росте,
Та з біса хитра й завидюща.
До того ж, знай, при цій біді В його
чудесній бороді Таяться чарівничі
сили;
Ніщо в житті йому не миле,
І, доки ціла борода, —
Він зло творить не покида.
От якось він, немов для дружби,
«Послухай лиш, — мені сказав, — Ти не
відмовишся від служби?
Я в чорних книгах начитав,
Що десь за східними борами,
На тихих моря берегах,
В глухім підвалі під замками, Зберігся
меч — і що ж? о страх! Довідавсь я в
чаклунськім колі,
Що волею страшної долі Цей меч відомий
буде нам,
Що лихо нас обох чекає:
Мені він бороду зрубає,
Тобі главу; зміркуй же сам,
Як добре, брате, захопити Цей утвір злий
ворожія!»
«Ну, що ж? про що тут говорити? — Сказав
я карлу. — Звісно, я Податись на край
світу радий».
І на плече сосну звалив,
На друге — ніби для поради — Лихого
брата посадив;
У дальню рушив я дорогу,
Ішов, ішов і, слава Богу, Пророкуванню
мов на зло, Щасливо все спочатку йшло.
Десь за далекими борами Знайшли ми
льох, як він казав;
Я розметав його руками І таємничий меч
дістав.
Та ні! так доля захотіла:
Між нами сварка закипіла —
Було, признатися, чому! — Мечем, бач,
володіть кому? Кричав я, карло
хвилювався;
Ми лаялися; під кінець Щось хитре
вигадав митець,
Затих собі, неначе здався. «Покиньмо
сварки ми дурні, — Промовив Чорномор
мені, — Повинні спілку ми зміцняти,
Велить нам серце в мирі жить;
Ми долю змусимо сказати,
Для кого меч оцей блищить.
Слід вуха до землі схилити (Бажає
злість лихому вчити!):
Хто перший з нас почує дзвін, Тому мечем
цим володіти». — Сказав і ліг на землю
він.
Я здуру також нахилився,
Лежу, щоб дзвін той упіймать,
І мислю карла ошукать!
Та сам я страшно помилився. Зненацька в
тиші гробовій Устав навшпиньки
лиходій, Підкрався ззаду, розмахнувся;
Як вихор, свиснув гострий меч, — І доки,
бач, я обернувся,
Вже голова злетіла з плеч —
І надприродна темна сила Одразу дух
життя спинила. Тернами тулуб мій заріс;
У далині, в чужій країні,
Зотлів мій прах, останок тлінний; Та
злісний карло переніс Мене у край цей
самотинний,
Де вічно мав я стерегти Цей меч, що взяв
сьогодні ти.
За тебе доля, о герою!
Візьми його, і Бог з тобою! Можливо, на
шляхах своїх Ти карла-чаклуна
зустрінеш, — Помстися за лукавство й
гріх!
І я тоді щасливий буду,
Спокійно вік кінчу я свій —
І, знай, у вдячності своїй Навіки ляпас
твій забуду».
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Уранці вставши, кожен раз Я дякую
сердечно Богу,
Що мало є нагод у нас Зустріти
ворожбита злого.
До того ж — честь і слава їм! — Безпечні
стали наші шлюби...
У них нема страшної згуби Мужам і дівам
молодим.
Та є ще інші ворожбити, — їх рід
ненавиджу лихий:
І погляд, ніжністю повитий,
І голос, друзі, чарівний!. Цурайтесь їх:
вони лукаві! Шукайте прикладу в мені,
Не вірте мові їх ласкавій І спочивайте
в тишині.
Поезії чудесний геній,
Співець примар у млі натхненній,
Кохання, мрій і чортівні,
Могил і раю вірний житель,
Моєї музи навесні Учителю й
охоронитель!
Орфею півночі, мені Прости, що в повісті
грайливій Я лину по твоїх слідах І ліри
звуки гомінливі В оманних викриваю
снах.
Усі ви чули, любі друзі,
Як бісові дивак страшний Продав себе
спочатку в тузі,
А там і дочок, лиходій;
Як потім щедрими дарами, Постом,
молитвою і тим,
Що каявсь гірко, до нестями, Знайшов
заступника в святім;
Як він помер, і як заснули Дванадцять
дочок молодих;
І нас привабили, вжахнули Картини тих
чудес нічних І чарівничі ті примари,
Похмурий біс і Божий гнів,
І грішника живого кари,
І чари непорочних дів.
Ми з ними плакали, бродили Круг стін у
темряві німій І серцем враженим любили
їх тихий сон і бран тяжкий. Вадима палко
заклинали, Пробудження вітали їх.
І часто ми черниць святих На батьків
цвинтар проводжали.
І що ж, чи правда?., нам збрехали! Та чи
скажу вам правду я?
Ратмір на південь без упину Свого
баского гнав коня І мріяв ще до смерку
дня Знайти Русланову дружину.
Та день багряний вечорів; Даремно він
перед собою В тумани здалеку зорив:
Було безлюдно над рікою, Останній
промінь ще горів Над пишно-золотавим
бором. Наш витязь мимо скель скакав,
І в тишині навколо зором Нічліг поміж
дерев шукав.
Він на долину завертає,
І бачить: замок на горбах Зубчасті мури
підіймає;
Чорніють вежі по кутках;
І діва на стіні високій,
Мов лебідь, на воді широкій,
Ішла у сяйві, і тремтів
Навколо ледве чутний спів,
Що ллється в тишині глибокій.
«У полі морок ліг нічний І вітер з хвиль
устав сердитий. Спізнивсь, мандрівче
молодий! Іди в наш терем відпочити.
Вночі тут спокій мовчазний,
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Пушкін Олександр. Вибране - 03
  • Parts
  • Пушкін Олександр. Вибране - 01
    Total number of words is 3891
    Total number of unique words is 2224
    24.9 of words are in the 2000 most common words
    36.5 of words are in the 5000 most common words
    43.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 02
    Total number of words is 3935
    Total number of unique words is 2200
    23.9 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    42.7 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 03
    Total number of words is 3943
    Total number of unique words is 2030
    23.5 of words are in the 2000 most common words
    35.4 of words are in the 5000 most common words
    43.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 04
    Total number of words is 3853
    Total number of unique words is 1960
    25.1 of words are in the 2000 most common words
    36.8 of words are in the 5000 most common words
    43.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 05
    Total number of words is 3928
    Total number of unique words is 2300
    20.9 of words are in the 2000 most common words
    31.4 of words are in the 5000 most common words
    37.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 06
    Total number of words is 3986
    Total number of unique words is 2340
    21.5 of words are in the 2000 most common words
    32.0 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 07
    Total number of words is 3894
    Total number of unique words is 2291
    21.5 of words are in the 2000 most common words
    32.1 of words are in the 5000 most common words
    38.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 08
    Total number of words is 3881
    Total number of unique words is 2234
    23.0 of words are in the 2000 most common words
    34.0 of words are in the 5000 most common words
    40.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 09
    Total number of words is 3956
    Total number of unique words is 2158
    25.5 of words are in the 2000 most common words
    37.0 of words are in the 5000 most common words
    44.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 10
    Total number of words is 3867
    Total number of unique words is 2287
    22.8 of words are in the 2000 most common words
    33.4 of words are in the 5000 most common words
    41.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 11
    Total number of words is 3858
    Total number of unique words is 2210
    24.2 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    41.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 12
    Total number of words is 3929
    Total number of unique words is 2200
    24.1 of words are in the 2000 most common words
    34.5 of words are in the 5000 most common words
    41.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 13
    Total number of words is 3802
    Total number of unique words is 2029
    22.1 of words are in the 2000 most common words
    33.4 of words are in the 5000 most common words
    40.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Пушкін Олександр. Вибране - 14
    Total number of words is 2516
    Total number of unique words is 1528
    17.4 of words are in the 2000 most common words
    27.6 of words are in the 5000 most common words
    32.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.