Поезії, Евген Маланюк - 4

То нам тепер кшталтом оних древних
Русов,
продков наших, кто можеть возбранити дільности
воінственної і уменшити отваги рицерскої.
          (3 універсалу
Богданового р. 1648.)

То ж далі.
Довший горб – де
Дідів,
А хрест дубовий – вище й ширше, –
Під стать старому...
Любий
Діду,
Незамолимий маю гріх:
Жива історія, скарбниця
Оповідань, байок, бувальщин, –
Та так я вірив в вічність
Вашу,
Що нічого не записав.
Не записав тих слів коштовних,
Що
Ви точили вечорами,
Коли соломою палили
Лежанку
Вашу, і в вікно
Дивилась ніч, як казка синя
В сузір'ях зимних і таємних,
Дзвенів морозом нерухомий
Замерзлий воздух, як кришталь,А в хаті було так нам тепло,
Так любо і цілком... спокійно,
Коли б не репліки
Бабуні: – „
Ет, проти ночі – отаке
Верзеш старий – дітей страхати!”
На що, бувало,
Дід замовкне,
Цигарку скрутить...
Затягнувшись,
Одіпре: „
Мой!
Мовчи, стара,А то, їй-бо, не посоромлюсь,– 
Такого облизня впіймаєш,
Що тільки... “
В тім непевнім місці
Бабуня – миттю і – до мисок! –
І починала вже обтерті
Ложки ще раз перетирати...
А
Дід, перечекавши, – далі –
Чумацьким возом повідань.(
Пізніш у
Гоголя я дещо
Знайшов з того.
Лиш дратували
Фальшива синтакса та мертвий,
Набальзамований язик).* * *У хаті мешкав
Дід зимою,
А літом – в курені, пахучім
Від тютюну, що в низках жовтих,
Щодня темніючи, сушивсь.В тім курені свої майстерні
Мав бондар, слюсар і артиста. (
Бо крім діжок, ножів, начиння –
Різьбив по дереву гаразд).
Щасливих радощів дитинства
Дід був, сказати б, арсеналом:
Шаблі, рушниці, коні – все це
Враз з орденами постачав.
Так.
Мушу гріх той визнать
Діду:
Був вихователь „негуманний”Й пацифістичних уподобань
Мені, таки не прищепив.* * *
Часів жорстоких син і свідок
На
Ґвалт – не визнавав сучасся,
І
Київщина – через річку –
Була для нього ще –
Польща.
Бо ж
Чорний
Шлях повз нас проходив
І синя степова
Синюха
Річпосполиту відділяла
Від українських
Диких
Піль.
Шість миль до
Гуманя і поруч
Торговиця – місця, де
Гонта
Гуляв,як ночі кара люта,
Як тьми й відчаю чорний сказ.– – – – – – – – – – – – – –
Шкода, що внуки вже не мали
Ненависти й призирства
Діда
До лапотняка-кацапури, – 
Як зараз, чую дідів бас!
Шкода!
Бо, може б, не зазнали,
Циганських мандрів по чужинах
І не віддали б на поталу
Країну крови та пісень...
Хоч кріпаком не був він зроду,
Але слова „сквозь строй”, „шпіцрутен” (
Точнісінько – „чека” й „комуна”) –
Для нього мали певний зміст:
Бо сов-предтеча –
Аракчесв
Вже намагавсь творить „колхози”
На тій землі, де
Запорозька
Нова
Америка буде.
Тож добре знав мій
Дід
Россію,
Її тупу державну дибу!
Але й фальшивих сентиментів
Не мав до своїх земляків.
І то було не хуторянство,
Чи запорозька дута пиха, – 
Звичайно, степові варяги,
Були йому рідня й рівня.
Херсонських прерій піоніри –
Були йому, напевно, ближчі,
Ніж тогобічні „малороси”,
Чи сьогобічні „польщаки”, –
Але боліла в серці цілість
Свого народу і отчизни –
За всю непімщену цю землю,
За всі ці чини і часи.
Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво й рабство мертве
І раєм страченим минуле
Вставало в присмерку століть.
Отож приходила гризота, –
Рубанок падав з рук, і лайка
Лунала люто.
Дід рятунку
Шукав в... горілці, як і всі.* * *
Він „рятувався” раз на місяць, –
Звичайно, в свято чи в неділю,
Коли даремно ждала
Діда
Бабуня з церкви на обід.
Нема, й нема.
Нещира втіха – – „
Та, може, трохи ярмаркує”,
На жаль, нікого не втішала:
Ярмаркувати
Дід не вмів.
Вже й ярмарок рідіє.
Спека
Спадає звільна.
По спочинку
Архангородці під хатами
Балакають у холодку.
Нема.. .
Схилялось сонце.
Тіні
Вкривали вулицю.
В
Синюсі
Кипіло золото з блакиттю
Й перетоплялося в срібло.
Ставало тихо.
Тільки птаство
Цвірінькало в медовій тиші...
Тоді . – як човен, повен бурі,
На обрії з'являвся
Дід.
Немов протест проти спокою,
Проти ледачої природи,
Архангородців, миру, тиші,
Покірного конання дня, –
Грізний і гнівний він надходив. (
Хоч треба б інше дієслово:
Він, в вечеровім сяйві, дійсно „
То виринав, то потопав”).
Отак то, певно, в онім часі
Передовий козацький човен
До стін
Стамбулу чи
Скутарі
На диво й пострах наближавсь.
Для нас, дітей, було це – диво,
Та для
Бабуні був це – пострах,
Хоча й сама вона відваги
Не мала б в кого позичать.
Сама, але й залога ціла
Колись турецької фортеці
Не мала б вигляду такого,
Як
Діда подруга стара:
Ставним стояла маєстатом
Богиня дому і родини,
Тримаючи в руці дебелій
Не булаву, а – макогін.(У данім разі берло влади
Призначення подвійне мало,
І символ рейментарства тяжко
Звисав додолу і чекав).
Але слабе перо сучасне
Для тих подій, що наставали!
Занадто все було епічним, –
Потрібен minimum
Гомер.
Скажу лишень: коротка й бурна
Баталія в старих бувала.
Горшки бабусині на цури
Побивши, йшов спочити
Дід.
Так січовому атавізму –
До ewig
Weibliches погорді –
Віддавши дань, –
Дід спав до рана
І, певне, мав козацькі сни.А ранком, завше через
Маму,
Відношення диломатичні
Встановлював і потім мирно
Пив натщесерце сирівець.
Тепер ось сплять собі рядочком,
Забувши про турботи й сварки,
За все життя своє зазнавши
Один – розлуки в смерти – рік.* * *А недалеко й
Батько бідний
Такий сумний, такий трагічний...
Десь, певно близько й брат, підтятий
Совітським голодом – на смерть.
3.
Згадав.
Пройшло дванадцять літ тяжких,
Що кожен рік був довгий, як віки,
Що кожен час, і днина, і година
Пекли ім'ям єдиним:
Україна.
Що б не робив, куди б не йшов, – завжди
Скорботний голос потішає: жди.О, так, зазнав на чужинецьких бруках,
Як палить мозок мука і розлука,
Як кров із серця
Смокче хижий сум
І люта пам'ять казиться від дум.
Як кожний день дме зимном порожнечі.. .И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі.. .А десь
Вона – не знаю чим! – живе:
Архангород,
Синюха,
Скаліве,
Торговиця...
І над розлогим степом
Таке ясне херсонське наше небо.
Нема на світі інших
Батьківщин
Понад одну, що є – наказ і чин.
Нема землі коханої так палко,
Як та, що в ній, що не верства, то – балка,А там – байрак, а там – горби могил
І хмари-велетні, і синій небосхил.
Не
Капітолії, не мармори
Корінту,
Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.
Що поховав навіки під горби
Кісток і попелу освячені скарби,
Кісток і попелу, що – квітли й колосились
І, внукам та синам наллявши в тіло сили.
Трудами й працею замкнувши коло літ, –
Запричастилися правічної землі.
Був чорний мор, гула війна буруном, –
Та знов весна викохувала вруна,
Бо ті, що плугом тут орали переліг –
Віддали
Богу – дух, а тіло – цій землі.
І так із роду в рід триває тяг великий,
І нашою стає оця земля навіки. * * *
Даремно, вороже, стоїш, –
Тяжка стопа твоя – непевна!
Рука раба стискає ніж,
Земля і рід злилися кревно.
Не одірвати, не рознять, –
Ти ж пробувава не раз, не два вже, –
І наслідком була – різня!
І так – навік.
І так назавше.
Дарма припрошуєш – „
Скорись!”,
Удосконалюючи пута, –
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Безбатченку – ти не збагнеш
Чим дише слово
Батьківщина,
Прозрієш в полум'ї пожеж,
Научишся під нашим чином.
1929
ПІДСУМОК

Повік весна і хміль, і слава
Та синє сяйво вишини –
Так вималювала уява
Цей світ твердий, цей світ страшний.
Літа злітають пелюстками,
Чоло проорують роки,
Та бачу тільки крицю й камінь
І „на узгір'ях вітряки”...
Нічого вже не залишилось
Ані уяв, ані марінь – – –
Але недаром серце билось
І очі вічно пили синь.
Але недаром, о, недаром Я креслив літери цих літ:
Мій жар спахне колись ударом
І в дійсність обернеться міт.
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави.
Як криця й камінь слів моїх. 18.07.1931

Десятиліття

ВЛАДА

Ми повертаємося всп'ять ...

Ми повертаємося всп'ять
До шкур, ловецтва і сокири.
Меча важкого рукоять
Не важча від старої ліриІ свіжий подих льодовців.
Що насуваються неспинно,
Пливе, мов квітня теплий спів,
Мов віддих першої людини.
І що ж?
Понівечить егіди.
Морозом спалить рідні вишні.
Тонкою плахтою води
Прикриє простір многогрішний.
Землі старої яру плоть.
Та знову ліс піде на південь
Безвладність степу побороть,
Помстить і вирівняти кривди.
Ми повертаємося знов
До
Ґрунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
4.01.1941
СЕРПНЕВІ СТРОФИ

Літо тане, як віск.
Догоряє підскарбій – серпень.
Смертна постеля його ? – золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа услід легкостопій
Евтерпі –
В вірші блаженно-важкім никне далекий спів.
Літо гусне, як мед.
Бджоли в солодкій утомі
Нижче і нижче гудуть.
Струни снуються в стернях. ...
Усміх майбутньої матері в зорі твоїм, а не пломінь.
І багряніє поволі захід короткого дня.
1938
ПОЖНИВ'Я
С. і Л.
Підгірським

Серпневе небо блякне.
На полях
Полукіпки.
Музика возовиці
Невдовзі оживить широкий шлях.
Вже й крякають недобрі чорні птиці,
Немов над полем бою.
Справді щось Є в тиші нив від тиші боєвиська.
Що ген за обрій рівно простяглось
В важких снопах подоланого війська.
Коротшає серпневий день.
І ніч
Під шум тривожних вітів западає.
Щоб зорі іскрами віястих віч
Тремтіли і зривались над безкраєм.
4.08.1938

Символ

Твій щедрий простір, що рокує велич,
Сади і ниви, села й городи
Широко зором обійма веселим
Сліпого діда юний поводир,
І той бреде, до неба звівши більма
І на крихке спираючись плече...А тут не йти, лише рубати крильми
Цей вітер, що ламає і пече.А тут простори краяти нестримно.
Вирізьблюючи напрям, як стріла,
Щоб даль знялась ширококрилим гимном
Не чайки, не шуліки, лиш – орла.
09.12.1941
ПРИСВЯТНІ СТРОФИ
1.
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум'я і дим,
Лиш ти, волинська
Навсикає,
На
Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.
І ось навколо квітне тиша,
Еллада, сонце і весна.
2.
Так
Одіссеєм, стомленим до дна,
Лихим безмежжям чужини глухої,
Вдивляються у острів той, ще гоїв
Солодким видивом ясного сна.
Де квітла дивним сяйвом далина
І вітер ніс далекий спів прибою,
Де, збуджений дівочою юрбою,
Узрів, як співно гралася вона.О, так!
Про чудо марилось недармо:
Це було так, немов завмерлий мармур
Поворухнулись – і раптом став живий!І жилки в нім життям зарожевіли,
І зашаріли щоки, й затремтіли
Уста гарячі й тіні довгих вій.
3.
Ви вже – дружина.
Незабаром – мати.
Вже риса болю на крутім чолі.
Та не стомлюсь до віку пам'ятати
Блакитний день волинської землі.
Співучу
Ікву в шумі водоспаду,
Пруживий мармур ледь смаглявих тіл,
І
Вас, пів-
Артеміду, пів-наяду,
Що, пливучи, здіймає срібний пил.
17.07.1940

ВЕЧІР

Ось вечір знов.
Заплющує повіки
Безсилий день.
І знову, знову сам.
Так треба ніжности, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.
Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні,
Вже зорі глянули.
І сяє, сяє тьма.
І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,
Зідхаєш і мовчиш, і молишся сама.
І знаю, знаю ще, що ніжности такої
Нам різно не знести в обіймах самоти.
І не втопити нам її в оцім спокої,
Коли земля злилась з безмежжям висоти.
І знаю, що життя – це тільки ці хвилини
Хвилини вічности.
І знаю: ти – одна.
І іншої нема.
Прогаю і пролине
В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.
1925

АЩЕ ЗАБУДУ ТЕБЕ ...

Олені
Телізі

Вже вересень в лункій блакиті тане.
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.
Прозор.
Акварелеві оболоні.
Сирена пароплаву із
Черкас. (У день такий я стрів навіки
Вас
І ось все ті ж і очі, і долоні).
Таке своє, незнищено-родиме...
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий
Володимир
Благословляє древній виднокруг.
Ген на дзвіниці золотіє мітра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов'ю – сонцем грішної – землі.
Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там – крилаті серафими
Й
Архистратиг, опертий на мечі.
1937
З
ВАГОНУ

Немов розлука аж до скону.
Гірке весни чуже вино –
Минай за шибкою вагону,
Барвиста й буйна чужино!
Ти не згасиш жаги і спраги
Росою пишної краси,
Ні ненависти, ні відваги
Ти серцеві не додаси.
Воно голодним вовком виє,
Йому пустеля – вся земля..
І марно далеч блакитніє,
І сяють луки і поля.
1938
ТРИНАДЦЯТА ОСІНЬ

Блакить останню сонно точить
На мокру землю листопад.
По оргії страсної ночі
Розтерзаний осінній сад
Зідхає важко.
Пізня жертві
Під хижим вітром крутячись,
Прощаючи поблідлу вись.
Лягає жовте листя мертво.
І витліє на тучний гній,
І гній віддасть прозорі первйі,
Щоб знову травні, знову червні
Повстали в соняшнім огні.
І от згадалося на мить.
Між пурпурових заграв зради –
Безкрай.
Згадались мимохіть
Тамті, криваві листопади.
Як падали між ржавих трав
На чорну землю ( – „добре, сину!”),
Як вітер пестив і чесав
На мертвих головах чуприну.
І як без марних похорон,
Змордоване коротким бунтом,
Впивало тіло тлінний сон,
Злютовуючись з вогким
Ґрунтом....
Згадалось.
Теплий день на мить
Всміхається крізь зимну просинь...
Либонь тринадцятая осінь
В пустім саду оце шумить. 25.09.1931
БУДНІ
1.
День не погляне, не промовить, йдучи військовим кроком
В ніч.
За сутінь западає овид
І так, без дотиків і стріч,
Мій час причаєний триває,
Склада життєпис сторінки...
Чому ж жадоба серце крає?
Чом надять лаврові вінки?І все ввижається майбутнє
У сяйві війн, у громі сурм,
Коли крізь дні, крізь мертві будні
Заграє пурпуровий штурм.
02.01 1933.2.
Даремний дар твоя весна,
Твоя весна – смутна й невчасна!
Дзвеніла синню вишина
Така нестримано-прекрасна,
Співали квіти й дерева,
Шуміли, зеленіли луки...
Та хижий вітер поривав
В глуху далечину розлуки.
І з-поза обрію росли
Риштовань обриси могутні –
Там готувались грози злив,
Там вже громадилось майбутнє.
Вперед? назад? –
Кругом вогонь!
І не сховатися, не вкрасти
Тонке тепло твоїх долонь
І лагоду м'якого рясту.
21.06.1928
БІЛИЙ ДЕНЬ

І от ти знов встаєш в останнім світлі,
Як день цей справжня і немилосердна.
Той самий простір і та сама даль,
І вітер той же, з перед тисячоліття.
Непевний квітень ледве простягнув
Крихке проміття.
Паморозь спізніла
Ще де-не-де сріблиться сріблом смертним.
Та по ярах уже порозмерзало
І там чорніє яра чорнота,
І ледь тремтить...
Яка весна невірна!
Так мляво ген підводиться блідеІ хоре, й невидюще біле сонце:
Не пристрасть, не потужність, не вогонь,
Що схопить і обпалить до нестями, –
Лише старече жалісне тепло,
Що вже більмястим, вже померклим світлом
Освітлює руїни і безкрай.
11.05.1935
ПОХІД ОСЕНИ

Душам смерть – стати водою.

Геракліт
1.
Ще день високий, ще трива
Зеніт мелодії в блакиті,
Ще синь і хвилі, і трава
Купаються в останнім літі,
Ще тиша соняшна дзвенить
Воздушним склом в лункім просторі,
Та, знаємо, це тільки – мить.
Бо там десь, на варязькім морі,
Здіймається в міцний порив
Напруга зимного повітря.
Дихне важким ударом вітра,
Змете красу і знизить вись,
І заламає день високий...
Ось липи шумом понялись
І нашорошились осоки.
18.09.19322.
На вересень, на день, на даль
Вже насувається пустеля –
Важкого неба зимна стеля
Та хмар мандрована вода.
Розчиниться розм'яклий світ
І речі попливуть імлою,
Примарою, як неміч, злою
Неплодне поле затремтить.
І буде день, як тінь, як дим,
В просторах жовтня мерехтіти.
І не зігрієшся, розбитий,
При марній ватрі самоти.
Вілянів, 21.09.1932

Все вужчає коло ...


Все вужчає коло.
Гостріш і тонкіш
Прокреслюється мій нерадісний обрій.
За ним десь веселі, хоробрі, недобрі,
А тут вагота моїх стиснутих тиш.
Тут дихати важко і тхне кожна мить
Останнім зусиллям і корчами, й cконом,
І день мій здається глибоким кессоном,
Засмоктаним трясовиною століть.
Там хвилі похмурі, там небо безсиле
І чайки кричать, і гуде океан.
Тут – цегла, цемент, недокінчене діло
І жили набряклі, і смертний туман.
07.01.1934
КІНЕЦЬ ПОЧАТКУ

І

Підфарбована
Ґречність та чемність
В комірці паперових чеснот...
Ні!
Розкрий все брутальне та темне,
Гей, ти, слизька людська площино!
Покажи свою мертву гнилизну,
Ярий погляд відважно стерпи...
Знаю я твою душу безслізну,
Твого серця порожні скарби.
Знаю: в тілі актора-плебея
Тліє спокій сліпого раба.
Що ж для нього оця епопея?
Ця епічно-трагічна доба?
Що для нього ця готика духу,
Переможний, вогненний марш?
Ось він смокче азійську сивуху,
Обертаючи драми у фарс.
Тільки шлунок та слинява похіть,
Автоматика вбогих повій – –
А над світом палає епоха
І даремно гукає на бій.
24.08.1926
II

Марите по барах, по каварнях
Та по дансін
Ґах вдаєте шал,
А над світом в випарах цвинтарних
Важко дише світова душа.
І м'ятеться і маячить душно...
Не розкрити спалені уста.
Дика добо, відбивай бездушно
Свій астмічний, свій фокстротний такт!
Мертві мислі.
Найняті ідеї.
Юрби, що збігаються на жер,
Що в туман історію веде їм
По-інерції тупий шофер.
Людський штамп.
Ім'я з маленьких літер.
Марні числа.
Числа без облич.
Чуєте?
Гуде зловісний вітер,
В порожнечах павз лунає клич.
Не заглушать зойки механічні
Тоскний вий дикунських позіхань:
Вдарить час, нещадний як поличник,
Спопелить людоподібну твань.
1932
III.

Зимний квітень з снігом і вітрами –
Ця весна замерзла зеленцем.
Захід, мов широкий отвір' брами,
Знов зіяє кров'ю і кінцем.
І заходить ніч.
І тьма
Батиєм
Обляга непевний небосхил.
Скільки діб ще офіруєш
Ти їм?
Скільки ще
Ти додаси їм сил?
Бачиш – дискутують, метушаться
Під нестримним
Ґотиком склепінь,
Але з рук їм випадає праця,
Сатана нашіптує: загинь.
Так під белькіт і безглуздя джазу,
Солодко заламуючись вділ.
Поглинають пристрасть і відразу
Гекатомби вже бездушних тіл.А понад збунтованим розтопом
Безфоремної речовини
Фосфоричним привидом
Европа
Протинає дим височини.
29.04.1933

Епічні будні в привидах утопій ...

... трудно оспівать


Високі будні на епічній лірі.


Марко
Вороний

Епічні будні в привидах утопій – О, низино непевної доби!
Ось підозрілим присмерком
Европи
Обволіка останні вже горби.
Невже ж заллє потоком тьми?
Зрівняє
Глухий хаос?
І над водами
Дух
Широкими крилами заширяє,
Готуючи свій космотворний рух.О, витримать!
Затерпли пальці зимні
Держати древню ліру.
Тишина.
В далечині туманній, темній, димній
Злилися низина і вишина.
29.02.1928
TERTIA VIGILIA
I
Вже досить справ щоденних, гри,
Любови вбогої й черствої, –
В ушах пекучий шум від крил
Історії над головою,
Що важко й низько править лет.О, вагото доби твердої!
Хто в лоні цім: чи
Архимед,
Чи римлянин, сліпий від бою?II
Цю дійсність, імлами повиту,
Цей вік, що не з мармуру – з гіпсу
Тне вітер
Старого
Завіту,
Рве вітер
Апокаліпси.
І рушаться, падають стіни,
Й даремно туляться люди
До фатамор
Ґан пустині,
Зрадливих обрисів злуди!
Та з-поза обрію, знаю,
Надходять суворі фаланги:
Ліворуч – пломена
Синаю,
Праворуч – з мечем архангел.III
Твій простір знову безборонно-голий
І
Дике
Поле . – дике й нічиє,
А в кармазинах варвар низькочолий
Ген цезаря незграбно удає.О, моя муко, спрагнення моє,
Чи ж чужина не скінчиться ніколи?
Ні, чую, бачу – родиться, встає,
Шумлять моря, радіють суходоли.
Підземний гул ось близиться й росте,
Пекучим димом вдарить межи очі
І карою здригнеться спраглий степ
У третю стражу світової ночі.А поки – гнів під корчами огиди,
Любов . – під ваготою зненавиди.
9-19.11.1933

Що
Петроград ...

...

Et bercee aux lueurs d'un vague crepuscule,

Le pole attire a lui sa fidele cite.

Французькі вірші Ф.
Тютчева про

Петербург.

Що
Петроград і
Ленінград, що кожне
Нове ім'я тому, що стало – гній?
Народжений з порожнього – порожній,
Осквернені простори – у вогні.
Хай зміцнював полярний вітер мертво,
Творя державу, як крижаний дім, –
Розтопить все й ложре вогненна жертва
І попелу не буде, – тільки дим.
Так, тільки дим їдким задушним чадом
Перед кирпатим богом тундр і пурҐ...
Ось: світлий
Юрій над забитим гадом,
Над тим, що називалось „
Петербург”.1927

ІСТОРІЯ

Ростуть риштовання стрункі.
Формується надхненний камінь
А неба простори лункі.
Як завше, висяться віками.
Дзичать параболи епох
І, догорівши, догасають –
Все визначає вічний
Бог,
Всьому велить, всього сягає.
Падуть імперії в огні,
Стрілець покутує свій промахІ людство тратить творчі дні
На невмолимих гіпподромах.
1928
СВІДОМІСТЬ

Складнішає життя.
Стає мудріше й гірше.
Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх,
Щоб не римованим, а трудним білим віршем
Розкрити їх єство і виразити їх.
Все устоялося – ні мусувань, ні піни:
Дзвінка прозора міць щоденного вина.
Крізь шум і злобу дня, крізь ненависть і кпини
Мечем архангела – промінна тишина.
Все протинає зір.
Гірка і марна втіха –
Все бачити і чуть і в людях, і в речах,
Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,
І слухають самоту в безрадісних ночах.
18.02.1930
ТЕХНОКРАТІЯ

Рахуємо, втручаємось і нищим,
Щоб дать стихії рукотворний шлях,
А дух людський стає, чим далі, нижчим
І, як була, так і пребуде грищем
Сліпих стихій незмінена земля.
Прокопуєм геометричні луки,
Прокреслюєм канву координат,
А
Він з небес простре космічні руки
І над зухвальством сіє засів муки,
І смертю нам життя перетина.
Так марні, так нікчемні наші чари,
Щоб формула закляла темний міт.
Ось – світ живий, нестриманий і ярий:
В нім не спроєктувати
Нія
ҐариЙ бетонами не змалпувать граніт.
18.08.1928
(
На ре
Ґуляції
Лаби)
СПОГАД

Окоп сливе пустий.
Так мало нас зосталось –
Закляклий кулемет і скількись там рушниць,
Чотар лежить в крові.
Юркові відірвало
Правицю, а
Петро від вчора стигне ниць.
За бруствером мовчить розстріляная тиша.
Зрадливо пахне хлор – то спогад і натяк.
Лиш зрідка десь гукне і, ось, уже задише
І важко вибухне.
Й озветься стріл: так-так.
Перервано зв'язок.
Та й що ж тут доносити?
Зміняти – нікому.
Санітарів – чортма.
Контужена рука цигарку крутить.
Вітер
Передранковий знявсь і опадає тьма.О шостій знов почнуть.
Твоя черга на чати.
За старшого – ?удзій.
Перелічить живих.
Ну, сотне, веселіш!
Глядіть не підкачати!
Десь запасний замок. ..
Одіб'ємо і цих.
23.02.1935

ІСТОТНЕ

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій.
Триває й визначається буття.
Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було –
Слово!
І все ж таки начальний дух –
Любов!І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж –
Від хаосу до космосу просторів,
Від атому до голубих безмеж.
15.10.1928
ПО КОЖНІЙ СТРАТІ

Відроджуюсь по кожній страті
Свідомістю, що дні оці
Sub specie aternitatis
Зіллють начала і кінці.
Розтерзані хірургом речі,
Одвертай механізм часу –
Все ясно і шкода перечить,
Чи марно проклинать красу.
Вже знаємо, що було й буде, П'ємо прозорий яд знаття,
Що все тваринніш будуть люди,
Що все рослинніше – життя.
Та мудра сліпота стихії
Знайде свій шлях під гуркіт гроз
І божий дух ентелехії
Просяє космосом хаос.
1928
ФАВСТІВСЬКА НІЧ

Готична ніч.
На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць – лисий метафізик –
Обчислює народження і скон.
Прислухайся: оцей нічний
Елізій
Зідхає глибиною темних лон –
Симфонія, а не прозорий сон,
Замерзлий в нерухомій, синій кризі.
Ударами припливів і відпливів
Здіймає груди вічний океан
І в скелі б'є.
І космос, як пеан,
Гримить в безкрай...
Ні, ще ніхто не вивів
Тієї формули.
І марно в безмір сфер
Крильми кігтястими ширяє
Люцифер.
1931

ВОЯКИ

Пам'яті
Василя
Тютюнника

Хай нерухомо ми стоїм.
Чекаючи страшного знаку.
Так сотня крізь гарматний дим,
Готується зустріть атаку,
Просвердлюючи зором даль
І нашорошуючи ухо,
Аж заговорить люта сталь
І завирує завірюха.
Уста затиснуті – горять,
Заціплені – скрегочуть зуби,
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м'язень не тремтить:
Так в кулеметі, пружно-звинна,
Чекає на останню мить
Замком затиснена пружина.
08.01.1931
ЗОРІ ГАСНУТЬ

Дні і ночі, і ночі без
Тебе!
Божевільним вітрам доручив,
Дикий, синій, нестримний степе
Нестримну
Твою широчінь!
Ні, вже не випрошу й не візьму –
Слізьми не окропляти шлях. Я перейшов на темну схизму,
Братами виклятий монах.Я скарб кривавої любови
На чорну сажу пропалив,
А гнів, живої сили повен,
Сконав під лезом грішних слів.
Докреслюю останнє титло –
Всіх літер вичерпано зміст. ...
Вже мерехтить самотнє світло,
Вже загримів замковий міст.
1925
ОСТАННЯ
ВЕСНА
П'янкіші ночі – тверезіші ранки.
Так дні ідуть.
За лютим – знову март
Чутніше і страшніше голос бранки
Над аркушами стратегічних карт.
Але рука вже не тремтить.
Не варті
І крихти стратить сили на останку, –
Хай замість танку степова тачанка:
Не жарт, коли у ній крилатий гаріт.
Запілля – брак.
Фронти – суцільним колом.
Не приглядайсь безоким очодолам.
Де в чорних ямах причаїлась смерть.
То – тільки мить.
Бо з першим пружним кроком
Розірветься завіса, і потоком
Поплине даль аж ген по синю твердь.
03.03.1938

А СИН ПИТАЄ...

А син питає: як дійти? де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, соняшні поля,
Вітряк понад вишневими садамиІ річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту далеч...
Сину, сину,
Як з'ясувать, що шлях той – помста й гнів,
Що треба йти в незнане до загину.А серце бідне ось крихке, як мак,
А нерви чулі й чуйні, як бандура...
І все ж лише варяг, лише козак,
Міцний п'ястук, тугая вия тура.
І все ж із серця виллять треба мед
І полум'ям наллять його залізним,
Бо тьма, як мур.
І чорний вітер дме
На тім шляху до давньої дідизни.
20.09.1940

ВЛАДА

Вона виростає, як буря, як шквал,
Спадає мечем і пожаром,
Вдаряє кордоном у груди навал,
Нестерпним осліплює чаром.
Вона – як обіймів напруга п'янка,