Поезії, Евген Маланюк - 6

Потрібен пломінь
Єремії,
Та, ненароджений, він згас.
Крутіж лихої веремії
Поніс у вир смертельний нас
І несемося, як билини,
Понад румовищем руїни.
Аж поки сіркою й вогнем
Нас згубний подих не здмухйе.
Внизу ж твоє безформне тіло
Звивається під градом кар':
В чужій руці – безкрила сила;
В своїй – безсилля і тягар.
Роздріблене дощенту крушить
Закон життя.
І де ж – вогню
На вожденят вошиві душі,
На лицедіїв метушню.
На їдь продажної безради,
На яди дідичної зради,
На віковий коловорот
Хохлацьких охів і глупот?
Актор чужі малпує міни,
Крутій відсотки тне з ле
Ґенд,
Нащадний дурень рота слинить
І всіх їх продає – агент.
Ця зоологія убога
Все застує.
А збоку десь
Гірким смієтсья сміхом
Гоголь – „З самих себе бо смієтесь” –
І корчить постать вовкулачу,
І тане сміх у пеклі плачу,
І він зникає.
І дарма
Сурмить
Шевченкова сурма.
Бо і трибун
Ґрамофоновий,
І рідномовний графоман
Лиш про „недолю” й „чорні брові
Вискиглюватимуть пеан.В тім ярмарку все творче гине.
Задушується все живе,
Все вічне робиться хвилинне
Й стає живучим неживе.
І мертві душі бенкетують,
Защеплюючи, як отрую,
Ледачу кров духовий гній
Всім паростям гієрархій.
Герой доби встає в цій аврі
Космічних бур, космічних гроз,
Як спраглий містечкових лаврів
Здрібнілий мікромалорос.
Народе мій, оцей непотріб
Ти за які гріхи придбав?
Чи недівоча пристрасть
Мотрі?
Мазепи спізнена доба?
Чи за перебіг надто сковзький
Двірської служби
Розумовських?
Чи вбогість життєвих спонук
Поганих внуків і онук?
І з того гойного врожаю
Вже пів століття п'ємо жах:
Доба нам обжинки справляє
На наших душах і тілах.
Та ти – не виграшка природи
Не примха лиш земних стихій –
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Бо вірю: судні дні недаром
Твій чорний рай зняли пожаром
І пломінь слупамн росте.
Сполучуючи з небом степ.
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,
Крізь дим руїни – – – – 
Україну
Новий узріє чоловік. 30.06.1944
25 ТРАВНЯ 1926 РОКУ

Ще мить тому – весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці ...
І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?
Наївний рух крилатих рук –
Ні, свисту куль не заперечить!
І тіло падає на брук,
І ось тріпочуть груди й плечі,
І очі гасить смертна мла...
Сім хижих куль.
Сім стрілів зла.
Зміряли в дух – влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв, –
Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і
Київ.
1936
ДОБА

Родина тільки вбогий човен
На невмолимих бурунах.
Над обрієм глухий
Бетговен
Жадобу, захват, скрегіт, жах –
Сполучує в єдиний помах.
І буря звуків двиготить,
Вогонь скресаючи на зломах
Нещадних хвиль...
Твій біль, як мить
Твоє життя – поглянь – як атом.
Вичерпуй воду.
Затикай
Пробоїни.
Будь мужем, татом.
Керуй.
Молись.
Не нарікай.
Шлях
Одисея перейдемо
І десь скінчиться міт сторіч:
День однооким
Поліфемом
Всіх звабить у печеру-ніч.
І ти, що полум'я був повен,
Затихнуть змушений тепер:
Сама доба – глухий
Бетговен,
Сама доба – сліпий
Гомер.
15.01.1943
СЕРПЕНЬ

Herr, es ist
Zeit!
Р. М.
Рільке

Час,
Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекриленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають – ті неситі очі...
Бо зір звертається до себе, внутр, З переситом від людського й земного.
Час,
Господи, покори й самоти.
Найперше – це покора. О, навчи
В ночах безсонних, в бичуваннях долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів – навчи, навчи покори,
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам, –
Подай її найнижчому – тепер.
Час,
Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний –
Збунтованого ангела насліддя! О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав – але не те, що треба.
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.
Час,
Господи, покори й самоти,О, самото, ти, знаю, найтрудніша,
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останній м'язів переможця.
Як крок кінцевий того, що дійшов
Вершини.
Бо якщо покора – мудрість,
То самота – є завжди висота.
Час,
Господи!16.08.1951

Summit, N. J.
ГРАНИЦЯ

Вже перейшла блакитна повінь
І ти не
Симон, а
Петро.
Вже замість білої любови
Лютує в жилах чорна кров.
Лиш дим і чад спливають мертво
Й холоне скудний попіл там
Де на каміннім серці жертва
Палала збуреним богам.
Літа зливаються з віками
На історичному вогні
Й, зростаючи в крилатий камінь.
Готичні застигають дні.
1936
КАМІНЬ

Оксані
Лятуринській

Поглянь на камінь: він мовчить
Мовчанням мудрости і віри.
Гримить війна, дзвенять мечі.
Шаліє кров.
Вирують вири.
Та він холодний і нагий –
На перехрестю.
Мчаться авта.
Минає звільна крок нога
Минає все.
Лиш вів, як правда
Найбезумовніша, – застиг З незримим виразом погорди.
І той його камінний сміх
Не бачать перехожі орди.
1941
ЛІРИЧНА ПАВЗА
МІСТО, ДЕ МИНАЛИ ДНІ

Минають дні, минають ночі...
Т.
Шевченко.

І.

І знову він, нещадний свідок –
Двірець
Віденський – дим і чад.
Яку весну шукать поїду
Під рівний грюкіт коліщат?
Востаннє ось твої долоні
І зимних уст твоїх печать,
Ось сльози опекли солоні –
Мовчу, щоб лиш не закричать.
Мовчу, стискаю руки милі
І наскрізь прошиває біль.
Яким же буде світ мій білий
В далечині чужинних піль?1923
II.

Шість літ, як сон – і згадувать не варт –
Промерехтіли крізь вікно вагону,
І ось гуде не березіль, а март
По площині порожнього перону.
Ніхто не стрів, ніхто не викликав
В уяві спраглій вимріяний образ.
Лиш паротяг недужо клекотав,
Гула
Варшава, чорна і недобра. 1929
III.

Зрідка ходимо в
Лазєнки.
Жовтень
Лаштунки ампірні розметав.
І вона питає:
Чи знайшов ти
Що шукав?
Чи ще зорить мета?
Усміх добрий, іронічний трохи,
І не знаю, як відповісти... – 
Тут гучніше рокоти епохи.
Нижче й важче час оцей летить.
Так, знайшов ось тут уста і руки,
Закуток у палаці твоїм.
Неспокійно сплю: все сниться грюкіт
Бою та над степом чорний дим.
Труден день біля чужої праці(
Дальній родич чи набридлий гість),
Біль, що всіх істота еміграцій,
День і ніч охляле серце їсть.А мета?
Вона горить і гасне
В такт добі, але не загаса...– 
Все буде, козаче, своєчасно.
Вчися ждать.
Дивись, яка краса!І цілую руку в жилках синіх,
А вона – в похилене чоло. ...
Лунко грають простори осінні,
Ллється синь і став дзвенить, як скло. 1930
IV

Біля пам'ятника
Міцкєвичу

Ти вдивляєшся хмуро й бронзово
Понад поверхи, люди і лиця,
Під тобою розмірно й грозово
Крутить рокіт щоденний столиця.
Там кигичуть вислянські меви,
Хвиля берег піщанний лиже... –
Чорне місто твоє,
Міцкєвич,
Евразійським мені
Парижем.
Жовтень грає глухі прелюди,
Диригує
Шопен листопадом
І такі тут спізнілі люди,
І така легендарна влада.
Бельведер під виспянськими млами
Петербурзьким зідхає туманом.
В чорних вікнах – то пломінь чи плями?
Сірий привид – мана чи омана?І коли заскрегочуть віти,
Схід дихне своїм зимним нордом, –
В
Уяздовських гуляє вітер,
Стеле шлях по асфальту – ордам.
Вистелає іржавим листом,
Мов татарськими килимами ... ...
Стережи, стережи це місто,
Вартівничий із бронзи,
Адаме!1932
V.

Посмертний день зміїться по руїнах
Могильним гадом.
Проповзе й кінець.
Вона ще снить, рокована країна
Охлялих душ і висохлих сердець.
Ввижається їй велич, міць і слава,
Зітлілі чини, неживі слова
Й не відчува, що виснена держава,
Як мстивий привид, тихо проплива.
І дійсність проступає невблаганно
Гербів щербатих, зламаних колон...
Посмертний день кінчиться.
Бездиханна
Глибока тиша і останній сон.
1933

І ДЕНЬ,
І НІЧ

Немає місця на землі
Де б витримали утлі стіни –
Дім розпливається у млі
Під гуд нічної хуртовини.
Морозом спалено сади.
Що так побожно ми садили,
І зимном мерзлої води
Ось ранок стигне мертво-білийІ ледве блакитніє.
День
Останні краплі крови точить.
І тихо п'є.
І знов веде
На бездорожжя злої ночі.
26.01.1943
ПІДСУМОК

Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.О, чарівна наша ноче заручин!
В квітах вінків та купальських вогнях
Нас привітала цілунком жагучим.
І простелилися сонцем шляхи:
Радість і праця, і усміх дитини...
Хто ж сподівався, що рев хуртовини
Раптом прорветься, підступно-лихий.
Знівечить спокій і тишу розріже,
Спалить, зруйнує будований дім?
Скроні срібляться.
Згинаються крижі.
Очі їсть дим.
Ти мене виснила, білая панно (О, діяманти дівочих сліз!).М'язні бронзові і зір капітана,
Море блакитне і лагідний бриз.
Яхт білокрилий – – –
Та соняшні сни, бач,
Здійснились марно: поетом глухим,
В музику власну заслуханим...
Вибач,
Вибач, єдина, за попіл і дим.
27.01.1943
Варшава
ЛУНИ

Ледве доноситься гул –
Крики голодних хозар...
Десь темносиній
Інгул,
Жовтня холодний пожар.
Десь стукотять потяги –
Шпола –
Цвіткове –
Тальне.
Там, за серпанком юги,
Ждала дідизна й мене:
Синя, синюшна вода,
Пустка, де сад був і дім,
Вітер, що юність вітав
Понад простором п'янким.
Що ж – не судилось.
Скипись
В серці пекуча сльоза.
Ринуть в спорожнену вись
Зойки голодних хозар.
Осінь, 1942
МАРТІВСЬКІ
ІДИ
1.
Завчасна провесна.
Що нам вона рокує?
Не знати.
Стомлено вже двиготить війна.
Ще повзи скреготять, ще б'ють гармати всує
Й трикутник літаків у хмари порина, –
Та ясно вже одне: почислено години
І присуд видано.
Регоче сатана,
Що злом стає добро і винний знов невинний,
І ядом осени отруєна весна.
І все повернеться ізнов на давні кола
Поглиблювать довічну колію.
І
Доля відійде з недовідомим чолом
В несьогосвітню самоту свою.
2.
Зближаються мартівські іди –
Години нещадних розплат
За всі безнадійні побіди
На згарищах батьківських хат.
Де бурі історії вили
І рвали прострелений стяг,
Тиняється псом здичавілим
Розтерзане людське життя.
Де плугом трудилися клани
Благих миролюбів, – пройшло
Озброєне в хижу захланність
Залізом наїжене зло.
І зрадила дика жадоба,
І всі перемоги – внівець –
Допалюй, рокована добо.
Стає початком твій кінець!03.02.1943
ЕЛЕГІЇ
1.

Ти була
Еспанія,
Еллада...
Все летить нестримно, як стріла.
Розпадається остання влада
В пазурях голодного орла.
Майже вчора ще гули гармати,
Переходили тугі полки.
Древня, підмогильна
Вічна
Мати
Усміхалась крізь віки.
І розтанула під вий номада
Ніби привид сивоголубий.
Де пливли
Еллада і
Гренада –
Знов кістки, руїни і горби.
03.02.1943
2.

Персеполіс у бурі і огні


І
Олександра божеська десниця.

О.
Ольжич.
О, серце крихке, душе кам'яна й окаянна,
Чи чуєш, чи бачиш – кінчається згаслий ваш світ!
Епоха, епоха відходить від вас невблаганно – –
І де ж ваш притулок?
І хто ж залишив заповіт?
Осіннім дощем вижирає проржавлені барви
І все розпливається, все заникає в імлі.
Лишається тільки в залізо зокований варвар
Та гнані у безвість, відірвані діти землі.
Ні краю нема, ні кінця пророкованим мандрам
Пустелями нив, цвинтарищем осель і дібров,. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ж
Персеполіс твій, тьмянозорий і злий
Олександре,
Сонце битв духотворчих і яра на лезах любов?24.02.1943
3.

От і йде
Шепчучи „засни”,
Білий день
Чорної весни.
Занімій
Зв'ялена рука –
Цвіт німий.
Прозелень гірка.
Дощ – і той
Старчими слізьми...
Самото,
Одури і візьми
Без пісень
Сонця й далини –
В білий день
Чорної весни.
18.06.1944

Розум меркне...

Розум меркне.
Серце умирає.
Не прозріти дику далечінь.
Ти станеш неплодний, як
Ізраїль,
Під чужі повержений мечі.
І весна не спинить подих смерти,
І земля не витятує рід.
Не лишиться навіть напис стертий
На поверхні намогильних плит.
Боєвище, стрільнами порите.
Жовті кості.
Посірілий згар.
Тільки простір.
Над простором – вітер
Та загони сизокрилих хмар.
18.05.1944

Голос півстаречий...

Голос півстаречий, півдитинний.
Старосвітські строфи.
І чогось
Фортеп'ян звучить, як клавесини...
Що ж це – пригадалось?
Приверзлось?
Але день тверезий аж до болю,
Червень – мов спізнілий березіль
І війна гримить на передполю
Стогоном загублених зусиль.
Десь складають кари і провини,
Десь прокреслюється вислідна ...
Фортеп'ян звучить, як клавесини, ...
Бабчин спів.
І літо, як весна.
10.06.1944
ЛІРИЧНА ПАВЗА

В душі – глибока павза.

І.
Франко.
1.
Осінні зорі ніби іскри
Роздмухує холодний вітер,
А місяць жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.
Дарма.
Від мене не сховаєшся,
Мій лисий ласий баламуте!
Пора спочить, пора покаятись, –
Вже зір твій мутен.
Бо це ж не травень, не побачення,
Це – жовтень.
Згас короткий день.
Зима по листю кіт затрачених
Стопою білою пройде.
2.А ти хотіла щастя й волі? , –
Ні, відцурайсь навік.
Вже я терпкавий трунок болю
Давно ковтати звик.
Ото ж навчись і ти ковтати,
Ти, сестро пізніх літ,
Бо що ж ще маю я вписати
В осінній заповіт?
Що на могилах зійде вбогих
Не ярий пурпур слав,
Лише – молитвою до
Бога –
Зелена пісня трав?3.
Будуй чи не будуй – однаково!
Вітрами простір цей яриться.
Дні
Праги,
Києва чи
Кракова
Все ті ж: сакви і патериця.
Все дме та й дме.
Всіма щілинами
Гуде крихка трьохстінна хата.
Глухими ревами звіринними
Нагая рівнина понята.
Ще мить – і хижі хвилі повені
Заллють і візьмуть утлі стіни,
І знову дні підуть мандровані
У вітровий безкрай пустині.
І серце знов на попіл спалиться,
І з попелу спалахне сила. ...
Сковороди кобзарська палиця
Скалічені замінить крила.
1925-1931
МІСЯЧНА СОНАТА

День продзвенів жагучим злотом сонця,
День пролунав п'янким блакитним вітром
І ось – задиханий, зарожевілий –
Схиливсь за обрій.
І запахли трави,
І дерева, задивлені в затоні.
Почали таємничо наслухати.
Розплющилися квіти вечорові
І забринів десь струнний плюскіт лун.
І.
Ми гралися у фанти, в перегони,
В кота і мишу, в ритміку
Далькроза,
А потім і не зчулись, як нараз
В нас заспівала молодість підлітком
І радість несподівано зросла,
Мов крила за плечима.
І забулось,
Що той рухливий і веселий пан.
Недавно ще поважний і похмурий, Є знаний вчений, а та гарна пані
У сяйві сміху – в дійсності актриса З зів'ялими устами і трагічним,
До гриму призвичаєним лицем.
Ви ж – ніжна і ясна – на тлі топіль,
Над люстром вод – здавались просто чудом
Мов ?алятея раптом ожила.
Бо ще годину тому – були просто
Девоткою з провінції в немодній
Суворій сукні, мовчазна й чорства. II.
І от у синій глибині небес
Затріпотіли зорій виплив місяць. ...
Чому звемо ми „місяцем” її,
Богиню таємниці й непокою,
Селену чарівну,
Астарту тьмяну,
Буття нерозділимого праматір,
Правічну й нерозгадану
Іштар?
Ось випливла русалкою вона,
Лукаво розкриваючи обличчя,
Залляте срібним сміхом тишини...
Гукнули до вечері.
Але чари
Не одійшли в реальності кімнати
І не злякались – лямпи, тарілок,
Ні сецесійних на стіні ляндшафтів,
Ні зимної телятини й чарок.
Ми вже були, не знаючи про це,
Затруті нею: яд кружляв по жилах.З розмови, що в'язала тільки нас.
Так просто, так природньо з'ясувалось,
Що вечір цей є перший і останній,
Що взавтра пароплав ваш вируша
До дальнього
Стокгольму... III.Й поки гості
До дійсности поволі повертались,
Блакитний промінь з-за нічних віконниць
Нас раптом владно викликав у ніч,
Що вже пливла, шуміла, поглинала
Хаосом всесвіт, що росла, як буря,
Вагітна шалом, пристрастю, життям,
Переситом могутньої природи,
Що рвала всі запори, що ламала
Всі стіни, всі будівлі, всі тіла.
То знявсь був вітер.
Кинувсь, загудів,
Схопив, зігнув, як дівчину, тополю.. .
І от між хмар розірваних, що мчались.
Немов табун сполоханий в степу,
Вона –
Іштар, скаженна від жаги,
Примкнувши з болем золоті повіки,
Крізь рев природи – мовчазна від мук –
Баляду згуби дико танцювала!
На мить одну притулені і мить
Устами уст шукавши – розімкнулись,
І руки розірвалися...
Навік?* * *
Щаслива путь вам, дівчино з-за моря!
На нас чекають наші кораблі.
Вітайте сиве море, норд варязький,
Суворі фйорди, гавані й міста,
Скелясту землю вікінгів і далеч!
Прозорий ранок перетне мечем,
Сліпучі стріли влучать серце ночі.
Зазолотіють щогли, реї, хвилі
І крізь туман просяє світ прекрасний,
І корабель, і море, і мета.
Щаслива путь.
Ні. не прощайте: знаю.
Що там, де світлість радісна панує,
Там, на високім березі затоки –
Мене зустрінуть очі, повні сині,
І серце, як мелодія припливу,
І руки, як морські вітри, крилаті,
І горді, неціловані уста.
4-5.09.1953
ПРИСВЯТА

Пам'ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лябіринтом любови,
Аріядно моя,
Аріядно!
Сонця й літа нестримана повінь.
І коли б не смагляві ті руки,
Не ті очі сафірні, як вічність.
Не ті брови твої тонколукі,
Не уста, як п'янка невідкличність,
То не мав би злотавої нитки
І у пітьмі б сліпучій загинув,
Пам'ятавши лиш срібло намітки
Та хвилясту ходу лебедину.
1944

Вілля „
Аріядна”,
Заліщики
ОСІННЯ
ВЕСНА

Роман
1.

І от, коли ворожиш: жить,
А чи прийняти праву кару,
Між смарагдових лук біжить
Молочна бірюза
Ізару.
І, знявшись у глибоку синь,
Смерекові згубивши скальпи,
Вдивляються у височінь
Камінним оком сизі
Альпи.
І вічність сяє.
Й дні пливуть.
І, мандрами і болем стертий,
Вже майже знаєш, як забуть,
Що сонце це – є сонце смерти.
16.08.1947

Берхтес
Ґаден.
2.

Ви – саме така, як марив:
Не
Гретхен і не
Кармен, а
Зовсім інші чари – – 
Замужня нареченна.
Все у
Вас – тут, а не одне,И шукати не треба, не варто.
Щось у
Вас є від
Джоконди
Леонарда,
Щось від феї,
Від видив казково-безсонних.А ще щось від моєї
Земної
Мадонни.
19.08.1947

?штадт к.
Пріну
3.

Давно не розмикалися уста.
На кожен рух лягає пізній спокій.
Так рани зарубцьовуються.
Так
Надходить осінь в повняві високій.
Шумить таємніш ще густа листва,
Що де-не-де в ній золотіють плями.
Німіє спів.
Несказані слова
Тремтять понад стернистими полями.
19.08.1947

Берхтес
Ґаден –
Прін
4.

Гори і озеро – келих розлогий,
Повен молочної синяви вод.
В липах старезних серпневі еклоги
Вітер співать починає.
І от
Радість кінчиться нескінчена, пізня,
Радість остання..
Осінніх сузір
Розсип дзвенітиме...
Може ще пісня
Слабо лунатиме в сонний простір.
20.08.1947

Хімзее.
5.

У парку квітники та урни.
Яриться серпень жаром барв.
Якась юнацька снить безжурність,
Що не передчуває кар.А кара буде – розум знає
Ще не скінчиш вино допить,
Що й не дихнеш спізнілим маєм,
Як все прийдеться окупить.
20.08.1947
6.

Ти серпень днів стрічаєш на межі
Жаских епох.
Тут затишок ще дише
І над баварським озером лежить
Така глуха, немов балтійська, тиша.
Невже ж гула найзгубніша із війн,
Гарчали повзи, вибухали бомби,
Ховались люди в темні катакомби,
Та не щадив їх той безокий бій.
І вік
Аттіли знову воскресав,
В неволю йшли і рабство квітло знову,
І варварським огнем жорстоких слав
Освітлювало жалісну
Віднову.О, голізно історії!
Тоді
Ти був немов глухо-німа
Кассандра,
Що ось тепер – на суші і воді –
Приречена непроминущим мандрам.А тут – куток, де затишок і мир,
Що їх війна байдуже оминула,
Де блакитніє лагідний простір
Прозорих вод – і де душа заснула.
22-23.08.1947

Хімзее
7.

Вся путь – колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом.
Цілунків пізніх мертвий мед.
13.09.1947
8.

Осінній парк і ще одне розстання,
І строфи
Рільке...
Ах, чому не дощ?
Чом цей нещадний попіл умирання
І далечінь ще не відбутих прощ?
Суха листва, покорчена від спеки,
Зів'ялі квіти, спалена трава...
Скажений
Вересне, ти – вісник небезпеки.
Тікать втекти, ще поки не урвавсь
Останній стик, останній стиск долоні,
Останній зідх...
Натягнена струна
Іще тремтить.
Та вже срібляться скроні
І гасне неповторена весна.
15.09.1947

Кульмбах
9.

Мій
Серпень буде дівчина, не ти:
Занадто в тебе спогадів і яду.
І що ж тобі ці вірші і листи,
І пісня болю в шумі листопаду?
Тебе чекає ванна і готель,
І чергове повторення обряду,
Мене ж – гірський потік і – серед скель
Сріблястий цвіт із зоряного саду.
29.08.1947

Хімзее
ТРИ ПОЕЗІЇ

І.

Пір'ясті хмари ранній снігопад
Віщують.
Але жовтень ще яриться
Пожаром барв, вогнем твоїх принад.
Трояндами на вічно-юних лицях.
Ти не старієшся.
Літа текли,
Як хвиль прозор, повз вічний мармур тіла
І не порушили, і не лягли
Ні зморшкою.
Лиш те, що було, – змили.
І осінь ця ізнов тобі весна,
Ти квітнеш знов – крізь жовтень – першим маєм,
Непереможно сяйвна і ясна.
І краю тій весні твоїй немає.
30.11.1947
II.

Все одійшло: дозвілля, книги,
Оселя...
Розійшовсь туман
І ось ми на уламку криги,
А вколо – лютий океан.
Ми двоє, як
Адам і
Єва.
За обрієм – хвиляста муть
І ані голуб, ані мева
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося?
Якої
Нам тверді віднайти?– 
Одне:
Залізо пристрасте людської
Й любови золото ясне.
12.08.1948
III.

Чому ти – рідна?
Чому ти – чужа?


Чому між нами любов – межа?
М.
Рильський.

Веранда.
Столик.
Недопита кава.
Над обрієм – чи не твоя звізда З недобрим блиском, зимно-зеленкава?
Скінчився рік, що мідно загнуздав
Жагою, мов залізом невмолимим,
І порятунком – ці були уста.О, ночі, що п'янили душним димом, О, дні, що тверезив їх синій хміль,
І тижні рвались пристрасним нестримом.· · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · ·
Веранда.
Столик.
І раптовий біль.
Бо рік тому – тут інший був з тобою:
Ось – тінь його. И не вистачить зусиль,И нема такої клятви чи напою,
Щоб відігнать, забути.
Щоб межа
Нас поєднала смугою ясною,
Щоб не була ти – рідна і чужа.
12.08.1949


Мюнхен
ДВІ ЕЛЕГІЇ
1.

Так – лиш поет...
Та серце захотіло
Вас тільки вперше і без вороття:
Нагої таїтянки смаглим тілом
Все чарувало заздрісне життя.
І от – буя тропічний шал волосся,
Гранати лиць і перс тугі плоди ~
Все, що пекло уяву, що верзлося
В жагучих снах палкої самоти.О, хай життя, як завдання
Фермата,
Та древній бог, що ним живе земля,
Вам смагле тіло п'яним ароматом
Прадикої дівочости налляв.
1922
2.

Не дала мені доля сталевого зору,
Ані м'язнів бронзових, ні жилавих рук,
Щоб вести корабель в далечінь неозору,
Там, де неба і моря блакитний лук.
Щоб під мірний гексаметр співучої хвилі
Стрінуть землі незнанні рожевих птиць
І жерців, що завмерли в блаженнім безсиллі,
І покірних рабів чорношкірих цариць.
Роковане коло! – червоних рифів.
Золотого піску, діямантових гір,
В непорушнім спокої замріяних грифів.
Що зміряють і важать нещадний простір.
Сушо й море, скарбів ваших не затаїти:
За архіпелагом моїх марінь
Як міраж океану мріє
Таїті . –
Пливучого острову золото й синь.
Не віриш?
Не хочеш?
Чи ж вічно кара?
Прости...
Хоч хвилину надією будь,
Що ще жде мене чорний прапор корсара,
Двощогловий бриҐ і блакитна путь!1923

АЛЬБАТРОС
(
Charles
Baudelaire – L'
Albatros).
синів височини, сріблястих альбатросів,
Що над безкраєм хвиль провадять корабель.
Буває, для забав впіймає гурт матросів
Розважити нудьгу серед морських пустель.
Та лиш поставлять їх на палубі, – ці птиці,
Володарі висот, в ту мить стають без сил:
Незграбно шкутильгать почнуть вони і биться,
Обтяжені з боків кінцями зайвих крил.
Крилаті королі!
Які ж ви тут комічні!
Могутні в синяві – каліки ви тепер.
Он з люльки одному пускають дим у вічі,
Он дражнять другого, що зовсім вже завмер...
Поете!
Ти також є князем висоти
І тільки угорі – ти і краса, і сила,
Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,
Бо перешкодою – твої великі крила.
1922
З ЩОДЕННИКА

Тут осінь недарма „індійським літом”
Прозвали.
Справді, жовтень розквіта
Рожевим золотом на зелені нетлінній.
Мов другий май.
Звичайно, зовсім інший,
Невиданий, негаданий, недійсний,
Можливо, навіть дещо дикий.
День
Купається у зовсім літнім сонці,
Гарячім, як терпка, спізніла пристрасть
Вже літньої людини, (що пізнала
Завчасну весну, так і нерозквітлу.
Грозове літо в згубах блискавиць
Та серпень, що підтятий був зрадливо
Скісним дощем... )А ночі, трохи душні,
Відслонюють весь чар сузір осінніх,
Що зимними д'ямантами горить
На тьмяно-теплім оксамиті неба, – –
І щось несамовите є у тім.
І так тривало довго це індійське,
Уперше пережите дивне літо,
І разом з ним росло й тривало щось,
Теж вперше пізнане.
Ти звала його „приязнь”.
А я боюсь і досі називати
Те, що не має назви ні ім'я
У скудній і нестислій людській мові.
19.11.1950
ПАМ'ЯТЬ
ОСТАННІЙ ЛИСТ
...
Ім'я біблійне –
Анна –


Вогнем пустелі спалює уста.
1923

Вибачте,
Ганно
Редер,
Серце
Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне, долинне
Ось перестріло нас –
Чи ж своєчасно долине
Наша невчасна весна?
Трояндо
Ієрихону,
Ніжна саронська сарно,
Зустрів я земну мадонну
І – гірко мені, і гарно.
І от для анахорета
Трудна, жорстока путь...
Ганно
Редер, о,
Ганно
Редер,
Як же звикнути?
Як забуть?10.08.1925
КРАКІВ
W blekitnej lodzi tramwajowej


Przeplynac przez wieczorny
Krakow.
L.
Podhorski
Okolow

Дотримать заповіт лицарства
Нам допоміг цей промінь з мряки ? –
Вознесений над світ і царства,
Лиш вічністю червленний
Краків,
Так.
Всі шляхи вели до нього
На плит молитвословний камінь
Каплиць, звідкіль дихання