Поезії, Евген Маланюк - 5

Як пристрасти хвиля жагуча...
Та крицею твердне державна рука,
Бо глянь: під вершиною – круча.
Лиш крок, лиш несхоплена хиба, як мить,
Секунда полегші й перерви –
І серце порожнявою загримить,
Нитками потріскають нерви.
То ж хвилю на хвилю, удар на удар,
Однаково . – сонце чи хмари.
Бо влада це – серце.
В ній доля і дар,
І щастя пекуче, і кара.
20.06.1941
БЕРЕЗІЛЬ

Миколі
Хвильовому
1.
Знову март і
Марія, і вечір, –
Десь далеко зідхала весна,
Від зідхання тремтіли плечі
І дзвеніла від зір тишина.
Так з'явилась
Ти ще раз і ще раз.
Простір дихав вітрами.
Внизу ж
Місто чорно гуло, як печера, –
Улоговина тіл і душ.
І повірив навік, що воскреснеш.
Мляво падав посмертний сніг,
Та, здавалось, то – цвіт черешні,
То – заобрійні квітнуть пісні.
2.
Марія.
Март.
За містом – мовчання.
Зорясте небо в вічність провалилось.
Широкий вітер простір розчиня –
І серце затремтіло і забилось.
Нінащо обережність, сором, гарт...
Війнув огонь.
Сплелись гарячі руки.
Все злютувалось: ніч,
Марія, март –
В один порив нестриманої муки.
3.
Твоя весна вже виростає в літо:
Таємніше луна нечастий сміх,
Достигле тіло, золотом налите,
Тремтить, як плід, на пружних вітах ніг.
Не знати ще, то – пелюстки чи сніг,
Та вітер пестить тихше і ніжніше.
Дрижить вся стать.
В ній кожна жилка дише
Предчуттям жадібних уст моїх.
15.04.1932
ОДНА ПІСНЯ

В кінці греблі


Шумлять верби. . .

Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любови –
І от – далечина
Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіженний чвал...О, як забуть
Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна.
Моя, моя земля! –
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як „в кінці греблі шумлять верби”.15.08.1928
БАТЬКІВЩИНІ

Як до
Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар
Европи
Азії проказу золоту?
Ось мовчиш незбагнена, незнанна,
Мов прозорий жовтень, нелшва, –
Щож
Тобі – прокляття чи осанна?
Мертві звуки, неживі слова.
Рівний простір в язвах позолоти
Залягає площиною піль,
Тільки часом –
Твій єдиний
Ґотик –
Повстають жертовники топіль,
Перетявши безнадійний позем,
Вносячи мірило у безкрай,
Що завжди беззахисний на грози
Сумно мріє про майбутній рай.
13.10.1931
МОЛИТВА

Уродило руту, руту –


Волі вашої отруту.
Т. Ш евченк о

Вчини мене бичем
Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і чести,
Хто скинув і любов і злість,
Бо не під силу було нести.
Хто все зідхав – заснуть, втекти,
Сховатись за
Мазепу й
Крути,
Коли грозою йшли – віки! –
Над полем рути і отрути.
Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини!20.02.1933
З ЩОДЕННИКА

Імлиста мжичка.
Прогуде трамвай,
Промчиться по асфальті мокре авто –
І знову чуть, як виє в голих вітах
Старого парку хижий листопад.
І ліхтарі хитаються й скрегочуть.
Мов вішальник на шибениці, й тиша
Все шамкотить
Сибіллою беззубо,
І ніч пливе, мов згуба без кінця.
Але й в ночі не спить це чорне місто:
Заулками, алеями, садами
Минуле в нім блукає, як повія,
І тьма кишить від блудних, грішних душ.
1936
НАПЕРЕДОДНІ
1.
Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.
Осипається цемент, ворушиться давня жорства.
Балакучий ручай, холодок обважнілого саду
І самотній намет – все покриє піщанка верства.
Пломінь злиже життя і вітри розвіватимуть попіл.
Що сідатиме сіро на вилицях мертвих облич,
Тільки сурми
Останнього
Суду по дивній
Европі
Просурмлять свій – від краю до краю – розлючений клич28.08.19392.З блискавок, із гуркоту і гуду і
Зирина довічна першина:
Зимне небо, синь
Страшного
Суду,
Апокаліптична тишина.
Дні хвилі, ані хмар – перерва,
Інтервал сліпої наготи,
Гострий крик оголеного церва
Під пустинним небом самоти.О, той жах нищительної чести –
Глянуть в вічні очі
Судії,
Що осліплять пломенем пришестя
І пропалять помисли мої.
28.08.1939

НИНІ

Злякане сонце з-за хмар тільки диск показало пригаслий.
Ранок завинувсь у млу.
Мжичка засіяла знов.
Тиша лягла на поля, де війна перейшла гура
Ґаном
І покотилася ген в захід і північ.А схід
Просторами причаївсь і зрадливо пантрує події,
Щоб, крадучися, урвать і гієною знов утекти...
Віку страшний і великий!
Правнуки заздрити будуть
Тим, що обличчя твого бачили помсту і гнів.
Готські навали твої, фаланги нових
Олександрів,
Цезарів очі палкі,
Риму воскреслого мідь,
Поступ важких легіонів у димі із крови й заліза,
Тверду тевтонів ходу, що невблаганна, як час.
03.08.1940
ПОСТСКРІПТУМ
О, так. Я знаю.
Аджеж прозрівав
Мій дар гіркий годину мсти і гніву:
Це смеркле небо, цю кривавість слав,
Проорану гарматним плугом ниву,
Цей плач
Атен і переможний крик
Нещадної, роз'яреної
Спарти,
І грім ескадр, і бомб разючий сик,
І невмолимий рух руки на карті....
Та як п'янкий, як заповідний сон,
Що не доснивсь, що обіцяє й кличе. –
Вечірнім сонцем сяйвний
Партенон
Пливе в
Готичну ніч середньовіччя.
17.11.1939
ДОБА

І безумна пустеля надхненним, як мати


Смаглі груди розкрила свої.
О.
Ольжич.

І пустиня прийшла.
І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.
Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт.
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батарії далекі,
І рокованим дійством бушує
Театр.
Наша юність – палка, наша юність – грозова,
Гура
Ґанна, гарматна, шрапнельна весна, –
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти.
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбуІ прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.
10.03.1940
ДОСВІД

Вже майже все забув.
А потай,
На самоті, йдучи до сну,
Ще пам'ять, як дружина
Лота,
Звертає зір в минувшину.
І все вишукує.
І руки
У порожнечу простяга.
Та вже солодкої ошуки –
Охляла – не дає снага.
Це молодість, підвладна чарам.
Вбачала там вогонь і мсту,
Де справді діють: чин і кара.
Закон удару й зір в мету.
1940
ПОБАЧЕННЯ

Пам'яті
Дарії
Віконської.

Це сталося на
Зимному
Поділлі
В рік пам'ятний.
Прещедрий урожай
Вже звозили, й музика возовиці
Пливла під споловілою блакиттю,
Аж поки не спадала рання ніч,
Рясна від зір важких та довговіїх.А тлом стояла тиша, тиша серпня,
Така глибока, майже бездиханна,
Що яблуко, спадаючи, здавалось
Гранатою: ось вибухне неспинно
І знівечить – зруйнує тишину.
1.
Той день важкий був, хмурний і нервовий.
Брехало радіо.
Зуділи мухи.
Господар все вдивлявсь в непевне небо,
Блідіш була, ніж завше, господиня.
І пані-матка в тьмяному салоні
Над клявішами згадувала
Брамсом
Віденську молодість...
Гостинний дім
Із тих, що їх вже залишилось мало,
А надто в нашім краю.
Був маєток,
Мовляв, поміщицький, старе гніздо
Старого роду княжого, що завше
Позістававсь в народі – чи не диво?
Ще руського (варязького) коріння.
Був рід владичним ще за
Ярослава
І може, власне, десь за
Осмомисла,
Із
Сіверщини перейшов сюди,
Щоб стать при злотокованому столі
Імперії старої спадкоємцяЙ, гамуючи боярські коромоли,
Нести тягар історії вперед.
І не було перерв у службі роду.
Бо й геть пізніше бачимо ізнов,
Як рід дає ставних та пишновусих
Богданові – дотепних дипломатів,
Мазепі – генералів орлооких,
Післяполтавських ревних діячів,
Для
Орлика помічників відданих,
Що спомагали чйнами і злотом
Відчайний змаг ізгоя.
Час минав
Зеніту.
Розпливалась псевдо-тиша
І псевдо-добробут.
А попід ними,
За лаштунками з рококових рож,
Під золотим мережевом пишноти
Зрів динаміт змізкованих ідей.
Щоб незабаром вибухнуть.
І, дійсно, –
Та романтична буря загула.
Наполеон!
Як вірилось...
Здавалось,
Повстане з пеплу
Троя українська
Й повернеться
Еней – козак моторний
До батьківщини будувати
Рим.
Та романтична буря прогула
Безнаслідно для краю: оминула.
І от по бунтах, по „весні народів” (А як вона звабливо обіцяла!) –
Безверхе дев'ятнадцяте століття
Безкрилим супокоєм розпливлось,
І душно-теплярняний пополудень
Тривав ще довго: аджеж fin de siecleУ сутінках переступив в
Двадцяте....
Останній в роді, як останній дуб
На краю поріділого байраку,
Ще намагавсь у присмерку безчасся
Тримати чоло високо – і тут.
Де господарство грало, як оркестра,
Симфонію спізніло-пасторальну,
І там, побіля цісарського
Бур
Ґу
Веселої дунайської столиці.
Де відблиск
Риму тускло догасав...
І так прийшла
Велика
Косовиця:
Рік
Чотирнадцятий – кінець і початок.
Гніздо спустіло.
Зразу, як осідок
Штабів преріжних, далі – лазаретів,
Що кров'ю й йодоформом віддихали.
А там, коли з-під рваного мундуру З'явився голий звільнений монгол. –
Завила осінь в борознах окопів
Спорожнених, пожежа зжерла палац
І тільки сови жили між руїн.А власників, сполоханих, як птахів З розтерзаного бурями гнізда,
Розвіяв подмух владний.
Та лишилась
Життійна іскра в попелі руїни, –
Владарний дух її роздмухав знов
І ось почав спроквола оживати
Глибокий корінь.
Дужий пень проріс
І в паростку – і
Рід і
Дім воскресли.
2.
Не спалося.
Осінній місяць пряв
Останні чари літа в здичавілім
Старезнім парку.
І вікно здавалось
Отвором у міжзоряні безкраї,
Звідкіль густим потоком ллялось сяйво
Холодне, міжпланетне, ледь зловісне, З пливкою прозеленню глибини.
Не спалося.
Дрімота-півдрімота
Творила зовсім нетутешній світ,
Ані земний, ані небесний, – тільки ж
У тім таємнім сяєві півсна
Здавалось все можливим і природним. ...
То ж не здригнувся я й не здивувавсь,
Коли з потоку місячного світла,
Як з-під завіси дивної, з'явився
Начальник.
Був він у знайомім френчі
Тьмянозеленім (як лежав в труні)
В ботфортах польових, в райтузах синіх, –
Так добре знаний, простий і ясний.
Сказати б навіть, надто вже він просто
І надто дійсно виглядав.
І усміх
Крізь світло місячне, отже – містичне,
Сяв злотом соняшним – живим і денним,
І заливав обличчя дороге,
І прозолоть ряхтіла на мундурі.
Він крок зробив матеріяльно, важко,
Присів на ліжко і почав...
Немов би
Нас не ділило двадцять літ, труна
На рівенськім кладовищі, події,
Що наступили потім, довгі роки
Кордонів, мандрів, болю і зусиль.
В цім було щось від нехтування факту
Так аджеж безперечного, як смерть.
Почав він, мов продовжував розмову,
Перервану учора.„
Отже знов,
Поручнику, на нашу батьківщину
Війне вогонь вже близької війни.
Вона висить у цім безхмарнім небі
Над площиною довгих зжатих нив,
В охлялім сонці, у напрузі тиші,
В одвертих обріях далечини.
Ударить час і осінь завирує
Гарматним гуком, вихором атак,
Стаккатом скорострілів, гострим сиком
Авіобомб, залізним хрипом танків
Та жвавим маршем жовнірських пісень.
І позолоту просторів осінніх
Покриють теплі плями багреця.
Вже двадцять літ минає.
Двадцять літ...
Держава.
Київ.
Наступи і відступ.
Так, ніби вчора це було – не правда ж?
Та ж певно,
Вам не раз отак здається,
Що – лиш збудитися – і встануть знов:
Штаб армії, війни гарячий віддих (О, незабутньо билось серце війська!)
Стрічковий стрекіт апаратів
Юза,
Уриваний радіозвітів зойк
Та рапорт вартового...
І напруга
Баских думок над аркушами мапи,
І схрещення концепцій суперечних,
І рішення, що зроджується трудно
І – тепле ще – тужавіє в наказ.
Або раптовна подорож на фронт..
В зарання маршу, в ніч, вагітну боєм, –
Як непорушно в небі сяли зорі
І блідли перед ранком, і світав
Бурхливий день судьби і перемоги.
І та остання подорож – в сніги,
В метелицю, в крутіж глухої скрути З
Гречан, без тху, до війська, навпростець,
Повз
Пашківці, що були незалежні
І виразно воролсі, і дурні,
І хитрі сліпотою самозгуби – О, символе прокляття –
Пашківці!...
А потім –
Любар.
Крапка.
Несмертельний
Малоросійський жарт-одноактівка,
Де аджеж були й чарка й ковбаса,
Шельменко і блудлива молодичка,
І простачок-господар, но і конче,
Москаль-чарівник в тіні лаштунків.
Ще щастя, що вдалось той водевіль
Перерубать шаблюкою
Походу
І дати
Дев'ятнадцятому
Року
Його легенди гідний епілог”.
Він навіть встав і перейшов кімнату
Знайомим кроком стриманого гніву.„
Рік
Дев'ятнадцятий!
Рік іспиту і кари.
Рік неповторної симфонії судьби,
Де чергувалися в нестримному потоці
Падіння й злети, де гучний тріюмф
Був, водночас, безоднею упадку:
Найгірша бо поразка розгорталась
Найширшим виднокругом перемог!
Прогаяно сліпучу мить побіди.
Про
Ґавлено.
А мить така була.
І то не раз...
Бігме, немає доль
Ласкавих, злих, щасливих чи безщасних, Є доля – » справедлива і одна”.
Він знову сів.„
Повториться не раз
Листопадовий посвист завірюхи
І ожеледь походів, і вітри
Чужин холодних.
Той
Великий
Льох
Ще вимагає трусів і вулканів,
Щоб обудити викляті скарби.
Аж вибухне в степу готичний пломінь
І кволе серце крицею наллє
Велика віра.
Побороти сумнів –
Саме це слово зимне, як гадюка,
Й отруйне, як вона, – зблювати з уст
І викреслити з мови.
Мус і віра.
Мус віри.
Звіря переможе
Дух.
Велика віра...”3.
Тиша ще дзвеніла.
Вікно точило зеленаве сяйво.
Повіки зліплювалися.
Його
Вже не було.
Лише знайомий голос
На струнах променів бринів здаля,
Віддалюючись місячним туманом
І зближуючись в шепіт – ось над вухом –
Найтихша з таємниць:„
Її нема,
Ви розумієте – немає смерти.
Коли ж настане визначений час –
Імлистий день, у листопаді, в лютім,
Пручнеться серце, помилившись в ритмі,
І, поки залунає гострий крик
І скляну тишу на скалки розіб'є,
І спізниться вже непотрібний лікар, –
Ви будете далеко – – 
Там, де літо
Ще все триває пахощами липня
І квітне невечірний день дитинства
Над синім сріблом степової річки,
Лямованої легким злотом верб.
Ви йтимете так, як колись вертались
Із школи десь на свята.
Ще здалека
Побачите акації і дім,
Штахети жовті, фіртку...
І назустріч
Вам вийдуть –
Ви вже ясно пізнаєте:
Високий – дід в святочному жупані.
При ньому – бабця в хустці старовинній.
Ще далі – батько в сірому жакеті
І, врешті, разом з братом, –
Ваша мати.
Усміхнена й заплакана разом.
Але – то сльози радости по довгій,
Ах, як же довгій і гіркій, розлуці”.08.1939 – 08.1941
ПРОЩА

ІСХОД II

Ти затуманилась за далями, за димом,
Зайшлась імлою, понялась вогнем.
І ось відходиш невмолимо...
Десь рідний вітер гне
Твоїх топіль високі решти.
Мете шляхів безкрай...
Чи ж затаїш, чи збережеш
Ти
На дні ярів, у галявах дібров
Твій тихий рай
І сонцем п'яну кров?О, сонцем п'яна кров.
Важка, щедробагата й невидюча!
Порогами ще клекотів
Дніпро
І на дівичий степ не впала туча,
Ще мерехтів архіпелаг осель
Крізь пломінь голубих просторів, –
Південний бог в
Твоїм сафірнім морі
Знайшов нову купель.
І
Геліос, що – ясність і число.
Ось став осліплим з ярости
Дажбогом,
І шалом соняшним клекоче зло
В
Тобі, небого.
Ти залишилася за обріями миль
І ось тепер
Ти – привид і примара,
І марнота зусиль, і суму вічний біль,
І спомину непроминуча кара.
Так несемо в сліпих серцях
Твоє незбагнене обличчя
І давній шлях
В незнане кличе,
І довга путь ось стелиться в безкрай – її не відвернуть, її не стерти,
Бо лиш вона веде в
Твій чорний рай З пустелі самоти і смерти.
07. 08.1944

Навіть снитись мені не хочеш...

Навіть снитись мені не хочеш,
Мовчазна, непривітна така...
Тільки б глянули сині очі,
Доторкнулась смаглява рука, –
І весна ця холодна і сонна,
І над парком зелений дим
Задзвеніли б блакитним дзвоном.
Заструмили б теплом золотим.
І усе б повернулось: минуле,
Біла шоса, тонкий молодик,
Що в глухому залізному гулі
Потонули навік.
17.04.1944
ЛИСТОПАД

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд –
Страшна!П'яним плугом орала широкий простір,
Але в борозни падала кров,
І лягали, широко розплющивши зір,
І крутився
Дніпровий вир.
Причащалася тіла і крови в той час
Грішна чорним гріхом земля,
І залізну молитву хрестом меча
Сотворяв над полями
Час.
Палко й твердо казання казав кулемет,
Били дзвони з гарматних дзвіниць,
І, здавалось, що крицею вічних мет
Вже збагне нашу міць
Ба
Ґнет.
Одгриміло.
За чергами весен і зим –
Вже
Тринадцятий
Листопад.
Та крізь млу може блиснуть вогонь і дим.
Може впасти і град,
І грім.
Може сірий туман пропалити весна,
Розігнать хмаровиння облуд.
І спалахне весна, загримить весна,
Як останній суд –
Страшна!1933

Щербатий місяць, мов розбитий щит...

Щербатий місяць, мов розбитий щит.
Над цвинтарем нічного міста.
Пізно.
Ніч нерухомо тишею блищить.
Морозна ніч, заклякла мов залізна.
Лиш в голові важкий вогонь гуде,
Під тягарем – тремтять зомлілі лікті
І в полум'ї нездоланих ідей
Чорніє морок вироком: vae victis!
Безсонна ніч його не подола.
А прийде ранок в сутіні поблідлій
І ще чорніш вогонь тих слів пала
При деннім, при нещаднім світлі.грудня 1924 р.
ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
1.
Місто мріє на дні, а навколо – високий полон:
Губалівка,
Носаль і скелястий двогорбий
Гевонт.З по-за гір насуваються хмари.
Спадають дощем.
Але верхами – сніг, мов до весни далеко іще.
Листя мертве, зітліло-бронзове іще шарудить
Весна грає лише в плюскотінні гірської води,
Та ялини й смереки про вічно-зелене шумлять
І наїжилась ними дибуча, напнята земля.
2.
Сонце гріло труну так, немов воскресити хотіло
Вітром з гір долітав голубий сніговий аромат.
Мальовничі
Ґуралі до цвинтаря вносили тіло,
Спопеліле ще в
Кракові.
Шерегом жалісних втрат
Привітали хрести над гробами нову оцю втрату.
Ксьондз ретельно читав несмертельні латинські слова.
Потім – падали мови: артисту, учителю, брату ...
Древню пісню жалоби
Ґуральський скрипаль вигравав.
І ущухло.
Крізь тишу цвірінькали тільки пташини
Обізвавсь паротяг.
Стали кидать на віко грудки.
Сонце лляло тепло.
Усміхались снігом вершини. З рівним рокотом падали води гірської ріки.
30.04.1933 (
Похорон К.
Стриєнського)3.
Сірий день.
Мандрівництво наше
Залізниця перетина.
А в ушах ? –
Коцюбинського кашель,
Булькотіння води й тишина.
Так, мов бачу: ступає поволі
Вгору, вгору – самотній завжди,
І, соромлячись, морщиться з болю,
І вслухається в плюскіт води.А вночі крізь безсоння і муку
Пригадає
Чернйгів,
Дніпро,
І напружує змучену руку,
І у хустку викашлює кров.
4.
На обрії скелясті зломи,
Ялини зелень жалібна,
А нижче – вже зелений пломінь.
Зелений дим...
Невже весна?!
Ще з-попід снігу, як з-під маски,
Але горить блакитний зір,
Знайомий зір з дитинства, з казки,
Прозорі очі феї гір.
І віллі скоро будуть повні
Спортовців і сухітників,
І дні свій гомін невимовний З'єднають в нероздільний спів.
Закопане, 01.05.1933II.
Чепурні, супокійні оселі
В черешневім розмаю весни.
Вколо вруна буяють веселі
І доноситься подих лісний.
Небо ллється над вами ласкаве
І голубить вас леготом хвиль,
А там – крячуть голодні
Ґави
Над пустелями піль.
Будяками та диким маком
Чорну землю квітчає цей май,
Що чвала бездорожним баскаком
І гукає – „топчи й витинай”.
Під
Краковом, 27.05.1933III.
Глибоке небо, білі хмари
Та плюскіт срібної води
І, поки пам'ять тихо марить,
Шумлять широкі левади –
Так само, як колись шуміли
Тамті, вірніше та, одна.
Де сяяв світ, як мати, милий,
Де осінь гріла, як весна...
Вже жовте жито половіє
По рівних басаманах піль,
Ячмінь підводить довгі вії
В очікуванні пізних жнив.
Овес хвилюється і морем
Пливуть безмежні пшениці ...
Вдивляймось в простори оці
Та днів тих, серце, не повторим...
На
Дунаю, 29.07.1933
ЗАКАРПАТТЯ

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількасотлітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.
Корчма й нотар.
А хліба – ні кавалка,
І світить ребрами замурзана мар
Ґа.
Під мовчанку села балака тільки балка –
То
Турія – по ріні – наріка.
Сини ростуть – неплодні самосії.
Доньки, як цвіт, – на наймички роздай,
Бо над ім'ям – гнила мара „
Россії”,
Щоб ти не був землі своїй
Ґазда.
Порошкове, 1927
НАД ДНІСТРОМ
1.
Дністер тече прудкіш.
Яри стрімкіш, ніж наші.
Мов круча – річище.
Та щось дихне – і враз:
Південне небо – лазурова чаша
І вічність – час.
І все стирається – розлука, зморшки, роки.
І все вертається – дідизна, юність, даль.
Знов простір виника безмежний і високий,
Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.
2.
Високий правий берег.
Голоси
Доносяться над срібним плесом лунко.
При березі – дорога.
І мажара
Порожняком потойбіч торохтить.
На душогубках пропливли рибалки.
Мов кришталева – тиша над
Дністром.
Замкнути очі – і на мить немає
Цих двадцяти важких чужинних літ.
Що проорали чоло і поклали
На плечі труд безкрилий, що навік,
Навік прожерли в серці порожнечу.. . .
Замкнути очі . – і зника
Дністер,
І замість нього котиться
Синюха...
Поцейбік – наш город (ті самі верби,
І баклажани, й дині, й кукурудза),
А по тім боці – в тій ото хатині –
Живе
Карайгуз, славний і страшний.
Рибалка в літі, у зимі – мисливий,
А цілий рік – п'яниця.
Недарма
Його дружина все, було, виводить,
Що „тяжко жити за пяницею”,
Хоча й не знать, для кого було тяжче?
Він із корчми додому припливав
Вночі човном і, боячися жінки,
Всю ніч сидів на камні прибережнім,
Співаючи сумних пісень всю ніч.
Вночі, було, прокинешся – і чуєш
Глухий, далекий голос самоти
І безнадії – то співав
Карайгуз.В тім співі був і спогад про минуле,
І давня спрага волі степової,
І темний гнів нащадка, й виклик долі,
Й терпка нудьга, і запорозька лють.
І страшно було.
І кричать хотілось.
І з уст сухих само зривалось: „
Мамо”!
І мама тінню легкою з'являлась,
Казала „спи”, хрестила і зникала,
І медом зліплював повіки сон.
Шумить серпневий вітер, майже
Херсонський, майже степовий.
Мій вітре простору, заграй же
Про молодість і даль!
Повій,
Повій на чорну
Україну,
Де вод і зор давно чортма,
Де кожен рік, де кожну днину
Бездонна поглина тюрма.
Повій і голос, що не стих ще,
І той вогонь, що ще не згас. ... О, ще самотніше, ще тихше
Молімось про вогненний час!
Заліщики, 08.1936

Акації цвітуть...

Акації цвітуть – п'янкий мадярський квіте – О, амбро пристрасте солодкої, як мста!
Акації цвітуть.
І п'яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.
Акації шумлять і де втекти? сховатись?
Вся вулиця в цвіту.
Вся вулиця, як сад.
В цій бурі пелюстків розкішно умирати,
Пить смерти й пристрасти пекучий аромат.
1927 (
Пам'яті
Йолани
Кардош)
ЮРІЄВІ ДАРАГАНОВІ
1.

Вас пригадало, милий
Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А
Ви вже там.
Мене ж обдурює
Життя і знову, знову учить.
Та чи ж навчить?
Боюся, друже мій,
Що вже даремно, бо запізно.
Йду бездорожжями, калюжами
І марно кличе вірш залізний.О, самото, терпкіш від оцету!
Яка печаль, яка пустеля
Чужі жита у плямах осету,
Далечина, що хмари стеле.
Та все ж іду, хоч спотикаюся,
Ген ледве мріє поле бою...
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.
1929

На
Ольшанськім кладовищі в
Празі,

в місці, де була могила
Юрія
Дарагана,

поховано якусь жінку.
Хрест валяється
на стежці.
З часописів 1936 р.

Смаглявість від того вогню,
Грузинські очі, сухість вилиць.
Слова, що цокали і бились,
Продзьобуючи вихід дню.
Раз – орлій клекіт, раз – стріла,
Раз – вірна куля.
І ніколи
Не змусив хам короткочолий
Схилити гордого чола.
Гірська душа зійшла в степи,
Де вітер і козацькі чоти,
І щось, либонь, від
Дон-
Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.
Щось старовинне, щось п'янке,
Як, пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве,
Мов криця – тверде і крихке,
І от – ударив буревій
В пориві хижої нестями
Й засипав мертвими снігами
Вогонь очей і ніжність вій...
Лиш десять літ – і вже по всім.
Серця сліпі!
Серця калічні!
Коротка ця хахлацька вічність.
Непевна і гірка, як дим. 11.11.1936

УРИВОК
...
І йшли віки, одним ярмом закуті,
Плекаючи каліку і раба.
Зрадливий,хитрий, темний і ледачий,
В гнилоснім тлінні мертвої душі
Він викохав собі павуче серце:
Мале, скоцюрблене, трусливо-ліоте,
Ненависне і заздре на величність,
Покірливе на низькість ханських стіп.
І так лишав беззахисную землю
Й, тікаючи, встромляв у ню свій спис.
І так міняв залізний лад держави
На хижий свист чужого батога.
І продавав на страту свого князя...
І тупо йшов отарою в ясир.* * *
Підточена, поламана й затрута,
Рослиною, що вирвана з корінням
Ударами важких вітрів азійських.
Котилась
Русь, як перекотиполе,
Чіпляючись останніх рубежів,
Де під орлами
Риму виростали
Священним пругом
Ґотиків струнких
Навік опанцеровані народи.
Там битви і молитви трудну путь
Проходили не в лагоді
Еллади,
Не під безсилу мудрість
Візантії,
А у міцній суворості зусиль,
Напружених божественим законом:
То мідний гул незломних легіонів,
Що крицею єдиної руки
Кермовані – ішли в огонь побіди.
1930

ВИСЛІД

Уста не вимовлять молитви,
Уста забули молитви –
У безумі сліпої битви
Губився тихий голос
Твій.В льохах оглухлих чрезвичайок,
У сніговіях
Соловок
Минали судорги відчаю
Та серць короткий кровоток.
Ніколи в очищальнім громі
Земний не розчахнувся час
І жаден знак, і жаден промінь
Не поразив негідних нас.
Лиш попеліли весни ніжні.
Лиш замерзали квіти літ
Під співи парастасів сніжних
На грудях мертвої землі.
Убогий – дар скупої крови,
Неплідне – тлінних дута тепло...
Тоненьку свічечку любови
Задуло переможне зло.
31.08.1938
ДРУГЕ ПОСЛАНІЄ

В повітрі мла і смертний одур.
Охляле сонце, як сліпе.
Це спалену твою свободу
І напівмертвого тебе,
Народе мій, вітаю словом
Під небом, від пожеж багровим,
Під туркоти чужих гармат.
Коли мордує брата брат,
Коли пророцтва найлютіші
Оце сповняються навбач,
Коли скупі перерви тиші
Невтішний роздирає плач.