Latin

Поезії, Евген Маланюк - 2

Total number of words is 3821
Total number of unique words is 2280
17.6 of words are in the 2000 most common words
28.0 of words are in the 5000 most common words
33.8 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
А степ палає вічним суховієм...2.
І не вирватися, не згоріти, – –
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.
Свисне шабля хижо і гостро.
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.
Кінь, мов лук.
Тільки вдарять копита, –
І стрілою дзичатиме чвал. ...
Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал...
Ти, у кого і нерви – бандура,
В чиїм серці ридає раб, –
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто – на
Муром –
Заграбоване граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім'я, –
Всю палючу отруту злости
На сусальне злото
Кремля.
За набої в стінах
Софії,
За криваву скруту
Крут, –
Хай московське серце
Россії
Половецькі пси роздеруть.
3.
На березі синього моря –
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.
Руки їх від вітру бронзові.
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга – гострий.
На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.
На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.
Гей, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх –
Варягів синього моря!4.
Ось троє їх: суворий
Рюрик,
Ясний, веселий
Синевус
І третій –
Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом
Русь.
Один – отаман, будівничий,
Другий – морозна радість дня,А у останнього – обличчя
Палає ярістю вогня.А люд – ні елліни, ні скити
– З цих візантійських україн.. .
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм
Даждьбогом –
Одін?
Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?–
І викував похмурий
Рюрик
Рабам хрещатого меча.
Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?–
І
Сивоусому
Синевус
У дар засмолює човна.
Як оживить їх мертві душі?
Як запалить ледачу кров?
І
Трувор полум'я ворушить,
І ставить вічну хоругов.
5.
Став на землю варяг.
І загорілась відвага –
Бористенського плеса обабіч – на дикий степ,
І у скитських
Атенах
Руси великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.
На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного
Дону – окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:
То човнами і волоком . – путь із варяг у греки
Та – навпоперек – давній, татарський той
Чорний
Шлях.......
І зі
Сходу на
Захід далеко летіли лелеки,
І німіла, дощами напита, осіння земля...
Тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,
Танув конун
Ґів скандинавських крижаний дух, –
Подих моря живий – суходоловій тиші кориться, М'язи вікін
Ґа слабнуть у соняшно-хмільнім меду.
Коли ж чорною хмарою сунула чорна
Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, –
Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.ПРОЗРІННЯ
1.
Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем...
А
Россія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп – горою мертво бовваніє.
0, люте стерво!
Твій посмертний дух
Ще мстить . – смердящий, безнадійний
Лазар,
Але намарне: навіть гній потух
І тільки низом стелиться зараза.
Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських, –
Бо ні хороби віку, ні
Сіон
Не воскрешать.
Бо сонценосним військом
Епоха йде молитви і вогня,
Земля напнулась
Готикою росту
Й, – де нині – бруд, де – парші і короста, –
Дзвенітиме прозора радість дня.
Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природиІ, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом
Рим З міцного лона
Скитської
Еллади.
2.
Минулому – лиш ладан епітафій.
Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:
Одним нестримним, ярим автодафе
Розгортується наш нестримний вік.
Потоп і трус, і невгамовний вітер, –
Всю вичерпано хресну кров
Христа
І – ген гряде
Великий
Інквізитор,
І на чолі його палає мста.
Так: правда – мста.
Бо за легенди й морок
Вже не сховать кривавий гріх брехні:
Вогненна кара покара простори.
Стара земля відродиться в огні.
3.
Ще початок.
І серце вірить хоче,
Що ліпота рослин – не тільки лаштунки,
Що в кожнім стовбурі космічна кров рокоче
Ген д'горі пруг, готичний і стрункий.
Нескінчена і нескінченна проща
Повз вулиці й поля, повз люди і роки,
А там свистить простір, буяє нехвороща
І казяться, і мстять накликані віки.
Дуднить земля.
Нещадно б'ють копита,
І кінь
Мазепи змучено хропить.
Ти, року
Божого цього
Господнє літо,
На спраглий степ хрестильну кров скропи!1927
ЗЕМНА МАДОННА

Ще сяє день.
Ще високо блакить...


Ще сяє день.
Ще високо блакить.
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час – ти подаруєш сина.Я знаю – гуркотить лиха година.
Грядуть заліза й пурпуру роки.
Він буде воїн.
Ждуть його – полки.
Ночами – чвал, а в спеку – люта днина.
Та пам'ятай, що ще ударить грім,
Що з тишею душа не помирилась
І руки ці зламають марний стилос,
Щоб знов творити розпочатий
Рим.
Тоді очима, сповненими страху.
Не повтори немудру
Андромаху.
13.09.1931
ДУМИ МОЇ, ДУМИ...


І.
Повіє вітер з
Понту.
Скитський степ
Обудиться, зідхне і буйна тирса
Зеленим морем знову проросте,
І побіжать зелені хвилі.
Ширша
За синє море встане широчінь... О, земле вічна, ти – одна на світі! –
У небі глибиніє древня синь,
Внизу – прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.
І при балках оселі заквітча
Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця, –
Твій шлюбний цвіт – та срібная парча.
І чорні очі глянуть крізь віконце.
Ой, вийди в сад, що бджолами бринить.
Поглянь – земля справляє з сонцем шлюби!...
Та вдарить час.
Мов меч, упаде мить.
І нікому тоді оборонить
Твою весну від вихору і згуби.
Вже й ненависть згаса, а я не вспів
Її вогнем твій смуток запалити.
Часами чути панахидний спів.
Часами – скрегіт...
Просторінь та вітер
Все поглинають.
І відходиш ти
За сиву млу, в сльоту дощів осінніх,
І не збагнуть, як пророста насіння
Між бур'яну та будяку пустинь.
Голодним вовком виє листопад.
Все полягло в єдиній пізній жертві.
І нікому повстать і наступать
В осінню муть, де голос вже завмер твій,
Де губиться шматками сивий степ.
Та в глибині твоїй цвинтарно-мертвій
Зітліле зерно пружиться й росте.
Настане час – зійде – і встануть
Мертві.
1931
БЕАТРІЧЕ

І знову зустріч.
Це вже тричі
У днях життя її зустрів.
Тонке обличчя
Беатріче
Прозорий смуток загострив.
Лани.
Пшениця колосисто ничить.
Широкий вітер лине злотом хвиль.
Добридень, польовая
Беатріче,
Селянська музо цих достиглих піль!
Куди ідеш? –
Зажевріле обличчя
Ховає марним порухом зусиль.
У кошику вода та хліб і сіль, –
Обід батькам.
Не має часу.
Кличуть.
Пішла.
І тихий промінь ясно згас,
І знов тече земний, звичайний час, –
Немила праця, визначені стрічі...
Ось – міряй, обраховуй, конструюй,
В умовний час хвилюйся і цілуй,
І гірко знай, що є десь
Беатріче.
6.08.1928
ПРАГА
. . . wie menschlich sie
Madonnen planen...
                            Р. М. Р і л ь к е.
1.
Під позолоту повечір'я – прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій – лунка глибінь.
Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.
Так примиренно і так просто простує ніч.
На ликах
Карлового
Мосту відблиски свіч.
Тоді вщухає пломінь спраги – співуча мить! –
І вічність на камінні
Праги ляга спочить.
2.
Літо росте й проростає крізь все, –
Ссуть коріння і пружаться віти,
Кожна квітка солодку ваготу несе,
Туго – персами воздуху – вітер.
Кров зелена кружляє по жилах рослин,
Людським тілом владає, – червона.
Всесвіт – храм, де копула блакитних глибин
Двиготить злотосоняшним дзвоном.
3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,
За ростом рослин слідкуючи тільки, –
Знаходив вічности тайний знак
Райнер-
Марія
Рільке.
Тануло небо, як віск голубий,
На листях тремтіли соняшні краплі,
Шепотіли крилами святі голуби
Про святі міраклі.
І глибоко внизу – срібний клекіт ріки, –
В кам'яних берегах пропливала
Влтава,
А над
Прагою сяяли сонцем віки,
Чатувала архангелом слава.
1926
A.D. MCMXXXІІІ

Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці!
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? –
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і
Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло.
Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
1933

Відвіку покарано степом...


Відвіку покарано степом
І простір всю силу п'є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою – тіло твоє.
І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І даремно благають смерти
Перепалені болем уста.
Ні, не вмреш ти.
Марком
Проклятим
Будеш мукою мірять віки
Та у пітьмі голодної хати
Тишком-нишком стискать п'ястуки.
Та у чорній нестямі істоти,
Де гарчить гайдамацька душа,
Відчуватимеш зимний дотик –
Солодкаву зрадливість ножа.
Але й ніж не спасе, не поможе...
Дикий вітер та чорний степ, –
Лиш будяк на нім –
Боже наш,
Боже! –
Мертвим, чортовим зіллям росте.
4.10.1932
З „ЛЮДСЬКОГО”

Вже закінчили жати жито.
Голодні обрії.
Глибінь.
А тут – тонкий, порожній зшиток
І вічний заповіт: люби!І трудний хліб чорствий, щоденний,
І темні многотрудні дні,
І в снах –
Еллада і
Атени
Та хмурі степові вогні.А поруч, як весталька сонна,
Вартує жертовник – вона,
Проста,
Земна моя
Мадонна,
Проста.
Земна моя
Жона.
21.08.1925
З „НОЧЕЙ”

Розквітлий сад і місячна імла.
У вогких вітах – голос солов'їний. ...
І ніч майова п'яно попливла,
І гріх стає, мов дівчина, невинний.
Ні.
Тричі ні, о,
Фавсте молодий,
І ти о,
Мар
Ґарито, світла й чиста:
Між трав і квітів – вогняні сліди
Того, хто все закляв отут, –
Мефіста.В сп'янілих квітах дишуть тьма і гріх.
Все отруїла тьмяна пристрасть ночі. З-під темноти сичить стиснутий сміх:
Ще мить – він з'явиться і зарегоче.
1932

Українські візантійські очі ...


Українські візантійські очі –
Як я знаю цей нещирий зір!
В сонних рухах роблено-дівочих
Ще прадавнє, вроджене: ясир.
Тільки там пекли буяння, врода,
Запашний, як квіти степу, чар, –
Тут – тавро калічного народа,
Втіха ката й мати яничар.
Тільки там, видряпуючи очі.
Як вовчиця, гинула в борні,
Тут – рабиня, кожному, хто схоче,
Дике тіло, що кохає гніт.
Дике тіло й мертву душу –
Боже! О, який же чорний гріх споїв,
Щоб віки, віки по бездорожжю
Нести
Вієм невидючий гнів.
1928
З „АНТИМАРІЇ”

Не ім'я благодатне –
Марія –
На зеленій біблії піль, –
Все малює моя малярія
Фантастичний фатальний біль.
Мозок видряпатись не годен З міцно збитої кулі кісток, –
Що ж мені повідневі води,
Перший пружний, липучий листок?І оці нарцизи безкровні,
І незаймана ніжність вишень...
Хай загинуть бліді, молитовні,
Всі, що свято кохали день,
Всі, що вірили і горіли
Восковою свічкою літ. „
Хай живе засмальцьоване рило
Непідлеглої небу землі!”14.05.1925
З „ЧОРНОЇ ЕЛЛАДИ”

Пам'яті
Петлюри.
1.
Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів
Батий.
Прокаженна земна короста
Відбивала татарські сліди.
Сизий простір, за милею – миля,
Мовчазний і ворожий . – минав,
І мороз на тілі
Поділля
Підкопитні кріпив письмена.
2.В ті розжеврені, хижі години
Невже ж спочивав
Господь?
Страшно покритки
Катерини
Мордували покірливу плоть.
Страшно й соромно лоно голе
Випиналося з-під ганчірок...
Чом же дике, неплодне поле
Не відвідав тоді пророк?
Чом не кинув у тіло повії
Блискавкою – благодать?
Ти склепив тоді хмарні вії
І ніхто не посмів нагадать.
Лиш, вслухаючись в шуми земнії,
Як одбой вигравав сурмач,
Гамувала пречиста
Марія
Свій нестримний жіночий плач.
25.05.19263.А осінь глуха і зимна
Стіною туману йшла.
Лиш епоха пекуча і димна
Ще дзичала крізь ню, як стріла.
Розтремтілі простори гойдались
І хилились крокам у такт,
І летіла горбата далеч
Від хреста – і – до хреста –
Там, де
Захід зіяв, як брама,
До відвічних прабатьківщин.
Над непімщеними ж полями
Ще гримів наш залізний чин.
26.05.1926

УБІЙНИКАМ

. . .
Kein
Lotos und kein
Lorbeerblatt.
                               
Sir
Galahad
О, бідний, жалісно-убогий
Гіперборейський примітив:
Тупі, кирпаті, злобні боги,
Одноманітний, голий спів;
Болотяна імлиста площа,
Берізки хорі і брудні, –
Даремно сірий дощ полоще
Замурзані навіки дні...„
Ні лотосу, ні лавра” – позем! –
Ні натяку на вертикаль,
І лиш тупим тяжким морозом
На півроку закута даль.В нещасний час, „на зло
Европі”,
Ваш божевільний деміюрг
Створив кубло гнилих утопій, З туману й крови –
Петербург.
Та гниль і зло не стали тілом,
Незродженого – не створить,
І місто марно протремтіло
Марою мертвих двох століть.
Харчовані невласним хлібом.
Ви мріяли – зламать, збороть
І дикунів державна диба
Нам люто мордувала плоть.
Полуботок,
Шевченко,
Гоголь –
Здушить, скалічить, отруїть!
Не лицарство, не перемога,
А тільки зрада, підшепт, їдь,А тільки найнята отруя
Та куля, куплена за бруд.
Страшіться ж!
Закінчився суд ? –
І кара йде, і гнів вирує.
1927
ДІВА-ОБИДА

Встала
Обида в силах
Дажь – божа внука, вступила дівою наземлю
Троянію, восплескала лебе – диними крили на синім морі у
Дону плещучи, упуди жирнявремена.
Слово о
Полку.
1.
Прокляттям, прокляттям ця назва
Це світле і тихе „поляни”,
Мешканцям залитої кров'ю
І п'яної кров'ю землі, – З обличчям в розтерзаних язвах, З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.О, ні!
Не світлий, не тихий
Селянський, вечірній спокій, –
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче – лихо,
Псами виють – епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії, –
В просторах
Дзвенять мечі!
Ти думав: повернешся з поля, –
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура.. .
Так?А крик від пекельного болю!
А бою криваві обжинки!
А в грозах і бурях іспит!А смертю роздерті уста!24.11.19242.
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто
Ґвалтував тебе?
Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів –
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти – попівна
Роксоляна,
Байстрюча мати яничар!
Чаплінському – ясир кохання –
Це ти, безславна і лиха,
В
Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку – тільки й щастя.
Щоб в корчах зради завмирать –
Це ти, пусте, неплодне трясця.
Ти,
Пріська гетьмана
Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль.
І діти, мов дурні курчата,
І сліз – пісні, й бандури – біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук,
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжею
Россії
Завмре твоя широчина? ...
А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!А степ гарматами пооран
Тремтить від крови і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древле!
Панцир з міди
Замінить лахи й ганчірки, –
І знов дівоча стать
Обиди
Звитяжно гляне у віки.
24.08.1926
НЕВИМОВНЕ
... свивая, славію, оба польї сего времени ...


Слово о
Полку
... сонце затьмарює хмара ненависти... вівці
й голуби – і ті вже клацають зубами.

Лист з
України, XII. 1931 р.

Ти стелиш степовий килим
Знов гарбам, копитам та юртам
І очі застеляє дим,
І кров нуртує тюркським нуртом,
Як і тоді.
Батий?
Тімур? – 
Цілуй, цілуй кінець халату!
Чи ж захистить софійський мур
Сліпий простір і утлу хату?
Бог не пожалував віка:
Вже сім століть ця епопея –
По кам'янистих ташликах
Та по рибальських балаклеях.
Рвучкий мутиться
Кагарлик
І сонно котиться
Синюха, –
Та той же зойк, та той же крик.
Лунає жалісно і глухо.
Вже сонце тьмарить хмара зла,
Ягнята клацають зубами.
Ти ж бур'янами поросла
І замість хати – вовчі ями.
Та з бунту ще не збився гурт,
Гудзами не набрякли жили,
Важкої крови тюркський нурт
Залізне лезо не прошило
І воля не знайшла вістря...
Так, покриткою, йдеш віками
І в дикім лоні, наче камінь,
Монгольське важчає байстря.
24.09.1932
МОЛИТВА

Все упованіє моє

На
Тебе, мій пресвітлий раю...
Т. Ш е в ч е н к о .

Воркував голубий
Іордан за
Її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали –
Марія.– А як же вгадать твоє ім'я,
Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?
Там – під теплим вітром ніжно рипіли оливи,
Кедри широкошумні кликали в холодок... ...
Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок, –
Чи це станеться в буряній ночі осінньої зливи?
Між нарцизами
Назореї – біла лілея –
Під збанком з водою хилила смагляве плече... –
В басаманах ріллі, о, кривава моя
Галілеє,
Чорна праця землі степовую мадонну пече!
Між зеленої рути – блакитним барвінком встала,
На сорочці – не заполоч, то – закипіла кров. . .
Та недаром, недаром гарматами проорало
Трудну путь прийдешнім століттям через
Дніпро!
Та недаром, недаром ввесь степ кістками засіян
І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.
Припонтійським степам породи степового
Мессію,
Мадонно
Диких
Піль!19.03.1927
З „ВАРЯЗЬКОЇ
ВЕСНИ”

Поможи мені, римський орле.
Моїх каторжних предків тавро!
Над життям моїм – кара на горло,
На руках моїх – зрадницька кров
І в багрянім тумані – зокілля...
Обірвався проваллям шлях.
Тільки вітру остання хвиля
Погасає на диких полях.
Так невже ж це історія вмерла И на могилах твоїх полягла?
Нащо ж сяйво гранчастого берла
І крило вороного орла!
Нащо ж тяжко котився чавунний
Гул нечуваної доби
І – під чвал степової фортуни –
Нещадимо гукало: добий!
Ні, не вірю.
Не вірю.
Не вірю.
Буде.
Буде.
І будемо ми
Дратувати залізом звіря,
Руйнувати логово тьми.
Ще почуємо подих просторів –
Чорноморського вітру гуд,
Ще глибоким плугом історії
Перейде наш
Останній труд.
Бо незбагнено-темен і димен
Цей уперто-тривалий час,
Час залізний варягів і римлян,
Час сталевий вогня і меча!1927
КИЇВ

В час невідомий, в час нежданний


Ти знов розімкнеш свій язик...
М.
Філянський.
1.
По зморі монгольського іга,
По трупній отруті
Москви
Цей город архистратига
Знов квітнув, як ярий цвіт.
Зі сходу надходили бурі
Гуділи рвучкі вихорі, –
Він золотом у лазурі
Горів на своїй горі.
І щедро спадали шрапнелі,
І кулі клювали лице,
Та мури
Мазепи й
Растреллі
Уперто казали: рцемъ.
1931

І, дійсно, лист
Ваш – подих моря ...
                      Ю. Л.

І, дійсно, лист
Ваш – подих моря,
Солоність вітру й воля хвиль.
В живім просторі неозорім
Зростає дух і слабне біль.
Так, уявляю: білі дюни,
Блакитний віддих глибини,
А вітер вічний, вітер юний
Співа про звабу далини.
Там очі вічно смокчуть далеч,
Там конкістадор – чоловік,
І те, що даль пророкотала,
Стає легендою навік.
3.09.1926
ЗЕМНА МАДОННА

Як іонійськая колона
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.
Єдина!
Не ображу зором
Двійник
Мадонни на землі.
Ось пурпуром
Цітери – сором
І на щоках і на чолі.
І б'ється кров в блакитних венах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!
Там –
Приснодівою –
Мадонна,
Тут, на землі, зорієш – ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.
1930
Я знаю, що потрібно інших слів ...

Я знаю, що потрібно інших слів.
Не грішних цих, що – стерті, як монета,
Не мертвих цих, що в життьовому злі
Свій трупний яд ховають для поета.
Така доба, такий рвучкий розлив!
Та не убгать в закінченість сонета
Цей вир, і корчі, жили і вузли,
Цей лютий пруг назустріч темним метам.Я знаю, що колись, в вечірній час,
Здивований нащадок усміхнеться
На неміч строф, на вбожество окрас,
На наших
Юліянів і
Люкрецій...
Гула найнеповторніша із діб,
Та не почув нічого людський дріб.
4.03.1930
САГА

Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів.
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.
Звідтіль, де бігун ма
Ґнетично стискає півкулю, їх міць досягла розперезаного рівника.
Це їм, що пускають у звіря нехибну кулю.
Крицева ніколи ще не затремтіла рука.
Тут жінка безсила – земля розімліла від спраги.
Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх.. .
Та буря сурмить.
Чую – йдете, грядете варяги,
Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.И зачнеться ізнову від муки родильного крику. З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.
І
Рюрик країну ще раз нарече ,,
Гардаріка”.
І
Ольгу й
Олега впізнають і море, і степ.
1929

ВІЗІЯ

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий.
Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щоденний галас
Перетне архангельська сурма?
Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.
Літаки закрутяться мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем встане
Страшний
Суд.
Він дихне холодним духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані
Божа
Мати, ані
Юрій
Людського не захистять життя.
І душа без стін і без одежі
Встане перед карою
Руки. . ..
Тільки вітер в
Книзі
Спостережень
Перелистуватиме віки.
12 січня 1933 року
ПЕРСТЕНЬ ПОЛІКРАТА
ДОЛЯ

Не квітне заповідний сад.
Не бачу ні сестри, ні брата.
Ти все вертаєшся назад.
Як рік, як перстень
Полікрата.
Що не втопити, не згубить,
Не замінить і не забути.
Так подих вічної судьби
Вогнем перетинає будень.
Ти не камінний сфінкс пустинь.
Ти не мара й не костомара:
В бездоннім зорі – зимна синь,
А в пристрасних обіймах – кара.
Була ти музою, й пили
Уста медузи кров уяви, –
Тоді однаково гули
Хвала й хула пустої слави.
Була владикою, що слав
Країні згубу звістувати,
І вісника кляли насхвал
Апостоли і апостати.
І тільки іноді пливло З рамен суворо-мармурових
Співуче запашне тепло
На мить розквітлої любови.
13.03.1939
ПРОВЕСНА
1.

Твоя, що майже смертна, тиша
Не впокорила й не лягла
Глухою тінню.
Ні, скоріше,
Війнула помахом крилаІ – ввесь увага, ввесь напруга – Я прислухався і тремтів
На голос матері і друга,
На дівчини далекий співІ ось розпалася завіса
Туману, снігу, самоти:
За смугою тонкою ліса,
За сизим видноколом –
Ти,
Ти, що незмінна, як стихія,
Крізь простір в привидах і снах
Зростаєш, ближчаєш і вієш,
Як спів
Сольвей
Ґи, як весна.
1936
II.

Перший подув весни – і
Твій віддих вже знову зо мною,
Перший вітер дихне – і
Твоя широчінь у очах.
За чужий горизонт, за цією чужою весною
Двиготить
Твоя даль,
Твоя зваба,
Твій біль і
Твій жах.
Дальний гомін росте, мов гарматний заобрійний гуркіт...
І враз пісня, як хвиля, ударить:
Ой, гук, мати, гук!
То кіннота весела, мушкети, здобуті ще в турків,
Прапори, як вітрила, над лісом піднесених рук.А за нею колони . – піхота струнка й легкостопа,
Ген полки за полками...
І ось повертається все.
Так встає
Несмертельність.
Чи бачиш, днедавня
Европо,
Марш
Поляглих, марш
Мертвих?
То співи їх вітер несе.
Розцвітають їх рани. їх кров переквітла на маки. О, святий
Пантелеймон їм сцілив калічні тіла.
І на лицях їх – сонце, на грудях – невидані знаки,
І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.
1937

ВІЧНЕ
1.
Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті її очі впивають
Степовий необмежений день,
Що зростає у небо, у вічність...
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті її очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.
2.
Як забути?
Яка ж гадюка З серця вижерти спогад могла б:
Зір – пекучий, як мука й розлука.
Мову – мед тих пахучих силаб.В прибережне нагріте каміння Б'ється з плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.
І на тлі її – тіло дівоче,
Заціловане сонцем...
Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.
3.А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла буря пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум'я блакитне, лине спів.
То вже вертаєшся з
Синюхи.
Плине
Знайомий голос.
Плине і пече...
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.
21.02.1934
ЛИПЕНЬ

Червоним полум'ям півоній і троянд,
Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних
Пашіло пополудня в квітнику.
А з саду теплий легіт, мов дихання,
Доносив мед розквітлих лип, і липень –
У всій пишноті ніжности, у всій
Розкоші літа степового – млосно
Тремтів, як на високій ноті голос:
Ще мить – і обірветься, і замре...
Але трива блакитна кантилена й немає меж, немає їй кінця.
І вірилось, що з тим липневим гимном
Зростатиме затиснуте дихання,
Що медом лип заліпляться каверни.
Що сильні квіти, повні вщерть коханням,
Наллють це тіло спрагою життя – ?
І наша мати... ще на рік... зостане...
Вона сиділа в квітнику – прозора.
Під скронею, посрібленою вчасно,
В блакитній жилці бивсь нерівний живчик
І зраджував симфонію сухіт,
Що нею двиготіло схудле тіло.
На столику лежав „
Кобзар”, розкритий,
Де саме „шелестить пожовкле листя"(І, дійсно, сторінки були пожовклі
Й притиснуті футляром від пенсне,
Вони . – під легіт – злегка шелестіли).
Ще стигло молоко в високій склянці.
Благав даремно випити. ,,Я – потім”.
І хоч обличчя лагідно всміхалось,
Та очі уникали мого зору:
Були вони злегенька помутнілі
Так, ніби за серпанком вже ховали
Останню мудрість, неземне знаття,
Що тут – кінець, що більше не поможуть
Ні молоко, від туку – бурштинове,
Ні квіти ці, зомлілі від кохання,
Ні липи, що зідхають теплим медом,
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Поезії, Евген Маланюк - 3
  • Parts
  • Поезії, Евген Маланюк - 1
    Total number of words is 3841
    Total number of unique words is 2183
    17.4 of words are in the 2000 most common words
    27.9 of words are in the 5000 most common words
    34.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 2
    Total number of words is 3821
    Total number of unique words is 2280
    17.6 of words are in the 2000 most common words
    28.0 of words are in the 5000 most common words
    33.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 3
    Total number of words is 3834
    Total number of unique words is 2329
    17.6 of words are in the 2000 most common words
    27.3 of words are in the 5000 most common words
    33.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 4
    Total number of words is 3843
    Total number of unique words is 2302
    19.4 of words are in the 2000 most common words
    29.1 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 5
    Total number of words is 3825
    Total number of unique words is 2302
    19.2 of words are in the 2000 most common words
    28.9 of words are in the 5000 most common words
    34.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 6
    Total number of words is 3767
    Total number of unique words is 2212
    19.6 of words are in the 2000 most common words
    29.4 of words are in the 5000 most common words
    35.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 7
    Total number of words is 2274
    Total number of unique words is 1445
    23.0 of words are in the 2000 most common words
    31.4 of words are in the 5000 most common words
    36.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.