Latin

Поезії, Евген Маланюк - 1

Total number of words is 3841
Total number of unique words is 2183
17.4 of words are in the 2000 most common words
27.9 of words are in the 5000 most common words
34.1 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
СТИЛЕТ
І СТИЛОС
1924

Стилет чи стилос...

Стилет чи стилос? – не збагнув.
Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор.
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зідхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць,
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць.
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут – жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою –
Розгоном бур і божевіллям хвиль.
Безмежжя!
Зачарований тобою,
Пливу в тебе!
В твій п'яний синій хміль!30.08.1924
БІОГРАФІЯ
1.

Завжди напружено, бо завжди – проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так – навпростець – де спалює мета.
Все чути.
Всім палать.
Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало – загаснути забутим,
І спомином кінця – кісток народних хруст.
2.

Так вийшовши з глухого степу, З зідхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок.
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше
Під діямантовий гіпноз,
І тільки бачу – камні, вірші,
І тільки чую – гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3.

Мушу випити келих до краю –
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю. –
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем – вітер
Проридає в страшний простор. (
Там жито – надовго збите,
Там чорним повітрям – мор)А я мушу незморено-просто –
Смолоскипом
Тобі
Одній, Я – кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
1924
ЗЛОВІСНЕ

Знов захід буряний.
Недобрий.
Знов пророкує кров'ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер,
Що почорніє світ цей білий,
Що все живе пожруть пожежі.
Що тільки віщий свист
Сибілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.
Сузір'ям скаже
Бог вознести
У мертвім небі пентаграму, И новий про це напише.
Нестор
В самотній катакомбі храму.
1924
З “СУЧАСНИКІВ”

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, –
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам'яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злотосиніх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося, – вріс.
І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії.
Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні! –
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне И клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз!
І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна. ... від клярнета твого – пофарбована дудка зосталась... в окривавлений
Жовтень – ясна обернулась
Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать...
Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну
Офелію – знов половецьких степів. 11.1924

І час настав.
І сталось вічне...

І час настав.
І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І вітер під снігами
Січня
Ту зустріч подихом зустрів.
Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі!
Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав,
І
Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!І розійшовся, і розтанув
Цей бідний світ земних пустинь. З-за міжпланетного туману
Безсмертя заясніла синь...
І вже не знав: ці очі вічні –
Чиї – коханої?
Сестри?
Ось. –
Квітень розцвітає в
Січні,
Співають весняні вітри.
26.02.1924

ВЕЧІР

Крізь заходу іконостас, З нерукотворним ликом
Бога,
Стомились спалені уста
Кричать анатему епохам.
Кривавляться сувої хмар
Повстань червленні орифлями
Й, під тиші похоронний марш,
У тьму згорають над полями.В космічнім рокотанні лір О,
Сонце, отче злої тварі, –
Даремна кров твоїх офір
Перуновій прадавній ярі!
На полум'ї твоїм світи –
Не сплавить, не переробити,
І атоми не спиниш ти
Доконувать старі орбіти.
Згучить все та ж музику зор
Під скиптром диригента –
Бога,
І заглуша сліпий простор
Мою анатему епохам.
1923

Несамовитим криком крови...


Несамовитим криком крови
Роздерлися
Твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий.
Вагітна бурями повстань!
Крізь чорних днів крижану ху
Ґу,
Крізь свист степів, крізь порох трун –
Виконуєш космічну фугу
На струнах зореметних рун.З несамовитого
Синаю
Ти – гура
Ґаном голосів –
Гукаєш, кличеш, проклинаєш,
В своїй розіп'ятій красі.
1923

УРИВОК З ПОЕМИ


Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук,
– Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні – богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплечників
Богдана. –
Тих отаманів курінних,
Що, під гармати революцій.
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя – муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого
Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді то
Вони взяли свячений ніж.
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло, –
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло їх не примусило скориться!
Херсонські прерії – мов
Січ,
А кобзарем – херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:– 
Вставайте!
Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький
Буг
Й – не раз червоная –
Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі – з дитинства нюхав.
Як не калічила
Москва,
Не спокушав її розгон той, –
Та враз підвівсь і запалав,
І з серця кров'ю крикнув ?онта....
Даремно, вороже, радій, –
Не паралітик, і не лірник
Народ мій – в гура
Ґан подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До
Києва послів московських, –
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.
5.VI.
1924
ГЕРБАРІЙ

ЛИСТ

Перепрашаю, панно
Ганно,
Що не забув
Вас в бурі літ,
Що незагоєная рана
Й донині
Ваш пекучий слід.
Вже апокаліпсом зарділи
Мого щоденника листки
Й квіток життя рожево-білі
Журливо жовкнуть пелюстки, –
Та страшно, страшно жить минулим...
Будучина сліпий туман –
Над мертвих днів глухим намулом
Ховає вогники оман.А я, фі
Ґляром, неустанно
Життя обдурюю, меткий.
Що знов ось:
Київ, панна
Ганна.
Скупих листів скупі рядки.
1923
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
1.

Не треба ні паризьких бруків.
Ні
Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки.
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А – тут – молюсь, убогий митар,
Шукаю
Твій вогненний слід...
Ні.
Не знайти.
Ніхто не знає,
Ніхто не чув
Твоїх плачів.
Біля всесвітнього
Синаю,
Як завше: золото й мечі.
2.

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують : кари! кар !
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий – несу чужий тягар.А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ
Твій, сняться луки
І на узгір'ях – вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш стору –
І п'єш самотній, смертний біль.
3.

Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно
Євгена поминає
Заупокой старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зідхання лип.
Все далі висиха
Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.
Сіріє стріха під дощами,
Вже й хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання
Бровка.
4.

По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає соняшний чміль.
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір.
Та ще заграв глухих за плечима
Твоїми тремтіння:
Всі принади
Твоєї страшної краси.
1924.
5.

Кожен день тут проходить пустельний і легкий,
А
Ти – там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні
Париж.
Заспокоїти серце?
Та чим же?
Та як же? –
Научи мене кров'ю
Твоїх молитов!
Не поможе ніхто.
І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефоти, версалі, експреси?
Нащо грім
Ар
Ґентін?
Чудеса
Ніягар? –
Сниться синя
Синюха і верби над плесом.
Вольний вітер
Херсонщини, вітер-дудар.
Сниться гомін дубів прадідівський та річка,
Бідна хата та тепла долоня сестри...
Тільки б рідного поля зворушливу стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!1923

ІСXОД

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,А потят ридав:
На
Захід...
На
Захід...
На
Захід...
І услід – реготався
Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П'яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за
Тебе кращу
Серцем, повним
Тобою вщерть?1920
З „ЄВАНГЕЛІЇ ПІЛЬ”

Знову біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.
Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова, –
Тут, на царині,
Книгою
Рути
Розгортаються справжні жнива.
Про святий пророкуючи голос,
Про
Месію над морем пшениць,
Тут дзвенить обітницею колос,
Під косою схиляючись ниць.
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі –
Життя.
Сонця співом дзвенять гострі коси,
Сонця спів в стиглім золоті нив,
І шумлять під косою покоси,
І в'язальниць доноситься спів.
1924.
ПСАЛЬМИ СТЕПУ

Кривавії зорі світ повідають...

Слово о
Полку".
1.

Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна
Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Міцна, як смерть.
Твоя в'язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж
Тобі ще може сниться,
Що вільна
Ти колись була?
Що над ланів, співучим злотом:
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар, –
Коли
Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
Ні,
Ти – не мати!
Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.В очах звабливий морок ночі,
– З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати,
І, – тільки просвистить аркан, –
Покірливо підеш сама
Ти З лукавим усміхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна –
Осяєш
Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...
Блиснуть у тьмі вовчиці очі –
Лиш горло кров'ю захарчить, –
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.
І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе –
Тебе спіймать, схопить
Тебе б!
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко, степова!3.

Хижі птиці летять зі
Сходу
На червоному тлі пожеж,
Бачу, бачу
Твою
Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.
Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам'ятаєш
Ти?
А степи
Твої знов – пустині,
Хіба тільки нове – хрести.
Проорало глибоким плугом,
Кров'ю сіяв новий сіяч, –
Дике жито прийдеться другим
Поховай же страшний наш слід, –
Серцем спаленим все пережитоВ апокаліпсі хижих літ.
4.

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші.
Гіркі й пісні глуха душа співа.
Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит, –
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.
Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми ж з них хіба палили цигарки.
Пів-русини, а напів-печеніги, –
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.
То ж не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.
Що в дикій пристрасті –
Твоє тулили тіло.
І кожнен рвав до себе і радів,
А кров текла...
І
Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.
Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до
Твоїх ніг, –
Прости, прости, – молю, невтішний митар,
Прости, що я – останній печеніг.
Прости, що я не син, не син
Тобі ще,
Бо й
Ти – не мати, бранко степова! З
Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.В таборі,

3-7.09.1923

ВІТРИ
ІСТОРІЇ
1.

Знов на
Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.
Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лав!...
І буде снитись бідний
Тиміш,
І гук неодгукавших слав...
Ще не один раз все повториш
Під грім історії, як в снах,
І, може, тільки втретє створиш,
І втретє запала весна!2.

Вітри історії розсіють
Готичні сутіні століть, –
Жагу ж зустрінути
Месію
Водою днів не утолить.
Крилю голодний зір за обрій,
Обтятий
Богом шестикрил,
Мій лютий плач, мій сміх недобрий,
Всі корчі демонської гри, –
Лукава пристрасть і лукавий
Холодний біль –
Тобі!
Тобі!
Не задля зла, не задля слави, –
Той дар гіркий віддай юрбі, –
Ні.
Ось цей смолоскип поета (В нім м'язи й мозок мій горять)
Несу туди, де мріють мети,
Де з крови родиться зоря,
Де хмарами скипілось небо
Під ярим полум'ям пожеж,
Де простір половецьким степом.
Де дика далечінь – без меж.
Чингіз і нині отаман там,
І ніч чорніє день за днем...
Вчини ж цей щит мій адамантом!
Цей меч – архангела вогнем!24. 04.1924
ЗЕМЛЯ
Й ЗАЛІЗО
1930
НАПИС НА КНИЗІ
ВІРШІВ

Напружений, незломно-гордий
Залізних імператор строф, –
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду – збурений
Батурин
В похмурих загравах облуд.
Вони ж металом – morituri –
Сурмлять майбутньому салют.
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб, –
Це дійсности, а не утопій
Звучить громовий дитирамб.
Ось – блиском – булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ.
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Який цей зір нагледів мет.
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
04.01.1925
З „ПОЛИНУ”
1.

В твою далеку синь я обрій відчинив,
Знемігся і припав – ковтати подих любий,
І сонцеокий день крізь дим далечини
Блакитним леготом і пестить, і голубить.
І в очі широчінь повіяла страшна,
І простір – свист степів – пронизує вітрами.
Це ж тисяча-яка засиніла весна?
У котре ж це гряде
Ярило із дарами?А ти – все та ж.
Все – та ж.
Розстань-дорога орд, –
Мандрівним племенам широкий шлях одвіку...
Коли ж струснеш цей пил?
Повстанеш вся – акорд!
І лоно віддаси своєму
Чоловіку!2.

Не стомилась лежати шляхом,
Кочовничий крок, видно, легкий.
Так тепер – зі
Сходу на
Захід,
Як тоді – із варяг у греки.
Не стомилась – лежиш простерта,
Тяжко гупають в древні груди, –
Лиш – луна.
Ні життя, ні смерти.
Довгий сон вікової отрути.
Довгий сон під склепінням неба
В тишині твоїй занімілій,
Правкраїнське радіо степу –
Не дає ні вітру, ні хвилі.
І живем за межею прокляття,
І чекаєм даремно і вперто.
І ввижається: гарби, багаття,
Дальні заграви, далеч простерта,
Крик гортанний потвор кососкулих.
Тупіт тисяч, дзичання, дудніння.
Свист степів, опівнічнії гули,
Ніч – і ти, закривавлено-синя.
3.
На літопису незатертім
Креслю циклоїду доби, –
Ще тут в моїм земнім посмерті
Вібрують луни боротьби.
Смертельні спорохніли узи.
Хай неживий в земнім житті, –
Ще й досі чую грози музик
В моїй могильній самоті.
Ще все осів забутій порох
Ще тиша – тепла від подій
І на непімщених просторах
Гуляє вітер-буревій.
І знаю: буде.
Знаю: вдарить.
І знов, і знов хитнеться світ,
І прокривавить гимном кари
Непереможний заповіт 1925
СЬОГОДНІ
1.
Біла лагода яблунь в цвіту. П'ю життя моє спрагнено – радо,
Прийдеш, прийдеш? – і легіт: прийду. –
Медоносним зідханням – ой,
Ладо!
День дзвенить – золота голубінь,
День співає – блакитна безодня...
Тільки – яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодня!2.
Це нічого, що небо чуже, і чужа
Далечінь віє в очі, –
Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.
Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій...
Ясна
Тільки вічність...
Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.
І земля нареченна в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів –
Мліє солодко в соняшно-яснім меду,
В першій, росній красі пелюстків.А дні пливуть – мелодія в блакить,
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічностю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі.
І океаном заясніла вись
І тиша, тиша.
Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.
05.1925

Знаю – медом сонця, ой,
Ладо...

Знаю – медом сонця, ой,
Ладо,
В твоїм древнім тілі – весна. О, моя
Степова
Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.А між нами простір – гура
Ґаном.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...
Половецьким, хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зідхаєш в веснянім чаду,
А мені тй – блакитним мітом
В золотім полудневім меду. –
А мені ти – фатамор
Ґана
На пісках емігрантських
Сагар –
Ти, красо землі несказанна
Нам немудрим – даремний дар!04. 04.1925

ВАРЯЗЬКА БАЛЯДА

Необорима соняшна заглада –
Віки, віки – одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова
Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських окраїн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота –
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, –
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви
І ніч очей з-під п'явок гострих брів, –
І знову – степ.
Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода.
Це він, це він синіє,
Баляда хвиль –
Дніпро.
І на горі
Спить
Київ –
Степова
Олександрія
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото – кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд – на кочовничий шлях.
Гриміли десь козацькії літаври,
Віки несли не раз залізний дар,
Він в холодку ж спочив у темній
Лаврі
Від мудрости знесилений
Владар.(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст . – отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі
І чув твій сміх батиєвий намет).
І далі, там, де берег
Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де
Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам'янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний
Понт
Причалом
Ґенуеських кондотєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон...
Отак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч і – відьмою – вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах
Дніпро, –
Летиш страшна й розхристана на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров – – – ...
А з
Чигирина й
Батурина, в тумані (
Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п'яні
І кожен довго плаче і співа.
Один зідха – єдиним зойком: „
Тиміш” –
І проклина
Виговського всю ніч, –
А другий, – той що огрядніш і стриманіш, –
На північ кида блискавками віч.
І чуть: „чекай, бо ж – жодного респонсу,
Ти,
Орлику, – гаряча голова!”– – – – – – – – – – ...
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край,
Елладо
Степова?!..26-28.06.1925
З „ГОРОБИННОЇ НОЧІ”
I.
Обпалені уста й цупкі гадюки рук, –
І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром,
А десь гудуть скрипки – під пестощами мук
І вторять цілу ніч – глухим похмурим цитрам.
Солодка тьма лягла густим п'янким повітрям,
Ніч катувань і зла заводить темну гру, –
Зловісно-низько так північний кряче крук
Назустріч привидам необоримо-хитрим.
Ні іскри – ні вогню.
Смертельна німота.
Лиш темна метушня глухих, сліпих агоній.
Цілуй, цілуй мене, бо ж знаю: ти – не
Та. . .
І в вітрі пристрасти татарський свист погоні:
Ось-ось – в проклятій тьмі хроплять скажені коні
І тяжко гупають нещадні копита.
27.08.1925
II

Перегриміло.
Одгуло.
Всю ніч стріляло блискавками.
І вже не знаю: чи було,
Чи ніч мене дурила снами.
Перегриміло.
Одійшло.
І знову сонце, знову ранок,
І де грозою пропекло, –
Лишилась тільки чорна рана.
Затягнеться і заживе,
Живе життя ізнов покличе, –
Побідний день вгорі пливе,
Туман тіка услід за ніччю.
І тільки сльози – зливи зла. ...
І тільки квітничок зіпсован..
Перегриміла, одгула
Ніч горобинна, ніч грозова.
10.1925
ШЕВЧЕНКО

Не поет – бо це ж до болю мало,
Не трибун – бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все – „
Кобзар
Тарас",
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала.
Вибух крови, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченним ріже, –
У досвітніх загравах – степа З дужим хрустом випростали крижі.А ось поруч ? – усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.КУЛІШ

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.
Ти довго
Шекспіра перекладав сьогодня –
І знав, що все це – в тьму, в майбутнє цій землі,
В неславу й забуття...
А ніч – лунка безодня –
Дзвеніла зорями..,
І сторінки – по одній
Ще мерехтять в очах.
І на нічнім теплі
Ти полетів у даль, туди, де вже світлів
Похмурий небосхил зорею передодня.А хутір в сяєві – казкові лаштунки,
Мов дивний
Чигирин, де сплять гетьманські залі,
Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,
Залізний стиль нових універсалів...
Прокинувсь.
І перо виводить ядом спраги: „
Народе без пуття, без чести, без поваги”.25.09.1925
13 ЛИСТОПАДА 1920 р.

Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав – гомін лунко котився гонами.
Воскресали так страшно пророчі сни
І на
Захід ридали вагони.
Чорний
Полк – наметом – в останній наступ.
Скавучать навпростець останні набої,
А десь вже глухо стукає заступ,
Десь, за межами бою.
Вітер поривом – шмат кулеметної стрічки
Чи луну запорізької „слави” –
Й знову – плюскіт глухий історичної річки,
День щемить морозно-білявий.
За околицю вийдеш і видко: бронпотяг
Біля
Підволочиська димом дмуха,
Набуха, вибуха і простору протяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.
Клекотить ще, але – догорає, тліє.
Фістулою – останній акорд скорострілу...
Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,
Розпростовує чорні крила.
Виростає нестримно, біжить, як калюжа,
Що ж воно?
Чи скаженних отар череда?
Чи повітря морове?
Ні – нищить, бруднить і спаплюжує
Землю мою чергова орда.
Степ підвівся і втілився в древній хаос
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, –
Ось все ближче, все ближче – вже вершники в балці – ось! –
Вже летять перетяти нам шлях....
Дону синього не пощастило зачерти.
Руська
Земле!
За шолом'янем єси.
І на
Захід, на
Захід ридають вагони з хаосу і смерти, З апокаліпси піль
Твоїх, з пекла
Твоєї краси.З „ПОЛІТТЯ”

І.
Весна.
Жита.
Довершеність поліття.
За плодносним серпнем – сірий сум.
Відвирував, віддвиготів самум
І продзичав у безвісті століття.А ми лишились, пасерби землі,
На чорному, на матірному тілі –
Такі смутні в срамотньому безсиллі
Такі дрібні в своїх добрі і злі.
Затихло все під димним чадом зрад.
Ще раз гіркої мудрости зачерти,
Що крізь життя – лукавий усміх смерти
Й за лаштунками літа –
Листопад.II
Одсяяло, одсиніло полуднє, –
Кривавий захід поглинає тьма
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.
Де ж свято барв?
Де
Жовтня хміль? –
Нема.
Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотіли рудні, –
Там грудня – лід, там тишина німа.
Кощавий голод.
Згарища руїн.
В тобі одній – хороби всіх країн
І на тобі – прокляття всіх прокльонів.
Будь проклята ж ще раз, полужива,
Елладо
Скитськая,
Елладо
Степова,
Сарматських
Афродіт, кирпатих
Аполлонів!III.
Не хліб і мед слов'янства: криця, кріс.
Не лагода
Еллади й миломовність
Міцним металом наллята безмовність
Короткий меч та смертоносний спис.
Щоб не пісні – струмок музичних сліз,
Не шал хвилевий – чину недокровність, –
Напруженість, суцільність, важкість, повність
Та бронза й сталь – на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі,
Хай згине скитсько-еллінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі, –
Щоб власний
Рим кордоном вперезав
І поруч
Лаври – станув
Капітолій.
02.1925
З „ВАРЯГІВ”
О, прокляття твоє,
богорівне прокляття простору.. .
         
Юрій
Липа.
1.
Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море, –
Бог покарав і прокляв суходолом.
Лиш кочовничі орди – сараною,
Мандровані народи – чорним мором.
Гармата – плугом, шабля – бороною,
Історія – вітрами над простором.
Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смагляво-тучне сало суходолу,
В беззахисно-зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.
І люд; пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю
Вієм......
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Поезії, Евген Маланюк - 2
  • Parts
  • Поезії, Евген Маланюк - 1
    Total number of words is 3841
    Total number of unique words is 2183
    17.4 of words are in the 2000 most common words
    27.9 of words are in the 5000 most common words
    34.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 2
    Total number of words is 3821
    Total number of unique words is 2280
    17.6 of words are in the 2000 most common words
    28.0 of words are in the 5000 most common words
    33.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 3
    Total number of words is 3834
    Total number of unique words is 2329
    17.6 of words are in the 2000 most common words
    27.3 of words are in the 5000 most common words
    33.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 4
    Total number of words is 3843
    Total number of unique words is 2302
    19.4 of words are in the 2000 most common words
    29.1 of words are in the 5000 most common words
    34.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 5
    Total number of words is 3825
    Total number of unique words is 2302
    19.2 of words are in the 2000 most common words
    28.9 of words are in the 5000 most common words
    34.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 6
    Total number of words is 3767
    Total number of unique words is 2212
    19.6 of words are in the 2000 most common words
    29.4 of words are in the 5000 most common words
    35.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Поезії, Евген Маланюк - 7
    Total number of words is 2274
    Total number of unique words is 1445
    23.0 of words are in the 2000 most common words
    31.4 of words are in the 5000 most common words
    36.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.